Blogs

ВНИЗ ТА ЛІВОРУЧ. Нарис феноменології повсякденного

4858

Навряд чи знайдеться людина до такої міри наївна, щоб думати, що реальність буде сама змінюватися відповідно до її побажань, але, у той же час, будь-яка протилежна установка в сьогоднішньому дискурсі зводиться до того, що все є політика. Хештеги, немов гриби після дощу, підростають до рівня політичних програм, а нехитра протестна сугестія цілком правдоподібно імітує хвилювання мас. Чим далі, тим більш очевидним стає те, що освітянський пафос «одинадцятої тези про Фейєрбаха» 1, адекватний своєму часові, сьогодні остаточно виродився. З-під старих лекал більш не виходить нічого, окрім політичної пропаганди та по-театральному надривних закликів до змін, настільки ж абстрактних, як і самий їх зміст, сформований спеціальними командами професіоналів в надрах медіа-лабораторій («think tanks»).

Тим не менш, симптоми великої тривоги наших днів вимагають негайного усунення, немов обсесії при неврозі нав’язливих станів. І оскільки хвороба прогресує, ліки постачаються у все більших дозах. Саме пекуче бажання позбавлення диктує масовочній свідомості («розум бджолиного вулика») той напрямок, у якому, в заздалегідь заданих координатах і в призначений час, локомотив «революції» рушить до свого невизначеного, але як завжди не дуже світлого майбутнього. І тільки перебуваючи, що називається, із-зовні натовпу, видно, наскільки невідповідними будь-яким розумним підставам є ці конвульсії і пароксизми масовки: зяє діра самостійного продумування агентами тих змін цілей і наслідків своїх власних дій.

Перш ніж запускати маховик історичних звершень, індивід, що належить до «класу найманих працівників» (сам по собі термін — уже експонат), але сам про те не знає, повинен для початку досягти успіху у спробі знайти взагалі те місце, з якого починається мислення соціальними категоріями. Тільки після успішного подолання цієї стадії своєрідного «пробудження», індивід, який усвідомив свою суб’єктність, може братися до самих соціальних категорій, в яких він буде розміщувати ті образи, що надходять до його свідомості із середовища сприйняття. Тут пролягла межа, що відокремлює світ мислення від нерефлексивного відтворення чужих категорій і ментальних вірусів помилкової свідомості (ідеології). Нарешті, визначившись із основними поняттями, суб’єкт стає собою в повній мірі і здатний перейти до певного осмисленого праксису.

На жаль, інфляція символів («змішання мов») вже досягла рівнів, на яких претендувати на щось більше, ніж сходження на перший із зазначених ступенів, було б необачним і легковажним. Визнані інтелектуали, зрозуміло, ведуть свої баталії навколо (умовної) точки збірки концептів, на перетині можливих світів і сенсосплетінь. Ми вважаємо за необхідне зосередитися до пори на пошуках лише точки відліку.

Пригадаймо уроки спекулятивної філософії: загальне перетинається із особливим у точці конкретності, яка в-собі відповідає найбільш низовим рівням життєвого. Перш ніж задаватися питаннями про сенс понять, що досягли високих моментів розвитку, необхідно побачити й ідентифікувати те, що буквально валяється під ногами, ті часточки і субстрати, з яких потім формується більш складне.

Excursus 2. Глядачі займають свої місця в залі кінотеатру, гасне світло. Побігла плівка, і ось перед нами — перші кадри картини під назвою «повсякденні моменти нетотожності» (кожен може підібрати собі назву за смаком). Тож, де і за яких обставин молодий працівник повинен усвідомити свій інтерес як інтерес, що належить йому як члену певної загальності? У якій камері або кімнаті, або цеху, або підсобному приміщенні, на складі, вулиці без певної назви і будинку без конкретного номера, або взагалі — задвірках приватного сектору, задвірках задвірок, промзоні, коротше кажучи — передмісті? Де він застигне в очікуванні, приготувавши шлях своєму пророкові, новому Заратуштрі? Якого кольору буде небо над ним в цей момент? Що транслюватимуть по телевізору? Скільки коштуватиме пачка цигарок? Іншими словами, що має статися, щоб викинути його систематичне існування зі щільної низки днів, вибити з міцно збитого графіку, змусити здійснити метафізичне запізнення?

Щоб уникнути неправильного тлумачення, варто обмовитися, що йдеться не про віднайдення моменту Істини, тим більше — не про прогнозування будь-яких неминучих подій, що можуть все по-справжньому змінити. Історія не тільки нічому не вчить, про що жалкував ще Гегель, але й історичні пророцтва не збуваються. Буття виявилося тупішим і злішим: воно стерпіло і винесло всі спроби себе розхитати, світ не впав і колоси на своїх глиняних ногах все такі ж стійкі, як у золотий вік.

Але саме сьогодні як ніколи раніше відчувається нагальна потреба у фіксації початку. Це не історичний початок, оскільки історія скоріше ось-ось готова відсвяткувати свій кінець, ніж народження. Це — щось близьке до «починаємо все з початку», невротичного вітгенштейніанського жесту 3; не початок формальної теорії — аж ніяк не аксіома, а навпаки, у більш послідовному логічному сенсі — початок ситуації (те ж саме, що бадьюіанська «Подія» 4, якби потрібно було говорити не про неї саму, але про її передісторію).

Початком ситуації є судження із максимальним смисловим зв’язком, точка максимуму змістовності, початок відліку для розгортання дерева понять, або, як висловлюються астрофізики (і, між іншим, Дельоз 5) точка сингулярності.

Так, когнітаріат вимагає сьогодні не менш, ніж народження нового Всесвіту сенсів, нового акту світобудови, який можна було б запакувати у людиновимірність логічного судження. Тому не варто зарозуміло відкидати дрібне і зародкове. Сингулярністю і моментом початку часу в цьому новому світі може стати що завгодно: напівтемрява арендованої тобою кімнати ввечері в середу, де ти коротаєш залишок робочого дня; коло світла від настільної лампи, що вихоплює з тих кімнатних сутінок половину книжкової сторінки та позначки на полях; коридор університету, яким, розчарований в системі освіти, ти тікав з пар; задушливий офіс середньостатистичної фірми, де ти — менеджер із продажу — дріботиш павуковим стилем по клавіатурі лептопа, ніби пальці тобі зводить судома, й притискаєш плечем айфон; тераса МакДоналдса, на якій ти в перерві дожовуєш свій мак-маффін; роздовбаний трамвай, набитий смердючими бабцями-сталіністками, в який ти застрибнув, щоб доїхати додому — чим би це не було, воно буде сузір’ям збігів, критична маса яких більше не може виносити сама себе.

Excursus. Теплий вітер колише степову ковилу біля дороги, за спиною лишилася лінія планової забудови, що обірвалася різко, як і шум автомобілів. Усього кілька кварталів і ти тут — це околиця міста. Тут тобі нечасто доводиться бувати, тому що по роботі сюди їздити не потрібно, а у вільний час тут просто нічого робити. Тривога не вщухає і тут, але відкриття, які в таких місцях можуть чекати — це щось на зразок онтологізації адорнівського негативного 6. Тут ти можеш відчувати себе, як вдома, бо тебе оточує те, що ти сам виробляєш, але про що бажаєш якнайшвидше забути: сміттєзвалище, царство відходів; світ предметів, які втратили своє призначення і ціну, викинутих тими, хто спожив їхні корисні властивості і більше їх не потребує. Мимоволі спадає на думку, що є дещо спільне між долею цього пластикового пакета, занесеного сюди вітром, і твоєю власною. У пошуках точки відліку ще не туди занесе! Нарешті, присутність цього сміттєвого пакету тут не є «контингентною», вона визначена заздалегідь: підвищенням темпів промислового виробництва поліетилену, які підштовхуються зростанням попиту на упаковку, що, у свою чергу, детермінується збільшенням споживання напівфабрикатів, і так далі. Єдиний висновок, до якого ти приходиш і який тебе трохи заспокоює, — це те, що виробництво все нового і нового поліетилену залежить від ситуації на ринку нафти, а оскільки вона, нафта, є невідновлюваним ресурсом навіть у довгостроковій перспективі, то останній новий пакет буде вироблений одночасно з останньою краплею видобутої нафти, після чого індустрія прийде до повного циклу переробки та кількість поліетилену стане постійною. Проте, якщо пакет тут — не просто пакет, але своєрідний символ холодного розрахунку і дегуманізуючої жадібності до комфорту за рахунок незворотного, то одразу після цього ти думаєш про те, що твій ідеал — змінюватися, нічого не змінюючи навмисно. Змінюватися іманентно, усередині себе, і вже після цього — змінювати щось у середовищі сприйняття.

Приклади, якими оперує дискурс такої shoegaze 7 — філософії, не випадкові. Ця конкретика сузір’їв (мовою наявного буття — місць та моментів) збігається із загальним ходом феноменологічного процесу: тільки річ є істинне. Виявляючи неістинне — виявляєш його у сприйнятті (у собі). Що спотворює уявлення про речі — є ідеологічним. Таким чином, феномени зберігають потенціал опору (прислухайся до того, що кажуть «самі речі», повернися до них). «Сама річ є стійке існування багатьох різних і незалежних властивостей» 8, як писав все той же Гегель.

У «Феноменології духу» три джерела і три складові частини (не марксизму, а феноменології чуттєвого сприйняття),  це:

  1. річ як безліч взаємовиключних властивостей;
  2. річ як чуттєво сприйняте «одне»;
  3. річ як «самі ці властивості в їх єдності» 9.

Нездатність охопити явище як «одне» — це вада сприйняття, в існуванні якої не завжди винен сам суб’єкт сприйняття. У ряді випадків він — не винуватець її, а жертва, якій не дозволяють схопити реальність у всій сукупності її властивостей, дещо приховують, а може й багато чого. У більш елегантних випадках — не приховують, а просто стимулюють цим не цікавитися, цього не бачити і не помічати. Не бачити сміттєзвалище та не виходити із зони свого комфорту, а краще — не цікавитися політикою і взагалі ніколи не виїжджати за межі міста. Любити задушливий офіс, бути вдячним за несвоєчасно виплачену зарплатню, не кажучи вже — думати про падіння економіки, не кажучи — знати правду про війну.

Але це — те ж саме, що не знати точки відліку, перебуваючи в якій можна правильно схопити сутність речі. Бути утримуваним від потрапляння в місце, з якого реальність може відкритися в присутності всіх своїх необхідних ознак, що підривають гладь узгодженої видимості. «Прихованого не існує» — так каже ідеологія. Якщо тобі здається, що ти знаєш, що робити, то скоріше за все — не знаєш, бо тебе вже майже відівчили від куди більш фундаментальної здатності: усвідомити саму проблему, правильно її побачити.

Тобто, проблема точки зору — це проблема, насамперед, правильної оптики, — це і загальновідомо, і, разом з тим, не сприймається всерйоз (хоча марно). Боротьба спустилася вниз, тепер воюють не за уми, але за самі конституенти спостереження, за можливість правильно побачити. Необхідно повернутися до самих речей, вірніше, спробувати зробити це знову, після Гусерля, — тільки тепер вже не «назад», а, скоріше «вниз» (та «ліворуч»), «вглиб» матерії, крізь неї.

Не можна відрахувати певну кількість кроків від точки, координати якої невідомі. Коли не знаєш, куди і як рухатися, то ходьба перетворюється на нав’язливе переступання тріщин на асфальті. Корисне в цьому — вже хоча б те, що дивишся під ноги — то ж скористайся можливостями свого становища до кінця. Зроби вигляд, що зав’язуєш шнурки, відстань, запізнися. Нахились і подивися, що коїться в тебе під ногами.


Notes:

  1. «Тези про Фейєрбаха» (1845) – рукописна праця К. Маркса, яка окреслює засадничі положення філософії марксизму. Одинадцята теза свідчила: «Філософи лише різним чином пояснювали світ, але справа полягає в тому, щоб змінити його».
  2. Excursus (з латині excurrere «бігти з») – короткий епізод, що відхиляється від сюжетної лінії літературного твору; в академічних працях – пояснення, що безпосередньо не стосуються попередньої аргументації, але пов’язані з текстом загалом.
  3. Людвіг Вітгенштейн – видатний філософ та логік ХХ ст. Внесок Вітгенштейна та його вчителя Бертрана Рассела до філософії деякими дослідниками розглядається, як демонстративне «починаємо все з початку». Найяскравішим прикладом цього може слугувати робота Вітгенштейна «Логіко-філософський трактат» (1921), що підіймає питання співвідношення структури світу та мови, не звертаючись при цьому до філософської класики, так, ніби ніякої філософії до цього не існувало.
  4. У філософа Алена Бадью концепт Події – це те, що змушує проявитися можливості, яка була невидимою або навіть немислимою. (Докладніше див.: Бадью А. Философия и событие. М.: Институт Общегуманитарных Исследований, 2013 — с. 16-22).
  5. Сингулярність (франц. Singularites) – одне з численних парних понять, що використовуються Ж. Дельозом і Ф. Гваттарі в їх книзі «Капіталізм і шизофренія: Анти-Едіп» (1972). Сингулярності фігурують у складі опозиції «агрегати / сингулярності», яка в свою чергу входить до низки інших опозицій: «структури / елементи, територіалізаціі / детериторіалізаціі, межі / потоки, поневолення / втеча, молярний / молекулярний і т.д.». Уся ця система понять служить для опису двох основних форм, або «полюсів» існування суспільства: або зміцнення його панування над індивідом, або боротьба останнього проти суспільства. (Також див. Делез Ж. Логика смысла. М.: Академический Проект, 2011. — с. 23-24).
  6. Негативне (нім. Das Negative) — поняття спекулятивної філософії Гегеля, яке в соціальному та історичному контексті розкривається в роботах Т.В. Адорно. Зокрема, у останнього негативне часто використовується для позначення риси або явища, що розтотожнюється з більш тотальним поняттям, таким чином знімаючи істинність цього останнього. (Докладніше див. Адорно Т.В. Негативная диалектика. М.: Научный мир, 2003. — с. 131, 170).
  7. Шуґе́йзинг (або шуґейз) (англ. shoegazing (shoegaze) — «втупившись на черевики», від англ. Shoe — черевик і gaze — пильно дивитися, вдивлятися) — жанр альтернативного року (інді-року), що зародився в кінці 80-х. Термін був придуманий журналістами і описував стиль поведінки музикантів під час живих виступів, що спочатку було чимось на зразок глузування над нехаризматичними музикантами, які не влаштовували барвистих шоу, а навпаки вели себе відсторонено, пасивно і апатично. 
  8. Гегель Г.В.Ф. Феноменология духа. М.: Наука, 2000 — с. 67
  9. Там само, с. 66-67
Поділитись