У пошуках втраченої економіки

  • 10 September 2020
  • 589
У пошуках втраченої економіки

Орися Грудка

Передмова редакції

Книжка Еріка Райнерта, що рецензується у статті Орисі Грудки, — відомий текст, що критикує ідеологію та практику неолібералізму. Райнерт протиставляє цій ідеології своє бачення промислової політики, побудованої на сприянні індустріалізації та протекціонізмі. Проте слід усвідомлювати, що попри критичне ставлення до мейнстріму економічної теорії, роботу Райнерта не можна розглядати як ліву та критичну до капіталізму як такого. Аргументація Райнерта, як і його історичних попередників, побудована на ідеї, що принципові суперечності капіталізму можна усунути за рахунок ефективного державного втручання, а капіталістична світова система, після того, як усі країни індустріалізуються завдяки протекціоністській політиці, зможе функціонувати гармонійно та в інтересах усіх народів. В рамках цієї теоретичної традиції передбачається, що держава й національна буржуазія мають тісно співпрацювати у справі економічного розвитку, а трудові класи можуть бути лише пасивними продавцями своєї робочої сили, але не активними учасниками політичного процесу. З цим пов’язана і Райнертова критика політики соціально-економічного перерозподілу. З огляду на це, ми вважаємо корисним ознайомлення з позицією норвезького економіста, проте рекомендуємо читати цю рецензію разом зі статтею Бенджаміна Селвіна, що критично оцінює теоретичну традицію, до якої належить Райнерт.
 

Найзагальніше визначення економіки як науки про виробництво та управління ресурсами не схоже на визначення науки точної. Втім, економічна теорія таки помалу перетворювалася на математику. Два плюс два дорівнює чотири. Або п’ять. У деяких «точних» науках те п’ять не так легко розгледіти. 

Точних наук ми навчаємось через повторення: сума квадратів катетів дорівнює квадрату гіпотенузи, сторони трикутника пропорційні синусам протилежних кутів. Слабкі інституції та корупція є докорінними причинами економічної неспроможності, торгівля сільськогосподарськими й високотехнологічними товарами є для країни однаково вигідною, глобальний вільний ринок приведе до вирівнювання цін у всьому світі. Хіба не дивовижно, що в обидвох випадках методичне повторення однаково спрацьовує. І дедалі важче стає сперечатися, що два плюс два не п’ять.

 

Ерік Райнерт

 

Ерік Райнерт, норвезький економіст, є одним із тих, хто виступає проти вищевикладених «економічних законів» ось уже кілька десятків років. Одна з найвідоміших його книжок «Як багаті країни стали багатими й чому бідні країни залишаються бідними» вийшла у 2007 році й спричинила жваве обговорення та дискусію. А потім неодноразово перевидавалась і перекладалась. Український переклад вперше вийшов 2014 року в «Темпорі», а у 2019 її перевидали в «Саміт-букс». Останнє доповнене видання містить нову передмову Райнерта, який в останні п’ять років мав досвід роботи в Україні, а також передмову Президента Української асоціації Римського клубу Віктора Галасюка.

 

Теорія, що ніколи не працювала

Якщо одна країна буде спеціалізуватися на виробництві зерна, а інша — комп’ютерів, і вони обмінюватимуться між собою, це буде вигідно їм обом. Так каже конвенційна неоліберальна/неокласична економіка, з якою Ерік С. Райнерт не погоджується. Хоча країни, що спеціалізуються на сільському господарстві отримуватимуть певні переваги, така спеціалізація призведе до ще більшої бідності. Продаж сировини й експорт готової продукції є нічим іншим як «спеціалізацією на власній бідності».

Коли вищеописана теорія порівняної переваги справді хибна, чому вона досі залишається панівною? Райнерт пояснює це так: правдиве й правильне для розвинених країн є згубним для країн, що розвиваються. Ймовірно, якщо західні держави просувають передчасні політики відкритого ринку для країн менш розвинутих, — до того, як відбулася індустріалізація їхньої економіки, — то вони забули, який шлях пройшли самі. 

Отож, мета Райнертової книжки, вперше виданої у 2007 році, — показати, що конвенційні зараз економічні теорії розвинені західні країни в минулому не застосовували. Відповідно, і зараз вони не можуть привести до успіху бідні країни. Райнерт відповідає на поставлені в назві книжки «як» і «чому»: відповідей про багаті країни шукає в історії економічних ідей і політики, а про бідні — у власному досвіді роботи та бізнес-діяльності в бідних країнах. Саме в бідній країні у Райнерта вперше виникло питання, винесене в назву книжки, яким він займається все життя. Коли він ще школярем відвідував Перу, його почало турбувати, чому тутешні люди, працюючи не менше, ніж у його рідній Норвегії, живуть значно гірше.

 

Причини багатства країн

Щоб відповісти на питання «Як багаті країни розбагатіли?», Райнерт звертається до популярних протягом XV—XIX століть економічних філософів і теоретиків, а також текстів про головні політичні рішення в ранній Англії, Нідерландах, містах-державах, як-от Венеції та Флоренції. Пошук памфлетів і підручників, деякі з яких були настільки загальновизнаними, що перевидавалися майже два (!) століття, був ще тою пригодою. Американські бібліотеки (Райнерт здобував MBA в Гарварді та PhD в Корнелі) в другій половині минулого століття періодично позбувалися книжок, що втрачали популярність, тож їх доводилося віднаходити по книгарнях та колекціонерах. Райнерт і його дружина-бібліотекарка вивезли до Норвегії та опрацювали понад 2000 текстів.

 

"Американці послуговувались настановою робити не так, як радять англійці, а так, як англійці самі роблять."

 

Передовсім книжка Райнерта ґрунтується на теоріях економістів Джовані Ботеро та Антоніо Сери, які писали у XVI столітті й залишалися неймовірно впливовими наступних три століття. Обидва економісти доводили, що запорукою багатства країн було створення доданої вартості — переробка сировинних матеріалів на товари. Цю ідею активно підтримували й втілювали в тогочасній Європі. Райнерт виходить із принципів еволюційної економіки, яка випливає з підходів Маркса та Дарвіна до розуміння історії та розвитку й була вперше окреслена Вебленом. 

 

Всесвітня виставка, що відбулася 1851 року в Лондоні. На ній були представлені промислові товари, вироби ремесел, машини й механізми, експонати найновіших промислових технологій

 

Райнерт висновує, що успішні західні країни розвивалися не завдяки спеціалізації — а навпаки диверсифікації з пріоритетом оброблювальної промисловості (чим більше у місті професій, тим воно багатше). Країни багатіли завдяки емуляції — наслідуванню, копіюванню й перевершенню добрих практик інших країн. Відбувалася битва за індустрії, що приносять найбільші прибутки, часом, варто визнати, не надто чесна. Так, Англія викупила всю іспанську вовну, щоб завадити розвитку сектору обробки бавовни в Іспанії. Сировину, якої було забагато, Англія спалила. Сучасніший приклад: так зробили США, коли замість спеціалізуватися на сільському господарстві, що було чільною індустрією століття тому, почали емулювати космічні технології СРСР. Американці послуговувались настановою робити не так, як радять англійці, а так, як англійці самі роблять. Китай застосував цей принцип до Америки. 

Колись популярні, а нині забуті підручники та економічні ідеї доводять, що європейські держави усвідомлювали перевагу оброблювальної промисловості над сільським господарством. Щоб легітимізувати імена, які навіть читачі, ознайомлені з економічною теорією, чують вперше, Райнерт пов'язує їх із відомими філософами та письменниками, що підтримували ці ідеї. Наприклад, Ніцше вважав економіста Фердинандо Ґаліані, що обґрунтував переваги оброблювальної промисловості, найрозумнішою людиною XVIII століття. Ідеї Ніцше про волю та інновації важливі для Райнерта. На них спирався й автор теорії «творчого руйнування» Шумпетер, якого Райнерт вважає ще одним представником «Іншого канону» — альтернативи до сучасної конвенційної економіки. Серед інших знаних мислителів, на яких спирається Райнерт, — Токвіль та Маршал. А ще в книжці чимало метафор, пов’язаних із художніми творами, як-от Кафки та Джонатана Свіфта.

 

Хиби конвенційної економіки

Якщо популярними були невідомі зараз економісти, як ставилися до тих, кого зараз вважають фундаторами економічної думки? Райнерт стверджує, що до ХХ століття економіку ще вважали соціальною, а не точною, математизованою наукою, якою її вважають тепер. Так, модель Рікардо вважали настільки математично витонченою, що геть відірваною від реальності. Тому й книжки Рікардо були значно менш популярними (графіки читацьких уподобань у книжці теж є). А популярнішими за Сміта були його попередники, на яких той посилався.

 

"Сировина має оброблятися в межах країни, щоб створити синергетичний ефект і посприяти підвищенню зарплат у легкій промисловості та у сфері послуг."

 

Головною теоретичною хибою Сміта, що суттєво вплинула  на розвиток економіки, Райнерт вважає зміщення акценту з важливості виробництва на торгівлю. Справді ж, періодизація економічної історії завжди визначалася за способом виробництва (кам’яна доба, бронзова, паровий двигун...). А потім раптом наступним етапом стає торгівля. Тож, добу промислового виробництва стали називати добою комерції. Райнерт наполягає, що торгівля існувала завжди, і насамперед не між індивідами, де члени однієї спільноти насправді не торгували, а намагалися створити синергетичний ефект (торгувати було б тим самим, що матері продавати молоко своїй дитині). Торгівля відбувалася між кланами. Після того схожим чином — між державами. Це додатковий аргумент до того, що сировина має оброблятися в межах країни, щоб створити синергетичний ефект і посприяти підвищенню зарплат у легкій промисловості та у сфері послуг. 

Насправді, каже Райнерт, в центрі економіки знаходиться не торгівля, а виробництво та інновації. Просто країнам, у яких виробництво налагоджене, важливо продавати вироблені товари на зовнішній ринок, і торгівля опиняється в центрі уваги, буцімто вона є причиною, а не наслідком успіху. У центральності торгівлі є й ідейний недолік: економічний суб'єкт стає людиною, яка обмінюється, а не людиною, яка створює інновації. А для інновацій конче потрібні синергетичний ефект і системна підтримка, співпраця університету, промисловості й держави.

 

 

Щодо теорії порівняльної переваги Рікардо, вона, стверджує Райнерт, вперше виправдала колоніалізм. Мовляв, бути сировинним придатком може бути вигідно для самої ж країни, бо ціни вирівняються. Для Райнерта це те саме, що припускати рівні умови змагання країни прибиральників з країною космонавтів. В останні декади бачимо, що з часів Холодної війни, коли вільна торгівля була проголошена «кінцем історії», нерівність між країнами страшно поглибилася. Річ не в тому, що сама вільна торгівля апріорі погана: чим більш високорозвинена країна, тим вона їй вигідніша, адже вона, певна річ, хоче експортувати свої товари на інші ринки. І навпаки — якщо країна ще не має розвиненого сектору оброблювальної промисловості, вільний ринок їй тільки зашкодить. Тут Райнерт посилається на ідеї австрійського економіста Фрідріха Ліста, який наполягав, що вільна торгівля взаємовигідна лише між країнами з однаковим рівнем розвитку. За умов вільної торгівлі сировина покидатиме межі бідної країни через нерозвиненість оброблювальної промисловості. Якщо ж сировина переробляється в межах країни, вона дорожчає в п’ять чи й у двадцять разів. До слова, популярні у ХVII—XIX століттях економісти вважали продаж сировини за злочин, навіть такий, який вартує смертної кари. Так в Англії за Генріха VI необроблена вовна діставалася значно дорожче іноземцям, аніж англійським виробникам. Сучасні політики не так разюче відрізняються, як може здаватися. Коли Райнерт започатковував у Фінляндії свій бізнес, уряд країни заборонив йому займати ніші фінського бізнесу. Інший приклад підтримки власної промисловості в сучасному світі — Чикаго. Місто витрачає мільйони доларів на створення інкубаторів високотехнологічних індустрій. Все це приклад захисту індустрій, що тільки розвиваються. Звісно, буває й поганий протекціонізм. Райнерт називає його протекціонізмом латиноамериканського типу. Країни Південної Америки утримували субсидії на тому ж рівні навіть тоді, коли підтримувала галузь промисловості вже розвинулась. Тому важливо, щоб субсидії були тимчасовими. 

 

Кільце боротьби з бідністю

Чому політика  підтримки власної економіки, які й досі застосовуються у багатих країнах, заборонені для бідних за угодами Вашингтонських інституцій? Це виправдовує теорія Рікардо, бо, мовляв, ціни вирівняються. Райнерт ці політики під знаком глобалізації вважає злочином. Бо головним товаром на експорт для країн, що не мають оброблювальної промисловості, стають, на жаль, власні громадяни.

ООН та інші інституції, які раніше ставили за мету розвиток та індустріалізацію країн Третього світу, переорієнтувалися на паліативну боротьбу з бідністю: приглушенням наслідків, заліковуванням симптомів, які були створені системою. Підготовка відкриття до вільного ринку через тимчасову підтримку та розвиток власної промисловості заборонена за умовами угод. Так жителів країн третього світу сприймають лише як споживачів, яким потрібно просто допомогти коштами, а не працівників і виробників. Найбільше шкодять ті, повторює за Ніцше Райнерт, хто робить це з добрими намірами.

У книжці не бракує яскравих прикладів згубної сучасної політики щодо бідних країн. Так європейські фермери витісняють перуанських з їхнього ж ринку. Єгипет змушений купувати європейські субсидовані яблука, перервавши торгівлю з Ліваном, що був постачальником яблук для нього століттями, адже його яблука — несубсидовані —дорожчі. А африканські країни замість регіональної торгівлі дедалі більше покладаються на ринок із західними країнами. Часом ухвалюють такі правила гри в обмін на гранти, як, наприклад, сталося в Нігерії з угодою про торгівлю бананами. Обіцяних грантів, до речі, теж не надійшло. Ба більше, західні країни підняли тарифи на імпорт бананів. 

 

"Перукарі можуть багато заробляти тільки там, де є розвинена промисловість."

 

Для розвитку бідних країн важлива регіональна торгівля й відносини з іншими бідними країнами, а ще більше — внутрішня синергія та системність. Це засвідчує досвід нідерландських міст, зокрема Делфта та міст-держав у Венеції та Флоренції. Наявність високорозвинених галузей веде до розвитку низькорозвинених. Перукарі можуть багато заробляти тільки там, де є розвинена промисловість. А регіональне елітне сільське господарство (як-от сир-пармезан та пармська шинка) може виникнути там, де є такі високотехнологічні індустрії, як-от виробництво Mitsubishi. Тому краще мати погану промисловість, ніж жодної. 

 

Робітники в Зімбабве

 

Крім того, спеціалізація має бути диверсифікованою — для того, щоб синергія була можлива й місто працювало як система. До речі, чим більше в країні диверсифікована промисловість — така, що потенційно здатна забезпечити весь внутрішній ринок, — тим менше шкоди вона несе довкіллю. Спеціалізація ж цілої країни на чомусь одному, особливо на сільському господарстві, навпаки, веде до жахливої екологічної ситуації.

Книжка, безперечно, провокативна, тому вартують уваги й західні критичні відгуки. Головні тези все ж зводяться до моделі вищості Заходу, який, мовляв, не може дозволити недосвідченим і неосвіченим правителям Африки взяти економіку під згубний протекціоністський контроль. Колись, каже Райнерт, бідність «не-Заходу» пояснювали расистськими аргументами, а тепер — корумпованістю. Обидва пояснення мірою своєю узагальненості напрочуд схожі. 

Цікаво, що негативну критику книжка отримувала переважно від західних економістів, а позитивну — від представників країн Третього світу або країн «не-Заходу». Сам Райнерт теж уважний до економічних досліджень з-поза Заходу. Наприклад, він звертається до китайського економіста Джастіна Іфу Лінь, який наполягає, що жодна країна, крім кількох нафтових країн, не розбагатіла без індустріалізації та модернізації економіки. Мабуть, завдяки увазі Райнерта до досліджень та політик і у бідних країнах, книжка стала світовим науковим бестселером і була перекладена на щонайменше двадцять мов. А ще вона ввійшла до списку найважливіших 50 книжок останніх ста років Всесвітньої економічної асоціації. 

Найбільшою перевагою Райнертового дослідження є опрацювання чільних текстів про економічну теорію та політику останніх 500 років. І хоча економіст присвятив цьому завданню більшість життя, воно непосильне для однієї людини. Райнерт балансує між джерелознавчою докладністю та своєю  соціальною місією показати шляхи до розвитку країн, що справді працювали. Він однозначно надає перевагу місії, тому у книжці, певна річ, немає розлогої реферативної частини, яка б ґрунтовно викладала тези популярних протягом останніх п’яти століть економічних праць. Райнерт нарікає: історія економічної теорії досі не стала академічною дисципліною, але сам не рухається в цьому керунку. Надавати перевагу історичності замість моделювання, часто відірваного від реальності, він навчився у Гарвардській бізнес-школі. Це спонукало до багаторічного дослідження, та насамперед Райнерт прагматик і практик (керував своїм бізнесом, зараз є економічним радником для бідних країн). Мабуть, така публічна роль є дієвішою, що бачимо в дедалі більшій популярності його ідей у країнах Третього світу, зокрема й в Україні. На жаль, поки здебільшого лише в публічному дискурсі, а не в реальній економічній політиці.

Важлива теза Райнерта, зокрема для України, така: потенційно розвинутися насправді можуть всі країни. Японію з її філософією мінімалізму ще донедавна вважали геть не здатною до економічного успіху, а вона сміливо довела протилежне. Багатство залежить від економічної політики держави, яка, коли треба, застосовує захисні заходи для розвитку зародкових індустрій (infant industry protection), а коли готова — відкривається до світового ринку. Цінність Райнертової тези й у прагматизмі та балансі: на практиці ніколи не діє ані ідеологія повністю планової, ані повністю нерегульованої економіки — навіть якщо якась із них проголошена.

Рецензія на: Ерік С. Райнерт, 2019. Як багаті країни стали багатими... І чому бідні країни залишаються бідними. Саміт-книга, 416 с.

 

Читайте також:

Политическая экономия развития: этатизм или марксизм? (Бенджамин Селвин)

Расистські подвійні стандарти міжнародного розвитку (Джейсон Гікел)

Накопичення у глобальному масштабі та імперіалістична рента (Амін Самір)

Leave a Comment