Політика

Ми всі вразливі: про концепцію «прекаріату» та її хибні використання

10816

Річард Сеймур

«Прекарністю» (що українською мовою, можливо, найточніше можна було б перекласти як «вразливість») стало модно називати вкрай нестабільний спосіб життя і роботи без довгострокових гарантій і надійного заробітку особливо у стосунку до розповсюдження «нестандартної» зайнятості в неоліберальну епоху. Деякі соціологи йдуть далі і твердять про появу нового класу – «прекаріату» – визначальною характеристикою якого є ситуація прекарності і який має відмінні класові інтереси від робітників на постійній  зайнятості і з гарантованими посадовими окладами – «саларіату» 1. Марксистський публіцист Річард Сеймур ставить під сумнів наукову цінність цього терміну, в тому числі у застосуванні до пояснення особливостей сучасного неоліберального капіталізму, і відповідну політичну стратегію, яка матиме шкідливі для самого «прекаріату» наслідки.

 

Вступ: Стендінг про прекаріат

У своєму нинішньому формулюванні, концепція «прекаріату» непереконлива, імпресіоністична і, звичайно, має відтінок тисячолітньої світової скорботи (Weltschmerz). Гай Стендінг з Університету м. Бат (Bath University) більше за всіх популяризував концепцію «прекаріату» та, водночас, надав їй певної теоретичної глибини. Він стверджує, що «прекаріат» – це клас, що утворюється (classinbecoming), який, коли він консолідується, буде представляти з себе «новий небезпечний клас», «монстра»: «Необхідно діяти до того, як цей монстр оживе». Він попереджає, що, якщо «прекаріат» не зрозуміють – чи скоріше, якщо він не зрозуміє сам себе, не стане «класом для себе» мовою гегельянського марксизму – він доведе нас до «інфернальної політики». Цим інферно може стати новий різновид фашизму, для якого прекаризовані робітники зіграють аналогічну (але не занадто аналогічну, наголошує Стендінг) роль до тієї старої, часто несправедливо перебільшеної ролі люмпен-пролетаріату.  Цей «небезпечний клас» потребує свого «Голоса», аби артикулювати специфічну «ситуацію незахищеності», поки його не завели в оману крайні праві.

Якщо полишити в стороні риторичні надмірності, це означає, що питання, яке стоїть на кону в концепції «прекаріату», – це питання про стратегію. Аналіз ринків праці, виробничих процесів, формування класів та суспільств, зрештою, призводить нас до аналізу політичних суб’єктів та альянсів, які зможе використати політика соціальної трансформації. Стендінг звертається до «помірковано утопічної» політики, яка, відкидаючи традиційний лейборизм, все-таки працювала б через видозмінену лівоцентристську коаліцію, яку очолює Лейбористська партія.  Він стверджує, що лейбористи мають відкинути «атавістичний» заклик «синіх лейбористів» 2, котрий апелює до робітників фізичної праці, кількість яких усе зменшується, та підтримати прогресивний класовий альянс, в центрі якого прекаріат та суспільні рухи. Для прекаризованих працівників він має запропонувати соціальні гарантії, які вже не будуть схожі на статичні, диференційовані стилі життя, що, за Стендінгом, характерні для лейборизму минулого.

Багато, відтак, залежить від того, наскільки ця концепція є теоретично та емпірично міцною.  Як на мене, на сьогоднішній день вона є повністю незадовільною і не в змозі пояснити ті феномени, на які вона, власне, хоче звернути увагу, і ще меншою мірою той ширший контекст, в якому ці феномени виникають. Ця концепція не лише емпірично спростовується, а й теоретично недорозвинена. Але як би там не було, її не можна просто ігнорувати: вона вказує на певні важливі процеси. А отже, не буде достатнім просто відкидати її з ортодоксальних позицій, навіть якщо чимало закидів її критиків мають сенс. Аби «прекаріат» став корисним концептом – на противагу його використанню лише в якості зручного скорочення для типового досвіду більшості з нас – його слід очистити від низки непідтверджених теоретичних припущень, що викривлюють розуміння сучасних класів та капіталізму.

У цій статті я стверджуватиму, що не можна розглядати прекаріат як клас.  Спроби розглядати його як клас теоретично непослідовні, а факти прекаризованої праці та соціальної прекарності неправильно розуміються в рамках тези про «клас, що утворюється». Це важливо тому, що класовий аналіз підводить фундамент під політичні стратегії. У випадку головного популяризатора концепції Стендінга аналіз пов’язаний з конкретним набором політичних тверджень та стратегічних орієнтацій, що більше нагадують програму «Великого суспільства» 3, аніж «Критику готської програми» [Маркса].  Я доводитиму, що прекарність піднімається нагору по класовій драбині, заторкуючи всі сходинки від робітничого класу до частин середнього класу, особливо, дрібну буржуазію. «Прекаріат», таким чином, працює як певна популістська інтерпеляція, що я детальніше поясню у висновках. Ця інтерпеляція, «найменування», спирається на реальний антагонізм. Це те протиріччя, яке виникає між «владним блоком» та рештою суспільства, особливо під час бюджетних скорочень і заходів жорсткої економії. Ситуацію прекарності, що природно супроводжує фінансове накопичення, завжди прагнули обмежити лише найнижчими класами, наскільки це можливо. Проте зараз вона охоплює все ширші прошарки суспільства, так що тільки капіталістичний клас та кілька секцій середнього класу видаються захищеними від неї. Їхня безпека оплачена нашою вразливістю. Ми маємо перевизначити поняття «прекаріату» в цьому сенсі та скористатися ним, аби сформувати нову радикальну політику в інтересах більшості з виразно антикапіталістичним ядром.

 

Дещо старе

«Найм на роботу в доках – це завжди прекарний та ненадійний спосіб прожиття», – розповідав портовий робітник у 1882 р. «Пропозиція робочої сили у Ліверпулі завжди значно перевищує попит. Це призводить до того, що середній заробіток протягом року не перевищує оплати чотирьох трудових днів, тобто 18 шилінгів на тиждень». Аграрний пролетаріат ранньомодерної Англії був так само вразливим до коливань попиту на робочу силу, потребуючи постійного втручання тюдорівської держави для запобігання катастрофічної втрати населення. Робітники бавовняних фабрик ранньої індустріальної ери регулярно не мали роботи, шукаючи замовлення для виконання, торгівців для обслуговування, всілякі інші товари для продажу: зводячи кінці з кінцями на відходах міського капіталізму. Весь час, поки існував капіталізм, така вразливість була завжди характерна для істотних, хоч і маргінальних частин економіки, а жінки та расово пригноблені виконували масу роботи без жодних гарантій.

Однак, часто вважається, що ми живемо у якісно новій фазі розвитку, в якій маргінальна економіка стала ядром, охоплюючи, згідно з деякими оцінками, до четвертої частини всіх найманих робітників. Нові терміни, такі як «Мак-роботка» (McJobs), «джанк-джоби» 4, «гнучка робота» тощо вказують на трансформацію ринків праці внаслідок технологічних, просторових та організаційних видозмін капіталізму.

У фордистській моделі капіталізму, що розвинулася на початку ХХ ст., менеджери використовували різноманітні механізми для утримання стабільної, добре регульованої робочої сили. «Науковий менеджмент» в дусі тейлоризму збільшував продуктивність робітників, водночас, забезпечуючи їхню субординацію менеджерам, розділяючи виробничий процес на набір дискретних, вимірюваних завдань. Таким чином, знижувалася потреба в кваліфікованій праці в цехах, вона все більше обмежувалася порогами менеджерських кабінетів. Віртуозність ремісника була замінена передбачуваними рутинними завданнями індустріального робітника. Це – основа старого розподілу праці між розумовою та фізичною працею, яка насправді є розподілом між керівною та обслуговуючою роботою.  Що не менш важливо, фірми використовували комбінацію матеріального заохочення, ідеологічних мотивацій, перемовин та прямого втручання в життя родин працівників, аби культивувати корпоративний дух і лояльність. Сам Форд відзначав, що виплата відносно «високої зарплати» може зекономити значні гроші у довгостроковій перспективі, скорочуючи плинність робочої сили й, отже, підтримуючи високу продуктивність. На початку ворожі до робітничих спілок фордистські виробники під час Холодної Війни навчилися залучати організованих робітників у якості партнерів у постійному підвищенні продуктивності.

Розпад цієї корпоративістської системи в результаті довгої турбулентної кризи 1970-х призвів до фундаментальної трансформації трудових відносин. Як вважається, пост-фордистський капіталізм усе частіше відмовляється від тривалого найму, оскільки менеджери та адміністратори придумали як зробити виробництво гнучкішим. Наприклад, у секторі послуг – від готелів та закладів харчування до прибирання та низькокваліфікованих офісних робіт – все більше і більше завдань передаються по підряду фірмам, які наймають працівників на щоденній та тимчасовій основі. Посади, які раніше займали постійні працівники, займаються тимчасовими працівниками максимум на кілька місяців.

Цей процес створює динамічно зростаючий прошарок часто добре освічених працівників, які не мають гарантій і не мають перспектив. Їхнє існування перетворюється на плинне поєднання фрагментарної роботи та соціального життя. Формується дуже індивідуалістичний клас з низьким рівнем корпоративної лояльності й ледь помітною колективною солідарністю з такими як вони самі. Його соціальне життя, щонайменше в країнах капіталістичного ядра, на відміну від старомодних «спільнот» робітничого класу  приймає мережеву форму (networking), що проявляється в  соціальних медіа. Саме ці люди стали основою антикапіталістичних протестів, студентських виступів та руху Occupy. Ласкаво просимо до «прекаріату».

 

Дещо нове

Багато аналітиків, що спираються на традиційну марксистську перспективу, до яких я відношу і себе, прямо відкидають термін «прекаріат» та пов’язані з ним заяви. Немає такого нового класу, що формується. Стабільність роботи не знизилася настільки сильно, як стверджують деякі теоретики. А робітництво, яке зайняте на довготривалих контрактах, продовжило збільшуватися, особливо у найбільш динамічних секторах послуг, у яких теоретики «прекаріату» вбачають основну область розширення тимчасової зайнятості. Робота Кевіна Дугана «Новий капіталізм? Трансформація роботи» представляє цю позицію з найбільшою теоретичною ясністю та на найширшому емпіричному матеріалі. Автор доводить, що теорія ринку праці, яка підкреслює нестандартну зайнятість – поденну, неповний робочий день, тимчасову тощо – зводить до однієї категорії низку відмінних видів зайнятості лише на підставі того, чим вони не є.

Дуган далі підводить під це спростування хибного розуміння нестандартної зайнятості емпіричну базу. Між 1985 та 2004 р. тимчасова зайнятість в країнах ОЕСР виросла на скромну частку з 10% дo 12%. (У Великобританії, на якій переважно концентрувався Стендінг, тільки 6,2% працівників мають тимчасові контракти). Усереднений показник приховує деякі екстремальні випадки, такі як Іспанія, де тимчасова зайнятість подвоїлася. Що не менш важливо, фактори, які вплинули на зростання тимчасової зайнятості, суттєво відрізнялися. У деяких випадках значно зросла активність аутсорсингових агенцій, а в деяких вона була ледь помітна. Час перебування на одній роботі також сильно різнився:  значна меншість (42%) працювали в одній фірмі рік чи більше. У деяких випадках, як у ЄС, трудові гарантії поширювалися як на постійних, так і на тимчасових робітників, у той час як у інших випадках – ні. Суть у тому, що навіть якщо казати лише про тимчасових працівників, зміни трудових відносин не є ані епохальними, як стверджують певні теоретики, ані загальнопоширеними у своїх умовах чи наслідках.

Так само тимчасова зайнятість лише слабко перетинається з іншими формами нестандартної зайнятості, такими як робота неповний робочий день. Тут так само умови різняться, і парт-тайм робітники заробляють від 55% до 90% заробітків повністю зайнятих. У багатьох випадках часткова зайнятість спричинено бажанням утримати робітників, аніж перевести свій штат на непостійну роботу.  Знов таки, «гнучка» зайнятість проявляється у різних формах: вона може встановлюватися «дружнім до сім’ї» законодавством, або ж викликатися потребами певних галузей економіки в сезонній роботі (особливо в агропромисловості). Вона трапляється радше у найбільш традиційних секторах економіки, аніж у секторі послуг, який начебто уособлює пост-фордистське виробництво. Підведення усіх цих відмінних форм працевлаштування до однієї категорії має на меті підкреслити «хибну подібність до нестандартної зайнятості», коли ж насправді слід було б «деконструювати периферійну економіку… щодо специфічних моделей найму». Усе це різноманіття підкреслює той аспект поняття «прекаріат», до якого ми ще повернемося: у своєму нинішньому формулюванні, не зважаючи на спроби наповнити його конкретним значенням, воно залишається, в найкращому випадку, суто негативним, критичним концептом. Воно звертає увагу на втрату, втрату відносної безпеки, насправді не враховуючи її реальних наслідків.

Разом з тим, було би помилково просто відкидати ті зміни, які справді мають місце. Перш за все, важко не помітити теперішній рівень масового безробіття. Майже зникнувши в повоєнний період, воно повернулося як постійна загроза і покарання у 1970-х роках, роблячи зайнятість в цілому більш вразливою.  Це також не відбулося однаково всюди. Протягом декади після 1973-74 рр. низка провідних капіталістичних суспільств (Австрія, Японія, Норвегія) стримували безробіття набагато успішніше за інших (Великобританія, Нідерланди, Канада). Відмінність почасти пояснювалася інституційними факторами. Ті суспільства, які краще за інших боролися з безробіттям, мали інституційно оформлені зобов’язання підтримувати низький рівень безробіття, які не були заміщені ніяким іншим порядком денним і які дали їм змогу вибратися з глибоких рецесій 1970-х та 1980-х. Суспільства, по яким вдарило масове безробіття, виявлялися тими, що впроваджували заходи жорсткої економії, які відображали інституційно втілені прагнення до низької інфляції та «надійних грошей». У Великобританії це почасти було пов’язано з піднесенням Сіті 5. Приклади цим не вичерпуються, але суть у тому, що прекарність в даному сенсі є ансамблем конкретних ефектів, які постають із свідомо обраних класових стратегій у межах кожної конкретної капіталістичної формації.

По-друге, робота парт-тайм, хоча вона не обов’язково є вразливою, безсумнівно  зростала як частина ширшого процесу розповсюдження неповної зайнятості. Звернімося до такого компоненту «прекаріату» як студентство. Дуган відзначає, що зростання ринку праці студентів у розвинутих капіталістичних суспільствах, особливо в Сполучених Штатах, є одним з найбільш виразних процесів останніх десятиріч. Студенти працюють у середньому 21 годину на тиждень в США та 16 годин на тиждень у Великобританії. Цей тип низькооплачуваної незахищеної праці став одним із ключових пунктів стратегії зайнятості великих секторів бізнесу, особливо для супермаркетів та телепродаж. Нестабільність роботи поглиблюється нестабільністю фінансів. Нагромадження величезних боргів приватними домогосподарствами в роки, що передували кредитній кризі, супроводжувалося колапсом особистих заощаджень. Отже, як стверджує Стендінг, офіційна статистика може приховувати дійсні обсяги використання прекаризованої праці. Чорні ринки праці, особливо робочої сили мігрантів, діють поза межами прямого контролю держави.

Існує глобальна тенденція збільшення кількості працівників-мігрантів, які стають великим резервом прекаризованої робочої сили. Це один з найсильніших аргументів у книжці Стендінга. Це є наслідком політично створених бар’єрів для мобільності робочої сили, причому не тільки міжнародних, але й національних. В одній з капіталістичних країн, що швидко розвивається, Китайській Народній Республіці, сільським мігрантам не дозволяється постійно проживати в містах. Як доводить Девід МакНалі у своїй книзі під назвою «Глобальний Спад», три чверті промислових працівників у цій країні позбавлені стабільного місця проживання, доступу до соціальних послуг та освіти. Це дуже значущий процес, враховуючи, що обсяг робочої сили Китаю нині більший за те, що мають країни ОЕСР разом взяті. Міграційні служби розвинутих капіталістичних суспільств створюють лише частину ширшого репертуару расистськи забарвлених бар’єрів, форм сегрегації, гетоїзації, «кріпаччини» та «кайданщини» (workfareandprisonfare), які на думку колеги Бурдьє Лоїка Вакана, є справді новітньою рисою сучасної прекарності.

Більше того, прекарність концентрується поза головними центрами накопичення капіталу, у тих частинах світу, які є об’єктами грабунку та «злоякісного недогляду». Наймані працівники складають 84% зайнятих у «розвинутих країнах» (ЄС, США, Японія, Канада, Австралія тощо) у порівнянні з Африкою південніше Сахари, де ті, хто отримують зарплати складають лише 23%, а найбільша група (49%) – самозайняті. Останні здебільшого позбавлені тих форм колективної організації, які можуть використовувати наймані працівники для захисту зайнятості, рівня зарплати та умов праці. До того ж поза зайнятістю взагалі перебуває зростаюча маса безробітних або неповністю зайнятих мешканців нетрів, що стало наслідком неоліберальної урбанізації в капіталістичних економіках, що розвиваються.

Не можна сказати, що «прекарність» – це нісенітниця, і не можна сказати, що немає нічого по суті нового в тих формах, які вона отримала сьогодні. Прекарність вбудована в неоліберальний капіталізм, в якому зростання ґрунтується на фінансовому ризику та боргах, в якому ринки праці ослаблені, а соціальний захист згорнуто, в якому держави створюють бар’єри, аби позбавити певні групи робітників громадянських прав, і в якому пошук нових зон накопичення капіталу призводить до огородження земель, відчуження та урбанізації без робочих місць. Більше того, описані зміни у моделях виробництва мають певну основу. Прискорене витіснення промисловості сферою послуг у Великобританії у 1980-х звичайно було пов’язано з класово свідомим наступом на бастіони робітничої організації, а відтак і на той захист, який надавали профспілки. Хоча в країнах ОЕСР поширеність тимчасової та поденної зайнятості видається завищеною, але в світовому масштабі вона є значущою. Переміщення виробничих потужностей до Глобального Півдня в деяких секторах економіки точно не було незначним, навіть якщо роботодавці самі прагнули перебільшити реальні обсяги, аби отримати більш поступливу робочу силу.

Щоправда наслідки вразливості поширюються у спосіб, який не пояснюється концепцією «прекаріату» у нинішньому розумінні. За цією концепцією внаслідок пост-фордистського накопичення капіталу позиції раніше захищеного «робітничого класу», насамперед робітників фізичної праці, похитнулися. Разом з частинами інших класів, які зазнали подібної трансформації, вони формують новий прекаризований клас. Якби це відповідало реальності, прекарність концентрувалася би серед певного класоподібного прошарку людей у найбільш розвинутих капіталістичних формаціях. Насправді, прекарність впливає на людей різних класів, на різних рівнях (робота, дім, банківський рахунок), в сільськогосподарському та індустріальному секторах так само як і в секторі послуг. Розширення «резервної армії праці» спричиняє відповідні наслідки для всієї робочої сили, не лише для одного прошарку. Більше того, багато зі специфічних видів неоліберальної прекарності більшою мірою відчуваються у суспільствах, що недорозвинуті капіталізмом та пригноблені колоніалізмом, аніж на передових «нової економіки». Проте найбільша складність з цим концептом у тому, що його послідовники хочуть від нього набагато більше, ніж він здатний зробити – а саме назвати, описати та пояснити утворення нового соціального класу.

 

Коротко про соціальні класи

Стендінг вважає, що нам потрібна нова мова для опису сьогоднішніх класових відносин. Для цього вводиться термін «прекаріат». Для Стендінга поховання робітничого класу  Андре Горцем самоочевидне, «робітничого класу» в традіційному розумінні для нього більше не існує. Замість старих класів (капіталістів, робітників, селян, знаті) класова система тепер складається з еліти, саларіату, профіціату (професіоналів і технічних спеціалістів), робітників фізичної праці, «справжньої сутності старого “робітничого класу”», і, власне, «прекаріату», який «крокує позаду армії безробітних окремою купкою соціально хворих невдах, що живуть на межі суспільства». Далі Стендінг визначає «класові характеристики» «прекаріату»:

«Його складають люди, які мають дуже слабкі стосунки з капіталом і державою, цим прекаріат відрізняється від саларіату. Прекаріату також бракує соціальних контрактів пролетаріату, оскільки трудовий захист надавався в обмін на субординацію і лояльність – неписані і непроговорені умови, що лежали в основі держав суспільного добробуту. Відсутність довірчих стосунків із капіталом і державою, а також будь-якої захищеності в обмін на субординацію, вирізняє прекаріат серед інших класів».

Треба зазначити, що всі ці характеристики заперечувальні: прекаріат визначається через те, чим він не є. Навіть якщо Стендінг наполягає, що «прекаріат» поки ще не є класом «у марксистському розумінні», він все-таки стверджує, що в нього наявні всі характеристики майбутнього класу.Інтереси прекаріату розходяться із інтересами робітничого класу, що має суттєво змінити політичні стратегії у спосіб, який ми розглянемо нижче.

Аби оцінити твердження Стендінга, а особливо тому, що він використовує марксистські терміни, давайте коротко згадаємо марксистське розуміння класу. Відправною точкою є відносність, а не проста емпіричність поняття класу. Класи формуються лише відносно один до одного, вони не існують як емпіричні об’єкти до того, як починають взаємодіяти один з одним. По-друге, відносини між класами носять антагоністичний характер, випливають із фундаментального протиріччя – отже, це відносини боротьби, і саме боротьба характеризує набір практик, що створюють і відтворюють відносини між класами. По-третє, ці відносини існують переважно навколо виробництва і відтворення. Класові позиції визначаються матрицею практик, що стосуються виробництва товарів і капіталу, засобів їхнього виробництва, і, що дуже важливо, відтворення системи як цілого.

Слід сказати, що детермінація класу немає нічого спільного із «суб’єктивною позицією» його членів. Нікос Пуланцас робить корисне розрізнення між «классовою детермінацією» і «класовою позицією». Перше стосується положення класу у виробничих відносинах. Друге стосується орієнтації класів, або фракцій класу, або представників класу в рамках класової боротьби. Член одного класу може стати на класову позицію протилежну його класовим інтересам (що визначаються горизонтом можливих здобутків, які можуть бути доступні одному класу відносно інших класів у даних обставинах), або підтримувати класові інтереси протилежного класу; проте його класова детермінація від цього не зміниться.

Проста схема класів, що випливає з цієї перспективи, виглядає наступним чином. Якщо ви належите до робітничого класу, то відтворюєте систему шляхом продажу власної праці капіталісту – комусь, хто володіє певними засобами виробництва. Це, у свою чергу, дозволяє останньому привласнити надлишок, що залишається від обміну – прибуток. Якщо ви – капіталіст, то відтворюєте систему купуючи капітал і працю, а також продаючи вироблені товари на ринку. Якщо ви успішний капіталіст, то реалізуєте більшу частину надлишку, але в будь-якому разі поки ви інвестуєте гроші для отримання прибутку, ви лишаєтесь капіталістом.

Звичайно, було б спрощенням намагатися пояснити соціальне розшарування лише через ці дві категорії. У більшості суспільств, де починав формуватися капіталізм, завжди існували залишки докапіталістичних класів – селяни, знать і т.д. До цього додавалися також і декласовані фрагменти різних класів, які Маркс називав «люмпен-пролетаріатом». Що більш важливо, були і класи, які займали позицію поміж двох «основних» класів. На ранніх стадіях капіталістичного розвитку ними здебільшого були ремісники, торговці і малі підприємці, тобто стара добра «дрібна буржуазія».

Проте з часом їх ставало все менше, оскільки капітал концентрувався, дрібні торговці не витримували конкуренції, а ремісники пролетаризувалися. Пізніше, у відповідь на робітничу боротьбу ХХ ст. сформувався новий середній клас. Це супроводжувалося розвитком дисциплінарних і технічних апаратів, укомплектованих менеджерами і технічними робітниками, які організовують виробничий процес так, аби посилювати підпорядкування праці капіталу. Цей шерег молодших і середніх менеджерів, ІТ-спеціалістів, експертів з ергономіки, кадровиків і т.д. наділяється певною часткою суспільної влади делегованої власниками капіталу і, зазвичай, винагороджується невеликим відсотком прибутку у вигляді вищих зарплат і акційних опціонів.

І все-таки навіть це пояснення занадто спрощене, оскільки в кожному класі є ще декілька диференціацій, наприклад, за фракціями (між фінансовим і промисловим капіталом, зокрема), секціями, національностями, расою, гендером, релігією тощо. Я не маю на увазі, що будь-яка соціальна відмінність автоматично є джерелом диференціації всередині класів. Проте єдність класів не може прийматися за дане, її потрібно постійно розбирати і переглядати, і загалом вона конструюється на рівні політики. Це є пересторогою проти поводження із класами подібно до генетично обумовлених факторів, тобто як із історичними суб’єктами із заданими інтересами, незалежними від стратегічної ситуації, в якій вони знаходяться, і які лише чекають на «Голос», який би пояснив їм їхні справжні інтереси.

Де ж, згідно із вищенаведеною схемою, розташований «прекаріат»? По-перше, жодна із наведеніх Стендінгом характеристик «прекаріату» не є фундаментальною для класового аналізу «у марксистському розумінні». Вони не закорінені у відносинах виробництва, і не є фундаментальними для відтворення системи як цілого. Веберіанський класовий аналіз теж не рятує Стендінга, хоча він і зазначає його як одне із джерел своєї теорії. Система класових категорій, звичайно, почерпнута Стендінгом у Вебера, проте веберівський підхід до класу наголошував на володінні власністю і які переваги це створює на конкурентному ринку. Визначальні ознаки «прекаріату» базуються на припущенні, що його члени не мають жодного соціального зв’язку ані з елітами, ані один з одним, і саме це підтримує їхнє пригноблення.

По-друге, Стендінг вбачає різницю зі «старим» робітничим класом у відстороненості від соціальних контрактів. Проте це історично обрубана і євроцентрична концепція робітничого класу, інтерпретована через занепад лейборизму. У цьому сенсі робітничий клас береться лише у дуже специфічній репрезентації в дуже короткий період післявоєнної європейської історії. Це не має жодної цінності, марксистський ваш підхід, чи веберіанський.

По-третє, Стендінг часто говорить про «прекаріат» як про згуртований суб’єкт, який хоча б частково визначається своїми ідеологічними орієнтаціями. Отже, він стверджує, що «прекаріат не відчуває себе частиною солідарної трудової спільноти». Як і в багатьох інших випадках, Стендінг забув підкріпити своє твердження фактами. Що більш важливо, він забув пояснити, в якому сенсі це є правдивим і обумовлюючим фактором у формуванні прекаріату як класу. З цього він виводить, що інтереси прекаріату відмінні від інтересів робітничого классу – хоча студенти та активісти суспільних рухів, які складають велику частину прекаріату, мабуть, забули звернути на це увагу – проте він ніколи не формулює ці інтереси, окрім того факту, що вони не мають нічого спільного зі старою культурою лейборизму. (Цей опис базується на певній характеристиці лейборизму, проте це не є повною чи адекватною репрезентацією робітничого класу як такого. Іншу точку зору можна знайти в  книзі Г’ю Бейнона «Працюючи на Форда»). «Бажання» прекаріату також виписуються дуже загальними фразами – «контроль над життям, відродження соціальної солідарності і стійкої автономії»; «екологічно стабільне майбутнє»; «відродження републіканської свободи» – проте зовсім не пояснюється зв’язок між цими бажаннями і класовими інтересами.

Стендінг, хоч і має деякі сильні аргументи, не в змозі довести своє твердження про те, що «прекаріат» є класом, який зараз формується. Його спроба зробити це є теоретично нежиттєздатною. У нашій спробі змінити і переосмислити цей концепт буде корисно повернутися до проблеми класів і політичної стратегії.

 

Класи і політична стратегія

Обґрунтування  відкидання традиційного робітничого класу Андре Горцем, здається, значно вплинуло на стратегічну орієнтацію Стендінга у бік прекаріату і нових суспільних рухів. Для Горца прощання із робітничим класом було не просто соціологічним екскурсом на тему його вимирання, але й стратегічною переоцінкою його стосунку до радикальної політики. Для нього робітничий клас заглибився у продуктивістську логіку капіталу, і оцінював себе у стосунку до праці, радше ніж переживав її як «обов’язок, нав’язаний іззовні». Отже, він не міг стати частиною трансформації, спрямованої на подолання «царства необхідності» і звільнення людей від тягаря праці. Соціалістам майбутнього варто було б звернути увагу на «позаштатних робітників» капіталізму, безробітних і неповнозайнятих, прекаризованих робітників у союзі зі суспільними рухами. Саме з цього виходить Стендінг. Політичні висновки, які з цього випливають, на диво болезаспокійливі: суміш «Великого Суспільства», «Помаранчевої книги» 6 і буддистського антистрес-підручника. Якщо ви гортаєте пасажі про «політику раю», очікуючи прочитати щось схоже на «Звістки з нікуди» Моріса, то неминуче будете розчаровані.

Для Стендінга прогресивна стратегія має базуватися на розумінні того, що інтереси прекаріату фундаментально різняться від інтересів робітничого класу, і це протиріччя має бути вирішене на користь прекаріату. Наприклад, відкидаючи «лейбористів» і їхній захист соціальної допомоги, Стендінг підтримує найповнішу маркетизацію і комодифікацію праці. Виплата по народженню дитини, на його думку, є «регресивним» видом допомоги, що йде на користь саларіату за рахунок прекраіату. Радше ніж поширити ці виплату на найбільш прекаризованих і малооплачуваних робітників, її треба обкласти навіть вищим податком ніж податок на дохід, аби вирівняти розбіжності між прекаріатом і рештою робітників. Даєш повну комодифікацію вагітних жінок! (З іншого боку, до його честі, професор Стендінг палко виступає проти комодифікації освіти, якій вкрай необхідно протистояти тим, «кого готують приєднатися до прекаріату»).

Схожим чином, намагаючись вирішити проблему прекаризованих робітників-мігрантів, він стверджує, що робочі місця у світовій економіці мають розподілятися між усіма робітниками-мігрантами за допомогою міжнародної системи акредитації. Це дозволило б робітникам різного походження підігнати своїх працедавців до відкритого ринку і почати працювати на роботі своєї мрії: така собі варіація шоу «Як стати зіркою» для мігрантів. Стендінг правий у своїй критиці обмеження мобільності праці. Проте він будує своє твердження, звинувачуючи робітничий клас, принижуючи центральну роль «лейбористів» (профспілок) у захисті прав мігрантів. Отже, він закликає створити нову систему прав для розв’язку протиріч між різними групами робітників і усунути відносні переваги «лейбористів» і саларіату над прекаріатом. Він проти створення робочих місць, тому що вони є непотрібним тягарем для планети, і закликає уряди натомість стимулювати соціально корисну волонтерську працю. Проте якщо кількість оплачуваних робочих місць сильно обмежений, і доступ організовано із припущення фундаментальних протиріч між працівниками, то результатом стане те саме розшарування. «Політика раю» Стендінга, цей майбутній Едем, виглядає антиутопічно: керована ринком конкурентна боротьба за все меншу кількість робочих місць.

Отже, розуміння прекаріату як майбутнього класу веде до стратегії поляризації між робітниками, до політики, що насправді шкодить інтересам робітників, і до «утопізму», який надійно обмежений горизонтом ринкового капіталізму. Зрештою постає питання, для кого потрібно вибудовувати таку стратегію? Дивакуватість позиції Стендінга в тому, що, хоча він і співчуває нещастям прекаріату, його стратегія не для прекаризованих. Він пропонує читачам боятися цього нового «небезпечного класу», утихомирити його, поки він не перетворився на «монстра». Незважаючи на весь гуманістичний пафос, у своєму тексті Стендінг постає відстороненим і зверхнім. Насамкінець, його стратегія видається спрямованою на патерналістських «лейбористів» і неолібералів, яких решту часу він проклинає. Я хотів би завершити цю статтю пропозицією стратегії, спрямованої на сам прекаріат.

 

Висновок: ми всі є прекаріатом

«Прекаріат» не є класом, і те, що термін став широко відомим культурним мемом у критичних, лівих колах, зовсім нічого не доводить. Скоріше, він є певною популістською інтерпеляцією справжнього, критичного антагонізму у сьогоднішньому капіталізмі. Аби трохи пояснити термінологію: інтерпеляція позначає спосіб, у який ідеологія конструює суб’єкт, процес суб’єктифікації. Наприклад, коли хтось чує «покликання» християнської віри, він «інтерпелюється» цим покликанням і перетворюється на «віруючий суб’єкт». Популістська інтерпеляція звертається до народно-демократичної ідеології, що суб’єктифікує людину як члена «народу» в опозиції до владного блоку (сконструйованого будь-яким чином).

Ця популістська інтерпеляція працює на антагонізмі, що виникає внаслідок насильної прекаризованості праці. У теперішній формі прекаризованість постає в результаті умов, характерних для неоліберальної фази капіталістичного розвитку. У цій фазі фінансовий ризик є джерелом прибутку; чим вищий ризик, тим вищі дивіденди. Усе більше і більше нефінансових компаній залежать від таких високоризикових інвестицій. Проте це робить систему вкрай нестабільною, вона постійно потребує втручання уряду. У той час як інвестиційні прибутки приватизуються, витрати невдалих інвестицій соціалізуються. Це означає, що витрати від нестабільності і прекарності спускаються вниз по суспільній драбині, і найбільшу ціну платять ті, в кого найменше можливості захистити свої права.

У часи суворої економії кількість тих, хто страждає від прекарності, драматично зростає. У європейських країнах, що перебувають у режимі довгострокової структурної перебудови, прекарність стає долею не тільки мігрантів і найбідніших, не тільки вагітних робітниць, не тільки молоді й студентів, не тільки робітників фізичної праці, але й працівників бюджетної сфери, від двірників до держслужбовців і лікарів. Цей наступ правлячого класу б’є по найорганізованіших центрах робітничого спротиву, які Стендінг називає «бастіонами лейборизму», і це впливатиме на ринок праці в цілому. Прекарність по-різному переживається згаданими представниками різних професій. Проте реструктуризація економіки і довготермінове поповнення «резервної армії праці», що її супроводжує, дасть зворотній ефект нагору класової драбини, і тільки незначна меншість – частина середнього класу, правлячий клас – залишаться у відносній безпеці.

Радше ніж розписувати політично утопічне вирішення цієї ситуації, я обмежуся твердженням, що ми маємо працювати над цим протиріччям – одним з багатьох, що виникають в контексті політики суворої економії. Прекарність сама по собі не може бути основою політичної стратегії, проте вона може бути частиною системи артикуляцій, що об’єднують на боротьбу проти владного блоку. Робітничий клас, як клас, що найбільше страждає від прекарності, і насамперед як клас, найбільш наділений стратегічною підривною здатністю (через свою участь у відтворенні системи), має взяти на себе провідну роль у будь-якій боротьбі такого роду. Проте ми маємо допускати, що й інші прошарки – частина дрібної буржуазії і професіоналів середнього класу – захочуть долучитися до боротьби. Прекаріат – це інтерпеляція, що може допомогти створити нову, радикальну, антикапіталістичну за суттю політику в інтересах більшості.

Прекаріат не є чимось небезпечним, екзотичним і чужорідним, це не новороджений клас, який треба пестувати. Прекаріат – це всі ми. Кожен із нас, хто не є членом Конфедерації британської промисловості, хто не є фінансовим капіталістом чи урядовим міністром, високопоставленим держслужбовцем або поліцейським, хто не є гостем на вечірці Руперта Мердока, або суддею, або власником медіа – іншими словами, усі хто не є членом «владного блоку», капіталістичного класу і напівмороку буржуазних академіків і професіоналів, що його оточують. Ми всі є прекаріатом. І якщо ми небезпечні, то це тому, що ми незабаром похитнемо ілюзорну безпеку наших правителів.

Переклад Валентина Дегтяра і Наталі Федорової за редакції Володимира Іщенка

 Оригінал статті опубліковано на сайті New Left Project

Читайте також:

Клас має значення (Ерік Олін Райт)

Чотири міфи про «клас фрілансерів» (Сара Грей)

Теорії класової боротьби та їх критика (Денис Пілаш)


Notes:

1. Від англ. salary – посадовий оклад. – Прим. ред.

2. Blue labour – течія в британській Лейбористській партії, яка закликає повернути голоси традиційного робітничого класу, зайнявши консервативну позицію з питань міграції, зростання злочинності та європейської інтеграції, водночас, критикує класичну державу добробуту за «бюрократизм» та прагне посилити роль місцевих громад у наданні соціальних послуг населенню. – Прим. ред.

3. «Велике суспільство» (Big society) – центральна ідея передвиборчої програми Консервативної партії Британії 2010 р., яка закликає посилювати місцеві громади, будуючи «велике суспільство», що перебере владу від «політиків» та передасть її народу. – Прим. ред.

4. Алюзія на junk food – шкідлива, низькоякісна, висококалорійна їжа, переважно у закладах швидкого харчування. – Прим. ред.

5. Фінансовий центр Лондона та один з найзначніших фінансових центрів світу. – Прим. ред.

6. OrangeBook: ReclaimingLiberalism – відома книга, видана в 2004 р. за авторством колективу провідних британських ліберально-демократичних політиків, що пропонувала розв’язки до низки гострих соціальних проблем сучасного суспільства з позицій крайнього економічного лібералізму. – Прим. ред.

Поділитись