Спочив Папа Франциск: некролог

Спочив Папа Франциск, якого часто називають найпрогресивнішим понтифіком із часів Іоана XXIII, за котрого Римсько-Католицька Церква у масовій свідомості з втілення реакції перетворилася на значно відкритішу інституцію, яка крокує в ногу з сучасністю та рухається назустріч незаможним^[1]. За всіх його земних хиб (а це був той із небагатьох очільників ватиканського престолу, які визнавали їх наявність), Святійший отець став найгучнішим голосом у світі на захист гнаних і голодних, бідних і біженців^[2]. В умовах, коли майже всі провідні політичні сили капітулювали перед логікою неоліберального ринкового фундаменталізму та агресивної ксенофобії, серед критиків дикого капіталізму саме Франциск (лише слідом, ймовірно, йде Берні Сандерс) мав і найбільшу аудиторію, і завзятість регулярно викривати породжувані цією економічною системою нерівність і виключення.

Символічно, що Папа покинув земний світ у Великодні дні. Як і те, що людину, яка щиро робила спроби слідувати Ісусу Христу (та святому Франциску Ассізькому, на честь якого першим узяв саме таке папське ім’я^[3]) в смиренні, скромності та служінні знедоленим, напередодні навідав представник зграї самозакоханих хижаків, які намагаються правити бал не лише в граді світському, але й духовному. «Pope Francis dies of cringe after meeting JD Vance» — жарт лише наполовину: схоже, останнім бажанням Папи було привітати паству, ті тисячі людей, які зібралися на свято Воскресіння на площі святого Петра; натомість Джей Ді Венс, самопроголошений католик-традиціоналіст, наполіг і на власній персональній зустрічі з важкохворим понтифіком^[4]. Втім, важко уявити когось, чиї вчинки й ідеї були би більш несумісними з ідеалами початкового християнства, заснованого простим теслею, який проповідував соціальним низам і якого розіп’яла на хресті рабовласницька імперія, ніж трампісти, у скособоченому (а)моральному компасі яких гріхи та чесноти помінялися місцями.

Тіні на квіточках святого Франциска 

В українському інформаційному просторі прийнято, м’яко кажучи, недолюблювати Франциска, якому закидають урівнювання агресора і жертви в його мирних закликах до обох сторін нашої війни^[5]. Те, що Франциск уникав публічно озвучувати, що це російський імперіалізм розв’язав війну, — правда (хоча вторгнення безумовно засуджував, українців мучениками вважав, за них молився, пожертви надсилав і в путінській вині не сумнівався)^[6]. Але популярні тут спроби приводити на противагу «нашого слов’янського Папу» Івана Павла II^[7] не витримують критики: той, як і решта Францискових попередників, так само робив знеособлені абстрактні мирні звернення під час конфліктів 1990-х, наприклад, того ж геноциду в Руанді, коли, поки одні католицькі священники і черниці рятували людей, інші активно підбурювали до вбивств і видавали жертв на розправи (про Пія ХІ й особливо ХІІ та їхній звʼязок із фашистами та нацистами навіть годі говорити). М’якість формулювань понтифіка щодо агресора полюбляли пояснювати «лівизною» чи приналежністю до Глобального Півдня, а проте його похвали на адресу петербурзьких царів і перекладання відповідальності за звірства росіян на підкорені ними нацменшини (чеченців і бурятів, вони-ж бо, мовляв, «не з російської традиції») свідчать про протилежне — про незжите з часів свого євроцентричного виховання захоплення імперіями Глобальної Півночі, включно з російською. 

Голуби миру, випущені після молитви Папи за Україну у 2014 році. На них одразу накинулися ворона та чайка. Багато хто побачив у цьому лихий символізм, але зоозахисники пояснювали прозаїчніше — на колонаді площі Святого Петра гніздиться купа хижих птахів, і випускати пташок у такому місці неетично

Проте при бажанні можна знайти справді разючий приклад байдужості до страждань скривджених — Папа відвідував М'янму в розпал геноциду мусульман-рогінджа на запрошення призначеного ним кардинала Бо й героїні демократичного руху Аун Сан Су Чжі; всі вони тоді мовчки потурали військовим і релігійним фанатикам, поки ті вирізали меншину (під час візиту і словом не обмовились про те, що коїться), але гірко поплатилися — та сама армія, з якою вони намагалися домовлятися, закриваючи очі чи відбіляючи її злочини, згодом здійснила черговий переворот.

Деякі засліплені злобою та невіглаством коментатори йдуть ще далі: «одним комунякою менше» (майже як навіжена трампістська конгресвумен Марджорі Тейлор-Грін, яка тішилася смерті лідера католиків світу словами «Зло здолане рукою Господа»^[8]). Схоже, так вони реагуватимуть на всіх, хто не ультраправий чи ультраконсерватор. При тому, що Хорхе Берґольйо навіть не був ніколи толком лівим — на відміну від величезної кількості його братів і сестер у вірі, латиноамериканських католиків і священнослужителів, які долучилися до процесів оновлення і боротьби, що їх запустили скликаний Іоаном XXIII у 1962-1965 роках ІІ Ватиканський собор і «теологія визволення», про яку «Спільне» багато писало, зокрема у друкованому номері «Релігія: між експлуатацією і емансипацією». Біля витоків «теології визволення» та «філософії визволення» стояли мислителі, яких теж не стало зовсім нещодавно (в 2024 і 2023 роках відповідно) — Ґуставо Ґутьєррес^[9] і Енріке Дуссель^[10]. 

Багато прибічників «теології визволення» чи прямо християнського соціалізму було і в його власному Товаристві Ісуса (ордені єзуїтів), який, попри розповсюджені про нього стереотипи, вирізняється також наголосом на раціоналістичному підході, соціальній справедливості та конкретному аналізі обставин. Такі бунтівні єзуїти часто ставали жертвами репресій і розправ: можна згадати долю Луїса Еспіналя^[11] в Болівії чи жертв крайньо правих антикомуністичних бойовиків (останні керувалися гаслом «Будь патріотом — вбий священника») у Сальвадорі, зокрема Рутіліо Ґранде і двох його супутників (трійко мучеників беатифіковані Папою Франциском), а також єзуїтів-викладачів Центральноамериканського університету, в тому числі всесвітньо відомих іспанських філософа Інасіо Ельякуріа та психолога Ігнасіо Мартіна-Баро. У їх числі був і безпосередній наставник Берґольйо — угорський єзуїт Ференц Яліч (Франц Халікс), який оселився в нетрях Буенос-Айреса, щоб допомагати їх мешканцям (як до нього основоположник подібного «Руху священників для Третього світу» Карлос Мухіка, якого особисто застрелив лідер ультраправих терористів із Аргентинського антикомуністичного альянсу). 

Хорхе Маріо Берґольйо

Після військового перевороту 1976 року мішенями «Брудної війни», розв’язаної аргентинською хунтою проти власного народу, ставали всі запідозрені в лівих симпатіях — було вбито близько 30 тисяч незгодних. Хоча отця Яліча безпосередньо не відносять до представників «теології визволення», але він став одним із багатьох католиків, які постраждали від гонінь на неї. Стверджується, що зі всіх ув’язнених тоді 6 тисяч людей вижили лише він з іншим репресованим священником Орландо Йоріо. Останній і підозрював Берґольйо в тому, що це він наразив їх на небезпеку, а то й прямо здав катам диктатури.

У фільмі «Два папи» — вдумливому зображенні вигаданих діалогів Бенедикта XVI і Франциска Ентоні Гопкінсом і Джонатаном Прайсом, чию зовнішню схожість гріх було не використати, — кардинала Берґольйо гнітять докори сумління за долю двох його братів по ордену, яких півроку утримували в катівнях хунти, «поки він мило чаював з її керівниками» (хоча й марно просив про долю ув’язнених). Власне, звинувачення від журналіста Орасіо Вербицького у щонайменше бездіяльності, щонайбільше колаборації з диктатурою було серйозною претензією до нового понтифіка. Однак сам Ялич неодноразово заявляв, що Бергольйо не винен у його муках (хоча його формулювання не знімають з того відповідальності за співпрацю з режимом) і благословив його на служіння; багато років потому вони знову зустрілися, разом відслужили месу і урочисто обнялися. 

Цей епізод залишався для Берґольйо нагадуванням про його власну небездоганність, що він намагатиметься спокутувати своєю наступною місією. Щодо ступеню його колаборації з диктатурою існують розбіжні оцінки, і на користь непричетності Берґольйо свідчила ціла низка правозахисників і демократичних активістів, у тому числі його приятелька Алісія Олівейра та Нобелівський лауреат Адольфо Перес Есківель, які твердили, що він, навпаки, врятував від розправи чимало людей. Проте і в якості допоміжного єпископа Буенос-Айреса Берґольйо брав участь у гоніннях на «теологію визволення» (через що навіть розсварився із власним орденом єзуїтів). Так-так, скільки би коментатори не прив’язували його до цієї течії, але він протягом свого аргентинського служіння був її супротивником; на нього натомість могла вплинути схожа, але підкреслено несоціалістична версія «теології народу», натхненниками якої виступали ще один його єзуїтський наставник Хуан Карлос Сканноне та Лусіо Хера (а політично, як вказує Францисків біограф та співавтор Остін Айвері, — не менш еклектична націонал-популістська ідеологія перонізму^[12]; втім, стосунки Берґольйо з пероністськими президентами виявляться напруженими — як із неолібералом-приватизатором Карлосом Менемом, так і з соціал-популістом Нестором Кіршнером). Тож слід пам’ятати, що новий прогресивний курс Ватикану — заслуга радше не Франциска, а тих, з ким він свого часу боровся, хто змінили в його рідній Аргентині та всій Латинській Америці порядок денний католицизму у бік «церкви бідних» і «церкви для бідних».

«Папа бідних»: здобутки та невдачі

Незважаючи на свій консервативний бекграунд, вже як папа, Франциск, відчуваючи проблеми мирян і кліру, намагався стати виразником настроїв більшої частини своєї мільярдної пастви — незаможних жителів Латинської Америки, Тропічної Африки та Південно-Східної Азії. Мав він зважати і на посилення лівих настроїв у своєму рідному регіоні, виявом чого стала латиноамериканська «рожева хвиля» початку ХХІ століття. Тож Франциск скеровував зусилля на допомогу бідним і ліквідацію голоду, рятував мігрантів з таборів (перша поїздка понтифіка була на острів Лампедуза, де утримуються втікачі, які ризикували життям, аби перетнути з Африки Середземне море) й особисто служив ув’язненим, повернув з опали багатьох теологів-дисидентів, беатифікував і канонізував сальвадорського архієпископа Оскара Ромеро^[13] та деяких інших жертв диктатур, яких ескадрони смерті вбивали під позірні гасла про «захист християнської цивілізації». Економічну та фінансову систему сучасного капіталізму він називав не інакше, як «новою тиранією». Його недоброзичливці таврували його «марксистом»^[14] — від якого насправді він був вкрай далеким, але готовий був зустрічатися і співпрацювати з такими недогматичними прибічниками діалогу марксистів і християн, як Міхаель Леві (фрагменти з книги якого про визвольне християнство у Латинській Америці перекладало «Спільне»), аби разом боротися за кращий світ^[15]. 

Папа Франциск та Міхаель Леві

Щоправда, понтифікова критика капіталізму як ідолопоклонства грошам цілком лягала в русло соціальної доктрини Католицької Церкви, закладеної ще на зламі XIX-XX століть (причому перший подібний документ — Rerum Novarum Папи Лева XIII 1891 року — мав виразно антисоціалістичне та солідаристське спрямування). Зате за Франциска Святий Престол нарешті почав повертатися до правдиво євангельської простоти, відмовляючись від розкошів і надлишків. Папа при цьому не втомлювався нагадувати, що «бідність — ядро Євангелія», а «нерівність — джерело всякого соціального зла, що волає до Небес». А ще взявся нарешті за викорінення корупції в одіозному «Банку Ватикану» (Інституті релігійних справ) — свого часу вистачало конспірології довкола підозрілої смерті Папи Іоанна Павла I, який збирався розслідувати такі фінансові махінації, але пробув на посаді лише 33 дні та раптово помер від серцевого нападу (незадовго до цього аналогічним чином сконав ленінградський митрополит Никодим Ротов, відпивши в гостях у понтифіка кави). Лише за кілька десятиліть, за Франциска для боротьби з непрозорістю та помпезною марнотратністю було створено Раду у справах економіки Святого Престолу, координатором якої було призначено кардинала Райнгарда Маркса (який не міг не обіграти свого прізвища, назвавши свою політекономічну книгу «Капіталом»).

Ключові демократизаційні порухи відбувалися за Франциска в бік децентралізації та синодальності — тобто залучення всіх, не лише церковних ієрархів, але й рядових служителів та служительок культу, а головне мирян, до обміну думками та пошуку відповідей на виклики часу. На думку Франциска, Церква постійно має вчитися слухати — і Святого Духа, і своїх прихожан із їхніми турботами. Йдучи до людей, він відвідував їх там, куди раніше не ступала нога очільника Римської курії — від інуїтських поселень в арктичній Канаді до однієї з найменших у світі католицьких общин (а також її буддистських братів і сестер) у Монголії. 

Де в чому більш прогресивний шлях Церкви проклали вже його попередники (не в приклад православним та протестантським фундаменталістам Католицька Церква сьогодні стабільно висловлюється за наукову картину світу). Але де в чому він продовжив їхню консервативну непоступливість, особливо що стосується прав жінок: католики продовжували пасти задніх у порівнянні з прогресивними деномінаціями всередині протестантизму — від перспективи ординації священниць до такої, здавалося би, банальності для сучасного світу, як контрацепція (хоча коли архіконсервативний Великий магістр Мальтійського ордену звільнив Великого канцлера за розповсюдження контрацептивів для боротьби з епідемією ВІЛ/СНІД в Африці, то на вимогу Ватикану сам поплатився посадою). Максимум, чого вдалося дочекатися — призначення першої жінки на посаду заступника секретаря Синоду Єпископів, Наталі Бекварт. Ставлячи на один рівень занепокоєність проблемами міграції та абортів, він навіть відмовлявся чітко назвати «менше зло» на виборах у США^[16]. Але пріоритети його загального посилу все-таки відрізнялись: він волів би, аби консервативні церковники з не меншим ажіотажем, ніж вони це роблять стосовно абортів чи одностатевих шлюбів, засуджували, скажімо, такий визначений Катехизмом Католицької Церкви гріх, як несплата зарплатні працівникам.

Водночас він був набагато відкритішим до маргіналізованих спільнот, яких раніше відкидали. Стосовно квір-людей Франциск першим із пап відмовився від традиційно різкої риторики (казав: «хто я такий, щоб засуджувати?») і дозволив благословляти одностатеві пари. Суперечливість його позицій видна вже з послання «Amoris Laetitia», де є заклики проти дискримінації і назустріч, скажімо, повторно одруженим (до Франциска їм навіть відмовляли в причасті), але так само й інвективи проти фемінізму. Системним проблемам із сексуалізованим насильством (надто педофільським) із боку священників Франциск теж краще за попередників давав раду, хоча теж не одразу. Так, Франциск заснував Папську комісію з питань захисту неповнолітніх вже невдовзі після сходження на престол, проте знадобилися скандал довкола листа колишнього нунція Карло Марії Вігано, гостра ситуація в Чилі та неабиякий тиск громадськості, щоб Ватикан звільнив насильників і приніс вибачення; та й зараз перед церквою ще багато роботи, щоб злочинців у сутанах не покривали, а викривали. «Реформувати Ватикан — це як намагатися розчистити Сфінкса в Єгипті зубною щіткою», — казав Франциск, наче виправдовуючись за повільність поступу, якого від нього очікували прогресивні християни.

Папа Франциск і житель Італії Маттіа Вільярдіта, який виступає у педіатричних лікарнях у костюмі Людини-павука

Його миротворчі зусилля, його заклики до миру та збереження життів (на схилі життя його особливо переймала бійня в Газі, де ізраїльський уряд розірвав перемир’я та знову вбиває величезну кількість палестинських дітей) багато кому здадуться наївними. Але варто розглянути кожну ситуацію конкретно — і виявиться, що Ватикан був чи не найефективнішим перемовником останнього десятиліття, відігравши фундаментальну роль у припиненні півстолітньої громадянської війни з ФАРК у Колумбії й історичному примиренні США з Кубою (щоправда, невдовзі перекресленому Трампом). Лідерам влади й опозиції Південного Судану Франциск буквально цілував взуття, аби вони не допустили повернення до громадянської війни, а заснована прогресивними католиками Спільнота святого Егідія допомогла втримати мирну угоду. Щоб відійти від закривавленого образу церкви, яка століттями вела хрестові походи та палила іновірців, він всюди намагався керуватися логікою діалогу та екуменізму, як і в релігійному житті.

Живе слово в папері: енцикліки Папи Франциска

Мабуть, головне, що залишиться як спадщина Папи Франциска — його документи, зокрема апостольський лист Evangelii Gaudium («Радість Євангелія»). Це своєрідний маніфест новообраного Папи, у якому той викладав нове бачення Церкви і відкидав соціально-економічний статус-кво, зокрема віру в «невидиму руку ринку», ідеологічну бздуру «економіки просочування згори вниз» (trickle-down, за якою ще стрімкіше збагачення надбагатих буцімто йде на користь усім) й пріоритети ринкового суспільства: він запитує, чому «новини не переймаються не тим, коли літня бездомна людина помирає просто неба, а тим, коли фондова біржа втрачає два пункти? Чи можемо ми продовжувати стояти осторонь, коли їжа викидається, а люди голодують?» Ще важливіші папські енцикліки. Перша, Lumen Fidei («Світло віри») — заслуга радше його консервативного попередника Бенедикта XVI. 

А от наступна енцикліка, Laudato si’ («Хвала Тобі»)^[17], несе чіткий відбиток особистості Берґольйо, хіміка-технолога за однією зі своїх освіт, людини скромних потреб і вихідця з Латинської Америки. Вона присвячена одній із найгостріших проблем сучасності, такій важливій для Папи — екології та захисту довкілля. Назва цієї енцикліки, як і наступної, відсилає до все того ж Франциска з Ассізі, який у XIII столітті збагнув єдність усього живого та «Землі як спільного дому». А природозахисний, антисистемний і антиолігархічний зміст її не менше за Грету Тунберг тригерив фейкових «християн» із числа американських республіканців, які насправді служать не Богу, а корпоративній мамоні (деякі з цих лобістів нафтогазових компаній навіть принципово бойкотували виступ Папи перед Конгресом за його боротьбу з причинами кліматичної катастрофи; втім, решта тем, які він порушував – милосердя до мігрантів, опозиція смертній карі та торгівлі зброєю — їх би теж не потішила)^[18]. Причина проста: аудиторії Франциска, більша частина якої знаходиться в країнах, що розвиваються, «не потрібно доводити, що біологічний вид під загрозою зникнення через зміну клімату — не лише білий ведмідь або імператорський пінгвін, а й Homo sapiens; найчастіше вони можуть побачити це у своєму вікні». 

Тривалий час релігійні екзегети шукали виправдання безжальній експлуатації природи (як і народів, які позначалися колонізаторами «нецивілізованими»). Енцикліка пориває із цією антропоцентричною пихою людини як «вінця творіння»: зрештою, ми не господарі планети, а лише її доглядачі («Господь відкидає будь-які [людські] претензії на одноосібну власність»), а «наша байдужість або жорстокість щодо інших істот рано чи пізно вплине на наше ставлення до інших людей... Кожен прояв жорстокості щодо будь-якого створіння суперечить людській гідності». Зрештою, саме така позиція «хто сильний, того і правда» стала причиною разючої нерівності, несправедливості та жорстокості проти більшості людства. З такою рішучістю зрозуміло, чому провідна альтерглобалістська мислителька Наомі Кляйн стала ключовою гостею ватиканських екологічних конференцій. 

Папа засмутив власників домашніх улюбленців заявою, буцімто заводити собак і котів замість дітей «егоїстично», але обнадіїв, що тварини теж потраплятимуть до раю

Наступна енцикліка — Fratelli tutti^[19] («Всі брати», зі св. Франциска Ассізького, на могилі якого вона підписана) — вийшла в розпал пандемії. Це доступно написаний (з посиланнями на Поля Рікера та спілкування з Великим Імамом найавторитетнішого мусульманського університету Аль-Азгар) маніфест всезагальної братерської любові, соціальної дружби і глобальної солідарності — глас волання в пустелі, який закликає не стояти осторонь, а бути добрими самарянами. І в добу фальшивої дихотомії антилюдяної корпоративної глобалізації чи хуторянсько-ізоляціоністської окремішності проголошує: людство — це єдина родина (Папа казав, що вірить у мирну революцію, започатковану добротою, яка не дозволяє цьому світові спокійно приймати глобалізацію байдужості). Наша ідентичність має ґрунтуватися не на «племені», а на гідності кожної людини. Це документ віри, яка зі свого народження була універсалістською, але яку вперто намагаються розфасувати в національні комори, нівелюючи її загальнолюдську сутність. Релігії, як і розмаїття всіх наших ідентичностей, покликані бути будівничими миру, а не джерелами ненависті. Ідеал простий — єдине відкрите людство, де всі свої і ніхто не чужинці, де у всіх є право на землю, житло і працю, іншими словами, гідна робота, дах над головою і жива природа за вікном. Але ця християнська візія, як показує енцикліка, несумісна з капіталізмом наживи, де багаті збагачуються, а бідні — втрачають гідність. 

Архієпископ Сінгапуру, кардинал Вільям Го жестикулює перед Папою Франциском під час меси на Національному стадіоні в Сінгапурі, 12 вересня 2024 року. Фото: Edgar Su

Хоча вважається, що остання енцикліка, Dilexit nos («Він возлюбив нас») 2024 року, менше торкається поточних суспільно-політичних питань і більше сконцентрована на духовних, але і в ній читається неприйняття індивідуалістичного егоїзму коштом інших, соціально-економічної нерівності та безправ’я мільярдів людей. Подібні мотиви були невід’ємними для всіх писань і промов Франциска. Так, у своєму потужному зверненні до Світової зустрічі народних рухів Папа «в ім'я Бога» закликав покінчити з неоколоніалізмом і диктатом, фінансові інституції — скасувати борги країнам у вразливому стані, корпорації — припинити знищення довкілля та позбавлення нужденних кусня хлібу, фармацевтичні компанії — відкрити свої патенти для доступності ліків, технологічних гігантів — покінчити з циркулюванням мови ненависті, дезінформації та конспірологічних фейків, а великі держави — спинити свої агресії та окупації

Потенційні наступники та перспективи

Проте слід визнати — зміни за Франциска були далекі від розмаху й рішучості, якої очікували прибічники реформ, як спочилий у 2021 році швейцарський теолог Ганс Кюнґ. Багато в чому покійний лишився Папою благих намірів із прекраснодушними ідеями, які він не зміг повною мірою втілити в життя не лише через брак цілісної програми, але й через опір реакціонерів, ретроградів і лицемірів, які воліли, аби проповіді та жести понтифіка сприймалися ледь не як індивідуальні дивацтва літнього вікарія Петра, а після його відходу відбулось би повернення до звичних, далеких від проповіді Христа справ. 

Чи візьмуть реванш ті, для кого любов Божа — порожній звук, зате ефемерні «традиційні цінності» — все? Чи, навпаки, продовжуватиметься рух Церкви назустріч людям? Хоча 108 зі 135 кардиналів-виборників зведені за Франциска, тож крайні консерватори тут у меншості, можливі всілякі сюрпризи. Зрештою, обрання кардинала Берґольйо також було таким. У 75 років той планував у відставку з єпископату, щоб на пенсії служити біднякам, але невдовзі Бенедикт XVI на тлі церковних скандалів зрікся престолу, а конклав обрав того, хто найменше жадав влади. Кажуть, не останню роль відіграла виголошена Берґольйо коротка промова, що закликала колег вийти з пут «теологічного нарцисизму», клерикалізму, формалізму й кар’єризму: «Церква покликана вийти за межі самої себе та вирушити на периферії, не тільки географічні, але й екзистенційні. Ті, де є таємниця гріха, біль, несправедливість, невігластво, духовна убогість та повне зубожіння».

Яким буде наступний папа римський? Поки що найпрогресивнішим із провідних кандидатів здається філіппінський кардинал Луїс Антоніо Гокім Тагле, беззастережний прибічник відкритої та розсудливої Церкви, допомоги бідним і постраждалим від насильства (серед іншого, він протистояв масовим позасудовим вбивствам авторитарного президента Дутерте, який зараз постав перед Міжнародним кримінальним судом, і однозначно засудив агресію, коли росіяни з танка розстріляли будівлю очолюваної ним тоді організації католицької благодійності «Карітас» у Маріуполі, вбивши її співробітників). Надія є і на соратника покійного Папи Маттео Дзуппі, який працював з тією ж Спільнотою святого Егідія (з огляду на його досвід посередництва в успішних переговорах щодо завершення громадянської війни в Мозамбіку його відправляли і до Києва та Москви, тут уже з відомим нульовим результатом), або ж алжирсько-французького кардинала Жана-Марка Авеліна, відомого своїм внеском у міжконфесійний діалог. 

Але серед папабілів є і ті, хто поєднують напрочуд прогресивну економічну й екологічну позицію з подекуди доволі дрімучим соціальним консерватизмом, як Пітер Тарксон із Гани, якого пророкували в першого темношкірого Папу ще на минулому конклаві. І ті, кого більше знають за окремо взятими напрямками їх роботи, як латинського Патріарха Єрусалиму П'єрбаттісту Піццабаллу (це справжнє прізвище), який пропонував себе замість заручників, полонених бойовиками ХАМАС, і намагається досягти припинення конфлікту й окупації Палестини. І «помірковані» посередники без чіткої ідейної приналежності, як Державний секретар Святого Престолу за Франциска П'єтро Паролін. І зовсім реакційні традиціоналісти, як угорець Пийтер Ердьо чи фактично відлучений від Ватикану американець Реймонд Лео Берк, улюбленці Орбана й Трампа з Венсом^[20].

Цей спектр відбиває розколи та боротьбу на всіх щаблях всередині християнських церков. На противагу «теології визволення» «теологія процвітання» шахраюватих телеєвангелістів-харизматів уславлює капітали та наживу. В католицизмі США наростає поляризація між дедалі лівішими вірянами, особливо з латиноамериканських та інших меншин, та новонаверненими, часто ультраконсервативними молодими білими чоловіками на кшталт того ж Венса: і ті, й інші свідомо долучаються до Католицької Церкви, але перші тому, що керуються християнською вірою для допомоги ближнім, а другі — бо крізь призму «культурних війн» бачать в цій церкві інституцію на сторожі сильнішої традиції та «приналежності до юдеохристиянської цивілізації».

Не дивно, що багато хто сьогодні згадують нещодавній фільм «Конклав» із його підкилимними інтригами, але перемогою простоти в особі сумирного кардинала Кабула. На додачу до «Конклава», «Двох пап» і, звісно, документальної стрічки режисера-людинолюбця Віма Вендерса «Папа Франциск. Людина слова», з фільмів на думку спадають «Черевики рибалки» — ще 1968 року екранізація австралійського роману Морріса Веста, де папою обирають нещодавно звільненого з ГУЛАГу скромного греко-католицького єпископа Кирила Лакоту (прізвище запозичене в жертви сталінського терору о. Григорія Лакоти, але сам образ — явне посилання на Верховного Архієпископа Йосипа Сліпого; при цьому в силу дурної західної звички називати все із Радянського Союзу російським у фільмі він теж вважається таким), який ще до інтронізації відмовляється від усієї церковної власності та відвертає ядерну війну між СРСР і КНР.

Кадр із фільму «Черевики рибалки»

Папа «повернувся в дім свого Отця» (у формулюванні кардинала Кевіна Фарелла, яким він сповістив про кончину понтифіка) у тривожні для всіх часи. Дивлячись на сильних світу сього — путінів, трампів, масків — моральна ницість яких очевидна, але які уявляють себе месіями — так і хочеться сказати: не так ми уявляли собі Звірів з Моря і Землі, гадали, апокаліптичні спокусники людства будуть хитромудрішими, а не настільки жалюгідними телепнями. Але це не заважає їм вести за собою юрби адептів культів цих нікчемних особистей. А втім, це чергове нагадування про банальність зла. Зла, яке проявляється в гнобленні, агресіях та інших несправедливостях матеріального світу. 

Різні релігійні течії та їх діячі по-різному трактують, що з цим робити — від повної відстороненості та недіяння до обов’язку брати участь у спротиві та «виправленні світу». Папа Франциск у своїх енцикліках закликав не миритися з існуючим станом речей. Як і у всякої живої людини, у нього на цьому шляху були здобутки та помилки. Проте у своїх молитвах і діях він щиро керувався любов’ю до людей і Бога, даючи надію мільйонам. У своєму смиренні Папа Франциск часто починав звернення до людей словами «Просімо ласки відкрити наші очі та серця» — наприклад, «до бідних, аби почути їхні тяготи та визнати їхні потреби». Винесімо з його земного шляху ці настанови, які так само актуальні, як два тисячоліття тому, коли були виголошені Ісусом на Горі Блаженств.