Понад два роки тому Росія розпочала повномасштабну війну, що несе руйнування та насилля, глибоко виснажуючи українське суспільство та державні інституції. Хоча говорити про повне відновлення наразі зарано, важливо вже зараз фантазувати про післявоєнне майбутнє. Адже перш ніж зміни відбудуться, їх треба уявити. Український порядок денний реконструкції та відновлення тісно пов'язаний з миротворчими ініціативами, і важливо, щоб він враховував різноманітність потреб вразливих груп населення, зокрема жінок — жінок з різним рівнем освіти, місцем проживання, складом сім'ї, віком тощо.
Формування такого порядку є одним із завдань дослідницького проєкту «Виявлення феміністичних підходів до реконструкції та відновлення для справедливого та інклюзивного миру в Україні», реалізованого Центром соціальних і трудових досліджень та Жіночим фондом миру і гуманітарної допомоги. Проєкт базується на партисипативному дослідженні, основним методом якого є феміністичні діалоги. Цей метод створює простір для обговорення різних жіночих досвідів і точок зору, що дозволяє глибше вникнути в їхні потреби. Центр соціальних і трудових досліджень, спеціалізуючись на вивченні соціально-економічних проблем, обрав саме цей метод дослідження, оскільки партисипативні феміністичні діалоги забезпечують активну участь усіх залучених сторін і сприяють глибшому розумінню проблем.
У листопаді 2023 року в рамках цього проєкту відбулася зустріч українських правозахисниць, активісток та профспілкових лідерок. Учасниці обмінялися досвідом і розглянули шляхи до інклюзивного відновлення, зокрема у сферах соціальної реконструкції та догляду. Цей текст містить думки, висловлені на зустрічі та проаналізовані після неї, і демонструє, як у колективному голосі жінок відлунює їхня перспектива відновлення країни.
Якою має бути інклюзивна відбудова і що їй заважає? Чому важливо слухати голоси тих, хто часто залишаються непочутими? Чому піклування про людей та задоволення їхніх потреб є не лише важливою, але й ключовою політичною стратегією поствоєнного майбутнього?
Українські волонтери вмовляють жінку похилого віку евакуюватися з села Зарічне. Фото: Libkos / AP
Інклюзивне майбутнє України — яке воно?
Від подолання криз сучасності до створення утопічного майбутнього, де всі потреби будуть враховані, веде довга дорога. Післявоєнна відбудова країни — це не лише відновлення зруйнованого, але й можливість для переосмислення та змін у суспільстві. Одна з учасниць дискусії підкреслила різницю між «відновленням» та «реконструкцією», вказуючи на необхідність не просто відтворити минуле, але активно формувати майбутнє, враховуючи сучасні реалії та потреби суспільства:
«Під відновленням ми розуміємо термінові дії, спрямовані на задоволення короткострокових потреб організації. Реконструкцією ми називаємо комплексний та всебічний процес, який забезпечує не лише відновлення інфраструктури, але й модернізацію держави та інституцій, перегляд процедур і політик, що включає верховенство права та інклюзивність. Також реконструкція передбачає модернізацію економіки через розвиток приватного сектора [через дрібне підприємництво] і сприяння економічному зростанню, ґрунтуючись на цінностях демократії, інклюзивності та поваги до прав людини».
«Важливо, щоб це не було щось нове, а включало зусилля, які були напрацьовані, була спадковість тих зусиль, які ми маємо».
Учасницям зустрічі було важливо обговорити те, як саме громадські організації зараз залучаються до планування відновлення. Так, залучення ГО дозволяє враховувати різноманітні перспективи та потреби, що сприяє створенню більш інклюзивних та життєздатних рішень, адже часто громадські організації безпосередньо працюють із тими, про кого йдеться, коли говорять про інклюзію. Втім, на практиці у ГО виникають проблеми з долученням до планування через асиметричний доступ до інформації та ресурсів, а також через різне ставлення державних структур до різних громадських організацій. Для учасниць феміністичного діалогу показовою в цьому сенсі була Міжнародна конференція з питань відновлення України у 2023 році в Лондоні:
«На конференції в Лондоні, організованій британцями, українське громадянське суспільство активно прагнуло взяти участь, однак був високий конкурентний список. Британці повідомили, що Офіс Президента України надав список ГО, з якого деякі організації були виключені. На самій конференції не було виділено спеціального дня для громадянського суспільства, лише одна панель була присвячена цій темі. Наша програма організувала сайд-івент, де обговорювались потреби жінок, які на основній конференції не мали можливості бути висловлені».
«Ми задавали незручні питання про соціальну нерівність. Звичайно, ніяких відповідей не отримали. Не знаю, чи нас ще раз запросять».
Міжнародна конференція з питань відновлення України в Лондоні, 21-22 червня 2023 року. Фото: urc-international.com
Багато жінок висловили стурбованість через помітний дисбаланс у представленості жіночих голосів на конференціях, присвячених відбудові:
«Погляньте на конференції, присвячені відновленню України. Якщо там вирахуєте п’ять жінок серед двохсот учасників, це вже буде круто. Головне, щоб наш голос був почутий і щоб за нас вступалися. Також важливо, щоб на кожен захід були запрошені представники організацій».
Проблема з доступом до процесу планування також гарно ілюструється тим фактом, що зазвичай у таких конференціях беруть участь одні й ті ж самі ГО. Це створює відчуття несправедливості, з одного боку, а з іншого — заважає будувати коаліції між різними громадськими організаціями через відчуття надмірної та невиправданої конкуренції:
«У сфері гендерних питань ми стикаємося з тим, що на більшості конференцій представлені одні й ті самі організації. Це викликає занепокоєння, оскільки три особи не можуть адекватно представляти інтереси всієї України. Їхня постійна присутність на подібних заходах протягом останніх десяти років не призвела до значних змін, окрім того, що вони дещо постаріли».
Багато учасниць відчувають, що між організаціями, які активно працюють в полі, та тими, хто може дозволити собі відвідувати конференції, інколи дуже суттєва дистанція. Відтак, відповідальність «представляти інтереси жінок» перед державою та міжнародною спільнотою можуть взяти на себе ті, хто не до кінця розуміють контекст. Водночас організації, які безпосередньо працюють у цьому контексті, не мають достатніх ресурсів для участі в конференціях.
«Є певний розрив, про який ми всі постійно говоримо, що є організації, які в полі працюють, їм ніколи, у них немає ресурсу для цього і вони не можуть відстежувати конференції та постійно на них бути присутніми».
Схожа ситуація спостерігається і з асиметричним доступом до фінансів, зокрема грантового фінансування. Учасниці вказали на неефективний розподіл міжнародних фінансових ресурсів у процесі відбудови, коли міністерства створюють власні фонди, які виконують програми, найбільш вигідні для них, а грантові заявки пишуться під специфічні потреби цих фондів та їхніх афілійованих організацій. Обмеженість ресурсів створює конкуренцію між громадськими організаціями, що суттєво впливає на їх здатність об'єднуватися та будувати альянси, необхідні для ефективної співпраці та досягнення спільних цілей. Крім того, це може призводити до монополізації міжнародної допомоги декількома впливовими структурами й обмеження інших організацій, особливо тих, що не мають прямих зв'язків з державними установами.
Український жіночий конгрес у Полтаві, квітень 2024 року. Фото: 50vidsotkiv.org.ua
«Починаючи з міністра молоді й далі: "Ми відкрили фонд, подавайтесь!" І відразу ж шість “своїх” організацій беруть, бо чиновники вже зрозуміли, що міжнародні фінанси надходять через недержавні організації».
Різне ставлення з боку держави до громадських організацій можна побачити й на прикладі надання спеціальних дозволів від СБУ. Організації в Україні потерпають через обмеження, встановлені постановою Правління Національного банку України (НБУ) №490, що регулює міжнародні фінансові операції. Згідно з цим регулюванням, організації не можуть укладати контракти з іноземними організаціями або виводити валюту за кордон без спеціального дозволу від НБУ, який включає необхідність внесення деталей їхніх поїздок чи участі у конференціях до постанови. При цьому існує список організацій, які пройшли цю процедуру без перешкод, що викликає питання щодо рівності та справедливості у здійсненні таких регуляцій.
«Є 490-та постанова НБУ, яка блокує виведення валюти за кордон. Ми написали листа в НБУ, у київську адміністрацію. Київська адміністрація взагалі не відповіла, з банку передзвонили й дуже залякали. А в ухвалі НБУ № 490 є повний список НДО, які пройшли цю процедуру безболісно і мають право виводити валюту, їздити на конференції на рік уперед».
Для учасниць феміністичних діалогів зрозуміло, що планування відбудови є надзвичайно важливим. Мова не лише про те, як ми це робимо (кого ми залучаємо до планування, на яких майданчиках це відбувається), але й про те, щоб планування базувалося на реальних даних для того, щоб заплановані заходи були обґрунтованими. Реалістичне планування відбудови не може відбуватися похапцем і вимагає зусиль з комплексного переосмислення ролі держави та громадянського суспільства:
«Я ознайомилася з 3-4 планами, і більшість з них не базувалися на оцінці збитків, завданих війною, оскільки були розроблені в перші місяці війни. І вони переважно просто відтворювали вже заплановані реформи».
Говорячи про планування, треба враховувати реальні проблеми, з якими стикаються жінки. При чому ці проблеми часто межують між собою, підсилюють одна одну. В питаннях гендерної рівності рідко коли можна вирішити ізольовано одну проблему, заплющивши очі на інші. Учасниці феміністичних діалогів приділили левову частку зустрічі обговоренню цих викликів.
У бідності жіноче лице: портрет проблеми
Війна в Україні значно погіршила становище багатьох жінок. Втрата житла через конфлікт, вимушене переміщення та стрімке зростання цін на базові продукти — лише короткий список викликів, з якими їм довелося зіткнутися. Проблема бідності виходить за межі індивідуального розвитку та особистого економічного добробуту, стаючи індикатором загального рівня життя суспільства. Аби винайти рішення для змін такого становища, важливо глянути в корінь проблеми. У межах дослідження учасниці діалогової групи дослідили різноманітні прояви жіночої бідності — економічні перепони, соціальні стереотипи, брак належної інституційної підтримки.
Працівниця підприємства стоїть серед руїн складу з продукцією після нічної російської повітряної атаки в Сумській області, 3 квітня 2024 року. Фото: Larysa Dudchenko / Suspilne Ukraine
Бар’єри виходу на ринок праці. Жінки на шляху до ринку праці стикаються з численними перешкодами, кожна з яких вимагає уваги й вирішення. Однією з основних — є відсутність необхідних кваліфікацій, що часто йде пліч-о-пліч з гендерною та віковою дискримінацією та, відповідно, перешкоджає кар'єрному росту. Недостатньо розвинена інфраструктура догляду та нерівномірний розподіл домашніх обовʼязків ускладнюють можливість балансування між роботою, неоплачуваною працею в сім’ї та особистим життям. Ба більше, обмеженість вакансій, низькі зарплати, поширені у стереотипно «жіночих» секторах (переважно — тих же секторах догляду), дискримінація за віком, статусом переселенки, сімейним станом, інвалідністю тощо створюють додаткові бар'єри, що стримують професійний розвиток жінок та утруднюють їхнє економічне становище.
Структурні нерівності на ринку праці. Жінки часто зазнають обмежень у можливостях кар'єрного зростання, що випливає з гендерної сегментації ринку праці, коли різні види робіт або професії неофіційно «розподіляються» між чоловіками та жінками. В «жіночих» сегментах домінують сектори з низькою оплатою та обмеженими перспективами розвитку. Часто це сектори догляду, такі як медицина, освіта, соціальна робота, але також сектори обслуговування й торгівлі. Такий розподіл не лише обмежує професійні можливості жінок, але й посилює гендерні стереотипи, що підтримують ці нерівності. Специфічні умови праці в окремих галузях, зокрема нерегулярні робочі години або відсутність соціального захисту, додатково ускладнюють ситуацію.
Відсутність системної підтримки жіночого бізнесу та самозайнятості. Нестача грантів, доступних кредитних ресурсів, кваліфікованих консультацій (щодо ведення бухгалтерського обліку, управлінської звітності, юридичних аспектів) значно ускладнює можливості для жінок відкривати та розвивати власні підприємства. А обмежений доступ до важливої інформації ще більше погіршує шанси на вдалий результат у бізнесі.
Неналежні соціальні гарантії, які не відповідають реальній оцінці потреб громадянок. Наявні механізми соціального захисту часто залишаються недостатньо адаптованими до нестабільної економіки й потреб населення під час війни. Ціни на продукти харчування, комунальні, медичні послуги та інші необхідні товари й послуги зростають швидше, ніж коригується прожитковий мінімум. Його розмір відстає від реальної вартості життя і не забезпечує навіть мінімальний рівень добробуту. За останні п’ять років сума прожиткового мінімуму була збільшена лише на 763 гривні. При цьому на основі цього мінімуму розраховується велика частина соціальних виплат.
Погіршення економічного становища сімей. Фінансове становище українських родин значно ускладнилося через ріст цін на продукти харчування, комунальні послуги та товари першої необхідності. Державна соціальна допомога малозабезпеченим сім'ям, зокрема багатодітним, часто є недостатньою — виплати в розмірі 1000-1500 гривень на одну дитину на місяць не покривають навіть базових потреб. На цьому тлі важливим джерелом підтримки стали благодійні організації, але їхня допомога часто є нерегулярною, короткостроковою, несистемною та залежить від наявності ресурсів. Скорочення обсягів благодійної допомоги через економічну кризу лише поглиблює проблеми, залишаючи жінок наодинці з економічними та соціальними труднощами. При цьому у суспільстві посилюється репродуктивний тиск на жінок, яким усе частіше нагадують про їхній «обов'язок» продовжувати рід, навіть за несприятливих економічних умов. Учасниця дискусії відзначила:
«Жінки, які мають по п'ять дітей, часто важко справляються з вихованням. Слід якось підсилювати цих жінок, забезпечувати їм необхідну підтримку, створювати дитячі центри».
Червоний Хрест видає гуманітарну допомогу ВПО у Чернігові. Фото з Fаcebook «Червоний Хрест»
Низька залученість та представництво жінок в органах влади. З одного боку, завантаженість жінок оплачуваною та неоплачуваною роботою обмежує їхні можливості активно брати участь у політичних та соціальних процесах, а разом із тим і репрезентацію їхнього досвіду та інтересів. А з іншого — величезне навантаження репродуктивною працею та доглядом за родиною може знижувати мотивацію жінок включатися в політичне та громадське життя.
Водночас громадські організації, які борються за права жінок і їхню представленість у владі, часто залишаються проігнорованими і стикаються зі зневагою. Їхні зусилля й рекомендації не отримують належної уваги, поки не з'являється вплив зовнішніх факторів. Наприклад, впровадження Стамбульської конвенції стало можливим лише після втручання європейських чиновників, в той час як феміністичні організації, які роками лобіювали цю конвенцію, залишалися малопоміченими.
«Ми роками боролися за впровадження Стамбульської конвенції, двічі збирали по 25 тисяч підписів, проводили адвокаційні кампанії. Але лише коли прийшли єврочиновники і сказали: “Вам потрібно впроваджувати Стамбульську конвенцію”, все було зроблено».
Відсутність універсальної політики допомоги населенню в умовах війни призводить до дисбалансу в управлінні соціальним захистом. Перш за все від такого дисбалансу потерпають найбільш вразливі групи населення — малозабезпечені сім’ї з дітьми, літні жінки, люди з інвалідністю. Ця ситуація часто супроводжується «іншуванням», коли певні групи людей вважаються менш вартісними, що спричиняє їхню стигматизацію, а також, як підкреслює учасниця обговорення, виливається у конкуренцію за доступ до допомоги:
«Не вистачає їжі, гуманітарної допомоги, ліків, оскільки не є ВПО. ВПО отримують багато допомоги, а малозабезпечені громадянки — ні. А потім жінки, які ВПО, також розповідають, що не вистачає гуманітарки, тому що зараз вся допомога йде тільки багатодітним».
Безробіття, бідність та відсутність соціальних гарантій створюють величезні виклики як для вразливих груп, так і для суспільства у цілому. Розробка цілеспрямованих політик для подолання цих проблем може закласти фундамент для соціально справедливого й інклюзивного майбутнього, забезпечуючи вразливим групам рівні можливості та соціальний захист.
Для ефективної та справедливої відбудови потрібна солідарність як між різними групами населення, так і через солідарну соціальну політику.
«Для справедливої відбудови потрібна солідарність різних пригноблених і нужденних груп. Тому що відбудова — це постійна боротьба. Для того, щоб вона відбувалась, треба, щоб різні пригноблені групи солідаризувались».
Жінка проходить повз зруйновані житлові будинки з дитиною в Умані, 28 квітня 2023 року. Фото: Sergii Supinskyi / AFP
ПТСР, домашнє насильство, самотність та інші приховані рани
Війна не лише руйнує економічну стабільність, але й загострює соціальну напругу і породжує низку серйозних внутрішніх розколів. Окрім безпосередньої загрози російських обстрілів, українське суспільство стикається з численними викликами: відтоком людей, правовою невизначеністю та обмеженнями свобод. Ці виклики вимагають послідовних дій з боку уряду й активної залученості громад.
Гендерний розкол через виїзд за кордон. На державному рівні це регулюється запровадженням законодавчих обмежень, що забороняють чоловікам призовного віку виїжджати з країни під час воєнного стану. Нестача кадрів в армії та відсутність ротації посилюють напруження в дискусіях про виїзд та повернення. Риторика можновладців, при цьому, часом лише посилює розкол між жінками й чоловіками, тими, хто залишився і поїхав тощо.
Відтік людей. Через небезпеку, нестабільність та зниження якості життя багато людей виїжджають за кордон у пошуках безпеки, кращих умов життя та роботи. Ця проблема не обмежується лише втратою кваліфікованих кадрів, але стосується загального відтоку населення, переважно жінок з дітьми. Тобто, цей процес зачіпає широкі верстви населення, незалежно від їхнього професійного чи освітнього статусів.
Недоліки правових норм. Однією з головних проблем є ускладнена бюрократія: процес отримання або поновлення документів вимагає тривалого часу та складних процедур, як, наприклад, отримання дозволу на проживання, робочих віз, реєстрацію за місцем проживання. Обмежена кількість онлайн-послуг ускладнює доступ до державних послуг для тих, хто живе у віддалених районах або має обмежений доступ до інтернету. Це призводить до нерівного захисту, посилення соціальних розривів. Особливо важко біженкам, які не є етнічними українками: вони стикаються з труднощами в отриманні документів, дискримінацією, ксенофобією.
Ідеологія мономовності. Сьогодні українську мову активно утверджують як єдину державну, поширюючи її в усіх сферах життя: освіті, медіа, адміністративних послугах. Цей процес підтримують багато громадянок і громадян, вважаючи його необхідним для зміцнення національної ідентичності. Однак ця політика може мати тяжкі наслідки для частини суспільства — особливо для представників та представниць національних меншин, які не володіють українською мовою на достатньому рівні або не ідентифікують себе з нею як з домінантною. Це обмежує доступ до якісної освіти, адміністративних послуг та працевлаштування.
Напис «Живі, контужені, щасливі» на зруйнованому мості у Купʼянську, створений харківським вуличним художником Гамлетом Зіньківським, 7 квітня 2024 року. Фото: Ян Доброносов
(Де)регуляція мілітаризації суспільства. Нарощування обороноздатності держави є необхідним для її захисту, але водночас призводить до обмежень свобод і прав громадян, посилення контролю з боку держави, цензури та обмежень свободи пересування та слова. Крім того, перерозподіл бюджетних коштів на користь військових потреб може призвести до скорочення фінансування інших важливих сфер, таких як освіта, охорона здоров’я, соціальний захист та інфраструктура.
Домашнє насильство. Чоловіки, які повертаються з фронту, часто зазнають серйозного стресу та травматичних досвідів, що може призвести до поствійськового стресового розладу (ПТСР) та інших психічних проблем. Серед таких — постійна тривожність, панічні атаки, раптові зміни настрою, відчуття відчуження від суспільства та своїх близьких. Це нерідко виливається у агресивну поведінку в сім’ї.
Проблема надання інклюзивних послуг в громаді для матерів та ВПО. В умовах військових дій забезпечення інклюзивних послуг у громадах стає складнішим, оскільки війна руйнує інфраструктуру допомоги, обмежуючи доступ до будь-яких медичних і соціальних сервісів. Матері стикаються з нестачею дитячих садків, шкіл та центрів психологічної допомоги, що ускладнює їхнє повсякденне життя. Крім того, інфраструктура піддається постійному руйнуванню. Високий рівень психологічного стресу вимагає додаткових ресурсів для надання допомоги, але вони часто відсутні.
А втім, фізичне відновлення інфраструктури має за замовчуванням враховувати питання доступу, не виключаючи жодної групи громадян.
«Якщо ми говоримо в постраждалих населених пунктах про фізичне відновлення цієї інфраструктури, то ця інфраструктура теж має бути інклюзивною і для людей з інвалідністю, і для жінок, і для жінок з дітьми».
Особливо критична ситуація із доглядовою інфраструктурою для матерів з дітьми, які потребують особливої уваги або мають інвалідність. Через брак системної підтримки багато матерів змушені покладатися на пенсії, втрачаючи можливість працювати. Наразі альтернативи обмежені або закритими установами, або тим, що жінки залишаються вдома з дітьми, що має значні соціальні та економічні наслідки. Однак, між цими крайнощами існують інші, соціально справедливі та прогресивні варіанти, такі як денні центри догляду, які дозволяють матерям працювати, знаючи, що їхні діти отримують необхідний догляд. Реальна допомога також включає соціальних працівників з адекватним робочим навантаженням та гідними зарплатами, які можуть забезпечити якісну підтримку сім'ям. Створення таких центрів та забезпечення відповідної підтримки соціальних працівниць — ключові кроки до розв'язання цієї проблеми, що дозволить жінкам інтегруватися в суспільство та економіку, а не залишатися ізольованими вдома.
«Україна просить гроші, щоб відбудувати інтернати і закриті установи замість того, щоб люди залишались жити в своїх помешканнях. Родичі виконують функцію держави, дбають про людей з інвалідністю, сидячи вдома, коли цю функцію мають виконувати професійні фахівці в соціальній сфері».
8-річний Тимофій, який разом із мамою з самого початку війни жив у підвалі дитсадка в селі Кутузівка, Харківська область, травень 2022 року. Фото: Даніїл Руссов
Відсутність системної психологічної підтримки. Психологічна допомога для дітей і їхніх матерів вимагає координованого підходу. Наприклад, програму Mental Health, що забезпечує комплексну психологічну підтримку, починаючи з первинної медичної допомоги, учасниці вважають позитивним прикладом.
Проблеми адвокації та захисту прав ВПО. Юридична незахищеність призводить до неповної реалізації їхніх прав та недостатньої правової підтримки. Відсутність ефективних програм інтеграції у нові громади спричиняє соціальну ізоляцію, а економічні труднощі, зокрема з пошуком роботи та відсутність стабільного доходу, погіршують їхнє становище.
Міфи щодо біженок за кордоном часто спотворюють реальне сприйняття їхнього досвіду та ускладнюють інтеграцію в нові суспільства. Діапазон стереотипів часто приймає форму уявлення про біженок як про додатковий тягар для місцевих ресурсів та економіки, він поширюється й інтенсифікується від сходу до заходу країни, а також за її межами. Це робить процес інтеграції ще більш складним та виснажливим, вимагаючи від біженок додаткових зусиль для подолання не тільки об'єктивних, але й суб'єктивних перешкод.
Нестача соціального житла. Більшість людей не в змозі самостійно фінансувати купівлю житла або скористатися банківськими кредитами через високі відсоткові ставки та низькі доходи. Житло, яке надається державою, часто не відповідає потребам мешканок, а соціального житла майже немає.
Подолання бідності включає матеріальну підтримку і створення можливостей для професійного та освітнього розвитку. Забезпечення умов, які дозволяють жінкам активно залучатися в політику та впливати на життєво важливі рішення, є необхідним кроком вперед. Покращення інфраструктури догляду так само зменшує неоплачувану працю та відкриває двері до особистісного та кар'єрного зростання.
Збільшення кількості осіб з інвалідністю серед військових, а також поствійськові травми, які можуть призводити до домашнього насилля, ставить суспільством завдання адаптації та підтримки цих людей. Розколи, що виникають на основі мови та культурних відмінностей, а також радикалізація та мілітаризація суспільства, додатково загострюють внутрішні конфлікти. Розв'язання цих проблем вимагає інтегрованого підходу, зосередженого на психологічній підтримці та налагодженні діалогу між різними соціальними групами.
Вимушена міграція та переміщення в Україні призводять до значних демографічних змін, вимагаючи від держави розробки ефективних національних стратегій. Важливо забезпечити всебічну підтримку ВПО і біженкам, зокрема доступ до репродуктивної допомоги та сприяння їх стабільній інтеграції у суспільство. Необхідно зосередитися на створенні гідних умов проживання, охорони здоров'я, освіти та зайнятості.
Літня жінка котить візок з коробками повз зруйнований будинок у Херсоні, 8 квітня 2024 року. Фото: Таня Дзафарова / Суспільне Україна
Децентралізація та перерозподіл ресурсів. Про який проєкт відновлення мріють українки?
В процесі обговорення відбудови першою прозвучала ідея децентралізації країни, що відкриє місцевим громадам ширші можливості для самоврядування — важливо, аби фінансові рішення базувались на ретельній оцінці локальних потреб. Учасниці підкреслили необхідність створення платформ для діалогу, які забезпечуватимуть усім учасникам єдине розуміння поняття «відновлення» і дозволять вносити ефективні та обдумані пропозиції.
«Хорошим стартом було б створення платформи для узгодження, яка б об'єднала риторику відновлення з потребами, розумінням і знаннями, наявними в громадському секторі».
В цьому світлі питання взаємодії між громадами та громадськими організаціями є критичним, як влучно зазначила одна з учасниць:
«Громади та громадські організації мають різне розуміння ситуації, тому необхідно працювати спільно та надсилати чіткі сигнали уряду. Коли уряд звертається до громад окремо, ми ризикуємо втратити багато можливостей для вироблення спільного бачення, що є критично важливим. Тому важливо підтримувати активний діалог між громадами та громадськими організаціями».
У процесі обговорення майбутнього відновлення України, учасниці акцентували на необхідності створення більш відкритого діалогу та залучення експертів — фахівців з адвокації, податків, права, медицини, а також незалежних експертів, щоб забезпечити всебічний погляд на реконструкцію. Щоб конкретизувати кроки щодо розвʼязання назрілих проблем, активістки запропонували створити аналітичний документ, який би узагальнив обговорені виклики, пропонуючи ключові рекомендації для державних органів та міжнародних інституцій.
Започаткування всебічних програм підтримки жіночого бізнесу, таких як перенавчання, пільгове кредитування та консультаційні послуги, стає фундаментальним кроком на шляху до емансипації жінок та їхньої економічної незалежності у феміністичній відбудові.
Інвестиції в соціальний бізнес мають потенціал радикально трансформувати економічний ландшафт, створюючи чутливі ресурсні простори для жінок і дітей. А підвищення фінансової грамотності, особливо в сільських регіонах, зміцнює можливості жінок лідирувати у своїх громадах та політиці. Надання доступу до освіти через безкоштовну перекваліфікацію та стипендійні програми відкриває двері для професійного росту.
Інтеграція соціальної та транспортної інфраструктури є ключовою для забезпечення легкого доступу до необхідних послуг і сприяння єдності між громадами. Розширення правової обізнаності та багатомовності, а також захист прав національних меншин, є необхідними для залучення громад у відкрите обговорення планів відновлення.
Залучення громадськості, розширення децентралізації та глибокий аналіз потреб становлять основу феміністичної політики. Взаємодія та солідарність у громадах є основою для тривалих позитивних трансформацій у суспільстві.
Відновлення України потребує не лише справедливого розподілу ресурсів, але й прозорості управління — ключових складників інклюзивної політики. Уряди та міжнародні донори мають активно співпрацювати з громадськими організаціями, залучаючи їх у процес планування. Ця співпраця може значно підвищити ефективність відновлення, аби воно відповідало реальним потребам громад і сприяло їхньому довготривалому розвитку.
