«Витіснені» — політичний фільм-маніфест про життя безпритульних в Одесі

У 2023 році фестиваль «Фільма» вже звертався до теми житла та соціальної (не)захищеності. Разом з Анастасією Бобровою колектив фестивалю створив програму, яка підсвічувала теми житлової прекарності, бідності, джентрифікації і бездомності. У кураторському тексті наголошувалося, що бездомні люди залишаються поза увагою політичного дискурсу та планів відбудови. Тодішня програма ілюструвала необхідність доступного житла для всіх на прикладах Бангладешу, Канади, США, ПАР та Італії. Цього року «Фільма» знову говорить про права на житло, однак тепер пропонує зануритися в український контекст. У фільмі «Витіснені» активіста та активістки одеської антиавторитарної ініціативи САД, чия діяльність зосереджена на прямій допомозі, взаємодопомозі та політичній просвіті, поєднано політичне осмислення причин бездомності та екзистенційний вимір цього явища у персональних історіях та малюнках безпритульних. катерина бабич поговорила про діяльність ініціативи, а також про процес створення фільму з його авторкою та автором – Мариною Я та Костянтином Малеонюком. 

«Ходімте в сад. Я покажу вам сад...» 

М. Вінграновський 

«Онтологічна захищеність — відчуття, яке дає нам змогу сприймати стабільність цього світу як належне. Це емоційне підгрунтя, яке дозволяє нам почуватися вільно у середовищі, що нас оточує, відчувати себе вдома у власному житлі». 

Пітер Маркузе, Девід Мадден

катерина бабич: Розкажіть про виникнення ініціативи. 

Костянтин Малеонюк: САД з’явився у 2021 році й починався як лівий читацький клуб. Це була група з п’яти активісток і активістів — серед них колишня учасниця київського веганського кооперативу «Хліб насущний», де готували для бездомних з нафріганеної їжі, а також наша подруга, яка до цього вже займалася допомогою безпритульним. Нас об’єднала тема бідності та бездомності, тож ми вирішили, що хочемо на це якось впливати. 

Можливо, ви помітили вплив пандемії на бездомність? У Києві 2020-2021 роки були особливо важкими для безпритульних людей, адже багато з них втратили можливість заробляти на короткострокових підробітках через карантин. 

К: Так, ковід справді суттєво вплинув. Саме у 2020 році я почав працювати соціальним працівником — спершу волонтерив під час пандемії, а потім влаштувався до благодійного фонду. Тоді я почав критично сприймати те, як соціальні працівники взаємодіють з безпритульними. Не все у цій взаємодії мене влаштовувало. Я запрошував друзів допомагати мені, оскільки тоді на роботі проводив такий собі outreach: ми годували людей у різних точках міста. І друзі теж побачили у ставленні до бездомних з боку соціальних працівників несправедливість — їх сприймали радше як клієнтів чи підопічних, яких треба «наставити на правильний шлях». До того ж часті контакти фонду з поліцією шкодили безпритульним. Так ми й вирішили, що могли б робити це по-іншому і самостійно. 

Марина Я: Я не одразу була залучена в ініціативу, але хотіла б розказати про те, як з'явилася ідея фільму. Під час коронавірусу, коли багато закладів були зачинені, Костя гуляв містом і зрозумів, що численні приміщення простоюють закинутими і ніяк не використовуються, хоча могли б стати домом для людей. Цю ж логіку можна перекласти на воєнний час, особливо в Одесі, де багато бізнесів виїхали за кордон, і їхні офіси пустують, так само як інші комерційні приміщення, заводи чи квартири. У той же час в місті немає прихистку для людей, які його потребують. 

Кадр із фільму «Витіснені»

Справді, у фільмі багато кадрів з оголошеннями про оренду. Стає зрозуміло, що справа не у фізичній нестачі житла, а у його доступності. А чи могли б ви детальніше розказати про людей, яким допомагаєте? Як ви до них звертаєтесь? Чому не позиціонуєте як клієнтів?

М: На самому початку, як я зрозуміла, було насправді не так багато людей, з якими товаришки і товариші взаємодіяли — приблизно 15-20. І вони, наприклад, добре знали Костю, який працював соціальним робітником, тож певна довіра виникла одразу. Підхід був такий: не збирати цих людей у місці, зручному для активісток, які роблять роздачі, а натомість прийти туди, де і так «тусуються» безпритульні. Так, наприклад, обрали сквер Рози Вітрів навпроти вокзалу. Наша взаємодія не «зверху вниз», а «знизу вгору»: оскільки неподалік є інші точки, де допомагають в той самий день, ми намагаємося так підлаштуватися під людей, яким надаємо підтримку, щоб зручніше було їм, щоб вони не витрачали лишній час. Або ж обираємо місця, про які вони знають. Як ми звертаємось, як називаємо їх? Ну… безпритульні. Люди, які до нас приходять, люди, яким ми допомагаємо. Вчора на показі нашого фільму, коли я говорила, назвала їх товаришами. З деким ми зблизилися і встигли потоваришувати, зідзвонюємося десь раз на тиждень. Тобто є люди, які знайомі, хороші знайомі, товариші, але точно не клієнти і не бенефіціари. Я чула й таке. 

Я слідкую за вашим Інстаграмом. Бачила, що ви іноді робите якісь творчі сесії, щось малюєте разом, наприклад. У фільмі теж є ілюстрації. Чи правильно я зрозуміла, що це малюнки одного з товаришів — Серьоги? 

М: Так, це малюнки Серьоги, людини, яка приходить від самого початку, і Костя його знає ще по «Деполю»^[1]. Серьога розумів, що малюнки — для фільму, і погодився. Ми не знали, як йому за це віддячити, а він сказав: «Пачку сигарет, пожалуйста», — тож за кожен малюнок ми купляли йому пачку цигарок. Ми малюємо з безпритульними людьми на кожній роздачі. Зʼявилася людина, яка зголосилася відповідати за це, — Ілля. Він сам художник, йому це цікаво. Ілля придумує тему, приходить і пропонує її людям, а оскільки він харизматичний, багато хто охоче погоджуються. Він з ними постійно розмовляє, взаємодіє, шутить шутки, стендапи влаштовує. Між ними вже випрацювався контакт.

К: Це була взагалі не наша ідея, а ідея наших друзів-художників. У них був колектив «Ательє Желє», який проіснував не дуже довго. Якось вони просто прийшли на роздачу, а в однієї з учасниць уже був досвід роботи з маргіналізованими людьми. Виникла ідея не просто малювати, а використовувати ці малюнки для принтів — на футболках, листівках — і одразу повідомляти про це безпритульних, щоб залучати їх до діяльності. Ми продаємо ці речі, отримуємо гроші і вкладаємо їх назад у допомогу: закуповуємо те, що роздаємо. Також це спосіб подолати відсутність агентності. Люди ніби «застрягають» у стані безпритульності, вони дуже атомізовані, не відчувають себе частиною групи безпритульних, часто між собою сваряться та якось розділяються. Творча практика — це можливість їх об'єднати, створити ситуацію, де люди допомагають одне одному. 

Кадр із фільму «Витіснені»

Здається, агентність хороший місток, аби прокрастися безпосередньо до розмови про фільм. Як виникла ідея його створити? Ви є основними авторами, але в титрах зазначено багато людей, яким ви дякуєте, які давали поради та долучалися. Також ми чуємо закадровий голос — при цьому обличчя не показано, тобто самі герої теж є співтворцями. Чому обрали саме такий формат? Як поєднували власні антропологічні та соціологічні рефлексії, критичні тези про капіталізм з персональними історіями? 

М: Ідея була зробити дуже коротку роботу — до п'яти хвилин — і сфокусуватися лише на агресивній архітектурі, показати це швиденько та наочно, сильно не заглиблюватися. У ході розмов ми зрозуміли, що тема набагато глибша й обширніша, і що цей фільм, по суті, можна робити безкінечним. Історій назбиралося багато, і блоки, на які ми умовно розділили фільм, — «безпека», «сон», «робота» — з'являлися саме в процесі неформальної антропологічної роботи. Ми просто приходили й розмовляли — і в цих розмовах ставало зрозуміло, з чим саме стикаються люди, які живуть на вулиці, і бідні загалом. 

К: Як Марина вже сказала, ідея виникла під час карантинних прогулянок містом і спостережень. Важливим моментом нашого фільму є демонстрація всього того, що зазвичай залишається непоміченим. До того, як я почав працювати з безпритульними, я справді не звертав уваги на кількість агресивної архітектури в місті, не помічав будинків, які роками стоять закинутими. Коли ж почав взаємодіяти з людьми, які живуть на вулиці, усе це стало для мене видимим. 

Ми обрали жанр документального відеоесею. Мені подобається такий формат, бо, з одного боку, у ньому є пряма мова безпритульних, а з іншого — концептуальна мова, яка перетворює персональні історії на політичний аналіз. Ми спілкувалися з людьми, які приходять на роздачі, читали літературу — так і з'явився сценарій. Здається, від самого початку фільм замислювався не лише для широкого загалу, а й для самих безпритульних. Ми хотіли, щоби вони почули себе і почули нас; зрозуміли, що ми піклуємося і цікавимося їхнім досвідом; що цей досвід, можливо, глибший, ніж вони собі думають, що він цікавий — водночас індивідуальний і колективний; що вони не самі. 

Кадр із фільму «Витіснені»

У фільмі мені сподобалася — під цим я маю на увазі відчуття абсурдності та суму — думка, що це ж не rocket science зрозуміти, що людям просто треба житло і його потрібно дати їм. Утім, ми живемо у світі, де цього досі не сталося, попри те, що ситуація загострилась пандемією і зараз карколомно погіршується з повномасштабною війною, коли люди виїжджають в нікуди й часом опиняються на вулиці. Але здається, що вам вдалося витримати баланс між власними коментарями та особистими історіями.

Якщо звертатися до останніх, то часто матеріали про бездомність грішать надмірною аналітикою. Вони подають інформацію з неоліберальної перспективи, лишаючи системні аспекти безпритульності за дужками. Інша крайність — занурення в драматичне: чим трагічніша історія бездомного персонажа і чим позитивніший та правильніший його досвід — знаходить можливість помитися, випрати речі, почитати книжку, підзаробити тощо, — тим краще. Ніби базова емпатія — це те, що треба заслужити. Натомість у вашій роботі цього немає, туди якось потрапляє онтологічна тривога. Цей момент гостро відгукнувся, і, здається, нині багато хто її відчуває. Як вам вдалося досягнути цього? 

М: Сценарій ми писали разом. Інтерв'ю брали теж разом: у різні дні або я, або Костя говорили з різними людьми, які попередньо на це погодилися. Потім ми транскрибували матеріали, дивилися, що можна додати, радилися. Це була суто колективна робота. Єдине, що Костя монтував більше, бо в мене немає необхідного досвіду. Чому про онтологічну незахищеність, про продовження тіла і житло? Здається, в цей період у нас були зустрічі книжкового клубу, де ми читали Пітера Маркузе, говорили про житло, і якось воно саме собою навіялося. Це, зрештою, дуже пов'язані речі — відсутність доступного житла та безпритульність. От ця фраза з його роботи про житло In Defence of Housing, яку ми обговорювали, так і потрапила в фільм. 

Есей вийшов дуже об’ємним також і в смисловому плані, при цьому він лаконічний. Костю, можливо хочеш щось додати?

К: Ми дійсно розмовляли дуже довго і з багатьма людьми, користуючись опитувальником. Оскільки нас цікавило багато тем, зокрема гігієна та транспорт, деякі фрагменти не увійшли до фільму. Після транскрибування ми обирали найбільш цікаві моменти, з яких зібрався колаж. Обривки цитат різних людей складали так, щоб вийшов єдиний цілісний наратив. Там, де нібито бракувало зв'язку, ми додавали власний текст. Процес колажування був несвідомим, спонтанним, без заздалегідь заготовленої структури — вона з'явилась, коли в нас уже були найцікавіші шматки цитат. 

Кадр із фільму «Витіснені»

Ви показували фільм людям, чиї голоси в ньому прозвучали, їхнім товаришам й іншим безпритульним. Якою була реакція? Вони були першими глядачами? Можливо, ви вносили якісь зміни після отримання зворотного зв'язку або навіть запланували наступний фільм? 

М: Перший показ відбувся в Одесі, і він був відкритий для всіх, зокрема й для людей, про яких ми знімали. Ми привезли з притулку нашу товаришку, якій допомагаємо і яка фігурувала у фільмі. Вона дивилась уважно, їй сподобалось — погодилася, що все відображено чесно й правдиво, але в кінці дуже засмутилася, бо знову згадала, в якій ситуації перебуває. Їй уже за 50, тож навряд чи в її житті щось кардинально зміниться чи зʼявиться можливість відчути себе по-іншому. Вона чуть сплакнула, загрустіла, але подякувала. Приблизно місяць тому ми робили показ суто для людей, яким роздаємо допомогу. Там теж були герої фільму. Вони кивали, коли погоджувалися з чимось — якийсь досвід, якісь речі були універсальними для багатьох мешканців вулиці. У цей момент ми зрозуміли, що ми, напевно, щось нащупали. У нас уже є ідеї щодо наступних фільмів. Ми не хочемо зупинятися на цьому.

К: Наступна ідея — документація снів. Ми вже почали записувати інтерв'ю з людьми та збирати розповіді. Це буде дещо інший формат — напівдокументальний, напівхудожній, з постановками сновидінь, а отже з акторами, декораціями і анімацією. Проте вже зараз ми стикаємося з проблемами: люди, з якими ми говоримо, не вважають свої сни чимось цінним чи важливим, тому дуже швидко їх забувають, як, власне, всі ми (крім тих, хто ходить на психоаналіз тричі на тиждень). 

М: Напевно, їм слід записувати сни у щось на кшталт щоденничка. Але я, наприклад, говорила з однією людиною, і коли вона почала розповідати, перше питання було: «А это важно? А зачем это тебе?» Я пояснюю, і вона сама ніби починає вірити, що це важливо, що це цікавий сон, цікава історія. «Мені сняться мої діти, і чого вони мені сняться?» — у процесі починає аналізувати. Це своєрідна саморефлексія під час інтерв'ю. Бувають моменти, коли для них це вже занадто — бачу, що людина не хоче або не може далі говорити і думати про щось. Тоді ми припиняємо розмову та вимикаємо диктофон. 

К: Характер сновидінь зазвичай не позитивний, тож говорити про них — досить важкий момент. І якщо після розмови про негативні досвіди — як це було в першому фільмі — у нас є можливість піти додому й відчути себе в безпеці, то у героїв такої можливості немає. 

Кадр із фільму «Витіснені»

Повертаючись до «Витіснених», де ще ви б хотіли показати своє кіно? 

К: Найбільше нас цікавлять неформальні простори, де, як мінімум, не треба платити за оренду: студентські кіноклуби, бари, спільні просторѝ. Куди нас запрошуватимуть — туди й поїдемо. Наші друзі, які живуть в Європі, вже пропонують. Кажуть, щоб ми робили англійські субтитри і приїжджали. 

А чому вирішили відправили фільм на цей фестиваль? Чи вважаєте ви свій фільм феміністичним? 

М: Так, цей фільм ми вважаємо політично заангажованим маніфестом — принаймні я так говорю про нього. Він створений на засадах інтерсекційності. Просторáми, у яких ми його показуємо, зазвичай опікуються ліві активістки — наприклад, восени ми провели два покази у Києві на запрошення студентської профспілки «Пряма дія». «Фільма» — фестиваль, що ціннісно стоїть на засадах, близьких нам, людям, які працюють з маргіналізованими групами, з жінками-жертвами ґендерно зумовленого насильства. Ця тема для нас важлива. Надзвичайно класно, що фестиваль безкоштовний, тобто люди, які не мають можливості придбати квитки по 500 гривень, усе одно можуть подивитися фільм. В Одесі зараз відбувається не так багато культурних подій, і тим паче політично ангажованих. Минулого року ми як САД допомагали робити показ для «Фільми». Так ми познайомилися і зблизилися. 

Ви говорили, що спершу планували фокусуватися тільки на агресивній архітектурі. Чому це було важливо для вас? Чи важить тут одеський контекст? У Києві, наприклад, такі архітектурні форми досить поширені, зокрема закриті ЖК чи смітники на замках. У Європі також. 

К: Ми зробили фокус на агресивній архітектурі, бо це універсальний феномен — його можна побачити, здається, всюди. До нас це прийшло після розмов із нашими друзями. Соня з «Хліба Насущного» свого часу зробила зін про фріганство, де розповідала, як здобувала їжу в супермаркетах — у смітниках, що зазвичай заховані за парканами з проволокою, яку треба перестрибувати та дуже швидко діяти, бо вибіжить охоронець і спробує вас затримати. Спілкуючись з бездомними, ми зацікавились тим, як вони сплять, як почуваються, постійно недосипаючи, як шукають їжу та з якими перепонами стикаються на цьому шляху. 

М: Агресивна архітектура дуже підступна. Людина, яка не замислюється про безпритульність, найперше побачить сталеву лавку, що виглядає модерно, майже як скульптура. Такі, наприклад, стоять в парку Шевченка — і це, на мою думку, абсолютний фашизм, бо навіть людина, якій не треба спати на ній 8 годин, почуватиметься там дискомфортно. Часто пояснюють, що ці лавки поставили просто для стилю, для моди, щоб було молодьожно, але насправді саме в цьому і полягає їхня справжня функція — функція обмеження.

Ціль фільму була показати, що красиве — не завжди хороше, а частіше навпаки. Краще зробити звичайну дерев'яну лавку, де люди зможуть відпочивати, лежати чи просто сидіти. Щодо Одеси, то я б не сказала, що там настільки багато конвенційної агресивної архітектури, як у Європі чи США. Є химерні лавки, але найчастіше це якась DIY-агресивна архітектура, яку люди або бізнеси споруджують самі — наприклад, шипи проти голубів. Або ж лавки просто прибирають, щоб бездомна людина не могла присісти, і тоді без місць для відпочинку залишаються всі. 

Кадр із фільму «Витіснені»

Ми багато говорили про непомітність. Часто бездомні у міському просторі невидимі, сприймаються радше як частина ландшафту. У моєму дитинстві був популярний міф, що вони — частина «мафії», яка нібито акумулює випрохані на вулиці гроші. Для держави вони теж непомітні: не існує програм для бездомних, тож їх неможливо забезпечити притулком. Навіть зі статистикою все складно. І це не лише про відсутність грошей в бюджеті, але й про відсутність будь-якого інтересу займатися цією темою. Мене шокувала цифра, яка прозвучала у фільмі — 60 людей загинули на вулицях Одеси. Не знаю навіть, як краще сформулювати, не хочу прозвучати жахливо, але я міркувала, що якби 60 людей загинули внаслідок пожежі, стихійного лиха чи прильоту, про це говорили б усі, зокрема медіа. А тут виходить, що мало хто помітив… 

М: Дійсно, у нас часто взимку помирають безпритульні люди, і ніхто про це не говорить. Наша подруга й активістка САДу Віра, місцева журналістка, подавала запити в поліцію, щоби знайти людей, яких знайшли мертвими на вулиці без документів, які, можливо, специфічно виглядали чи щось таке, щоби зрозуміти масштаб і скласти хоч якусь неформальну статистику загиблих. Але це стане можливим, тільки якщо хтось особисто зацікавиться настільки, як Віра. Стосовно 60 людей: це ж теж неофіційні дані, цифра може бути більшою, а може — меншою. Але сам факт того, що люди помирають на вулицях — і що це трапляється часто, з різних причин, — незаперечний. Взимку головна причина, зрозуміло, холод. У фільмі фігурують люди, які на момент монтажу вже не були живі. Є кадри тих, кого з нами вже немає — і це не одна людина. 

Мене також зацікавив момент із камерами спостереження. Примітно, що для частини героїв фільму — і безпритульних людей загалом — камери є джерелом загрози, інструментом нагляду. Через них безпритульні можуть втрапити в халепу, якщо, наприклад, буде зафіксовано, що людина помилася в публічному місці. Для інших же камери, навпаки, стають елементом захисту від насильства. Так, один з героїв фільму каже: «Боженька, спасибо, что придумал камеры». Що ви думаєте про цю неоднозначність? 

К: Спочатку ми почули про це від самих безпритульних, а потім почали читати різні дослідження. Ідеться, власне, про відчуття безпеки. Камери присутні не лише на вулицях, але й в притулках. Бездомні завжди знаходяться під наглядом, утім, це радше ілюзія захисту. Насправді випадки насильства трапляються постійно — і на вулиці, і в притулках, — і ніхто не втручається. Поліція ніяк не реагує. Ніхто не приїжджає на допомогу. Незрозуміло навіть, чи працюють ці камери, чи переглядає хтось записи. Безпритульні рідко звертаються до поліції, бо це може створити для них ще більше проблем. 

Кадр із фільму «Витіснені»

М: Також велика кількість безпритульних чоловіків ухиляється від служби. Мовляв, якщо повернуться ще й без ніг чи без рук, то взагалі помруть на вулиці, а так хоча б можуть заробити на будівництві чи збирати картон. З іншого боку, у нас є люди, які, наприклад, герої війни, мають по три-чотири медалі, звання, УБД, тобто все як треба. Вони ходять в формі, але живуть зараз на вулиці. 

Якщо хтось, читаючи це інтерв’ю, захоче допомогти безпритульним, як це краще зробити? 

К: Можна діяти самотужки, але я б порадив шукати у вашому місті організації, які вже займаються допомогою безпритульним, навіть якщо ідеологічно це не зовсім те, що вам підходить. Варто шукати способи стати частиною цієї роботи, не дублюючи зусиль інших. Це, зокрема, наш принцип — ми не роздаємо їжу, бо в місті вже є люди, які цим займаються. Натомість намагаємося заповнювати наявні прогалини. Можливо, у вашому місті є релігійні організації — можна взаємодіяти з ними і почати спілкуватися з безпритульними, щоб виявляти потреби, які залишаються незакритими. Залучайте до цього своїх друзів. Якщо ми хочемо допомагати якомога більшій кількості людей, це завжди має бути колективна робота. 

М: На індивідуальному рівні можна купити води влітку або чогось теплого взимку. Якщо бачите людину, яка лежить на вулиці, і не впевнені, чи вона спить, чи їй погано, підійдіть і запитайте, чи потрібна допомога, а далі вже можна діяти по ситуації. Також можна принести теплий одяг, якщо знаєте, що біля вашого дому, у дворі або будь-де є людина, яка цього потребує.