Новий символічний порядок: робітничий клас та мовне питання

У 2024 році у Франції вийшла книга Дар'ї Сабурової «Робітниці спротиву. Український робітничий клас перед обличчям війни» (фр. Travailleuses de la résistance. Les classes populaires ukrainiennes face à la guerre). Книга, яка ґрунтується на етнографічному дослідженні жіночих волонтерських ініціатив у Кривому Розі, також порушує питання ширших політичних і культурних аспектів трансформації українського робітничого класу під час війни. У поданому нижче розділі авторка зачіпає тему мови та наявної соціальної напруги навколо мовного питання. Розділ публікується у скороченому вигляді та з урахуванням редакторських правок.

Вступ^[1]

З метою виправдання анексії Криму та воєнного вторгнення Росії на Донбасі Путін ще у 2014 році активно посилався на «етнічних росіян» та на широке використання російської мови серед українського населення. Так, на пресконференції за підсумками зустрічі з австрійським президентом, що відбулася 24 червня 2014 року, Путін підкреслив, що Росія «завжди захищатиме етнічних росіян в Україні й ту частину українського народу, яка відчуває свій нерозривний, не лише етнічний, а й культурний, мовний зв'язок із Росією, почувається частиною широкого російського світу»^[2]. Що саме становлять собою наведені категорії українців? Згідно з останнім переписом населення у 2001 році, 17,3% українців назвали себе «росіянами» за національністю, а 29,6% заявили, що вони є «російськомовними»^[3]. Вочевидь, що категорії «росіяни» і «російськомовні» не повністю співпадають, не відображають реальних мовних практик, а тож відрізняються від факту володіння російським громадянством. Однак систематична асоціація між мовним питанням і питанням етнічної приналежності у висловлюваннях російської панівної еліти не є випадковою.

Загальна паспортизація радянських громадян у 1930-х роках супроводжувалася введенням так званої «п'ятої графи» про національність, що відсилала до етнічної приналежності носія документа. Таким чином, етнічність одночасно видається як щось природне і стає об'єктом влади, адміністративною категорією класифікації та управління населенням^[4]. Але цей юридичний інструмент, що давав змогу об'єктивувати категорію етнічних росіян у кожній радянській республіці, був усунутий після розпаду СРСР. Без цієї юридичної, соціально-об'єктивуючої підстави, російська етнічність в Україні перетворилася на більш суб'єктивну і рухливу категорію, що залежить від особистого сприйняття кожною людиною своєї власної ідентичності. Тому тепер використання російської мови частиною населення України видається кремлівській владі найбільш об'єктивною ознакою російської етнічності. 

Етнічні та мовні аспекти також посідають важливе місце в розмовах про війну з боку української влади та медіа. Тут акцент робиться на тому, що метою Росії є не захист прав російськомовних українців, а знищення української етнічної, мовної та культурної ідентичності. Невизнання Росією державності українського народу визнається однією з головних причин війни. У відповідь на політику примусової русифікації на окупованих територіях українські інтелектуали та громадські діячі пропонують «дерусифікувати» підконтрольні Україні території, заперечуючи при цьому саме існування етнічних росіян як національної меншини^[5].

Підґрунтям кожного з цих підходів є одна й та ж монолінгвістична та етнолінгвістична парадигма нації, тобто ототожнення нації з панівною мовою, а мови — з народом, який нею розмовляє. До того ж підспудно стверджується органічний зв'язок між мовою, історичним досвідом і політичними поглядами всередині кожної окремо взятої нації. З одного боку, нас переконують, що російськомовні — це насправді етнічні росіяни, які мають приєднатися до «російського світу». З іншого боку, нас переконують, що якщо ці люди — етнічні українці, то їхня рідна мова насправді українська, і вони мають дерусифікуватися. Люди, яких відносять до категорії «російськомовних українців», таким чином потрапляють у пастку між двома суперечливими вимогами та виявляються позбавленими власного голосу.

Яким чином так зване «російськомовне» населення України реагує на цей подвійний тиск у контексті війни? Моє дослідження мовної ситуації в Кривому Розі виявило, що жителі цього міста, що має репутацію «російськомовного», активно відкинули перспективу приєднання до «російського світу». З перших днів повномасштабного вторгнення мої респонденти та респондентки долучилися до волонтерського руху, тоді як члени їхніх родин і робочих колективів вступали до лав ЗСУ. Але як реагують вони на заклики перейти на українську мову? Як залученість до опору російській окупації впливає на їхні мовні практики? Розглядаючи ці питання, я беру до уваги соціальний чинник: моє дослідження присвячене волонтеркам із робітничого класу^[6]. Чи підтримують представники робітничого класу панівну монолінгвістичну парадигму, яка передбачає перехід російськомовних на українську? Або ж вони, навпаки, захищають свою локальну мовну ідентичність? Загалом чи відповідають усталені категорії «україномовних» і «російськомовних» реальності на місцях?

До повномасштабного російського вторгнення категоричне неприйняття російської мови та культури залишалося маргінальним навіть серед активістів Майдану і добровольців на Донбасі. Перехід на українську мову розглядався як винятковий прояв громадянської позиції. Однак після лютого 2022 року почалася вже, здавалося б, масова хвиля українізації знизу. Політики, бізнесмени, знаменитості, представники інтелігенції відмовляються від російської мови на користь української у своїй професійній діяльності, комунікації в соцмережах і навіть в особистому житті. Ці переходи широко висвітлюються в ЗМІ як приклади «м'якої українізації», нібито свідомої та добровільної. Адже формально Конституція, як і раніше, гарантує свободу використання будь-якої мови, крім української, за винятком випадків, передбачених законом. Але тепер нічого зі сказаного російською не може претендувати на статус легітимного та значущого висловлювання, наділеного авторитетом у публічному просторі. Перехід на українську мову більше не вважається активістським жестом, а стає питанням національної безпеки^[7]. Однак ми побачимо, що новий символічний порядок і досі зустрічає спротив, який відображає не тільки географічні, а й соціальні суперечності всередині українського суспільства.

Знимки Кривого Рогу Дарʼї Сабурової

I/  Проти зафіксованих лінгвістичних категорій: білінгвізм, перемішування та перескакування між мовами

Контрасти у воєнний час

Статус панівної мови визначається не кількістю людей, які розмовляють цією мовою. Панівна мова — це легітимна мова, тобто та, якій надають вищу соціальну цінність і яка є стандартом для оцінки та впорядкування конкретних мовних практик^[8]. Саме в цьому сенсі з 24 лютого 2022 року українська мова стала панівною мовою в Києві. На вулицях можна, як і раніше, чути російську мову, але тепер вона відійшла в приватну сферу, призначену для спілкування з близькими. За відсутності інформації про мовні вподобання співрозмовника, віднині прийнято звертатися до незнайомців українською. За словами Дмитра, журналіста та лівого активіста з Києва, ця ситуація віддзеркалює існування «нової соціальної норми», яка утвердилася у столиці після повномасштабного вторгнення: 

«С одной стороны, я вижу искреннее желание части людей перейти на украинский, и я, типа, окей, пожалуйста, это ваш выбор. Но, с другой стороны, я действительно вижу, как люди переходят, в смысле говорят на украинском языке, потому что это становится социальной нормой и социальным требованием. Потому что ты не знаешь, какова будет реакция. Ты понимаешь, что возможна негативная реакция на русский язык. И ты выбираешь с незнакомым человеком начать говорить на украинском языке. Потом оказывается, что вы оба на самом деле говорите на русском, и в какой-то момент, понимая это, вы переходите на русский язык. Но разговор начинается на украинском. Потому что есть вот это социальное ожидание, якийсь страх нарушить конвенцию. Возможно, действительно, когда война закончится, это немного откатится. Не знаю. Но сейчас это так, и мне кажется, что это нездоровая ситуация, мне она не нравится». 

Хоча законодавчі ініціативи відіграють важливу роль у легітимації української мови, їхнє нерівномірне впровадження в різних місцях і в різний час засвідчує, що вона також залежить від інших чинників, наприклад, балансу сил усередині різних фракцій панівних класів, готовності місцевої влади до їхньої реалізації та підтримки цих заходів серед населення. На початку 2000-х років закон про українські квоти на телебаченні ігнорувався більшістю київських ЗМІ, а викладання в школах і університетах, яке офіційно мало б вестися українською мовою, зазвичай велося російською. Сьогодні мовна ситуація в столиці повністю змінилася. Наприклад, закон про обов'язкове використання української мови у сфері послуг, який набув чинності в січні 2021 року, у Києві усюди дотримується.

У Кривому Розі мене одразу ж вразив контраст із новою мовною ситуацією, що склалася в Києві. Стандартна українська мова на вулиці трапляється рідко, здебільшого люди розмовляють російською або ж змішаними мовними формами, які тією чи іншою мірою містять у собі елементи російської та української мов. Закону про обов'язкове використання української мови у сфері обслуговування дотримуються нерегулярно. Більшість працівників під час спілкування з російськомовними клієнтами відразу переходять на російську мову або ж одразу звертаються до вас російською. З іншого боку, візуальне і звукове середовище насичене україномовним контентом. Уздовж дороги розвішані патріотичні плакати в пам'ять про місцевих мешканців, які загинули на фронті, у громадських місцях лунають українські пісні. Але в Кривому Розі трапляються і винятки з правила. Одного разу, коли я сідала в маршрутку, щоб їхати на інтерв'ю, водій увімкнув на повну гучність пісню «Война» гурту «Кино»:

Покажи мне людей, уверенных в завтрашнем дне

Нарисуй мне портреты погибших на этом пути

Покажи мне того, кто выжил один из полка

Но кто-то должен стать дверью, а кто-то замком, а кто-то ключом от замка.

Ця антимілітаристська пісня була написана у 1988 році Віктором Цоєм. Відомий діяч пізньорадянської контркультури, Цой сам був ухильником: 1983 року він симулював психічне захворювання, щоб уникнути призову в радянську армію, яка на той момент воювала в Афганістані. Проте скандал здається мені неминучим. У Києві сьогодні практично неможливо було б почути російську музику в громадському просторі. Я озираюся довкола, очікуючи, що хтось із пасажирів неодмінно встане і вимагатиме у водія, щоб той поставив іншу пісню. Але нічого подібного не відбувається. Пасажири не відриваються від своїх телефонів або продовжують байдуже дивитися у вікна. Автобус зупиняється навпроти старих робітничих будинків, над якими нависає гігантський шахтний копер. Заходить чоловік у військовій формі, передає водію 15 гривень і сідає поруч зі мною. Ми продовжуємо наш шлях під приспів, що по-особливому звучить у тиші:

Земля. Небо

Между Землёй и Небом — война!

И где бы ты ни был

Что б ты ни делал

Между Землёй и Небом — война!

Контраст між мовними ситуаціями в Києві та Кривому Розі дає нам змогу зрозуміти кілька важливих речей. По-перше, категоричне неприйняття російської мови та культури не є повсюдним явищем. Заклик української інтелігенції до міжнародного бойкоту всієї російської культурної продукції не знаходить одностайної підтримки в самій Україні^[9]. Антимілітаристські настрої, які поділяє ціле «покоління перебудови», а також пам'ять про колективну боротьбу з фашизмом, відроджуються в контексті нинішньої війни та слугують потужним ресурсом для опору російському вторгненню.

По-друге, зміна мовної ситуації в Києві менш ніж за покоління демонструє непридатність таких есенціалістських категорій, як «російськомовний» та «україномовний». Активно залучені в боротьбі між різними олігархічними блоками всередині України та інструменталізовані Росією для виправдання анексії українських територій, ці категорії спрямовані на поляризацію та символічну фіксацію уявної мовної ситуації, що насправді є набагато складнішою та динамічнішою. З одного боку, переважна більшість українців з усіх регіонів є двомовними або багатомовними, та принаймні пасивно володіють українською (або російською) завдяки системі освіти, регулярним контактам з держустановами, попкультурі, ЗМІ та міжособистісному спілкуванню. Таким чином, хоча для когось українська мова і не є рідною, її важко назвати іноземною для так званих російськомовних українців (і навпаки). З іншого боку, людина може змінювати свою мовну поведінку протягом життя, дня, а інколи й під час однієї розмови. Нині переходу на українську мову, який спостерігається насамперед у середньому та вищому класах, сприяє саме первісна багатомовність українців. Тому в українському контексті бажано використовувати поняття «мовної поведінки», що краще відображає динамічний характер процесів, які ми можемо спостерігати на практиці. Конструювання взаємовиключних російсько- та україномовних  ідентичностей і заохочення монолінгвізму є скоріше елементами панівної лінгвістичної ідеології, причому як в Україні, так і в Росії щодо тимчасово окупованих українських територій^[10].

Знимки Кривого Рогу Дарʼї Сабурової

Суржик: народна мова, що кидає виклик дихотоміям

Соцопитування, які проводять українські дослідницькі інститути, яскраво ілюструють поширеність цієї ідеології в наукових колах. Як приклад можна навести статистичне дослідження про мовну ситуацію в Україні, проведене Демократичними ініціативами в грудні 2022 року^[11]. Там фігурує два запитання: «Якою мовою ви переважно розмовляєте вдома?» і «Яку мову ви вважаєте рідною?». Згідно з результатами опитування, українська мова є основною мовою неформального спілкування: 70% українців стверджують, що розмовляють удома українською і лише 23%, що здебільшого в цьому контексті використовують російську. Ці показники різняться залежно від регіону, але навіть на сході та на півдні України відсоток населення, який здебільшого розмовляє вдома українською мовою, доволі високий: 34,6% на півдні та 40,3% на сході (російською розмовляють відповідно 54,8% та 47,4% респондентів). Українська мова перебуває у ще більш виграшному становищі, якщо взяти відповіді на друге запитання: переважна більшість опитаних серед усіх регіонів (зокрема понад 70% на сході та на півдні) називають українську своєю рідною мовою.

Які недоліки такого соцопитування? По-перше, воно конструює мовну ідентичність респондентів на основі поняття «рідна мова», проте дослідники не дають чіткого визначення цьому поняттю. У панівній лінгвістичній ідеології під цим терміном мається на увазі «мова (титульної) нації», успадкована від радянської епохи, а не перша мова, вивчена дитиною, або та, якою людині найзручніше думати та висловлювати свої думки. Оскільки українська мова стає символом незалежної України, звільненої від політичного ярма Росії, тоді як російська ототожнюється з «мовою окупанта», питання про «рідну мову» просто шукає підтвердження того, що українське населення поділяє панівну лінгвістичну ідеологію^[12].  

По-друге, проблематичним є зміст запропонованих варіантів відповіді. Українську та російську подано як дві різні, непроникні та взаємозаперечні мовні системи, що конкурують за звання панівної мови. Проте вимога обрати російську або українську як рідну мову та основну мову спілкування не враховує набагато складніші та більш неоднозначні мовні практики українців. Зокрема, дослідження не пропонує опцію білінгвізму, тоді як людина цілком може вважати обидві мови рідними та використовувати їх залежно від обставин і співрозмовників. Зовсім не враховуються нестандартні мовні форми, на зразок перемішування мов, які насправді є дуже поширеними в Україні.

У вітчизняній лінгвістиці цей феномен отримав збірну назву «суржик», яка на початку має негативну конотацію і приховує розмаїття змішаних мовних форм^[13]. У панівній ідеології суржик розглядають у кращому разі як перехідну (для російськомовних, які вивчають українську), а в гіршому — як деформовану, неавтентичну мову, що становить загрозу чистоті державної мови. Замість визнання суржику як продукту творчості пригноблених, з його підривним потенціалом щодо будь-якої фіксованої мовної норми, українські лінгвісти та соціологи, які беруть участь у проєкті державного будівництва, розглядають цю змішану мову лише як форму капітуляції та пасивної адаптації частини українського населення до колоніального проєкту, яка збереглася внаслідок інерції та відсутності національної самосвідомості^[14]. Також суржик часто асоціюють із нестачею освіти та навіть браком інтелектуальних здібностей. Загалом, судження про суржик мають присмак класового презирства, оскільки найпоширенішим суржик є саме в робітничому класі. Один із парадоксів панівної мовної ідеології полягає в тому, що, з одного боку, вона ґрунтується на романтизації села як джерела істинної української культури та мови, а з другого — на стигматизації мови, якою насправді часто розмовляють люди в сільській місцевості та в селищах міського типу. 

Насправді ця стигматизація — не випадковий феномен. Вона є важливим інструментом у боротьбі за легітимацію стандартної української мови як мови з високою соціальною цінністю, на відміну від мови пригноблених класів. Як зазначає дослідниця Лаада Біланюк у своїй блискучій праці про мовну ситуацію в Україні:

«Пуризм виник як засіб позбавити українську мову негативних конотацій, яких вона набула на тлі російської. Адже впродовж більшої частини радянського періоду до української мови ставилися як до неповноцінної та відсталої, і багатьом було важко прийняти її новий офіційний статус державної мови. Зосередившись на ідеальній, чистій формі української мови як мови, що заслуговує на авторитет, негативні конотації вдалося перенести на “нечисті” та “недосконалі” форми мови. Якщо за часів Російської імперії та СРСР диглосія ґрунтувалася на верховенстві російської мови та неповноцінності української, то після здобуття незалежності чиста українська та російська стали змагатися за позицію вищої мови, а суржик (у різних його проявах) посів роль неповноцінної мови»^[15].

Утім, деякі дослідники роблять спроби оцінити кількість тих, хто розмовляє суржиком. Наприклад, опитування, проведене 2016 року Оленою Половинко, показало, що суржик є однією з основних мов спілкування в сім'ї для 30% українців, які мешкають у Центральній, Східній і Південній Україні, а також однією з основних мов спілкування поза домом для майже 20% респондентів. Цікаво зазначити, що включення в опитування опції білінгвізму та суржику практично не вплинуло на частку людей, які назвали себе російськомовними: 50,5% заявили, що використовують російську мову вдома і 44,6% — у спілкуванні поза домом. Ці цифри відповідають результатам інших опитувань, у яких за варіанти відповіді пропонувалися тільки українська та російська мови. Водночас частка людей, які називають себе україномовними, значно знижується, коли з'являються такі варіанти відповіді. За даними того ж опитування, українською мовою вдома розмовляють 10,3%, а поза домом — 9,3% респондентів^[16].

Двома мовами розмовляють удома 9,3% опитаних, а поза домом — 26,5%. Виключно суржиком розмовляють удома 19,3% опитаних, а поза домом — 5,9%. Нарешті, деякі респонденти заявили, що використовують як змішану мову, так і обидві стандартні мови вдома (10,6%) і поза домом (13,7%). А втім, авторка дослідження зазначає, що мовна самоідентифікація може не відповідати реальній мовній поведінці респондентів. Під час мого власного польового дослідження я часто стикалася з розбіжностями між мовною ідеологією, мовною самоідентифікацією та мовною практикою.

Знимки Кривого Рогу Дарʼї Сабурової

II/ Мовна ситуація у Кривому Розі 

Які мовні практики найбільш поширені в такому місті, як Кривий Ріг, де російська мова досі зберігає високий символічний статус на місцевому рівні? Як мешканці Кривого Рогу оцінюють державну політику та панівну в громадянському суспільстві риторику щодо мовного питання? 

Згідно з опитуванням, проведеним незадовго до повномасштабного російського вторгнення в грудні 2021 року, 70% жителів Кривого Рогу назвали українську мову своєю «рідною». Ми вже бачили, що ці дані мало що говорять про реальну мовну практику і скоріше відображають ступінь прихильності респондентів до панівної мовної ідеології. Більш показовими є дані щодо мови, якою респонденти спілкуються з рідними та близькими: лише 15% стверджують, що розмовляють у цьому контексті українською, тоді як 24% розмовляють російською та 61% — суржиком^[17]. Значна розбіжність між двома наборами даних, іншими словами між ідеологією і практикою, відображає наявну нестабільність мовної ситуації.

Загалом моє дослідження підтверджує результати цього опитування. Тільки половина опитаних мною представників робітничого класу спонтанно послуговуються однією з двох стандартних мов у неформальному спілкуванні. Серед 30 опитаних 6 осіб перейшли на українську мову під час інтерв'ю: дві працівниці НДО, профспілкова лідерка, вчителька української мови на пенсії та продавчиня, яка виросла в Хмельницькій області. Вона — єдина респондентка, для якої українська мова є першою мовою, вивченою в дитинстві. Ще троє зізналися, що в повсякденному житті розмовляють російською, проте з 24 лютого 2022 року намагаються більше говорити українською мовою, особливо в таких формальних контекстах, як інтерв'ю. Ще 9 осіб обрали для інтерв'ю стандартну російську, втім не позбавлену вкраплень з української. Нарешті, мову 15 осіб можна схарактеризувати як суржик. Більшість із них вважають суржик своєю рідною мовою. Однак двоє людей заявили, що в повсякденному житті вони розмовляють російською і що їхній суржик — це проміжний етап у вивченні української.

Вражена різноманіттям мовних практик, які, здавалося б, підривають мономовний ідеал як підґрунтя національної ідентичності, я також відзначила розбіжності в міркуваннях моїх співрозмовників на тему цих практик. Більшість моїх співрозмовників з байдужістю або навіть ворожо ставляться до вимоги перейти на українську, тобто змінити мовну поведінку. Але при цьому вони дотримуються панівної лінгвістичної ідеології, тобто ідеї, що саме українська — та мова, яка згуртовує націю в єдине політичне тіло. Це контрастує з мовними практиками та міркуваннями представників середнього та вищого класів, які, навпаки, наголошують на значущості мовного питання й активно розвивають індивідуальні та колективні стратегії для досягнення мономовного ідеалу.

1/ Мовні практики середнього класу

Мовні конверсії та етнічне занепокоєння 

Серед опитаних мною криворіжців найтвердішу й найпослідовнішу позицію з мовного питання займають представники ліберальних НДО. Саме в цих колах можна знайти найбільшу кількість «навернених», тобто російськомовних, які вирішили повністю перейти на українську мову як у приватній, так і в громадській сферах. Хоча в деяких випадках розрив між мовною ідеологією і практикою все ще існує, респонденти з цієї соціальної групи найчастіше усвідомлюють і озвучують цей розрив, а також докладають систематичних зусиль для його скорочення.        

Деякі з моїх респондентів зробили хоча б частковий перехід на українську мову задовго до повномасштабного вторгнення, в той час, коли цей жест ще розглядався як прояв виняткової громадянської позиції, особливо в такому місті, як Кривий Ріг. Це випадок Сергія, голови НДО, яка наразі спеціалізується на допомозі біженцям. Сергій виріс у російськомовній родині, яка, втім, доволі рано проявила себе в україномовному культурному полі. У 2012 році Сергій вирішив повністю перейти на українську мову. Тепер він вважає її своєю «рідною мовою»: 

«Для мене два показника: коли я зміг молитися українською вільно, ну, просто спонтанно, не в процесі якогось священнодействия чи літургії, а просто так до Бога звертатись. І коли я до дружини зміг звертатись в певні деякісь моменти щиро. І коли я це відчув, 2 таких найбільш, скажімо, інтимних, да, момента — я відчув, що це моя рідна мова. Так само, як наші всиновлені діти, ми використовуємо термінологію не “рідна мама”, а “біологічна мама” — це та, шо народила, а “рідна мама” — це та, яка є зараз. Так само мова у нас рідна українська, а та…не знаю, слово якесь потрібно…біологічна, фізіологічна, перша, чи ще якась. Тому що вона не рідна. Ми зросійщені. Тобто це штучний процес однозначно. Є десятки, сотні доказів, як були зросійщені інституції, книгодрукування часів Російської імперії і Совєтського Союзу. Хоча там були — факт — шо і процеси українізації, і послаблення. Але глобально вони зросійщили нас. Тому на сьогодні для нас, для мене, це є мегаважливим фактором. […] І ми це все зараз — це наша цінність — популяризуємо, впроваджуємо і так далі. Хоча я етнічно…ну, не етнічно, а народився в російськомовній родині».

 На перший погляд, у Сергія виникає суперечність між конструктивістським та есенціалістським баченням мови та етнічності. З одного боку, мову, яку прийнято називати «рідною», він називає «біологічною, фізіологічною, першою мовою». Коли Сергій поспішає або сердиться, він іноді мимоволі переходить на російську, наче це якийсь тілесний автоматизм, ніби він не може себе контролювати. У такому визначенні прихована соціальна природа мови (і звичок, закарбованих у тілі). Навпаки, «рідна мова» — це та, якою людина може вільно та повноцінно виражати себе. У випадку Сергія це мова, яку він опанував лише у зрілому віці. Засвоєння української мови є результатом свідомого вибору, на відміну від механічно успадкованої від батьків російської мови. Біологізуючи першу вивчену дитиною мову, він водночас формулює конструктивістське визначення своєї теперішньої мовної ідентичності. Але на цьому роздуми Сергія не закінчуються. Російська мова є його «першою мовою», бо українці як народ були штучно «русифіковані». Українська мова — це, навпаки, природна, незмінна властивість народу, що сприймається як ідеальна сутність. Саме до цієї сутнісної, споконвічної мови мають повернутися російськомовні українці, відчужені століттями російського панування. Мається на увазі, що всі українці тією чи іншою мірою є «носіями» української мови. Вони виношують цю мову ледь не на генетичному рівні, навіть коли ледве нею володіють, оскільки належать тілу нації, в якій переважають етнічні характеристики.

Ця есенціалістська концепція національної ідентичності, дуже поширена в Україні, фактично успадкована від радянської концепції національностей. Згідно з цією концепцією, у кожній радянській республіці існувала своя первісна етнічна спільнота, за якою природним чином закріплювалася «титульна мова». Фіксація національності в паспортах, а також передача її нащадкам зміцнили ідею етнічної ідентичності як спадкової ознаки^[18]. У поєднанні з політикою русифікації така політика національностей парадоксальним чином сприяла розмежуванню між етнічною приналежністю людини та її реальною мовною практикою. Таким чином, сформувалася окрема категорія «російськомовних етнічних українців». На якусь мить Сергій завагався, чи варто називати себе «етнічним росіянином», але потім схаменувся й уточнив, що він просто «народився в російськомовній родині».

У якому сенсі людина може вважати себе українцем? На це питання ще складніше відповісти Олегу, чиє змішане походження ставить під сумнів саму ідею національної ідентичності, заснованої на етнічних критеріях. Співробітник НДО «Демократичне майбутнє» Олег на сьогодні курує два волонтерські проєкти. Він вважає, що саме громадянська активність — найкращий спосіб сформувати почуття приналежності до української нації:

«Я народився в російськомовній родині. В мене родичі в Москві є. В Підмосков’ї. Ну, я не спілкуюся з ними…Взагалі в мене такий вінєгрєт якщо чесно. Бабушка по материнській лінії наполовину циганка, наполовину українка. Дед поляк. По отцовской линии дед еврей, а бабушка россиянка. Хто я? Я — українець (сміється). Я — українець! Все, я нічо не знаю (продовжує сміятися). Я — українець. Ну але от з українського в мене там от найменше насправді. Якщо брати по генеалогічному дереву, то в мене українського по генеалогії менше всього! Я дуже люблю цю країну і я вважаю себе щирим українцем. І я не хочу звідси їхати, ніколи не хотів. В мене дуже багато друзів поїхали за кордон. І вони мене в Польшу: “Ти тут такі речі робиш! От ти б там в Польші… В Германії…ти б тут такі речі, ти б тут хороші гроші заробляв!” А я хочу тут зробити, щоб…щось вкласти, після себе залишити. Саме для цієї країни. Я тут народився, я тут хочу померти, я тут хочу зробити так, щоб тут стало краще після мене, ніж було до мене. Трошки, але…»

Олег пропонує альтернативне бачення української ідентичності. Для нього приналежність до нації ґрунтується не стільки на праві крові, скільки на праві ґрунту («Я тут народився, тут хочу померти»), а також на цілком громадянських критеріях, як-от любов до своєї країни, що виражається в діях, спрямованих на те, щоб зробити її кращою. Громадянська позиція підкріплюється акцентом на жертовності, яку передбачає цей вибір. Олег відмовився від емігрантського життя, ймовірно більш вигідного в матеріальному плані, поставивши національні інтереси вище за власні. Проте той факт, що він знаходить щось комічне у своїй самоідентифікації як українця, враховуючи його походження, свідчить про те, що така громадянська та мультиетнічна концепція української нації не є самоочевидною. Її легітимність ставиться під сумнів панівним ідеалом етнолінгвістичної чистоти.

Знимки Кривого Рогу Дарʼї Сабурової

Просування української мови

Серед «навернених» вибір української мови часто є нормативним і супроводжується бажанням переконати інших теж перейти на українську. Олег вважає підтримку української мови однією зі своїх місій, ґрунтуючись на чіткому баченні стратегій, які держава та організації громадянського суспільства мають впроваджувати для популяризації української мови в усіх сферах життя.

«Я за те, шоб навчали українською мовою, публічно розмовляли українською мовою…ну, головне, шоб не було штрафів, там розмовляєш російською. Це занадто, я вважаю. Але ми маємо популяризувати українську мову, робити все, щоб людина сама забажала перейти на українську мову. Тобто спонукати її до цього. Яким чином? Це популяризація, промоуція… Ну, тобто, велика кількість різних можливостей, як це можна зробити. Тобто якийсь стимул дати людині.[…] Захоче людина — сама прийде. Головна мета держави в цій ситуації, я думаю, спонукати людей, шоб вони переходили на українську мову».  

Олег зазначає, що радянська політика щодо української мови була двох типів: політика примусу, що діяла через заборони та репресії, і політика заохочення, яка ускладнювала доступ до вищих соціальних позицій для україномовних, створюючи враження, що русифікація — це добровільний процес. На його погляд, ця політика була не менш несправедливою, просто вона використовувала більш підступні засоби відтворення символічних і соціальних ієрархій: 

«Bони від обратного пішли: вони не забороняли, але робили все, шоб розмовляти українською було не вигідно. Ти розмовляєш українською — ти розмовляєш сільською мовою, з тебе всі ржуть і в тебе, по суті, нема кар’єрного росту. Вони робили все, тільки більш м’ягко. Не так, шо “ми заборонили — всьо”. Хочеш — розмовляй. Але у тебе не буде ні кар’єрного росту, ти будеш, умовно, людиною третього сорту. Кому це сподобається?»

 Проте цікаво зазначити, що саме так Олег пропонує просувати українську мову. Як явний противник «насильницької українізації», Олег пропонує політику «популяризації», що надаватиме «стимули» для переходу на українську мову, зумовлюючи доступ до соціальних, політичних та економічних цінностей володінням українською мовою. За його словами, він радий, що соціальний статус української мови зараз як ніколи високий, що вона нарешті стає мовою еліти.

Обидва співрозмовники підкреслюють: якщо захист прав російськомовних був лише приводом для російського вторгнення, то останнє дало потужний поштовх переходу на українську. На думку Сергія, цю ситуацію потрібно свідомо використовувати для просування державної політики «примусової українізації»:

«І я все рівно за плюс мінус лагідну українізацію, але для мене хорошими показниками є примусове переведення там кінематографа, кінопрокату. Це було ще до, десь 2010 рік, чи якийсь. І статистика говорить, що кінопрокат не впав не на 1% в жодних областях. Донецька, Луганська, Харківська — всі нормально дивляться. Це тільки можна було примусово. Коли говорять, що поступово бла-бла-бла, — не відбудеться і не відбулося. А примусово перевели — і сьогодні весь кінопрокат, весь… І ніколи за період українізації не впали перегляди. Тому однозначно треба всі квоти, де може держава втрутитись, треба втрутитися в книгодрукування, радіомовлення і так далі. Весь простір, куди держава може… Ну, я за зменшення ролі держави, але в даному випадку тут потрібно однозначно… Знову ж таки, в контексті війни і це все наша зброя. Тобто я був достатньо лагідний до війни. Зараз ніякої лагідності не залишалося. Це така сама війна. Якраз треба користуватися зараз військовим часом, тому що це злам, така радикальна подія, дорога подія — люди життя віддають. Тому тут треба ламати дуже жорстко все і максимально все що можна українізувати — українізувати дуже сильно. (…) Однозначно все має бути українське. Знову ж таки, побутові речі, звісно, ти не будеш втручатися там. Мовниє патрулі і так далі — це абсурд. Але щоб скрізь лунало бігборди, радіо, телебачення, все-все-все українське — це однозначно треба оформити і зробити». 

У мовній та культурній сферах Сергій ладен надати державі значні повноваження всупереч своїй ліберальній прихильності принципу мінімальної держави. Дійсно, у більшості інших сфер, таких як праця, соціальне забезпечення, охорона здоров'я та освіта, Сергій виступає за максимальну децентралізацію і розширення ринкових відносин. Протиріччя знімається, коли мовне питання прирівнюється до питання національної безпеки: «це все наша зброя», «це та ж війна». Позиція Сергія стосовно мовної політики типова для націонал-ліберального табору, що готовий поєднувати ультраліберальну економічну програму з культурним інтервенціонізмом.

Врешті-решт, важливо зазначити, що люди із середнього та вищого класів зазвичай вільно розмовляють обома стандартними мовами. Вкраплення російської мови в мовлення Сергія та Олега трапляються рідко. Вони свідомо використовуються для передачі прямої мови російськомовних або для посилання на події, пов'язані з Росією або Радянським Союзом. Російською мовою Олег розповідає і про своє змішане походження. У всіх випадках ці інтерференції несуть негативний або іронічний відтінок, що контрастує з інтерференціями англійських слів, які позначають нейтральні елементи професійного жаргону («промоушн», «коворкінг», «фандрайзинг», «фултайм» тощо). Для представників цього соціального прошарку відмова від російської мови не обмежує їхній доступ до інформаційного та комунікативного простору за межами національних кордонів. На відміну від робітничого класу, для якого російська мова історично відіграє роль універсальної мови спілкування з рештою пострадянського простору, для середнього та вищого класів володіння англійською стає необхідною умовою інтеграції в економічний, політичний та культурний простір західного світу.

Як ці мовні практики та погляди на мовну політику співвідносяться з новою класовою конфігурацією, що виникла внаслідок радикальних політичних перетворень останнього десятиліття? Хоча регіональні відмінності значною мірою визначають мовну поведінку українців, вони далеко не все пояснюють. У Кривому Розі феномен переходу на українську мову справді існує, але здебільшого він обмежується представниками середнього та вищого класів, активними членами громадянського суспільства, які претендують на причетність до спадщини Майдану. Умови для такого переходу зазвичай вже сформовані: ці люди — фахівці з вищою освітою, які володіють достатніми ресурсами, щоб легко перейти на українську мову. Для них перехід на українську мову є професійною необхідністю, оскільки їхня робота вимагає належного володіння українською мовою, як усною, так і письмовою, на відміну від людей, зайнятих ручною та/або некваліфікованою працею. Нарешті, оскільки українська мова стає мовою влади, перехід на українську відповідає їхнім посяганням на привілейовані позиції в суспільстві.

Переходячи на українську, представники інтелігенції ХІХ століття часто ставали на шлях самопожертви, соціального падіння і політичних репресій, невіддільних від боротьби за соціальну емансипацію експлуатованих селян. У сучасній постмайданній Україні, навпаки, перехід на українську мову відповідає прагненню інтелігенції та нової технократичної буржуазії до соціального звеличення. Війна лише прискорила цей процес, оскільки зміцнила легітимність нового символічного порядку.  

Знимки Кривого Рогу Дарʼї Сабурової

2/ Мовні практики робітничого класу

Суржик і перескакування між мовами у повсякденному житті робітничого класу

А як щодо місцевого робітничого класу? Чи дотримується він панівної монолінгвістичної ідеології, що закликає російськомовних перейти на українську? Чи його представники, навпаки, відстоюють свою сформовану мовну ідентичність і багатомовну парадигму українського суспільства? Як війна впливає на їхню мовну поведінку?

У Кривому Розі російська і різні варіанти суржику є найпоширенішими мовами неформального спілкування в середовищі робітничого класу. При цьому більшість моїх співрозмовників володіють двома або більше мовами та можуть досить вільно переходити з однієї на іншу залежно від контексту, передбачуваних очікувань співрозмовника і ступеня близькості з ним, рівня уваги тощо. Наприклад, Катя — лідерка волонтерської організації жінок-шахтарок, постійно перескакує між трьома мовами, зокрема в спілкуванні зі мною. Перший наш контакт був українською. Катя веде соціальні мережі організації українською, пише українською на своїй сторінці у Фейсбуці та використовує українську в наших текстових повідомленнях, хоча під час зустрічі ми говоримо російською. Зі своєю командою волонтерів вона говорить сумішшю російської та української, яку вона жартома називає «нашою криворізькою мовою». На цю ж мову вона спонтанно переходить під час колективного інтерв'ю, яке я проводила в неї вдома.

Ольга — ще одна учасниця волонтерської організації та працівниця соціальної служби, здебільшого розмовляє російською, з невеликими лексичними та синтаксичними інтерференціями з української. Але під час нашого інтерв'ю вона інколи раптово переходить на змішаний код на основі української, мабуть — мова її дитинства, адже народилася вона в розташованому неподалік від Кривого Рогу селі.  Рідна мова проривається тоді, коли Ольга згадує якісь особливо травматичні події, наприклад, початок війни. Водночас Ольга негативно сприймає соціальний тиск, що змушує відмовлятися від російської мови на користь української в контексті війни. Цікаво, що одним із її аргументів є те, що мова, яка виникає внаслідок таких зусиль, постає як «безглузда суміш» російської та української: 

«Если нам скажут: “Перейдите все на украинский язык и вам станет легче жить”, — я согласна. Ну, нам, опять-таки, легче не станет. Ну, если я не умею! Я пытаюсь, стараюсь, я глупо выгляжу. Одно слово такое, другое такое. Как мне удобно, так я и хочу разговаривать. Ну, это мое такое мнение».  

Тут можна зробити кілька спостережень. Ті, хто говорить суржиком, часто цього не помічають і називають себе або «україномовними», або «російськомовними». Інші визнають, що в Кривому Розі є місцевий суржик, але при цьому визначають себе або як російськомовних, або як україномовних. З одного боку, це свідчить про те, що в робітничому класі уявлення про українську та російську мови не ґрунтується на зафіксованій у підручниках нормі, а містить у собі різноманітні локальні мовні практики, які залишають широкий простір для варіацій. З іншого боку, в панівному дискурсі суржик не визнається ні як самостійна легітимна мовна форма, ні як частина живої української мови. Це не «справжня мова», яку з гордістю можна називати рідною. Представники робітничого класу інтерналізують дискурс про неповноцінність змішаних мовних форм. Разом із почуттям сорому за свою соціальну ідентичність, зумовленим низькою оплатою та відсутністю суспільного визнання праці з догляду за людьми похилого віку, Ольга відчуває сором за реальні чи ймовірні відхилення від мовної норми, тобто за свою мовну ідентичність. Український політичний та медійний простір, у якому домінують ліберальні ідеї та монолінгвістична мовна ідеологія, вдвічі знецінюють, роблять непомітною трудову й символічну діяльність робітничого класу та перешкоджають потенційній трансформації інструментів панування в інструменти класової боротьби.

Субверсивна сила суржику

Однак можна припустити, що неприйняття або байдужість багатьох моїх співрозмовників до мовних дебатів зумовлені тим, що вони постійно перебувають у багатомовному середовищі, де суржик відіграє важливу роль. Суржик стає тією точкою зору, з якої можна виробити критичний погляд знизу на панівний лінгвістичний дискурс. Для носія суржику, який усвідомлює гібридну природу своєї мовної ідентичності, бінарна опозиція російської та української мовами та вимога обирати між ними видається безглуздою. На моє запитання, чи є для неї мовний вибір принциповим, Наталя, голова організації із захисту працівників, які постраждали від виробничих травм, відповідає мені:

«Нє, не принципово. Ні. Ми рускоязичні, так і є. У нас же немає такої чистої української мови. Я в Центральній Україні родилася, 60-ті, 70-ті, ще 80-ті туди-сюди спілкувалися, їдеш на Західну (Україну): “О! Москалька приїхала”. […] Нє. Ну, у нас і мови немає, у нас чистої української мови немає. На Західній Україні її теж немає — там румуни…у нас вся мова перекручена. Так само в Києві. Була в нас чиста мова? Ні. Нема». 

Подібно до Наталі, більшість моїх співрозмовників зазначили, що мовне питання не є для них принциповим: кожен має право говорити тією мовою, якою йому найзручніше спілкуватися в повсякденному житті. Це переконання, певно, ґрунтується як на мовній, так і на класовій ідентичності. Катя постійно каже мені: «Знаєш, ми звичайні робітники, ми працюємо руками, а не язиком». В умовах капіталістичного розподілу праці робітники зайняті матеріальною працею: питання, що стосуються ідеологічної або символічної сфери, не входять до їхньої компетенції. Але сенс, який Катя надає цьому протиставленню, має ще й етичний аспект. Точка зору праці, вона ж точка зору практики, дає змогу сформувати критичний погляд на суспільні дискусії, які здебільшого сприймаються як безплідні або навіть відверто лицемірні. Показна проукраїнська риторика вищих класів викликає недовіру. Важливим є те, що кожна людина робить для перемоги. Як сказала мені інша волонтерка, колишня робітниця на пенсії:

«Якби чєловєк був, якби була душа…а то шо по-руські балакають, я говорю, хай якби була людина! Щоб не були як ото українською говорять, вишиванку вдівають, а потом наших і продають. То я говорю: я б їх брала, на місці і розстрілювала». 

Зрештою, дехто вважає, що політизація мовного питання загалом є дуже шкідливою, особливо під час війни, оскільки вона посилює розкол суспільства, яке, навпаки, має залишатися згуртованим. Саша, профспілковий лідер і робітник на заводі, заперечує необхідність насильницької українізації, що виправдовується потребою виправити історичну несправедливість колонізації. На противагу він висуває інший історичний аргумент і апелює до інакшого бачення справедливості в царині мовної політики:

«Есть державна мова — будь ласка. А так розмовляй, як хочеш. Державна мова — значит державні документи, в державних установах. Будь ласка. А так спілкуйся хоть на французском, хоть на болгарском. Не делать из этого политические игры. Тем более, когда исторически так уже сложилось…этот Советский Союз, он всех нас смешал. Поэтому играть на этом… Глубоко бы этому значение не придавал. Как можно спустя 40-50 лет человеку навязывать, заставлять? Так тоже неправильно». 

На відміну від аргументів Сергія та Олега, йдеться не про справедливість щодо українського народу як колективного тіла, а про конкретних людей, чиї життя нерозривно пов'язані з історією, яку неможливо просто повернути назад і стерти. Зрештою, Саша зазначає, що мовне питання та перейменування вулиць далекі від нагальних проблем робітничого класу: 

«Понимаешь, ну, опять же, мы возвращаемся…это больше политические вопросы. Мне кажется, среднему обывателю, просто человеку, который бегает на завод, приходит это….ну, это глубоко не рассматривает».

Знимки Кривого Рогу Дарʼї Сабурової

Прихильність до панівної лінгвістичної ідеології?

Загалом представники робітничого класу, з якими мені довелося спілкуватися, рідко сприймають російську мову як «мову ворога». На відміну від поглядів багатьох представників середнього і вищого класу, які перейшли на українську, люди з робітничого середовища, включно з тими, для кого українська або суржик є рідною мовою, толерують різні мовні поведінки. Здебільшого вони не схвалюють прагнення викорінити російську мову. Як вважає Ольга:

 «То, что война у нас с Россией, для меня не значит, что этот язык надо искоренить. Ну, потому шо язык никак не связан с войной. Путина — его надо, и близлежащих его этих соратников надо искоренить. А язык тут не при чем».

Проте, всупереч моїм очікуванням, ніхто не вимагає й офіційного статусу для російської мови або надання їй якихось прав в освіті, ЗМІ та культурі. Більшість схвалюють нещодавні мовні закони. Відповідаючи на запитання про те, якою вони хотіли б бачити Україну майбутнього: багатомовною чи мономовною — мої співрозмовники загалом висловилися за поступове зникнення російської мови з території країни. Вони систематично висловлювали надію, що наступне покоління повністю перейде на українську мову завдяки системі освіти.

Втім, на практиці люди з робітничого класу не поспішають змінювати свою мовну поведінку в неформальному спілкуванні та на роботі. Деякі кажуть, що вдома намагаються говорити українською трохи більше, але межа між приватною та публічною сферою (де вони справді дедалі частіше висловлюються українською) залишається досить чіткою. Їхнє власне сприйняття своєї російсько- чи суржикомовної ідентичності суто негативне. У міркуваннях про мову іноді з'являється меланхолійна покірність: «Ти і я, — каже мені російською один профспілковий лідер, — ми динозаври, анахронізми. Наші діти й онуки вже говорять українською». Зокрема, саме для того, щоб забезпечити сприятливі мовні умови для соціальної мобільності молодого покоління, мої співрозмовники намагаються інтегрувати українську мову у своє повсякденне спілкування. Водночас ці зусилля завжди мають частковий характер. Покладаючи надії на систему освіти, вони здебільшого продовжують розмовляти вдома  російською та підтримувати ширше російськомовне середовище, що є основним середовищем соціалізації для дітей.

Як пояснити значний розрив між відвертою підтримкою робітничим класом офіційної мовної політики та мовними практиками? Як ми вже бачили, нова мономовна норма робить використання української мови неодмінною умовою будь-якого публічного висловлювання, соціальної мобільності та символічної інтеграції в національну спільноту. Середній та вищий класи, які дотримуються цієї норми та спираються на неї задля зміцнення свого панівного становища, також мають монополію в ЗМІ, де монолінгвістична норма як відверто захищається, так і підспудно стверджується шляхом виключення інших мовних форм. Війна, що її розпочала Російська Федерація під приводом захисту так званого «російськомовного» населення України, сприяє маргіналізації мовних практик, пов’язаних з використанням російської мови.

Позбавлені соціальних, економічних і політичних інструментів для позитивного і колективного ствердження своєї ненормативної мовної ідентичності, чи то російськомовної, чи то білінгвальної, чи то суржикомовної, представники робітничого класу займають суто оборонну позицію щодо свого особистого комунікативного простору. Перескакування між мовами відповідно до контексту та чіткий поділ сфер публічної та приватної комунікації, удавана байдужість до мовного питання, використання аргументації, що ґрунтується на соціально-історичному детермінізмі («нас так виховали»), — усе це можна розглядати як індивідуальні стратегії адаптації та часткового опору новому символічному порядку. Зрештою, ці стратегії аж ніяк не заважають культурному проєкту націонал-ліберальної інтелігенції, що, як нагадує Сергій, полягає не у «вторгненні у приватне життя» за допомогою «мовних патрулів», а в українізації всього публічного простору, тобто в забезпеченні контролю над умовами легітимного висловлювання. Але офіційна мова ще не досягла повноцінного визнання. Ба більше, монолінгвістична норма постійно оскаржується робітничим класом, як у своїх судженнях, так і на практиці, через певну наполегливість говорити російською чи суржиком у приватній сфері.

Знимки Кривого Рогу Дарʼї Сабурової

Мова як поле класової боротьби 

Історія мовної ситуації в Україні демонструє, наскільки важливу роль боротьба за мову відіграє у відтворенні або запереченні панівного соціального порядку. Для розуміння цих процесів важливо уникати як ідеалістичного погляду, що надає мовному питанню цілковиту автономію, так і суто економічного, що зводить його до ілюзорного питання «ідентичності», за яким нібито ховаються «справжні» матеріальні інтереси панівного класу. В обох випадках втрачається реальне значення ідеологічної боротьби: або вона аналізується абстрактно, без урахування матеріального підґрунтя, або розглядається як фіктивна боротьба, котру розпалюють капіталісти, щоб розділити й відвернути експлуатованих від класової боротьби. Навпаки, я виходжу з гіпотези, що мова може сама по собі бути предметом та полем класової боротьби.

З одного боку, лінгвістична ідеологія — один із найважливіших компонентів соціального порядку. Лаада Біланюк визначає лінгвістичну ідеологію як набір переконань, логік і дискурсів, що виступають посередниками між мовними практиками та відносинами соціального домінування. Символічні ієрархії між мовами або між різними варіантами однієї й тієї самої мови відображають, виправдовують і посилюють соціальні ієрархії^[19]. В Україні панівною мовною ідеологією є монолінгвізм, що підносить «чисту» українську мову до рангу нормативного ідеалу, на противагу «чистій» російській мові, з якою вона конкурує за статус панівної мови. При цьому знецінюються змішані мовні форми та інші неоднозначні мовні поведінки, такі як перескакування між мовами, білінгвізм тощо.

З іншого боку, мова постає справжнім полем класової боротьби, де окремі мовні політики та практики можуть виступати як інструментом панування, так і засобом опору. Це ще більш вірно у випадку України, де дестабілізація соціальних і мовних ієрархій, спричинена розпадом СРСР, ще не призвела до формування нового гегемонного символічного порядку. Панівна мовна ідеологія ще не повністю інтегрувалася населенням. В умовах широкої розповсюдженості російської мови та великого розмаїття мовних практик, піднесення та легітимізація монолінгвістичної української ідентичності стає предметом відкритої боротьби. Вимагаючи від індивідів свідомо обирати свою мову, ця ситуація водночас сприяє більшій рефлексивності, дистанціюванню від мовних норм і відповідних соціальних ієрархій, особливо серед носіїв суржику, чия гібридна мова не вписується в рамки бінарного протиставлення російської та української мов^[20].

Випадок України не унікальний. Проєкти державотворення нерідко ґрунтувалися на ідеології, що віддає перевагу тій чи іншій мові та ідентичності. Хрестоматійним прикладом цього є Франція, з її цілеспрямованою політикою маргіналізації місцевих «діалектів» і витіснення будь-яких мов, крім французької. Різниця з уже усталеними панівними мовами полягає радше в очевидності цих процесів і нестабільності символічного порядку, що стає ареною соціальної боротьби. Нині мовна ситуація в Україні не зводиться ані до «деколонізації», про яку стверджують українські еліти, ані до «утисків російськомовних», якими російський панівний клас виправдовує свою воєнну агресію. Те, що ми спостерігаємо, — це соціальна боротьба на мовному ґрунті, що постає частиною більш загального процесу соціально-економічних трансформацій. Таким чином, українська мовна ситуація дає нам змогу краще зрозуміти політичні, економічні та соціальні процеси, що сприяють виробництву та відтворенню певного соціального порядку за лаштунками будь-якої державної мови.