Інформаційний капітал, власність і робоча сила

Кристофер Мей

Концепції інформаційного суспільства та «нової економіки» містять якесь незрозуміле ставлення до робочої сили, при тому, що зміни в характері виробничого процесу вважаються головним результатом трансформацій суспільства. Це з того часу, як Фріц Мечлап та Марк Порат, аналізуючи ринок праці, вперше охарактеризували майбутнє інформаційне суспільство і визначили поширення розумової праці його важливим показником. За пізнішого обговорення цієї проблеми (коли подавалась вже характеристика інформаційного суспільства, а не лише докази його приходу), здебільшого зазначалось, що його вплив на працівників буде позитивним. Навіть якщо виникнуть якісь труднощі, то вони мають бути сприйняті як тимчасові, і їх можна пояснити складнощами трансформаційного періоду. Але, як зазначає Вільям Мартін, «жоден з аспектів суперечки щодо впливу технологій на суспільство не сприймався настільки по-різному представниками “оптимістичних” та “песимістичних” шкіл, як цей» (1995: 119). Насправді, небагато критики пролунало з боку самих представників робочої сили, зокрема тому, що «ліві» сили промовчали.

Взагалі кажучи, у більшості відгуків на зміни інформаційного суспільства такий брак інтересу до становища робочої сили як правило подібний до ситуації, що складається у сьогодні у кіберпросторі. З моменту появи Інтернету його також розглядали як новий ідеальний форум для масової діяльності, зокрема й політичної, та як простір для побудови якісно нових спільнот (про що я говоритиму у дальшій главі), але, на жаль, організацій та груп, що займаються проблемами класу, робітничої сили чи умов праці, на сьогодні тут практично не існує. Навіть якщо дослідники визнають наявність нерівності в новоствореному суспільстві, то йдеться здебільшого про «інфобагатих» та «інфобідних» громадян (Haywood, 1998), або про нерівність між поколіннями (Tapscott, 1998; Negroponte, 1995), і набагато рідше вони акцентують увагу на нерівності капіталу й робочої сили. Однією з причин браку інтересу до становища робочої (інформаційної) сили стало те, що поняття класу само по собі зазнало нищівної критики за останні двадцять п’ять років (як з боку правих, так і з боку лівих). Праця в інформаційному суспільстві стала надзвичайно фрагментарною, а вплив окремого робітника настільки зріс, що для багатьох ідея наявності колективного інтересу в відносинах найманої робочої сили та капіталу стала вже неактуальною.

1. Трансформація праці в сучасному світі

В дослідженнях інформаційного суспільства часто зазначається, що робота з інформацією так чи інакше вплине на умови праці. Постане необхідність виконувати завдання за допомогою інформаційних баз, а застарілі методи ручної праці поступово зникнуть в міру поширення автоматизованої праці. Таке твердження часто спирається на статистичні дані, які показують збільшення відсотка працівників інформаційної сфери. Дуже рідко дослідники сучасного суспільства, починаючи від 1970-х та 1980-х років, обходяться без посилань на статистичні матеріяли, представлені у працях Фріца Мечлапа чи Марка Пората. Так, наприклад, Деніел Бел в своїх роботах широко використовував статистичні дані Мечлапа (його «героїчна спроба обчислити пропорцію ВНП, що затрачується на виробництво та поширення знань») (Bell, 1974: 212). Пізніше Джон Нешбіт в своїх «Провідних напрямках розвитку» («Megatrends») розглядав математичні обчислення Пората. Свої висновки він подав у підзаголовку «Інформаційне суспільство цілком реальне» (1984: 20). На це Том Стоньєр (Tom Stonier) відповів: «Можливо, Порат і не правий, але наскільки він неправий?» (1983: 47). Зрештою, праця Пората є найвідомішим і найцитованішим дослідженням виникнення інформаційного суспільства (Webster, 1995: 11). Взявши на озброєння прислів’я, що немає диму без вогню, будь-які вади роботи Пората (як це раніше було з працями Мечлапа) зникли за аргументацією переконливої мови статистичних обчислень.

Отже, вищезгаданий аналіз пов’язаний з дослідженнями гнучкіших методів виробництва, які дозволяють робітникам використовувати свій досвід та навички не тільки для покращення результатів праці, але й власного задоволення. У цьому новому світі інформаційної праці кожен з нас має змогу конструювати свою роботу та отримувати прибуток завдяки власним ресурсам — інтелекту. Відзначаючи, що, можливо, будуть і такі, хто не отримає користі від інформаційної революції (в його прикладі це п’ятдесятирічний робітник підприємства з оброблювання сталі, обраний задля підкреслення особливостей минулої індустріяльної праці), Ніколас Неґропонт говорить, що типовий представник розумової праці буде схожий на Майкла Крічтона (Michael Crichton), автора бестселерів і видатних театральних постанов, який працює вдома, створюючи інформаційний капітал, що користується попитом, та отримує таким чином прибутки (Negroponte, 1995: 94). Тому можна казати, що твердження про зміни в виробничому процесі засновуються як на кількісних методах дослідження (все більший відсоток праці припадає на сектор інформації), так і на якісних методах (інформаційна праця якісно відрізняється від індустріяльної).

2. Тріумф творчості

В нову еру «економічне зростання все більше залежатиме від роботи мозку, а не мускулів» (Tapscott, 1996: 7). Дон Тепскот стверджує, що на відміну від «старої економіки», де робітники не володіли засобами виробництва, в умовах «нової економіки останні стають залежними від розуму робітника» (1996: 48). Збільшаться їхні можливості працювати незалежно, а виробнича практика минулого поступово зникне: жорсткий контроль за працею сьогодні вже безнадійно застарів. До того ж, Тепскот стверджує, що інформаційним і комунікаційним технологіям (ІКТ) традиційно притаманна неієрархічна структура, і тому в майбутньому суспільство стане одноріднішим. У світі, де більшість робітників працюють у сфері виробництва знань,… [розпочнеться] процес глибокої демократизації корпоративної власності» (Tapscott, 1998: 232 — 233). Фірмами володітимуть їхні працівники, і їхні розумові здібності стануть найважливішим капіталом. Мало того, на кожен вид роботи у таких фірмах буде свій фахівець, який зробить їхню діяльність схожою на менеджмент голівудських проектів, що стане типовим для нової ери (Gates, 1996: 177; Lash and Urry, 1994: 114 — 116). Нові ІКТ змінять виробничі стосунки в економіці, де вони з’явилися, та сприятимуть виникненню гнучких соціяльних мереж замість закостенілих ієрархічних апаратів.

Працівники сфери знань — це головна тема численних досліджень інформаційного суспільства. Багато авторів погоджуються з думкою Чарлза Генді (Charles Handy) про те, що рантьє (Handy, 1994: 175ff та інші), який у більшості випадків живе за рахунок гонорарів, а не постійної заробітної плати, та короткочасних виробничих проектів, а не постійної зайнятості — є фігурою майбутнього ринку праці. Неґропонт також вбачає збільшення частки приватного бізнесу: «До 2020 року, найбільшим роботодавцем для індивіда стане сам індивід» (1995: 237). Цим він вирішить історичний конфлікт між робітником та роботодавцем, між працівником та його босом. Вільям Мітчел (William Mitchell) прокинувся одного ранку та зрозумів (як це зрозуміло багато інших людей), що більше немає потреби йти на роботу. І це не тому, що він став безробітним, а тому, що «робота прийшла до нього додому». «Мені не треба кожного ранку йти на шахту (як це робили мої предки), на поле, до фабрики чи в офіс; все що я повинен робити — не розлучатися зі своїм портативним комп’ютером» (1995: 3). Таке розуміння сучасності дало підстави Мітчелу, як і Чарлзу Ледбітеру (Charles Leadbeater) та іншим, стверджувати, що вони належать до носіїв та захисників ідей інформаційного суспільства. У цьому новому інформатизованому світі ми, подібно до вищезгаданих авторів, можемо самі керувати своєю працею, а не підкорятися вимогам роботодавців. Колективне виробництво (на національному та міжфірмовому рівні) вже минуло. Працівники сфери знань самі обирають, як та де вони працюватимуть, контролюватимуть свої інтелектуальні ресурси, зосереджуючись на набутті нових навичок праці та розв’язанні індивідуальних потреб.

Щодо проблеми впливу ІКТ на організацію праці Шошана Зубова (Shoshana Zuboff) стверджує, що нові комунікаційні технології значно зменшать важливість ієрархічно побудованих виробничих процесів, та водночас приведуть до нових, відкритих і взаємозалежніших способів праці (1988: 342ff). Естер Дайсон погоджується з цим і додає, що така ситуація зрушить баланс у відносинах капіталу й робочої сили, та надасть «творчим працівникам» можливість змінювати цей баланс на свою користь. Вони зможуть скористатися свободою дій на ринку праці задля отримання платні та умов праці, які їх задовольнять (Dyson, 1997: 55 — 77). Подібно до Генді, Ледбітера, Мітчела та інших, Дайсон вважає, що більша (якщо не вся) частина праці в інформаційному суспільстві за своєю суттю нагадуватиме «творчу працю». Індивіди як робітники інтелектуальної сфери матимуть більше можливостей щодо контролю за власною працею, і тому отримуватимуть більше задоволення від її виконання. Але вона також визнає, що дехто може віддати перевагу безпечнішим та стабільнішим умовам праці попередніх часів.

Нещодавно в «Економісті» зазначалося, що зняття цієї напруги (або розв’язання суперечності) між прагненням капіталістів до гнучкості виробництва, а робітників до стабільності в умовах інформаційної економіки «буде однією з найгостріших проблем соціяльного, політичного та економічного життя в наступні десятиліття» (Economist, 2000а: 115). Як сказав Річард Рівз (Richard Reeves): «Коли для одних висококваліфікованих робітників демократизація праці здається святом, інших така перспектива “підвішеного стану” сильно нервує» (2000b: 25). Проте найпевніше, що всім доведеться адаптуватися до таких соціальних змін, а не противитися їм, з огляду на те, що зміни на ринку праці інформаційного суспільства є неминучими. Для того щоб «залишатися на плаву», багатьом працівникам (починаючи з працівників сфери інформаційного виробництва та закінчуючи робітниками сфери послуг «нижчого» ґатунку) доведеться пристосовуватись до нових, менш безпечних умов праці.

Оптимісти наголошують на двох важливих результатах впливу інформаційної економіки на працю. По-перше, збільшується роль індивіда: оскільки засоби виробництва перебувають під контролем розумової праці, фізична поступово зникає як явище. Знання та інформація втілюються у виробництво миттєво, що позбавляє роботодавців можливості маніпулювати працею персоналу, як це було за умов інформаційної нестачі. Таке становище повинно призвести до поліпшення умов праці та вироблення досконалішого механізму менеджменту, зменшивши кількість втраченого часу. Оскільки робоча сила стає індивідуалізованішою, ймовірно, з’являться «вільні робітники», віддані тільки самим собі. Підприємства завзятіше полюватимуть за кваліфікованою робочою силою, аніж за покупцями (Caulkin, 2000). По-друге, творча праця приносить більше прибутків і потребує менше зусиль, ніж фізична праця. З цього приводу часто вдаються, на мою думку, до перебільшення, коли порівнюють ручну працю (часто роботу гірника, так описану у романах Дікенса) з роботою в комфортних офісах. Звичайно, важко стверджувати, що інформаційна робота така ж фізично виснажлива або така ж небезпечна, як на індустріяльному виробництві. Переваги інформатизованої роботи (роботи в сфері послуг, але це не обов’язково забезпечення комунікації з клієнтом) дозволяють порівняння на їхню користь. Але перехід з одного виду праці до іншого — не обов’язково легкий процес.

3. Технологічна праця чи технологічне безробіття

Визнання технологічного безробіття, або, іншими словами, зникнення певних робочих місць через автоматизацію та механізацію стало головною тезою дискусій стосовно соціяльних наслідків розвитку технологій — від плуга до Інтернету. Інформаційні технології важко назвати першою новацією, що призвела до зростання соціяльного занепокоєння з приводу технологічного безробіття. Але немає сумніву в тому, що, як казав Джон Нешбіт у середині 1980-х, «комп’ютери продовжують викликати майже містичний страх серед робітників ще з тих часів, як їхні можливості були вперше відкриті. Комп’ютерні технології є тим же для інформаційної ери, чим механізація була для індустріяльної революції — а точніше, загрозою, тому що вони виконують роботу, яку раніше робили працівники» (1984: 29). Подібно до того, як робітники сільськогосподарської сфери, ткачі та представники багатьох інших професій в минулому поступилися місцем автоматам, так само і сучасні робітники за останні 20-30 років поступаються робочими місцями комп’ютерам. Це не дивно, оскільки машини виконують роботу швидше, дешевше та ефективніше.

Проте в звіті Підрозділу з питань інформаційного суспільства (фінансованого Европейським Союзом) зазначається: «Є історично обґрунтовані побоювання (основані на наслідках попередніх хвиль технологічного розвитку), що втрати робочих місць від впровадження новітніх технологій будуть більшими, ніж кількість створених ними робочих місць (IPSO, 1998: 10). Нові технології приводять до виробництва нових товарів і послуг, які можуть закласти підґрунтя для подальшого працевлаштування сьогоднішніх безробітних. Але деякі дослідники зауважують, що «робітників не можна підраховувати статистично як баранів, застосовуючи математичні розрахунки та рівняння… їхня поведінка набагато складніша» (Dizard, 1082: 34 — 35). Хоча втрата робочих місць може бути дуже болючою, проблеми, пов’язані з технологічним безробіттям, часто вважаються тимчасовими та неминучими. В дискусіях про інформаційне суспільство та його вплив на економічні відносини прийнято наголошувати, що такий розвиток подій повертає суспільство до зростання індивідуальної відповідальності, а також до збільшення ролі робочої сили.

Роберт Рейч (Robert Reich) (перший держсекретар Клінтона з питань праці) у своїй роботі «Праця націй» зауважив, що рівність в розмірах заробітної плати тепер залежить від рівня освіти (1991: 205). Тому в добу розумової праці низький рівень освіти відбивається у низькому рівні платні та наявності «бідних робітників». Не дивно, що рекомендації Рейча щодо боротьби з бідністю передбачали створення умов для набуття нових навичок праці робітниками: застосування програм-тренінгів, програми догляду за малюками (що б дозволяло молодим матерям більше часу приділяти підвищенню кваліфікації), боротьба з неграмотністю та впровадження спеціяльних освітніх програм для бідноти (зокрема інтенсивну дошкільну освіту) (Reich, 1991: 249). Але, попри зміну структури ринку праці, така політика передбачала, що індивід сам головно винен у своєму безробітті. Рейч розділив працю на три широкі категорії: загальні послуги, персональні та символіко-аналітичні. Остання (послуги інтелектуальної сфери) та передостання (індивідуальні послуги, що надаються конкретній людині) постійно зростають, в той час як загальні послуги (для яких досить навіть низькокваліфікованої праці) можуть бути заміщені автоматизацією послуг (Reich, 1991: 174 — 178). Саме тому Рейч (більше, ніж будь-хто інший) вказував, що праця, яка буде притаманна інформаційному суспільству, стосуватиметься фактично двох з цих категорій: символіко-аналітичнихта індивідуальних послуг.

4. Зростання сфери послуг

Як вже згадувалося, сьогодні досить багато уваги приділяється впливу ІКТ на створення нових можливостей працевлаштування в інформаційному суспільстві. Як зазначає Діяна Койл: «За останні 20 років більшість створених робочих місць припадає на сферу послуг, яка сьогодні надзвичайно широка (охоплює такі різні роботи, як робота няньки, офіцера поліції, бухгалтера чи розробника комп’ютерних ігор)» (1997: 45). Ці різновиди зайнятості фігурували в обговореннях інформаційного суспільства з самого початку. Переконатися в цьому можна, ознайомившись із критичним звітом (початку 1980-х) Римського клубу щодо впливу ІКТ на суспільство (Friedrichs and Schaff, 1982). Адам Шаф (Adam Schaff) (один з авторів звіту) зазначав, що автоматизація праці через впровадження нових технологій змінить як спосіб її виконання, так і суспільство в цілому. Однак навряд чи ця трансформація буде тотальною і всі робочі місця стануть автоматизованими. Обов’язково залишаться завдання, що зможуть виконувати тільки люди.

Шаф визначив п’ять сфер діяльності, в яких людська праця залишиться необхідною і навіть збільшиться (ми згрупуємо ці сфери діяльності як «послуги»):

1. Творча праця. За Шафом, вона охоплює заняття від дослідницької праці до дизайну модного одягу. Ця сфера діяльності, як зазначають більшість сучасних авторів, і є парадигматичною для працівників інтелектуальної сфери.
2. Організаційна праця. Шаф стверджував, що менеджмент, організаційні та інші адміністративні завдання (від охорони здоров’я до розваг) будуть прерогативою людей, а не комп’ютерів.
3. Соціяльна праця, від роботи радників з різноманітних питань до індивідуальних консультантів різного роду (до яких сьогодні можна зарахувати представників індустрії саморозвитку, консультантів з аромотерапії).
4. Обслуговча та технічна праця, яка забезпечуватиме роботу техніки (представниками цього виду діяльності є сантехніки, інженери та системні адміністратори).
5. Дозвілля — забезпечення вільного часу населення (спорт, культурні заходи). Шаф вважає, що завдяки автоматизованому виробництву ми маємо тепер більше часу для дозвілля (Schaff, 1982:341 -342).

Автори звіту закликають уряд до розв’язання проблем, породжених змінами зайнятості населення, а Шаф, крім цього, вбачає збільшення появи нових робочих місць саме у сфері послуг. Однак сектор послуг не є однорідним і, разом з тим, не сильно залежить від традиційної економіки. В сучасніших дослідженнях інформаційного суспільства зростання соціяльної економіки та сама соціяльна економіка (або «третій сектор») вважається домінантним сектором виробництва, хоча Шаф не вважав її такою важливою, зробивши третім пунктом своєї класифікації. У дискусіях на тему третього сектора лунає думка, що інформаційне суспільство приведе до поширення сфери послуг за межі традиційної публічної сфери або ринкової економіки. Обидва дослідники, Джеремі Ріфкін (Jeremy Rifkin) (песимістичний і критичний погляд) та Діяна Койл (оптимістичний погляд) вважають, що майбутня зайнятість населення обов’язково повинна враховувати майбутній розвиток і розширення сфери послуг. Ріфкін впевнений, що «занепад традиційної праці в ринковій економіці спричинить докорінну перебудову механізму участі населення в суспільних процесах» (1996: 273). Діяна Койл переконана в іншому — що через усвідомлення та соціяльну адаптацію до технологічних змін в економіці, а також шляхом розширення «сфери громадських, соціяльних та індивідуальних послуг», проблем, пов’язаних з масовим безробіттям, можна уникнути (1997: 63 — 88). Але потрібно ще розробити ефективні методи «соціяльної винагороди» у цьому новому незалежному секторі. Адже багато залежить від його життєздатності, оскільки він забезпечує робітників інших двох секторів багатьма необхідними благами, але не фінансується ані державою, ані залежить від ринкових відносин. Часто представлений місцевими організаціями, які розв’язують місцеві питання, не пов’язані з ринковими стосунками, третій сектор найширше представлений інформаційними послугами і фінансується зазвичай на основі грантів і пожертв. А тому першим завданням інформаційного суспільства є забезпечити всіма благами тих, хто активно сприяє його розширенню.

Навіть без впливу цього нового сектора, такі країни як Америка, Канада та Велика Британія швидко переорієнтовують свої економіки на сферу послуг. Мануель Кастельс стверджує, що ці три країни є так званою «моделлю економіки послуг», і що вони впевнено за нею розвиваються (1996: 228). Інформаційне суспільство найбільше розвинулося саме у вищезгаданих країнах, що привело до збільшення сфери послуг і зростання в ній зайнятості. Кастельс робить висновок, що, попри розбіжності в результатах аналізу ринків зайнятості в інших країнах світу, «існує глобальна тенденція до збільшення кількості професій, пов’язаних з оперуванням інформацією (менеджери, працівники технічної сфери) та збільшення кількості так званих «білих комірців» (зокрема працівників сфери продажу та клерків) (1996: 218). Найважливіше для теми нашої дискусії те, що багато дослідників впевнені: надання послуг потребує більшого залучення інформації, ніж виконання завдань у виробничій галузі. До дедалі більшої сфери послуг належать: бізнесові послуги (послуги, які надаються іншим ринковим суб’єктам, зокрема реклама, юридичні послуги та забезпечення безпеки діяльності суб’єктів), сектор індивідуальних послуг (від консультацій, навчання, до послуг дитячої няньки та садівників). Якщо вважати, що всі ці професії належать до сфери послуг (і що вони так чи інакше потребують неабиякого інформаційного забезпечення), то в них неважко знайти докази настання інформаційного суспільства.

Висновки Мечлапа та Пората, зроблені понад тридцять років тому, все ще використовуються для визначення інформаційного суспільства. Оскільки сфера послуг настільки розрослася, що вмішує в собі також комплекс міжособистісних послуг (починаючи з надання професійних консультацій та закінчуючи індивідуальною програмою навчань), стає зрозуміло, що сектор ринку зайнятості, що пов’язаний з інформацією, якраз і є індикатором змін у структурі суспільства. Нові професії вважаються приємнішими та прибутковішими, аніж ті, які вони заміщують. Тому прийнято казати, що прихід інформаційного суспільства є корисним для населення. Однак за ретельнішого ознайомлення з цими кількісними та якісними доказами вони перестають здаватися нам такими привабливими.

5. Статистика та інформаційне суспільство

Беручи до уваги кількісні методи аналізу інформаційного суспільства, слід сказати про підозру щодо підтасування даних в статистичних дослідженнях ринку праці. Кількісна зміна співвідношення професій інтелектуальної праці та традиційних професій має говорити про глибину трансформаційних процесів у суспільстві. Саме це використали спочатку Мечлап та Порат, а пізніше — і багато інших дослідників. Але такий підхід має дві вади, оскільки дуже важко визначити темпи розширення інтелектуальних професій, а також визначення моменту настання інформаційного суспільства є досить проблематичним. До того ж, існує проблема чіткого означення поняття «інтелектуальна праця», яка має істотно відрізнятись від інших видів праці, якщо інформаційне суспільство є насправді новим типом суспільства.

По-перше, це проблема того, що процес збільшення зайнятості в інформаційному секторі не був ані однорідним, ані безперервним. Дійсно, ще до настання епохи масового користування Інтернетом було помічено, що зростання відсотку робітників розумової праці в Сполучених Штатах (використовуючи методологію Мечлапа та Пората) призупинилося після того, як інформаційна економіка гучно заявила про себе на початку 1970-х (Duff, 2000: 58; Webster, 1995: 13). В іншому дослідженні щодо робочої сили в секторі інформаційних послуг у 1980-х роках (також проведеному за методологією Мечлапа та Пората) зазначалося, що зайнятість в інформаційному секторі складає лише одну третину від загальної зайнятості населення (Duff, 2000: 58). Ці дані перевищували розрахунки Мечлапа за 1958 рік лише на шість відсотків.

В той же час Герберт Дордік (Herbert Dordick) та Джорджетт Венґ (Georgette Wang), використовуючи інші статистичні підрахунки (що, за їхніми словами, повністю відповідали відповідним розрахункам Пората), прийшли до іншого висновку: близько 53% всіх працівників у США були зайняті в інформаційному секторі на 1980 рік, і близько 56% — у 1989 році (Dordick and Wang, 1993: 143). Якщо більш ніж половина всієї робочої сили зосереджена в інформаційному секторі економіки, то, звісно, є підстави казати про настання інформаційного суспільства, принаймні в Америці. Цікаво, що навіть коли ці підрахунки є правильними, то, виявляється, зайнятість в цьому секторі розвивалася дуже повільно. Між 1970-м та 1980-м роками частка зайнятості в інформаційному секторі зросла з 39,2% до 52,2%, але наступного десятиліття вона припинила бурхливе зростання і збільшилася лише на 5%. Навіть якщо ці розрахунки національної зайнятості й справляють деяке враження, то зовсім іншим є враження від подібних статистичних даних, але вже на міжнародному рівні. Використовуючи такі самі статистичні методи, підрахували, що деякі країни Латинської Америки з середнім рівнем ВВП у 1980-х роках мали такі самі темпи зростання зайнятості в інформаційному секторі економіки, як і Сполучені Штати (за розрахунками Мечлапа). Однак важко сказати про такі країни, що вони наближалися до інформаційного суспільства (хоча б такого, яке зароджувалося в США наприкінці 1960-х) (Dordick and Wang, 1993: 46 – 57). Це змусило Дордіка та Венґ піддати сумніву вищенаведену статистику, оскільки вона не відповідає реаліям цього суспільства. Попри те, що їхній аналіз передував бурхливому використанню Інтернету, нам не зайве пошукати доказів того, що сучасне поширення (головно у великих містах) ІКТ, переважно у розвиткових країнах, є насправді ознакою приходу інформаційного суспільства.

Тож статистичні підрахунки не завжди підтримують загальнопоширені тези про інформаційне суспільство та ті зміни, до яких воно начебто приводить. Досить довгий період «застою» інформаційних перетворень викликає сумніви щодо твердження про інформаційну революцію, яка на такому тлі виглядає дещо завчасною. Мало того, неозначеність поняття «розумова праця» або «праця в інформаційній сфері» помітно знецінює всю напрацьовану статистику про нову еру. І це — головний момент проблеми: дуже важко знайти таке означення, яке б одночасно задовольнило всіх та було б корисним в обґрунтуванні об’єктивності інформаційного суспільства. Часто, щоб уникнути цієї проблеми, праця в інформаційному секторі береться «по максимуму» і ототожнюється зі сферою послуг, яка теж надзвичайно розширилась. Але це не вихід з ситуації, бо ця картина не відбиває повною мірою того, що лежить за цим узагальненням. І тим більше, таке тлумачення не може довести тезу, що ми вступили в інформаційну еру.

Припустимо, що кількість професій в інформаційній сфері (починаючи від посад, що охоплюють увесь спектр професій — від «символіко-аналітичних» за класифікацією Рейча — та закінчуючи всіма іншими заняттями, що вимагають високої кваліфікації) дійсно зростає. Але ж таку діяльність не можна цілком ототожнювати з професіями, що займаються наданням індивідуальних послуг клієнтам (і залежать від навичок та знань надавачів таких послуг). Індивідуальні послуги не мають глобального характеру (або навіть регіонального). Частіше їх надають лише на локальному рівні (починаючи від перукарів і сантехніків і закінчуючи садівниками та персональними репетиторами). Такі види занять є менш революційними, ніж ті, що наводяться як приклади реальності інформаційного суспільства. Разом з тим, вони складають більший сегмент зайнятого населення, особливо коли до них зарахувати транспортні послуги та доставляння товарів (Islam, 2000). Навіть Шаф зазначав двадцять років тому, що ці види послуг свідчать про послідовність ринкового розвитку з попередніми різновидами зайнятості.

У будь-якому разі, зростання професіоналізму працівників було доведено здебільшого хитрощами статистики. Тільки приймаючи те, що вигадування нових, «професійніших» назв наявних професій є доказом дійсних функціональних перетворень (functional changes), а також припускаючи, що всі працівники сфери послуг є високим професіоналами та високоінтелектуальними працівниками, можна вважати зміни в структурі зайнятості обґрунтованими (Kumar, 1995: 25 — 26). Це не просто грубе узагальнення. Беручи «творчість» за головний критерій розподілу, виявляється, що близько одного мільйона працівників Великої Британії належать до інформаційної сфери (Glaister, 1998). Проте це лише 5%, чи навіть менше, від всієї робочої маси (навіть враховуючи висококваліфікований персонал та сферу бізнесу). Але це співвідношення не може вважатись типовим.

Статистичні приклади збільшення кількості зайнятих у сфері послуг «можна пояснити розквітом розподілу праці на соціяльний і технічний профілі, що властиве індустріяльній системі» (Sayer and Walker, 1992: 104). Нові промисловості знань та інформації дуже важко назвати результатом діяльності інституцій якісно нового виду. Скоріше, вони є результатом продовження розподілу виробничих завдань на дрібніші складники. Тому ми й маємо всілякі статистичні аномалії. Хоча вважається, що промислове виробництво складає лише 20% сучасного ВВП Великої Британії, нещодавно проведене дослідження групи «Варвік мануфекчерінґ» (Warwick Manufacturing Group) на замовлення Федерації роботодавців у галузі інженерії свідчить, що такі цифри не відповідають дійсності принаймні на третину. Справжня частка промислового виробництва в сучасному ВВП країни становить близько 28% (Morgan, 2000). Це тому, що багато видів послуг насправді є допоміжними для виробничого сектора (раніше у статистичних підрахунках така особливість завжди враховувалась). Такі допоміжні послуги є невіддільною частиною процесу виробництва матеріяльних товарів, навіть якщо сам по собі інформаційний сектор не займається виробництвом як таким. Сьогодні він забезпечує зайнятість у сфері послуг, але в минулому обслуговував великі підприємства з вертикальною ієрархією. Мало того, якщо ми враховуватимемо в цій статистиці державну частку (хоча багато завдань держави сміливо можна зарахувати одночасно і до інформаційної сфери), то сектор послуг становитиме лише чверть економіки сучасної Британії.

Тож хоча і виникають нові форми розподілу праці, що сприяють виконанню нових видів завдань, обумовлених впливом інформаційних технологій, але зміни, які є наслідком цих процесів, скоріше, статистичні, аніж реальні. Як зазначила Урсула Г’юз (Ursula Huws): «Зосередженість досліджень сучасного суспільства на сфері послуг є хибною: зростання зайнятості в цій сфері протягом сторіччя можна об’єктивно пояснити зменшенням кількості домашньої прислуги, оскільки ця професія стала непопулярною, поступившись місцем сучасним професіям сфери обслуговування» (1999: 33). Тому якщо, зважаючи на це, рахувати зайнятих у сфері послуг, то результати не виглядатимуть такими приголомшливими. До того ж, проблема чіткого означення терміну «розумова праця», якщо взяти до уваги ширший історичний контекст, бачиться взагалі абсурдною: коли це було, щоб працівники не використовували в своїй праці будь-якого виду інформації чи знання? Такі проблеми з означенням термінів змусили Алістара Дафа наполягати на тому, що всі дослідження, основані на статистиці, «заздалегідь суб’єктивні» (2000: 19 — 68, 150). Складність означення основних понять інформаційного суспільства не дозволяє знаходити чіткі докази нового суспільства, хіба що на досить загальному, абстрактному рівні.

Перевертаючи твердження про інформаційне суспільство з ніг на голову, Даф зазначає, що коли ми визнаємо, що розвинуті країни справді побудували інформаційне суспільство, то в цьому разі дуже важко довести, що в інших країнах ще його нема (що перекликається з міжнародними дослідженнями Дордіка та Венґа). «Головна ідея полягає в тому, щоб показати наскільки складно довести, що розвинуті суспільства є інформаційнішими за інші. Занадто багато самовпевненості та суб’єктивності в твердженні, що ми вже живемо в інформаційному суспільстві, в той час як вони — ще ні» (Duff, 2000: 171 — 172). Подібні висновки ми вже робили в попередній главі стосовно революції в суспільстві. Коли ми погоджуємося, що завдання інтелектуальної сфери є надзвичайно важливими та широко поширеними, то дуже важко переконатися в революційності таких соціяльних змін і разючій відмінності цього суспільства. Ототожнюючи інтелектуальну працю зі сферою послуг, ми знецінюємо її і буквально робимо безглуздою. Мало того, аналіз роботи цієї сфери робить проголошену трансформацію суспільства не більше ніж пустою балаканиною.

6. Що таке праця у сфері послуг?

Якими б не були зміни в сутності робочої сили в різних країнах (та проблеми їхнього статистичного відбиття), незаперечним залишається одне, а саме — казати про зростання секторів послуг у таких країнах, як Америка, Канада та Велика Британія, можна лише в співвідносячи з відносно непрогресивними промисловими та сільськогосподарськими виробництвами. Попри часте лунання думок про те, що індустрія послуг є рушійною силою «нової економіки», небагато сучасних дослідників розуміють її складний та багатогранний характер. Професії сфери послуг надзвичайно різноманітні — від суто робітників розумової праці до прибиральників. Але, наприклад, на погляд Ледбітера, у сфері послуг зайняті все-таки переважно високоосвічені індивіди. Він не в змозі розгледіти, що робітники сфери послуг мають дуже різні освітні рівні та навички (Leadbeater, 1999: 63-64 та інші). Але Ледбітеру та деяким іншим дослідникам здається, що роботи, виконувані в інформаційному суспільстві, є прибутковішими. Ця проблема нерозуміння сутності реалій бере початок від дитячої довіри до статистичних підрахунків (про які йшлося вище), а також від очевидного ігнорування того, чим насправді займаються робітники сфери послуг.

Припущення, що комп’ютеризація призводить до втрати робітниками особистих навичок роботи є хибним (С. Smith and P. Thompson, 1998: 554-556), але і протилежна думка про те, що праця в добу інформаційної ери вимагає надзвичайно високої кваліфікації, теж не краща. Велика частка роботи, виконуваної в інформаційну еру — це рутинна та неважка праця з обслуговування клієнтів, що не обов’язково приносить задоволення від її щоденного виконання. Одне з нещодавніх досліджень доводить, що все більше зростає різниця між послугами, для виконання яких потрібне наукове знання й високі навички роботи, та послугами, що вимагають лише автоматизму та наполегливої праці від своїх виконавців. В першому прикладі можна впевнено говорити про збільшення незалежності окремих виконавців, тоді як в другому — очевидна тенденція до автоматизації та мовчазного виконання поставлених завдань (Frenkel та інші, 1999: 273). І взагалі, поділ працівників на висококваліфікованих фахівців та низькокваліфікованих функціонерів є більше результатом автоматизації, ніж здобутком інформаційного суспільства.

Найбільша зайнятість у сфері послуг припадає на продаж товарів. Вважається, що така робота приносить більше задоволення та є автономнішою, ніж робота в офісі: «У людей зайнятих продажем товарів робота в цілому схожа на ту, що виконують дрібні підприємства, [але] в часи невдач або за жорсткої конкуренції робота постачальника товарів стає стресовою» (Frenkel та інші, 1999: 268). Прибутки таких працівників рідко зростають завдяки використанню ІКТ, частіше завдяки їхнім особистісним якостям і талантам. В міру того, як використання електронних баз даних та автоматизованих експертних систем стане звичним, роль особистості зростатиме. Комунікативні навички агентів з продажу є важливішими для їх роботодавців, аніж те, наскільки начитаними чи освіченими вони є (якщо не користуватися цією ерудицією у своїй повсякденній праці).

Наприклад, коли «Мідленд-банк» (Midland Bank) запровадив систему банкових операцій по телефону, що приводилася в дію лише одним дзвінком, то Центр приймання дзвінків спеціяльно уникав найму на цю роботу працівників банку, відчуваючи, що для її виконання необхідні фахівці з іншими навичками та досвідом. Хоча фахівці з банківської справи лишаються важливим складником, керівництво центру прагнуло найняти нових службовців на деякі посади (наприклад, на посаду агента з оцінювання ризику), які, раніше вважалося, потребують банківських працівників. Головними критеріями відбору стали вміння належно себе поводити, акторська майстерність, уміння відповідати на телефонні дзвінки та здатність ефективно працювати в команді (Richardson, 1994: 322).

Інші банки, такі як «Натвест» (NatWest) (Stanworth, 1998: 58), також змінили політику найму працівників на аналогічні посади (Taylor, 1998). Сьогодні більшим попитом користуються високі навички вмілого керування та комунікації, замість колишньої достатності гарного знання своїх посадових обов’язків. За такої ситуації більше влади дістають ті, хто займається підбором персоналу та його звільненням: нема об’єктивного критерію цих важливих соціальних навичок, за яким слід звільняти працівника, є лише суб’єктивні підходи (залежно від особистісних цінностей та забобонів менеджера з персоналу).

Тенденція до збільшення ваги індивідуальних навичок та вмінь як певної «доданої вартості» також часто використовується як доказ реальності інформаційного суспільства. У вступі до своєї класичної роботи «Білий комірець» Ч. Райт Міллз (С. Wright Mills) торкнувся теми повоєнного виникнення «ринку персоналій». Особистість агента з продажу стала надзвичайно важливою тому, що завдяки особистим якостям агента власник бізнесу отримує прибутки. Особистість фактично стала капіталом власника (Mills, 1953: 182 — 188). Особистісні якості працівників певних професій виросли в ціні, а праця такої робочої сили стала називатися «працею емоцій» (Belt, Richardson and Webster, 2000; Hochschild, 1983; Taylor, 1998). Отже, одним з найважливіших наслідків використання ІКТ може вважатися збільшення цінності людських якостей. У нещодавньому звіті з приводу впливу нових комунікаційних технологій на робоче місце, надрукованому в «Економісті» зазначається: «Агенти, що працюють з клієнтами, які мають неабиякі комунікативні навички та гарні манери (у старомодному розумінні цього виразу), отримали найбільше користі від революції в інформаційних технологіях» (Economist, 1999а). Вміння поводити себе з людьми стало новою ключовою якістю для багатьох професій. Але, беручи до уваги суб’єктивний характер оцінювання праці, влада власників капіталу над робітниками може закріпитися як авторитарна та незаперечна.

З іншого боку, працівники сфери знань (або «творчі» працівники) досить часто отримують багато свободи в своїх діях, створюючи власну систему і розпорядок. Але їхня робота є дуже відповідальною та, почасти, стресовою — що приносить менше задоволення від її виконання. «Так що робота у сфері соціяльних відносин набагато менш приваблива, ніж її образ, створений більшістю організацій» (Frenkel та інші, 1999: 270). Тому такі перетворення не є такими вже позитивними, як часто про це говорять:

Якщо хтось перетворився на «вільного фахівця» (portfolio person), то, скоріше за все, він чи вона стали жертвою організаційних перетворень, і малоймовірно, що вони є представниками нової генерації підприємців. Нікому не подобається бути жертвою кадрового скорочення, змін у контрактах найму на роботу та інших форм організаційних перетворень, у більшості випадків робітники розумової праці раді повернутися до традиційного, постійного працевлаштування (Warhurst and Thompson, 1998: 20).

Останнім часом поглибився процес роздроблення поділу праці. І хоча дехто вже отримав і продовжує отримувати прямий прибуток від цих змін, варто зазначити, що використання нових технологій ІКТ на робочих місцях скоріше є ефективним механізмом у руках роботодавців, а не просто «нейтральною» технологією. І тому ймовірніше, що сектор послуг змодельовано відповідно до потреб і інтересів останніх, надаючи образу сучасного суспільства дещо інших рис, ніж омріяний чудовий новий світ праці.

Попри розмови про руйнування ієрархічних структур в бізнесі та демократизацію процесу керування, питання нерівномірності поділу прав та влади залишається актуальним у відносинах «найманий працівник — власник». Як сказав Віл Гатон (Will Hutton):

Англія за часів Едварда надала робочі місця мільйонам покоївок, сучасна Англія надає робочі місця мільйонам дитячих няньок і персональних інструкторів з фітнесу. Залежність робітників від багатіїв та від їхніх примх залишається завжди… Нерівності в отримуваній заробітній платі — це результат не природної дії «невагомої економіки», а наслідок безупинної боротьби за владу, за право отримувати більші прибутки. В такій ситуації важко що-небудь змінити (Hutton, 1998).

Потрібно зауважити, що зайнятість зростає лише у сфері традиційних, а не високофахових послуг, начебто властивих інформаційному суспільству. Це зростання відбувається за рахунок збільшення зайнятих у так званих макджобах («McJobs»), а також зростання кількості прибиральників, будівельників тощо, які часто працюють в «тіні», але є невіддільною частиною «нової економіки».

У серці інформаційного суспільства, в Каліфорнії, розподіл працівників на тих, хто займає престижні посади та тих, хто працює на небезпечних виробничих посадах існував протягом десятиліть. На локальних ринках, які завжди отримували зиск від дешевої праці нелегальних емігрантів з Мексики та інших країн, соціяльні нерівності особливо помітні. Зростання цін на приватну власність збільшило фізичну відстань між домівками багатьох працівників сфери послуг та їхнім безпосереднім місцем роботи. Тоді як люди, що працюють із програмним забезпеченням та інші висококваліфіковані інформаційні працівники «переселилися» ближче до своєї роботи, ті, хто обслуговує їх (від працівників поліції до вчителів, від офіціянтів до садівників) просто змушені витрачати кілька годин на те, щоб дістатися до роботи, отримуючи при цьому набагато нижчу заробітну плату (Vulliamy, 2000). Такі ж проблеми існують в інших осередках «нової економіки», таких як Кембридж в Англії. Коли в період між 1991 та 1997 роками доходи п’ятої, найбагатшої частини працівників Силіконової долини в середньому зросли на 19%, доходи найбідніших мешканців зменшилися в середньому на 8% (Economist, 2000а: 115). Хоча там і були випадки масових соціяльних протестів, (найвідоміша демонстрація каліфорнійських двірників навесні 2000 року), але небезпечні роботи та нелегальний статус значно обмежили можливості профспілок організувати ефективні акції протесту.

Збільшення зайнятості у сфері послуг не обов’язково означає, що така робота буде приємною чи безпечною, а частіше зовсім навпаки. Якщо ми ділимо роботу в інформаційному секторі на два ідеальні види (хоч би як складно це було на практиці): планування та виконання завдань (Huws, 1999: 42 — 43), то лише робочі умови на виробництві для першого виду можуть бути покращені, хоча і це ще під питанням. У різноманітних професіях можуть застосовуватись обидва види діяльності, але в професіях, залежних від інформаційного суспільства, — головно інтелектуальна праця з планування завдань. Та коли ми візьмемо до розгляду всі види зайнятості у сфері послуг, які частіше за інші використовуються як доказ того, що більшість з нас тим чи іншим чином зайнята в інформаційній сфері, то виявиться, що саме виконання завдань (а не планування) є домінантною категорією. А цей вид обов’язків слабко пов’язується з символіко- аналітичною діяльністю чи працею «вільних фахівців».

7. Кінець традиційним видам праці?

Тематика цього розділу суголосна вислову Річарда Вокера (Richard Walker): «В теперішні часи дитирамбів високим технологіям і кваліфікованим працівникам ми майже забули про звичайну працю звичайних людей і радощі від її виконання» (Walker, 1999: 269). Для тих робітників, хто займається переважно переробкою та поширенням інформації, а не її початковим створенням, нова ера не принесла багато користі, натомість вони втратили переваги, які їм гарантували постійні робочі місця та повна зайнятість. Старі добрі часи повної зайнятості сьогодні розглядаються як якась аномалія в історії розвитку нашого суспільства (Esping-Andersen, 1999). Можна сказати, що система праці, яка постала після Другої світової війни, поступово занепадає в умовах інформаційного суспільства.

Деякі особливо затяті песимісти вважають, що згодом багато робітників почнуть втрачати свої робочі місця. Джордж Спенсер (George Spencer) взагалі стверджує, що в майбутньому людська праця стане абсолютно непридатною для виробництва товарів і надання послуг. Все більше й більше робітників залишатимуться осторонь виробничого процесу, оскільки їм бракуватиме необхідних навичок роботи, а інформаційна революція, на відміну від попередніх технологічних винаходів, «не створить попиту на нову робочу силу: всі суспільно необхідні завдання виконуватимуть автомати та комп’ютери» (Spencer, 1996: 75). Жодне підприємство не зможе утримувати людську робочу силу, як тільки з’являться комп’ютери, що зможуть виконувати ту ж працю дешевше та швидше. Система загалом стане ефективнішою, але відкине значну кількість населення за межу бідності. Якщо в минулому безробіття, спричинене технологічними винаходами, з часом саморегулювалося, то в інформаційну еру вплив ІКТ на виробництво буде настільки агресивним, що нові місця, які б замінили втрачені у процесі технологічного розвитку, не встигатимуть з’являтися (Spencer, 1996: 62). Думка про «кінець праці» була особливо сильно популяризована Джеремі Ріфкіном (Jeremy Rifkin) (1996) і в останні роки привернула особливу увагу. Сама праця як явище, скоріше за все, залишиться, але істотно зміниться її характер. Під таким кутом зору «кінець праці» означатиме все-таки кінець лише певних видів робітничих завдань. Головні дискусії точаться стосовно того, чи слід нам вважати такі зміни прогресом.

8. Нездорові тенденції

Послаблення ієрархічної влади завдяки збільшенню використання ІКТ на робочих місцях, що вважається показовим для інформаційного суспільства, супроводжується тенденцією до зайнятості населення здебільшого на контрактній основі, а також часткової та тимчасової зайнятості. Влада та авторитет сьогодні належить тим, хто працює в сфері виробництва знань. Нестабільність праці маскується розмовами про можливості індивідів отримувати більшу заробітну плату (обговорювану в процесі найму на роботу), завдячуючи їхнім індивідуальним навичкам і талантам. Наприклад, в штаб-квартирі корпорації «Майкрософт» (Microsoft) третина всіх працівників є «постійно-тимчасовими» (permatemps») працівниками. Всі вони наймаються на роботу через посередництво кадрових агенцій, і всім бракує таких речей, як страхування здоров’я, гарантованих пенсій чи оплачуваних відпусток, які є у їхніх шанованіших колег. Під час останніх дискусій з приводу умов праці у компанії «Майкрософт» взагалі відмовилася визнати, що це вона найняла їх, стверджуючи, що самі працівники запропонували свої послуги на контрактній основі (Borger, 2000b; Klein, 2001: 249 — 252). Таких контрактників часто називають (за Генді) «вільними фахівцями», які постійно змінюють місце роботи, надають вузько спеціялізовані послуги та прагнуть постійно накопичувати досвід роботи для підвищення оплати їхньої праці. Але у цьому разі красиві слова лише маскують можливість тримати таких працівників на відстані, щоб якомога зменшити свою відповідальність за них.

Вони зазвичай працюють вдома. Але не вся праця, що виконується вдома, є розумовою або має справу з інформацією. У світі переважна «самостійна робота жінок — це хатня робота» (Prügl, 1996: 42). До неї можна зарахувати різноманітні професії: від наближених до роботи з інформацією (наприклад, телефонні оператори в довідковій службі Великої Британії, які працюють з дому), до традиційніших (як робота швачки на дому, що також залишається досить поширеною в центральній та східній частині країни). Працівники Силіконової долини, що працюють на різноманітні корпорації з виробництва електроніки, також є переважно домашніми робітниками. Як і більшість дешевої робочої сили Долини, вони можуть бути нелегальними мігрантами, що ледве заробляють собі на життя та намагаються уникати контактів з поліцією. Домашні працівники різноманітних професій складають близько 10% всієї робочої сили Великої Британії (TUC, 1998: 12), а також левову частку працівників сфери послуг. Тільки для небагатьох обранців долі кар’єра «вільного фахівця» — це нагода працювати вдома над різноманітними проектами, і що головне, — в своє задоволення. Однак для інших — це справжнє пекло, в якому вони розриваються між багатьма низькооплачуваними роботами. Багатьом фірмам, що користуються послугами «продавців своїх душ» вигідно те, що вони працюють у домашніх умовах, оскільки це дає змогу забезпечувати їх лише незначною частиною технічного обладнання, яким користуються офісні робітники, вважаючи це як належне. Домашні працівники страждають від багатьох труднощів, яких їхнім «корпоративним» колегам вдається уникати: обмежених контрактів (коли тривалість праці не гарантована, а робочий персонал використовують за потреби), неоплачуваних перерв, неоплачуваних відпусток чи лікарняних. До того ж, такі незручності майже не компенсуються страхуванням здоров’я та правилами безпеки праці. Навіть якщо вони працюють на одного власника, вони все одно вважаються самонайманими і мають оплату праці відповідно до її результату. «У сфері послуг такі робітники називаються «вільними митцями» (freelance)… і не тому, що робота на самого себе надто приваблива, а тому, що вона передбачає нестабільність заробітної плати та залучення частини власних не тільки інтелектуальних, а й матеріяльних ресурсів» (Stanworth, 1998: 57).

До того ж, від такої роботи може сильно страждати здоров’я. Барбара Стюард (Barbara Steward), підсумовуючи своє дослідження з використання ІКТ домашніми (дистанційними) працівниками для Відділу охорони здоров’я, зауважила:

За умов небезпечності праці домашніх працівників і неіснування чітких кордонів між часом праці і відпочинку, коли вони змушені працювати попри симптоми погіршення здоров’я, роботодавці повністю вільні від турбот про їхній добробут і стан здоров’я. Працюючи вдома, робітники забувають про існування відпусток на час хвороби (Steward, 2000).

Повна домашня зайнятість підвищує інтенсивність праці. За таких обставин роботодавець витискає максимум зі свого працівника та не передбачає оплачуваних перерв у роботі протягом робочого дня. Домашні працівники (навіть ті, що виконують висококваліфіковану працю) часто «відчувають провину за те, що вони працюють вдома, і це призводить до збільшення робочого часу з власної волі» (Gary Cooper, цитований MacErlean, 1999). Головний висновок, який можна зробити, полягає в тому, що реалії роботи з інформацією (введення та кодування даних, робота з надання довідок) в «електронних котеджах» насправді дуже далекі від характеристик інтелектуальної праці, що описується в оптимістичній літературі з приводу інформаційного суспільства.

Головною особливістю роботи за контрактом (домашньої роботи чи роботи над окремими проектами в приміщеннях компаній) є те, що вона юридично та соціяльно дистанціює працівника від роботодавця. І хоча в інтересах роботодавця вносити інвестиції в свою постійну робочу силу (і покращувати її добробут), це зацікавлення слабшає через роботу із контрактниками, яким організація «нічого не винна.. Якщо працівник захворів, то його можна замінити іншим контрактником. З таким острахом постійно живуть контрактники та робітники, для яких домівка є місцем праці. Якщо якесь завдання потребує певних нових навичок, то навіщо витрачати кошти на підвищення кваліфікації вже найманих працівників, якщо можна найняти «готових»? У цьому сенсі індивідуалізація робочої сили в інформаційному суспільстві дозволяє роботодавцям уникати відповідальності за умови праці своїх робітників (а саме за цю відповідальність боролися робітники протягом всього двадцятого століття). Тепер це відповідальність індивідів: підвищувати свою кваліфікацію і вкладати в неї гроші. Такі зміни політики відповідальності часто вважаються чудовою нагодою для робітників домагатися вищої заробітної плати за свої навички та вміння, але в реальному житті наслідки від таких змін зовсім інші. В компаніях, які мають широкий вибір робочої сили, заробити додаткові гроші завдяки своїм умінням так само важко, як і покрити щоденні витрати, працюючи вдома на контрактній основі. Тож хоча робота з інформацією стала безпечнішою, менше проблем від цього не стало.

9. Керування, контроль і нагляд

Інформацію про виробничий процес і звітність про виконану роботу власники завжди використовували для контролю над виробництвом. Визнання важливості такого контролю на тлі інтенсивного розвитку методів використання інформації було визначною рисою «другої індустріяльної революції» наприкінці XIX століття. Так Пітер Дракер зазначав, що впровадження наукового менеджменту (чи тейлоризму) було «найважливішим кроком на шляху до “економіки знань”… Ключовим принципом для виробництва стало “працювати розумніше”. Знання, а не піт робітників стало запорукою продуктивності» (1968: 271). Попри те, що існувала низка проблем з декларованими «науковими» основами системи (Noble, 1979: 273 — 274), інформаційне забезпечення стало головним чинником нагляду за виробничим процесом у двадцятому столітті. І такий стан речей залишається ключовим аспектом керування початку нового тисячоліття. Звичайно, що інформаційне забезпечення, нагляд та ефективність праці, «самі принципи тейлоризму набули поширення завдяки використанню нових інформаційних і комунікаційних технологій» (Webster and Robins, 1989: 339). Науковий менеджмент став ефективнішим за інформаційної революції, проте не витіснив до кінця старі методи керування. Мало того, використання ІКТ, передбачає використання працівниками стандартизованого програмного забезпечення, що значно обмежує свободу вибору у виробничому процесі. Попри начебто потужнішу та відкритішу природу цих новацій, вони задають межі свободи робітників під час виконання інформаційних завдань (наприклад, стандартизовані відповіді в довідкових службах).

У довідкових службах (які, можливо, є найтиповішим прикладом інформатизованих робочих місць) за робітниками здійснюється найбільший нагляд (Fernie, 1998). Хоча навряд чи можна сказати, що раніше такого не було, це часто виставляють досягненням нової доби, коли використання нових ІКТ, що значно розширили можливості здійснювати контроль за робочим персоналом, допомагають зростанню ефективності праці. Однак не слід це переоцінювати: все ж таки існують можливості для робітників уникати такого щільного контролю з боку роботодавців і навіть якщо вони не дуже великі — це не привід нехтувати ними взагалі (Bain and Taylor, 2000). Що важливіше, завдячуючи безпосередньому доступу робітників до багатьох інформаційних ресурсів компаній, де вони працюють, можливості уникати контролю припускають також прямий саботаж (як це було завжди). Згідно з дослідженням, проведеним в Америці на замовлення ФБР, більш ніж три чверті всіх атак на комп’ютерні системи компаній були організовані обуреними працівниками (Нilpern, 2000b). Нагляд за робітниками за допомогою ІКТ стає все поширенішим, оскільки спрощення доступу до інформації ніяк не сприяє зменшенню цих атак.

Почастішали випадки відстежування електронної пошти. Така ситуація загострила питання стосовно прав робітників на приватне життя, а також питання, пов’язані з правами работодавців бути впевненими, що інформація, відіслана через їхні мережі, є законною, прийнятною і не компрометує їхній бізнес (Gillies, 2000). Можливість таємно відстежувати всі дрібниці роботи працівників суперечить правам останніх на приватне життя, визначених восьмою статтею Европейської конвенції з прав людини (IER, 2000: 15). А проте в нещодавньому обговоренні нагляду та прав робітників на приватне життя, Майкл Форд зазначав, що методи нагляду стали поширеними в сучасній практиці як ніколи раніше. Частково це можна пояснити поширенням ІКТ, які «усунули багато економічних перешкод на шляху відстежування активності робітників» (Ford, 1998: 10). Зовсім не обов’язково, що такі перетворення є корисними тільки для власників капіталу: згідно з дослідженнями Зубової впливу ІКТ на виробничий процес, опитані в середині 1980-х робітники сподівалися, що запровадження «об’єктивного» інформаційного менеджменту фірм зменшить можливість неправомірного звільнення працівників, оскільки дійсно відбиватиме їхні вміння та можливості (Zuboff, 1988: 342ff.). Але разом з тим, обізнаність, що за процесом роботи весь час спостерігають, приводить до посилення самоконтролю та підвищення ефективності праці (Zuboff, 1988: 323). Саме такий приклад впливу ІКТ більше відповідає дійсності, а не твердження, що контроль за робітниками перетворить виробничий процес на об’єктивніший, що в свою чергу, дозволить ефективніше розв’язувати виробничі суперечки. Адже процес керування, що має за основу нагляд, ніколи не стане ані вичерпним, ані безсумнівним.

Так само використання ІКТ у сфері послуг дозволяє менеджеру та/або власнику відстежувати й контролювати робітників щільніше та менш явно, ніж це було в минулому. Тоді як саме по собі посилення контролю за виробничим процесом призводить до збільшення рівня самодисципліни, навіть найвишуканіші й малопомітні методи нагляду миттєво призводять до обмежень творчого розв’язання працівниками складних робочих ситуацій. Окремі методи контролю почали призводити до втручання в приватне життя робітників (збільшення можливостей отримання відомостей про робітників, доступ до комп’ютерних баз даних, а також результати тестів з визначення працездатності робочого персоналу). Власники все частіше відстежують приватні електронні листи своїх працівників та вже було багато випадків, коли вони накладали на них адміністративні санкції за відправлення чи навіть отримання листів з «неприпустимим» змістом для ефективності виробничого процесу (Arlidge, 2001; Inman, 2000). Таким змістом були порнографічні матеріяли, а також расистські та нецензурні вирази та анекдоти. Слід сказати, що за такого роду порушення страждали не лише робітники низької ланки. В одній юридичній фірмі притягли до адміністративної відповідальності юристів, які пересилали один одному електронне повідомлення з зображеннями орального сексу. Загалом, у здійсненні нагляду за робітниками питання прав людини відійшли на другий план, а головним стала моральність інформації, попри її винятково приватну направленість.

Добре, що хоча б у Великій Британії законом «Про захист інформації» від 1998 року увага громадськості була знову прикута до прав людини захищати приватність особистої інформації. Все ж таки деякі аспекти приватного життя, на кшталт споживання алкоголю або речовин з наркотичною дією, а також інформація про стан здоров’я працівників, стали доступнішими для спостереження завдяки застосуванню новітніх технологій, і не обов’язково інформаційних. Зростає спостереження за життям робітників у позаробочий час, і вони наражаються на ризик бути звільненими через нюанси свого приватного життя (Hilpern, 2000а). Стверджують, що вже існує таке програмне забезпечення, яке може визначати рівень споживання працівниками алкоголю та наркотиків, відстежуючи випадки їх відсутності на робочому місці (Gillies, 1999). Будь-який захист з боку чинного законодавства може виявитися неефективним, коли роботодавці доводять факти добровільної згоди робітників надавати інформацію про самих себе, на підставі чого роботодавці й можуть здійснити покарання. Дуже рідко суди вимагають перевірки добровільності такої згоди, хоча досить часто відмова в її наданні може обернутися звільненням для працівника (Ford, 1998: 26). Саме на таких прикладах розкривається справжнє обличчя інформаційної ери.

Крім того що ІКТ дозволяють створювати нові засоби систематизації та пошуку інформації, вони також сприяють запровадженню нових тестів перевірки адекватності методів керування. Посада менеджера переважно викликана потребою задовольняти все більшу кількість запитів роботодавця щодо своїх працівників, а тому вона підживлюється процесом нагляду. Для цього використовуються різноманітні методи: від психологічних тестів до щоденних нарад з планування, — контроль за діяльністю робітників здається тотальним. Беручи до уваги вислів «знання — сила», можна сказати, що в нашому разі це втілюється в концентрацію сили на боці роботодавця та у відповідному послабленні робітника. Покращення виробничого процесу завдяки методам контролю за інформацією — це, скоріш, історична тенденція, а не новація останніх років.

Здатність контролювати та відстежувати активність робітників завдяки новітнім ІКТ збільшила можливості менеджерів щодо керівництва робочим персоналом та наповнення попередніх моделей керування новим значенням. Перехід до контрактної форми найму на роботу (зокрема поява «вільних фахівців») призвів до «створення» ринку праці, який сильно нагадує часи раннього капіталізму (нетривалі робітничі контракти, збільшення можливостей звільнення робітників від службових обов’язків, ущемлення їхніх прав і нестабільна зайнятість). Відбувається знецінення повоєнних досягнень в галузі прав робочого класу в відносинах з власниками капіталу. І така тенденція до посилення контролю та індивідуалізації робочої сили йде паралельно з іншими важливими і загальнішими тенденціями в способах організації економічної діяльності.

10. Продовження відносин власності

Я вже висловив свою думку стосовного того, що трансформація відносин між працівниками та роботодавцями виглядає досить сумнівною, і тепер хочу повернутись до тези щодо актуальності класових відносин у сучасному суспільстві. Розглядаючи клас з погляду марксизму — відокремлення капіталу (власників засобів виробництва) від робочої сили (тих, хто пропонує на ринку лише власну працю) — виявляється, що твердження про застарілість класових відносин в інформаційну еру є безпідставними. Попри твердження, що ми сьогодні живимо у «безкласовому» суспільстві, інформаційне суспільство насправді залишається поділеним за принципом приватної інтелектуальної власності. В останній главі я писатиму про втрати соціяльної політики від використання нових технологій. Розуміння того, що хто володіє інтелектуальною власністю, той і має владу, дає змогу краще зрозуміти сутність нового інформаційного суспільства.

Одним з ключових аспектів інформаційної революції була вдала спроба капіталістів переробити інформаційну економіку за старими принципами економіки матеріяльних цінностей. Зокрема, це було досягнуто завдяки використанню та легітимізації власності на знання, прав інтелектуальної власності (May, 2000а). За доби інформаційного суспільства визнання важливості та цінності інформаційних і наукових ресурсів стимулювало бажання капіталістів володіти ними та отримувати прибутки. Подібно до бажання великих землевласників в часи розквіту фермерства заволодіти нічийною землею, сучасні капіталісти прагнуть привласнити наукові та інформаційні ресурси, попри те, що вони потенційно доступні усім. Привласнення знання за допомогою наукових патентів, авторського права, торгових марок та інших інструментів вилучає знання зі сфери загального користування, надаючи це право лише групі вибраних. (В додатку І я окреслюю форми інтелектуальної власності та способи, якими знання подається як приватна власність. У цій главі я хочу розповісти про те, як знання та інформація стають власністю під час виробничого процесу.)

Контролюючи ресурси, необхідні для високофахової роботи, маючи патенти на окремі процеси чи технологію виробництва, капіталісти лишаються власниками засобів виробництва. Тоді як компанії контролюють різні сторони інформаційних і наукових відносин у виробничому процесі (завдяки патентам та авторському праву), індивіди змушені працювати з власниками цього знання, не маючи при цьому повної свободи дій та задоволення від роботи, про що нам говорять Генді та Ледбітер. Як тільки знаходяться нові ресурси, роботодавці одразу намагаються привласнити їх собі та не допустити, щоб робітники мали на них і найменшого права. Від тейлоризму до теперішніх часів розвитку програмного забезпечення капіталісти завжди прагнули контролювати та володіти знанням, що створили їхні робітники.

Вільне розповсюдження цінного знання та інформації (що часто розуміється як характеристика інформаційного суспільства) — неприпустиме явище в сучасному світі. Компанії прагнуть будь-що зупинити поширення важливої інформації. Джон Кей (John Kay) у своїй праці «Основи корпоративного успіху» дає таку пораду менеджерам:

Якщо компанія прагне отримувати прибутки, вона має створити певне колективне знання своїх працівників. Цього можна досягти, коли знання двох робітників будучи об’єднаними докупи важать більше, ніж знання кожного окремо. Головними проблемами в такому випадку є безпека обміну знаннями та гарантування того, що жоден з робітників не скористається колективним знанням задля власної користі (1993: 73).

Така експлуатація процесу створення нового знання, характерна для сучасного суспільства, але навряд чи свідчить про прихід нової доби. Скоріше це тенденція розвитку соціяльних відносин (між робітниками та капіталом) в умовах сучасного капіталізму.

Отже, в інформаційному суспільстві все ще існує велика різниця між класом приватних власників та тими, хто на них працює. Попри те, що інтелектуальна власність є продуктом творчості окремої особи, в реальному світі (на відміну від уявного світу філософії права) творча особа має небагато шансів отримувати зиск від продуктів своєї інтелектуальної праці. По-перше, компанії намагаються силою привласнити будь-які ідеї та знання, створені робітниками, контролюючи їх та їхні контакти протягом усього робочого дня під приводом того, що навіть завдання, які виконує працівник, є також власністю компанії (May, 2000а: 119 — 124). Це перший спосіб привласнення ідей. Для того щоб ідеї не потрапляли до рук інших роботодавців, в умовах контракту на роботу заздалегідь визначаються правила нерозповсюдження корпоративних секретів. Другий метод привласнення ідей дещо інший (особливо це стосується творчих винаходів, які захищені правом інтелектуальної власності): відтворення та поширення інтелектуальних винаходів — занадто дорога операція для більшості окремих індивідів (наприклад, для звичайних науковців). Тому видавці, компанії запису авдіо- та відеоматеріялів, а також інші поширювачі інтелектуальних цінностей можуть запропонувати велику винагороду за нові ідеї, які надалі будуть поширені на набагато ширшу авдиторію. На початку розвитку Інтернету була ініціятива поширювати ці матеріяли з його допомогою, так Стівен Кінґ (Stephen King) був одним з ініціяторів вільної самопублікації матеріялів наукового характеру на веб-сторінках, але ця ініціятива зазнала невдачі, оскільки виявилося досить важко простежити тих, хто може скористатися чужими ідеями. Тож механізм традиційного публікування гарантує принаймні невеличку винагороду авторам (Waters and Grimes, 2000).

Це перегукується із тим, що охорона винаходів завдяки патентній системі часто грає на руку великим корпораціям. Вони або купляють самих винахідників, яким вдалося запатентувати свої винаходи, або ж покладаються на той факт, що запатентувати винахід — недешева справа. Наприклад, Джеймс Дайсон був змушений одного разу відмовитись від поновлення терміну дії патенту на один з елементів своєї моделі пилосмока, оскільки не зміг заплатити за новими патентними тарифами. Зараз його винахід використовує його конкурент. Попри запевнення юристів стосовно того, що поновлення патентів — це необхідна річ, плата за такі послуги залишається високою навіть для підприємств, що вже й казати про індивідів, які хочуть захистити його на ринку (Halstead, 1997). Навіть якщо винахідник отримує патент — це ще не означає кінець його турботам. Якщо винахідник не планує створити своє власне підприємство і самостійно отримувати прибуток від винаходу, то принаймні він повинен зацікавити своїм винаходом якогось підприємця або спонсора. Компанія «Дайсон Аплаєнсиз» — приклад того, що винахідник володіє незалежним підприємством, однак це скоріше виняток з правил. Частіше збанкрутілі винахідники йдуть на підписання невигідних угод з ліцензування своєї продукції, втрачаючи значні гроші, отримуючи лише нерегулярні подачки від своїх «патронів».

Найчастіше працівники програють битву за володіння правами на свій інтелектуальний винахід, витрачаючи при цьому значні гроші. Повчальним, хоча й не типовим, є приклад Петера Таборського (Peter Taborsky) (Perelman, 1998: 83; Shulman, 1999: 106 — 112). Таборський був талановитим студентом бакалаврату з хімії та біології. Він працював асистентом в лабораторії Інженерного коледжу Університету Південної Флориди, і було це в 1997 році. Його завдання полягало у вдосконаленні методів очищення стічної води. По закінченні проекту Таборський наполягав на тому, що це йому вдалося винайти очисний фільтр багаторазового використання, схожий за принципом дії на механізм спеціяльних засобів, що використовуються для котячих туалетів, і це був найвизначніший винахід у галузі очищення стічної води. Тут і почались проблеми для Таборського. Проект, над яким він працював, спонсувала компанія «Флорида прогрес», яка володіла станціями очищення стічних вод, а також правами на всі технологічні винаходи в своїй галузі. Хоча Таборський стверджував, що його фільтр багаторазового використання був винайдений незалежно від проекту компанії, юристи все одно виправдали позицію «Флорида прогрес». Вони спиралися на докази компаній, що винахідник не міг би зробити свій винахід, якби він не працював в рамках проекту, фінансованого «Флорида прогрес». Отже, права на володіння винаходом належали спонсорам.

До того ж, Таборського звинуватили в розкраданні власності університету (через його власний ноутбук, який він використовував у дослідженнях) і призначили йому вирок — ув’язнення на три з половиною роки. Через особливості кримінального права Флориди Таборський був відправлений на каторжні роботи. Однак його швидко звільнили від каторжної праці через масові протести (посилаючись на те, що науковець не повинен виконувати таку принизливу працю). Але, з іншого боку, Таборський власноруч створив для себе багато проблем. Адже він підписав угоду з університетом та «Флорида прогрес», за якою всі результати дослідження мали вважатись власністю цих інституцій, і яку сам пізніше порушив. Попри все, ситуація стала зрозуміла для багатьох: жодного сумніву, що саме Таборський винайшов фільтр. Однак йому не вдалося довести свої законні права на володіння винаходом. Хоча оптимісти інформаційного суспільства стверджуватимуть, що винахід має належати винахіднику, в реальному світі контрактної праці, дорогого дослідницького обладнання та інших перешкод незалежному винахідництву, Таборський та інші творці-винахідники — це лише «найманий мозок», а не самостійні дослідники.

Можна сказати, що приклад Таборського є винятковим (із комплексом усіх можливих обставин). Однак Сет Шалман (Seth Shulman) склала цілу книжку з подібних історій про бійки за права володіння інтелектуальною власністю (Shulman, 1999). Я теж видав книжку про інтелектуальну власність, в якій також розповідається про багато таких випадків (May, 2000а). Як сказав Кеннет Epрoy (Kenneth Arrow):

Це схоже на вічнотривний судовий процес з питань свободи технічного персоналу. Роботодавці намагаються ускладнювати процедуру майбутнього працевлаштування їхніх робітників, де ті мали б нагоду використовувати свій попередній досвід роботи… ми бачимо тільки верхівку айсберга проблем у відносинах системи приватної власності з практикою привласнення інтелектуальної власності (1996:127).

Протягом останніх п’яти років ці проблеми привернули багато уваги з боку роботодавців та юристів. Тут головне те, що право інтелектуальної власності, начебто покликане захищати права індивідів, насправді є ефективним лише на папері. Натомість право інтелектуальної власності проводить межу між індивідами та продуктами їхньої інтелектуальної праці, відчужуючи працівника від результату діяльності, що абсолютно відповідає характеристиці Карла Маркса капіталізму. Оскільки інтелектуальна власність все-таки є легалізованою власністю, то й використання її абсолютно подібне до використання будь-якої іншої власності. В той час як Інтернет призвів до значних проблем з урегулюванням прав на цифрову інтелектуальну власність, що зачепило багато індустрій, які мають стосунок до авторського права (музичні студії, Голівуд тощо), в умовах матеріяльного виробництва ситуація лишилась незмінною, оскільки результати інтелектуальної праці робітників сфери знань є власністю їхніх працедавців.

Відносини власності в інформаційному суспільстві дещо відрізняються від таких за часів індустріяльного суспільства, хоча сучасна робота малоосвічених робітників може бути дещо приємнішою за відповідну роботу в минулому. Інформаційна ера не така вже й сприятлива для трудового населення, як про це говорять прихильники інформаційного суспільства. Білі комірці, так само як «вільні фахівці-контрактники, та працівники за проектом вже не можуть насолоджуватись безпекою праці, яку мали їхні попередники. Багато зусиль було витрачено, щоб досягти цих змін, але їхні результати не вражають, коли роботи обмаль, а рахунки потрібно проплатити. Як говорить Рівз: «Ледбітер та його прихильники можуть відпочити та пошукати собі іншої роботи, щоб переконатись, що звичайні робітники Великої Британії можуть забути про 10% зарплати, якщо вони мають ще одну роботу» (Reeves, 2000а). Там, де робота перетворюється на «низькооплачувану, часткову та нетривалу, там відбувається масовий перерозподіл прибутків від робочої сили до власників капіталу» (Sayer and Walker, 1992: 103). Це не єдина загроза здоров’ю, добробуту та можливості працевлаштування робітників в інформаційних суспільствах розвинутих країн.

11. (Інформаційна) робоча сила в умовах глобальної економіки

У центрі багатьох прокламацій з приводу можливостей інтелектуальної праці за інформаційної доби є ще одна, надзвичайно сумнівна, як на мене, річ: заява про інтелектуальну перевагу розвинутих країн. Ніким не доведено, що останні володіють якимись природними перевагами, коли йдеться про розумову активність. До того ж, значну кількість високотехнологічних завдань (на кшталт створення програмного забезпечення) вже давно успішно виконують в багатьох менш розвинутих країнах світу. Мало того, тенденції розвитку міжнародної торгівлі та інвестування «свідчать про формування відкритішого світу, в якому зменшується різниця в затратах на заробітну плату робітників, а також схоже відбувається дислокація виробничих потужностей. Не дивно, що найбільшими вони будуть там, де найдешевші транспортні витрати та значні технологічні переваги» (Freeman, Soete and Efendioglu, 1995: 601). Продукти виробництва, які потрібно везти здалеку, програють у ціні місцевим товарам, оскільки абсолютно неправильним є твердження, що в розвиткових країнах люди не в змозі виконувати інформаційну роботу інтелектуального сектора. Але імпорт високих технологій в інші країни буде прибутковим в першу чергу для підприємств.

Кейт Бронфенбренер (Kate Bronfenbrenner) наводить приклад того, як підприємства борються з робітниками, обуреними поганими умовами праці. Власники підприємств залякують їх тим, що в будь-який момент підприємство може переміститися в інший район чи країну, залишивши робітників без роботи (Bronfenbrenner, 2000: 52). Саме розвиток інформаційного суспільства породив цю шантажистську логіку, знову-таки залишивши переваги за роботодавцями.

Окрім цього, глобальний характер інформаційних послуг (насамперед повсякденна офісна робота, обробка даних) приводить до цінової конкуренції, що обурює прихильників руху за збереження стабільного рівня зайнятості в Америці, Канаді та Великій Британії. Індія, низка країн Карибського регіону, а також деякі європейські країни з дешевою робочою силою вже давно успішно конкурують з розвинутими країнами світу у виконанні завдань, що були передбачені «Моделлю економіки обслуговування», програмою, яка мала залучити робітників, котрі втратили роботу внаслідок технічного прогресу (May, 2000b; Wilson, 1998). Коли праця в інтелектуальному секторі стає мобільною та потребує менш кваліфікованої робочої сили на її виконання (завдяки використанню ІКТ), тоді вже зникає гарантія, що існуватиме вона тільки у високорозвинених країнах. Інтелектуальна праця потерпатиме від тих самих труднощів, які супроводжували будь-яку роботу ще в індустріяльну епоху. Подібно до текстильного виробництва, кораблебудування чи виробництва побутової техніки, ринок зайнятості в інформаційній сфері теж стане глобальним, що приведе до переміщення виробничих потужностей в місця з найдешевшою робочою силою. Не вся інформаційна праця географічно передислоковується (так само, як це було з індустріяльною працею), хоча цінова конкуренція буде спільною для всіх підприємств незалежно від їхнього розташування (як було колись із текстильною промисловістю центральної частини Великої Британії та металообробною промисловістю Шотландії).

Попри те, що це демонструє можливість для деяких країн та регіонів надавати інформаційні послуги, приклад з індійськими виробниками програмного забезпечення свідчить скоріше про переваги окремих роботодавців. Хоча відносні переваги індійських підприємств полягають у залученні кваліфікованої англомовної робочої сили, яка отримує заробітну платню в чотири чи навіть вісім разів нижчу, ніж заробітну плату відповідні працівники в Східній Азії, Америці чи Европі… при тому, що такий рівень оплати праці є досить високим за місцевими нормами (Prasad, 1998:435).

Використовуючи дешеву робочу силу, транснаціональні корпорації отримують набагато більші прибутки, тому й шукають місця для впровадження нових комунікаційних технологій там, де робоча сила є дешевшою. Але переваги не зводяться лише до економії на дешевій робочій силі: подібно до того, як телефонні довідки уникали колишніх банківських працівників, так і мультинаціональні виробники програмного забезпечення переглянули систему найму на роботу (Prasad, 1998: 441), порвавши із попередніми, важко здобутими концесіями.

Зміни можуть також стосуватися національних компаній. Так, фінська промисловість (яка пишається успіхами своєї компанії з виробництва мобільних телефонів «Нокія») завдяки новітнім ІКТ захистила себе від глобального економічного спаду початку 1990-х років, згодом перетворившись на осередок високотехнологічного виробництва (Shaw, 2000). Ірландія також пішла шляхом розвитку нових ІКТ. Окрім іншого, вона запровадила режим оподаткування, сприятливий для розвитку високих технологій (більше про це читайте в п’ятій главі). Тому, хоч би як це виглядало парадоксальним, персональні послуги (які рідко поширюються на міжнародний ринок, та й на національному ринку не відзначаються мобільністю, до того ж, не обов’язково потребують залучення кваліфікованої розумової робочої сили) в інформаційному суспільстві виявляються найстабільнішими.

Інтелектуальна праця високого рівня також може бути відносно безпечною, але за умови, якщо працівники в змозі оцінити ситуацію та використати її з метою отримання гарантій кращих умов праці з боку роботодавців. Але навіть в цьому випадку автоматизація праці починає трансформувати навички праці окремих працівників окремих професій, найчастіше юристів. Подібно до того, як представники оптичної промисловості втратили монополію з введенням вільної цінової конкуренції на ринку оптичних приладів, так само впровадження (принаймні для американського ринку) онлайнових авкціонів знизило ціни на певні юридичні послуги (Тгарр, 2000). Без сумніву, що такі авкціони (разом з вебсайтами, які пропонують консультації в режимі реального часу) створять схожі проблеми для багатьох інших видів послуг і професій. Наприклад, віртуальна агенція Desktoplawyer.co.uk стверджує, що вона вже сьогодні займається 6 відсотками розлучень у Великій Британії. Юристи можуть сперечатися з таким твердженням агенції, однак Роналд Дворкін (Ronald Dworkin) зауважує, що такі інноваційні послуги «лякають людей набагато менше, ніж діяльність багатьох юристів» (цитовано в Hobsbawm, 2000). Одначе, як тільки споживачі звикнуть до такого роду послуг, відразу посилиться цінова конкуренція. Звичайно, важко симпатизувати практиці багатьох юристів, однак й інші професії в майбутньому відчують тиск на свою заробітну плату.

За таких обставин оптимістичне припущення щодо потреби перекваліфікації багатьох працівників на виконання інформаційно-зорієнтованих завдань можна вважати здійсненим, але є сумніви щодо подальшого оптимізму. Взагалі, картина, яку ми тут змалювали, не дуже відповідає поглядам деяких дослідників на інформаційне суспільство та блага, які воно надасть населенню, оскільки становище працівників значно погіршилось. Мої погляди на розмови про інформаційне суспільство, які я наводжу в цій главі, є іронічними. Найкраще їх можна підсумувати словами Стенлі Ароновіца та Вільяма Діфазіо (Stanley Aronowitz and William DiFazio): «Подібно до того, як левова частка офісної роботи стала прерогативою автоматизації і таких приладів, як автовідповідачі та персональні комп’ютери, так сьогодні значна частина координаційної управлінської роботи може «перейти до рук» комп’ютерів (які вже навчилися виконувати координаційну роботу)» (1996: 67). Ті, хто брав участь у запровадженні автоматизації і впливав таким чином на звільнення працівників, сьогодні самі мають шанс бути звільненими з тих самих причин. У своїх особливо песимістичних поглядах на інформаційну еру Ян Енджел стверджує, що в майбутньому існуватиме тонкий прошарок елітних робітників інтелектуальної сфери та велика маса робітників сфери послуг, але при цьому він доходить інших висновків. Головним стане переконатися, що ти один з так званих «нових варварів», що відчують переваги інформаційної ери та зможуть процвітати в умовах надіндивідуалізованої інформаційної доби, підкоривши собі нижчий прошарок (Angelí, 2000: 228). Якщо інші розглядають інформаційну еру як прояв суспільного поступу, то Енджел вбачає в ній надзвичайну (і невідворотну) загрозу суспільним та культурним здобуткам віку Просвітництва. Але, вважає він, найбільші зміни в суспільстві стануться навіть не в ринкових відносинах, а у сфері політики. Саме до обговорення таких змін я переходжу в своїй дальшій главі.

Переклала з англійської Мар’яна Войцицька

Оцифрував Юрій Дергунов

Редакція «Спільного» просить читача вибачити за брак списку використаних у цьому уривку джерел. Це сталося не з нашої провини: списку джерел просто немає у відсканованій книзі.

Відскановано з: Мей, К., 2004. Інформаційне суспільство. Скептичний погляд.  К.: «К.І.С.». — С. 59-99.

Читайте також:

Ми всі вразливі: про концепцію «прекаріату» та її хибні використання

НЕЙРОКАПІТАЛІЗМ (Ева Гес, Генрик Йокайт)

БОРОТЬБА НАВКОЛО КОПІРАЙТУ: суперечка про інтелектуальну власність (Забіне Нус)