Від символу неоліберальної трансформації до безнадійного провалу: Угорщина та глобальна економічна криза

Вперше опубліковано в: Спільне, №7, 2014: Другий світ.

Вступ

Угорщина тривалий час була символом неоліберальної трансформації в Центральній та Східній Європі (ЦСЄ). Тим не менш, коли у 2008 році стали відчутними наслідки фінансової кризи, хороша репутація цієї країни в міжнародних політичних і бізнесових колах швидко випарувалася; справді, міжнародна ділова преса виокремила її як «чорну вівцю» поточної кризи. Це «повернення до слави» обумовлене тим, що всі ознаки, які зазвичай пов’язують із глобальною кризою — фінансовий крах, падіння рівня виробництва, ріст безробіття та соціальної нерівності, широко розповсюджене розчарування та суспільне невдоволення(під виглядом шаленої реакційної політики) — наявні в Угорщині в загостреній формі.

У першій частині цього розділу надана хронологія проблем, із якими угорська економіка стикалася з 2007 року і до сьогодні. У другій представлено огляд і критику чотирьох наративів, які переважалив панівномудискурсі про угорську кризу. Наступний крок — окреслення основних рис альтернативного тлумачення, в основі якого — марксистська політична економія, зокрема закон вартості Маркса і теорія комбінованого та нерівномірного розвитку Троцького. Вона зображує кризу як результат зовнішнього (глобальна криза капіталізму) та внутрішнього (протиріччя в угорському посттрансформаційному капіталізмі) тиску, з яким стикається угорська економіка та держава. У висновку ми стверджуємо, що нинішня угорська криза виходить за межі нормальних підйомів та спадів економічних циклів, виявляючи фундаментальні протиріччя в самому угорському суспільстві.

Економічне цунамі проноситься Дунаєм: хронологія угорської кризи

Глобальна криза розвивалася трьома взаємозалежними та взаємопідсилюючими шляхами. Беручи початок з іпотечної кризи в Сполучених Штатах у 2007 році, «криза в серці» (Gowan 2009) глобального капіталізму протягом року переросла в глобальну кредитну кризу, яка, за тогочасними оцінками, спричинила глобальні економічні втрати у розмірі щонайменше трильйона доларів (IMF 2008). Надалі кредитна криза поширилася на «реальну» економіку. За даними Міжнародного валютного фонду (МВФ), світове виробництво скоротилося на 0,6% у 2009 році (IMF 2010). Загальну суму списань боргів на глобальному рівні було оцінено в 4 трильйони доларів США чи більше (IMF 2009). Відтоді у світовій економіці з’явилися окремі «зелені паростки» економічного піднесення, особливо в економіках, що розвиваються. Тим не менш, поки що відновлення здається повільним та хитким, і цілком можливо, що світова економіка знову перейде до рецесії.

Перша хвиля: на Центральну та Східну Європу насувається негода

Десять колишніх командно-адміністративних економік (ЄС-10), які приєдналися до ЄС у 2004 та 2006 роках, постраждали від глобальної кризи в декілька етапів (Bakker and Gulde 2010; Marer 2010). Першу хвилю, що супроводжувала початок кризи субстандартних іпотек у США, не сприйняли за серйозну загрозу. Потоки капіталу в регіон зростали протягом більшої частини 2000-х років, посприявши поширенню кредитного буму. З 2000 по 2007 рік у ЄС-10 було влито більше 305 мільйонів доларів прямих іноземних інвестицій ¹. У якості одного з провідних реформаторів у регіоні Угорщина була основним одержувачем фондів — сукупні ПІІ в її економіку в період із 1989 до 2007 років склали близько 64 мільйонів доларів ².

Однак перш ніж прийняти це число за показник невідворотного сплощення світу, обумовленого корпоративною глобалізацією (за висловом Томаса Фридмана), слід поглянути на ці дані ширше. У широкій перспективі вони ілюструють явище, яке Біл Данн назвав «тривкою актуальністю географії» для накопичення капіталу (Dunn 2009: 170). Попри щорічний приріст, загальні потоки ПІІ до економік країн ЄС-10 у період між 2000 та 2008 роками склали лише 3,6% світових потоків ПІI ³.

При цьому економіки Центральної та Східної Європи (ЦСЄ) в певному сенсі перетворювалися на «найпривабливішу ціль» (Bakker and Gulde 2010: 4) для капіталу. З 2003 по 2007 рік незважена середня притоків капіталу (107% ВВП) до країн ЄС-10 (окрім Словенії) була втричі вища, ніж у докризових Індонезії, Філіпінах і Таїланді (38% ВВП в 1992 році; Bakker and Gulde 2010: 5). Додатний притік іноземного капіталу тривав навіть тоді, коли в кінці 2006 року почали падати курси акцій інвестиційних банків і хедж-фондів у США та Західній Європі ⁴. Кредитній золотій жилі в регіоні не було видно кінця.

Тож не дивно, що, за офіційною точкою зору в політичних колах та поміж міжнародних інвесторів, «пчих» в економіці Сполучених Штатів після іпотечної кризи не мав би викликати «грипу» в країнах ЄС-10. Попри ознаки майбутніх труднощів, панівна точка зору на економічні перспективи ЦСЄ лишалася оптимістичною ⁵. Восени 2007 року МВФ передбачав, що середнє зростання ВВП у країнах ЦСЄ дещо знизиться: з 6,7% у 2002—2007 до 5% у 2008—2012 роках. Передбачалося, що спад Угорщини буде помірним: з 3,6% в 2002—2007 до 3,4% у 2008—2012 роках (IMF 2007). Однак із початком другої хвилі кризи після банкрутства Lehman Brothers у вересні 2008 року ці сподівання швидко згасли.

Друга хвиля: вразлива газель у савані глобальних фінансів

Друга хвиля кризи була менш сприятливою. Щойно ліквідність на глобальних фінансових ринках зменшилася, інвестори відступили в безпечніші притулки основних капіталістичних держав. У цій ситуації відкритість економік країн ЦСЄ виявилася шляхом до катастрофи. Поєднання відносно невеликих економік (окрім Польщі) з межовою відкритістю для іноземного капіталу та високою експортозалежністю зробило регіон украй вразливим до впливу кредитної кризи. Угорська економіка ідеально підходила під цей опис. Її економічна відкритість надзвичайно висока: відношення загального обсягу торгівлі до ВВП склало 161,4% у 2008 році (найвище в ЄС-10), а 70% цієї торгівлі відбувалося з розвиненими економіками (EBRD 2009). Подальшим свідченням включеності Угорщини до світової економіки є те, що вона посідає третє місце в світі і найвище в регіоні за індексом транснаціоналізації (Pogátsa 2007).

Хитке становище Угорщини погіршив жалюгідний, на думку міжнародних інвесторів, стан її державних фінансів. Якщо придивитися уважніше, цей страх видається перебільшеним. Хоча консолідований державний борг Угорщини у 2007 році (65,9%) був вищий, ніж у середньому по ЄС-10 (41,3%), він не був суттєво вищим за середній борг старих країн-членів ЄС — ЄС-15 (60,4 %) (Eurostat Database). Справді, багато країн ЄС — у тому числі Греція (95,7%), Німеччина (65%), Франція (63,8%), Італія (103,5%) та Португалія (63,6%) — мали аналогічний або навіть вищий рівень державного боргу. Однак відмінність між цими країнами та Угорщиною в тому, що перші мають більший розмір, а також більш вигідні триваліші строки погашення свого суверенного боргу (Eurostat Database). Середньозважений термін погашення угорського суверенного боргу становив лише 3,3 роки — нижче, ніж у всіх країнах, перерахованих вище (The Economist 2010).

Інвестори були також стурбовані високою залежністюугорських домогосподарств і приватного сектору від кредитів. Рівень заборгованості приватного сектору склав 67,6 % від ВВП у 2008 році (четвертий за величиною в країнах ЄС-10), в той час як заборгованість домашніх господарств склала 27,4 % від ВВП (третє місце в регіоні після Естонії та Латвії). Те, що більшість цих боргів були взяті в швейцарських франках або в євро, щодо яких угорський форинт різко знецінився в жовтні 2008 року, довело турботи інвесторів про стан угорської економіки до точки кипіння.

Ці проблеми вихлюпнулися назовні в жовтні 2008 року, коли іноземні інвестори продали угорських державних цінних паперів на суму понад 2 мільярди доларів США (тоді це становило близько 5% цінних паперів Угорщини, що перебували в іноземній власності) протягом декількох днів (Marer 2010: 21). Урядовці та політики в Будапешті врешті визнали, що Угорщина зіткнулася з загрозою масового продажу форинта. Голова Угорського національного банку (УНБ) Андраш Шимор яскраво описав серйозність ситуації в інтерв’ю телеканалу CNBC, порівнявши угорську ситуацію з погонею левів за газелями в савані. Як леви вибирають за здобич повільніших, слабших і вразливіших газелей, так і «спекулятивний капітал» атакує ті країни, які підлягають найбільшому ризику.

Зіткнувшись із цим скрутним становищем, уряд з Будапешта звернувся по допомогу до міжнародних кредиторів (Rachman 2009). Йому був наданий стабілізаційний кредит на суму в 25,1 мільярдів доларів, дві третини якої забезпечив МВФ, ЄС — більшу частину решти, а Світовий банк вклинився з трохи більш ніж мільярдом. Натомість соціалістичний уряд меншості погодився запровадити заходи жорсткої економії, в тому числі різке скорочення видатків на соціальні потреби та збільшення податків ⁶.

Третя хвиля: фронтальний наступ кризи

Третя хвиля кризи безпосередньо вдарила по всіх економіках країн ЄС-10. Згідно зі звітом Світового банку, економіки країн ЦСЄ були поміж «найбільш постраждалих від поточної глобальної економічної кризи (World Bank 2009). Таблиця 10.1 проливає трохи світла на похмурі реалії за цією заявою.

a = показники Угорської центральної служби статистики (KSH 2010); b = дані щодо росту ВВП та промислового виробництва в Греції є попередніми.

Таблиця 10.1. Вибрані економічні показники на кінець 2009 року (%) (24)

Як видно з Таблиці 10.1, наслідки кризи були різноманітними ⁷. Постраждавши не так сильно, як країни Балтії, Угорщина все ж отримала сильний удар від глобальної рецесії — у 2009 році обсяг виробництва впав на 6,7% (IMF 2010). Проте слід пам’ятати, що економічне становище в Угорщині погіршувалося ще до 2009 року. Так, економічне зростання в середньому становило 0,8% в 2007 та 2008 роках (Astrov et. al. 2010). Вплив кризи посилився внаслідок скорочень на основних експортних ринках Угорщини, зокрема в Німеччині. В результаті показники експорту в 2009 році впали на 18,7%, а промислове виробництво на 17,7% — найрізкіший спад після 1991 року. Особливо сильно постраждала обробна промисловість, впавши на 18,4% в річному показнику. Серед підгалузей обробної промисловості найважчу кризу пережило автомобільне виробництво, скоротившись майже на 30% в річному показнику. (На відміну від країн із розвиненою економікою, уряд у Будапешті не запровадив схему «утилізації старих автомобілів», аби збалансувати спад в автомобільній галузі.) На той момент економічне нездужання Угорщини швидко перетікало і в політичну сферу. В середині квітня 2009 року прем’єр-міністр Ференц Дюрчань подав у відставку, і його змінив Гордон Байнай, колишній міністр національного розвитку та економіки та діловий партнер Дюрчаня, який тепер очолив напівтехнократичний уряд. Майже без народної підтримки та всупереч ознакам соціальної та політичної нестабільності — фашистські бойовики з «Угорської варти» (Magyar Gárda) патрулювали вулиці країни, тероризуючи ромів, геїв та лесбійок і «комуністів» — новий уряд рішуче запроваджував подальші заходи жорсткої економії.

Поєднання глобальної рецесії з режимом жорсткої економії отруїло життя пересічних громадян. До кінця 2009 року рівень безробіття становив 10% — найвищий показник із початку дев’яностих. Однак, хоча й так було мало підстав для радості, ця цифра не враховує майже півтора мільйона робочих місць, що були скорочені в дев’яностих; це сприяло хронічно високому рівню неповної зайнятості. Рівень зайнятості в Угорщині становить 55,4%, що значно нижче середнього рівня по ЄС – 64,8% (KSH 2010). Для тих, кому пощастило мати роботу, ситуація не набагато краща. Капіталісти відреагували на спад посиленням експлуатації робітників. Країна перетворюється на одне з найгірших місць для роботи в ЄС. Кількість робочих годин на тиждень для співробітників, зайнятих повний робочий день, у 2009 році склала 40,1 години — більше, ніж у ЄС-27 і ЄС-15, де середній робочий час становить відповідно 39,3 і 38,9 годин на тиждень (Eurostat Database). Реальна заробітна плата у 2007 році впала на 4,6% і, після незначного зростання на 0,8% у 2008 році, в 2009 році знову скоротилася на 3,5% (Astrov et. al. 2010; KSH 2010). Водночас найзаможніші вийшли з кризи відносно неушкодженими: багатство десяти найбагатших угорців виросло на 124 млрд. форинтів (близько 557.5 млн. грн.; Napi Gazdasag 2010).

Вразливість Угорщини до кризи

Дізнавшись про швидкість, із якою криза обплутала Угорщину, ми змушені запитати, чому ця країна стала такою вразливою, коли криза вдарила по регіону. Щоб відповісти на це питання, журналісти, політики, бізнесмени та вчені представили низку конкуруючих інтерпретацій. Як і будь-де, ці аргументи перебувають у діапазоні від спрощених і популістських до складних і спеціалізованих ⁸. Тут ми орієнтуємося на чотири окремі наративи, які домінували в мейнстримному дискурсі Угорщини.

1. Провина лежить на корумпованих політиках і жадібних банкірах

Швидкість, із якою криза субстандартних іпотечних кредитів у США викликала глобальну кризу, приголомшила багатьох фінансистів, управлінців і політиків по всьому світу. Середньостатистичні громадяни зустріли її з сумішшю гніву і здивування. Крім прагнення зрозуміти, як таке могло статися, люди запитували, хто в цьому винен. Досить скоро глобальні ЗМІ рясніли прикладами жадібних банкірів і корумпованих політиків, на яких можна було вказати пальцем.

В Угорщині цей наратив покладає провину за кризу на «корумпованих комуністів і лібералів» (наприклад, політиків Угорської соціалістичної партії, MSZP, або Альянсу вільних демократів — угорської ліберальної партії, SZDSZ) або на «жадібних банкірів» (відповідно до ендемічного антисемітизму, їх приховано або навіть відкрито згадують як євреїв). Цей аргумент став популярним завдяки різним правим політичним силам та їхнім інтелектуальним прислужникам, але його також можна знайти в поглядах деяких представників бізнес-еліти. Згідно з поділом праці між різними правими силами, «помірно» праві (наприклад, партія «Фідес») невпинно нагадують виборцям про провину послідовників соціалістично-ліберального уряду та пов’язаних із ними ділових кіл, тоді як ультраправі сили (наприклад, «Йоббік») додають до наративу порцію антисемітизму.

Неважко зрозуміти привабливість цих поглядів, взявши до уваги жалюгідні досягнення правлячої соціалістично-ліберальної коаліції та їхніх асоційованих партнерів із бізнес-еліти в роки кризи. За допомогою безлічі ЗМІ права опозиція за кожної нагоди нагадувала угорському електорату про провину лівоцентристського уряду. Праве крило розгорнуло свідому культурну та ідеологічну боротьбу, і дискурс угорських ЗМІ різкого зсунувся вправо. Від консервативної Magyar Nemzet, найпопулярнішої щоденної програми Угорщини, до програм Hír TV, найпопулярнішого каналу новин у країні, аж до ультраправих поглядів, які поширює дрібна медіаімперія Габора Селеша (одного з найбагатших людей в Угорщині), праві ідеї пронизують більшість ЗМІ.

Але популярність наративу про «корумпованих політиків і жадібних банкірів» — це не просто результат домінування правих ЗМІ. Під час перебування Дюрчаня на посаді, політиків від MSZP і SZDSZ дедалі частіше стали пов’язувати з корупцією. Авторитет самого Дюрчаня зазнав краху після ганебного ляпу у вересні 2006 року. Тоді, використовуючи вкрай грубі вирази, він визнав, що його уряд брехав про стан економіки, щоб отримати голоси виборців (BBC 2006). Промова викликала масові антиурядові протести (безпрецедентні з 1989 року), а ввечері 18 вересня в Будапешті спалахнуло насильство — невелика група демонстрантів (включно з ультраправими групами й футбольними ультрас) увірвалася до приміщення Угорського державного телебачення й підпалила його. З того моменту підтримка соціалістично-ліберальної коаліції поступово випаровувалася. До моменту загальних виборів у квітні 2010 року довіра соціалістичним і ліберальним політикам була настільки низькою, що права опозиція могла насолодитися спокійним поверненням до влади.

Що ж до банкірської жадібності, досить згадати ім’я президента Угорського національного банку Андраша Шімора, щоб зрозуміти, чому на цей наратив відгукуються багато звичайних громадян (Bloomberg Business Week 2010). Поточна зарплата Шімора, приблизно 460 тис. доларів, не тільки непристойна порівняно з середньою заробітною платою в Угорщині, а й удвічі вища, ніж у голови федеральної резервної системи Бена Бернанке. Той факт, що Шімор отримав нагороду «Центральний банкір року-2010 у нових країнах Європи» від фінансового журналу Euromoney — це сіль на рану тим, хто вже відчуває, що тягар кризи не був розподілений порівну (Origo.hu 2010).

Неважко визначити аналітичні недоліки наративу про «корумпованих політиків і жадібних банкірів». Хоча дискредитовані політики й самозвеличені фінансисти справді мають взяти відповідальність за свої безрозсудні дії, Кастрі правильно наголосив, що «виділення їх як групи з ширшої політекономії слугує [лише] для того, щоб приховати низку важливих факторів [кризи] (Castree 2010). Знову посилаючись на Кастрі, можна також сумніватися, чи має жадібність велику пояснювальну цінність, оскільки вона передбачає «певний трансісторичний людський імпульс, який постійно загрожує проявитися за браку належного контролю» (Castree 2010). Однак твердження, що корумповані політики та жадібні фінансисти були винні в угорській економічній кризі, стало дуже популярним.

2. Слабкий регуляторний нагляд

Після того як економічні коментатори, політики і політичні експертиотямилися від свого початкового шоку через тяжкість глобальноїкризи, термін «провал регуляторної політики» став одним із їхніх улюбленихпояснень її причин. Цей аргумент полягає в тому, що слабкий фіскальний або монетарний (чи і такий, і такий водночас) нагляд по всьому світу дозволяє фінансам переростати реальний сектор економіки. Як висловився МВФ, «погана політика», «надто експансіоністські макроекономічні умови та надто оптимістичні оцінки можливих ризиків» посилюють наслідки кризи в ЦСЄ (Bakker and Guide 2010: 1).

Прихильники цієї тези можуть спиратися на масу емпіричних даних. Приклади браку регулювання — а в багатьох випадках і його повна відсутність — були очевидні протягом багатьох років як на глобальному, так і на регіональному рівні. Уряди та різні регуляторні установи в країнах ЦСЄ добре знали про небезпеку швидкого зростання кредитування, але закривали очі на цю проблему, щоб залишатися «конкурентоспроможними» та підтримувати ілюзію економічного успіху для свого електорату. В Угорщині експерти та коментатори підкреслювали відсутність розсудливої політики в банківській системі (повсюдна видача іпотечних кредитів в іноземній валюті, надмір кредитів у відношенні до депозитів тощо) і загальну неготовність до турбулентності на фінансових ринках (про яку свідчили недостатні валютні резерви в центральному банку) як доказ браку регулювання (Andor 2009; інтерв’ю з Якшіть та Шураньї в Martin and Várkonyi 2010).

Хоч версія про недостатнє регулювання була менш привабливою для угорської громадськості, ніж версія про жадібність і корупцію, вона, як зазначив Кастрі, є «полівалентною в політичному сенсі» (Castree 2010). Вона дозволяє тим, хто поділяє фантазію «саморегульованих» фінансів, можливість проливати крокодилячі сльози в ім’я самих фінансів. Навіть МВФ — один із найбільших прихильників фінансового дерегулювання в останні два десятиліття — нещодавно вибачився перед регіоном, визнавши: «Оглядаючись назад, можна сказати, що під час економічного буму допомогла б активніша політична відповідь» (Bakker and Guide 2010: 26). Однак, на горе для країн ЦСЄ, коли МВФ зрозумів свої помилки, було вже надто пізно.

Для коментаторів, які зберегли критичну позицію щодо неолібералізму, глобальна економічна криза, здавалося, запропонувала рідкісну можливість порвати з гегемонією неоліберальних ідей і представити пропозиції з ліквідації браку регулювання ⁹. Ці пропозиції ґрунтувалися на поглядах Кеннета Ґелбрейта, Джона Мейнарда Кейнса і Гаймана Мінскі та передбачали впровадження «нової системи фінансового регулювання», яка захищала б суспільні інтереси від приватних інтересів орієнтованих на максимізацію прибутку банків.

Серед інших пропозицій було ухвалення нового закону Гласса-Стігалла (закон про банківську діяльність 1933 року, що започаткував банківську реформу), впровадження жорстких вимог до забезпечення достатнього капіталу, реформування стандартів бухгалтерського обліку, жорсткі обмеження офшорів, кращий захист споживачів від «хижацького кредитування», відмову від порятунку «занадто великих для банкрутства» банків і створення податку Тобіна на певні міжнародні фінансові трансакції.

Слід, однак, зауважити, що критика неоліберальної політики не є монополією прогресивних сил. Направді в суперечливій реальності угорського посттрансформаційного капіталізму критика неолібералізму дедалі частіше стає територією правих. Як ми побачимо, правий уряд Орбана вжив найбільше конкретних заходів для приборкання влади фінансів.

3. У всьому винен капіталізм західного зразка

Третій аргумент озвучували ті, хто простежив витоки нинішньої кризи в недоліках англосаксонського капіталізму. Ця критика зосереджується на тому, як віра в «невидиму руку» ринку дозволила «спекулятивному капіталу» вирватися поза кордони національної держави, стимулюючи шалену гонитву за прибутком, яка врешті-решт все і зруйнувала. Знову ж таки, ця версія в Угорщині має прихильників серед представників усіх політичних спрямувань. Одним із найвідоміших представників цього лівого погляду є Іван Селеньї, професор соціології Єльського університету. У 2008 році, коли світова економічна криза тільки-но вибухнула, він жорстко висловився про англосаксонський капіталізм і його апологетів у пострадянському блоці (цит. за: Andor 2009):

Тепер, коли криза глобального фінансового капіталізму потрясла світ у його основах, коли ми переживаємо найбільший економічний колапс із часів кризи 1929—1933 років…, мудрість неоліберального шляху, який обрали посткомуністичні країни в 1989—1990 роках, є дуже сумнівною. Сьогодні Сполучені Штати спасували м’яч, але, схоже, це може викликати найбільшу лавину саме в цьому регіоні. Неолібералізм переживає кризу в Америці…, але здається, що посткомуністичному капіталізму, більш неоліберальному, ніж у самих неолібералів, доведеться платити вдвічі дорожче за свою… помилкову економічну та соціальну політику.

Селеньї застеріг від передчасних заяв про «кінець капіталізму», але виступив за «якісну революцію», яка вела би від неоліберальної моделі капіталізму, заснованої на економічному зростанні за рахунок масового споживання, до моделі, що заохочувала б «менше споживання товарів кращої якості». Для втілення цього бачення Селеньї визнав необхідність жорсткішого регулювання з боку держави (Szelényi 2009).

Повернення держави проповідували не тільки ліві інтелектуали. Одним із найяскравіших критиків англосаксонського капіталізму в Угорщині був не хто інший, як прем’єр-міністр Орбан. У промові, виголошеній у липні 2010 року, він говорив про «кризу західного капіталізму», викликану «домінуванням спекулятивного капіталізму над продуктивним капіталізмом в останні десятиліття». З такого прирівнювання нинішньої кризи до кризи (західної) цивілізації логічно зробити висновок, що необхідно перевідкрити (християнські) «моральні цінності», при цьому повертаючи державу в економічні відносини (Orbán 2010).

Новий уряд, не гаючи часу, взявся втілювати слова Орбана. У переговорах із МВФ улітку 2010 року уряд, побоюючись втратити підтримку виборців, відмовився від пропозиції МВФ знову скоротити бюджетний дефіцит і натомість вирішив шукати кошти безпосередньо на фінансових ринках. МВФ та його прибічники були надзвичайно здивовані таким рішенням уряду, називаючи Орбана «білою вороною» і «популістом» (Financial Times 2010). З іншого боку, критики МВФ були в захваті. Американський економіст Марк Вайсброт стверджував, що Угорщина «першою запропонувала альтернативу жорсткій економії» в Європі (Weisbrot 2010). Апологети неолібералізму були розлючені також рішеннями уряду про скорочення бюджетного дефіциту шляхом запровадження зборів (так званих «кризових податків») із банків та фінансових установ, телекомунікацій, сектору енергетики та великих компаній роздрібного продажу (всі вони переважно іноземні), а також про ренаціоналізацію приватних пенсійних фондів. Поки як іноземні інвестори та експерти в міжнародній діловій пресі виступали проти цих заходів, серед угорського електорату вони набули популярності.

4. Ефект макроекономічних диспропорцій

Четверте пояснення прагне вийти за вузькі межі трьох попередніх. На глобальному рівні це означає розглянути світову кризу в ширшому економічному контексті. Як зауважує Кастрі, для цього потрібно пов’язати «інтерпретації 2 і 3 і показати, що вони — частина… набагато більшої історії» (Castree 2010).

Наратив 4 передбачає, що причини, через які країни ЦСЄ так сильно постраждали від кризи, не можна звести до якогось одного чинника. За словами Філіппа Ле Уеру, віце-президента Світового банку з питань нових країн Європи та Центральної Азії (ЄЦА), вразливість регіону до кризи була викликана цілою низкою чинників, зокрема великими дефіцитами за поточними операціями, високим рівнем зовнішнього боргу, швидким зростанням кредитів і споживчим бумом за рахунок позик в іноземній валюті (IMF 2009). Між прихильниками четвертої інтерпретації, незалежно від політичних переконань, існує консенсус, що ці чинники були більшою чи меншою мірою наявні в Угорщині перед нинішньою кризою. Проте різняться думки щодо причин, які уможливили виникнення цих чинників.

Прихильники ринкової ортодоксії виводять вразливість Угорщини з одного або кількох із таких факторів:

• сумніви щодо фіскальної політики уряду (чи зможе уряд дотримуватися цілей скорочення дефіциту після кількох років жорсткої економії);
• брак «конкурентоспроможності» порівняно з іншими економіками регіону у зв’язку з провалом структурних реформ в економіці; і в результаті
• подальше існування передчасної соціальної держави.

Колишній міністр фінансів Ласло Бекеші був одним із відомих представників цих «ринкових маоїстів» ¹⁰. Він стверджує, що економічні проблеми Угорщини постали через «помилкову» політику уряду у 2001—2006 роках, у поєднанні зі структурними характеристиками угорської економіки (Békesi 2010). Згідно з Бекеші, замість дотримуватися політики «поступового зростання» (наприклад, через збільшення експорту та інвестицій із одночасним збільшенням заощаджень домогосподарств і фінансової стабільності), уряди в Будапешті вели економіку шляхом «штучного зростання» через «волюнтаристські» заходи, збільшуючи витрати держави та нарощуючи зарплати швидше, ніж продуктивність. Структурні диспропорції в поєднанні з економікою, де «домінують сектори, чутливі до кон’юнктурних змін», які, як правило, серйозно страждають від спаду глобального попиту, призвели до подальшої деформації економіки в умовах світової кризи.

Хоч можна погодитися з діагнозом Бекеші, його рішення виглядають менш привабливо. Адже для Бекеші та його товаришів-неолібералів панацея від економічних проблем Угорщини — це ще ширше впроваджувати ринкові відносини, а не звужувати їх. Тож «має бути лише стільки планування, скільки абсолютно необхідно, і настільки багато ринку, наскільки можливо». Щоб досягти цього, робітників необхідно поставити на коліна. Підвищення заробітної плати слід прив’язати до зростання продуктивності праці, і уряд має стимулювати експорт, зберігаючи при цьому строгу позицію в фіскальній політиці. Вища мета економічної політики, на думку Бекеші, «має полягати не в оптимізації розподілу…, а в посиленні конкурентоспроможності» (Békesi 2010).

У своїй прогресивній версії четверте пояснення розглядає угорську економіку в ширшому контексті, підкреслюючи макроекономічні, геополітичні та історичні аспекти економічних проблем країни. Андор, наприклад, стверджує, що про кризу в Угорщині не можна говорити без згадки про дедалі тіснішу взаємозалежність держав-членів ЄС. Розглядаючи банківську систему Центральної та Східної Європи, він зауважує, що більшість тутешніх банків належать закордонним власникам (переважно австрійським, італійським, французьким, німецьким та шведським банкам) — а це означає, що «фінансову кризу в цьому регіоні не можна зрозуміти окремо від решти ЄС» (Andor 2009: 291). Інші економісти, такі як Петер Рона, простежили зв’язок проблем угорської економіки з її безперервно високим рівнем неповної зайнятості. За словами Рони, хронічна неповна зайнятість пов’язана з неконкурентоспроможністю угорських компаній порівняно з філіями транснаціональних корпорацій (ТНК). А низьку конкурентоспроможність угорських фірм, стверджує він, зрештою можна пояснити поєднанням поганої грошово-кредитної політики центрального банку та браку урядових стратегій розвитку (Róna 2009).

Врешті-решт, прогресивні коментатори опинилися в незручній ситуації: (справедливо) прагнучи захистити важко ушкоджену державу добробуту від нових атак неолібералізму, вони зациклюються на тих установах, які захищають, вбачаючи в них ключові фактори прогресивних змін. Таким чином, усе закінчується поверненням до третього наративу, який закликає до активнішої участі держави в економічних справах. Але хоча підтримка держави загального добробуту є благородною метою, проблема такого погляду в тому, що вихід з кризи для нього залишається в рамках існуючої системи.

Четверта інтерпретація оприявнює необхідний макроекономічний, геополітичний та історичний виміри, тому в її рамках вдається показати, як глобальний дисбаланс впливає на угорську економіку. Однак зрештою технічність і абстрактність мови, притаманна цій інтерпретації, не дозволяє їй викликати такий широкий відгук, як інтерпретації 1 та 3. Тому, як вказує Кастрі, це пояснення «діє тільки серед обізнаних у технічних деталях глобальної політекономії» (Castree 2010) — на кшталт людей, які читають Financial Times (або схожі ділові журнали Угорщини), звіти МВФ та Світового банку або книги чи академічні есе про світову політичну економію.

До альтернативної інтерпретації

Нинішня глобальна економічна криза проявила суперечливу динаміку капіталістичного розвитку. Як ми бачили, її наслідки для економік окремих країн і різних регіонів відрізнялися. Усі наведені інтерпретації висвітлюють цікаві аспекти вразливості Угорщини до глобальної кризи, однак жодна з них не дає задовільного пояснення того, як недавня економічна криза в цій країні пов’язана з динамікою глобальної економіки. Чого не вистачає цим інтерпретаціям, так це відчуття тотальності.

Існує цілий корпус марксистської літератури, на основі якої можна побудувати більш критичний і корисний підхід до впливу глобальної кризи на економіки країн ЦСЄ, — центральними поняттями тут є «клас», «закон вартості» та «конкуренція» ¹¹. Суть такого підходу в тому, що суперечливий розвиток посттрансформаційної економіки не можна зрозуміти як щось окреме, натомість слід розглядати у зв’язку з суперечливою динамікою глобальної економіки та міжнародної системи держав. У цьому розділі відповідні знахідки буде доповнено з опертям на поняття «змішаного і нерівномірного розвитку» (ЗіНР), яке запропонував Лев Троцький. Останнім часом відродився інтерес до цього поняття ¹².

Розуміючи капіталістичний розвиток як динамічний процес, який є результатом взаємодії між економічними змінами та політичними й соціальними силами, поняття ЗіНР пропонує рамки, в яких можна виробити не детерміністську інтерпретацію посттрансформаційного капіталізму в ЦСЄ. Це пояснення підкреслює важливість місцевих умов (історичних та інституційних вимірів і ролі держави) як ключового чинника розмаїття шляхів, якими ці країни було залучено до світової економіки. Перефразовуючи Бреннера (Brenner et al.), експансія логіки капіталу завжди вбудована в наявні інституційні ландшафти і переробляє їх через процеси накопичення капіталу (Brenner et al. 2010). Тож хоча капітал, за словами Маркса й Енгельса, прагне «створити світ за своєю подобою» (Marx and Engels 1992 [1848]: 7), він не гомогенізує, а веде до варіацій у часі та просторі.

Змішаний і нерівномірний розвиток

Маркс і Троцький поділяли розуміння капіталізму як тотальності, що об’єднує світ у єдину виробничу систему під владою капіталу. Способом роботи цієї системи є «закон вартості». Як зауважує Гарді, цей закон має два аспекти. З одного боку, через конкуренцію «всі виробники мусять виробляти з мінімальними витратами робочого часу», а з іншого, та-таки конкуренція «викликає тенденцію встановлення норми прибутку в усіх галузях промисловості» (Hardy 2009: 37-38). З поширенням капіталізму по всьому світі два аспекти ЗіНР стають помітними при зіставленні різних суспільств. Гармен описує це так (Harman 1983: 75):

Капіталістична експлуатація праці розчиняє всі попередні суспільні форми, перетворюючи їх на елементи єдиного капіталістичного світу. Кожен матеріальний об’єкт постійно зазнає зведення до простого виразу єдиної гомогенної сутності — абстрактної праці. Кожен елемент нерівномірності постійно змішується з кожним іншим елементом нерівномірності, утворюючи тотальність світового ринку.

Тут ми спробуємо з’ясувати, як теорія ЗіНР може бути пов’язана з Марксовим «законом вартості». На це нещодавно звернув увагу Колін Баркер (Barker 2006). Його теза ґрунтується на тому, що розширення виробництва «швидко створює дедалі ширший потік товарів, вартість яких терміново треба реалізувати», що змушує капітали виходити за межі своїх національних кордонів (Barker 2006: 80). Конкуренція як результат цього процесу зумовлює «міжнародний тиск на нації та виробництва в усьому світі» (Barker 2006: 80). Як зауважує Баркер, відколи постав світовий ринок, що керується логікою накопичення капіталу, закон вартості жорстко диктує умови підвладним йому агентам, у процесі створюючи ЗіНР (Barker 2006: 81):

Закон вартості… — це не просто «опис закономірностей», а й розпорядження, що справляє потужніший вплив на поведінку, ніж будь-яка фетва. Йому підпорядковані не тільки працівники та роботодавці, а й наймогутніші уряди. Проте його могутність походить не від когось наділеного владою, а від безособової роботи капіталістичної форми змішаного розвитку.

Тут ми можемо простежити основи ключової характеристики «закону вартості» — того, що Маркс називав «законом падіння норми прибутку». Баркер стверджує, що це поняття дозволяє запропонувати «витончену діалектику» з теорією ЗіНР, адже воно показує, як «один процес — накопичення — породжує через власну логіку свою ж протилежність, знецінення» (Barker 2006: 81). Це відбувається, бо «взаємодія капіталів через ланцюги виробництва та обігу» сама заснована на відносинах між «нерівномірно привілейованими капіталами», які ведуть до нерівномірних інвестицій у нове виробництво, а отже, «до здешевлення товарів у момент продажу» (Barker 2006: 81). Таким чином, капіталісти, які першими розробили нові методи виробництва і яким у цьому процесі вдалося знизити вартість товарів, «неприємно шокують» тих, хто з якихось причин і далі застосовує старі методи виробництва (Barker 2006: 81). Хоч ці капіталісти й застосовують застарілі методи, вони розуміють, що загальна ціна їхньої продукції знизилася, і випуск товарів (тобто їхній капітал) зменшився (Barker 2006: 81).

У багатьох сенсах ця суперечність стисло виражає парадоксальний результат інтеграції радянського блоку в глобальну економіку: з одного боку, ці економіки включилися в ланцюги глобального капіталу — а з іншого боку, закріпилася нерівномірність розвитку як усередині цих країн, так і між ними та розвиненішими країнами капіталістичного ядра. Це одна з центральних характеристик процесу, на якому ми зараз зупинимося детальніше.

Між державним капіталізмом і ринком

Внаслідок кризи сімдесятих років лідери держав з обох боків Берлінської стіни зіткнулися з гнітючою картиною перевиробництва, дедалі нижчою рентабельністю інвестицій, масовим безробіттям і опором робітників. За старою звичкою, капітал відповів на кризу стимулюванням дарвінівського процесу «творчого руйнування», дозволяючи збитковим капіталам зникнути, щоб ті, що пройшли випробування, могли стати основою нового циклу економічного зростання (Schumpeter 1975). Однак у світовій економіці в післявоєнні роки відбулися значні зміни: капітали — фірми всередині системи — стали більшими через процеси концентрації (поступове накопичення капіталу) і централізації (злиття й поглинання). Напружене військове протистояння між Сходом і Заходом також заважало світовим лідерам дати капіталу знищитися достатньою мірою. Як пояснює Джозеф Чунара, «той самий механізм, який очищає систему та на деякий час відновлює її — економічна криза — став небезпечнішим для системи» (Choonara 2009). Іншими словами, система ставала надто великою, щоб зазнати краху.

Таким чином, для подолання кризи треба було шукати інших рішень. Відповіддю Заходу було звернення до неоліберальної політики та впровадження того, що Дейвід Гарві називає «просторовим рішенням», яке мало подолати проблеми падіння норми прибутку шляхом переміщення капіталу та робочої сили в регіони, де їх було дешевше виробляти (тобто шляхом аутсорсингу). Водночас для накопичення капіталу мали стати доступними нові ринки, що стимулювало процеси, відомі сьогодні як «фінансіалізація» (Harvey 2003: 137-182; Harvey 2006: 41-50). (Реалізація цієї політики не була автоматичною, вона часто покладалася на активну підтримку урядів.) Хоча за допомогою неоліберальної політики вдалося дещо відкласти кризу в країнах із розвиненою економікою, вона не змогла стимулювати зростання в усьому світі. Світовий приріст прибутку на душу населення знизився з 3,5% у шістдесятих роках до 2,4% у проблемних сімдесятих. У наступних десятиліттях показники були ще гнітючіші — світове зростанням на рівні 1,4% й 1,1% у вісімдесятих та дев’яностих відповідно. У 2000-х картина була ще похмурішою: перед початком глобальної фінансово-економічної кризи щорічне зростання заледве сягало одного відсотка (World Commission on the Social Dimension of Globalization 2004).

На Сході криза сімдесятих років змусила економіки радянського блоку зіткнутися з власними внутрішніми суперечностями і похмурими реаліями світового ринку. Коли наслідки спаду стали відчутними в країнах блоку, лідери однопартійних режимів поступилися тискові капіталу (ефект, що його Троцький назвав «батогом зовнішньої необхідності» — Trotsky 1977: 27), відмовилися від центрального планування на користь ринку й намагалися більше інтегруватися до світової економіки. Цього сподівалися досягти за допомогою політики імпорту передових технологічних товарів із Заходу в обмін на експорт промислової та сільськогосподарської продукції.

Угорщина стала регіональним лідером цього процесу. Її імпорт із Заходу зростав швидшими темпами, ніж її імпорт із інших країн радянського блоку (Köves 1985: 101). Зростання імпорту оплачувалося завдяки кредитам від західних урядів, банків і міжнародних фінансових інститутів. Це означало, що боргове навантаження командно-адміністративної економіки з сімдесятих років суттєво зростало. У вісімдесятих роках іноземний борг Угорщини на душу населення був найвищим серед економік країн радянського блоку (Fabry 2009: 77, Table 1). Опинившись між тиском світового ринку й дедалі гучнішими вимогами реформування — як усередині партійної бюрократії, так і з боку дисидентських рухів — режим Кадара виявився нездатним зберігати роль гегемона в суспільстві. За умов зростання тиску ззовні та зсередини більшість представників партійного керівництва вирішили «стрибнути ще до поштовху» ¹³.

Угорський посттрансформаційний капіталізм

На момент зміни режиму угорська економіка перебувала в жалюгідному стані. З 1973 до 1990 року вона стагнувала, на відміну від попереднього періоду (в 1950—1973 роках), коли зростання в середньому становило 3,6% — вище або на одному рівні з показниками більшості передових економік (Maddison 1997: 32, Table 9). Зіткнувшись із такою похмурою картиною, підбурювана ростом іноземного боргу політична еліта дійшла висновку, що потрібні радикальні ринкові реформи, аби дати економіці поштовх до розвитку. Надія була на те, що реформи стимулюватимуть економічне зростання, яке, своєю чергою, забезпечить простим громадянам такі самі стандарти життя, як у їхніх сусідів на Заході.

Так були відчинені двері для інтересів капіталу. Уряди в Будапешті поступово впроваджували економічні реформи з акцентом на лібералізації, маркетизації та приватизації. Цей процес узгоджувався з економічними та геополітичними інтересами основних західних держав, які прагнули зайти й отримати контроль над новими ринками, створеними в результаті розпаду радянського блоку.

Притік іноземного капіталу докорінно змінив угорську економіку. Позитивні наслідки полягали в появі раніше відсутніх галузей промисловості, як-от виробництво обчислювальної техніки та автомобілів, тоді як частка низькотехнологічної промисловості істотно знизилася (Szalavetz 2005: 6; Gács 2003: 143). Іноземний капітал також сприяв різкій зміні напрямку угорської торгівлі. З 1989 до 1991 року частка угорського експорту, спрямованого на ринки радянського блоку, знизилася з 41% у 1989 році до 19%, тоді як частка загального експорту, що йшла в країни ОЕСР, зросла до 70% (Jeffries 1993: 428). Відтоді ці тенденції вкорінилися.

Структура угорської економіки стала схожою на рецепти з неокласичних підручників. Відтак для прибічників неоліберальної ортодоксії Угорщина уособлює історію успіху неоліберальної трансформації. Однак, як сказав римський байкар Федр, «речі не завжди є тим, чим здаються, перше враження багатьох вводить в оману». Аналогічно, дедалі ближча схожість загальної макроекономічної структури Угорщини на структуру розвинених економік не розкриває деяких структурних дисбалансів, які залишаються незмінними вже двадцять років після формального переходу Угорщини до ринкової економіки.

Почнемо з того, що реінтеграція Угорщини до світової економіки багато в чому відповідала короткостроковим інтересам і не мала жодного довгострокового бачення соціального та політико-економічного розвитку (Nagy 2003; Szalai 2010). Один за одним уряди в Будапешті сприймали приплив іноземного капіталу як «священну корову», яка автоматично мала приносити вище економічне зростання. Однак із цієї точки зору вони не змогли розпізнати реальних причин раптової цікавості іноземного капіталу до країн ЦСЄ.

Причини тяжіння капіталу до регіону були двоїстими. З одного боку, поєднання відносно низьких витрат на робочу силу та привабливого клімату для іноземних інвесторів (наприклад, низька чи навіть пропорційна ставка податку, захист приватної власності і право виводити прибуток із країни) з географічною близькістю до основних економік країн ЄС і вищою за середню нормою прибутку в ряді секторів (зокрема, у фінансах) зробили ці країни вигідним регіоном для потоків капіталу з розвинених економік ¹⁴. З іншого боку, потік іноземного капіталу в країни ЦСЄ дозволив капіталістам економік ядра ЄС стимулювати «перегони донизу», змушуючи робітників у своїх країнах змиритися з нижчою платнею та гіршими умовами. Як описано в звіті «Дослідження грошей та фінансів» (RMF), велику вигоду від цієї політики здобула Німеччина, чиїм основним джерелом зростання в останні роки було накопичення позитивного сальдо поточного рахунку, досягненого радше через тиск на оплату й умови праці, ніж через зростання продуктивності. Цей надлишок був потім «повторно використаний як прямі іноземні інвестиції та німецьке банківське кредитування в периферійних країнах і поза ними» (Lapavitsas et al. 2010: 4). Справді, німецькі банки були одними з основних власників угорської банківської системи.

Недоліки надмірного покладання Угорщини на іноземний капітал та на експорт видно в загальній структурі її економіки: частка іноземного капіталу надзвичайно висока, тоді як внутрішній ринок слабкий. Це видно з того, що у 2008 році дев’ять із десяти найбільших корпорацій в Угорщині були дочірніми компаніями ТНК ¹⁵. Хоч іноземний капітал став монополістом у багатьох секторах угорської економіки, викликані цим проблеми посилюються тим, що Салай описав як «монокультурний характер» іноземного капіталу — мається на увазі, що діяльність ТНК в першу чергу спрямована на задоволення потреб західноєвропейських ринків (зокрема Німеччини, яка залишається найбільшим торговельним партнером Угорщини; Szalai 2010). За оцінками Лоранта, прибуток, який отриманили ТНК з угорської економіки, сягає 6-7% від сукупного ВВП країни (Loránt 2008). У якості ще одного недоліку Пітті звертає увагу на той факт, що ТНК переважно зосереджені на складальних виробництвах, які зазвичай є легкозамінними, покладаються на некваліфіковану робочу силу і за необхідності можуть бути швидко переміщені за кордон (Pitti 2002).

Водночас реструктуризація економіки Угорщини за неоліберальними приписами дорого обійшлася в соціальному плані. В усьому регіоні реструктуризація економіки призвела до «постперехідної рецесії», масштаби і тривалість якої навіть Світовий банк визнав «зіставними з тим, що було в розвинених країнах у роки Великої депресії, а для більшості країн навіть набагато гіршими» (World Bank 2002:2). Обсяг виробництва в Угорщині повернувся до рівня 1989 року лише в 1999 році, та до того часу звичайні угорці заплатили за той спад велику ціну (EUREQUAL 2006: 2). У 1996 році реальна заробітна плата і пенсія були відповідно на 24 і 30% нижчими за рівень 1989 року (Stark 2009: 155-161; цит. за: Romsics 2010). Економічна рецесія також призвела до поглиблення нерівності доходів. Дохід найбагатших 10% населення в останні дні режиму Кадара був десь у чотири-п’ять разів більшим, ніж найбідніших 10%. До 2003 року цей показник виріс до 8,4 (TÁRKI 2004: 51). У конкретних показниках це означає приголомшливу різницю в багатстві: тоді як найбідніший мільйон угорців контролює лише 3%, найбагатший мільйон володіє 25-26% національного багатства (Romsics 2010).

У ретроспективі результати політико-економічної трансформації в Угорщині є вельми неоднозначними. Країна була інтегрована у світову економіку як напівпериферійний гравець — із усіма економічними, політичними та соціальними наслідками. Як показала нинішня криза, це досить небезпечне становище.

Висновки. Чи є криза в Угорщині системною кризою посттрансформаційного капіталізму?

У 1989 році «реальний соціалізм» у країнах ЦСЄ раптово добіг кінця. На наступні два десятиліття регіон став лабораторією неоліберальної трансформації. Дух цього періоду можна підсумувати утопічною тезою неоконсервативного американського філософа і політеконома Френсиса Фукуями про «кінець історії». За Фукуямою, падіння сталінізму уособлювало «остаточну перемогу економічного й політичного лібералізму», що позначила не лише «тріумф Заходу», а й «кінець історії як такої» (Fukuyama 1992).

Нинішня фінансово-економічна криза поставила під питання тріумфаторство глобального капіталізму й розтрощила неоліберальну країну див у ЦСЄ. На перший погляд, уразливість Угорщини до кризи, схоже, залежить від коливань світового ринку. Тож фанатичні «ринкові маоїсти» закликають до подальших «ринкових реформ», тоді як нові кейнсіанці говорять про «розвиток під керівництвом держави» в надії, що ці заходи дозволять повернути економіку «на правильний шлях». Але що як нинішній глухий кут в Угорщині насправді є глибшим; що якщо її проблеми виходять за рамки «нормальних» підйомів та спадів економічних циклів і лежать в основі фундаментальних протиріч у самому угорському суспільстві?

Це смілива заява, але давайте на мить побудемо хоробрими й розглянемо цю тезу. Я стверджую, що політико-економічна система, запроваджена в Угорщині після зміни режиму, з самого початку страждає від протиріч. Під тиском із боку світового ринку низка урядів у Будапешті проводили політику лібералізації, приватизації та маркетизації, відчайдушно сподіваючись, що ці заходи сприятимуть повному перетворенню економіки і впровадять таким чином вищі стандарти життя для звичайних угорців.

Однак ці реформи не виправдали себе. Не дивно, що суспільне невдоволення поточним станом справ є майже суцільним. Опитування у квітні 2010 року показало, що 94% опитаних вважали економічну ситуацію в Угорщині поганою, а 72% сказали, що вони опинилися в гіршому становищі, ніж при комунізмі (Pew Research Center 2010). Таким чином, капіталістичне тріумфаторство, схоже, поступається місцем антиутопії капіталістичного реалізму ¹⁶.

Проте на глибшому рівні ці дані також вказують на потенційну кризу гегемонії угорського правлячого класу. Наш аналіз дає всі підстави вважати, що поточні проблеми Угорщини виходять за межі «циклічної кризи» (тобто спаду капіталістичного економічного циклу) аж до того, що Антоніо Грамші назвав «органічною кризою». Тоді як циклічні кризи є невід’ємним результатом суперечностей капіталізму, органічні кризи виходять за межі проблем нагромадження капіталу і створюють у суспільстві проблеми, що ставлять під сумнів гегемонію панівного класу ¹⁷. Зникнення старого порядку дає раніше підлеглим класам можливість кинути викликстатусу-кво й досягти гегемонії в суспільстві. Однак Грамші підкреслював, що це в жодному разі не прямолінійний процес, адже протиріччя органічної кризи можуть (за відсутності чіткого контргегемонічного блоку) «затягнутися на десятки років» (Gramsci 1975: 1579). Зіткнувшись із такою ситуацією, суспільство опиняється в тупику, в якому «старе вмирає, [а] нове не може народитися, і в цьому міжцарів’ї з’являється велика різноманітність патологічних симптомів» (Gramsci 1971: 276).

За використання категорій Грамші криза в Угорщині набуває геть іншого змісту. Для прогресивних сил в Угорщині це означає, що вони мають зціпити зуби й визнати, що в рамкахчинної системи розв’язку економічної хвороби в країні немає. Єдиною життєздатною альтернативою є викриття профанації нинішньої системи та відновлення політики класової боротьби.

Переклали Олексій Вєдров, Ірина Дубей і Катерина Романюк за: Fabry, A. From Poster Boy of Neoliberal Transformation to Basket Case: Hungary and the Global Economic Crisis. In: Dale, G. (ed.) First the Transition, Then the Crash: Eastern Europe in the 2000s. London: Pluto Press, pp. 203-229.

Посилання:

Allinson, J.C. and Anievas, A., 2009. The Uses and Misuses of Uneven and Combined Development: An Anatomy of a Concept. In: Cambridge Review of International Affairs, 22 (1), pp. 47-67.

Andor, L., 2009. Hungary in the Financial Crisis: A (Basket) Case Study. In: Debatte: Journal of Contemporary Central and Eastern Europe, 17 (3), pp. 285-296.

Andor, L. and Summers, M., 1998. Market Failure: A Guide to the East European ‘Economic Miracle’. London: Pluto Press.

Astrov, V., Holzner, M., Laski, K., Podkaminer, L. et. al., 2010. Current Analyses and Forecasts,6: Will Exports Prevail over Austerity? Vienna: Vienna Institute for International Economic Studies (WIIW).

Bakker, B.B. and Guide, A.-M., 2010. The Credit Boom in the EU New Member States: Bad Luck or Bad Policies? IMF WP/10/130. Available 13.01.14 at: https://www.imf.org/external/pubs/ft/wp/2010/wp10130.pdf

Barker, C., 2006. Beyond Trotsky: Extending Combined and Uneven Development. In: Dunn and Barker 2006, pp. 72-87.

BBC, 2006. Excerpts: Hungarian Lies Speech. Available 13.01.14 at: http://news.bbc.co.uk/1/hi/world/europe/5359546.stm

Békesi, L., 2010. A Magyar gazdaság helyzetéröl, kilátásairól, a gazdaságpolitika dilemmáiról és feladatairól. In: Élet és Irodalom, 54 (9), 5 March.

Bloomberg Business Week, 2010. Simor-Orban Battle Means Hungarian Policy Divisions Until 2013. Available 13.01.14 at: www.businessweek.com/news/2010-07-16/simor-orban-battle-means-hungarian-policy-divisions-until-2013.html

Brenner, N., Peck, J. and Theodore, N., 2010. Variegated neoliberalization: geographies, modalities, pathways. In: Global Networks, 10 (2), pp. 182-222.

Callinicos, A., 2007. Does Capitalism Need the State System? In: Cambridge Review of International Affairs, 20 (4), pp. 533-549.

Castree, N., 2010. The 2007—2009 Financial Crisis: Narrating and Politicising a Calamity. In: Human Geography, 3 (1), pp. 34-48.

Choonara, J., 2009. Marxist Accounts of the Crisis. In: International Socialism, 123.

Dunn, B., 2009. Global Political Economy: A Marxist Critique. London: Pluto Press.

Dunn, B. and Radice, H. (eds.), 2006. 100 Years of Permanent Revolution: Results and Prospects. London: Pluto Press.

EBRD, 2009. Transition Report 2009. London: European Bank for Reconstruction and Development.

EUREQUAL, 2006. The State of Inequality in the Central and Eastern Europe: Desk Research on Hungary. Available 13.01.14 at: http://eurequal.politics.ox.ac.uk/papers/eurequal%20desk%20research%20hungary.pdf

Eurostat Database.

Fabry, A., 2009. End of the Liberal Dream: Hungary since 1989. In: International Socialism, 124.

Financial Times, 2010. Hungary Blunders (editorial), 20 July 2010.

Fischer, M., 2009. Capitalist Realism: Is There No Alternative? Winchester: Zero Books.

Fukuyama, F., 1992. The End of History and the Last Man. London: Penguin Books.

Gács, J., 2003. Structural Change and Catching Up: The Experience of the Ten Candidate Countries. In: Tumpel-Gugerell, G. and Mooslechner, P. (eds.) Economic Convergence and Divergence in Europe: Growth and Regional Development in an Enlarged European Union. Cheltenham: Edward Elgar.

Gowan, P., 2009. Crisis in the Heartland. Consequences of the New Wall Street System. In: New Left Review, 55, pp. 5-29.

Gramsci, A., 1971. Selections from the Prison Notebooks. New York: Progress Publishers.

Gramsci, A., 1975. Quaderni del carcere, vols. 1−5. Torino: Einaudi.

Hardy, J., 2009. Poland’s New Capitalism. London: Pluto Press.

Harman, C., 1983. Philosophy and Revolution. In: International Socialism, 21.

Harvey, D., 2003. The New Imperialism. Oxford: Oxford University Press.

Harvey, D., 2006. Spaces of Global Capitalism. Towards a Theory of Uneven Geographical Development. London: Verso.

Heti Világgazdaság, 2010. Az 500 legnagyobb árbevételü hazai cég listája. Available 13.01.14 at: http://hvg.hu/top500/20100120_top_500_legnagyobb_arbevetel_lista_hvg

IMF, 2007. World Economic Outlook, October 2007. Washington, DC: International Monetary Fund.

IMF, 2008. World Economic Outlook, April 2008. Washington, DC: International Monetary Fund.

IMF, 2009. World Economic Outlook, April 2009. Washington, DC: International Monetary Fund.

IMF, 2010. World Economic Outlook, April 2010. Washington, DC: International Monetary Fund.

Jeffries, I., 1993. Socialist Economies and the Transition to the Market: A Guide. London: Routledge.

Köves, A., 1985. The CMEA Countries in the World Economy: Turning Inwards or Turning Outwards. Budapest: Akadémiai Kiadó.

KSH (Hungarian Central Statistics Office), 2010.

Lapavitsas, C. et. al., 2010. The Eurozone Crisis: Beggar Thyself and Thy Neighbour. Research on Money and Finance Occasional Report. Available 13.01.14 at: http://researchonmoneyandfinance.org/media/reports/eurocrisis/fullreport.pdf

Loránt, K., 2008. A Magyarország eladósódásával kapcsolatos legfontosabb

tudnivalok. Manuscript.

Maddison, A., 2007. The Nature and Functioning of European Capitalism: A Historical and Comparative Perspective. In: Banca Nazionale del Lavoro Quarterly Review, 208, pp. 431-479.

Marer, P., 2010. The Global Economic Crises: Impacts on Eastern Europe. In: Acta Oeconomica, 60 (1), pp. 3-33.

Martin, J.P. and Várkonyi, I. 2010. Álomcsöd. Interjúk a válságról. Budapest: Alinea Kiadó.

Marx, K. and Engels, F., 1992 [1848]. The Communist Manifesto, Oxford: Oxford University Press.

Nagy, P., 2003. From Command to Market Economy in Hungary under the Guidance of the IMF. Budapest: Akadémiai Kiadó.

Napi Gazdaság, 2010. A 100 leggazdagabb magyar.

Orbán, V., 2010. A nyugati tipusú kapitalizmus került válságba. Available 13.01.14 at: www.orbanviktor.hu

Origo.hu, 2010. Díjat kapott Washingtonban Simor András. Available 13.01.14 at: www.origo.hu/uzletinegyed/hirek/2010101O-euromoney-a-felzarkozo-europairegioban-az-ev-jegybankara-lett-simor.html

Pew Research Center, 2010. Hungary Dissatisfied with Democracy, but not its Ideals. Available 13.01.14 at: http://pewresearch.org/pubs/1554/hungary-economic-discontent-democracy-communism

Pitti, Z., 2002. Európai felzárkózás és/vagy versenyképességünk javítása. Public lecture, 19 November.

Pogátsa, Z., 2007. Éltanúló válságban. Állam és piac a rendszerváltás utáni Magyarországon, Budapest: Figyelö.

Rachman, G., 2009. Hungarian Lessons for a World Crisis. In: Financial Times, 11 May.

Ripp, Z., 2006. Rendszerváltás Magyarországon 1987—1990. Budapest: Napvilág Kiadó.

Romsics, I., 2010. Mérlegen a magyar XX. század. In: Élet és Irodalom, 54 (9), 5 March.

Rosenberg, J., 2005. Globalization Theory: A Post Mortem. In: International Politics, 42 (1), pp. 2-74.

Rosenberg, J. and Callinicos, A., 2008. Uneven and Combined Development: The Social-Relational Substratum of “the International”? An Exchange of Letters. In: Cambridge Review of International Affairs, 21 (1), pp. 77-112.

Róna, P., 2009. Monetáris maszlag. In: Népszava, 29 June.

Schumpeter, J., 1975. Capitalism, Socialism and Democracy. London: Unwin University Books.

Stark, A., 2009. Rögös úton. Nemzetgazdaságunk rendszerváltás elötti és utáni két évtizede, Budapest: Akadémiai Kiadó.

Szalai, E., 2008. New Capitalism – And What Can Replace It. Budapest: Pallas Kiadó.

Szalai, E., 2010. A rendszervál-tástól a rendszerválságig. Available 13.01.14 at: www.rednews.hu/exkluziv/elmelet/szalai-erzsebet-a-rendszervaltastol-a-rendszervalsagig.html

Szalavetz, A., 2005. Structural Change—Structural Competitiveness. Working Paper 155. Budapest: Institute of World Economics, Hungarian Academy of Sciences.

Szelényi, I., 2009. A globális pénzügyi válság és Közép Európa nyomorúsága. In: Népszabadság, 21 March.

Tamás, G.M., 2008. Eastern Europe Today: Counter-Revolution against a Counter-Revolution. In: Socialist Register 2008: Global Flashpoints. Pontypool: Merlin Press, pp. 284-294.

TÁRKI, 2004. Hungary: Social Report 2004. Budapest: TÁRKI.

The Economist, 2010. Debt Sustainability: Not So Risk Free. 11 February.

Trotsky, L., 1977 [1934]. History of the Russian Revolution. London: Pluto Press.

Trotsky, L., 2007 [1930/1906]. The Permanent Revolution and Results and Prospects, London: Socialist Resistance.

USA Tosay, 2006. 22 June 2006. Available 13.01.14 at: www.usatoday.com/money/world/2006-06-22-hungary-usat_x.htm

van der Linden, M., 2007. The “Law” of Uneven and Combined Development: Some Underdeveloped Thoughts. In: Historical Materialism, 15 (1), pp. 145-165.

Weisbrot, M., 2010. To Viktor Go the Spoils: How Hungary Blazes a Trail in Europe. In: The Guardian, 9 August.

World Bank, 2002. Transition—The First Ten Years: Analysis and Lessons for Eastern Europe and the Former Soviet Union. Washington, DC: World Bank.

World Bank, 2008. Bank Regulation and Supervision Database 2007. Available 14.01.14 at: http://econ.worldbank.org/WBSITE/EXTERNAL/EXTDEC/EXTRESEARCH/0,,contentMDK:20345037~pagePK:64214825~piPK:64214943~theSitePK:469382,00.html#Survey_III

World Bank, 2009. Overview of Europe and Central Asia (ECA) Region, September 2009. Washington, DC: The World Bank.

World Commission on the Social Dimension of Globalization, 2004. A Fair Globalization: Creating Opportunities for All. Geneva: International Labour Office.

Гарді, Дж., 2011 [2010]. КризатарецесіявЦентральнійіСхіднійЄвропі: «успішнасоціальнатрансформація» таїїнаслідки. У: Політична критика, 2, с. 194-206.