Парк конфліктів: Боротьба в парку Горького як дзеркало харківського суспільства

6315
Олексій Вєдров
Статті автора

2 вересня нагадав про себе призабутий за літо, певно, всіма, крім харків’ян(ок), конфлікт з приводу будівництва дороги в харківському лісопарку. Міліціонери, в тому числі з підрозділу «Беркут» затримали близько 30 людей, що поширювали агітаційні листівки «Большая брехня», які містять критику дій міської влади. Затримання відбувалося під різними приводами: когось начебто підозрювали в зберіганні наркотиків, когось на словах звинувачували в громадських заворушеннях, а подеколи «правоохоронці» навіть не завдавали собі клопоту пояснити, за що забирають людину. У відділках міліції та просто в міліцейських машинах з затриманими проводили роз’яснювальні бесіди, застерігаючи їх від участі в громадських акціях. Невдовзі активісток і активістів випустили, не висунувши в результаті жодного офіційного звинувачення, не склавши адміністративних протоколів. У затриманих міліція конфіскувала листівки, не маючи на це жодних підстав і не пояснюючи, що ж такого протизаконного вони містять.

Мало хто сумнівається, що перед харківською міліцію було поставлено завдання залякати тих, хто насмілюється протестувати проти сваволі місцевої влади.

Цьому інциденту передувало інше свавілля міліції, а саме… Та про це нижче, бо ж на початку треба змалювати контекст і поглянути на цьогорічну історію навколо лісопарку загалом, аби зрозуміти, що ж викликало незадоволення харків’ян(ок) та незадоволення харківської влади їхнім незадоволенням.

Конфлікт цей є багатошаровим, можливо, треба було б навіть казати «конфлікти» у множині. Протистояння навколо лісопарку – це цілий вузол конфліктів, точка перетину багатьох силових ліній. Ідеться про:

  • боротьбу за збереження природного середовища;
  • класове протистояння;
  • боротьбу проти виникнення поліцейської держави;
  • поділ міського громадського простору;
  • конфлікт поміж «біло-блакитним» та «помаранчевим» таборами;
  • намагання створити «ефективну вертикаль» влади на міському рівні та опір цим спробам.

 

Цей список може виглядати як класифікація з борхесівської китайської енциклопедії, позбавлена зрозумілих критеріїв. І тим не менш саме така ситуація ущільнення різноманітних ліній розламу навколо одного питання, яке хвилює людей з геть різними поглядами й цілями, може виявитися надзвичайно вибухонебезпечною. Приблизно так сталося з хімкінським лісом у Росії, де суспільне незадоволення, викликане багатьма причинами та накопичуване роками, знайшло для себе канал виходу в локальному приводі. У випадках хімкінського лісу та парку Горького в Харкові ідентичні не лише приводи – схожими є також причини, загальне соціальне тло, на якому вони відбуваються; схожими є й потенціали. Ось лише результати поки що не зовсім схожі: будівництво автобану в хімкінському лісі призупинено, а дорогу крізь харківський лісопарк збудовано. Та обидва конфлікти не зводяться лише до питання самого лісу чи дороги, обидва ще далеко не вичерпано. Тож це порівняння результатів – лише проміжне.

Передісторія протистояння, принаймні якщо дивитися на нього абстраговано як на локальне протистояння щодо будівництва дороги, доволі коротка. 19 травня цього року Харківська міська рада ухвалила рішення про побудову траси крізь парк ім. Горького та потрібну для цього вирубку 503 дерев. Ключовим аргументом чиновників була необхідність розвантажити місто від транспортних заторів. Частину харків’ян(ок), що звикли відпочивати в цьому парку в центрі міста, рішення обурило. Вони підозрювали, що справа будівництвом дороги не обмежиться, і після дороги треба буде чекати на елітне житло чи розважальні центри. 20 травня розпочалася вирубка. Наступного дня в парку з’явився наметовий табір, аби протидіяти вирубці та будівництву.

 

Екологічний конфлікт

Піонерами боротьби проти вирубки стали екологічні групи. Так, одними з перших на сполох забили аполітичні «Печеніги». 20 травня  – спеціально з приводу вирубки в парку Горького – стихійно виник громадський рух «Зелений фронт». Активіст(к)и героїчно захищали дерева, закриваючи їх від бензопил власними тілами, або ж – ті, хто мав відповідні навички та відповідне обладнання, – поселяючись прямо на деревах на кілька діб. Дерева також шипували, але це не допомогло – працівники просто спилювали їх вище від цвяхів, а пні корчували. За підрахунками екологічної групи «Печеніги», для будівництва дороги в парку вирублено понад 1500 дерев за заявленої кількості 503.

Інший екологічний момент відомий менше й не набув резонансу у всеукраїнських ЗМІ, хоча випадок Жовтневої лікарні в Києві, подібний до харківського, колись був для них неабияким інформаційним приводом. У липні на будівельному майданчику почали регулярно знаходити людські кістки. Існували припущення, що знайдено поховання німецьких та польських солдатів, побутувала також версія, нібито тут ховали хворих на туберкульоз. Свідки знахідок зверталися до санепідемстанції, випадком зацікавилися представники Народного союзу Німеччини з догляду за військовими похованнями. Усе намарно. Експертизи як слід проведено не було, а кості скидали просто в урочище, звідки тече струмок, що впадає до Саржиного Яру з джерелом мінеральної води. Екологи вважають, що це ставить під небезпеку саме джерело.

Екологічний момент відігравав центральну роль хіба що на початку акцій протесту. Тоді люди просто захищали ліс і не висували жодних політичних вимог. Флеш-моб, що проходив у Києві та Львові 4-го червня й мав на меті привернути увагу до харківських подій, проходив цілковито в неагресивному «зеленому» антуражі. Та пізніше стало неможливо абстрагуватися, по-перше, від причин і прихованого боку вирубки лісу, по-друге, від тієї ескалації, яку місцева еліта свідомо чи несвідомо – радше свідомо – провокувала.

 

Класова боротьба

Незрозуміло, на кого розраховує харківський тандем Добкін-Кернес, коли каже, що дорога крізь лісопарк потрібна, аби розвантажити місто від заторів. Ця дорога не становить альтернативи шляхам сполучення спальних районів із центром, і це відомо не тільки експертам з містобудування, але й простим харків’ян(к)ам, близько 70% яких ще на початку червня засвідчили, що не підтримують будівництво дороги.

Хоча начальник облуправління землересурсів у 2005-6 роках Юрій Потикун каже на телекамери, що ділянки в лісопарку до 2006 року не роздавали, зі створеної «Печенігами» бази видно, що ініціатива сягає ще 2003 року, коли на сесіях міськради вже давали дозволи на розробку проектів відведення земельних ділянок та передавали ділянки у приватну власність. Тож просто списати проблему на одну-єдину політичну силу, на «бандитську владу» не випадає. Мати котедж і ділянку на садівництво подалі від міського шуму та метушні «бидла» не відмовиться ані посадовець, ані бізнесмен. Хоча в Україні ці дві категорії фактично перестали існувати як окремі – надто після помаранчевої революції, що хотіла розділити близнюків – владу та бізнес. Привітавши 4-го вересня підприємців Харкова із їхнім професійним днем, в.о. міського голови Геннадій Кернес мав на увазі насамперед себе та своїх колег.

Житлова проблема та боротьба за громадський простір унаочнюють класовий розподіл, переносять його на мапу міста. Ось тут, де маленькі квадратики серед лісу, живе місцева буржуазна еліта, а там, і там, і там, де все сіре, – робітники та підприємці меншого калібру. Еліті навіть дороги потрібні такі, щоб дрібнота не заважала проїжджати вільно та швидко. Реальність виявляє, що свобода пересування – річ відносна та існує не рівною мірою для всіх.

Що антагонізм дедалі більше починають сприймати як класовий, свідчить популярність серед активісток і активістів «Капіталу» та «Економічно-філософських рукописів», читаних поміж протестними діями. Ось уже й Сергій Жадан пише про «буржуалізацію харківської влади» та констатує поділ харків’ян на два табори: «Але ось тепер вони – ті, хто й далі лишається при владі, зробили все, аби позбавити тебе можливості залишитись осторонь. Тому що так чи інакше, вже самою своєю позицією щодо влади, ти займаєш своє місце з того чи іншого боку барикад. І третього варіанту тут немає. Або ти підтримуєш тих, у кого в руках бензопили, або тих, хто намагається зупинити екскаватори. Можливості не брати в усьому цьому участі вони не лишають, оскільки українське громадянське суспільство побудоване сьогодні таким чином, що або ти знаходишся за кермом екскаватора, або опиняєшся на його шляху».

Чому часом складається враження, що від резонансу та тривалості акцій ефекту немає жодного, що еліта робить те, що запланувала, просто ігноруючи всіх? Адже дорогу таки було побудовано; хоча Кернес не перерізав стрічечку й не відкрив дорогу офіційно, машини там уже де-факто їздять і навіть потрапляють в аварії. Проблема полягає в тому, що протестувальники чи протестувальниці не можуть застосувати насильство, тому що тоді отримають термін за кримінальною справою, а адміністративні справи з’являються й без насильства з боку уявних «порушників». Натомість харківська влада, володіючи монополією на насильство, може застосовувати як людей з нашивками «муніципальна охорона», що їх – через поведінку та імідж – пов’язують із криміналом, так і міліцію, яка слухняно виконує настанову: будівництву всіляко сприяти, з тими, хто заважає, не панькатись. Хоча й тут не так легко розділити економіко-політичну еліту, кримінал і силовиків. Активістська пропаганда акцентує увагу на судимості в.о. міського голови (сидів за шахрайство), а в начальника міської міліції знайшли безпосередній зв’язок із комерційними структурами. То хто тут є силовики, хто – бізнес, хто – політика, хто – кримінал?

Як безпосередній сигнал до найновішої хвилі репресій міліція сприйняла один-єдиний жест в.о. міського голови. 23 серпня, в день запланованого відкриття дороги активіст(к)и зустріли Кернеса та його кортеж акцією протесту, транспарантами та скандуванням. Атмосфера була аж ніяк не урочистою. Тож Кернес вирішив відкласти (чи взагалі не проводити?) офіційне відкриття. Але за це він помстився, свідчать присутні тоді на місці подій люди, показавши мітингувальникам і мітингувальницям «фак». Як виявилося, цей «фак» – не просто «фак». Цей «фак» – «фас» для міліції.

 

Міліція на сторожі вирубки

Харківські міліціонери зрозуміли команду добре та взялися справно виконувати її. 30 серпня вони провели обшук у гаражі активіста Андрія Ільгова. Спочатку в нього шукали крадені запчастини, а пізніше – вибухівку, причому нібито реагуючи на сигнал про заміноване приміщення. Проте знайшли щось третє – наклад листівок із критикою дій влади. Поруч із місцем обшуку помітили начальника міліції міста Олександра Баранника, що на той час перебував у відпустці. На питання журналістів він відказав, що просто «прогулювався» неподалік. А 2 вересня міліціонери вже безпідставно затримували людей, які поширювали листівки.

Чому ж Олександр Баранник так піклується нині про долю листівок, а 2 червня особисто контролював операцію з невтручання міліції у відвертий кримінал? Невже він настільки боїться Кернеса, щоб іти на такі відверті порушення? Чому йому залежить на – не обраному народом – очільникові міста? Кореспондент харківського порталу «Главное» Андрій Єрмаков знайшов цікавий компромат на Баранника: він є співзасновником цілих чотирьох фірм, одна з яких – ТОВ «СК Геокапітал» – займається будівництвом. Тому не виключено, що його інтерес у вирубці лісу та активному будівництві на території лісопарку конкретний і персональний, і його не можна вважати лише залежним виконавцем чужої волі або жертвою тиску Кернеса.

Тож не дивно, що вже ввечері 2 вересня роздавальники та роздавальниці листівок за підтримки солідарних харків’ян(ок) уже проводили мітинг із вимогою відставки цієї одіозної персони. Активіст(к)и більше не мають ілюзій із приводу міліції. Це на початку протестів, коли здавалося, що правоохоронців можна задіяти в боротьбі проти криміналу, раділи присутності міліції в парку та спеціально викликали її, аби завадити вирубці та зафіксувати інші правопорушення. Під час головної битви за останні дерева на шляху будівельників міліція зайняла «нейтральну» позицію. Тобто просто ігнорувала порушення та злочини, включно з побиттям активістів і активісток, вчинені так званою «муніципильною охороною» – загадкових людей у чорному, що всіляко намагалися відтиснути протестувальників і протестувальниць від дерев, погрожували їм бензопилою, штовхали, пилили дерева просто серед натовпу (див. резонансний ролик «Горький парк»). Але й це ще не все. Усіх людей, що дістали травми, наступного дня переправляли до єдиної, мовляв, лікарні, де на цей момент займаються травмами; але у тій «єдиній» лікарні їх зрештою відмовлялися прийняти. З міліцією все зрозуміло, але що треба було сказати лікарям, аби вони ось так розвертали людей?

Міліція весь час активно чи пасивно показувала, в чому вона вбачає своє завдання. Не тільки не було покарано жодного з «муніципальних охоронців» 28 травня двоє протестувальників дістали адміністративне покарання за «злісну непокору» – ті, мовляв, відмовлялися покинути «будмайданчик» («будмайданчиком» називали територію вирубки, обнесену біло-червоною стрічкою). Активісти тоді намагалися завадити виїзду будівельної техніки на колію дитячої залізниці. Уперше за останні 5 років Amnesty International визнала наявність в’язнів совісті в Україні. Так харківські захисники парку мимохіть опинилися в авангарді боротьби з поліцейською державою, а їхні товариші втратили залишки віри в нейтральність міліції. Розлам між суспільством та силовими органами простягнувся також парком Горького.

 

Антизабудовний конфлікт

Оскільки забудова у випадку парку автоматично означає вирубку дерев, то відокремити екологічний конфлікт від антизабудовного неможливо. І це подвоює резонанс: почали боротьбу в Харкові саме екологічні рухи, а в одній із перших київських акцій проти дій харківської міліції щодо захисників лісопарку брали участь активіст(к)и руху «Збережи старий Київ».

Забудова суміжного з парком Горького лісопарку має давню історію. Дерибан розпочався не пізніше 2003 року. Кількість розданої протягом останніх 5 років землі, за словами згаданого вже Юрія Потикуна, тільки з одного боку від Белгородського шосе, яке ділить лісопарк навпіл, становить понад 440 га. Між іншим, це еквівалентно загальній площині скверів у всьому Харкові. Як харків’яни й очікували, після прокладення дороги будівництво не зупинилося. Уже зараз біля неї почали нове будівництво – судячи з усього, це готель і апартаменти, землю на які (площею 5,7 га) було виділено рішенням міськради і чиє будівництво голова облдержадміністрації Михайло Добкін обіцяв скасувати. Не сподобалися наміри з будівництва не тільки харків’ян(к)ам, а й Комітетові Верховної Ради з питань екологічної політики. Але і його позиція забудовників не цікавить.

Хоча антизабудовний і екологічний моменти спротиву в парку Горького нерозривні, є одна причина, з якої антизабудовний компонент – точніше, соціальний момент спротиву розподілові місту на зону для багатих і успішних та іншу зону для лохів – є важливішим, ніж екологічний: самі мешканці котеджного містечка в лісопарку (або майбутніх апартаментів у парку Горького) не зацікавлені рубити ліс під корінь. Вони хочуть мати місце для романтичних усамітнених прогулянок серед дубів і підсніжників. Тобто варто сподіватись, що значну кількість зелених насаджень таки буде збережено – ось тільки усамітненими прогулянками серед них зможуть насолодитися далеко не всі. Відчуйте це, прочитайте текст з головної сторінки веб-сайту житлового комплексу Forest Village у лісопарку – далі нижче в оригіналі:

«Клубные коттеджные посёлки “Park House” и “Солнечный Городок” находятся в одном из самых живописных районов Харькова – лесопарке. Эта местность с давних пор славится своей поэтичной красотой и является излюбленным местом отдыха харьковчан.

Лесопарк – замечательное место для жизни. Среди деревьев преобладают дубы. С приходом весны вся территория усыпана подснежниками. В любую пору года лесопарк предоставляет возможность как для уединённых прогулок, так и для активного отдыха. Поселок окружён бесчисленными дорожками для велосипедов и квадроциклов. Зимой скучать не будете – в 1 км от поселка расположены трассы “Харьковской Швейцарии” для катания на горных лыжах, санках и сноубордах. Вдоль Белгородского шоссе разбросаны бесчисленные кафе, рестораны и спортивно-оздоровительные комплексы.

С появлением клубных посёлков у харьковчан есть уникальная возможность жить в собственном коттедже в окружении потрясающих ландшафтов городского лесопарка. Великолепная природа мгновенно поможет расслабиться и забыть о шуме большого города».

 

Конфлікт «біло-блакитних» з «помаранчевими»

Ця рудиментарна конфліктна лінія зблякла й розпливлася, але певну актуальність усе ще зберігає. Кернес і його оточення намагаються використати її. Так, вони говорили, що активіст(к)и змінили помаранчеві стрічки на зелені (і в цьому вони мали рацію, бо частина тих, хто сьогодні протестує в лісопарку, брала участь у подіях 2004-го). Ще на початку конфлікту вони в ефірі шустерівського ток-шоу намагалися звести все до витівок помаранчевих: мовляв, за протестувальниками стоїть політичний банкрут і крадій Арсен Аваков. Звісно, більшість харків’ян цьому не вірить. Аваков став допомагати учасникам і учасницям протесту вже після того, як вони почали діяти, і допомагав він хіба що харчами для наметового табору в лісопарку та юридично. Тим не менше, сама його поява на місці подій могла додати козирів кернесівській пропаганді.

Тож політичний баланс нині є таким. Підтримка Партії регіонів не дорівнює підтримці Кернеса чи вирубки лісу, одне не тягне за собою іншого автоматично. (Це помітив навіть Юрій Андрухович, що активно педалює чомусь популярну нині серед українських письменників тезу про необхідність роз’єднання «двох Україн», помітив і зробив для Харкова виняток: мовляв, не все втрачено, якщо вміють протестувати, хоч і голосують за Януковича). Проти Кернеса виступають не лише такі консерватори справа, як «Свобода» (ті, як відомо, сьогодні використовують будь-який протест задля власного піару), а й такі консерватори справа, як вітренківська «Народна опозиція» (у Харкові це має значення, оскільки цю силу представлено в облраді). Подейкують, у самій ПР персону Кернеса також сприймають неоднозначно та принаймні розуміють, що на рейтинг у місті вона впливає негативно. (Утім, 3 вересня харківської обласної організації ПР рекомендувала харківській міській партійній організації висувати Кернеса на пост мера міста. Та чи означала би зміна кандидатури або обрання іншого мера згортання забудови в лісопарку чи припинення протистояння?) Політики помаранчевого табору висловлюють підтримку протестувальникам і протестувальницям, але кволо й непереконливо. Можна припустити, що й серед них є такі, хто сам має котедж у лісопарку або принаймні хотів би мати. Натомість серед самих учасників і учасниць протесту є аполітичні екологи(ні), є націоналіст(к)и та громадські активіст(к)и без чіткої політичної платформи. Та чимало серед них учасників і учасниць помаранчевої революції, що, можливо, розчарувалися в багатьох її лідер(к)ах, але свій ідеал, як і раніше, вбачають у «демократичній європейській Україні», правовій державі з (соціальною чи ні) ринковою економікою.

Тому можна говорити про певну амбівалентність біло-блакитно-помаранчевого мотиву в харківському конфлікті. З одного боку, вододіл між «біло-блакитними» та «помаранчевими» мало кого зараз може обдурити і далеко не відповідає розподілу на прихильників і противників будівництва в лісопарку; перебільшуючи його роль, влада намагається використати його на свою користь. З іншого боку, елемент помаранчевого протистояння «бандитській владі» задля побудови «здорової європейської держави» в загальному конфлікті простежується. І це додає йому напруженості, це одна з тих ліній, які поки що грають більш-менш в унісон з іншими й можуть співвизначити потужніший вибух.

 

Вертикаль проти горизонталі

Харків і область іде в авангарді побудови в Україні владної «ефективної вертикалі». Насамперед маємо тут безконфліктний тандем керівників області та міста Добкін-Кернес. За потреби вони можуть думати про сценарії рокірування, від переміни їх місцями навряд чи зміниться реальний розподіл ролей. Міськрада великого спротиву їхнім рішенням не чинить. Міліція покірно виконує свою роботу в інтересах Кернеса. Представники Партії регіонів просто на вулиці цікавляться діями активістів чи активісток, що видаються їм підозрілими, викликаючи потім міліціонерів, ніби якусь приватну охоронну службу. Тим часом ліквідовуються інстанції, що можуть викликати зайві тертя на шляху побажань очільників міста до їх, побажань, реалізації: районні ради в Харкові відтепер обиратися не будуть. Відповідне рішення освятила не тільки міськрада, а й суди, куди було подано апеляції. Вертикаль фактично збудовано, і помітного опору в самих вертикалізованих органах влади не сталося.

Горизонталь залишається лише за низовими рухами, які сьогодні концентруються в Харкові саме навколо лісопарку.

Цей конфлікт геометричних форм довершує складну фігуру багатошарового конфлікту навколо лісопарку – структури з домінантою класового протиріччя. Варто сподіватись, що вертикаль, як їй і належить, виявиться хиткішою за стійку та надійну горизонталь.

У ході підготовки цієї статті було використано базу даних Центру дослідження суспільства. За регулярне інформування з перших рук про події в Харкові автор дякує Ганні Поляк.

 

Читайте також:

Історична мить Контрактової (Ксенія Дмитренко)

Невидима реальність (рецензія на книгу: Майк Девіс. Планета нетрів) (Оксана Дутчак)

2009: Львів як завдання. Портрет міста на початку неоліберальної епохи (Юрій Грицина)

 
Поділитись