Друга «Нога», постструктуралізм і безлюдні острови наших «я»

уважний читач

вже задався питанням навіщо

існує нога

чи твоя це кінцівка й чому якщо так

вона йде настільки окремо від тебе

(А. Полунін, «Заповіт і остання воля», у «Нога»)

Сталося так, що, працюючи над рецензією на другий випуск журналу художньої документалістики «Нога», я паралельно передивлялася старий, але справді феноменальний серіал «Загублені». Зав'язка проста, ви її пам'ятаєте: внаслідок авіакатастрофи на безлюдному (?) острові опиняється близько сорока людей. Тепер їм доведеться вчитися жити заново: в інакшому суспільстві, де виплекані тисячоліттями правила західного світу не працюють. Опускаючи деталі цієї філософсько насиченої оповіді про людську природу й анархізм, зазначу от що.

Напевно, поверховою ідеєю серіалу є те, що кожен і кожна з нас несе в собі власний острів — осяйний осередок щастя й болю, супроводжуваний неминучими уламками минулого. Ці острови — глибоко поховані всередині нас, адже заповітні й легко загублювані. А ще — дуже різні. Ув'язнена, вуличний музикант, чорношкірий батько, двійко пенсіонерів, армійський солдат, невідбута балерина і забійник кабанів — кожному й кожній по своєму острову.

Кадр із серіалу «Загублені»

Щовечора на мене чекала наступна серія «Загублених» — і наступний текст «Ноги». Поступово занурюючись у калейдоскопи двох світів — справжнього і вигаданого — я із острахом й захватом виявила, що персонажі «Загублених» загадковим чином перетинаються із «персонажами» документальних текстів журналу.

Ось вам і дівчина, що пережила ув’язнення (Алена Думашева), і вуличний музикант (Назар Беницький); пенсіонери із тексту Лізи Білецької; невідбута балерина в особі Дарини Малюк; чорношкірий батько Джон із історії Філіпа Оленика; солдат, яким зрештою став Антон Полунін і забійники — правда не кабана, а кози — із тексту Інеси Марґ.

Ну, почалося, що ж це таке: «Нога» — спід ірреального, його виворіт, інакша сторона фікції? Чи може, вигадка лише такою прикидається, а насправді таємно тотожна дійсності? А може, нам лише зручно щось називати справжнім, а щось — ні?

Хай там як, а роздивитися безлюдні острови таких раптових героїв текстів «Ноги» мені тепер стало геть інтересно. Текстів, що були написані до 24 лютого, у світі, що й сам встиг пропасти, бо саме таким відчувається часопростір до великої війни: важко схоплюваним пам’яттю, ледве існуючим.

Робота Каті Лібкінд з обкладинки другого номеру журналу «Нога». Джерело: kyivnoha.org

Першою про своє життя розповідає Дарина Малюк, залишивши історію незатитулованою. Хоча важко назвати це розповіддю, та й життям — загалом важко назвати. В строкатих уривках міркувань, спогадів і марень Дарина виливає потік екстравагантних химер, що ніяк не можуть залишити її у спокої.

Здається, що лейтмотив тексту — це риторичні квиління героїні про те, чому вона не може собі дозволити певну річ: паєткову сукню із краківського магазину H&M, великого гаманця з колібрі й квітами із іспанського магазину Mango, пуантів із гранд-канарського магазину «PABLOSKY»… Список невичерпний, як можна здогадатися. 

«16 січня 2019 року, зимою, в середу, 1 рік назад в житті, в Кракові в торговому центрі «Bonarka» в магазині «H&M» чому для мене не вийшло нажаль купити сніжно-біле, одноколірне, класичне, плаття з двохстороніми, перевернутими паєтками????????????????????????? Воно було якісне, в нього була хороша якість, а не погана, в нього була якісна фатінова тканина, в нього була якісна тканина з двохстороніми, перевернутими паєтками, воно коштувало не дорого, а дешевше, воно для мене було модне, воно було прикольне…»

Гаразд, але чий голос ми чуємо у цьому наелектризованому струмені? Розпещеної особи, що переживає внутрішню кризу? Молодиці, що колекціонує дизайнерські речі? Людини, що має ментальні особливості? Чи може це все сон собаки?

На перший погляд важко зрозуміти, як таке направду непересічне існування, сповнене страждань за гламуром, космополітично-мистецькими центрами Європи і магазинами-монополістами, не може не дратувати. Втім, зрештою розумієш, що оповідь насправді трагікомічна: цей невротичний голос загроженої посткапіталістичним апокаліпсисом особи часто лунає із наших власних вуст.

Сформовані особистою історією, наші прагнення й мрії захлинаються у густині назв, що насильно їх означають, опредметнюють: білосніжне паєткове плаття — сурогат спокою; гаманець з колібрі — обіцянка безпеки; пуанти — втрачений зв’язок із дитинством, що віщував кар’єру балерини. У хворобливому намаганні відшукати матеріальні замінники легко загубити власне «я» (чи воно існує — питання друге), що поволі витісняється до непомітності. Не стямишся, як станеш ерзацом бажання. Саме час пригадати «Анти-Едипа» Ж. Дельоза й Ф. Ґваттарі^[1]:

«Сексуальність всюди: те, як бюрократ пестить свої записи, як суддя чинить правосуддя, як бізнесмен змушує гроші циркулювати; те, як буржуазія трахає пролетаріат тощо. ... Прапори, нації, армії, банки збуджують багато людей». 

Що ж, бажання, на їхню думку, — частина економічної, інфраструктурної «бази» суспільства. Шизофренія, кажуть вони, — напевно, радше як метод, — становить одну з небагатьох справжніх форм бунту проти тиранічних імперативних вимог системи. Можливо, саме це й прагне оприявити Дарина Малюк.

Другий текст авторства Інеси Марґ відкидає у зовсім інший географічний та екзистенційний бік — село; як помітно з діалектичних особливостей дійових осіб, село на українському Заході.

Описуючи, хай і досить майстерно, типову сцену — баба з дідом забивають козу на ім’я Квітка, — Інеса, видається, не ставить на меті здивувати читачів. Снодійне, широкий ніж, нутрощі, перемовки подружжя, «йобаний карантин», фарш, кров і часник — урочиста хутірна вакханалія, знана кожному й кожній в Україні.

Однак якраз своєю типовістю скрупульозний опис сільського ритуалу й заворожує. Поєднання жорстокості розчленування тварини і ніжності розмов старших родичів; злиденність сільського життя, що переплітається із увагою до довкілля, що встигла стати поганим жартом для міського населення; усе це — іронічна квінтесенція буття в Україні: немилосердного, грубого, але приязного. Власне цим оповідка не могла не нагадати блискучу короткометражку «Кров’янка» Аркадія Непиталюка, що подібним чином виображує інтенсивність селянського двору. 

Історія Марґ, згідно із внутрішньотекстовими натяками, написана у часи спалаху COVID 2020 року — часи підкресленої й пропагованої особистої та інформаційної гігієни. Втім, вони тривають і досі: соціальні мережі пишніють новочасною ідеологією «self-care lifestyle», що наголошує на необхідності піклуватися про власну чистоту (бажано більше, ніж про все інше). Документальний текст Інеси мовить: кумедно, але ззовні Санаторійної зони — баба й дід, що перевіряють козячу кишку на наявність дірки. Ззовні насправді багато чого є: токсична піна на річці Джамна, мертві коні у Каїрі, що завгодно; цей список теж невичерпний. 

Однак для втечі «із зони» потрібна неабияка сміливість — якої вистачає Назару Беницькому, наступному авторові номеру, чиї тексти займають центральну його частину — як у змісті, так і за суттю.

Послуговуючись розмовним суржиком, Назар розповідає про своє дитинство, робоче повсякдення, фантазії й аналізи феноменів власного й спільного минулого. Доволі важко повірити, що його проза — документальна, адже стиль життя Назара багатьом здасться направду фантастичним. Разом з дружиною вони будують землянку на одному з островів київського Дніпра, на дозвіллі почитуючи книжки про історію Франції. Назар прямує працювати — вуличним музикантом — на надувному човні, а щоденникові записи робить в «Аромакаві» чи першій-ліпшій пивній забігайлівці. Подружжя мріє «купити сонячні панелі і залишитися жити на острові назавжди».

Скріншоти з відео «Життя на Острові виносимо пісок з землянки будуємо стіни і стежки жаримо шашлик Великий Випуск». Джерело: YouTube-канал «Назар Беницкий»

Увесь цей дух нагадує українізований варіант експерименту Генрі Торо — з громадянського непослуху, а також альтернативного життя в оточенні природи й поза суспільними законами; лиш з єдиною відмінністю у тому, що Назару доводиться перейматися грошима: «виплачуємо гроші за кейс для гітари та човна треба ще тисяча гр».

Назар міркує про дитинство в інтернаті, про «прикрасних воспетателів», у яких «зарплата била нищенская», але попри все вони купляли дітям «гемотоген чтоби ми поєли». Оповідає про іграшки-трамваї і вкрадений тетріс, про острівних «шаманів і гобітів», а також про спів на дорозі біля метро Дорогожичі — світ, який по цей бік видається такою-собі поезією. Хай там як, виворіт узвичаєних сценаріїв пройнятий своїм болем. І чий біль є витонченішим — на великій землі чи на острові — невідомо.

Усім цим Назар ставить виклик — вочевидь, такої мети не маючи — сучасному стерильному простору української культури, де не можна помилятися, як граматично, так й ідеологічно; де будь-який авангард супроводжується хворобливою богемністю, де навіть альтернатива має своє визначення.

Альтернативу, лише зі знаком мінус, пропонує й Алена Думашева, ділячись історією свого перебування в російській колонії.

На щастя і на жаль, для українського суспільства тема ув’язнення, принаймні політичного, переросла в одну із найобговорюваніших. Однак навіть попри це, заклятий механізм спинити неможливо: ізоляція стирає загал в’язнів із суспільної свідомості, «виписує» із загального наративу історії. До слова, так було не завжди: «в усій Європі численні в’язниці, лікарні, будинки для психічно хворих і навіть лепрозорії продовжували функціонувати в містах приблизно в незмінних формах до ХІХ століття», тобто фактично передбачали напівінклюзивність ув’язнених — у фунціонуюче суспільство. Поволі до XXI століття такі установи набули «статусу небажаних складових міського ландшафту»; так само й невільні люди набули статусу небажаних. Тимчасом «на зоні» історія продовжується, лише по-своєму.

Картина флорентійської в'язниці XIV століття Le Stinche, ймовірно, є першою в Європі установою, побудованою спеціально для утримання в'язнів. Автор: Фабіо Борботтоні

Алена — одна з тих, хто намагається увімкнути перемикач і продемонструвати, що колонія — це мікросуспільство, де можна пити каву, вчитися й кохати одне одного. У цій  документальній оповіді про типові тюремні будні вражає підкреслення того, як місця позбавлення волі можуть бути корисними в набутті певних навичок; приміром, ув’язнена Алена навчилась ремеслу шиття, а також «намагалась спробувати все, що пропонував табір: представляла загін в історичному гуртку “Батьківщина”, потім заснувала психологічний тренінг “Аленки” … малювала стінгазети». Однак у світі буквального, а не лише символічного паноптикону, пекучі запитання оголяються, неприкриті знеболювальними бинтами сучасності: чи справді все має бути так? Чи справді шкарпетки мають бути лише чорними, а поцілунок двох жінок супроводжуватися побиттям? Що взагалі таке «покарання»? Кого карають?

Саме час дістати трохи Фуко:

«І коли в’язні заговорили, у них з’явилася власна теорія в’язниці, покарання і правосуддя. Саме такий дискурс проти влади, контрдискурс ув’язнених чи тих, кого називають правопорушниками, — ось що важить, а не теорія про правопорушення. Запроторити людину до в’язниці, тримати її за ґратами, позбавити їжі та тепла, не випускати на вулицю, не давати кохатися тощо — ось найшаленіший прояв влади, який лише можна помислити. Якось розмовляв із жінкою, що побувала за ґратами, і вона сказала: “Уявіть лишень: одного разу у в’язниці мене, сорокарічну, покарали, перевівши на черствий хліб”. У цій історії вражає не тільки інфантильність такого застосування влади, але й цинізм, з яким влада застосовується як така, у найбільш архаїчній, незрілій, інфантильній формі. Перевести когось на хліб і воду — та нас цьому вчать у дитинстві. В’язниця — єдине місце, де влада може проявлятися в оголеному вигляді, у найнестримніших масштабах, і при цьому виправдовуватися мораллю».

З історією Лізи Білецької під назвою «Pension» (чомусь, правда, написаним досить складною англійською) усе, зрештою, прояснюється: друга «Нога» зосереджується на розповідях про життя непомічених, людей, ладно прихованих у затінках повсякдення. Цього разу — пенсіонерів, які відписують своє житло нелегальній (?) компанії в обмін на так званий «life care» (життєзабезпечення) до кінця життя.

Зважаючи на те, що пенсійні політики залишаються одним із найнерозвиненіших секторів українського законодавства, невинному окові видається, що така комбінація — першорядне ошуканство. Розвідка повідомляє, що станом на 1 жовтня в Україні нараховується понад 10 мільйонів пенсіонерів; досліджень щодо того, який відсоток становлять бездомні, не проводили. Відомо лише, що більше 20% безхатьків — це внутрішньо переміщені особи, і неважко здогадатися, якій групі населення найважче відшукати працевлаштування.

Проте історія Білецької, граючи із перспективами і медіумами, не дає однозначної характеристики цій, здавалось би, шарлатанській схемі й залишає нас наодинці перед етичною дилемою: такий обмін — квартира на турботу — позитивне чи негативне явище? Це про соціальне страхування чи монополізацію житла? Схоже враження розгуби викликає й власне ресурс згаданої компанії, який легко відшукати в мережі.

Скріншот з сайту: https://pension.ua/

Паралельно із центральною амбівалентною «таємницею», Ліза розповідає про когорту пенсіонерів, пов’язаних із цим Центром допомоги і соціального захисту: поета-аматора Андрія Яковича і його пса Амура; балетмейстера Василя Васильовича; токарку й пекарку Ніну Іванівну. Видається, за цими іменами таяться рельєфні й бурхливі життя, але для «Центру допомоги» за ними стоїть дещо інше: обов’язковість смерті; смерті, що нарешті вивільнить право на власність. 

Тема про володіння власною смертю звучить і в тексті Антона Полуніна. Змінюючи жанровий режим, автор пропонує поетичний життєпис, побудований як заповіт, що, вочевидь, перетинає давню традицію українського поетичного заповітописання.

Як це часто і трапляється у випадку сучасної поезії, за вигинами думки автора (за його «ентропічним вихором») встежити доволі нелегко: непересічні метафори й сугестія зачіпають, проте й розмивають загальне враження, полишаючи читачів в імпресіоністичному безладі.

отже смерть що таке смерть речей

як не смерть душ речей

кантівських речей у собі ідей за платоном

аристотелівська парадигма словом

сивий мужик в тозі й ковбойському капелюсі

несе її безпечну і нетривку в наплічнику

розбухлому на знак протесту проти

п’яти найкращих тижнів канікул

в приморській глушині

де мене навчали пірнати

долаючи біль

розбиваючи грудяк засфальченою водою

Можливо, так воно і замислено — Полунін кидає нас напризволяще голої інтриги смерті, що нависає над поетичним рядом. Щораз, нанизуючи автобіографічні образи, автор змушує питання загострюватися: до чого взагалі йде цей текст, у який вміщується усе життя? Мимоволі замислюєшся про ту секунду перед обличчям смерті, за яку пролітає увесь плин пережитого. 

Справді, нещодавно було виявлено, що коливальні патерни мозкових хвиль впливають на раптове відновлення пам'яті у мить смертельної загрози. Через це, близько півхвилини перед поступовою гибеллю нашого мозку, ми пірнаємо у вервечку споминів — поодиноких складанків нашого «я».

Подібні коливання відбуваються і під час сновидінь; саме їх і нагадують рядки Антона. Однак чому, зрештою, мозок це робить — вчені так і не дійшли висновку.

Іншою таємницею людського мозку — схильністю зневажати відмінності, потягу їх сторонитися — цікавиться Філіп Оленик. Він продовжує досліджувати занедбані галактики українського публічного простору, цього разу торкаючись проблеми расизму. 

Для здебільшого «білої» України питання расизму майже ніколи не перебувало у фокусі; одначе, це зовсім не означає, що його не існує. Оленик наголошує на зворотному: усі темношкірі особи з його документальної оповіді піддалися дискримінації з боку білих українців — у той чи інший спосіб. Хтось пережив невиправдане насильство, хтось — зневагу й цькування, хтось взагалі помер від ненаданої медичної допомоги. Ці документальні записи не є голослівними: згідно із дослідженням, Україна займає 49-те місце у світі за рівнем расизму.

Філіп розповідає про різні верстви населення: нігерійського поета Ремі; Сімі, що приїхала в Україну вивчати медицину; перукаря-аматора Еді; реалізатора речового магазину Джона. Між рядків прочитується колись зронена Рембо парадоксальна формула: «Je suis un autre» (Я — це інший): попри самототожність, суб’єкт не може не конструюватися іншими; ми відповідальні за інших тією ж мірою, що й відповідальні за себе. А може, зрештою, ми й не надто відрізняємося:

«Джон якось сказав мені: "Ти трохи схожий на мароканця. Якщо тобі цікаво, піди сам до міністерства внутрішніх справ. Говори тільки англійською і подай заяву на притулок. От і подивишся, як це"».

Кадр з серіалу «Загублені»

Хтозна, чи це був збіг — із «персонажами». Вчені ще один феномен відкрили: називається «феномен Баадера-Майнгоф». Це когнітивне упередження, при якому людина помічає певне поняття, слово або явище частіше після того, як нещодавно про нього дізналася.

Одне мені відомо точно: пропонуючи історії про людей, загублених десь на берегах суспільства і витягнутих на наш короткочасний огляд, «Нога» розкриває щось і про нас самих; про варіанти наших «я», точніше — про тих, ким ми є завжди-вже. Je suis un autre. 

Напевно, не такою поверховою ідеєю серіалу «Загублені» є те, що, насправді, всі ми живемо на одному острові; залюдненому. Осяйному осередку щастя й болю, супроводжуваному неминучими уламками минулого. Фокус лиш у тому, щоби знайти спосіб розповісти про свій біль іншому.