Проти «антикорупції»

Бенджамін Фогель

Для сучасної політики боротьба з корупцією стала центральною темою. Усі — починаючи від Світового банку та завершуючи Дональдом Трампом — говорять про нагальну необхідність очистити ці Авгієві стайні та позбавитися від злочинних посадовців. Проте «антикорупція» може бути виразно реакційною. Так було у випадку «м’якого» державного перевороту, що усунув Ділму Русеф з посади президента Бразилії, або кривавої кампанії авторитарного президента Філіппін Родріго Дутерте проти підозрюваних у кримінальній діяльності.  

Мітингарі тримають ляльку Лулу да Сілви в тюремній робі, протестуючи проти  Партії трудящих у Ріо-де-Жанейро 2016 року
Джерело: José Roitberg / Flickr

Не так просто сформулювати адекватну ліву відповідь, особливо коли антикорупційна мобілізація спрямовується проти прогресивних урядів. Часто корупція просто ігнорується: мовляв, це один з проявів капіталізму, його неможливо подолати в межах цієї системи. Звинувачення в посадових злочинах можуть розглядати просто як чергову наклепницьку кампанію з боку правих. Найгірший варіант: ліві опортуністично переймають від правих їхню антикорупційну риторику.

Якщо ліві мають серйозні наміри взяти й трансформувати державну владу, їм слід відійти від моралістичного розуміння проблеми корупції. Ніхто, звісно, не може аргументовано виступати на захист корупції. Але розглядати це явище як політичну проблему можна, якщо чітко розуміти його джерела та причини постійного відтворення.

Що таке корупція?

Корупція зазвичай розквітає в умовах культури безкарності та низького рівня соціально-економічного розвитку. Сьогодні на головне осереддя корупції у взаємовідносинах держави та капіталу перетворилися залишки докапіталістичних олігархій, які зберегли за собою індивідуальні джерела влади. Проте ця тенденція посилюється, якщо немає масових рухів, достатньо сильних, аби притягати представників еліти до відповідальності. Саме тому можна стверджувати: корупція не є неминучою долею бідних або недостатньо високоморальних націй. Це породження конкретних історичних сил та класової боротьби.

Саме визначення корупції змінювалося з плином часу. Ця категорія залишається центральною в політичній думці та практиці вже не одне століття: корупція посідала помітне місце і в «Роздумах щодо першої декади Тита Лівія» Нікколо Мак’явелі, і в «Пристрастях та інтересах» Альберта Хіршмана. Класична політична теорія розглядала корупцію як неминучий процес, що спричиняє дегенерацію інституцій, доки чиєсь втручання не викличе їхнього оновлення. Згідно з республіканською філософською традицією, корупція підриває моральне здоров'я всього суспільства. Тож щоб протидіяти їй, треба повернутися до громадянських чеснот в межах спільного політичного проекту.  

"Корупція — це приватизація громадського життя."

В антикорупційній політиці, яку сьогодні просувають міжнародні інституції, це явище визначають інакше. Так, Світовий банк називає корупцією «поведінку державних службовців, які порушують встановлені для них правила стосовно задоволення особистих інтересів, таких як багатство, влада або статус». Показово, що в цьому визначенні відсутні недержавні діячі, зазвичай залучені в корупційних практиках. З бізнесменів, які намагаються за допомогою хабарів впливати на політиків, зняли відповідальність. Їм відвели виключно пасивну роль. Такі зміни у визначенні — прояв глобального зсуву: від розуміння політики як сфери пристрасті та громадянських чеснот до розуміння її як майданчика для конкурентних інтересів.

Насправді, корупція — це щось більше, ніж низка протиправних актів. Це радше політична стратегія — з метою задоволення особистих інтересів захопити окремі інституції та державу загалом або принаймні встановити на них вплив. За своєю сутністю корупція — це приватизація громадського життя.

Щоб переконатися в цьому, достатньо поглянути на нещодавній скандал навколо індійського бізнес-клану Гуптів, який спромігся захопити Південно-Африканську Республіку. Підкупивши тогочасного президента ПАР Джейкоба Зуму, Гупти могли обирати членів уряду, визначати стратегію державних закупівель і формувати бюджет країни, спрямовуючи так державні кошти в приватні кишені.

Поза жодним сумнівом приватні діячі не лише пасивно страждають від корупції —  вони активно породжують її. Це має різні форми — від підкупу бізнесменами політиків, аби ті голосували за дерегуляцію, до таких практик, які не завжди вважаються незаконними (наприклад, «двері, що обертаються», між приватним сектором та політикою). З часом приватні актори можуть розкласти  інституцію до такого стану, що неписані правила й практики спонукатимуть державних службовців давати чи брати хабарі або принаймні вдавати, що вони не помічають корупції. Коли це стає «звичайною справою», можна стверджувати: інституція корумпована.

Водночас деякі практики, які їхні опоненти критикують мовою «корупції», можуть відігравати перерозподільчу роль: наприклад, коли голоси виборців обмінюються на патронаж у вигляді інфраструктури, бюджетних витрат, державного житла. Саме про це йдеться у відомому бразильському вислові rouba mas faz  («він краде, але й щось робить»). Уявімо, що ми змушені обирати між неоліберальним політиком, некорумпованим, але налаштованим скорочувати соціальні витрати, та корумпованим демагогом, який гарантовано доб’ється певних зисків для своєї громади. Чи можемо ми з чистим сумлінням сказати, що перший кращий за другого?

Корупція та розвиток

Але це також шлях в нікуди. Системна корупція не лише шкодить роботі інституцій. Вона запускає цикл зниження рівня очікувань, породжуючи апатію й політичну деморалізацію. Якщо окремі люди бачать корумпованість політичної партії або руху і, як наслідок, її неспроможність здійснювати реальні політичні зміни, то подібний цинізм часто змушує їх зосередитися на особистих інтересах або в кращому разі розглядати політичне життя як низку транзакцій. Якщо політичні зміни неможливі, то що залишається робити в політиці, як не піклуватися про інтереси своєї родини та власний добробут? Системна корупція полегшує державним службовцям перетворення корупційних практик на невіддільні складові «нормальної» політики. Хабарі стають «подарунками» і «знаками прихильності», а протиправні транзакції — виразами «дружби» та «солідарності», аж ніяк не шкурного інтересу.

Світовий банк називає корупцію головною перешкодою на шляху глобального розвитку — і це створює порочне коло. Після завершення Холодної війни антикорупційна політика стала стандартною рисою всіх проектів розвитку. Вона інституціоналізувалася як елемент неоліберального світового порядку. Насправді, корупцію не завжди вважали серйозною перешкодою для розвитку. Перехід від розуміння цього явища як внутрішньополітичної справи до сприйняття його як питання світового рівня — це теж характерна риса епохи після Холодної війни.

Коли в 1950—1960-х роках теорія модернізації переживала розквіт, її провідні теоретики, наприклад Самуель Гантінгтон, стверджували, що корупція насправді сприяє розвитку: вона дозволяє обходити бюрократичну тяганину та забезпечує безперебійне функціонування ринків, а отже — полегшує ведення бізнесу для транснаціональних корпорацій. Корупцію ще не розглядали як щось чужорідне для модернізації. Навпаки, це неминучий результат цього процесу.

"Транснаціональні корпорації та фінансовий капітал мають максимально легко переміщати гроші та вести свої справи — саме це стало засадами антикорупційної політики."

У 1980—1990-х роках більша частина Третього світу потрапила в боргову кризу, значною мірою викликану неоліберальною політикою, яку уряди цих країн прийняли під тиском Світового банку та Міжнародного валютного фонду для отримання нових кредитів. Аби зняти з себе звинувачення в поширенні світом злиднів і страждань, Захід витяг назовні «корупцію». У цій картині світу провал модернізації незаможних націй не був результатом структурних перетворень, нав’язаних експертами-технократами. Усе пояснювалося ендемічною корумпованістю цих націй, надто відсталих для міжнародних стандартів.

Недоліки (справжні та уявні) «реального соціалізму» Східного блоку та західної соціал-демократії також пояснювались крізь призму корупції. У 1990-х роках ліберальні ідеологи заявили, нібито соціалізм довів свою нежиттєздатність. Вони стверджували, що всі колективістські проекти приречені на поразку, адже індивідуальна жадібність та раціональне переслідування особистого інтересу неминуче корумпують такі системи. Ці сили можна контролювати та використовувати лише за допомогою вільного ринку.

Саме після падіння Радянського Союзу корупцію стали розглядати як суттєву перешкоду на шляху розвитку країн Третього світу. До 1993 року антикорупція перетворилася на ключовий елемент політики міжнародного розвитку Світового банку, МВФ та ООН. У центрі антикорупції опинилася так звана «прозорість» — інакше кажучи, дотримання стандартів, які відповідають інтересам міжнародного капіталу. Транснаціональні корпорації та фінансовий капітал мають максимально легко переміщати гроші та вести свої справи — саме це стало засадами антикорупційної політики. На ділі це означало ніщо інше, як боротьбу за посилення автономії місцевих бюрократичних апаратів від громадян. Бюрократи відмежовувались від «корумпуючого» впливу масової політики, натомість ставали більш залежними від міжнародних інституцій, що наглядали за ними.

Технократи й популісти

Більшість політиків, які претендують на звання борців із корупцією, можна віднести до одного з двох типів — технократичного або популістського. Перший тип — елемент міжнародного економічного та політичного порядку, який обстоюють багатосторонні інститути (Світовий банк та МВФ) та насичені грошима НДО (наприклад, Transparency International). Антикорупційний популізм — форма політики, заснована на вірі в порятунок нації від пошесті корупції месією, вихідцем з-поза меж системи, того, хто «розчистить систему».

Антикорупціонери-технократи прагнуть відібрати владу в електорату та передати її сумлінним елітам. Ці політики використовують міжнародні стандарти, щоб визначити, що саме належить до царини корупції. Часто це відбувається паралельно з відкриттям країни для міжнародного капіталу. Державне втручання в економіку, реформи, що перерозподіляють суспільне багатство, соціальний захист — усе це зображується або як легка жертва корупціонерів, або як власне форми корупції (зокрема, так вважають лібертаріанці, для яких будь-яке оподаткування — це крадіжка). З вуст технократів постійно лунають ритуальні прокльони роздутим чиновницьким апаратам і бюрократичній тяганині.

Зі свого боку, антикорупційний популізм стає реакцією на політичну систему, яку громадяни масово сприймають як погрузлу в корупції — настільки, що її не можуть уникнути жоден політик та жодна політична партія, незалежно від ідеології. Тоді з'являється харизматичний сторонній, не заплямований належністю до істеблішменту. Він (це обов'язково він, а не вона) пропонує месіаністичну політику спокути — очищення системи та розгін корумпованої еліти.

Антикорупція відіграє центральну роль в антиполітиці — переконанні в тому, що політика припинила бути механізмом для суттєвих змін. Будь-яка спроба щось змінити політичним шляхом неминуче стає жертвою корупції. Вся система корумпована, і лише хтось або щось зовнішнє може здійснити серйозні зміни. Лише партія, лідер або рух з-поза меж системи — тобто з-поза меж «політики» — здатні щось змінити. Це можуть бути військові офіцери або успішні бізнесмени. Масове несприйняття політики та системи, однак, не відкриває шлях для захоплення влади революційними соціалістами. Це призводить до піднесення харизматичних авторитаріїв, які обіцяють розібратися з корупцією, таких як Родріго Дутерте на Філіппінах або ультраправий Жаїр Болсонару в Бразилії.

"Антикорупційний популізм — це моралізм, одягнений в шати антиполітики."

Популістська антикорупція не обов'язково має бути консервативною, але зазвичай тяжіє до реакційних сил — особливо в сучасних умовах, коли мейнстрімні лівоцентристські та соціал-демократичні партії розгубили більшу частину підтримки. Порожнечу, яка залишилася після колапсу лівого центру, заповнюють праві антикорупційні популісти на кшталт Національного фронту у Франції або Ліги Півночі в Італії.

Антикорупційний популізм — це моралізм, одягнений в шати антиполітики, який пропонує рішення проблеми: взяти й вигнати поганих хлопців з посад. Корупція індивідуалізується та персонифікується, а символом усього корумпованого й поганого стає чужорідна еліта або певний лівоцентристський політик. Це добре працює, коли звинувачення є справедливими (як у випадку Гілларі Клінтон), але може набувати й форми класової ненависті, сексизму та зневаги до незаможних, як у випадку Ділми Русеф у Бразилії. Антикорупція тяжіє до індивідуалізації політики, і це призводить до ігнорування структурних чинників, що породжують системну корупцію. Іронія в тому, що завдяки цьому до влади приходять корумповані своєкорисливі лідери, як-от Дональд Трамп або Сільвіо Берлусконі.

Обидва різновиди антикорупції — популістський і технократичний —  мають спільний антидемократичний вектор. Антикорупційний популізм схильний відкидати демократичні політичні системи як корумповані та зображує права людини й правові процедури як перешкоди на шляху до перемоги над корупцією. «Просто перестріляти покидьків», «усіх кинути за грати» та інші ефектні заяви — характерні елементи подібної риторики. Антикорупціонери-технократи вважають масові мобілізації та ідеологічні дискусії навколо політики неправомірними і, отже, корумпуючими.

Іноді популістична й технократична форми антикорупції можуть поєднуватися. Найяскравіший приклад — італійський «Рух п'яти зірок». Ця партія відстоює антиполітичну форму популізму: владу слід забрати в корумпованого політичного класу та передати експертам, яких контролюватиме активістська онлайн-аудиторія. Ця техноутопія на практиці означає заміну масової мобілізації, суспільних дебатів та інших інклюзивних форм політичного життя на безперервне інтернет-голосування. Насправді, якщо нема реальної політичної організації та дискусії всередині неї, усе зводиться до того, що атомізована онлайн-маса просто затверджує рішення, ухвалені лідерами руху, аби це виглядало як «воля народу».

Засновник «Руху п'яти зірок» Беппе Грілло виступає в Римі, 2018 рік

Цей рух дійсно поєднує технократичну й популістичну форми антикорупційної політики. Навіть залишаючи поза увагою характерний для обох підходів антидемократичний імпульс, ми можемо відшукати іншу їхню спільну рису — віру в те, що рятівна сила технологій або ж управління знищить корупцію та врятує країну.

Як не дивно, антикорупціонери-технократи, виводячи політиків із стримування й противаг демократичної підзвітності, посилюють загальне розчарування в політиці, яке сприяє процвітанню корупції. Корумповані посадовці не несуть відповідальності перед масами, а боротьбу з корупцією залишають в руках приватного сектора, який часто зовсім не зацікавлений у її подоланні. Антикорупційний популізм натомість обертає політичну боротьбу на банальний моралізм, делегітимізуючи масову боротьбу як знаряддя суспільних перетворень.

Криміналізація соціал-демократії

Хиби антикорупційної політики добре ілюструють події в Бразилії. У цій країні масові антикорупційні протести 2015 року, спрямовані проти Ділми Русеф та Партії трудящих (Partido dos Trabalhadores, ПТ), уможливили м'який «парламентський» держпереворот, що звів нанівець десятиріччя боротьби за соціальні права. Протести спалахнули під впливом поліцейської операції Lava Jato («Автомийка»), внаслідок якої за досить хиткими свідченнями ув’язнили екс-президента Лулу да Сілву. Ця, безумовно, історична операція вплинула на весь політичний клас Бразилії. Утім, її справжня ціль була не в цьому.

Завдяки бразильським корпоративним медіа на чолі з Rede Globo операція «Автомийка» перетворилася на подію загальнонаціонального масштабу: щодня газетні заголовки говорили про розслідування та звинувачення, висунуті провідним членам ПТ. Головний протагоніст «Автомийки», суддя Сержіу Мору^[1], став світовою зіркою, месією антикорупції.

Антикорупційний протест у Бразилії 

Реагуючи на заклики ЗМІ, сотні бразильців (здебільшого із середнього класу) виходили на вулиці та протестували проти корупції. Зауважимо, що попри участь окремих сегментів робітничого класу та навіть профспілок, очолювали протести представники верхнього середнього класу. Протести підтримали маловідомі широкій громадськості антикорупційні рухи, наприклад Рух за бразильську свободу, утримуваний за кошт братів Кохів і грошей підозрілого походження від лібертаріанців та правих партій з усього світу.

"Антикорупціонери цілили саме в ПТ, тоді як на відверті злочини уряду Темера політичні сили, що вимагали голови Русеф, не звертали уваги."

Отже, антикорупція стала бойовим кличем противників Партії трудящих. Знаменним було те, що антикорупція увібрала в себе ворожість до соціальної політики цієї партії. Хоч ПТ і не розірвала з неолібералізмом, але її урядування було часом історичних соціальних заходів — підвищення мінімальної зарплати, соціальних виплат, запровадження в елітних університетах квот для незаможних студентів.

Навіть таку помірковану соціальну політику еліти сприйняли як виклик природній ієрархії («меритократії»), яка опинилася під загрозою через піднесення «негідних бідняків». Тому праві ЗМІ зображували соціальний захист як «хабарі», що даються бідним і робітничому класу. Антикорупційні активісти критикували зусилля уряду ПТ зі стимуляції (в дусі неодевелопменталізму) занедбаного національного промислового виробництва та сприяння певним секторам капіталу, зокрема будівельній галузі та державним підприємствам. «Автомийка» паралізувала ці зусилля та завадила (за допомогою опозиційних партій) ПТ адекватно реагувати на економічну кризу. Цю операцію використали, щоб виставити урядове втручання в економіку як одну з форм корупції.

Як наслідок, помірковану соціал-демократію та лівицю криміналізували через риторику антикорупції. Після повалення Русеф президентом став Мішел Темер — він мав найнижчий рівень підтримки за всю історію соцопитувань у Бразилії. Новий президент і  уряд теж були замішані в корупційних скандалах. Але попри те, що Темер активно фігурував в «Автомийці», його не переслідували. Антикорупціонери цілили саме в ПТ, тоді як на відверті злочини уряду Темера політичні сили, що вимагали голови Русеф, не звертали уваги.

Моральність і демократія

Заклики до народних мас протестувати проти корумпованої еліти стали стандартним елементом лівої політичної риторики. Зокрема, вони відігравали ключову роль в історичній перемозі Андреса Мануеля Лопеса Обрадора на президентських виборах у Мексиці. Проте часто подібна політика несе в собі зерно власної загибелі. Якщо лівоцентристський або соціалістичний уряд приходить до влади на антикорупційній платформі, він легко зазнає деморалізації та демобілізації, коли стає жертвою корупційних скандалів. Саме тому ліві мають відійти від поверхневої моралістичної антикорупційної риторики, якщо вони серйозно налаштовані взяти владу.

Перед лівими стоїть дуже непросте завдання — переконати пересічних людей не лише в тому, що цей лад є небажаним, а й у тому, що його можна кардинально змінити шляхом колективної дії, боротьби, у якій безумовно треба буде приносити певні жертви. У цьому сенсі правиця перебуває в кращому становищі: усе, що вона зазвичай має робити, — переконувати людей залишатися в себе вдома та займатися особистими справами. І корупція, і антикорупційні рухи дуже загрожують лівиці, адже розвертають політичне життя в інший бік та живлять цинізм у питанні, чи може бути політика чимось більшим, ніж сферою задоволення корисливих інтересів.

"Якщо лівоцентристський або соціалістичний уряд приходить до влади на антикорупційній платформі, він легко зазнає деморалізації та демобілізації, коли стає жертвою корупційних скандалів."

Взяття влади завжди передбачає певний компроміс. Частина політичного проекту поглинається державним апаратом, а державні інституції й далі керуватимуться власними неписаними правилами та підвладні обміну послугами й зв’язками. Крім того, ліві уряди часто залежать від не особливо надійних коаліційних партнерів, як це було у випадку із СІРІЗА. Отже, провідні організатори та інтелектуали поглинаються бюрократією, і це стимулюватиме політичні торги. Водночас до переможної партії, безумовно, приєднуватимуться опортуністи, які не поділяють основоположні принципи, зате прагнуть побудувати кар'єру. Таким чином, корупція — серйозна проблема для лівих, які переймаються питанням приходу до влади. Шлях найменшого спротиву — зберігати власну незаплямованість, вічно залишаючись в опозиції та вказуючи на політичний цинізм влади, нехай це й призводить до протилежного ефекту, а саме масової зневіри в можливості політичних змін. Від лівих часто можна почути шаблонні фрази про лідерів, які зрадили робітничу боротьбу або революцію. Це, насправді, не так сильно й відрізняється від недолугої консервативної риторики про неминуче гріхопадіння під корупційним тягарем влади всіх політичних проектів, які прагнули використати державний апарат для досягнення прогресивних цілей.

Отже, ліва антикорупційна політика має вирішувати два основних завдання. По-перше, політизувати питання корупції, відходячи від моралізму й технократизму. По-друге, обмежувати джерела системної корупції — владу еліти та суспільну нерівність. Вести ж наступ на ці джерела можна лише за допомогою політичної боротьби за кардинальні реформи та егалітарної соціальної політики.

Якщо ліві, опинившись при владі, прагнуть уникнути впливу корумпуючих механізмів державного апарату, вони повинні створювати інституції, на які зможуть спертися й наступні ліві уряди. Це вимагатиме істотної політичної реформи та послаблення опонентів прогресивної політики, які міцно закріпилися в державному апараті. Ці перетворення — найскладніші завдання лівої антикорупційної політики, які можна буде вирішити лише завдяки мобілізації мас до справи демократичного контролю. Ми маємо протистояти корупції, не посилаючись на свою вищу моральність, а борючись за розширення меж демократії.

Переклад Максима Казакова за публікацією: Fogel, B., 2018. "Against 'Anti-Corruption'". In: Jacobin. Available 14.01.19 at: [link].

Читайте також:

Перевернути міф про корупцію (Джейсон Гікел)

Демократія та корупція: філософія рівності (Ален Бадью)

Корупція в порівнянні з чим? Греція, капіталістичні інтереси і дзеркальна чистота держави (Пітер Бреціс)