Творення міського спільного

Гарві, Девід

  • 05 November 2012
  • 6091

Переклала Наталя Онищенко, під редакцією Роксолани Машкової

У містах люди всіх типів та класів (хай як неохоче й антагоністично) збираються для спільного, хоч і минущого та змінного життя. Віддавна урбаністи всіх мастей висловлюються щодо цієї спільності, а її численні репрезентації (в романах, кіно, образотворчому мистецтві і т. д.) намагаються розкрити характер цього життя (або специфічний характер життя у конкретному місті в певний час) та його глибше значення.Коли Хардт і Негрі заявляють, що ми повинні розглядати «метрополіс як фабрику з виробництва спільного», вони подають це як відправну точка для антикапіталістичної критики та політичного активізму. Подібно до «права на місто», ця ідея вабить та інтригує, однак що вона може означати? І як її можна пов’язати з довгою історією суперечок та дискусій щодо створення та використання ресурсів у спільній власності?

Я втратив лік випадкам, коли класичну статтю Гаррета Хардіна «Трагедія спільного» цитували як неспростовний агрумент на користь більшої ефективності приватної власності на землю та інші ресурси, а отже як незаперечне обґрунтування приватизації 1. Причиною такого помилкового прочитання частково є те, що Хардін вдався до метафори худоби в приватній власності кількох індивідів, які прагнуть максимізувати власну користь, випасаючи своїх корів на ділянці спільної землі. Власник отримує індивідуальний зиск, коли збільшує поголів’я, в той час як викликані цим втрати, пов’язані зі зниженням родючості, розподіляються поміж усіма. Так що чабани продовжують збільшувати поголів’я, поки спільна земля не виснажиться повністю. Якби худоба була в спільній власності, метафора, звісно, не працювала б. А отже, коренем проблеми є швидше приватна власність на худобу та поведінка, спрямована на збільшення індивідуальної користі, а не спільна власність на ресурс. Однак не цим переймався Хардін в першу чергу. Його цікавила передусім проблема зростання кількості населення. Він (подібно до Мальтуса) висловив побоювання, що особисте рішення мати дітей з часом призведе до руйнування глобального спільного та виснаження всіх ресурсів. На його думку, єдиним виходом є авторитарний контроль народжуваності 2.

Я наводжу цей приклад, щоб продемонструвати, як міркування щодо спільного надто часто обмежувалось вузьким набором припущень, пов’язаних значною мірою з явищем обгороджування 3, що виникло в Британії пізнього середньовіччя. Як наслідок, набір можливих рішень зводиться до двох варіантів: приватна власність або авторитарне державне втручання.

Елінор Остром прагне спростувати деякі з цих припущень у своїй книзі «Управління спільним» 4. Вона систематизує антропологічні, соціологічні та історичні дані, які показують, що у випадку, коли власники худоби спілкуються між собою (або мають культурні правила спільного користування), вони легко можуть виршити будь-які проблеми, пов’язані зі спільним. Остром показує на численних прикладах, що індивіди можуть винаходити і часто винаходять оригінальні та надзвичайно розумні колективні способи управління спільною власністю на користь кожному індивіду та спільноті в цілому. Вона намагалася визначити, чому в певних випадках їм це вдавалось, а за інших умов – ні. Її кейс-стаді 5 «похитнули впевненість багатьох аналітиків у тому, що єдиним шляхом до вирішення проблеми СВР є втручання зовнішньої влади, яка б наділила залучених осіб правами приватної власності або встановила централізоване управління». Натомість вони демонструють «плідне поєднання публічних та приватних інструментів». Озброєна цими висновками, вона змогла протистояти економічній ортодоксії, що розглядає політику в термінах дихотомічного вибору між державою та ринком.

Однак більшість її прикладів включали всього лише близько сотні учасників. Остром встановила, що будь-що масштабніше (найбільша з досліджених нею груп мала 15 тисяч осіб) вимагає «вкладених» структур прийняття рішень, оскільки прямі переговори між усіма індивідами стають неможливими. Це передбачає, що вкладені, а, отже, в певному сенсі «ієрархічні» форми організації потрібні для вирішення глобальних проблем – таких як потепління. На жаль, сьогодні термін «ієраріхія» фактично підданий анафемі в загальноприйнятому дискурсі (Остром уникає його) і надзвичайно непопулярний серед більшості лівих. Єдиною політично коректною формою організації в багатьох радикальних колах є недержавна, не-ієрархічна та горизонтальна. Щоб уникнути висновків про необхідність певного роду ієрархічних структур, є тенденція ухилятися від питань про управління спільним в глобальному масштабі, а не лише на рівні невеликих спільнот.

Очевидно, тут задіяна аналітично складна «проблема масштабу», що потребує (але не отримує) уважного аналізу. Можливості для розумного управління ресурсами у спільній власності, що існують на одному рівні (скажімо, спільні права сотні фермерів на користування водою з невеликої річки), неможливо перенести на такі проблеми, як глобальне потепління або навіть промислове забруднення одного регіону. Коли ми змінюємо масштаб (jump scales, як люблять говорити англомовні географи), радикально змінюється сама природа проблеми спільного та перспектива її вирішення. 6 Те, що виглядає як хороше рішення на одному рівні, не працює на іншому. Ось чому Хардінівська метафора настільки оманлива: він використовує локальний приклад приватного капіталу, що діє на спільному пасовищі, щоб пояснити глобальну проблему – так ніби зміна масштабу не становить проблеми сама по собі.

У цьому ж полягає і причина неможливості екстраполювати цінні уроки, отримані з колективної організації заснованих на спільній власності невеликих солідарних економік, у вирішення глобальних проблем, не вдаючись до «вкладених», а отже, ієрархічних організаційних форм. На жаль, як вже зазначалось вище, ідея ієрархії абсолютно неприйнятна сьогодні для багатьох опозиційних лівих. Організаційний фетишизм (скажімо, тільки горизонтальність) надто часто стає на шляху дослідження доречних та ефективних рішень 7. Я зовсім не стверджую, що горизонтальність – це погано; насправді вона здається мені чудовою метою, однак ми маємо визнавати її обмеження як основного організаційного принципу та бути готовими за потреби виходити за її рамки.

Сум’яття викликає і зв’язок спільного з ізоляцією та її гаданим злом. Якщо поглянути ширше (а краще – глобально), відгороджування часто є найкращим шляхом зберегти певний вид цінного спільного ресурсу. Це твердження звучить суперечливо (таким воно і є), однак воно відображає справді суперечливу ситуацію. Наприклад, щоб зберегти біологічне різноманіття і культуру місцевого населення Амазонії як частину нашого глобального природного та культурного спільного, знадобиться саме драконівське відгороджування. Майже напевне їх збереження вимагатиме державного захисту від обивательської демократії короткотермінових майнових інтересів, що руйнують землю плантаціями сої та випасанням худоби. Так що не всі форми відгороджування варто відкидати як погані за визначенням. Продукування та відгороджування некомодифікованих просторів у світі безжальної комодифікації – це, безперечно, добре. Однак у цьому випадку може постати інша проблема: вигнання корінних народів з їхньої залісненої землі (позиція, часто підтримувана Всесвітнім фондом природи) може бути визнане необхідним для збереження біорізноманіття. Одна цінність може бути збережена за рахунок іншої, створення природного заповідника обмежує загальний доступ. Однак небезпечно зловживати ідеєю про те, що найкращий шлях до збереження одного типу спільного – заперечити інший. Схеми спільного лісового господарства (joint forest management), наприклад, надають достатньо доказів можливості поєднання покращення природнього середовища та зростання лісу з збереженням традиційного доступу до лісових ресурсів.Однак ідею захисту спільного через відгородження не завжди легко озвучувати, хоча вона й потребує активного дослідження як антикапіталістична стратегія.Насправді, поширена вимога «локальної автономії» з боку лівих є по суті вимогою свого роду відгородження.

Мусимо зробити висновок, що питання спільного суперечливі, а отже, завжди є об’єктом дискусій і боротьби.У кінцевому підсумку аналітик завжди опиняється перед необхідністю прийняти просте рішення: на чиєму він боці, чиї спільні інтереси прагне захистити і якими засобами?

Для прикладу, багаті сьогодні набули звички ізолюватися в закритих спільнотах, межі яких визначають ексклюзивне спільне. У принципі, це нічим не відрізняється від ситуації, коли 50 користувачів ділять між собою водні ресурси, не зважаючи на будь-кого іншого. Багатії навіть мають нахабство просувати свій ексклюзивний міський простір як традиційне сільське спільне, як у випадку Кірланд Комонс в арізонському місті Фенікс, що описується як «міське селище з простором для торгівлі, ресторанів, офісів» і так далі 8. Радикальні групи також можуть відокремлювати для себе власний простір (іноді через право приватної власності – спільно купуючи будівлю для використання у прогресивних цілях), щоб з нього «йти в народ» і просувати політику спільної дії. Або ж вони можуть створювати комуну чи раду в межах певного захищеного простору. Політично активні «народні будинки», описані Маргарет Кон як ключові для політичної дії початку ХХ ст. в Італії, належали саме до цього типу 9.

Не всі форми спільного передбачають відкритий доступ. Деякі (такі як повітря) – так, у той час як інші (такі як вулиці наших міст) відкриті в принципі, однак регульовані, контрольовані чи навіть знаходяться в приватній власності у формі бізнес-інціатив з покращення міських районів. Ще інші (такі як спільний водний ресурс, контрольований 50 фермерами) від самого початку передбачають користування лише окремою соціальною групою. Більшість прикладів, наведених Остром у її першій книзі, належать до останнього типу. Більше того, на початку вона обмежувалася дослідженням так званих «природних» ресурсів – таких як земля, ліс, вода, рибні місця тощо. (Я вживаю слово «так звані», оскільки всі ресурси оцінюються з технологічної, економічної та культурної точок зору, а отже, є соціально визначеними.)

Остром, разом з багатьма колегами та співробітниками, пізніше перейшла до аналізу інших форм спільного, таких як генетичний матеріал, знання, культурна спадщина тощо. Ці види спільного так само загрожені сьогодні через комодифікацію та привласнення.Інтелектуальна власність та патентні права на генетичний матеріал і наукове знання загалом належать до найгарячіших тем нашого часу. Коли видавничі компанії беруть плату за доступ до статей у своїх наукових та технічних журналах, проблема доступу до того, що мало би бути відкритим для всіх знанням, стає очевидною. Протягом останніх 20 років з’явилася величезна кількість досліджень та практичних пропозицій (а також запеклих юридичних сутичок) навколо створення спільного ресурсу знань з відкритим доступом 10.

Культурне та інтелектуальне спільне цього останнього типу часто не піддається логіці дефіциту, застосовної до більшості природних ресурсів. Ми всі можемо слухати або дивитися ту саму передачу на радіо чи телебаченні, не вичерпуючи її при цьому. Як пишуть Хардт і Негрі, культурне спільне «є динамічним і включає як продукт праці, так і засоби для подальшого виробництва. Цей ресурс – не тільки світ, в якому ми живемо, а й мови, які ми створюємо, соціальні практики, які встановлюємо, способи соціальності, які визначають відносини між нами, і так далі». Ці ресурси нарощуються з часом і в принципі відкриті для всіх 11.

Соціальні характеристики міста постають з наших практик в різноманітті міського простору, навіть коли цей простір є закритим, контрольованим чи присвоєним приватними чи державними інтересами. Існує важливе розрізнення між публічним простором і суспільними благами з одного боку та спільним з іншого. Публічний простір та суспільні блага в місті (такі як каналізація, охорона здоров’я, освіта тощо) завжди були справою державної та місцевої влади, тож вони не обов’язково є продуктом спільного. Впродовж історії урбанізації їхнє державне чи приватне постачання було дуже важливим для капіталістичного розвитку 12. Міста були місцями запеклих класових конфліктів, тож міська влада часто була змушена надавати суспільні блага (такі як доступне житло, медицина, освіта, вимощені вулиці, каналізація і водопостачання) міському робітничому класу.

Цей простір та блага залучені до формування спільного, однак для того, щоб вони дійсно стали спільним, потрібна політична дія.

Державна освіта стає «спільним ресурсом», коли соціальні сили захоплюють, захищають та вдосконалюють її для загальної користі. Площа Синтагма в Афінах, Тахрір в Каїрі та Площа Каталонії в Барселоні, де люди збиралися, щоб висловити свої політичні погляди та висунути вимоги, стали прикладами перетворення публічного протору на міське спільне. Вулиця – це публічний простір, часто перетворюваний соціальною дією на спільне революційного руху або ж на місце кривавого придушення 13. Щодо того, як, ким і в чиїх інтересах регулюється виробництво публічного простору й суспільних благ та доступ до них, постійно точиться боротьба. Щоб захистити спільне, часто життєво необхідно захистити важливі для нього суспільні блага.

Спільний ресурс слід тлумачити не як певну річ, актив чи навіть соціальний процес, а як тип нетривких та гнучких соціальних відносин між певною самовизначеною соціальною групою та складовими її соціального та/або фізичного середовища (що реально існує або ще має бути створене), які є критично важливими для її життя та прожитку. Існує, отже, соціальна практика успільнення (commoning). Ця практика встановлює соціальні відносини зі спільним ресурсом, що або використовується виключно соціальною групою, або частково чи повністю відкритий для всіх без винятку. У серцевині цієї практики лежить той принцип, що відносини між соціальною групою та частиною середовища, що розглядається як спільне, мають бути колективними та некомодифікованими: простір, куди для логіки ринкового обміну та ринкової оцінки «вхід заборонено». Цей останній момент дуже важливий, тому що допомагає розмежувати між суспільними благами, що розглядаються як продуктивні державні витрати та спільним, яке встановлюється та використовується в принципово відмінний спосіб і має принципово відмінне призначення, навіть якщо в кінцевому підсумку воно непрямим чином збільшує статок та прибуток соціальної групи. Сад, що належить громаді, може розглядатися як благо сам по собі, незалежно від його врожаю. Але це не перешкоджає тому, що частина врожаю може бути продана.

Зрозуміло, що чимало різних соціальних груп можуть вдаватися до практики успільнення з багатьох різних причин. Це повертає нас до засадничого питання про те, які соціальні групи слід підтримувати в пов’язаних з цією практикою конфліктах. Ультра-багаті, зрештою, так само запекло захищають спільні ресурси свого місця проживання, як і будь-хто інший, і до того ж мають більше «вогневої потужності» та впливу в їх створенні та захисті.

Навіть коли спільний ресурс не може бути відгороджений, з нього завжди можна мати зиск, незважаючи на те, що сам по собі він не є товаром. Атмосфера та притягальність міст, наприклад, є колективним продуктом його мешканців, однак індустрія туризму капіталізує цей ресурс, щоб вилучати монопольну ренту. У своїй щоденній діяльності та боротьбі індивіди та соціальні групи створюють соціальний світ міста, середовище спільного проживання для всіх. У той час як культурний і творчий ресурс не може бути зруйнований споживанням, його можна погіршити та баналізувати через надмірне зловживання. Дорожні затори роблять публічний простір вулиць майже непридатним для використання навіть для водіїв (не кажучи про про пішоходів та учасників протестів) і врешті призводять до запровадження спеціальних зборів, спрямованих на зниження трафіку та обмеження доступу для більш ефективного використання цього простору. У результаті вулиця перестає бути спільним ресурсом, яким вона була до появи автомобілів – місцем спілкування та дитячих ігор (я достатньо старий, щоб пам’ятати, що саме на вулицях ми грались увесь час). Однак цей тип спільного було знищено та перетворено на публічний простір, де панують автомобілі (це спонукає міську владу до спроб відродити деякі прояви «культурнішого» спільного минулого через організацію пішохідних районів, кав’ярень на тротуарах, велодоріжок, скверів для дітей тощо). Однак ці спроби створити нові види міського спільного надто легко надаються до капіталізації. Міські парки майже завжди підвищують ціни на житло у прилеглих будинках (звісно, за умови, що публічний простір парку є регульованим та патрулюється для охорони від різних покидьків та наркодилерів).

Новостворений парк Хай Лайн в Нью-Йорку мав колосальний вплив на вартість прилеглої нерухомості, позбавляючи таким чином більшість жителів міста доступу до недорогого житла через швидке зростання орендної плати. Створення такого роду публічного простору швидше радикально зменшує, аніж збільшує потенційні можливості для успільнення для всіх, окрім дуже заможних.

Реальна проблема в цій ситуації, як і в Хардіновій повчальній історії, полягає не в спільному як такому, а в неспроможності індивідуалізованих прав приватної власності задовольнити спільні інтереси належним чином. То чому ми не вважаємо основною проблемою індивідуальну власності на худобу та максимізацію особистої користі, радше ніж спільне пасовище? Обґрунтування прав на приватну власність в ліберальній теорії, врешті-решт, полягає в тому, що вони мають слугувати максимізації спільного блага, будучи соціально інтегрованими через інститути чесного та вільного ринкового обміну. Загальне благо (словами Гоббса) продукується через змагальність приватних інтересів за умови сильної державної влади. Ця точка зору, артикульована ліберальними теоретиками на кшталт Джона Локка та Адама Сміта, просувається і зараз. Сьогодні фокус полягає в тому, щоб применшити потребу в сильній державній владі – в той же час використовуючи її, іноді досить жорстоко. Світовий Банк (спираючись значною мірою на теорії де Сото) продовжує переконувати нас, що рішення проблем глобальної бідності полягає в наданні всім мешканцям нетрів прав приватної власності та можливостей доступу до мікро-кредитування (так уже сталось, що останнє приносить фінансовим капіталістам суттєві прибутки, підштовхуючи в той же час багатьох учасників до самогубства під тягарем боргового рабства) 14. Однак міф виявився живучим: варто тільки вивільнити підприємницькі інстинкти бідноти як силу природи, стверджує він, і одразу все налагодиться, проблема хронічної бідності зникне, а суспільне благо примножиться. У цьому ж полягав аргумент на користь руху обгороджування в Британії пізнього середньовіччя. І він не був цілковито хибним.

Для Локка індивідуальна власність – природне право, що постає, коли індивіди створюють цінність поєднуючи землю і свою працю. Плоди їхньої праці належать їм і тільки їм. У цьому була сутність Локківської версії трудової теорії вартості 15. Ринковий обмін соціалізує це право: кожен індивід отримує створену ним вартість, обмінюючи її на еквівалент вартості створеної іншим. У результаті індивіди підтримують, розширюють та соціалізують свої права приватної власності через створення вартості та гадано вільний та чесний ринковий обмін. Адам Сміт стверджував, що саме це є найпростішим шляхом до створення багатства націй та слугування загальному благу. І його позиція не була цілковито хибною.

Однак вона ґрунтується на припущенні про те, що ринки можуть бути чесними й вільними, а класична економія передбачала, що такими їх зробить державне втручання (принаймні, це радив державним діячам Адам Сміт). Теорія Локка має один непривабливий наслідок: індивіди, яким не вдалось виробити вартість, не мають права власності. Виселення корінного населення Північної Америки «продуктивними» колоністами виправдовувалось саме тим, що це населення не продукувало вартості. 16

Як дає цьому раду Маркс? Маркс приймає Локківську фікцію в перших розділах «Капіталу» (утім, його аргументація нашпигована іронією: наприклад, він показує, яку дивовижну роль займає в політекономії міф про Робінзона Крузо, в якому людина, закинута в «природний стан», поводиться як природжений британський підприємець) 17. Але коли Маркс показує, як робоча сила стає індивідуалізованим товаром, що купується і продається на чесних і вільних ринках, Локківська фікція розкриває своє справжнє єство: система, заснована на рівності обміну, продукує додаткову вартість для капіталіста – власника засобів виробництва через експлуатацію живої праці у виробництві (а не на ринку, де можуть переважати буржуазні права).

Ще більше підважує Локківську аргументацію Марксів аналіз колективної праці. У світі, де окремі ремісники із власними засобами виробництва вступають у відносини вільного обміну на відносно вільних ринках, Локк міг до певної міри мати рацію. Але поява у кінці ХVIII ст. фабричної системи, на думку Маркса, позбавила теорію Локка сенсу (навіть якщо вона мала певний сенс на початку). На фабриці праця колективно організована. Якщо з такої форми організації праці і можна вивести якесь право власності, то і воно має бути радше колективним, ніж індивідуальним.Комунізм має відтак постати на основі «союзу вільних людей, що працюють спільними засобами виробництва та осмислено витрачають свої індивідуальні робочі сили як єдину робочу силу» 18 Маркс обстоює не державну власність, а певну форму права власності, яким наділяються трудівники як колективний суб’єкт виробництва для спільного блага.

Припустимо, каже Маркс, що капіталіст засновує виробництво з тисячею доларів і протягом першого року отримує двісті доларів додаткової вартості з поєднання праці робітників і землі 19, а потім використовує цю вартість для особистого споживання. Через п’ять років тисяча доларів має належати колективу трудівників, оскільки це вони поєднували свою працю з землею. Капіталіст же спожив увесь свій початковий статок 20. Подібно до корінних жителів Північної Америки, капіталісти, згідно з цією логікою, заслуговують на позбавлення прав, оскільки вони самі не виробляють жодної вартості.

Ця ідея виглядає як крайність, однак саме вона лежала в основі шведського плану Мейднера, запропонованого в кінці 1960-х років 21. Податок на прибутки корпорації (в обмін на згоду профспілок на обмеження ріст заробітної плати) мав надходити до контрольованого робітниками фонду, який у свою чергу інвестував би в корпорацію і в кінцевому підсумку викупив би її, передавши таким чином під спільний робітничий контроль. Капітал противився цій ідеї як міг, тож вона ніколи не була реалізована. Однак її варто переосмислити. Спільне постійно виробляється, однак так само постійно захоплюється і привласнюється капіталом у комодифікованій та монетизованій формі.

Основний засіб його привласнення в контексті міста – це, звісно, рента з землі та нерухомості 22. Активісти, що борються за збереження етнічного різноманіття того чи іншого району та захист останнього від джентрифікації, можуть зненацька зіткнутися з тим, що ціни на житло (та відповідні податки) зростають через те, що агенти з нерухомості рекламують заможним покупцям його мультикультурність, різноманіття та наповнені життям вулиці. Поки ринок завершить свою чорну справу, відбудеться не лише позбавлення мешканців району ними ж створеного спільного (вони, швидше за все, будуть змушені виїхати через підвищення орендної плати та податків), а й занепад самого спільного.Перед цією загрозою знову й знову опиняються такі місця, як Християнія в Копенгагені, район Санкт Паулі в Гамбурзі, Вільямсбург і DUMBO в Нью-Йорку; така доля вже спіткала нью-йорський район Сохо.Чим вартісніше створене соціальною групою спільне, тим більша імовірність його захоплення та привласнення в інтересах збільшення приватного прибутку.

Маркс розглядав колективну працю, що була в основному зосереджена на фабриці. Що як ми, з подачі Хардта і Негрі, поширимо цю ідею на місто як спільний ресурс, продукований колективною працею? Правом на використання цього ресурсу мають бути наділені всі, хто брав участь у його створенні. Це, звичайно, є основою для проголошення права на місто.

Яким чином спільне виробляється, організується, використовується та привласнюється на рівні цілого міста?У багатьох випадках стратегії, обмежені певною територією, можуть бути використані для просування лівих ідей. Низькооплачувані та тимчасово зайняті працівники Балтимору організувались та оголосили всю територію Внутрішньої Гавані (Inner Harbor) «зоною прав людини», де кожен працівник має отримувати заробітну плату не нижче прожиткового мінімуму. Федерація районних об’єднань Ель Альто (Болівія) відіграла ключову роль в повстаннях 2003 та 2005 років, коли мобілізація проти панівних форм політичної влади охоплювала все місто 23. Відокремлення – тимчасовий політичний засіб для досягнення спільної політичної мети.

Ідея міського спільного цікава тим, що представляє всі суперечності спільного у концентрованій формі.Лівий аналіз в цих питаннях зазвичай стає розпливчатим, висловлюючи сподівання на якусь магічну гармонію між діями на місцях, що призведе до ефективності також і на регіональному чи глобальному рівнях, або ж просто вказуючи на важливість поставленої проблеми і повертаючись на значно комфортніший мікрорівень.

Звернемось до недавньої історії міркувань про спільне в більш конвенційних колах. Для прикладу, підзаголовок Нобелівської лекції Остром «Поліцентричне управління складними економічними системами» наводить на думку про те, що вона має вирішення для проблеми спільного на різних рівнях. Однак Остром всього лише сподівається на те, що «коли спільний ресурс тісно пов’язаний з ширшою соціально-екологічною системою, управлінська діяльність організується на кількох вкладених рівнях», не вдаючись, однак, до моноцентричної ієрархічної структури 24.

Ключова проблема в даному випадку полягає в тому, щоб з’ясувати, як поліцентрична система управління (або якийсь її аналог – наприклад, конфедерація вільних муніципалітетів Мюррея Букчіна) могла б працювати в дійсності, а також щоб впевнитися в тому, що вона не приховує насправді щось зовсім інше. Це питання не лише до аргументів Остром, а й до цілого ряду радикальних комуналістських пропозицій по вирішенню проблеми спільного.

У своїй доповіді на конференцію з глобальних кліматичних змін Остром розвинула свою думку, засновану на результатах тривалого дослідження постачання спільних благ в містах 25. Довгий час припускалось, що централізація надання комунальних послуг, на противагу численним позірно хаотичним місцевим адміністраціями, має призвести до зростання ефективності. Однак дослідження показали, що це не так. Причини зводились до відносної простоти організації колективної та кооперативної дії за участі місцевих жителів на локальному рівні та до зменшення можливостей для участі при збільшенні розміру адміністративної одиниці. Остром закінчує цитатою з Ендрю Сенктона про те, що «муніципалітети – це більше ніж постачальники послуг. Вони є також демократичними механізмами, через які спільноти людей за місцем проживання здійснюють самоврядування на місцевому рівні…» 26 Є підстави для зменшення масштабу, що лежать за межами ринкової ефективності.

Постає питання структури відносин між невеликими одиницями [на місцевому рівні]. Вінсент Остром вважає, що відповіддю є «поліцентричний порядок», що передбачає «багато елементів, незалежних один від одного, але здатних на взаємне узгодження в межах загальної системи правил» 27.

То що не так з цією аргументацією? Вона укорінена в так званій «гіпотезі Тібу». Тібу висунув ідею фрагментованого метрополісу, в якому кожен з численних районів встановлює власний режим оподаткування та систему постачання суспільних благ для потенційних мешканців, які «голосуватимуть ногами» і обиратимуть саме таке поєдання податків і послуг, яке найкраще відповідатиме їхнім потребам. 28 На перший погляд цей проект видається дуже привабливим. Проблема полягає в тому, що чим багатшою є людина, тим легше їй проголосувати ногами та заплатити «вхідну ціну», пов’язану з нерухомістю та вартістю землі. Якісна загальна освіта може бути забезпечена за рахунок високих податків та цін на житло, тож незаможні будуть позбавлені доступу до якісної освіти та приречені на життя в бідному районі з поганою загальною освітою. Як наслідок, відтворення класових привілеїв та влади через поліцентричне управління чудово вписується в неоліберальні класові стратегії соціальної репродукції.

Разом з багатьома іншими радикальнішими пропозиціями щодо децентралізованої автономії, пропозиції Остром загрожує та ж сама пастка. Неоліберальна політика насправді прихильна до адміністративної децентралізації та максимізації місцевої автономії. В той час як, з одного боку, це відкриває простір для встановлення більш революційного порядку денного радикальними силами, контрреволюційне захоплення Кочабамби в ім’я автономії в 2007 році реакційними силами (які врешті були витіснені народним повстанням) наводить на думку про те, що прийняття локалізму та автономії лівими в якості чистої стратегії є проблематичним. У Сполучених Штатах керівництво Клівлендської ініціативи, що віталась як приклад автономного комунітаризму в дії, підтримало на губернаторських виборах радикально-правого республіканця.

Децентралізація та автономія є першорядними механізмами продукування більшої нерівності через неолібералізацію. Таким чином, в штаті Нью-Йорк нерівне постачання освітніх послуг залежно від фінансових ресурсів тієї чи іншої території було визнано судом неконституційним. Згідно з постановою суду, штат має досягти більшої освітньої рівності. Це йому не вдалося, і тепер критичний стан бюджету використовується як виправдання подальшої бездіяльності. Але зверніть увагу на те, що в забезпеченні рівності як конституційного права в даному випадку ключовою виявляється ієрархічно визначена компетенція інстанції вищого рівня. Остром не виключає подібне встановлення правил на вищому рівні. Відносини між автономними спільнотами мають певним чином встановлюватися та регулюватися (звідси відсилка Вінсента Острома до «встановлених правил»). Однак невідомо, як саме і ким мають бути створені ці правила, і як підпорядкувати їх демократичному контролю… Більше того, не достатньо лише затвердити їх. Вони мають вповаджуватися та підтримуватися. «Поліцентрична» Єврозона являє собою приклад того, як усе може піти косяка: всі члени мають дотримуватися правил, що обмежують дефіцит бюджету, але коли більшіть з них ці правила порушує, немає ніякої можливості змусити їх цього не робити або якось справитися з фіскальною нерівновагою. Примушування держав до дотримання зобов’язань щодо зменшення викидів вуглецю видається такою ж безнадійною справою.

Яким чином радикальна децентралізація (що, безперечно, є вартісною метою) може працювати без встановлення певної вищої інстанції? Більшість радикальних лівих – зокрема анархістів та автономістів – не мають відповіді на це питання. Державне втручання (не кажучи про застосування державного примусу) недопустиме, а легітимність буржуазних конституційних норм переважно заперечується. Натомість існує примарне та наївне сподівання на те, що соціальні групи, розібравшись зі спільним на місцевому рівні, зможуть встановити якісь прийнятні міжгрупові практики через переговори та взаємодію. Це можливо за умов, коли дії місцевих груп не впливають на решту світу, а самі вони готові відмовитись від накопичених переваг над іншими групами (демократично розподілених всередині), щоб підтримати добробут інших або допомогти відновити його, якщо через погані рішення або несприятливі обставини зіткнулися з бідністю і голодом. Історія надає нам мало доказів того, що такий перерозподіл можливий (окрім як у одиничних випадках). А отже нічого не перешкодить зростанню нерівності між спільнотами.

Мюррей Букчін цілком свідомий цих небезпек: він пише, що «програма лібертарного муніципалізму легко може стати беззмістовною (в кращому випадку) або бути використаною у вузьких містечкових інтересах (в гіршому)». Його відповіддю є «конфедералізм». Муніципальні збори, що працюють за принципом прямої демократії, формують засади політики, державу замінено «конфедеративною мережею муніципальних зборів; корпоративна економіка зведена до по-справжньому політичної економіки, в якій муніципалітети, що взаємодіють між собою економічно та політично, вирішуватимуть свої майнові проблеми на відкритих зборах». На розгляд цих конфедеративних зборах передаються рішення, прийняті на зборах муніципальних, делегати відповідають перед останніми та можуть бути відкликані в будь-який час. Конфедеративні ради «стають засобами сполучення сіл, містечок, районів та міст в конфедеративні мережі. Влада, отже, зосереджена на низовому рівні…» 29. Пропозиція Букчіна наразі є найбільш розробленим радикальним проектом створення та колективного використання спільного на різних рівнях і варта розгляду як частина радикальної антикапіталістичної програми.

Це особливо актуально, зважаючи на жорстокий неоліберальний наступ на забезпечення суспільними благами протягом останніх тридцяти років (чи й довше).Капітал переважно розглядає витрати на соціальне відтворення як зовнішні – такі, за які ринок не відповідає. Однак соціально-демократичний рух та загроза комуністичної альтернативи змусили його інтерналізувати частину цього кошту, разом з частиною витрат, пов’язаних із зовнішніми ефектами 30, які призводять до погіршення стану навколишнього середовища – аж до 1970-х років у розвиненому капіталістичному світі. Метою неоліберальної політики з початку 1980-х стало перекидання цих витрат на глобальний спільний ресурс соціального відтворення та довкілля, створення в певному сенсі негативного спільного, в якому змушені зараз жити великі групи людей.

Відповідь капіталу на глобальну кризу після 2007 року полягала в упровадженні безжального плану економії, що зменшує постачання суспільних благ для підтримки як соціального відтворення, так і покращення стану довкілля, погіршуючи таким чином якість спільних ресурсів. Кризу було використано також для сприяння хижацькій діяльності приватного захоплення спільних ресурсів як необхідної передумови для відновлення зростання.

Демонтаж регуляторних механізмів, що були націлені на таке-сяке обмеження грабіжницьких практик накопичення вивільнив логіку «після нас хоч потоп»: необмежені накопичення та фінансові спекуляції перетворились на справжній потік творчого руйнування.

У цьому контексті відновлення риторики та теорїі спільного набуває особливого значення. Якщо забезпечувані державою суспільні блага занепадають або перетворюються на механізми приватного накопичення (як це трапилось з освітою) або ж держава взагалі відмовляється від їх постачання, є лише одна можлива відповідь – самоорганізація населення для забезпечення власного спільного (як це сталося в Болівії). Політичне визнання того, що спільне може бути вироблене, захищене та використане для загального блага стає основою для опору владі капіталу та переосмислення політики антикапіталістичної трансформації.

Важливим є не так те чи інше поєднання інституційних схем, а те, щоб об’єднана політична дія була спрямована на занепад трудових та земельних ресурсів в руках капіталу. «Набір інструментів», які почала визначати Елінор Остром – не тільки публічних і приватних, але й колективних, вкладених, ієрархічних і горизонтальних, обмежувальних і відкритих – відіграватиме ключову роль в знаходженні шляхів до організації виробництва, розподілу, обміну та споживання з метою задовольнити людьські бажання та потреби на анти-капіталістичній основі. Цей набір не чимось даним, він має бути сконструйований.

На жаль, ідея спільного (так само як і права на місто) легко апропріюється існуючою політичною владою. Отже, суть в тому, щоб змінити цей стан речей і знайти творчі способи використання сили колективної праці для спільного блага та утримати вироблену вартість під контролем трудівників, що виробили її.

Це вимагає двостороннього політичного наступу, що змусить державу постачати більше суспільних благ, поряд з самоорганізацією населення з метою захоплення та використання цих благ таким чином, щоб некомодифіковані ресурси відтворення та довкілля примножувались. Виробництво, захист та використання суспільних благ та міського спільного в таких містах, як Мумбай, Сан Паулу, Йоганнесбург, Лос Анжелес, Шанхай та Токіо, стає провідною темою для демократичних соціальних рухів. Роль спільного у формуванні міст та в міській політиці сьогодні визнається та опрацьовується – як теоретично, так і в радикальній практиці. Роботи ще багато, але в міських суспільних рухах по всьому світу достатньо свідчень того, що потрібні для неї люди та критична маса політичної енергії вже з’явились.

Із Harvey, D., 2012. Rebel Cities: from the right to the city to the urban revolution. New York: Verso, chapter 3. (зі скороченнями)

Читайте також:

ПРАВО НА МІСТО (Девід Гарві)

МІСТО, КРИЗА І СОЦІОЛОГІЯ (Олексій Вєдров)

Невидима реальність (Оксана Дутчак)

Перемога спільного (Джей Волджаспер)

Мое, государственное, общее (Дмитрий Колесник)

Журнал «Спільне» № 2 – Трансформації міського простору

 

Notes:

1. Garrett Hardin, The Tragedy o f the Commons: Science 162 (1968): I ,243-8; B. McCay and J. Acheson, eds, The Question of the Commons: The Culture and Ecology of Communal Resources, Tucson, AZ: University of Arizona Press, 1987.

2. Вражає кількість лівих аналітиків, що абсолютно не розуміють, що саме мав на увазі Хардін. Зокрема, в Massimo de Angelis, The Beginning of History: Value Struggles and Global Capital, London: Pluto Press, 2007: 134 можна прочитати: «Хардін розробив обґрунтування приватизації спільного, засноване на гаданій природній потребі»

3. Обгороджування (enclosure) – процес переходу в приватну власність земель, що оброблялись спільно, що тривав у 1780-1880-х роках; припускалось, що це дозволить викорисувати земіл більш ефективно (прим. перекладача)

4. Elinor Ostrom, Governing the Commons: The Evolution of Institutions for Collective Action, Cambridge: CUP, 1990.

5. Кейс-стаді – метод в соціальних науках, що полягає в дослідженні окремих випадків (прим. перекладача)

6. Eric Sheppard and Robert McMaster, eds, Scale and Geographic Inquiry, Oxford: Blackwell, 2004.

7. Одним з анархістських теоретиків, що серйозно підходить до цієї проблеми, є Мюррей Букчін (див. його праці Remaking Society: Pathways to a Green Future, Boston, MA: South End Press, 1990; та Urbanization without Cities: The Rise and Decline of Citizenship, Montreal: Black Rose Books, 1992.). Марина Сітрін (Marina Sitrin) захищає анти-ієрархічні підходи у праці Horizontalism: Voices of Popular Power in Argentina, Oakland, CA: AK Press, 2006. Джон Голловей (John Holloway) є провідним теоретиком цього домінуючого анти-ієрархічного підходу (Change the World without Taking Power, London: Pluto Press, 2002.)

8. Elizabeth Blackmar, Appropriating ‘the Common’: The Tragedy of Property Rights Discourse;’ in Setha Low and Neil Smith, eds, The Politics of Public Space, New York: Routledge, 2006.

9. Margaret Kohn, Radical Space: Building the House of the People, Ithaca, NY:Cornell University Press, 2003.

10. Charlotte Hess and Elinor Ostrom, Understanding Knowledge as a Commons: From Theory to Practice, Cambridge, MA: MIT Press, 2006.

11. Hardt and Negri, Commonwealth : 137-9.

12. Martin Melosi, The Sanitary City: Urban Infrastructure in America, from Colonial Times to the Present, Baltimore, MD: Johns Hopkins, 1999.

13. Anthony Vidler, The Scenes of the Street: Transformations in Ideal and Reality, 1750 – 1871 in Stanford Anderson, On Streets: Streets as Elements of Urban Structure, Cambridge, MA: MIT Press, 1978.

14. World Development Report 2009: Reshaping Economic Geography, Washington, DC: World Bank, 2009; Ananya Roy, Poverty Capital: Micro-finance and the Making o Development, New York: Routledge, 2010.

15. Ronald Meek, Studies in the Labour Theory of Value, New York: Monthly Review Press, 1989.

16. Ellen Meiksins Wood, Empire of Capital, London : Verso, 2005.

17. Karl Marx, Capital, Volume 1, New York: Vintage, 1977: 169-70.

18. Ibid., 171.

19. Під «землею» Маркс розуміє «всі предмети праці, що надаються природою без сприяння людини» (прим. перекладача).

20. Ibid., 714.

21. Robin Blackburn, Rudolph Meidner, 1914-2005: A Visionary Pragmatist; Counterpunch, December 22, 2005.

22. Хардт і Негрі нещодавно відновили загальний інтерес до цієї важливої ідеї (Commonwealth:258)

23. United Workers Organization and National Economic and Social Rights Initiative, Hidden in Plain Sight: Workers at Baltimore’s Inner Harbor and the Struggle for Fair Development, Baltimore and New York, 2011; Sian Lazar, El Alto, Rebel City: Self and Citizenship in Andean Bolivia, Durham, NC: Duke University Press, 2010.

24. Elinor Ostrom, Beyond Markets and States: Polycentric Governance of Complex Economic Systems, American Economic Review 100 (3}: 2010, 641-72.

25. Elinor Ostrom, Polycentric Approach for Coping with Climate Change; Background Paper to the 2010 World Development Report, Washington, DC: World Bank, Policy Research Working Paper 5095, 2009.

26. Andrew Sancton, The Assault on Local Government, Montreal: MeGill-Queen’s University Press, 2000: 1 67 (cited in Ostrom, Polycentric Approach for Coping with Climate Change).

27. Vincent Ostrom, Polycentricity-Part 1′ in Michael McGinnis, ed, Polycentricity and Local Public Economies, Ann Arbor, MI : University of Michigan Press, 1999 (cited in Ostrom, Polycentric Approach for Coping with Climate Change).

28. Charles Tiebout, A Pure Theory of Local Expenditures;’ Journal of Political Economy 64: 5 (1956): 416-24.

29. Murray Bookchin, Urbanization Without Cities: The Rise and Decline of Citizenship, Montreal: Black Rose Books, 1992: Chapters 8 and 9.

30. Зовнішні ефекти або екстерналії – вплив ринкової транзакції на третіх осіб, який ніяк не компенсується (наприклад, забруднення довкілля промисловим підприємством) (прим. перекладача).