ЧОТИРИ МІФИ ПРО «КЛАС ФРІЛАНСЕРІВ»

  • 18 червня 2015
  • 2337
ЧОТИРИ МІФИ ПРО «КЛАС ФРІЛАНСЕРІВ»

Переклала Людмила Смоляр

Фрілансери мають більше спільного з іншими робітниками, ніж із власниками малого бізнесу. 

Минулого року мені надійшов дивний дзвінок із Duane Morris, міжнародної юридичної фірми, розташованої у Філадельфії. Жінка по той бік лінії повідомила, що їхня фірма працювала із колишнім Sen. Blanche Lincoln та іншими передовими корпораціями світу, такими, як Microsoft та Google задля створення низового руху (grassroots movement) по допомозі фрілансерам.

Я запитала, як саме цей рух допоможе самозайнятим, й вона відповіла, що трудове законодавство робить роботодавців вразливими щодо судових позовів та штрафів за умисне неправильне класифікування робітників ― коли останніх визначають як «незалежних підрядників», а не постійно зайнятих (які би мали право на різноманітні пільги). Ця «вразливість» створює перешкоду для роботодавців наймати фрілансерів та є, на думку організаторів даного «руху», найбільшою проблемою ― навіть більшою, ніж охорона здоров’я, оплата рахунків, несення тягаря плати за навчання (student-loandebt), чи набуття капіталу, ― із якою на сьогодні зустрічаються фрілансери. 

Оскільки я сама є самозайнятою письменницею та редакторкою, жінка з телефону запитала мене, чи не хотіла б я приєднатися до боротьби за власну свободу в управлінні своїми справами.

Пані спрямувала мене на веб-сайт новоствореного руху ― він був сповнений інформаційно-розважального контенту щодо захисту права фрілансерів на ведення власної справи, не кажучи вже про кросворди, заїжджені фото власників малих бізнесів й направду прекрасну флеш-гру, в якій користувачі могли запустити сніжкою в гострозубих зомбі-сніговиків у краватках, які би мусили символізувати політиків. 

На сайті було розміщене застереження про те, що закони на кшталт Payroll Fraud Prevention Act та Employee Misclassification Prevention act «можуть змусити тисячі людей позакривати власні підприємства й позвільняти робітників. Якщо таке станеться, за тим підуть катастрофічні для економіки наслідки». 

Було зрозуміло, що така спроба панікувального «низового руху» полегшити для корпорацій класифікування зайнятих як тимчасових працівників насправді була спрямована на те, щоб відмовити у вигодах ширшому колу робітників. Присутність Microsoft тут остаточно викривала таку схему ― ця компанія-гігант сумнозвісна за подібні практики й кілька разів робітники позивалися на неї до суду

В економічному контексті, де більше ніж будь-коли раніше робітників ― від водіїв сервісу таксі «Убер», лікарів швидкої допомоги до стилістів ― змушені працювати як «незалежні підрядники», замість того, щоб бути найнятими із якимись гарантіями стабільності, проблема полягає не в тім, що малому бізнесу потрібна свобода дії, а в тім, що те, що раніше вважалося роботою, тепер вважається малим бізнесом. 

Від розмивання межі між робочим класом та дрібною буржуазією очевидно виграють власники великого капіталу, а не такі люди, як, наприклад, я. Я відмовилася приєднуватися до «руху». 

Фріленсери, які не послуговуються твердженням про те, що вони є найменшою частинкою великого бізнесу, часто зараховують себе до так званого «прекаріату». Цей термін виник під час протестів проти саміту Великої вісімки у Генуа в 2001 році — термін-гібрид від слів «пролетаріат» та «прекарний», спрямований на те, щоб вказати на світовий тренд усе більшого відхиляння від офіційної зайнятості до «випадкової», позапрофсоюзної праці (особливо в розвинених країнах) та до зростаючого неформального сектору (зокрема, в розвинених економіках). 

З того часу навколо цього терміну точилися дискусії. Економіст Гай Стендінг (Guy Standing) написав книгу про цей новий клас, який складається із «тимчасових та частково-зайнятих робітників, робітників за сумісництвом, тих, хто працює в колл-центрах, та інтернів». Автор стверджує, що такі робітники не є пролетаріатом (який він визначає у шокуюче вузький спосіб ― як робітників, котрі працюють довготривало, постійно, у визначені години й мають конкретні шляхи до просування по кар’єрній драбині, підставу для об’єднання та колективної згоди, назви посад, які були б зрозуміли їхнім батькам, і стикаються із місцевими роботодавцями, чиї імена та характерні риси їм відомі».

Інші дослідники ставлять під сумнів класифікаційні висновки даного терміну. Чарлі Пост (Charlie Post) стверджує, що до Першої світової війни «величезна кількість людей жила у надзвичайно прекарних умовах», із незначним доступом до таких типів робіт, які Стендінг класифікує як роботи власне «робочого класу»; Як Бреман (Jan Breman) у своєму огляді книги Стендінга зауважує, що у «Маніфесті комуністичної партії» Маркс та Енгельс однією із визначальних умов «пролетаризації» вважають прекарність: «Виснажені способами існування на землі, робітники можуть вижити, лише продаючи свою робочу силу».

Сум’яття стосовно того, як розуміти й визначати клас самозайнятих в умовах сучасного капіталізму, ускладнюється тим, що фрілансери, число яких значно зросло за останні десятиліття, ідеологічно конструюються як частина дрібної буржуазії (нехай і найнижча її сходинка), незважаючи на те, що продають свою робочу силу за зарплатню, часто живучи впроголодь, без доступу до медичних послуг та інших вигід ― така собі «прекарна буржуазія».

Усі аргументи про існування цього псевдо класу популяризували низку міфів про його членів. Пропоную поглянути на кілька таких міфів і з’ясувати, чи актуальний концепт «прекарної буржуазії». 

Міф 1: Дуже-дрібна-буржуазія

Визначення фрілансерів як нового підприємницького класу ― групи дуже дрібних буржуа, міні-СЕО 1, які ведуть свої маленькі бізнеси, що в перспективі готові розростися у справжні корпорації ― один із центральних міфів, пов’язаних із прекарною працею сьогодні.

Я стала самозайнятою письменницею та редакторкою на повну зайнятість у 2011 році і, як більшість новачків-фрілансерів, зіштовхнулася зі всепроникною ідеологією підприємництва. Існує ціла індустрія книжок, які пропагують цей міф, включно із «Багатим Фрілансером» («The Wealthy Freelancer»), «Вгодованим письменником» («The Well-Fed Writer») та моєю улюбленою книгою «The Hell Yeah Diaries: Uncensored Outbursts on the Path to 7 Figures»Будь фрілансером із шестизначним доходом! Попіклуйся про свою долю! Ти не фрілансер, ти ― генеральний директор самого себе! Юридичну особу зареєстровано!

Ідеологія зрозуміла: засвойте світогляд СЕО й у найкоротші терміни ви вже найматимете працівників, переїжджатимете до нового офісу й обиратимете собі Феррарі. Десятки бізнес-сніданків просувають цей наратив. Якщо ви вирішите відвідати такий сніданок, то повправляєтесь у «промовах-у-ліфті» 2 та обміняєтесь візитівками з іншими представниками робочого класу у костюмах. Побудова мереж зв’язків не зробить із вас багатія ― найшвидше ви просто будете розлючені через дарма витрачений час продуктивної праці, а потім кілька тижнів відбиватиметесь від нав’язливих дзвінків агентів з продажу страхових полісів.

Нью-Йоркська спілка фрілансерів (увага: несправжня спілка) визначає фріласерів як «індивідів, які залучалися до додаткової, тимчасової, проектної чи підрядної праці за останні 12 місяців». Під це визначення підпадають 53 мільйони американців ― 34% від загальної національної робочої сили. Відповідно до слів засновниці Спілки фрілансерів Сари Горовіц (Sara Horowitz), протягом «Великої рецесії після 2008 року число американців, які розпочали свій бізнес, досягло найвищої точки за останні 15 років ― й більшість із них були єдиними власниками».

Спілка Фрілансерів нещодавно провела дослідження 5 тисяч самовизначених незалежних підрядників та з’ясувала, що 40% незалежної робочої сили ― 21,1 мільйон людей ― заробляють, будучи незалежними підрядниками. Інші 14,3 мільйонів займаються фрілансингом, працюючи при цьому повний робочий день. Ще 9,3 мільйонів є частково зайнятими у доповнення до свого фрілансингу і 5,5 вважаються тимчасовими працівниками. Тільки 2,8 мільйонів можуть бути віднесені до фрілансингових власників бізнесу, які наймають від одного до п’яти робітників.

Що ж стосується тих фрілансерів із шестизначним заробітком, то вони насправді заробляють не продаючи свою робочу силу чи, наприклад, працюючи погодинно. Більшість із таких заробляють від продажів ― наприклад, е-книг або відео-уроків про те, як стати фрілансером, що заробляє суму із шістьома нулями (такий відео-клас доступний лише за 49,95 дол.). Вони також заробляють, наймаючи працівників або (що імовірніше) контрактників-продавців та експлуатують їх ― іншими словами, перетворюючись на справжню дрібну буржуазію. А в більшості випадків таке перетворення потребує доступу до капіталу.

Насправді, класовий розподіл серед фрілансерів відображає класовий розподіл у суспільстві загалом ― фріланери, здебільшого, залишаються членами того класу, до якого належали ще перед тим, як стати фрілансерами. 99% фрілансерів залишаються представниками робочого класу, продаючи свою робочу силу як підрядну роботу, щодня борючись із класом капіталістів ― сьогодні останні вже радше звуться «клієнтами», аніж босами ― щодо міри експлуатації їхньої праці (тобто її оплачуваності).

Визначаючи фрілансерів як підприємців, а не як працівників, капіталісти заощаджують левову частку зарплат, пільг та податків. Не дивно, що робітники, помилково визначені як «незалежні підрядники» ― це такий типовий вид корпоративного шахрайства, а саме такий вид, який прагнуть легалізувати компанії, що найняли Duane Morris.

До всього, коли це вже важко й для робітників, які працюють в одному місці, отримують фіксовану зарплатню і щоденно комунікують одне з одним (нічого із перерахованого не мають фрілансери) ― незалежні підрядники також повинні боротися із Sherman Antitrust Act, що таврує їхні зусилля по встановленню фіксованих заробітних плат як ціноутворення, а значить ― як незаконні дії.

У той час коли це, звісно, правда, що класові структури можуть змінюватися і дійсно змінюються із часом (як вказує Бертель Олман (Bertell Ollman), Маркс швидко звернув на це увагу, особливо в контексті США), важливо визначати їх не за списком подібних атрибутів, але в рамках виробничих відносин ― конфлікту, який лежить в основі всієї класової боротьби.

Ідеологічне прирівнювання фрілансерів до цілей дрібної буржуазії (що деякі марксисти теж роблять, як фіксує Ерік Олін Райт у «Класах»), навіть хоча більшість з них мають набагато більше спільного з робочим класом, зводить ще один бар’єр, котрий запобігає організації фрілансерів та їхнім вимогам щодо забезпечення своїх прав як робітників. Як додає річард Сеймур (Richard Seymour), «спроба приховати або «розчинити» концепт класу є умисно політизованою місією».

Міф 2: Креативний клас

Як щодо «креативного класу» фрілансерів, які розглядають роботу як працю по любові й гарують цілими днями зі щирих почуттів? Як каже прислів’я: «Роби те, що тобі подобається, і ти не працюватимеш жодного дня за своє життя».

З цього погляду, креативна робота ― це як «антитеза до відчуження», як каже Ніколь Коен (Nicole Cohen), оскільки працівники культури, що працюють у сфері ідей та самовираження, забезпечені «відносною автономією під час робочого процесу», з якоюсь долею контролю та самоспрямування у своїй роботі. Праця вдома, зокрема, звільняє працівника від жорсткого контролю з боку роботодавця ― дрес-кодів, Інтернет-фільтрів, обмежень на перерви. Капіталісти, за словами Коен, усвідомили, що «контроль за виробничим процесом нічого не вартий, якщо він не спрямований на експлуатацію». Якщо працівнику не платиться зарплата, все, що має значення, ― чи виконане завдання, чи ні. 

Зазвичай вважається, що фрілансери працюють у креативній, «білокомірцевій» сфері на шталт медіа, видавничої справи чи у сфері технологій. Але категорія ця насправді досить широка, й до неї входять люди, що виготовляють меблі з червоного дерева, няні, працівникі/-ці сексуальної індустрії, страхові агенти, адміністративні помічники, художники, перекладачі та тлумачники (та, власне, моє заняття ― редактори).

Деякі із цих професій, скажімо, художники й письменники, справді творчі, деякі межують поміж творчістю й безпосереднім корпоративним виробництвом (перекладачі, редактори, копірайтери); інші ― презентують цілком «некреативні» завдання, такі, як догляд за дітьми, послуги сексуального характеру, сурогатне материнство чи хатня робота.

Причиною, чому творчий, медіа та технологічний сектори так часто пов’язують із фрілансингом, є те, що ці індустрії прийняли й узвичайнили фрілансинг набагато раніше й ретельніше, аніж інші. Як зазначає Коен, зміщення до прекарних форм зайнятості було задане в культурних індустріях, які «слугували для інших галузей зразком гнучкої та базованої-на-проектах роботи».

Цей зразок тепер відтворюється всюди: від університетів й закладів охорони здоров’я до перукарень. Але працювати фрілансером ― не означає «утекти від експлуатації чи протистояння праця-капітал»; як вказує авторка, ― «корпорації, що покладаються на фрілансингову робочу силу, розвинули альтернативні методи для отримання додаткової вартості з робітників… включно зі збільшенням неоплачуваного робочого часу та жорстоким переслідуванням авторського права». До цього неоплаченого часу входить усе від пошуку й вибору статті до виставлення рахунків, управління проектом та продажами, адміністративна робота, словом, усе, що колись було на плечах роботодавця.

Далі. У твердженні про те, що творча праця насправді більш виконувана ― лише крихта правди. Особисто я люблю працювати вдома, редагуючи тексти для Haymarket Books та Historical Materialism набагато більше, ніж мені подобалось редагувати матеріали корпоративних тренінгів в офісі в підвальному приміщенні без вікон. Я змушую себе працювати годинами для того, щоб брати проекти, які мені справді подобаються.

Але кар’єра-портфоліо, в якій «творчі працівники» змушені жонглювати декількома замовниками та одночасними проектами, аби звести кінці з кінцями, використовуючи ці проекти, щоб продати свої навички й започаткувати наступний проект, ― це ж просто балансування.

Навіть у такій захопливій біографії, як у Франца Фарона, було багато годин вичитки корпоративних звітів та створення сайтів для брокерів із нерухомості, щоб ті могли заплатити рентну плату, для студентів – щоб ті заплатили кредити за навчання та за медичні страхові збори.

Фрілансингові письменники, досліджувані Коен, вважали серйозну, тривалу журналістську діяльність розкішшю, чимось таким, до чого можна втиснутись через утомливі сплати рахунків, що займають переважну більшість їхнього часу. В той час як фрілансери справді інколи насолоджуються більшою «індивідуальністю, свободою, незалежністю та самоконтролем» (як зазначає Маркс), аніж постійно наймані працівники, ці всі привілеї сильно обмежуються необхідністю продавати свою робочу силу в умовах конкуренції, що постійно зростає, та зменшення заробітних плат.

Міф 3: Але ж це добровільно!

Чи фрілансерів штовхають у спину, чи вони стрибають самі? І чи важить це взагалі?

Люди займаються фрілансингом із багатьох причин. Деякі дійсно приходять до цього задля грошей та слави, про які йдеться у стереотипах про безтурботних представників генерації У 3; дослідження Спілки фрілансерів показало, що багато респондентів, які обрали для себе фріланс, задоволені таким вибором.

Звісно, немає заперечень, відсутність боса обіцяє багато: ніякої офісної політики, панчох на ногах, сексуальних домагань від розпусного керівництва, ніякого носіння колегам кави й діставання до/з роботи щодня. Фрілансери також можуть відмовлятися від проектів, хоча така «свобода згоди» часто є наслідком надлишку роботи.

Якими б зворушливими не були вище згадані переваги, вони, втім, не обов’язково є рушіями, які змушують людей стати фрілансерами.

Велика кількість фрілансерів працює в якості незалежних підрядників, тому що їхні галузі були перестурктуровані в напрямку знищення фіксованого найму та охорони праці. У видавництві, друкованих та інших медіа люди фрілансингують, тому що індустрія тримається на скелеті сильно експлуатованої офісної команди та на резервній армії фрілансингової робочої сили, яка наймається за бажанням.

Інші вдаються до цього, тому що їхня індустрія була переструктурована ще до того, як вони в неї потрапили, або ж була створена за моделлю резервної армії праці від самого початку. Це якраз випадок молодих працівників у технологічній сфері та цифрових медіа, де такі види постійної роботи, які Гай Стендінг уважав би «справжнім пролетаріатом», ніколи й не існували в принципі.

Й нарешті, існує категорія, яку часто недооцінюють ― працівники, що змушені були стати фрілансерами, бо умови традиційного найму витіснили їх, відмовивши у задоволенні базових людських потреб, таких як лікарняні дні та відпустка по догляду за дитиною.

Акт про сімейну медичну відпустку (The Family Medical Leave Act), який дозволяє деяким працівникам брати неоплачувану відпустку по догляду за дитиною, застосовується менше ніж до 10% найманих працівників; США та Папуа Нова Гвінея ― єдині країни у світі, де законом не гарантується жодна відпустка у такому випадку.

Згідно із даними Бюро статистики праці (Bureau of Labor Statistics), близько 75% працівників із повною зайнятістю та 27 % частково зайнятих мають якусь кількість оплачених лікарняних днів. Середньостатистичний працівник із повною зайнятістю зі стажем роботи менше 5-ти років (5 років ― середня тривалість працевлаштування) ― має від восьми до дев’яти днів оплачуваної лікарняної відпустки на рік. Цей час може включати чи не включати вихідні дні, оскільки багато роботодавців надають перевагу політиці використання «оплачуваного часу поза-роботою» на хворобу або відпустку.

Батьки (особливо батьки-одина(ч)ки) та люди з обмеженими можливостями чи хронічними хворобами стають перед вибором: працювати хворими й відмовитися від потрібних медичних послуг для себе й своїх дітей, або ж бути звільненим, згідно з політикою відвідування їхнього роботодавця. Якщо ж ви не можете дозволити собі бути непрацездатним чи батьком/матір’ю-вдома, то ваш єдиний шлях ― це фрілансинг. Більше ніж 40 % респондентів у дослідженні Спілки фрілансерів вказали гнучкість робочого графіку як найпершу причину для фрілансингу.

Враховуючи, що тягар догляду за дітьми та людьми похилого віку непропорційно покладений на жінок, гендерний баланс фрілансової робочої сили вкрай зміщений. Нещодавно мені випало відвідати конференцію редакторів-фрілансерів, на якій понад 75 % учасників були жінки.

Дивно, останні дані Бюро статистики праці свідчать, що розрив в оплаті праці для жінок (77 центів на долар для білих жінок і 51 центів для чорних та латинських жінок) виявляється зменшеним або навіть усуненим у світі фрілансу, в залежності від інших факторів, таких як раса. Це наштовхує на думку, що деякі працівники можуть зважити, що дискримінація роботодавців робить ситуацію настільки неможливою, що їм буде краще заробляти собі на хліб, не будучи офіційно працевлаштованими.

Так можна сказати про цих працівників, що вони стрибнули самі? Чи усе ж таки, що їх штовхнули у спину?

Міф 4: Неймовірний клас

Нам знову і знову, в сумних, але обнадійливих тонах кажуть, що незалежний сектор просто неможливо організувати. Реальність така, що він досі означається, хоча насправді спроби по його організації доводять безуспішність цієї ідеї.

Є кілька вдаваних профспілок, до яких можуть приєднуватися незалежні працівники. Наприклад, Союз фрілансерів, який надає фрілансерам консультації, мережеві зв’язки, знижки на бізнес-послуги, і, в деяких частинах країни, можливість придбати групове медичне страхування. Ці некомерційні захисники інтересів фрілансерів, однак, не організовують й не беруть участі у конфліктах щодо зарплатні чи класових протистояннях. Насправді, як стверджує Атосса Абрагаміен (Atossa Abrahamian), умиротворюючи норовливих фрілансерів, Союз надає неоціненну послугу капіталу.

Інші фрілансери (серед них і я) входять до Національної Спілки письменників, яка була створена як самостійна організація письменників-фрілансерів у 1983 й стала частиною UAW 4 в 1991 році.

Спілка втручається у суперечки щодо заробітної платні в разі, коли експлуатація достатньо очевидна та масова, щоб зробити організацію підтримки практичною ― наприклад, знаходити журнали, які систематично дурять авторів щодо їхніх гонорарів. Спілка також пропонує освітні семінари та юридичні консультації для членів.

Але жодну з цих організацій не можна назвати профспілкою у традиційному сенсі цього слова, й жодна не має достатньо впливу для встановлення заробітних плат. Ці методи організації все ж вимагають концентрації праці, щоб бути ефективними.

Фрілансерам можуть знадобитися нові методи організації. Одна з можливостей ― це залучення самих працівників до профспілкової діяльності ― нинішні організаційні зусилля Gawker Media можуть бути корисними у цьому питанні.

Але якщо частина того, що визначає клас, ― це класова свідомість, стає все більш ясно (коли робітники з низькою заробітною платою борються за $ 15 і студенти відмовляються від свого боргового тягаря), що фрілансерів не можна більше просто списувати, ідеологічно прирівнюючи їх до дрібної буржуазії. Фрілансери усе більше походять з робочого класу, працюють за низьку заробітну плату, і поділяють базові інтереси ― зокрема, щодо своєї незахищеності ― ширшого робітничого класу.

Ми не прекарна буржуазія, ми ― майбутнє класової боротьби.

Перекладено за: http://www.jacobinmag.com/2015/05/freelance-independent-contractor-union-precariat/

Notes:

  1. CEO (З англ. – Chief Executive Officer) ― генеральний директор, керівник ― прим. перекладачки.
  2. З англ. ― «elevatorspeech» ― короткий виступ-презентація продукту, проекту чи сервісу. Назва відсилає до того, що презентація повинна бути короткою ― приблизно такою, скільки триває поїздка у ліфті.
  3. Умовно кажучи, це ті люди, які досягли дорослого віку із початком 21-го століття
  4. United Auto Workers – Союз самозайнятих працівників

Наступна конференція

  •  

Наші видання

Блоги

Facebook

Наші партнери