Передмова Олександра Кравчука
Ця стаття є частиною роботи задля напрацювання альтернативних підходів щодо управління економікою, системи створення й розподілу матеріальних ресурсів. Альтернативної щодо капіталістичної системи товарно-грошових відносин, яка продовжує домінувати в глобальному масштабі. На жаль, домінує вона і в інтелектуальному полі. Ті розробки, які ведуться навіть у опозиційних до мейнстриму колах, зокрема й у країнах «капіталістичного ядра», зводяться здебільшого до захисту статусу-кво між працею та капіталом, досягнутого в минулому столітті. Проте, на нашу думку, хистка рівновага, отримана внаслідок поступок капіталу вимогам пролетаріату XX століття, в умовах зникнення протистояння з соціалістичним блоком та зростанням автоматизації виробництва вибиває з рук найманих працівників ті аргументи, за рахунок яких згаданий компроміс був можливий.
Нині відбувається закономірне падіння норми прибутку в умовах скорочення місць для експансії капіталу. І тому одним із останніх рубежів відтягування краху нинішньої економічної системи залишається наступ капіталу на частку праці в розподілі додатково створюваної вартості. За допомогою узагальнення статистичних даних це наочно доведено й у пропонованій статті. Такий наступ, імовірно, призводитиме до посилення класового конфлікту. Сподіватися чистого виграшу в такому протистоянні без переосмислення старої доброї зброї, якою був марксизм на попередньому історичному етапі, не видається оптимістичним за нових технологій контролю, що перебувають у руках привладних класів.
Тому ми вважаємо, що нині надзвичайно актуальним є зосередження інтелектуальних зусиль на тому, аби запропонувати систему справедливого розподілу матеріальних ресурсів, яка була би заснована на принципово відмінних від товарно-грошових критеріях ефективності та розвитку. Але спочатку треба переосмислити й сам капіталізм, а також чому і як він досі працює, що успішно роблять у своїй роботі автори статті. Зрештою, треба дати обґрунтовану відповідь на питання, чи може сучасний рівень розвитку продуктивних сил і виробничих відносин, за прискореного та потенційно всеохопного доступу до знань із миттєвою комунікацією, забезпечити суспільство необхідними благами й переступити нарешті межі, закладені в основу капіталістичної системи накопичення. Якщо так, то якими мають стати нові параметри ефективності виробництва? На думку авторів дослідження, на противагу примноженню вартості слід ставити корисність речей; замість посилення експлуатації робочої сили для зростання продуктивності праці у виробництві товарів – економію суспільно необхідної праці для їх створення.
Для початку руху в окресленому вище напрямі слід спочатку ще раз розібратися, як працює сучасна економічна система, які наслідки незмінності економічного ладу ми отримуємо, і що нас, більшість, у цій системі не влаштовує. Загалом, автори дають відповідь на те, як функціонує капіталізм і чому ми перебуваємо на етапі кризи, викликаної його обмеженістю. Важливим є спростування тез неоліберальних авторів щодо утворення та джерел створення прибутку на противагу марксистській трудовій теорії вартості. Разом із тим, дослідники намагаються не зупинятись у своєму баченні попередніх досягнень марксизму й аналізують, як капітал використовує новий рівень інформатизації суспільства та популярної концепції «економіки знань», що за задумом мала стати новою, гуманнішою версією панівної системи. Висновки, яких доходять автори щодо розробки альтернативних підходів у економіці, сподіваємося, стануть початком дискусії з тими читачами, котрі перебувають у пошуку відповідей: які ж зміни нам потрібні, аби довгожданий інший світ став можливим.
1. Що таке капіталізм і як це нас стосується?
Серед економістів та соціологів уже давно усталився консенсус: називати нинішню соціально-економічну систему «капіталізмом». Як правило, мається на увазі відмінність «капіталізму» й від «докапіталістичних» суспільств, що існували в більшості країн світу до XVII-XX століть, і відмінність від суспільств так званої «централізованої планової економіки», які існували ще не так давно в Китаї, СРСР, країнах Східної Європи, на Кубі, і певною мірою зберігаються в таких екзотичних місцях, як Північна Корея. Попри дискусію щодо того, чи можна вважати всі ці країни повною мірою некапіталістичними, а тим паче «соціалістичними» 1, до них часто застосовують навіть термін «комуністичні».
У чому немає консенсусу між різними школами сучасних суспільствознавців, то це в тому, що ж, власне, слід розуміти під «капіталізмом». Основне питання тут полягає в проблемі наявності іманентної капіталізму внутрішньої логіки існування та розвитку. Якщо застосовувати марксистський тип аналізу, то детермінанта історії капіталізму – це економічна логіка накопичення капіталу. Відповідно, всі сучасні суспільні інституції та їхній історичний розвиток можна зрозуміти саме з точки зору того, як вони сприяють накопиченню капіталу чи, навпаки, стримують його. У певних країнах світу перед нами постає більш розвинений капіталізм ядра світосистеми, в інших – відсталий, периферійний. Але в будь-якому випадку це капіталізм, і, як зазначає Мішель Фуко, «сьогоднішні глухі кути капіталізму тією мірою, якою вони врешті-решт, у останній інстанції, визначаються логікою капіталу та його накопичення, очевидно, є глухі кути історично абсолютні» 2.
Цілком зрозуміло, що таке визначення «капіталізму» не надто влаштовує дослідників, котрі не є прибічниками соціалістичних альтернатив. Вони намагаються обмежити вживання терміну «капітал» до суто економічних процесів і наполягають, що економіко-інституційний 3 капіталізм не можна вивести з логіки капіталу, натомість він є певною конкретною формою, «перед якою, відтак, відкривається (принаймні якщо задати певну історичну дистанцію та виявити трохи економічної, політичної та інституційної уяви) ціле поле можливостей» 4. Інакше кажучи, пропонується «винести за дужки» протиріччя капіталістичної системи, які сформувалися в контексті її історичного поступу, й уявити собі звільнену від історичного тягаря систему, що живе за рахунок, так би мовити, штучних органів, збудованих «інженерами життя» задля встановлення точного, як годинник, капіталістичного механізму. Ця конкретність (іноді ще кажуть «сингулярність») капіталізму, залишається, щоправда, позаісторичною: ніяких фундаментальних змін та розвитку способів виробництва не відбувається, складається враження, що капітал існував від самісінького створення всесвіту та існуватиме принаймні до страшного суду, тобто – капіталізм закладено в божественну природу нашого світу, а земним створінням залишається лише намагатися будувати та перебудовувати інституції, аби дати цій одвічній природі більше простору.
Отже, як двічі наголошує той-таки Мішель Фуко, у дискусії щодо розуміння терміна та загалом природи капіталізму, очевидно, присутні політичні цілі: «Що це за політична ціль? Це дуже просто. Це просто проблема виживання капіталізму, можливості й поля можливостей, які відкриваються за капіталізму?» 5.
«Конкретно-інституційний» підхід зберігав до цього часу майже абсолютну гегемонію. Відбулася своєрідна ампутація проблеми капіталізму з «політекономії», коли економічну науку з одного боку було обмежено суто формальними моделями «ефективного використання обмежених ресурсів» (економікс), а з другого – інституціоналізмом, який врешті-решт звівся до підгону теоретичної бази під упровадження ринкових відносин в усі сфери людського життя 6, включаючи сексуальні стосунки.
Однак дискусії щодо капіталізму, особливо після світової економічної кризи 2008-2009 років, значно пожвавилися (Див. Рис. 1). Багато дослідників знову почали наполягати на важливості накопичення капіталу як системного явища, що структурує глобальну систему та всі інституції капіталізму.
Рис. 1.Частота вживання слова «капіталізм» у англомовних книжках.
Джерело: Google Ngram
Зокрема, останнім словом сучасної американської соціології можна вважати визначення капіталізму в спільній роботі низки провідних історичних соціологів: Валлерстайна, Дерлуг’яна, Мана, Калхуна та Коллінза, яка так і називається – «Чи є майбутнє у капіталізму?». У спільній передмові до книги, яку, очевидно, редагували та погоджували всі автори, капіталізм визначено як «конкретно-історичне поєднання ринкових та державних структур, за якого головною метою та умовою володарювання стає отримання приватного економічного прибутку практично будь-якою ціною» 7. Тобто, капіталістичне суспільство є таким, у якому все підпорядковується та оптимізується саме з цієї точки зору – визискування будь-якою ціною приватного прибутку. Прибуток стає головним і фактично єдиним остаточним критерієм права на існування будь-чого в суспільстві. Будь-які процеси виробництва, споживання чи перерозподілу мають бути оптимізовані з точки зору їхньої прибутковості – в цьому полягає загальна логіка капіталізму, за якою врешті-решт залишається останнє слово.
Навіть якщо ставити під сумнів питання про існування «загальної логіки капіталізму» як такої, майже всім добросовісним дослідникам доводиться визнавати, що міркування щодо отримання та максимізації прибутку є й залишатимуться домінантними за нинішньої соціально-економічної системи. Ця логіка економічної гри розповсюджується зараз дедалі ширше в найрізноманітніших сферах суспільного життя, постійно породжуючи нові й нові хвилі «переможців» та «лузерів», продукує дедалі більшу соціальну нерівність. Загалом на цьому сходяться майже всі автори, незалежно від того, чи їхній підхід передбачає наявність загальної внутрішньої логіки капіталізму, що притаманне марксистському аналізу, чи, навпаки, вони починали свій аналіз із суто інституційних концепцій капіталізму.
Можна, звісно, бідкатися, що підпорядкування всього суспільного життя накопиченню прибутків саме по собі є згубним та аморальним. Але разом із тим слід мати на увазі, що саме за капіталістичної системи створено майже всі наявні надбання людської цивілізації, включно зі зручними помешканнями з кондиціонерами й гарячою водою, автомобілями, літаками, комп’ютерами, та досить широкий, хоча й недостатній, доступ до освіти та культури. Домінантна нині, принаймні в українських університетах, економічна наука радо пояснить нам, що всі ці досягнення стали можливими саме завдяки ринковим механізмам підпорядкування всього виробництва засадам «економічної ефективності», себто максимізації прибутку, і що будь-які спроби відкинути прибутковість як вирішальний критерій ефективності призведуть, врешті-решт, до занепаду виробництва, його неефективності та руйнації внаслідок конкуренції з іншими виробниками. І навпаки: що підвищення прибутковості в «довгостроковому періоді» приведе до такої оптимізації всієї системи виробництва, за якої у виграші залишаться всі, адже буде накопичено більше капіталу, зростуть загальні виробничі потужності суспільства, його загальне багатство і т. ін. І навіть якщо більшу частину багатства буде зосереджено в руках невеликої групи капіталістів, то, залучаючи в процесі свого зростання дедалі більше працівників, багатство буде з часом «просочуватися» від найбагатших до бідніших верств, і якщо й не у формі володіння капіталом, то принаймні у вигляді збільшення валових обсягів заробітної плати, податків, а відповідно й обсягів та якості споживання 8.
Навіть найзавзятіший апологет вільного капіталістичного ринку Фрідріх фон Хайек погоджувався, що «ми можемо цілком виправдано погано думати про систему, яку звинувачують у тому, що вона, бодай тимчасово, погіршила становище найбідніших та найчисленніших класів народонаселення». Хайек, однак, намагається доводити, що майнове розшарування, яке очевидно посилюється за капіталізму, не було пов’язане зі зубожінням найбідніших, і стверджує, що «рівень життя широких верств [за правильного капіталізму]… без сумніву, демонстрував загальну тенденцію до підвищення»(якби Хайек був живий, йому довелося б зараз визнати неправильним увесь капіталізм включно зі зразковими північноамериканським та західнонімецьким).
Водночас ні Хайек, ні інші щирі неоліберали насправді не ставитимуть за мету зменшення нерівності: навпаки, нерівність виступає, з їхньої точки зору, необхідним елементом і наслідком економічної гри, у процесі якої якраз і збільшується економічна ефективність. Будь-які системи соціального захисту мають залишатися, на їхню думку, «економічно нейтральними». Як зазначає вже згадуваний Фуко, «відносна бідність [її послаблення, а тим більше її подолання] жодним чином не належать до цілей такої соціальної політики» 9.
Єдине, на що неоліберали можуть погодитися – це втручання суспільства у випадку, якщо хтось із учасників гри сягнув такого рівня зубожіння, що вже, очевидно, зійшов із дистанції. Тоді й лише тоді можна адресно втрутитися, щоб повернути гравця на початковий рівень майже повної бідності, який усе ж передбачає можливість грати далі на ринку.
Отже, аргументація на захист капіталізму загалом полягає в тому, що якнайшвидше накопичення капіталу означає максимізацію виробничих потужностей, тобто обсягу засобів виробництва, що й створює, принаймні в довгостроковому періоді, загальне економічне зростання, від якого більшою чи меншою мірою виграє все людське суспільство. Проблема, однак, полягає в тому, що статистика вперто свідчить про зростання нерівності. Розуміючи, що нерівність за капіталізму є неминучою, неоліберали, відкидаючи на словах моральні аргументи «розподільчої справедливості» в залежності від зусиль, «заслуг» і витрат, самі врешті-решт приходять до суто моральної аргументації на захист капіталізму. Той же Хайек зізнається, що, на його думку, ніяке зменшення нерівності не варте того, аби порушувати принципи свободи та товарно-грошової справедливості, яка, за Хайеком, полягає в тому, щоб «у стосунках із іншими людьми почувати, що ти чиниш справедливо, якщо компенсуєш вартість, даючи навзамін рівну вартість, не цікавлячись, чого коштувало конкретному індивіду надати тобі відповідну послугу». Зважаючи на те, що всі відносини між людьми є, за Хайеком, «послугами», це досить щира і смілива маніфестація принципів суспільства всезагальної проституції. Разом із тим, Хайек наполягає на таких принципах людських відносин як на єдино можливих, і навіть присвятив низку книжок фантазуванню про альтернативні «соціалістичні» антиутопії, що єдині, на його думку, могли б замінити капіталізм – та доведенню неефективності, непрацездатності та несправедливості цих уявних світів, які, звісно, нічого спільного з соціалізмом не мають, а більше нагадують нацистську Німеччину, котру пан Хайек мав можливість бачити зсередини, тісно співпрацюючи протягом 1930-х років із неоліберальними економістами так званої «ортоліберальної школи», які успішно працювали у Фрайбурзькому університеті й видавали навіть свій економічний журнал за часів нацистської влади в Німеччині.
А в наші часи зростання нерівності в світі набуває абсолютно кричущих масштабів. Нерівність між країнами 10 супроводжується зростанням нерівності всередині найбільш розвинених країн, зокрема найбагатших і звиклих уже до відносно невеликого розшарування та високого рівня соціальних гарантій. Автор недавнього економічного бестселера Томас Пікетті навіть стверджує, що розшарування зростає швидше, ніж це мало б відбуватися у відповідності до прогнозів Маркса: «я більш песимістичний, ніж Маркс 11, тому що навіть за умови стабільної прибутковості капіталу, скажімо, в середньому на рівні 5%, та стабільного зростання буде продовжуватися концентрація багатства» 12.
Зауваження. Щодо дискусії про прибутковість та нерівність
Як відомо, Маркс у «Капіталі»обґрунтовує загальну тенденцію до зниження норми прибутку 13як результату нескінченного накопичення капіталу та підвищення продуктивності виробництва шляхом поступового зниження частки змінного капіталу й запровадження більш прогресивного обладнання або технологічних принципів. Водночас Пікетті стверджує, що марксизм ХІХ століття не врахував (а точніше, не мав можливості включити в своє дослідження за відсутності належних даних) питання структурного зростання, тобто зростання населення, яке включається до капіталістичного виробництва та товарообігу, що не відповідає дійсності й свідчить тільки про те, що Пікетті й справді дуже мало знайомий із Марксом. На думку Пікетті, швидке зростання населення у ХХ столітті спричинило зміни граничної продуктивності капіталу, що стало особливо відчутним із появою нових фундаментальних відкриттів: «Сучасна технологія потребує дедалі більшого обсягу капіталу, а різноманіття можливих форм застосування капіталу призводить до того, що його можна накопичити в гігантських кількостях, і його дохідність не впаде» 14. Утім, Пікетті зазначає, що структурне зростання є «єдиним логічним виходом» із тих серйозних труднощів, до яких призводить протиріччя капіталістичного накопичення, за Марксом: «у протилежному випадку капіталісти справді риють собі могилу: вони або борються один із одним, відчайдушно намагаючись упоратися з тенденцією до зниження дохідності…, або їм вдається домогтися того, що праці дістається дедалі менша частка національного доходу, а це врешті-решт призводить до пролетарської революції та до загальної експропріації» 15. Однак пояснення Пікетті щодо норми прибутку стикається з низкою протиріч.
Пікетті в своїх дослідженнях виходить із визначення капіталу як усієї сукупності майна, за допомогою якого в перспективі можливе отримання прибутку. Житлове майно, інтелектуальна власність, предмети мистецтва тощо складають, за Пікетті, той самий зростаючий капітал, незважаючи на те, чи він справді використовується у виробництві вартості, чи ні. Девід Харві, коментуючи «Капітал» Пікетті, стверджує, що в будь-якому разі «якщо норма доходу з капіталу, що використовується, висока, то це пов’язано з тим, що частина капіталу вилучена з обігу й фактично страйкує. Обмеження пропозиції капіталу для нових інвестицій (явище, яке ми наразі спостерігаємо) забезпечує високу норму прибутку з капіталу, що перебуває в обігу. Створенням такого штучного дефіциту задля гарантії високої норми прибутку займаються не тільки нафтові компанії: це за можливості робить весь капітал… Таким чином капітал забезпечує власне відтворення, незалежно від того, наскільки комфортними будуть наслідки» 16.
Однак ототожнення марксового та смітівського розуміння тенденції до зниження норми прибутку навряд чи є коректним. Такі сучасні дослідники, як Майкл Робертс, зазначають, що «насправді Маркс критикував Смітів опис падіння норми прибутку як довготривалого й поступового, протиставляючи його власному [Маркса] баченню, заснованому на його законі, який призводить до циклічних конвульсій капіталістичного виробництва в процесі падіння норми прибутку. Мало того, його [Маркса] власне пояснення падіння норми прибутку відрізняється від смітівського» 17. На основі аналізу великих масивів історичних даних такі дослідники, як Естебан Маіто 18, доводять, що довготермінова тенденція до падіння норми прибутку справді спостерігається в цілковитій відповідності до прогнозів Маркса (див. рис. 2).
Рис 2. Середньосвітова норма прибутку за Маіто (Maito, 2015).
Маіто, звісно, оперує історичною статистикою, яка може бути неточною, однак є принаймні найкращою з доступних апроксимацій та ґрунтується на масивах даних, що їх зібрали в останні десятиліття провідні науковці світу. Водночас Маіто дає досить детальний опис і пояснення своїх джерел і методології, включно з первинними Excel-таблицями, які він використовував. Питання про остаточне доведення наявності довготермінової тенденції до падіння норми прибутку ще потребуватиме додаткових, детальніших досліджень, однак, безсумнівно, ця гіпотеза Маркса залишається серед найбільш вірогідних, що є аргументом на користь Марксової теорії накопичення капіталу, а отже Марксової трудової теорії вартості.
Ще одним важливим аргументом на користь вивчення та застосування трудової теорії накопичення капіталу є загальна географічна динаміка економічного зростання. Проведене Аррігі ґрунтовне дослідження історії розвитку капіталізму починаючи з XV–XVI століть 19 доводить, що динаміка капіталістичного розвитку найкраще пояснюється як зміна циклів накопичення капіталу навколо певних капіталістичних центрів. Останні цикли накопичення, які відбувалися після індустріальної революції, характеризуються своєрідним квестом капіталізму в пошуку дешевої робочої сили. Особливо це характерно для останнього «американського» циклу накопичення. Наприклад, після Другої світової війни найактивніший економічний розвиток спостерігався саме в тих регіонах, які могли запропонувати світовому капіталізму доступ до великих мас дешевої, але достатньо дисциплінованої та в міру освіченої робочої сили. Як відомо, послідовно такими країнами виступали Японія, «азіатські тигри», країни АСЕАН, а в останні десятиліття – Китай і В’єтнам (Рис. 3).
Рис. 3.Квест капіталу в пошуку робочої сили на прикладі східноазійського простору потоків кінця ХХ століття (за Аррігі, джерело: Ozawa, Terutomo, (1993: 143) «Foreign Direct Investment and Structural Transformation: Japan as a Recycler of Market and Industry», Business & the Contemporary World, 5, 2, 1993, pp. 129–150. P.143).
Поважні економісти з Чиказького університету Лукас Карабарбуніс та Брент Нейман, яких важко запідозрити в свідомому сприянні марксизму, стверджують, що «глобальна частка робочої сили [у ВВП] значно знизилася з початку 1980-х років, це зниження відбулося в переважній частині країн і галузей». Ерік Бріньолфссон та Ендрю Макафі 20 у нещодавно перевиданому українською бестселері New York Times 2014 року погоджуються, що «Падіння частки робітничої сили [у ВВП] … є наслідком двох тенденцій: зменшення числа зайнятих у виробництві людей і зниження заробітної плати тих, хто працює». Ці тенденції вкупі з уже згаданим зростанням нерівності також дуже нагадують прогнози Маркса щодо зубожіння робітництва й тенденції до зниження заробітної плати до рівня мінімального відтворення робочої сили.
Останню глобальну економічну кризу, що розпочалася у 2008 році, незважаючи на безумовну наявність низки унікальних рис, лауреат Нобелівської премії з економіки Пол Кругман характеризує як, насамперед, класичну кризу недоспоживання: «Після того, як луснули дві мильні бульбашки на ринках нерухомості в Америці та Європі, видатки на житлове будівництво та споживчі товари різко скоротилися. Услід за цим скоротилися інвестиції в бізнес, оскільки нарощувати виробництво за зниження продажів немає сенсу». Усе це тягне за собою подальше зростання безробіття: «підприємства перестають виготовляти продукт, який уже не можуть продати, і, відповідно, не наймають працівників для його виготовлення». «Ми потерпаємо від серйозного зниження попиту!» – наполягає Кругман 21. Як послідовник Кейнса 22, він говорить саме про кризу «недостатнього ефективного попиту», спираючись на теорію, що її Кейнс розробив у 1930-х роках для опису попередньої Великої депресії. Однак, із марксистської точки зору, недостатність «ефективного попиту» є очевидним наслідком зубожіння робітництва та перевиробництва, що постійно виникає як закономірний наслідок функціонування капіталістичної системи конкурентного накопичення капіталу. Разом із тим, марксистське пояснення фундаментальних причин виникнення періодичних криз виявляється дещо яснішим і логічнішим, адже воно виходить саме з розвитку загальної логіки накопичення капіталу і, нарешті, з логіки виробництва вартості.
Отже, розвиток капіталізму, принаймні в останні півстоліття (а раніше й поготів), підозріло нагадує висновки та прогнози Маркса і в тому, що стосується зростання нерівності (відносного та абсолютного зубожіння значних мас населення), і в тому, що стосується проблем із прибутковістю, і особливо в тому, що стосується ключової ролі праці у створенні вартості та зростанні капіталу. Економічну теорію Маркса побудовано на теорії вартості, що, як вказує Ільєнков, є для нього «всезагальним та необхідним елементом, «клітинкою» капіталізму».
«У самій вартості, у висхідній категорії теоретичного розвитку аналіз Маркса виявляє можливість тих протиріч, які на поверхні розвиненого капіталізму виступають очевидним чином, у вигляді руйнівних криз перевиробництва, найгострішого антагонізму надмірного багатства на одному полюсі суспільства та нестерпного зубожіння на другому його полюсі, у вигляді безпосередньої боротьби класів, яка знаходить своє остаточне вирішення лише в революції» 23.
Тож якщо ми серйозно налаштовані розібратися з природою сучасного капіталізму, накопиченням капіталу та питанням про майбутнє капіталістичної системи, нам ніяк не уникнути розгляду теорії вартості, а зокрема – й у першу чергу – Марксової трудової теорії вартості.
Рис. 4. Зниження частки оплати праці у ВВП для найбільших економік світу 24.
2. Джерела прибутку й утворення вартості
Як ми вже казали, визначальною рисою (якщо не внутрішньою логікою) капіталізму є накопичення. Процес капіталістичного накопичення за визначенням є процесом накопичення вартості, що передбачає її створення. З точки зору капіталу, і матеріальні предмети, і послуги виступають саме як товари з певної вартістю. Отже, створення нової вартості має бути пов’язане зі створенням товарів у процесі функціонування капіталізму. Розглянемо процеси товарообміну та виробництва вартості в товарній формі спочатку окремо, а потім у їхньому взаємозв’язку.
2.1 Вартість у процесі обміну
Для того, щоб визначити поняття вартості, розглянемо спочатку процес товарообміну в його найпростішій формі – з точки зору кінцевого користувача:
Товар → Гроші → Товар’
По-перше, маємо зазначити, що товарообмін має принципову відмінність від взаємокорисного обміну речами та послугами між їхніми кінцевими користувачами. Звісно, за обміну товарами також відбувається й обмін цінностями, які мають певну корисність, але обмін цей принципово здійснюється на основі однакової вартості, а не ідентичної корисності 25 товарів. Корисність різних товарів може мати, і, як правило, має якісно різну природу й принципово не може бути однаковою (хіба що йдеться про обмін товару на ту саму кількість такого самого товару, що, очевидно, не має жодного сенсу). Корисність товару пов’язана з можливістю його використання для задоволення конкретних потреб людини, зокрема з його специфічними фізичними характеристиками, та, відповідно, може вимірюватися лише в певних натуральних величинах. Вартість же товару не пов’язана безпосередньо з його корисністю, а являє собою певний соціальний конструкт для вираження абстрактної цінності товару для суспільства. Принаймні, за розвиненого товарообміну в нинішньому капіталістичному суспільстві домінує саме цей єдиний критерій визначення суспільної цінності всякого об’єкта, який потрапляє в сферу обігу, виробництва і споживання. Водночас деякі товари можуть узагалі не мати жодної безпосередньої корисності, та навіть і конкретної фізичної форми, як-от, наприклад, електронні гроші або цінні папери та їхні деривативи.
Вартість 1 = Вартість 2
Корисність 1 ≠ Корисність 2
З точки зору кінцевого споживача, за товарообміну один товар обмінюється на інший, тобто отримується товар якісно іншої корисності. Непотрібний товар обмінюється на потрібний. Замість товару, наявного з надлишком, або з якого менше користі, ніж було б із іншого, якого немає, споживач отримує цей інший потрібний товар. У цьому й полягає сенс товарообміну для кінцевого споживача й користувача товару – він отримує потрібну йому корисність, а віддає непотрібну (чи менш потрібну).
У наші часи цей обмін здійснюється за посередництва грошей, тобто універсального товару (або, за Марксом, «загального еквіваленту вартості»), що може в будь-який момент обмінятися на будь-який інший товар. Завдяки цій властивості грошей будь-якому споживачу краще мати саме гроші, а не інший товар, адже інші товари не завжди легко обміняти і ціна їхня може змінюватися.
Водночас, із точки зору задіяних у процесі посередників, ефективність товарообігу визначається зовсім не рівнем задоволення потреб кінцевих користувачів, а можливістю отримати з нього додаткову вартість (Рис. 5).
Рис. 5. Процес товарообміну з точки зору кінцевих користувачів.
Перед тим як перейти безпосередньо до процесу утворення прибутку, розглянемо наявні теорії вартості товарів.
2.2 Маржиналістська теорія вартості: зачароване коло рівноцінного обміну
У сучасній літературі відносно популярними є спроби визначення вартості не з точки зору її виробництва, а з точки зору споживання – це так звані теорії граничної корисності та граничних видатків. Ідея тут полягає в тому, щоб оцінити в середньому, як споживачі суб’єктивно ухвалюють рішення щодо придбання різних товарів. Наприклад, можна спробувати порівняти суб’єктивну корисність різнорідних товарів, виходячи з вашого споживацького вибору. Чи будете ви купувати ще один келих пива, чи замість цього заплатите за мобільний зв’язок? Чи, може, купите нові штани? А може, все-таки погасите борг за комунальні послуги, бо гарячу воду і електрику можуть скоро відключити? Чи, може, плюнути на все й узяти в кредит новий смартфон? Чи все-таки купити дитині нові черевики?
Автори теорії правильно зауважують, що люди зазвичай спочатку сплачують за житло та їжу, потім за штани та черевики, а вже потім починають міркувати, чи випити більше в пабі, а чи зекономити на новий смартфон. Так суб’єктивна корисність кожної наступної придбаної одиниці товару виявляється меншою. Четвертий келих виявляється не таким корисним, як третій. Двадцята сигарета на день менш корисна за дев’ятнадцяту. Другий смартфон менш корисний, ніж перший – і так далі. Відповідно, можна спробувати статистично оцінити, виходячи зі співвідношення реальних обсягів продажу пива та смартфонів, що в середньому гранична корисність четвертого-п’ятого келиха пива на день приблизно дорівнює, наприклад, корисності третього смартфона на рік 26.
Кажучи наукоподібною мовою, теорія граничної корисності намагається дати відповідь на те, як найкращим чином розподілити засоби для задоволення потреб за обмеженості «ресурсів», а точніше – за обмеженого платоспроможного попиту покупців. Математичні моделі, які випливають із цієї теорії, можуть бути корисними для вивчення закономірностей споживацького попиту, аналізу ринків на мікроекономічному рівні та загалом маркетингу, котрий, як відомо, є наукою про те, як змусити споживача «добровільно» придбати непотрібні йому товари.
Разом із тим варто зауважити, що теорії граничної корисності акцентують той аспект товарообміну, що за нього споживач не отримує ніякої додаткової вартості. Навпаки, справедливість та чесність товарообміну полягає якраз у обміні товарів однакової вартості. Тобто, у цій моделі обміну еквівалентних вартостей ніяка нова вартість не може виникати за визначенням. Таким чином, усі ці моделі жодним чином навіть не претендують на пояснення або моделювання економічного розвитку та зростання, яке може виступати для них тільки зовнішнім (екзогенним) фактором 27. Отже, маржиналістські моделі ніколи й не призначалися для пояснення феномену накопичення капіталу, який нас, власне, цікавить. Шумпетер характеризував їх таким чином: «Наша статична система… пояснює не всі господарські явища (вона не пояснює, наприклад, процент та підприємницький прибуток)», «Вона не годиться у відношенні до жодного явища, яке… можна зрозуміти тільки з точки зору розвитку. Сюди належать проблеми створення капіталу та інші, особливо проблема економічного прогресу та криз» 28.
Микола Бухарін у своїй книзі, присвяченій аналізу маржиналістської теорії цінності та прибутку, доходить висновку про її «повне банкрутство у всіх питаннях економічного розвитку» 29
Через півстоліття, досліджуючи досвід використання маржиналістської теорії, Ернест Мандель зауважує, що Бухарін в основному правий. Мандель зазначає, що всі подальші спроби пояснити економічне зростання за допомогою маржиналістських моделей врешті-решт виявилися невдалими: «Вона [маржиналістська модель] є по суті статичною та привносить динаміку в кращому випадку як елемент збурення, порушення рівноваги, тоді як насправді рівновага є тільки перехідним моментом у конвульсивному економічному русі, що перебуває в неперервному коливанні. Вона не дає пояснення ані періодичних, ані структурних криз» 30.
Навіть найавторитетніші сучасні дослідники економічного зростання, як-от нобелівський лауреат Роберт Лукас, доходять висновку, що неокласична теорія економічного зростання, що її побудували Солоу та його послідовники на основі маржиналістських моделей, викликає сумніви не тільки тим, що включає зростання лише як зовнішній (екзогенний) фактор. Така теорія в принципі «не здатна пояснити різницю між країнами, яка реально спостерігається, і недвозначно та помилково передбачає, що міжнародна торгівля приведе до швидкого сходження [вирівнювання умов] у тому, що стосується праці та капіталу в різних країнах у факторних цінах» 31. Тобто, неокласичні моделі прогнозують швидке зменшення нерівномірності економічного розвитку між країнами, а проте цього, очевидно, не відбувається.
Проблему неадекватності неокласичної теорії Лукас намагається вирішувати шляхом введення у модель фактора «людського капіталу» h(t), який, по суті, є коефіцієнтом продуктивності робітника. Відповідно, фактор праці в моделі замінюється фактором іншого різновиду капіталу («людського»), що також має здатність накопичуватися. Отже, в будь-якому випадку, щоб хоч якось пояснити зростання реального фізичного капіталу, вартість якого прямо й безпосередньо фігурує в усіх бізнес-розрахунках та економічній статистиці, доводиться вводити додаткові коефіцієнти до фактора робочої сили, які можна оцінити тільки опосередковано. На наш погляд, моделі зростання, побудовані безпосередньо на трудовій теорії вартості, проявляють тут очевидну перевагу.
2.3 Трудова теорія вартості
Як було вище показано, сутність вартості полягає не в користі товару, але явно пов’язана з необхідними для його включення в товарообіг зусиллями. Чим більше фізичних та інтелектуальних зусиль необхідно витратити для створення (виробництва) відповідного товару, тим вища його вартість. Отже, для порівняння вартостей різних товарів цілком логічно використовувати обсяги праці, вкладеної у його виробництво 32. Водночас, звісно, слід враховувати і працю, вкладену в виробництво сировини, і працю, вкладену раніше у виробництво знарядь праці (машин, інструментів та інших засобів виробництва). Важливо також наголосити, що мова не просто про будь-яку задіяну у виробництві працю, а лише про певний середній обсяг праці, «соціально необхідний» для виробництва товару за наявних технологій, виробничих потужностей та наявної кваліфікації робочої сили.
Задля наочності можна розглянути процес створення додаткової вартості на прикладі, скажімо, табуретки. Здається, саме на табуретку (чи на ніжку для неї) мало перетворитися поліно, з якого потім зробили Піннокіо. До того ж, практичний майстер «вишневий ніс» був вимушений згодом позбутися цього поліна саме через його надмірні претензії та вперте небажання включатися в нормальний процес виробництва. Так-от, зазвичай поліна та й цілі колоди не розмовляють і не мають своєї окремішньої душі та вартості, яку визволяють із дерев’яної оболонки за допомогою певних магічних маніпуляцій. Вартість табуретки виявляється зазвичай більшою за вартість необробленої деревини, необхідної для її виробництва, саме на величину вкладеної у виробництво праці. Тобто, якщо для виготовлення табуретки «ручної роботи» певного типу столярові середньої кваліфікації достатньо, скажімо, двох годин роботи, сокири та рубанка, то збільшення вартості буде відповідати приблизно вартості цих двох годин праці плюс невеличкий доважок за рахунок зносу рубанка та сокири (якщо за допомогою цих інструментів, перш ніж вони вийдуть із ладу, можна виготовити 1000 табуреток, то й доважок буде дорівнювати одній тисячній вартості цих найпростіших знарядь).
Якщо ж табуретка з круглими точеними ніжками виготовляється за допомогою токарного деревообробного верстата таким чином, що майстер робить, скажімо, по сорок ніжок на годину, то, відповідно, і праці на виготовлення всіх чотирьох ніжок витрачається хвилин шість. Хай іще чотири хвилини йде в іншого майстра на відрізання сидіння та скручування табуретки. Тоді вийде 10 хвилин праці на табуретку. До цього, звісно, ще треба додати частину вартості досить дорогого верстата, але зважаючи на те, що на пристойному верстаті за його термін експлуатації можна виготовити чи не сотні тисяч таких ніжок, це зростання вартості не може бути значним.
Важливо тут те, що вартість верстатів і знарядь не створює нову вартість, а лише частково переноситься на вартість товару, що виготовляється. Що ж до нової вартості, то її завжди створює виключно людська праця.
Навіть повністю роботизоване виробництво створює нову вартість рівно настільки, наскільки постійно потребує людської праці з налаштування, обслуговування та ремонту роботизованого комплексу, принаймні в тих галузях, де роботи вже витіснили попередні неавтоматизовані технології виробництва. Значний додатковий прибуток від нової, більш автоматизованої технології можна отримати лише в той проміжок часу, коли ця технологія ще не витіснила попередню повністю та не привела до значного зниження ринкової ціни продукту. Тобто, коли за допомогою нової технології є можливість виробляти продукцію з меншими витратами, ніж середні «суспільно необхідні» витрати на виробництво забезпеченої платоспроможним попитом кількості. У той момент, коли нова технологія повністю витіснить попередню, конкуренція знову й навіть іще більше знизить прибутковість виробництва. Шумпетер взагалі вважає це, як він каже, «тимчасове перевищення доходу нового підприємства над витратами виробництва» 33 єдино можливим джерелом «підприємницького прибутку», а відповідно й усякого зростання вартості капіталу.
Отже, нова вартість з’являється тут магічним чином, як Пінокіо з поліна, як визнання заслуг підприємця, котрий уважно прислухався до поліна та збагнув, що в ньому нудиться цінний хлопчина, і здійснив тим самим свою «підприємницьку функцію».
Але навіть якщо прийняти магічну «підприємницьку функцію» Шумпетера, за його ж логікою природу нової вартості за капіталістичного виробництва все одно треба шукати у «послугах праці», нехай навіть ця праця буде специфічно «управлінською» та «креативною». Таким чином, трудова теорія вартості, яка дещо простіше та логічніше пояснює виникнення нової вартості, залишається гідною подальшого детального розгляду. Тим паче, що сам Шумпетер схарактеризував свою теорію як «аналог Марксового твердження про те, що постійний капітал не дає додаткової вартості» 34.
Перед тим як розглянути процес циркуляції та накопичення капіталу в цілому, розглянемо елементарні процеси: товарообміну з точки зору посередника та виробництва на мікрорівні.
2.4 Вартість у процесі виробництва. Джерело зростання вартості
Зміст фактично того самого процесу товарного обміну, який ми розглядали з точки зору отримання кінцевим споживачем товару належної корисності (Товар → Гроші → Товар’), дещо зміниться, якщо його розглянути з точки зору торгового посередника. Посередник (торговий капіталіст) вкладає гроші в придбання товару в постачальника з метою його перепродажу. Тобто, він розраховує отримати більшу суму грошей після надання товару споживачеві, який його потребує:
Гроші → Товар → Гроші+
Отже, для посередника корисність товару взагалі не має жодного значення, йому потрібні лише гроші – універсальний еквівалент вартості. Водночас увесь сенс процесу полягає не в забезпеченні когось потрібною корисністю, а в отриманні певної додаткової суми грошей. Виходить, що еквівалентність обміну порушується? Адже з другої обмінної транзакції посередник отримує більшу вартість, ніж із першої. Відбувається виникнення нової вартості. Пояснення може полягати в тому, що посередник якимось чином отримав нову вартість у процесі транспортування товару, а також у тому, що посередник має більш-менш захищене монопольне становище. Історія розвитку торгівлі доводить, що купці майже завжди мали, створювали та обстоювали таке особливе інституційне становище шляхом організації гільдій, використання збройної сили та певних державних гарантій і протекцій. Це, до речі, відповідає важливому аспекту цитованого вище визначення капіталізму як «конкретно-історичного поєднання ринкових та державних структур», яке дають сучасні американські соціологи. Адже без систематичного насильства та застосування державного примусу й захисту накопичення капіталу навряд чи було б можливе. Принаймні сучасні теорії виникнення держави приходять саме до такого висновку.
У першому й найважливішому томі «Капіталу» Маркс, описуючи дві формули (Товар – Гроші – Товар’) та (Гроші – Товар – Гроші’)(або Гроші – Товар – Гроші+), вказує на принципово різну природу й суть цих двох операцій, які, на перший погляд, виглядають тавтологічно й могли б бути частинами одного й того самого процесу: «Простий товарообіг – продаж заради купівлі – слугує засобом для досягнення кінцевої мети, що лежить поза межами обігу, – для присвоєння споживчих вартостей [або корисностей –прим. авт.], для задоволення потреб. Навпаки, обіг грошей як капіталу є самоціллю, тому що зростання вартості здійснюється лише в межах цього руху, що постійно поновлюється. Тому рух капіталу не знає меж… Невпинного зростання вартості, якого збирач скарбів намагається досягти, рятуючи гроші від обігу, більш проникливий капіталіст досягає тим, що знову й знову кидає їх в обіг» 35.
Отже, саме тоді, коли гроші потрапляють у обіг з метою самозбільшення, ми можемо вважати, що вони перетворюються з простого загального еквівалента вартості на капітал – рушійну силу економічної діяльності.
Однак за «торгового капіталізму» ще не йдеться про проникнення капіталістичних відносин безпосередньо у сферу виробництва, адже обмін може здійснюватися навіть між суб’єктами, які живуть ледь не умовах натурального господарства та обмінюються тільки залишками. За такого виробництва праця й засоби виробництва поєднані в одному суб’єкті виробництва та не відчужені одне від одного.
Коли йдеться про організацію капіталістичного виробництва, що зараз найбільш розповсюджене, праця й капітал (засоби виробництва) розділені між собою та зустрічаються лише в процесі виробництва. Працівник, як правило, не володіє засобами виробництва, а власник засобів виробництва не може самостійно виробляти без залучення зовнішньої (і своєї також) праці.
Працівник вкладає у виробництво свою працю та отримує за це заробітну плату, а капіталіст інвестує капітал (у вигляді засобів виробництва, сировини та оплати праці) й отримує виготовлену продукцію. Готова продукція потрапляє на ринок, де наймані працівники, котрі складають, умовно кажучи, 99% покупців, можуть придбати потрібні їм готові вироби в обсягах, які дозволяє їм отримана заробітна плата.
На перший погляд система виглядає як цілком збалансована, адже, гіпотетично, за умови справедливого обміну однаковими вартостями всі учасники отримують саме стільки, скільки вкладають. З точки зору найманого працівника та кінцевого споживача це справді може виглядати так само, як у першому прикладі товарообміну (Т→Г→Т’), але щодо капіталіста – то вся його зацікавленість у організації виробництва полягає саме в тому, аби отримати додаткову вартість. Промисловий капіталіст, як і торговий, інвестує гроші задля того, щоб отримати додаткову кількість грошей, тобто діє за формулою (Г→Т→Г+).
Якщо припустити, що нова вартість створюється не працею, а чимось іншим, то доведеться визнати, що капітал створює її магічним чином, або ж вона взагалі в процесі виробництва не виникає (трохи згодом ми це розглянемо). А от якщо виходити з того, що джерелом створення нової вартості є праця, то виходить, що заробітна плата працівників буде меншою за створювану цією працею нову вартість.
Для того, щоб виток капіталістичного виробництва (тобто збільшення грошової маси за використання засобів виробництва та зовнішньої найманої праці) здійснився, капітал розділяється на постійний – той, що являє собою засоби праці (заводські приміщення, обладнання, матеріали тощо) і частково переносить свою вартість на вироби (див. приклад із амортизацією рубанка в процесі виготовленні табуретки), та змінний – що витрачається на відтворення робочої сили, яка в процесі живої праці створює додаткову вартість. Крім того, необхідна наявність самих засобів праці, які самі вже є уречевленою працею, здійсненою в минулому. Важливо зауважити, що так званий змінний капітал у цьому випадку не є тотожним оборотному, бо сировина, паливо, напівфабрикати, допоміжні матеріали, що зазвичай оцінюються як оборотні фонди, в нашій (запозиченій, втім, у Маркса) схемі є часткою саме постійного капіталу – тобто такого, що не створює додаткової вартості, а лише переносить власну вартість на продукт, що виробляється.
Коротше кажучи, ми використовуємо тут введені Марксом поняття постійної та змінної частки капіталу в процесі його виробництва.
«Отже, та частина капіталу, яка перетворюється на засоби виробництва, тобто сировина, допоміжні матеріали та засоби праці, в процесі виробництва не змінює величини своєї вартості. Тому я називаю її постійною частиною капіталу або, коротше, постійним капіталом.
Навпаки, та частина капіталу, яку перетворено на робочу силу, в процесі виробництва змінює свою вартість. Вона відтворює свій власний еквівалент та понад те надлишок, додаткову вартість, яка в свою чергу може змінюватися, бути більшою чи меншою. З постійної величини ця частина капіталу безперервно перетворюється на змінну. Тому я називаю її змінною частиною капіталу або, коротше, змінним капіталом» (К. Маркс. Капітал. Т.1, с. 220).
Рис. 6.Створення додаткової вартості в процесі виробництва.
Таким чином, вартість будь-якого товару, отриманого в результаті капіталістичного виробництва, складається з
c+v+m,
де (с) – частка постійного капіталу, перенесена на товар (наприклад, амортизація)
(v) – частка змінного капіталу (оплата праці)
(m) – додаткова вартість, отримана в результаті живого процесу праці.
Саме за рахунок цієї частки вартості товару, яка не увійшла до оплати праці, будучи, однак, її результатом, капіталіст отримує прибуток, а найманий працівник залишається у збитку, сам того не помічаючи. Тобто навіть із урахуванням усіх витрат капіталіста на амортизацію засобів виробництва, які поступово переносяться на готову продукцію, та витрат на придбання сировини, працівник, найманий у капіталістичному виробництві, отримує менше за справжній обсяг створеної його працею вартості. Під час переходу товару з натуральної форми в грошову, щоб повернутися до свого власника у вигляді чистої вартості, частки (с) і (v) відповідно компенсують витрати капіталіста на спожиті засоби виробництва та оплату праці, тоді як частка (m) повертається до нього у вигляді чистого прибутку.
У тому, що стосується купівлі капіталістом робочої сили та відповідного зростання капіталу, Марксову формулу(Гроші → Товар → Гроші+)можна записати як
(c+v)→ Робоча сила → (c+v+m) – тобто, зростання капіталу відбувається саме й виключно за рахунок додаткової вартості (m),яка і є недоплаченою робітникові частиною вартості робочої сили.
Як зазначав іще сто років тому всесвітньо відомий економіст українського походження Михайло Туган-Барановський, «у основі капіталістичного способу виробництва, не менш як у рабському та кріпацькому господарстві, лежить присвоєння однією частиною суспільства, котра не бере безпосередньої участі в процесі виробництва, праці другої частини суспільства, яка своєю працею творить суспільне багатство» 36.
Власне, саме це явище накопичення у капіталіста-роботодавця нової, додаткової вартості, що її створюють наймані робітники, Маркс і назвав експлуатацією. Явище це є настільки очевидним і водночас так псує романтичну картину капіталістичної «справедливості», що через нього поважні, здавалося б, економісти вимушені були витрачати зусилля на спростування трудової теорії вартості: відомою такою спробою є, наприклад, книга Бем-Баверка «Критика теорії Маркса». А пізніші авторитети буржуазної економічної думки просто вдавали, що Маркса не було: за словами Фуко, «неоліберали практично ніколи не обговорюють Маркса в силу того, що можна вважати економічним снобізмом» 37.
Така страусина «демарксизація» економічної теорії, звісно, мало допомагала і дедалі більше виявляла свою неадекватність навколишній дійсності. Щоб спростувати тезу про експлуатацію робітництва капіталістами, неолібералам довелося розробити власну альтернативну теорію праці, котра б якимось чином пояснювала, чому Біл Гейтс «заробляє» за секунду більше, ніж мільйон українців за рік. Винаходом ліберальної думки стало поняття «людського капіталу», що пропонує відмовитися від розуміння продажу праці як відчуження її від її власника за допомогою трансформації в абстрактну робочу силу, що вимірюється часом, і викидання її на ринок. Намагаючись залатати діру в історії економічних учень на місці праці як чинника виробництва, занедбаної настільки, що її підхопив Маркс і створив свою трудову теорію вартості, вони пропонують вважати кожного окремого індивіда «самого собі підприємцем», його заробітну плату – доходом із капіталу, а набір його якостей, як надбаних, так і генетичних – конкурентними перевагами. Освітні, оздоровчі та інші операції, пов’язані з тілом людини, у ліберальній уяві постають як інвестиції, що в майбутньому повинні приносити дохід.
Відповідно, коли ви багато працюєте як найманий робітник, але постійно відчуваєте вологість землі через дірку в підошві вашого черевика, це пояснюється лише тим, що ви як підприємець неправильно інвестували свій людський капітал. Як підприємець ви були вільні інвестувати його куди завгодно, але ви чомусь ризикнули вкласти його в низькооплачувану, низькокваліфіковану роботу, і виявилося, що ваші інвестиції згоріли. Прикро, але це було ваше рішення. Треба було їхати вчитися до Америки і вкладатися у високі технології.
Більша частина населення планети, як відомо, постійно вкладає свій людський капітал саме в нудну низькокваліфіковану роботу, яка сприяє отупінню, і, як правило, «вигорає». Але з точки зору неолібералізму вони винні в цьому самі – нічого не вдієш, адже це їхній вибір. Правда, популярність ідеї «людського капіталу» останнім часом стрімко падає. Особливо це стало очевидно після кризи 2008-2009 років та стрімкого зменшення доходів так званого «середнього класу» (Рис. 7).
Рис. 7.Частота вживання терміну «людський капітал» у англомовних книжках.
Джерело: Google Ngram
Отже, навіть найзапекліші вороги марксизму вимушені визнавати, що зростання вартості відбувається за рахунок праці – інакше в їхніх теоріях не сходяться кінці з кінцями. Саме для цього і було впроваджено поняття «людського капіталу», зміст якого полягає, з одного боку, в тому, щоб формально замінити працю в економічних моделях, а з другого – в тому, щоб ідеологічно обґрунтувати відсутність експлуатації праці та поширення товарно-грошових відносин на всі сфери життя людини.
2.5 Конкурентне накопичення
«Капіталізму притаманні дві основні риси – експлуатація найманої праці та конкурентне накопичення капіталу» – таким чином узагальнює твердження Маркса сучасний британський економіст Алекс Калінікос 38. Як відомо, кожен капіталіст діє не сам по собі, а на ринку в умовах конкуренції. Отже, щоб продовжувати своє існування як власник капіталу, він має діяти достатньо ефективно (і то ефективно саме з точки зору отримання прибутку). Якщо капіталіст систематично отримуватиме менше прибутку, ніж інші капіталісти, його позиції відносно конкурентів послаблюватимуться, а це рано чи пізно призведе до того, що він змушений буде піти з ринку і, скоріше за все, збанкрутує (тобто перестане бути капіталістом).
Для того щоб залишатися капіталістом, необхідно визискувати якнайбільше прибутку та підтримувати темп власного накопичення принаймні не меншим, ніж у конкурентів. Отже, за всього бажання бути добрим та щедрим капіталіст не може сплачувати працівникам надто багато. Якщо капіталіст сплачуватиме робітникам повну вартість робочої сили, він отримуватиме нуль додаткової вартості, накопичення його капіталу припиниться й він стане на шлях до банкрутства. Той, хто зупинився в накопиченні – вже програв. Адже прямо чи опосередковано з прибутків виділяються капіталовкладення, завдяки яким капіталісти розширюють свої виробничі потужності. Власне, саме цей процес збільшення продуктивності за допомогою повторного інвестування прибутку, як наголошує Калінікос (услід за Марксом та Смітом), і називається накопиченням капіталу. «Капіталізм є достатньо конкурентоспроможним через те, що кожному конкретному капіталу необхідно постійно знижувати витрати для підтримання, а краще збільшення своєї частки на ринку» 39.
Накопичення є саме конкурентним процесом, адже потяг до накопичення викликано не психологічною проблемою підприємця, а цілком об’єктивними зовнішніми факторами: тиск конкурентів змушує капіталістів покращувати методи виробництва. Накопичення пояснюється саме системними структурними фактами: «структурою примусу та заохочення, якій підкорюються конкретні капітали на ринку» 40.
Розгляд капіталізму як системи конкурентного накопичення капіталу допомагає пояснити його розвиток. Адже капіталізм характеризується одночасно й динамізмом, і нестабільністю. Обидві ці риси є неминучими наслідками конкурентної боротьби між капіталістами. Капіталовкладення, що підвищують продуктивність, розширюють виробничі можливості людства в цілому – саме в цьому, за Марксом, полягає історично прогресивна роль капіталізму.
Постійне самовідтворення й розширення є життєво необхідним для капіталу, який вступив у конкурентну гонитву. Розпочати новий цикл свого функціонування капітал здатен лише знову поділившись на постійний та змінний та увібравши в себе неоплачену частину найманої праці, що «завмерла» у виробленій продукції, перетворитися з ГрошейнаГроші+. Як зазначає Роза Люксембург,
«постійне відтворення виробництва, тобто відтворення як регулярне явище, цим самим здобуває в капіталістичному суспільстві цілковито новий мотив, не відомий усім іншим формам виробництва. За будь-якої іншої історично відомої форми господарства визначальним моментом відтворення є постійні потреби суспільства, чи то потреби, що регулюються демократично всіма трудящими земельної комуністичної общини, чи то потреби антагоністичного класового суспільства, рабовласницького панщинного господарства й т. ін., тобто потреби, що регулюються деспотично. За капіталістичного способу виробництва для окремого приватного виробника – а тільки такого доводиться брати до уваги,– потреби суспільства не є мотивом до виробництва. Для нього існує тільки платоспроможний попит, і то лише як необхідний засіб для реалізації додаткової вартості. Хоча виробництво споживчих продуктів, яке задовольняє платоспроможні потреби суспільства, є для окремих капіталістів волінням з необхідності, але водночас воно видається манівцем із точки зору справжньої цілі, тобто присвоєння додаткової вартості. Це ж саме є й мотивом,що спонукає до постійного відтворення виробництва. Виробництво додаткової вартості перетворює в капіталістичному суспільстві відтворення життєвих потреб, взяте в цілому, в perpetuum mobile» 41.
У боротьбі за місце на ринку найважливішим прагненням капіталіста є зниження витрат для забезпечення низьких, конкурентоспроможних цін. Окрім розширеного капіталістичного відтворення, що спричиняє накопичення капіталу, серед можливостей, що за вмілого використання зазвичай забезпечують належну дешевизну товарів, наявні подовження робочого часу за незмінної заробітної платні, зниження заробітної платні (чого в умовах кризи, наприклад, можна досягти без зайвих рухів – шляхом непроведення належної індексації), вигоди від кон’юнктурних коливань цін на сировину, валютних курсів тощо, а також автоматизація виробництва, яка є окремим випадком застосування прогресивних (інноваційних) технологій.
Індивідуальні капітали інвестуються у розширення та покращення технологій і методів виробництва. Розширення виробництва може давати суттєву економію на масштабі, а впровадження нових технологій – збільшувати віддачу за рахунок більш ефективного використання факторів виробництва (економія сировини та матеріалів, зменшення необхідного робочого часу та витрат на робочу силу на одиницю продукції, підвищення швидкості виготовлення продукції та подовження ресурсу роботи обладнання, тощо).
Взагалі існують два напрями підвищення ефективності, що є необхідною умовою для виживання капіталістичного підприємства в умовах конкуренції. Перший пов’язано із залученням більшого обсягу робочої сили за ті самі гроші (подовження тривалості робочого дня, збільшення інтенсивності роботи, тощо), другий – зі зміною виробничої технології таким чином, щоб здешевити виробництво, зменшити витрати за рахунок використання меншого обсягу робочої сили та сировини на одиницю продукції. Очевидно, що перший спосіб має певні абсолютні обмеження, зумовлені людською фізіологією та потребами людини у сні та відпочинку. Хоча, зважаючи на те, що в багатьох країнах робітники домоглися значних обмежень тривалості робочого часу, неоліберальна думка вбачає тут широкий простір для «дерегуляції». Другий спосіб пов’язано з удосконаленням технології виробництва і, здається, він міг би сприяти сталому економічному розвитку на благо всіх людей.
Вигоду від удосконаленої технології індивідуальний капіталіст може отримувати, однак, лише доти, доки ця технологія не набула повного розповсюдження в галузі і її не застосовують, принаймні, значна частина його конкурентів. Тобто, технологічний спосіб підвищення капіталістичної ефективності працює тільки поки підприємство має відносно кращу, ніж у конкурентів, технологію. Природу додаткової вартості, яку отримує підприємець-виробник за рахунок відносно кращої технології (відносна додаткова вартість), Маркс пояснює зміною відношення між оплаченою та неоплаченою частиною робочої сили, яку використовує капіталіст за незмінного загального обсягу залученої робочої сили. Інакше кажучи, відносним у порівнянні з іншими підприємствами скороченням частки робочого часу, необхідного на відтворення робочої сили та, відповідно, частки витрат на оплату праці в загальних витратах капіталіста. За першої ж способи підвищити «ефективність» ідеться про абсолютне збільшення обсягів залученої робочої сили за фактичного збереження заробітної плати, тобто обсягів робочої сили, що оплачується. У цьому випадку відбувається збільшення обсягів визискування абсолютної додаткової вартості.
«додаткову вартість, що виробляється шляхом подовження робочого дня, я називаю абсолютною додатковою вартістю. Навпаки, ту додаткову вартість, яка виникає внаслідок скорочення необхідного робочого часу та відповідної зміни співвідношення величин обох складових частин робочого дня, я називаю відносною додатковою вартістю» (К. Маркс. Капітал. Т.1, стор. 325).
З метою отримання відносних конкурентних переваг та отримання відносної додаткової вартості індивідуальні капітали інвестуються у розширення та покращення технологій і методів виробництва. Розширення виробництва може давати суттєву економію на масштабі, а впровадження нових технологій – збільшувати віддачу за рахунок більш ефективного використання факторів виробництва (економія сировини та матеріалів, зменшення необхідного робочого часу та витрат на робочу силу на одиницю продукції, підвищення швидкості виготовлення продукції та подовження ресурсу роботи обладнання, тощо).
Економія на масштабі означає зниження витрат на одиницю продукції за збільшення обсягів виробництва та досягається коштом того, що значна частина витрат капіталіста не залежить від обсягу випуску – це вартість оренди або утримання приміщень та обладнання, адміністративні та управлінські витрати тощо 42. Отже, економія на масштабі передбачає максимальне завантаження наявних потужностей. Більш масове виробництво має ще й ту перевагу, що певні способи організації виробництва стають економічно ефективними лише за умови великих обсягів виробництва. Це стосується, зокрема, підвищення спеціалізації робітників та обладнання, тощо. Однак реальна сила великого виробника не стільки у зменшенні виробничих витрат, скільки у можливості контролювати значну частину ринку (зокрема мережі збуту та просування). Тобто, по суті, масштаб більше проявляє себе у можливостях використання монопольних переваг недосконалої (монополістичної або олігополістичної) конкуренції.
Найбільш прогресивним із точки зору розвитку виробничих потужностей способом зменшення витрат до останнього часу залишалося не так збільшення обсягів, яктехнологічне вдосконалення та інноваційний розвиток виробництва. Цей спосіб і досі багато економістів розглядають як найбільш дієвий і, головне, як такий, що виправдовує доцільність саме капіталістичної організації виробництва.
Як уже було зазначено, Шумпетер вважає підприємницьку інноваційну діяльність і, як наслідок, утворення так званої «ефективної монополії» чи не єдиним способом отримання додаткових вигод та виходу з кризи. Будь-яке підприємство, що на деякий час опиняється у становищі монополіста, також збагачується за рахунок отримання монопольного прибутку. У маркетинговій практиці поширений фокус, що його називають стратегією «зняття вершків» за допомогою встановлення монопольних цін на продукцію, що є результатом впровадження ексклюзивної технології. Для Шумпетера інновації взагалі є єдиним джерелом вартості, а «справедливий» прибуток капіталіста виникає як премія за його унікальний підприємницький талант, талант інноватора-раціоналізатора, завдяки якому йому і вдалося впровадити нову, більш ефективну інноваційну технологію (водночас усі інші монополії Шумпетер засуджує та вважає їх згубними для вільної конкуренції).
Калінікос зазначає: «Раціоналізатор, як правило, може мати успіх (принаймні у найближчій перспективі), адже доводячи свої виробничі витрати до рівня, нижчого за середній у певному секторі, він може завдати удару по конкурентах, знизивши ціну на свою продукцію та продавши більшу її кількість, або отримати більший прибуток з кожної одиниці продукції» 43. Звісно, що така інновація створює тиск на конкурентів, тому вони намагаються якнайшвидше надолужити своє технологічне відставання. Настільки, наскільки їм вдасться впровадити цю або аналогічну за продуктивністю нову технологію, середні витрати в галузі знизяться. Але конкурентна перевага раціоналізатора полягає саме в тому, що його витрати на одиницю продукції менші за середні по галузі. Отже в міру того, як його конкуренти будуть впроваджувати технології аналогічної продуктивності, перевага раціоналізатора буде зникати. Після того, як різниця між витратами раціоналізатора та середніми по галузі зникне, зникне і його додатковий інноваційний прибуток – те, що Маркс називав «надприбутком», а сучасні економісти – «технологічною рентою».
Застосування нової технології майже завжди пов’язане з упровадженням нового обладнання, тобто додатковими інвестиціями в основний капітал. Разом із тим, зростання продуктивності від упровадження інновації досягається насамперед за рахунок зменшення витрат на робочу силу на одиницю продукції (більшої механізації, автоматизації та кращої організації робочого часу працівника). Загалом, завдяки інновації по всій галузі збільшується вартість обладнання, принаймні в розрахунку на одного працівника. Отже, за Марксом, збільшується частка постійного та зменшується частка змінного капіталу. Відбувається «зростання органічної будови капіталу» (можна сперечатися щодо того, чи вдало Маркс вибрав термін на позначення цього процесу, але те, що він фактично відбувається за впровадження більш продуктивних технологій, майже ніхто під сумнів не ставить). Однак джерело додаткової вартості й прибутку – це праця. Тому якщо не збільшується експлуатація (прибуток у розрахунку на одного робітника), тоді необхідно збільшити кількість капіталу для отримання тієї ж кількості прибутку від робочої сили. Отже, норма прибутку, тобто співвідношення між прибутком та загальним обсягом капіталовкладень, знижується. Цим, власне, і пояснюється вже згадувана тенденція до зниження норми прибутку. Калінікос підсумовує це так: «Гонитва індивідуальних капіталів за зиском, – а за впровадження інновацій така поведінка є правилом, – призводить, таким чином, до зниження загальної норми прибутку».
«Зниження загальної норми прибутку» – це, звісно, тільки тенденція, адже вона реалізується лише за наявності низки передумов, на які вказує Маркс: (1) продуктивність зростає за рахунок економії праці, а не капіталу; (2) ступінь експлуатації робочої сили не збільшується до рівня, достатнього для нейтралізації наслідків збільшення органічної будови капіталу (співвідношення між капіталовкладеннями у засоби виробництва та витратами на робочу силу); (3) засоби виробництва в певній галузі не стають дешевші, наприклад, через інновацію, що підвищує ефективність (зокрема, через інфляцію або кон’юнктурні зміни вартість капіталовкладень у підприємство та обладнання в розрахунку на робітника може знизитися, навіть якщо фізичний обсяг обладнання збільшився) 44.
У розділі 14 третього тому «Капіталу» Маркс виділяє аж шість причин, які можуть впливати на сповільнення загальної тенденції до зниження норми прибутку. Ми вже бачили: попри те, що більшість із них зараз діють досить потужно, зниження норми прибутку все-таки продовжується. Першим і найважливішим серед факторів, що протидіють зниженню норми прибутку, Маркс називає підвищення ступеня експлуатації праці, яке відбувається за рахунок «подовження робочого часу та інтенсифікації праці». До того ж, подовження тривалості робочого часу грало тут, на його думку, ключову роль:
«Особливо збільшує масу додаткової праці, що присвоюється, подовження робочого часу, цей винахід сучасної промисловості; не змінюючи суттєвим чином співвідношення робочої сили, що застосовується, до постійного капіталу, якому вона надає руху, воно скоріше призводить до відносного зменшення постійного капіталу» (К. Маркс. Капітал. Т.3, стор.242).
Серед основних факторів сповільнення тенденції до зниження норми прибутку Маркс також називає зниження заробітної плати до рівня нижчого від вартості відтворення робочої сили (що має місце принаймні в деяких галузях в Україні) та здешевлення елементів постійного капіталу (що також мало свій вплив упродовж останньої чверті століття у зв’язку з дуже широким розповсюдженням комп’ютерної техніки та швидким падінням вартості обчислювальних потужностей відповідно до «закону Мура»).
Повертаючись знову-таки до інноваційної теорії, слід зазначити, що нова техніка або нові технологічні процеси (використання нової сировини, запровадження нової продукції, реорганізація виробництва тощо) завжди мають на меті позитивні зрушення у дохідності капіталу, тобто завжди приводять до певної нової конфігурації постійного і змінного капіталу (взаємодії технології з робочою силою). «Усе залежить від мінливості технологій, або, точніше, все залежить від різновиду наявних методів, які дозволяють поєднувати капітал і працю для виробництва різноманітних видів товарів та послуг, використовуваних у даному суспільстві» 45. Тільки кричуще зубожіння мас найманих працівників та їхня готовність працювати за будь-які гроші дозволяє в деяких випадках відкотитися до застосування більш працеінтенсивних технологій, але навряд чи знайдеться хоча б один теоретик, який наважиться назвати ці тенденції ознакою інноваційного розвитку, а не кризи й депресії.
До речі, саме кризи й депресії Маркс вважав найбільш суттєвим фактором, що справляє «протидіючий вплив» на тенденцію до зниження норми прибутку. Адже достатньо виражене зниження норми прибутку спонукає капіталістів припинити інвестування, і тим самим прискорює настання економічного спаду. Основна особливість спаду полягає в тому, що капіталісти або банкрутують, або скорочують виробництво та зайнятість. Наступне зростання рівня безробіття призводить до послаблення переговорних позицій робітників, змушуючи тих, у кого ще є робота, погоджуватися на нижчу заробітну плату, збільшення тривалості робочого дня та погіршення умов праці. Все це, звісно, призводить до підвищення ступеня експлуатації.
У той самий час сильніші капіталісти можуть за низькою ціною скуповувати фонди неплатоспроможних підприємств, а також поглинати на вигідних умовах найслабших із тих, хто вцілів (так українські державні підприємства в умовах кризи опинилися на порозі масштабної приватизації за рахунок олігархічного та іноземного капіталу). Тим самим скорочується вартість наявних капіталовкладень. Разом ці два процеси – підвищення ступеня експлуатації та банкрутство частини капіталістів – збільшують масу прибутку відносно вцілілого капіталу. Отже, норма прибутку зростає. Коли прибуток зросте в достатній мірі, щоб стимулювати пожвавлення інвестицій, економічне зростання відновиться – до тих пір, поки наступне помітне зниження загальної норми прибутку не призведе до чергової кризи.
2.6 Перевиробництво
Періодичне виникнення криз перевиробництва з необхідністю випливає із самої системи конкуренції на товарно-грошовому ринку. Адже для того, щоб вижити, капіталіст мусить утримувати свою частку ринку і постійно намагатися захопити хоча б трохи більшу частку ринку, витісняючи з неї конкурентів. До того ж, необхідно постійно вдосконалювати технологію та використовувати всяку можливість зекономити на масштабі. Водночас усі капіталісти діють в умовах комерційної таємниці (такими є умови гри на ринку, адже конкурент неодмінно скористається будь-якою інформацією щодо нових технологій та методів виробництва, наявності додаткових запасів або, навпаки, дефіциту готової продукції чи сировини, щоб витіснити тебе з ринку чи завадити отримати додатковий прибуток від інновації, в яку вже вкладено ресурси, тощо). Отже, ситуація, за якої всі виробники точно знають, скільки їм треба виробити продукції для повного задоволення потреб споживача, принципово неможлива за умов конкуренції – а навпаки, означає її відсутність, тобто «картель» продавців. За таких умов кожен із виробників намагається продати на ринку якнайбільше, навіть знаючи, що всі інші також намагаються робити те саме і, можливо, вже виробили надлишкову продукцію. Усі учасники гри знають, що хтось із них не зможе продати значну частину своїх товарів і врешті-решт збанкрутує, однак хто саме програє – ніколи не відомо, це вирішиться лише постфактум. Адже фактичні витрати кожного з конкурентів на одиницю продукції та наявні в нього резерви є комерційною таємницею. Отже, навіть знаючи про наявність перевиробництва товару і за тенденції до зниження ціни виробники можуть ще деякий час нарощувати виробництво. Ті, хто попри зниження ціни все-таки зберігає рентабельність, сподіваються захопити частки ринку своїх менш просунутих конкурентів. Власне, таким чином і відбувається остаточне розповсюдження більш прогресивної технології на всю галузь, адже менш просунуті технологічно виробники банкрутують. Проблема в тому, що ніхто з гравців точно не знає, наскільки технологічно просунутими є насправді його конкуренти, і без загального перевиробництва в умовах конкуренції з’ясувати це неможливо. Отже, гра триває доти, доки найсильніші виробники не відчують, що наближаються до межі рентабельності й починають зазнавати збитків. І що більш суттєві та капіталомісткі інновації впроваджувалися під час гонки, то більшими можуть бути й обсяги перевиробництва, й обсяги неокуплених інвестицій.
Туган-Барановський, один із найперших теоретиків промислових криз, звертав увагу на те, що за умов капіталізму (навіть суто торгового) періодичне виникнення криз перевиробництва є суто природним явищем, яке закономірно постає з використання грошей як єдиного універсального еквівалента вартості у товарно-грошовому обміні на ринку: «Надлишкове виробництво одного товару перетворюється на товарно-грошовому ринку на перевиробництво всіх товарів – ринок бореться з цим загальним перевиробництвом загальним скороченням товарної пропозиції» 46.
3. Криза інноваційного розвитку капіталізму
Слід зазначити, що попри періодичні відновлення загальна довгострокова тенденція до погіршення умов інноваційного розвитку таки дається взнаки відповідно до загальної тенденції до збільшення органічної будови капіталу та зменшення норми прибутку (про останнє ми згадували на початку статті у зв’язку з розрахунками Майкла Робертса та Маіто Естебана).
Проблеми з інноваційним технологічним розвитком капіталізму помічали вже майже одразу після останнього великого технологічного прориву, який трапився під час та після Другої світової війни. Провідний американський дослідник економічного зростання, професор Стенфордського університету Пол Баран ще у 1957 році зазначав, що «… дуже нерівномірний прогрес у автоматизації, здається, підтверджує ту думку, що тільки той технологічний прогрес є прийнятним для монополістичного та олігархічного бізнесу, який або потрібен військовим, або різко зменшує витрати без суттєвого збільшення обсягів виробництва» 47.
У 1980 році Ернест Мандель вказував, що «можна говорити про початок зниження рівня інновацій» 48. Уже тоді багато аналітиків говорили про зниження рівня та впливу інновацій. Впливовий британський журнал «Економіст» констатував, що, зокрема в хімічній індустрії, «технології досягли плато» 49.
Сповільнення інноваційного розвитку спостерігалося також і у флагманській тоді автомобільній індустрії. Зокрема, вже з середини 1980-х років відчувалося, що нові автоматизовані технології впроваджуються дедалі повільніше. Було завважено, що високі постійні витрати затримують інновації, і «автовиробники віддають перевагу використанню наявних систем так довго, наскільки це можливо» 50.
Однак саме в останні роки, особливо після початку глобальної економічної кризи, ця довготривала криза інноваційного розвитку стала загальновизнаним фактом.
Сповільнення інноваційного розвитку помічають Бріньольфсон та Макафі у виданій англійською 2014 року книзі «Друга епоха машин» 51. Автори книги зокрема звернули увагу, що «Боб Гордон, один із найбільш вдумливих, ґрунтовних і шанованих у США дослідників продуктивності та економічного зростання, нещодавно (у 2012 році) завершив масштабну розвідку змін американського рівня життя за 150 років і дійшов висновку, що інновації сповільнюються». Гордон стверджує, що «Зростання продуктивності помітно сповільнилося після 1970 року… Усе, що залишилося після 1970 року, було другорядним вдосконаленням» 52.
Гордон аж ніяк не єдиний із поважних американських економістів, хто дотримується схожих поглядів. У виданій 2011 року книзі «Велика стагнація» економіст Тайлер Коуен стверджує, що треба визнати: ми вже давно «знаходимося на технологічному плато» 53.
Провідний економічний історик Девід Грабер (автор світового бестселеру про історію боргу за останні п’ять тисяч років 54) у свої останній книзі взагалі стверджує, що технологічний прогрес з кінця 1960-х фактично зупинився. Він упевнений, що побачивши наші теперішні технологічні досягнення включно з Інтернетом та нечуваним розвитком інформаційних технологій, люди з 1960-х були б дуже розчаровані. Зокрема, вони навряд чи були б захоплені нашими успіхами у створенні віртуальної реальності за допомогою комп’ютерів, адже вони, очевидно, «думали, що ми зараз мали б уже навчитися, власне, робити всі ці речі, а не винаходити дедалі хитромудріші шляхи їх симуляції». Далі Гребер зауважує, що «технологічний прогрес, який ми бачили з сімдесятих, був в основному в інформаційних технологіях – тобто, у технологіях симуляції» 55.
Що ж до інформаційних технологій, то зараз уже можна вважати абсолютно доведеним, що вони сприяли не так підвищенню продуктивності виробництва, як підвищенню ступеня експлуатації робочої сили – і за рахунок впровадження тотального контролю та відповідної інтенсифікації праці, і примітивніше – за рахунок фактичного подовження робочого дня прекарних «віддалених» співробітників, які працюють поза офісами компаній і на яких, як правило, не поширюються обмеження тривалості робочого дня, передбачені трудовим законодавством.
Найбільш кричущим із наслідків упровадження «нової інформаційної економіки» є масова надексплуатація робочої сили, зайнятої на «нових» інформатизованих робочих місцях та роботах.
Мей 56, посилаючись на соціологічні дослідження «інформаційного суспільства» сучасної Британії, стверджує, що більшість зайнятих у так званій «новій економіці» – це низькооплачувані працівники, котрі працюють удома. Цікаво, що в цьому випадку на них не розповсюджуються гарантії британського трудового законодавства. Відповідно, вони не підпадають під обов’язкове соціальне, пенсійне та медичне страхування, обмеження тривалості робочого дня, гарантії безпечних умов праці тощо. За всі ці речі відповідає сам робітник, оскільки він працює за індивідуальним контрактом. Як демонструють соціологічні дослідження, тривалість робочого часу таких працівників у середньому значно вища, ніж у їхніх колег із «неінформаційної сфери», та може сягати 14 чи навіть 18 годин на добу. Ті ж дослідження демонструють, що у випадку нетяжкого захворювання (наприклад, грипу чи застуди) більшість із таких працівників продовжують працювати, хворіючи на ногах. Незважаючи на те, що вони формально можуть узяти відпустку в будь-який момент, фактично тривалість відпусток таких працівників значно менша, ніж у працівників «традиційних» сфер. Мало того, працюючи за індивідуальним контрактом, вони не можуть розраховувати на пенсію, а у випадку серйозної хвороби їм доводиться оплачувати лікування за власний кошт та брати неоплачувану відпустку.
Кастельс зазначає, що особливістю сучасних відношень виробництва є надексплуатація, маючи на увазі «заниження норм винагороди або умов праці для окремих категорій працівників (іммігрантів, жінок, молоді, меншин) унаслідок їхньої вразливості до дискримінації» 57. Він також стверджує, що умовою сучасного зростання «кількості робочих місць в усьому світі» виступає «надексплуатація: горезвісний розвиток насправді досягається прийняттям на тимчасову роботу 250 млн дітей» 58.
До того ж, у міру розвитку інформаційних технологій та розширення сфери їх застосування характер праці у «новій постіндустріальній економіці» дедалі більше нагадує монотонну некваліфіковану працю на «традиційному» індустріальному конвеєрі, а елемент творчості у праці для більшості зайнятих кардинально зменшується. Масові «інформаційні» професії знову зводяться до інтенсивної та дуже формалізованої праці з виконанням чітко визначених операцій і процедур, спрямованих на обслуговування техніки та продукування товарів у взаємодії з технікою в режимі конвеєра. І надвисока складність та інформатизованість цієї техніки ніяк не покращує характеру та умов праці, радше навпаки.
Так, через розповсюдження серед працівників «нової економіки» індивідуальних контрактів та роботи вдома роботодавець, як правило, не відповідає за облаштування робочого місця у відповідності до умов охорони праці та санітарних вимог, уникаючи таким чином пов’язаних із цим витрат. У підсумку умови праці в середньому значно погіршуються.
Кастельс також зауважує «зростаючу індивідуалізацію трудової діяльності», тобто «процес, у ході якого причетність праці до відношень виробництва визначається в кожному випадку індивідуально, практично без урахування колективних угод чи наявних законодавчих вимог» 59.
Завдяки розповсюдженню в «новій економіці» короткочасних контрактів та частій зміні місця роботи працівники, як правило, не мають стабільної зайнятості та позбавлені можливості, з одного боку, системно та цілеспрямовано підвищувати свою кваліфікацію, а з іншого – колективно обстоювати свої трудові права. Так, працівникам доводиться постійно вчитися та перевчатися, однак це в основному пов’язано з набуттям та доведенням до автоматизму нових формальних навичок, навіть там, де працівник освоює кілька суміжних професій, ідеться здебільшого про дуже поверхові та фрагментарні уявлення, а не цілісне розуміння «нових» технологічних процесів.
Не менш важливо, що технологічний прогрес і поступова автоматизація різноманітних систем, які раніше потребували людської праці, але згодом потребують її все менше, створюють ті самі 5-7 відсотків безробіття, що вважаються нормою у розвинених країнах за так званої «повної занятості».
Як пояснюють на одному з українських навчальних сайтів, це означає, що «всі, хто хоче працювати, мають роботу». А решта ледацюг, що опинилися в цих 5-7 відсотках – це так зване фрикційне – тобто пов’язане із сезонними коливаннями або добровільним бажанням змінити місце роботи, та структурне безробіття – те саме, коли в результаті технологічного розвитку деякі робітники стають «непотрібними» та/або змушені шукати можливості отримати нову профпідготовку. Не складно собі уявити, які можливості у своїх контр-відносинах із робітниками отримує капіталіст, котрий у разі незгоди робітника на пропоновані йому трудові умови може швидко замінити його на іншого. Мало того, «відкрита кадрова політика» та відповідна нестабільність зайнятості дозволяють роботодавцям уникнути загроз, пов’язаних із формуванням у трудових колективах усвідомлення спільних інтересів найманих працівників. Завдяки цьому на більшості таких підприємств немає профспілок і відповідних соціальних гарантій, як, наприклад, колективний договір або необхідність погоджувати звільнення працівника із профспілкою. Часто на таких підприємствах роботодавець просто забороняє створення профспілок. Карл Каутський, досліджуючи капіталістичне накопичення за Марксом, зазначав, що безробіття, яке забезпечує достатню кількість людей, згодних дешево продавати свій час чи працювати в небезпечних або шкідливих умовах, є необхідною умовою для нормального функціонування капіталістичного виробництва 60:
«Капіталістичний спосіб виробництва… штучно [за рахунок технологічних стрибків] породжує надлишкове робітниче населення. Останнє являє собою резервну армію, з якої капітал у будь-який момент може взяти стільки додаткових робітників, скільки йому буде потрібно. Без цієї армії своєрідний розвиток капіталістичної крупної промисловості, що відбувається поштовхами, був би неможливий… Але ця резервна армія не тільки робить можливим раптове розширення капіталу – вона тисне й на заробітну плату. Вона ледве поглинається повністю навіть у найкращі для промисловості часи. Унаслідок цього заробітна плата навіть за найвищого розквіту промисловості не піднімається вище від певного рівня» 61.
Реальність «інформаційного суспільства», омріяна апологетами «людського капіталу», яка обіцяла начебто перемогу «знань» над соціальною нерівністю і яку ми маємо нагоду спостерігати, на жаль, демонструє в цьому плані ще більш серйозні виклики, прирікаючи широкі верстви робітничого населення різних за розвитком країн на ще менш захищений, прекарізований стан, нівелюючи надбання робітничих рухів ХХ століття.
Наприклад, Даєр Візфорд описує сучасний кіберпролетаріат (тобто робітників, що зайняті у сфері виробництва широкого спектру товарів і послуг, але не належать до кола професіоналів і технічних спеціалістів у Європі та країнах, що розвиваються, а «розпорошені» уздовж організованих за допомогою ІТ-технологій ланцюжків постачання) як роздрібнений і прекаризований, змушений працювати на шкідливих виробництвах і за дуже невисоку зарплату. За допомогою вже згадуваної автоматизації, заміщення промислового виробництва на ланцюжки постачання, розкидані по всьому світу, та застосування спекулятивних фінансових інструментів було зруйновано «промислову базу класичного робітничого класу, масового робітника північного заходу планети…, забезпеченого на той час відносно високою платнею», а натомість створено «технічну базу нової композиції», у той час як колишня культура робітничого опору стає застарілою й непридатною до нових умов 62.
Ми щойно показали, в якій нестабільній позиції перебуває робітник у сучасній капіталістичній системі, коли, опиняючись між несприятливими умовами трудової згоди з одного боку та безробіттям з другого, він змушений віддавати капіталісту вироблену, але неоплачувану додаткову вартість, тим самим створюючи його прибуток, та виплачувати «Гроші+» за товари, що, мандруючи з виробництв до ринку, пройшли через кількох посередників (Рис. 8).
Рис. 8. Схематичне зображення двох основних джерел накопичення (експлуатація та монополія).
Так формується поляризація доходів у суспільстві 63, у кульмінаційні моменти перетворюючись на недостатній «ефективний попит» та кризи перевиробництва: капіталістичне накопичення, тобто розширене відтворення виробництва з постійним підвищенням продуктивності, входить у протиріччя з попитом, який обмежується завдяки купівельній спроможності мас, що не встигає за зростанням пропозиції.
Це зумовлено й тим, що робітники отримують зарплату меншу за той обсяг вартості (товарів), які вони виробляють, і «анархією виробництва», про яку ми говорили в параграфі «Перевиробництво», що призводить до неузгодженого зростання в тих чи інших галузях. Різноманітні дослідження і статистика свідчать, що після найменшого розриву між багатими та бідними у 50х–70-х роках ХХ століття, починаючи з 70-х цей розрив почав безпрецедентно зростати. На прикладі внутрішнього розподілу доходів у США напередодні кризи 2008 року (аналогічна картина вимальовувалася у 1928 році – перед початком Великої Депресії в США) Пікетті демонструє прямий зв’язок між зростанням нерівності та економічними кризами.
Запевнення ліберальних економістів про те, що вільна конкуренція може створити рівноважне становище на ринку, за якого кожна достатньо спритна людина здатна знайти своє місце під сонцем, неминуче наштовхується на протиріччя у вигляді нерівномірності в розподілі доходу й у рамках населення однієї країни, і в рамках цілого світу. Популярним завдяки своїй простоті поясненням цього феномену досить тривалий час виступають такі речі, як небажання працювати, менталітет тощо – окремих індивідів чи цілих груп населення, коли йдеться, наприклад, про економічний занепад у найбідніших країнах. Та не менш простим, хоча й дещо ширшим є розуміння того, що завдяки іноземним інвестиціям та різниці в національних доходах деякі країни буквально «належать» іншим, що частіше за все унеможливлює для найбідніших країн створення власних конкурентоспроможних у світовому або регіональному масштабі виробництв.
«У кращому випадку [інвестування багатих країн у бідні] може привести до зближення рівня виробництва на душу населення, але тільки за умови, що буде забезпечено ідеальну мобільність капіталу та, в першу чергу, повне урівноваження рівня кваліфікації робочої сили і людського капіталу між країнами, чого не так легко досягти. Як би там не було, це вірогідне зближення рівня виробництва зовсім не веде до зближення рівня доходів. Цілком можливо, що після здійснення капіталовкладень багаті країни, як і раніше, будуть постійно володіти бідними у масовому масштабі, внаслідок чого національний дохід перших завжди буде вищий, ніж у других, котрі й далі віддаватимуть значну частину того, що виробляють, своїм власникам (у Африці так відбувається протягом десятиліть)» 64.
Вивчаючи економічну ситуацію в країнах ЄС, Ерік Тусен зауважує, що робітники, пенсіонери та малозаможні верстви населення, особливо у Південній Європі, зараз є об’єктом атак, схожих на ті, яких зазнавали робітники в менш розвинених країнах і країнах, що розвиваються, у 80-х та 90-х роках. Глобальна офензива капіталу проти праці, яка інтенсифікувалася у 2007-2008 роках, насправді розпочалася принаймні у 80-х.
Отже, справді, норма прибутку, з якої ми почали в контексті суперечок щодо її тенденції до зниження, може залишатися відносно стабільною, але саме за рахунок пришвидшення перерозподілу багатств від бідних до багатих та збільшення експлуатації робочої сили.
За цілком офіційними даними 65 МОП (Міжнародної організації праці), між 1999 та 2011 роками продуктивність праці в середньому по розвинених країнах зростала вдвічі швидше, ніж заробітна плата. І то в такій ключовій високорозвиненій та високопродуктивній країні, як Німеччина, продуктивність праці за останні двадцять років зросла на чверть, тоді як заробітна плата залишилася на тому самому рівні. Далі МОП робить висновок, що наслідком цього глобального тренду є зміни у структурі розподілу національного доходу між працею і капіталом: частка заробітної плати зменшується, а частка капіталу зростає в більшості країн. Навіть у Китаї, де заробітна плата потроїлася за останні десять років, ВВП зростав швидше за сумарний обсяг заробітних плат, отже, частка праці знижувалася.
Ерік Тусен робить висновок, що «ця потужна глобальна тенденція виникла через збільшення додаткової вартості, яку капітал викачує із праці» 66. Далі Тусен робить дуже серйозне узагальнення: «Важливо зазначити, що протягом більшої частини XIX століття основним засобом збільшення додаткової вартості було збільшення абсолютної додаткової вартості (зменшення заробітної плати та збільшення тривалості робочого дня). Прогресивно в розвинених економіках протягом другої половини XIX століття та всього XX століття (за виключенням нацистських, фашистських та інших авторитарних режимів, які примусово знижували зарплати) таку практику було замінено на збільшення відносної додаткової вартості (тобто збільшення продуктивності без відповідного збільшення зарплати). Після кількох десятиліть неоліберального наступу збільшення саме обсягів абсолютної додаткової вартості знову стає чи не основними елементом визискування додаткової вартості й додається до відносної додаткової вартості».
Рис. 9.Частка оплати праці та прибутку корпорацій у ВВП США (EconDataUS, [link]).
Отже не дивно, як зазначають згадувані вище провідні американські буржуазні економісти, що «глобальна частка робочої сили [у ВВП] значно знизилися з початку 1980-х років, і зниження відбулося в переважній частині країн і галузей» (Бріньолфссон, Макафі, 2016, 114).
Демитрович та Сабловський вказують 67: «Середня реальна заробітна плата в капіталістичних центрах залишається на колишньому рівні з початку 1990-х років. У Німеччині реальна валова оплата праці на найманого працівника фактично знизилася на 3,3% у період між 1994 і 2008 роках… Підвищення продуктивності більше не приводить до збільшення купівельної спроможності найманої праці. Це супроводжується збільшенням нерівності в доходах. Відповідно, багато працівників із низьким рівнем заробітної плати відчули зниження своєї купівельної спроможності. У США реальний середній дохід найбідніших 90% суспільства був нижчий у 2008 році, ніж у 1973, і тільки у 10% населення відбулося зростання реальної заробітної плати».
Рис. 10. Скоригована частка заробітної плати у ВВП окремих країн.
Отже, по всьому світу відбувається наступ капіталу на найману працю. Працеощадні інновації (механізація та автоматизація праці) стають усе менш і менш ефективними та не можуть забезпечити тривалого збереження норми прибутку. Заради збереження рівня прибутковості, який таки має тенденцію до зниження, капітал дедалі менше розраховує на автоматизацію, а дедалі більше – на підвищення експлуатації робочої сили за допомогою ІТ та монополізацію ринків, особливо в тому, що стосується інтелектуальної власності та доступу до знання.
Цей наступ з боку класу капіталістів на права та добробут робітничого класу і загалом пролетаріату здійснюється цілком свідомо. Ще у 2006 році американський мультиміліардер Уорен Баффет заявив у інтерв’ю The New York Times: «Це класова війна, добре, але це мій клас, клас багатіїв, що веде цю війну, і ми виграємо». Через два роки Баффета було визнано найбагатшою людиною у світі, і його оптимізм з часом дедалі збільшувався. У 2011 році він навіть наважився підбити підсумки своєї класової війни: «Класову війну, що тривала останні 20 років, виграв мій клас». Зараз 85-річний Баффет із його приблизно $66 млрд доларів вважається лише третім за статками у світі, але все одно він цілком заслужено може претендувати на роль речника та старійшини свого класу.
Висновки
1. Капіталізм як система базується на логіці накопичення, і у нас є всі підстави вважати, що капіталізм значно більшою мірою впливає на формування та перебудову суспільних інституцій під цю логіку, аніж ці інституції здатні якимось чином таку логіку суттєво змінити. Більш ніж півстолітній досвід розбудови «правильних» інституцій капіталізму навіть цілком емпірично доводить, що саморуйнівна логіка накопичення та всі її наслідки включно із зубожінням, кризами перевиробництва, і навіть тенденцією норми прибутку до зниження нікуди не зникають, а лише загострюються. Отже, ми виходимо з того, що структурні (засновані на його внутрішній логіці) протиріччя капіталізму як системи існують, посилюються і не можуть бути вирішені без подолання цієї логіки, тобто системного подолання капіталізму.
2. Внутрішня логіка капіталізму та її нездоланні протиріччя виходять саме з логіки накопичення, яка є логікою виробництва додаткової вартості та монопольної ренти. Фундаментальне протиріччя капіталізму якраз і виростає з парадоксу, закладеного у вартісному критерії оцінки ефективності всякого виробництва і суспільної діяльності взагалі. Оцінка з точки зору вартості з самого початку містить у собі розлад між корисністю (цінністю користування чи «споживчою вартістю») і відчуженою міновою товарною вартістю. Загальна оптимізація всього у контексті виключно товарно-грошових вартісних критеріїв, а тим більше проникнення цих критеріїв у сферу людських стосунків, лише поглиблюватиме проблему.
3. Подолання капіталізму лежить на шляху свідомої розбудови іншої соціально-економічної системи, яка має відмовитися від товарно-грошових вартісних критеріїв оптимізації. На заміну вартісним критеріям може прийти безпосереднє оцінювання продуктів виробництва кінцевими споживачами (з точки зору якості, корисності, зручності використання тощо) та критерії досягнутого технологічного прогресу у виробництві, що може вимірюватися як суспільна економія робочого часу – зменшення обсягів, необхідної для виробництва праці, та, відповідно, вивільнених людино-годин. Повна зайнятість може бути метою лише за умови радикального скорочення тривалості робочого дня. Разом із тим, не відкидаючи значення матеріальних благ для людства, основним критерієм ефективності, або, так би мовити, суспільної цінності, мають стати речі, пов’язані насамперед не з матеріальним виробництвом (тобто і предметами споживання, і засобами виробництва), а з виробництвом знань, загальнодоступної освіти, виробництвом людини, врешті-решт.
У наступній статті ми спробуємо продемонструвати, як сучасний інформаційно-знаннєвий капіталізм, з одного боку, створює матеріальні умови та продукує надії на егалітарне «постіндустріальне» та «знаннєве» суспільство, забезпечуючи технічну можливість донесення знань і освіти майже до кожної людини на землі, а з другого – комодифікуючи знання та перетворюючи їх на товари на ринку об’єктів інтелектуальної власності, створює і посилює нерівність у доступі до освіти і знань. У відповідності до загальної логіки капіталізму, ця знаннєва прірва зростатиме і може бути вирішена лише шляхом відмови від капіталізму.
Статтю підготовлено в рамках роботи економічного відділу Центру соціальних і трудових досліджень
Посилання:
Арриги, Дж., 2006. Долгий двадцатый век: Деньги, власть и истоки нашего времени. М.: Издательский дом «Территория будущего».
Бем-Баверк, О., 2002. Критика теории Маркса. М. – Челябинск: Социум.
Бріньолфссон, Е., Макафі, Е., 2016. Друга епоха машин: робота, прогрес та процвітання в часи надзвичайних технологій. К.: K.FUND.
Бухарин, Н., 1988. Политическая экономия рантье. М.: Орбита. (репринт видання 1925 року)
Валерстайн, И., Манн, М., Коллинз Р. и др., 2015. Есть ли будущее у капитализма? М.: Изд-во Института Гайдара.
Грэбер, Д., 2015. Долг: первые 5000 лет истории. М: Ад Маргинем Пресс.
Даєр-Візфорд, Н., 2015. Кіберпролетаріат: глобальна праця в цифровому вихорі. Спільне.
Ильенков, Э., 2011. Диалектика абстрактного и конкретного в «Капитале» Маркса. М.: ЛИБРОКОМ
Каллиникос, А., 2005. Антикапиталистический манифест. М.: Праксис.
Кастельс, М. 2004. Інформаційні технології, глобалізація та соціальний розвиток // Економіка знань: виклики глобалізації та Україна, під. ред. А.С. Гальчинського, С.В. Льовочкіна, В.П. Семиноженка.
Каутский К., Экономическое учение Карла Маркса. [link]
Кругман, П., 2013. Выход из кризиса есть! М.: Азбука бизнес.
Лукас, Р., 2013. Лекции по экономическому росту. М.: Изд-во Института Гайдара.
Люксембург, Р., 1934. Накопление капитала. Том I и II. Москва-Ленинград.
Маркс, К., 2001. Капитал. Т. 1. М: АСТ.
Маркс, К., 2001. Капитал. Т. 3. М: АСТ.
Мей, К., 2004. Інформаційне суспільство. Скептичний погляд. К.: К.І.С.
Пикетти, Т., 2015. Капитал в XXI веке. М.: Ад Маргинем Пресс.
Попович, З., 2016. Співіснування ринкових, планових і адміністративних механізмів господарювання в економічній системі СРСР. Спільне.
Туган-Барановський, М., 1994 [1919]. Політична економія. Курс популярний. К.: Наукова думка.
Туган-Барановський, М., 2004 [1900]. Промышленные кризисы. К.: Наукова думка.
Фуко, М., 2010. Рождение биополитики. СПб: Наука.
Хайек, Ф., 2012. Капитализм и историки. Челябинск: Социум.
Черковец, В., 2013. Политическая экономия versus экономикс // Марксизм: Очерки марксистской политической экономии / Под. ред. А.А. Ковалева, А.П. Прокурина. М: Канон+, РООИ «Реабилитация».
Шумпетер, Й., 1995. Капіталізм, соціалізм і демократія. К.: Основи.
Шумпетер, Й., 2011. Теорія економічного розвитку. Дослідження прибутків, капіталу, кредиту, відсотка та економічного циклу. К.: НаУКМА.
Baran, P., 1957. The Political Economy of Growth. New York: Monthly Review Press.
Cowen, T., 2011. The Great Stagnation: How America Ate All the Low-hanging Fruit of Modern History, Got Sick, and Will (Eventually) Feel Better. New York: Dutton.
Dassbach, C., 1986 ‘Industrial Robots in the American Automobile Industry’, Critical Sociology, 13(53): 53-61.
Demirović A., Sablowski T., 2013. The financedominated Regime of accumulation and the crisis in Europe, Berlin, RLS. [link]
Gordon, R., 2012. Is U.S. Economic Grows Over? Faltering Innovation Confronts the Six Headwinds. Working Paper. [link]
Graeber, D., 2015. The Utopia of Rules: On Technology, Stupidity, and the Secrat Joys of Bureaucracy. Brooklyn-London: Melville House.
Hayek, F., 1984. “Equality, value, and merit.” Liberalism and its critics. ed. by Michael J. Sandel. NYU Press.
Harvey, D., 2014. Afterthoughts on Piketty’s Capital.
Karabarbounis, L. & Neiman, B., 2013. The Global Decline of the Labor Share. [link]
Labour and the Chalanges of Globalisation. What Prospects for Transnational Solidarity? London: Pluto Press, 2008.
Maito, E., 2015. The historical transience of capital. The downward trend in the rate of profit since XIX century. [link]
Ozawa, T., 1993. “Foreign Direct Investment and Structural Transformation: Japan as a Recycler of Market and Industry”. Business & the Contemporary World, 5, 2.
Piketty, T. & Graeber, D., 2014. Soak the Rich: An exchange on capital, debt, and the future. The Baffler No. 25, [link]
Roberts, M. It’s a long-term decline in the rate of profit – and I am not joking!
Toussaint, E., 2015. Bankocracy. Amsterdam-Liege: Resistance books – IIRE – CADTM.
Schumpeter, J., 1908. Das Wesen und Hauptinhalt der theoretischen Nationalökonomie. Leipzig: Duncker & Humblot. [link]