Політика покарання (уривки)

Wright, Erik Olin

  • 05 March 2013
  • 6137

Ерік Олін Райт

Вперше опубліковано в: Спільне, 2010, №1: Криміналізація соціальних проблем

Покарання за злочин

Покарання за злочин є політичним актом. У цьому акті держава застосовує фізичну силу для контролю життя людей, яких вона визначила як правопорушників. Байдуже, чи основною метою позбавлення волі є «перевиховання» злочинця, чи стримування деяких видів поведінки, чи просто мстиве покарання нечестивих, усе-таки це політичний акт, адже щоб позбавити волі злочинця, застосовують організовану державну владу.

Ідея, що всі акти ув’язнення є політичними — незалежно від того, чи арештант ґвалтівник, чи грабіжник банків, чи молодик, що ухиляється від призову — чужа американській ліберальній філософії 1. У традиційному американському лібералізмі термін «політичний» обмежено застосуванням до осіб, що ув’язнені суто з політичних мотивів. Тож людину, позбавлену волі за політичні переконання, як правило, будуть вважати політичним в’язнем. Ця категорія буде включати як засуджених безпосередньо за свої переконання, так і позбавлених волі під приводом якого-небудь іншого злочину, наприклад, «змови з метою підбурювання до заколоту». У багатьох випадках ув’язнених за грубе порушення певних необґрунтованих законів, «політичних» за своєю суттю — наприклад, законів про сегрегацію в Південній Америці — будуть сприймати як «політично ув’язнених», особливо якщо вони порушили закон з політичних мотивів. Політичним в’язнем за певних обставин можуть вважати засудженого за порушення загальноправових норм, але коли процес засудження був очевидно несправедливий — як-от коли білі присяжні засуджують чорношкірого за зґвалтування білої жінки. Але, крім цих радше особливих обставин, в американській політичній теорії в’язнів, як правило, не вважають «політичними».

Ліберальне розрізнення між ув’язненими за політичні переконання, а також несправедливо засудженими, і позбавленими волі за просте порушення кримінального кодексу, зрештою, допустиме. Але згодом називання колишніх «політичних» в’язнів звичайними «злочинцями» робить незрозумілим значення покарання та політичну функцію, котру воно виконує в суспільстві 2.

Темою цієї частини буде твердження, що ув’язнення кримінального злочинця є таким самим політичним актом, як і ув’язнення політичного активіста.

Окремо від термінологічного аспекту політичності всіх актів ув’язнення, через те, що засуджений порушує організований державний порядок, ув’язнення як політичний акт може можна сприймати у двох значеннях:

1) як конкретну форму, у якій реалізується покарання: ступінь жорстокості покарання конкретних правопорушень беруть до уваги для реалізації політичних принципів, і він варіюється в різних політичних системах;

2) покарання як засіб стримування злочину — важливіий інструмент соціального контролю з боку політичної системи.

 

Покарання як засіб стримування

Уявлення про головну функцю тюрем у суспільстві змінювалося. Інколи їх сприймали як доброзичливий засіб перевиховання неадаптованих індивідів, що допомагає злочинцям віднайти кращий життєвий шлях. Непропорційну кількість чорношкірих та бідних у тюрмах можна сприйняти як знак, що вони нібито просто більше потребують перевиховання, ніж представники білої раси та заможні. З цієї точки зору тюрми більше схожі на лікарні, ніж на інструменти політичного контролю.

Інший спосіб пояснювати тюрми — вважати їх механізмом соціальної помсти, інституційним втіленням моралі «око за око, зуб за зуб». З цієї точки зору тюрми втілюють лють суспільства за правопорушення та змушують через покарання розплачуватися за скоєне. Однак і тут тюрми не сприймають як механізм соціального контролю. Навіть якщо головною функцією тюрем вважати просту ізоляцію «небезпечних осіб», то в’язниці можна вважати інструментами соціального контролю в дуже обмеженому сенсі: у цьому разі державна влада інспектує лише життя конкретних «небезпечних осіб», мешканців тюрем; але в’язницю все одно не вважають засобом контролю більшої спільноти поза тюремними стінами.

І тільки якщо головним призначенням в’язниці вважати стримування від злочинних дій, функція тюрми як інструменту політичного контролю стає зрозумілою. В цьому ракурсі створювати фактор ризику, що супроводжує злочин, — це фундаментальне призначення в’язниці. З цієї точки зору основною мішенню карного апарату стає не конкретний невільник, а безліч людей у зовнішньому світі. Арештант у стінах в’язниці служить прикладом для решти населення: «Ось що з тобою станеться, якщо ти порушиш закон». Як я спробую довести далі, тюрми в будь-якій політичній системі забезпечують існування суспільного порядку, адже унаочнюють загрозу застосування суворих санкцій за порушення певних законів.

Теорію, що розглядає ув’язнення як стримування, багато критикували. Дослідження під назвою «Стримувальний ефект карних санкцій», здійснене Дослідницьким відділенням при Раді Каліфорнії (California Assembly Office of Research, CAOR), засвідчило, що більшість людей не бояться конкретного покарання за різні злочини. Окрім того, більшість опитаних зазначили, що внутрішній контроль поведінки значно важливіший для стримування від злочину, ніж зовнішній контроль (покарання). Загальний висновок дослідження такий: «Можна стверджувати, що найкращим засобом стримання від скоєння злочину був би розвиток соціальних систем, що зміцнили би внутрішній контроль громадян, а не залежали би винятково від ступеня жорсткості покарань або ж від більш правочинних службовців. Коротше кажучи, стримання — це погляд людини на саму себе як на законослухняну та відповідальну особу, що утримається від скоєння злочину, а не узаконена санкція, що її застосовує третя особа від імені держави» (CAOR 1968a: 16).

Багато криміналістів вважають, що страх тюремного ув’язнення має мінімальний стримувальний ефект, адже більшість людей раціонально не оцінюють ризики під час скоєння злочину. Люди часто ігнорують паски безпеки в автомобілі, далі курять цигарки — хоч і знають про можливість ракових пухлин, але відганяють свої страхи впевненістю: «Це не може статися зі мною». Як ви пливає з цієї логіки, від злочину людей стримують не так зовнішні санкції, покарання, як внутрішній контроль, відчуття провини та повага до закону.

Наведена концепція про внутрішні та зовнішні санкції, що можуть впливати на людську поведінку, дещо обмежена. У першому розділі 3 згадано, що моральні засади, які впливають на рішення, скоювати злочин чи ні, не завжди прості. Часто особистістю керують саме спірні етичні важелі. За певних обставин внутрішній контроль, навпаки, сприяє, а не запобігає злочину, особливо коли йдеться про політично мотивоване правопорушення. І, що особливо важливо, доки людина серйозно не замислюється над скоєнням злочину, вона вважатиме, ніби саме внутрішній локус контролю відвертає її від правопорушення. Імовірно, що власник будинку в повчальному тоні заявлятиме, ніби він ніколи би не вдерся до чийогось будинку, адже це неправильно. Страх покарання, сказав би він, ніяк не стосується цього судження. І лише коли злочин стає реальною можливістю, ризик покарання актуалізується.

На разі все ще дискусійним є твердження, що навіть для бідних та пригноблених страх покарання не є ефективним засобом стримування. Щороку близько 30% усіх молодих чорношкірих чоловіків мають серйозні підстави зіткнутися з судовою системою; цей факт можна інтерпретувати як свідчення абсолютної неефективності в’язниць та інших форм покарання як засобів стримування від скоєння злочинів. Проте таке твердження передбачає наявність лише однієї дилеми: скоювати злочин чи ні. Натомість конкретні види правопорушень значать більше. Тоді як загроза покарання може не впливати на рішення особи, чи переступати межі закону, не виникає дискусії про те, чи ризик покарання більше впливає на вибір способу порушення закону.

Найбільш прибутковими об’єктами пограбувань є банки великих міст, проте вони стають мішенями грабунків набагато рідше, ніж бензозаправки, точки продажу міцних напоїв та окремі особи. У 1969 році середня сума вкраденого під час банківських пограбувань становила більш ніж $4500, у той час як середня сума прибутку від так званих крадіжок на великій дорозі (highway robbery) — $175. Однак лише піввідсотка всіх крадіжок були пограбуваннями банків, у той час як 55% становили вуличні крадіжки (Uniform Crime Reports 1969: 105). Важко повірити, що грабіжники відчувають сильніший моральний припис не грабувати банків. Значно очевиднішим виглядає пояснення, що банки краще охороняють, а ФБР повністю розслідує пограбування банків. Отже, значно більш імовірно, що тебе спіймають або навіть уб’ють під час спроби пограбувати банк. Той факт, що середня сума вкрадених грошей становить всього $288 — данина ефективності каральної системи в якості засобу стримування.

Стримувальну функцію в’язниць відображає економіка тюремної cистеми. У 1966 році в Каліфорнії річна вартість утримання злочинця становила $2400. Як було зазначено у спеціальному звіті CAOR: «Річна вартість утримання в середньому 5200 грабіжників протягом 1966 року становила $12 740 000 — більше, ніж подвійна сума всіх пограбувань, про які були повідомлення у Штатах за цей рік. Якби всі ці ув’язнені перебували в суспільстві, вони би могли скоїти “в середньому” 10 пограбувань протягом року і завдати шкоди, приблизно рівної вартості їх річного утримання. Вартість 36- або 46-місячного ув’язнення в більшості випадків перевищує безпосередню суму викраденого за всю кримінальну кар’єру грабіжника» (CAOR 1968b: 90). Якби увагу тюремної системи було зосереджено на людях, що перебувають у в’язниці — чи заради перевиховання, чи задля банальної ізоляції від інших членів суспільства — не було би жодного сенсу щорічно витрачати подвійну суму сукупної вартості вкраденого на покарання злодіїв. З іншого боку, якщо основна функція в’язниць націлена на людей поза тюремними мурами, то такі витрати виглядають більш обґрунтованими. Якщо мета в’язниць — стримувати людей від небезпечних злочинів, то витрати у 12 мільйонів доларів на позбавлення волі грабіжників справді раціональні.

Вплив каральної системи на вибір способу порушення закону можна прослідкувати на прикладі інших видів крадіжок. Чорношкірий чоловік більше впадає у вічі в передмісті, де мешкають білошкірі люди з середнього класу, ніж у гетто. Пожильці радше покличуть поліцію, аби повідомити про «підозрілу поведінку» «волоцюги» і, найімовірніше, його підозрюватимуть у пограбуванні зі зламом, скоєному в цьому районі. Він знає дороги свого гетто набагато краще; він знає стиль життя тамтешніх мешканців; він знає, як діє поліція. До того ж, імовірно, що приміські будинки краще обладнані сигналізацією та хорошими замками, ніж орендоване майно в нетрях. Багаті апартаменти у місті часто охороняє приватна поліція. Отже, навіть якщо багатшим полем для злочинної діяльності буде нерухомість у районі проживання білошкірих багатіїв, тут ризик бути спійманим значно вищий. Як наслідок, більшість крадіжок будуть скоєні в бідніших районах міста. Це одна з найзначніших іроній злочинності: є більше шансів, що пограбують бідняка, ніж багатія, — адже це легше та безпечніше. Для впливового багатія пограбувати безсилого бідняка тим паче легше та безпечніше — через споживчу фальсифікацію, утримання цін, кредитне шахрайство, і, побічно, через ухиляння від сплати податків.

Різноманітні дані про жертв злочинів підтверджують цей висновок. За даними дослідження кількості правопорушень на територіях різних поліцейських дільниць у Чикаго в районі проживання «чорношкірих людей з низьким рівнем прибутку відбулося у 35 разів більше серйозних злочинів проти особи (включно з пограбуванням), ніж у районі проживання білошкірих людей з високим рівнем прибутку, та у 2,5 рази більше злочинів проти власності у пропорції на 100 тис. населення (таблиця 1). Президентська комісія з питань правоохорони (The Presidents Commission on Law Enforcement) та Міністерство правосуддя (The Administration of Justice) повідомили, що небілошкірі люди значно частіше стають жертвами у всіх категоріях злочинів, окрім крадіжки понад $50 (таблиця 2). Цей єдиний виняток можна пояснити тим, що більшість крадіжок понад указану суму трапляються в магазинах, а власники більшості крамниць, навіть розташованих у чорних гетто, — білі. Схожу тенденцію можна виявити в даних про кількість жертв (victimization) серед людей з різними доходами (таблиця 3). Важливо звернути увагу, що кількість повідомлених випадків крадіжок зі зламом від людей, що заробляють менше $3000 приблизно вдвічі більша, ніж від людей, що заробляють більше $10 000, а кількість повідомлених випадків пограбування першої категорії приблизно у п’ять разів більша.

Таблиця 1. Кількість злочинів на 100 тис. мешканців у п’ятьох чиказьких поліцейських дільницях 4

Особливості населення досліджуваного району Білошкірі люди з зазначеним рівнем прибутків: Чорношкірі люди з дуже низьким рівнем прибутків:
високий середній та низький високий та низький перший район другий район
Кількість злочинів проти особи, в т.ч. пограбування 80 440 338 1615 2820
Кількість злочинів проти власності 1038 1750 2080 2508 2630

 

Таблиця 2. Переслідування за расовими показниками (пропорція на 100 тис. населення).

Правопорушення Білошкіра людина Небілошкіра людина
Згвалтування із фізичним насильством 22 82
Пограбування 58 204
Напад за обтяжливих обставин 186 347
Крадіжка зі зломом 822 1306
Крадіжка 608 367
Викрадення автомобіля 164 286
Всього 1860 2592
Кількість респондентів 27484 4902

 

Таблиця 3. Кількість жертв за показниками доходу (пропорція на 100 тис. населення) 5.

Правопорушення Прибутки: $0-2999 $3000-5999 $6000-9999 Понад $10000
Згвалтування із фізичним насильством 76 49 10 17
Пограбування 172 121 48 34
Напад за обтяжливих обставин 229 316 144 252
Крадіжка зі зломом 1319 1020 867 790
Крадіжка на суму понад $50 420 619 549 925
Викрадення автомобіля 153 206 202 219

 

Пояснювати більшу кількість жертв злочинів серед бідних лише стримувальною функцією каральної системи було би спрощенням. Важливо, що для бідняка, як правило, зручніше та легше вкрасти у такого самого бідняка. Вищий рівень ризику у спробі крадіжки зі зломом у передмісті лише підкріплює зручність крадіжки від бідняка в нетрях.

Стримувальний ефект покарання також працює для бізнесової злочинності та злочинності «білих комірців», але дещо в інший спосіб. Ризик покарання не визначає мішень злочину, а регулює кількість злочинів, яку особа може скоїти. Розкрадання майна та ухиляння від сплати податків служать хорошою ілюстрацією. Коли бізнес-службовець вирішує привласнити кошти, він стикається з питанням, яку суму привласнити. Якщо вкрасти багато, то шанси бути впійманим та покараним зростають; якщо ж привласнити маленьку суму, то вкрадені кошти не варті хвилювань. Врешті-решт, розкрадач зупиняється на рівні, що здається йому найбезпечнішим. Лоренс Цейтлін повідомив, що «…найочевидніше, більше 75% усіх службовців беруть участь у будь-якій формі розкрадання товару… Лишається фактом, що на підприємствах роздрібної торгівлі середній рівень внутрішніх крадіжок становить від 5% до 8% платні типового працівника. В такий самий спосіб у випадку ухиляння від сплати податків загроза покарання, очевидно, не стримує багатьох людей від обману про величину прибутку; але це тримає людей у стерпних межах. Хоч люди незаконно перебільшують свої податкові пільги, та вони рідко опускаються до того, щоб не платити податків узагалі» (Zeitlin 1971: 24).

Таким чином, система покарання є реальним стримувальним фактором як для злочинців-багатіїв, так і для злочинців-бідняків. Тоді як загроза покарання може бути не дуже ефективною в перешкоджанні кримінальній діяльності по суті, така загроза є потенційною силою для спрямування кримінальної діяльності в менш загрозливе русло та збереження суспільного порядку.

 

Гуманізація покарання та соціалізація суспільства

Найґрунтовнішим аргументом з боку критиків системи в’язниць у капіталістичному суспільстві є твердження, що вона захищає експлуататорський, несправедливий соціальний порядок. Йдеться не про те, що тюрми за своєю суттю несправедливі, радше вони не є виправданими, коли обслуговують інтереси малої частини населення. З цього найголо внішого аргументу випливає фундаментальний висновок: суспільство потребує радикальних змін, щоб державні інститути (включно з тюрмами) служили інтересам усіх людей, а не тільки еліті. Соціалізм надає контекст, у котрому ця трансформація стає можливою.

Перш ніж перейти до дискусії про природу покарання в соціалістичному суспільстві, важливо з’ясувати, що я вкладаю в поняття «соціалізм»: надалі я використовуватиму цей термін для опису радше динамічних, аніж статичних процесів; соціалістичне суспільство в процесі свого становлення має бути радикально демократичним та радикально егалітарним. Під терміном «радикально демократичне» я маю на увазі, що політична влада належатиме народу, а не політичній еліті — байдуже, чи це бюрократична, чи партійна, чи економічна еліта. Під терміном «радикально егалітарна» я маю на увазі, що класові, расові, гендерні розрізнення набагато менше впливатимуть на розподіл ресурсів, користування владою та на моделі життєвих можливостей. Названі концепції означають, що в такому суспільстві контроль над економічним життям та державою має народ, і не на ґрунті спадкової стратифікації, а на основі узгодженої співучасті в реалізації колективних цілей 6.

Варто зауважити, що визначення соціалізму викликає багато запитань. Яким чином влада може бути в руках суспільства? Чи не є важливою технократична еліта для безперешкодного розвитку сучасного індустріального суспільства? Хіба не будуть завжди існувати амбіційні люди, що намагатимуться домінувати над іншими? Всі ці питання продемонстрували свою проблематичність під час спроб побудувати соціалізм у таких країнах як Радянський Союз, Куба та Китай. І я не можу претендувати на знання остаточних відповідей; справжні рішення цих проблем з’являться у процесі появи подальших спроб побудови соціалістичного суспільства. На цей момент лише зрозуміло, що саме з цими труднощами будь-яке соціалістичне суспільство муситиме боротися. Я припускаю, що всі ці проблеми можна вирішити в напрямку побудови радикально демократичного соціалістичного суспільства. Ґрунтуючись на цьому розумінні соціалізму, давайте спробуємо розглянути аспект покарання у соціалістичному суспільстві.

Соціалізм не усуне політичну потребу в існуванні в’язниць у будь-якій із форм. У передбачуваному майбутньому навіть найпрогресивніші соціалістичні суспільства зіткнуться з серйозними проблемами соціального конфлікту та соціального контролю. Ймовірно, що в’язниці будуть частиною політичної стратегії вирішення таких конфліктів. Однак, хоча тюрми й існуватимуть, cистема покарання буде функціонувати відповідно до принципів, відмінних від правил капіталістичного суспільства.

 

Принципи покарання в соціалістичному суспільстві

Покарання — це інструмент соціального порядку. Покарання в соціалістичному суспільстві, особливо ув’язнення, будуть застосовувати для запобігання злочинів, що руйнують суспільну рівність та справедливість. Учинки, які загрожують фізичному існуванню людини, також підпадають під цю категорію, але важливими є правопорушення, що руйнують центральні інститути соціалізму. Зловживання посадою та державною довірою для особистої вигоди будуть особливо серйозними злочинами. Покарання — зброя примусу з боку держави — буде позитивним інструментом у справі створення та підтримки соціалістичного суспільства.

Але цей принцип звучить дещо загрозливо. Якщо пріоритет буде зміщено в бік справедливості та колективних інтересів, існує реальна загроза поступового руйнування ідеї індивідуального права. Створення соціального стану, за якого індивідуальні потреби та інтереси взаємодіяли би з колективними в цілковитій гармонії — ось що є кінцевим ідеалом побудови соціалістичного суспільства. Перш ніж така гармонія виникне, між індивідуальним та колективним буде існувати напруга, а також можливе ігнорування індивідуального заради колективної користі.

Як тільки соціальну організацію буржуазного суспільства буде відкинуто, ідеологічному тискові буде піддано всі елементи так званої «буржуазної» справедливості. Це означає, що багато цінностей класичного лібералізму, зокрема центральні питання громадянських прав та встановленого законного порядку, можуть бути відкинуті як цінності, пов’язані з класовою структурою капіталістичного суспільства.

Цілковита відмова від ліберальних цінностей є наслідком неадекватного аналізу природи «буржуазної» справедливості та суспільної справедливості в соціалістичному суспільстві. Основними хибами буржуазного лібералізму були не принципи громадянських свобод, а спосіб їх інституціалізації та соціальні умови, за яких вони реалізуються. Наявність належного встановленого законом порядку — це ґрунтовний принцип, але в суспільстві, де багато людей безнадійно бідні, ця норма втрачає свою вагу. В цьому сенсі доречним видається зауваження Анатоля Франса: «Закон у своїй величній рівноправності однаково карає як багатих, так і бідних: чи за ночівлю під мостом, чи за жебрацтво, чи за крадіжку хліба». Ситуація, коли бідняка звинувачують у крадіжці шматка хліба або в пограбуванні будинку — це реалізація встановленого порядку, який, тим не менш, не зменшує гнітючу атмосферу системи; більше того — така ситуація лише систематизує цей утиск. Головна помилка наявної правової системи — не ідея встановленого правового порядку, а соціальний контекст, де цей законний порядок реалізується.

Головні цінності ліберального правосуддя (наявність установленого законного порядку, конфронтація скаржників, ведення судового процесу суддею, принцип наявності судового наказу про передачу арештованого до суду для належного судового розгляду) та пов’язані з ними цінності громадянських свобод (свобода слова, свобода вільного зібрання тощо) повною мірою можуть бути реалізовані тільки там, де наріжним каменем є соціальна справедливість. Інакше кажучи, соціалізм створює такий суспільний контекст, у якому можна реалізувати цінності класичного лібералізму. Слушно також, що суспільне правосуддя, як і тепер, має стояти на захисті індивідуальної справедливості. Під час судового процесу в соціалістичному суспільстві важливим буде, що права підсудного захищатимуть, а судовий процес буде справедливим: аби слугувати цілям суспільного правосуддя, покарання має бути справедливим до всіх індивідів.

Покарання є виключно політичним актом. У всіх суспільствах ув’язнення та інші форми покарання з боку держави по суті є політичними діями. Але такий політичний підтекст зазвичай прихований. В американському суспільстві тюрми зображують як інституції, що служать справі захисту «суспільства» й «перевиховують» зіпсованого індивіда тощо. Про класовий інтерес, який обслуговує злочинна система правосуддя, чітко ніколи не говорять. Однією з центральних норм соціалістичного суспільства є принцип, що роль суспільних структур має бути зрозумілою до кінця. Люди мають знати про політичну роль репресивних державних апаратів, зокрема тюрем. Соціальні цілі, які обслуговує система покарання, і політичні міркування у використанні тюрем слід врешті прояснити.

Суб’єкт злочину не несе повної відповідальності за свою провину. Частиною соціалістичного принципу ясності є усвідомлення того, що особа — це частина колективу, і цей колектив має нести певну частку відповідальності за індивідуальні провини. Злочин будуть вважати колективною проблемою, а не «невдачею» окремого індивіда, і громада буде зобов’язана як вирішувати питання наявності колективних проблем, так і карати окремих членів своєї спільноти за помилки. На практиці це означає, що покарання членів суспільства супроводжуватиметься вивченням загальних проблем, із якими зіткнулась громада на прикладі конкретного правопорушення. Скажімо, звичай зборів для критики і самокритики в КНР, крім усього іншого, свідчить також про спробу встановити певний рівень колективної самокритики у відповідь на індивідуальну провину 7. Злочин у цьому випадку слугує повчальним прикладом для всієї спільноти та для конкретного злочинця. Якщо колективний самоаналіз відбувається безперервно, а не тільки як реакція на кризові ситуації, то він може стати важливим елементом у справі зміцнення соціалістичної свідомості та соціалістичних інституцій.

Покарання має бути демократичним. Якщо «радикально демократичний» елемент визначення соціалізму містить морально-правове значення, то репресивні державні апарати — поліція, суди, система покарання — мають бути під контролем народу. […] Зрештою, сам каральний апарат треба контролювати демократично. Найпростіше покарання, що ґрунтуватиметься на вироку спільноти, потрібно утримувати в межах громади щоразу, коли це можливо. У випадках, коли необхідні більш жорсткі заходи, як-от тривале ув’язнення, важливо, щоб покарання не було підконтрольне нескінченній нестримній бюрократії. Певні форми владного народного тюремного нагляду були би необхідні, щоб уникнути ситуації беззаконня, описаної в одинадцятому розділі 8.

Названі п’ять принципів головним чином зосереджуються на загальних суспільних цілях покарання в соціалістичному суспільстві. Використання соціалістичних принципів у внутрішньому функціонуванні в’язниць становить складнішу проблему; будь-яка дискусія з цього приводу неминуче буде спекулятивною.

У цій книзі сучасну американську в’язницю піддано критиці як принизливу та дегуманізуючу інституцію. Існує спокуса сказати, що в соціалістичному суспільстві в’язниці автоматично відрізнятимуться: вони поважатимуть ув’язненого як людину, гарантуватимуть дотримання прав ув’язненого та даватимуть йому реальну частку повноважень. Але не обов’язково буде так. Поза сумнівом, за історичних спроб створення соціалістичного суспільства тюрми та трудові табори не уникли більшості принизливих та варварських рис, притаманних в’язницям капіталістичного суспільства.

Проблема внутрішньої діяльності карних установ у соціалістичному соціумі міцно пов’язана з соціалістичною теорією злочину. В есе «Проблеми, пов’язані з належним вирішенням суперечностей між людьми» Мао Цзедун проводить розрізнення між двома категоріями злочинців: «ворогами народу» або «класовими ворогами» та тими, хто просто демонструє брак соціалістичної свідомості. Каральна система в Китаї розрахована на вирішення обох типів злочину в дуже різні способи. Правопорушення, що відображають хибну класову свідомість, вирішують за допомогою зборів для критики і самокритики, політичної освіти, громадського нагляду та різних форм м’якого арешту (нетривале вигнання зі спільноти, трудові табори тощо). З іншого боку, з «ворогами народу» обходяться дуже жорстко. Їх переселяють у трудові табори або в’язниці, і в цьому випадку «перевиховання» відбувається в примусово й маніпулятивно 9.

Характерна різниця в поводженні з різними категоріями злочинців — тими, що становлять серйозну загрозу для суспільного порядку (тобто з класовими ворогами), та з винними лише в необережності — властива не тільки соціалістичному суспільству. Як було наголошено в другому розділі 10, в американському капіталістичному суспільстві злочини, скоєні багатими людьми, судять менш жорстко, ніж провини бідних. Замість ув’язнення для контролю за кримінальною та напівкримінальною поведінкою найвищих рівнів американської еліти застосовують широке різноманіття неформальних та адміністративних санкцій (особливо штрафів) 11.

Окрім очевидної відмінності в трактуванні поняття «класовий ворог», соціалістичне та капіталістичне суспільства відрізняються тим, що за соціалізму більш жорстке поводження з класовими ворогами було б чітким політичним принципом. У ліберальному капіталістичному суспільстві часто категорично заперечують, що взагалі існує різне ставлення до звинувачуваних, і, безсумнівно, таке розділення не становить частину формальної ідеології покарання.

В соціалістичному суспільстві система правосуддя не буде спантеличувати порожніми концепціями «рівного ставлення до всіх»: зрозуміло, що одне поводження стосуватиметься злочинців, які становитимуть серйозну загрозу для суспільного порядку, і зовсім інше ставлення буде до тих, хто просто не засвоїв цінності соціалістичного суспільства. Як і в інших аспектах соціалістичного правосуддя, політичне значення різного ставлення до злочинців буде явним та зрозумілим.

Немає жодної гарантії, що в соціалістичному суспільстві до ув’язнених, що були визнані класовими ворогами ставитимуться з урахуванням їхніх громадянських прав, гідно та гуманно. Вдосконалення тюремних умов та методів в соціалістичному суспільстві, без сумніву, зіштовхуватиметься з перешкодами розподілу ресурсів, засобів стримування та внутрішнього контролю, добре знайомими в’язницям у капіталістичному суспільстві. Зараз неможливо передбачити, як ці питання буде вирішено і як в’язниці майбутнього соціалістичного суспільства функціонуватимуть.

Сучасна дискусія про те, якими мають бути репресивні в’язниці, стає набагато змістовнішою в контексті соціалістичного суспільства. В соціумі, де кара як суспільна ціль є невиправданою, навіть найслабший рівень репресії безпідставний. Але не варто говорити, що простий арешт є несправедливою санкцією в такому суспільстві. Деякі особи настільки небезпечні, що відокремлення їх від загального населення буде справедливим у будь-якій громаді 12. Але репресія — покарання, що служить інструментом суспільного контролю — виправдане лише тоді, коли суспільна мета покарання справді бажана, коли покарання слугує захисту справедливого та рівноправного суспільства 13. Попри брак гарантій того, що соціалістичні тюремні умови неодмінно будуть кращими за нинішні, таке протиставлення все ж створює політичний та моральний контекст, у якому проблеми тюрем можна конструктивно вирішити.

Сполучені Штати Америки далекі від трансформації в напрямку побудови соціалістичного суспільства. Сьогодні конкретна проблема ув’язнених — не перебудова в’язниць у майбутню революційну еру, а вирішення питання гнітючої реальності власних життів сьогодні. Понура атмосфера глибоко вкорінена у внутрішні владні стосунки в тюрмах та в їхню роль в американському суспільстві. Оскільки тюремний рух стає елементом у внутрішній правовій боротьбі в межах в’язниці, він може стати початком пом’якшення жорсткості тюремного режиму. Перетворюючись на ширший радикальний рух, він допоможе створити соціальні умови, за яких в’язниці нарешті зазнають фундаментальної трансформації.

Переклала Дарина Коркач

Перекладено за виданням: Wright, E. O., 1973. The Politics of Punishment: A Critical Analysis of Prisons in America. New York: Harper and Row and Harper Colophon Books.

 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

Нарис неоліберальної держави: ринок праці, в’язниці та соціальна незахищеність (Лоїк Вакан)

Ерік Олін Райт: «Криміналізація соціальних проблем — це невід’ємна риса неолібералізму»

Лоїк Вакан: «Розгортання карної держави націлюється на стигматизоване населення»

 

Посилання:
California Assembly Office of Research (CAOR), 1968a. «The Deterrent Effects of Criminal Sanctions», [for the Assembly Committee on Criminal Procedure], May.
CAOR, 1968b. The California Prison, Parole and Pro bation System.
Cohen, J. 1968. The Criminal Process in the People’s Republic of China, 1949–1963. Cambridge: Har vard University Press.
Report of the National Advisory Commission on Civil Disorders, 1968. Washington, D.C.: US Govt. Print. Off.
The Challenge of Crime in a Free Society, 1967. Washington, D.C.: US Govt. Print. Off.
Uniform Crime Reports, 1969. Crime in the United States. Issued by J. Edgar Hoover.
Wright, E. O., 1973. The Politics of Punishment: A Critical Analysis of Prisons in America. New York: Harper and Row and Harper Colophon Books.
Zeitlin, L. 1971. «A Little Larceny Can Do a Lot for Employee Morale», Psychology Today, June.

Notes:

1. У цьому обговоренні я буду використовувати термін «ліберальний», аби описати політичну перспективу лібералізму, а не конкретний комплекс державної політики або окремий тип політичної партії. В американській політичній традиції найпалкіші «консерватори» все ж дотримуються в основному ліберальної політичної філософії, тобто їхнє світосприйняття можна описати радше індивідуалістичними, ніж класовими термінами; вони вірять в існування особистих свобод та плюралістичного суспільства, а також вважають, що соціальні та політичні зміни мають відбуватися реформістськи й еволюційно. Конкретну державну політику як республіканці, так і демократи реалізують відповідно до загальної філософської ліберальної традиції

2. Ліберальне розрізнення між політичним та кримінальним злочинцем базується на ідеї природного права, що відіграє важливу роль у ліберальній політичній теорії. По суті, ліберальні теоретики розрізняють два види позитивних прав (тобто законів та зареєстрованих практик): співзвучні з ідеєю природного права і не співзвучні з нею. Несправедливі, довільні, принизливі закони, а також ті, які легко спотворити в суді, вважають політичними. Існування таких норм зумовлене більше конкретною політичною реальністю, ніж приписами вічного природного права, та й, зрештою, такі норми взагалі законами не вважають. Особу, засуджену за порушення природних прав (тобто справедливих та «хороших» законів), не вважають політично ув’язненою, бо ця людина порушила норми природні, а не політичні. Якщо ж ідею природних прав відкидати як непотрібну для розуміння державної дійсності і для усвідомлення функціонування правової системи в суспільстві, тоді ліберальне використання терміну «політичний в’язень» втрачає значення.

3. Йдеться про повнотекстовий варіант праці Еріка Оліна Райта, уривки з якої подано на цих сторінках. Див. Wright 1973. — Прим. пер.

4. При розгляді цієї таблиці варто мати на увазі дві статистичні похибки. По-перше, пограбування, більш поширені в гетто, входять радше до категорії злочинів проти особи, ніж до категорії злочинів проти власності. Це сприяє більшій диспропорції в категорії злочинів проти особи порівняно зі злочинами проти власності. По-друге, про злочини, скоєні в гетто, особливо про злочини, спрямовані проти власності, повідомляють рідше, ніж про злочини, скоєні в районах з вищим доходом. Так стається через численні чинники, в тому числі антиполіцейські норми гетто, вищий рівень страхування від крадіжок у передмістях тощо. Менша частота повідомлень штучно створює різницю між рівнем скоєних злочинів проти власності у гетто та в районах проживання білошкірих людей з високими доходами (Report of the National Advisory Commission on Civil Disorders, 1968: 134).

5. The Challenge of Crime in a Free Society 1967: 38.

6. Наразі жодне суспільство не втілило цих принципів, тож досі незрозуміло, чи перебуває якась із громад у «процесі трансформації до радикально демократичного та радикально егалітарного». В різні часи здавалося, що експерименти на Кубі, в Китаї та в Радянському Союзі перебувають на шляху до втілення таких задумів. Звісно, всі ці країни зробили величезні кроки у напрямі до досягнення рівності. Однак їхній поступ у бік названих цілей не був непохитним, тож не варто розглядати їх як послідовні моделі соціалістичного суспільства.

7. Поняття «критики та самокритики» стосується двох взаємопов’язаних процесів. З одного боку, спільнота критикує правопорушника і очікує від нього аналізу своїх помилок. З іншого боку, громада разом зі злочинцем має критично поглянути на себе та використати реальний приклад правопорушника як нагоду усвідомити проблеми колективу. В кращому випадку цей процес забезпечує механізм, за допомогою якого спільнота може розвиватись, а її члени можуть вчитися жити й працювати разом; у гіршому випадку цей процес може виродитись у ритуальну сповідальну зустріч, у ході якої люди мають публічно визнати свою вину — і байдуже, чи скоїли вони цей злочин насправді.

8. Тут його не перекладено. Див. Wright 1973. — Прим. пер.

9. Звісно, не завжди просто застосувати це теоретичне розмежування на практиці. Деякі злочини підпадають під ту чи іншу категорію неоднозначно. Якщо систему правосуддя контролює політична еліта, то ярлик «ворог народу» може стати не більш ніж прийомом для наступу на опозицію. Це одна з причин, чому радикальна демократія настільки важлива як частина ідеї соціалізму. Додатковий аналіз системи правосуддя в Китаї див. у Cohen 1968. Матеріал, наведений у першому розділі «Ідеологія карного права» (Ideology of the Criminal Law) вказаної праці особливо доречний для розрізнення між класовими ворогами та злочинцями, що демонструють хибну свідомість.

10. Тут його не перекладено. Див. Wright 1973. — Прим. пер.

11. Існує цікава подібність між певними неформальними та адміністративними стягненнями, які застосовують до еліти в капіталістичному суспільстві, та видами покарань, які застосовують до представників робітничого класу в соціалістичному суспільстві. Судовий наказ про постійний аудит бухгалтерських книг корпорації, яка визнана винною в податковій фальсифікації, схожий на санкцію громадського нагляду за безвідповідальними працівниками в соціалістичному суспільстві. Зумовлений провиною з необережності перехід корпоративного службовця на скромну посаду схожий на китайську правову санкцію вигнання працівника в сільську громаду за певні проступки.

12. Очевидна потреба відокремити від суспільства кількох індивідів, небезпечних патологічно — божевільних ґвалтівників дітей, масових убивць — часто використовується як аргумент на виправдання існування всієї тюремної системи в сучасному суспільстві. Таких осіб можна виправити примусовим ув’язненням у психіатричних лікарнях, і навряд чи для їхнього виправлення потрібен детально розроблений репресивний апарат, судова та поліцейська системи, спрямовані на збереження наявного стану речей. Icнування особливо небезпечних індивідів не може виправдати приниження та пригноблення тюремного життя.

13. Часто кажуть, що «мета не виправдовує засоби». Це наївний погляд на моральні суперечності, закладені у взаємозв’язок між цілями та засобами. Окрім ситуацій, коли засоби по суті нешкідливі, існують лише цілі, що можуть їх виправдати. Якщо цілі морально неприпустимі, то не існує жодних засобів, котрі би могли ці цілі виправдати. Ув’язнення раба за спробу втечі та здобуття свободи необґрунтоване, незважаючи ні на пристойність умов утримання, ні на справедливість судового процесу. Такі самі засоби стають справедливими, коли їх застосовують для реалізації суспільних цілей захисту справедливого та рівноправного порядку.