Аліна Полякова
Вперше опубліковано у: Спільне: журнал соціальної критики, №5, 2012 , с. 39-52.
За останні три десятиліття Європа зазнала «правого повороту» в політиці. Ми бачимо докази цього зсуву в неперервному успіху радикальних правих партій на виборах у багатьох країнах Західної Європи, таких як Франція, Данія та Нідерланди. Праворадикальні партії поділяють сильну націоналістичну та антисистемну ідеологію та претензії до іммігрантів і меншин (Betz, 2003; Norris, 2005; Mudde, 1996, 2007; Hainsworth, 2000, 2008; Lubbers та ін., 2002). Широка народна підтримка таких партій турбує дослідників і політичних спостерігачів, адже праворадикальні партії становлять потенційну загрозу для соціал-демократичних принципів, таких як мультикультуралізм, соціальні права етнічних меншин і плюралізм. Проте, б’ючи на сполох через загрозу демократії в Європі, дослідники схильні посилатися тільки на західну частину Європейського Союзу (ЄС). Центрально-східноєвропейські країни (ЦСЄ), як правило, виключені з аналізу радикальних правих партій (див., однак, Mudde, 2007). Такий недогляд виглядає особливо дивним, якщо взяти до уваги, що відносна економічна і політична нестабільність постсоціалістичних країн має, теоретично, робити ці країни плідним ґрунтом для радикальних правих рухів.
Тим не менше, в порівнянні з Західною Європою, радикальні праві партії не мали електорального успіху в ЦСЄ. Малюнок 1 демонструє середню підтримку праворадикальних партій у Західній Європі в порівнянні з Центрально-Східною Європою. З 1991 року радикальні праві партії у ЦСЄ ніколи не випереджали аналогічних партій Західної Європи в показниках підтримки на національних парламентських виборах. Звісно, центрально-східноєвропейський регіон неоднорідний, і деякі радикальні праві партії отримали відносно високий рівень виборчої підтримки на національному рівні; зокрема, такі партії як російська екстремістська ЛДПР (оманливо названа «Ліберально-демократичною партією Росії») і польська ЛПР («Ліга польських родин») увійшли до парламенту та утворили коаліцію з правоцентристськими партіями, а румунська ПРМ (партія «Велика Румунія») отримала 19,5 відсотків голосів по країні на своєму піку в 2000 році. В цілому, однак, підтримка праворадикальних партій в Центрально-східноєвропейському регіоні не була стійкою з моменту краху державного соціалізму в 1989-1991 роках. Серед країн ЦСЄ Україну можна виділити як країну з найнижчою підтримкою радикальних правих партій: українські праворадикальні партії отримали в середньому 1,19 відсотка голосів на парламентських виборах з 1990 по 2007 рік.
Мал. 1. Підтримка праворадикальних партій у ЦСЄ та Західній Європі (1990-2011)
Сучасна Україна демонструє низку політичних та соціально-економічних характеристик, які, згідно з поясненнями дослідників (див. Carter, 2005), мали би призвести до зростання підтримки праворадикальних націоналістичних партій після розпаду Радянського Союзу. Україна є однією з найбідніших країн регіону, середній показник ВВП на душу населення якої становить, за даними Світового банку, $1465 за період з 1989 по 2009 рік. Болгарія, яка має другий найнижчий середній ВВП на душу населення, $2618, все ж майже вдвічі заможніша, ніж Україна. Що ж до виборчої системи, Україна запровадила в 2006 році систему пропорційного представництва (до цього вона мала напівпропорційну), що дозволяє малим партіям бути представленими в парламенті за умови подолання виборчого порогу в три відсотки – відносно низький поріг у порівнянні з деякими з її сусідів, – але у двох парламентських виборах після реформи (2006 і 2007) праворадикальні партії не отримали навіть одного відсотка голосів виборців 1.
Український парадокс низької електоральної підтримки праворадикальних партій за відносно поганих економічних умов особливо дивує. Ранні дослідницькі прогнози, а також припущення здорового глузду стосовно зв’язку з економічними характеристиками країни, такими як рівень безробіття, виходять із того, що праворадикальні партії повинні мати найбільший успіх під час економічного спаду та у відносно бідних країнах. Дослідження західноєвропейських праворадикальних партій показали, що ця гіпотеза є в кращому випадку непевною (Lubbers та ін., 2002), адже макрорівневі чинники (наприклад, економічна ситуація в країні) не можуть пояснити мікрорівневих наслідків на кшталт індивідуальної виборчої поведінки. Ціла низка дослідників Західної Європи дійшли висновку, що структурних соціальних чинників, зокрема імміграції та економічних параметрів, недостатньо для пояснення виборчого успіху праворадикальних партій (Van der Brug та ін., 2005; Norris, 2005; Carter, 2005; Givens, 2005). Тим не менше, припущення, що сукупні економічні показники визначають рівень підтримки праворадикальних партій, все ще існує в популярних дискусіях. Таким чином, особливо дивно, що у стосунку до Центрально-Східної Європи ця гіпотеза не була вивчена настільки ж, наскільки у стосунку до Західної Європи.
Метою цього дослідження є, перш за все, вивчити зв’язки між економічними факторами та підтримкою праворадикальних партій в усьому центрально-східноєвропейському регіоні, по-друге, поставити український досвід щодо праворадикальних партій у ширший контекст досвіду Центрально-Східної Європи, по-третє, почати підготовку соціологічно обґрунтованого підходу до вивчення праворадикальних партій. Я почну з обговорення дефініції правого радикалізму. Потім я представлю електоральні дані про динаміку голосування за праворадикальні партії та економічні показники в країнах ЦСЄ. Ця динаміка показує, що зв’язок між економікою та підтримкою праворадикальних партій не є ясним і очевидним. Я завершу пропозицією переосмислити те, як соціальні науковці вивчають та розуміють праворадикальні партії, в термінах громадянського суспільства.
I. Визначаючи праворадикальні праві партії в Західній Європі та ЦСЄ
Що таке «радикальна» і що таке «права», коли йдеться про партії на кшталт французького «Національного фронту» та угорського «Йоббіку»? Чи можна й чи треба включати ці партії до однієї категорії? Хоча про визначення точилося багато суперечок, наукового консенсусу щодо того, як визначати «радикальних правих» та які партії підпадають під це визначення, досі бракує (див. Anastasakis, 2000; Merkl, 2003). Різноманітні ярлики, такі як «правоекстремістський», «ультраправий», «праворадикальний популізм», «націонал-популізм» та інші, розв’язали «словесну війну», в якій не було досягнуто остаточного висновку (Mudde, 2007). У цьому розділі я спробую показати, що складність у визначенні правого радикалізму як у Західній, так і в Центрально-Східній Європі пов’язана з тим фактом, що такі партії важко розташувати в системі координат «лівого» та «правого» за критеріями економічної ідеології, історичного спадку, соціальної політики та електорату.
Об’єднувати західні та центрально-східноєвропейські праворадикальні партії в єдину групу має сенс тільки в разі, якщо такі партії визначено з точки зору їхньої культурної ідеології, яка заснована на ідеалізованому понятті чистої національності, політиці виключення щодо меншин і ксенофобській риториці, особливо щодо небілих, нехристиянських груп іммігрантів. Таке етнічне бачення національності, явне бажання захистити націю від чужинців – як індивідів, так і націй – є саме тим, що робить ці партії і «радикальними», і «правими».
Економічні платформи: ліві чи праві?
Неоліберальна економічна політика – найперше, що асоціюється з правими в політичній та соціологічній теорії (див. Harvey, 2005). Впливова теза Кічелта та МакҐанна (Kitschelt and McGann 1995) про «формулу успіху» полягає в тому, що радикальні праві партії мали виборчий успіх у 1980-х, бо поєднували ксенофобську риторику з суворою економікою вільного ринку (див. також Betz, 1994). Згідно з Кічелтом, це також пояснює, чому деякі праворадикальні партії були успішніші за інші в завоюванні електоральної підтримки та впливі на основні партії. З 1980-х років, однак, західноєвропейські праворадикальні партії переважно виключили неолібералізм зі своїх економічних програм та зсунулися в бік економічного протекціонізму й політики суспільного перерозподілу. Відтоді деякі праворадикальні партії, такі як данська ФДП та болгарська «Атака», претендують бути носіями соціал-демократії – спадку європейських лівих. Це вказує на той факт, що в родині праворадикальних партій існує широкий діапазон економічних програм, від ліберальних до соціалістичних. Як доводить Мадд (Mudde 2007:124-26), у середньому праворадикальні партії підтримують «соціальну ринкову економіку», при чому центрально-східноєвропейські партії більше схиляються до національного протекціонізму, ніж західноєвропейські партії. Таким чином, праворадикальні партії в Центрально-Східній Європі, як правило, навіть критичніші щодо неоліберальної політики дерегулювання та приватизації, ніж їхні західноєвропейські аналоги.
Ще більше ускладнюючи шкалу «лівого-правого», дослідження прихильників радикальних правих у Західній Європі показує, що ці люди менш неоліберальні у своїх настановах, ніж правоцентристські виборці (Mayer, 2005). Ідеологічний зсув радикальних правих від неолібералізму до соціального забезпечення також змінив базовий електорат таких партій, зокрема й у Західній Європі. З кінця 1980-х років робітники та середній клас почали підтримувати праворадикальну програму, що призвело до «пролетаризації» виборців праворадикалів у 1990-ті роки (Betx, 1994). Робітники, традиційні виборці лівих, і далі переважають серед прихильників праворадикальних партій (Rydgren, 2007).
Різниця між економічними платформами лівиці та праворадикалів полягає в тому, як соціал-демократичні та праворадикальні партії уявляють стосунки між державою та суспільством. Ліве бачення універсальних соціальних прав від початку протиставлене обстоюваній праворадикальними партіями політиці суспільного перерозподілу тільки для привілейованих етнічних груп, з обмеженням урядових виплат «непопулярним» етнічним групам. Дослідники називають цей тип соціального захисту «шовінізмом соціального забезпечення» або «економічним націоналізмом», щоб наголосити на комбінації ідеології виключення та підтримки широких соціальних витрат. У Західній Європі іммігранти часто стають мішенню критики, згідно з якою вони несправедливо отримують соціальні виплати, тому мають бути цих виплат позбавлені. Правоекстремістські партії в ЦСЄ схожі на свої західні аналоги ксенофобією, але з огляду на нижчий рівень імміграції в ЦСЄ «шовінізм соціального забезпечення» спрямований на корінні етнічні меншини.
Одне слово, ані економічна політика праворадикальних партій, ані їхній електорат не достатні для цілком коректного визначення правого радикалізму. Як «лівий поворот» у економічних програмах праворадикальних партій, так і настанови їхніх виборців ускладнюють звичне уявлення про діапазон між правими та лівими. Економічної ідеології самої по собі недостатньо, щоб визначити радикальні праві партії. Визнаючи це, дослідники звертають увагу на відношення між «старими правими» міжвоєнної Європи та «новими правими» сучасної політики.
Історична спадщина: старі праві проти нових правих
Чи повторюють сучасні праворадикальні партії ідеологію минулого? Фашистські режими міжвоєнної Європи, або «старі праві», слугують точкою відліку для «нових правих» радикальних партій у Європі. Справді, на ідеологічному та практичному рівні існує беззаперечна спільність між новими та старими правими — у наголошенні на етнічній чистоті та гомогенності. Як вказує Арт (Art 2011), історичний спадок авторитарних та ультранаціоналістичних режимів справді важливий для утворення сучасних праворадикальних партій. Німеччина є яскравим прикладом. Історія відіграє більш складну роль, ніж просто постачання ідеології для наслідування. Для нових праворадикальних партій історичний спадок забезпечує те, що Арт називає «початковими ресурсами, або засобами, побудови праворадикальної партії» (Art, 2011:22). Нові праворадикальні партії спираються на готовий фундамент, такий як націоналістична субкультура чи залишки інфраструктури старої партії, та використовують його як початкове джерело новачків та активістів. У такому розумінні наявність історичного досвіду націоналістичних рухів може сприяти формуванню нової партії чи організації, у той час як уже наявні ідеології працюють по-різному в різних національних контекстах.
Як західноєвропейські, так і центрально-східноєвропейські праворадикальні партії намагалися дистанціюватися від ідеологічного спадку фашизму, хоч вони і спираються на подібну символіку (наприклад, чорна уніформа «Австрійської партії свободи») та схожим чином шукають цапів-відбувайлів у риториці. Нові праві партії відрізняються від старих правих своєю позицією щодо демократії: сучасні праворадикальні партії є антисистемними та критичними до ліберальної демократії, проте не спрямовані проти демократії на словах. Натомість, не маючи досвіду перебування при владі, вони мають перевагу, що забезпечує праворадикальним партіям простір для критики визнаних партій та політики.
Як і в Західній Європі, праворадикальні партії в ЦСЄ критичні щодо мейнстрімної політики та ліберально-демократичних режимів. Центрально-східноєвропейські партії, зокрема угорська партія «Йоббік» та партія «Велика Румунія», так само спираються на імпліцитну фашистську символіку (уніформу, чорні та червоні кольори, дещо змінені символи), проте відмовилися від відкритих посилань на фашизм. Тим не менше, ЦСЄ відрізняється від Західної Європи через регіональний досвід державного соціалізму. Ця спадщина, як протиставлення фашизму, є значною особливістю ідеологічних та практичних проблем праворадикалів у ЦСЄ, адже вона одночасно править за внутрішнього ворога та дискредитує нові ліві партії та рухи.
Спадкоємці комуністичних партій досі активні в багатьох центрально-східноєвропейських країнах та отримують стабільну, хоча й незначну частку голосів на виборах (Kuzio, 2008). У той час як у Західній Європі комуністичні або ультраліві партії є прогресивними, в ЦСЄ вони реакційні та консервативні в питаннях культури, обстоюючи повернення до закону і порядку державного соціалізму. На практиці це означає, що сучасні комуністичні партії та праворадикальні партії мають спільні погляди на такі питання, як націоналізація ключових галузей промисловості, забезпечувані державою право на працю та право на соціальну допомогу, а також підтримка традиційної структури сім’ї. Тому, на відміну від Західної Європи, праворадикальні партії та партії-спадкоємці комуністів часто співпрацюють та стають випадковими союзниками в ЦСЄ (Ishiyama, 1998) 2. Тим не менше, хоча два крайніх крила політичного діапазону можуть перебувати в ідеологічній згоді щодо деяких культурних та моральних питань, праворадикальне бачення національної приналежності як етнічної відділяє ці партії від спадкоємців комуністів та правоцентристів.
Культурний правий радиклазім: етнічний націоналізм
Культура переважає економіку як ключова особливість праворадикальних партій. Як зазначає Мадд (Mudde 2007:139), найпомітніша спільність у гаслах праворадикальних партій – це різноманітні варіації гасла «Франція для французів!» або «Болгарія для болгар!» Цей всюдисущий, хоч і дещо заяложений, девіз звертається безпосередньо до характерної ознаки праворадикальних партій у Західній Європі і ЦСЄ: етнічного націоналізму, або ідеї, що політичні кордони держави повинні відповідати етнічним кордонам нації 3. У цій версії націоналізму «уявлена спільнота» (Anderson, 1983) нації включає в себе тільки привілейовану, «чисту» національну групу й виключає інші чужоземні «нерідні» групи, такі як небілі іммігранти-мусульмани в Західній Європі або автохтонні роми чи євреї в ЦСЄ (Mudde, 2007).
На відміну від мультикультуралізму, який стверджує, що етнічні меншини можуть зберігати свої традиції в поєднанні з політичною участю в національній державі, етнічний націоналізм та етнічний плюралізм «стверджує, що, аби зберегти свої унікальні національні риси, різні народи мають жити окремо. Змішування різних етносів призводить лише до культурного вимирання» (Rydgren, 2007:244). У той час як традиційні форми расизму передбачають ієрархічну класифікацію етнічних груп, етнічний плюралізм підтримує ідеологію «окремі, але рівні». Таким чином, для праворадикалів ідеальна країна – це етнократія, що характеризується домінуванням ідеалізованої однорідної етнічної групи. Це прагнення етнічної гомогенізації не обмежується виключенням меншин всередині країни. Ідея географічної експансії або перегляду кордонів з метою включити населення того самого етносу, яке живе за межами країни у «втрачених землях» нації, часто з’являється у платформах праворадикальних партій. Відповідність між етнічними та політичними кордонами є підґрунтям такої риторики. Проблема, звісно, в тому, що нації як політичні сутності — це сучасний винахід, і вони ніколи не були етнічно чи релігійно однорідними.
Низка образів культурних втрат, хай то втрата мови, традиції чи релігії, лежить в основі всієї праворадикальної ідеології, але виражається в різних країнах у різних формах. Наприклад, acquis communautaire ЄС вимагає, щоб держави-члени відмовилися від деяких національних прав на користь наднаціональної спільноти ЄС, у тому числі від контролю над економікою, фінансової політики та прийняття законодавства про права людини. Для праворадикальних партій та їхніх прихильників цей крок до наднаціональної системи означає втрату національної ідентичності та культури. На підтвердження цієї тези недавнє дослідження Західної Європи, зроблене Гомес-Рейно і Льямазаресом (Gomez-Reino and Llamazares 2011), знаходить істотний зв’язок між ставленням людей до ЄС і їхнім голосуванням за праворадикальні партії: євроскептицизм є кращим провісником голосування за праворадикалів, ніж ксенофобська настанова. Це дослідження показує, що люди звертаються до радикальних поглядів, бо вбачають у розширенні ЄС загрозу своїм національним традиціям і світогляду, властивому національній політичній культурі. Справді, деякі з найуспішніших радикальних правих партій у Західній Європі, зокрема «Національний фронт» у Франції та Австрійська партія свободи, включили критику проекту ЄС у свої програми, одночасно проголошуючи культурні права європейських традицій. На Заході і на Сході праворадикальні партії надзвичайно «євроскептичні»: критичні щодо зазіхання ЄС на національні права та підвищення політичної централізації, але все ще надто обережні, аби повністю відкидати членство в ЄС.
У постсоціалістичних країнах почуття культурної втрати проявляються в критиці державного соціалізму або радянського впливу. Радянська політика прискореної індустріалізації, мовної гомогенізації та переселення радикально змінила економічну траєкторію колишнього східного блоку. У країнах, які входили до складу Радянського Союзу, це означало запровадження російської мови як мови вищих навчальних закладів та бюрократичного апарату, а також розселення російськомовного населення в такі країни як Естонія, Латвія, Литва, Україна і кавказькі країни. У державах-сателітах індустріальний розвиток в обмін на мовну політику та політику переселень зумовив структурні зміни. Для праворадикальних партій цей період радянського панування стає інструментом романтизації національного минулого – лінії розвитку, що її перервав та викривив імперіалістичний період, під час якого національну культуру було втрачено. Тема повернення до романтичного національного минулого, що передувало державному соціалізму, або воскресіння цього минулого споріднює праворадикальні партії з історично консервативними правими рухами, включно з фашизмом. Бажання повернути національну культуру, яку було спотворено зовнішньою силою – Радянським Союзом у випадку ЦСЄ або ЄС у випадку Західної Європи, – це потужний ідеологічний інструмент в основі праворадикальних партій.
Досі я стверджувала, разом з іншими дослідниками, що ані праворадикальними правими партіями, ані їхніми виборцями не рухає економічна платформа. Праворадикальні партії натомість об’єднує їхня культурна ідеологія етнічного націоналізму, ворожі настрої щодо меншин та іммігрантів і риторика культурної втрати. Економіка не є рушійною силою праворадикальних партій: партійні платформи у питаннях економіки та соціальної політики сильно варіюються в усіх європейських країнах.
Дивлячись на цифри, дослідження Західної Європи вже показали, що сукупні економічні чинники самі по собі не зумовлюють підтримки праворадикальних партій: деякі дослідження знаходять позитивну кореляцію між рівнем безробіття та підтримкою праворадикальних партій (Jackman та Volpert, 1996), а інші – негативну (Lubbers та ін., 2002; Knigge, 1998; Arzheimer і Carter, 2006). Крім того, не існує наукового консенсусу щодо того, як економічні спади, виражені в ВВП на душу населення, в цілому впливають на долю радикальних партій правого крила. Такі дослідники як Гофштадтер (Hofstadter 2002) вважають, що політика ідентичності, яку практикують праворадикали, стає більш актуальною в період економічного достатку, а не економічного спаду. Існують певні докази цієї теорії у випадку Західної Європи, де Австрійська партія свободи мала найвищий рівень підтримки в період низького рівня безробіття та зменшення імміграції (Art, 2006). У Центрально-Східній Європі, однак, немає ясних свідчень про те, як національний рівень безробіття та стан економіки впливають на підтримку праворадикальних партій.
Таким чином, питання залишається: чи зміни в економіці співвідносяться з виборчими результатами праворадикальних партій, зокрема в Центрально-Східній Європі? Тепер я переходжу до розгляду цього питання.
II. Електоральна підтримка праворадикальних партій і економіка
У цій частині статті я розгляну тенденції голосування за праворадикальні партії на національних парламентських виборах в одинадцяти країнах ЦСЄ, зіставивши їх із рівнем безробіття й ВВП на душу населення з 1990 до 2011 року. Серед цих країн Болгарія, Чехія, Естонія, Угорщиня, Латвія, Литва, Польща, Румунію, Словаччина, Словенія та Україна. Ці країни було обрано, бо вони демократичні, на відміну від Білорусі чи Узбекистану, і пережили мирні трансформації суспільного устрою на початку 1990-их, на відміну від країн колишньої Югославії. До того ж, оскільки завданням статті є порівняти Україну з її західними сусідами, я виключила Росію і Центральну Азію. Я класифікую партії як «праворадикальні», спираючись на наявні огляди програм партій, які фіксують дискурс виключення та етнічного націоналізму 4.
Я розглядаю рівні безробіття й ВВП на душу населення 5, оскільки праворадикальні партії постійно пов’язують питання іммігрантів чи етнічних меншин зі зростанням безробіття (Jackman and Volpert 1996). А отже, шукати таких політичних цапів-відбувайлів мали би в часи високого безробіття, коли люди більше схильні звинувачувати групу аутсайдерів у власних економічних негараздах. Як наслідок, виборці можуть звернутися до праворадикальної партії, яка братиме до уваги їхнє невдоволення і даватиме легкі відповіді. Згідно з цією логікою, яка випливає з теорій відносної депривації (Gurr 1970), має бути прямий зв’язок між рівнем безробіття і підтримкою праворадикальних партій та обернений зв’язок між цією підтримкою і ВВП на душу населення.
Мал. 2 показує середній рівень підтримки праворадикальних сил у кожній із країн протягом останніх двадцяти років. Дані показують, що країни ЦСЄ можна розділити на три категорії виборчої підтримки: країни з рівнем підтримки, вищим за середній показник 5,8% (Румунія, Латвія, Словаччина), країни з середнім рівнем підтримки (Польща, Словенія, Угорщина, Болгарія, Естонія) і країни з низьким рівнем підтримки (Чехія, Литва і Україна). Якщо погані економічні умови справді призводять до зростання популярності праворадикальних сил, то в країнах з найвищим рівнем підтримки мав би бути відносно низький рівень достатку і високе безробіття.
Мал. 2. Середній рівень підтримки праворадикальних партій на парламентських виборах різних країн, 1990-2010 рр.
Мал. 3 показує середній рівень безробіття та ВВП на душу населення в різних країнах з 1991 до 2010 року поряд із електоральною підтримкою праворадикальних партій, представленою на мал. 2. Якщо гіпотеза про те, що високе безробіття та економічний спад ведуть до успіху праворадикальних партій, правильна, то в країнах із їх високою підтримкою (ліворуч на мал. 3) безробіття мало би бути найвищим, а ВВП на душу населення – найнижчим. Але в Румунії, де праворадикальні партії були найуспішнішими, середній рівень безробіття становить лише 6,96%, тобто є суттєво нижчим, ніж у середньому по регіону (9,87%). Проте Словаччина, одна з країн з високим рівнем підтримки, показує найвищий рівень безробіття в регіоні — 14,45%. А от у Польщі, попри досить високий рівень безробіття, успіх праворадикальних сил поміркований, на рівні 6,78% голосів виборців. Тож загалом не можна простежити чіткого зв’язку між середнім рівнем безробіття і підтримкою праворадикальних партій.
Мал. 3. Зіставлення електоральної підтримки праворадикальних партій із рівнем безробіття та ВВП на душу населення по країнах ЦСЄ.
Між ВВП на душу населення і виборчою підтримкою праворадикальних партій також не можна побачити чіткого зв’язку. Хоча Румунія справді є відносно бідною країною з ВВП на душу населення $3361 порівняно з середнім по регіону $6410, в Україна, де найнижчий ВВП на душу населення в регіоні ($1540), праворадикальні партії одні з найменш успішних. Звісно, такі узагальнені поверхові виміри надають тільки схематичний огляд. Варто глянути і на поступові зміни економічної ситуації, адже згідно з логікою відносної депривації індивіди більш охоче підтримують праворадикальні партії, коли їхні життєві шанси і можливості з часом погіршуються.
Економічні умови і підтримка праворадикальних партій у трьох країнах
Замість аналізувати цілий регіон ЦСЄ, у цій частині статті я зосереджуюсь на трьох прикладах: Румунії, Болгарії та Україні. Ці три країни є найбіднішими з одинадцяти країн регіону, але рівень підтримки праворадикальних партій у них суттєво відрізняється: Румунія потрапляє до групи з високим рівнем підтримки, Болгарія — з середнім, а Україна — з низьким (див. мал. 2). Порівнюючи рівні безробіття, ВВП на душу населення і підтримку праворадикальних партій на виборах у цих трьох країнах, ми зможемо краще контекстуалізувати досвід України у порівнянні з країнами зі схожими економічними показниками.
Малюнки 4, 5 і 6 показують виборчу підтримку праворадикальних партій, ВВП на душу населення і рівень безробіття в Румунії, Болгарії та Україні. У Румунії (мал. 4) пік підтримки припадає на 2000 рік, коли партія «Велика Румунія» (PRM) і Партія румунської національної єдності (PUNR) отримали майже 21% голосів виборців — порівняймо з парламентськими виборами 1996 року, коли ці дві партії разом мали 8,82% голосів (4,46% і 4,36% відповідно). У період цього виборчого сплеску безробіття в країні зросло лише мінімально, з 6,7% до 7%, а ВВП на душу населення зростав. Коли ж ВВП зростав далі і досяг найвищого показника $9300 у 2008 році, PRM втратила майже всі голоси: її підтримка впала з 13% у 2004 році до 3,16% на виборах 2008 року, а PUNR взагалі зникла. Кореляція між зростанням рівня достатку і спадом підтримки праворадикальних партій нібито підтверджує тезу про відносну депривацію: коли рівень життя індивідів зростає, вони вже не зацікавлені у підтримці партій з радикальним порядком денним. Однак такий висновок був би передчасним, адже подібні економічні зміни в інших країнах ЦСЄ не мали таких наслідків.
Мал. 4. Зіставлення електоральної підтримки праворадикальних партій із рівнем безробіття та ВВП на душу населення в Румунії
Мал. 5. Зіставлення електоральної підтримки праворадикальних партій із рівнем безробіття та ВВП на душу населення в Болгарії
Мал. 6. Зіставлення електоральної підтримки праворадикальних партій із рівнем безробіття та ВВП на душу населення в Україні
Малюнки 5 і 6 показують такі самі тенденції в рівні безробіття і ВВП на душу населення в Болгарії та Україні. Тут, як і в Румунії, ВВП на душу населення почав зростати в 2000 році і сягнув піку в 2008 році на рівні $6798 для Болгарії і $3891 для України. Однак виборча підтримка праворадикальних партій не йде на спад, як можна би було припустити. У Болгарії найнижчий рівень підтримки цих сил припадає на 2001 рік (0,07% голосів за Болгарську національну радикальну партію, яка невдовзі зникла). Станом на 2001 рік інші диво-партії однієї кампанії 1990-их теж позникали. Але коли доля праворадикальних сил Болгарії видавалася приреченою, Болгарський національний союз «Атака» здобув 8,14% на парламентських виборах 2005 року і 9,36% у 2009 році. За час цього зростання підтримки ВВП на душу населення зріс майже в чотири рази з $1729 у 2000 році до вже згаданих $6798 у 2008. Безробіття впало з 19,9% у 2001 до 5,6% у 2008 році. За цими показниками, економічна ситуація Болгарії покращувалася, але сила праворадикальних партій зростала. Приклад Болгарії однозначно суперечить тезі, що праворадикальні партії мають успіх лише в ситуаціях економічного занепаду.
А яка ситуація в Україні, порівняно з її сусідами? Як показує мал. 6, Україну важко кудись класифікувати, бо тут праворадикальні партії були набагато менш успішними, ніж у Румунії чи Болгарії. У 1998 році загальна підтримка праворадикальних партій досягла найвищого показника 3,29%, які розподілилися між блоком «Менше слів» (0,17%), Конгресом українських націоналістів (2,72%) і Організацією українських націоналістів (0,4%). Після того ці ранні партії зникли і новоявлена ВО «Свобода» (до 2004 року — Соціал-національна партія України) отримала 0,36% у 2006 році і 0,76 у 2007. Безробіття досягло найвищої позначки 11,6% у 1999 році і впало до 6,4% у 2007 р., а ВВП на душу населення змінювався за тією самою схемою, що й у інших країнах регіону: від найнижчої позначки $636 у 2001 році до найвищої у 2008 р. на рівні $3891. Хоча може видатися, що економічна ситуація в країні покращувалася в той час, як підтримка радикальної правиці зменшувалася, загалом підтримка праворадикальних партій з 1991 року ніколи не була високою.
Таким чином, досвід України та її сусідів не підтверджує економічного аргументу підтримки праворадикальних партій. Цей самий висновок можна застосувати і до інших країн ЦСЄ: у більшості з цих країн економічні спади не корелюють зі зростанням підтримки праворадикальних партій. Простий огляд тривалих тенденцій з 1991 року показує, що у кращому випадку це хибне припущення, а в гіршому — невігластво. Відмова від економічного аргументу на користь більш переконливих пояснень сприятиме також і суспільним наукам.
III. Переосмислення радикальної правиці: громадянське суспільство та праворадикальний рух
Якщо економічні чинники недостатні для пояснення підтримки праворадикальних партій, якими новими шляхами дослідження мають піти соціологи? У дослідженнях праворадикальних партій рідко беруть до уваги зв’язок між політичними партіями та неполітичними організаціями громадянського суспільства. Зосередження науковців на економіці та партійних змаганнях (не обговорене тут) випускає з поля зору, як праворадикальні рухи набирають стабільної підтримки, та ігнорує роль, яку громадянське суспільство може відігравати в побудові соціальних мереж, бази та організаційних ресурсів, потрібних для існування праворадикальних партій. Громадянське суспільство – це простір зв’язку між державою та приватною сферою, що складається з формальних волонтерських організацій, професійних об’єднань, клубів відпочинку, релігійних груп, організацій ветеранів і локальних чи комунальних організацій (Howard 2003). Вивчення європейської правиці ігнорує зв’язок між подібними громадськими організаціями та сучасними праворадикальними партіями, надаючи перевагу розгляду історії міжвоєнного періоду. Але щоб зрозуміти, як праворадикальні партії розвивають власні організаційні спроможності для залучення нових членів і збереження підтримки між виборчими періодами, необхідно вивчати сучасних праворадикалів.
Теорії демократії давно наголошують на важливості громадянської та політичної участі. Емпіричні дослідження показують, що громадянська та політична участь внутрішньо пов’язані; люди, які беруть участь у громадянському житті, більше схильні брати участь і в житті політичному. Якщо вірити класичній традиції, що сягає Токвіля, сильне громадянське суспільство необхідне для успіху ліберальної демократії (див. про це Райлі, Riley). На додачу до виховання громадянської та політичної активності, необхідних складових здорової демократії, асоціації громадян працюють як «буфер», який, з одного боку, обмежує сферу впливу держави, а з іншого – захищає еліти від вимог мас (Tocqueville 1988; Putnam 2000). Патнем (Putnam 2000) доводить, що без постійної громадянської участі ядро ліберальної демократії опиняється під загрозою, адже індивіди втрачають зв’язок з урядом та одне з одним. Ця класична Токвілівська теза – що асоціації громадян працюють як «школи демократії» – становить ядро теорії демократизації (Riley 2010).
Однак дослідження міжвоєнного періоду в Європі ставить під питання зв’язок між громадянською участю та ліберальною демократією, оскільки показує, що потужна сфера асоціацій громадян з високою участю може вести до авторитарних режимів, таких як державний фашизм, а не тільки до ліберальної демократії (Berman 1997; Riley 2005, 2010). Розглядаючи історичні приклади фашизму в Німеччині (Berman 1997), Італії та Іспанії (Riley 2005), ці дослідження доходять висновку, що коріння фашизму можна було знайти в тих регіонах, де громадянська участь була найсильнішою, оскільки партія мала змогу залучити асоціації громадян на підтримку власного порядку денного. Замість працювати як школи демократії та плюралізму, асоціації громадян з активною участю можуть спростити поширення радикального антидемократичного порядку денного. Іншими словами, немає гарантії, що високий рівень громадянської участі з необхідністю веде до позитивного наслідку ліберальної демократії. Насправді він може вести до її протилежності – домінування праворадикальних партій або рухів.
Проблема з розумінням подвійної ролі громадянського суспільства як такого, що може вести як до ліберально-демократичного, так і до праворадикального результату, полягає у різниці між профілями громадянського суспільства в постсоціалістичних країнах і на Заході. Академічний погляд на те, які типи організації утворюють громадянське суспільство, стосується майже виключно специфічного західного контексту. Спадщина державного соціалізму в ЦСЄ викликала певну недовіру до формальних організацій у населенні. Наприклад, хоча неурядові організації й існують у країнах на кшталт України, незрозуміло, скільки з них насправді є активними та чи працюють вони в такий самий спосіб, як схожі організації на Заході. За оцінками, менше 10% зареєстрованих неурядових організацій в Україні справді активні, натомість деякі з них існують лише «на папері» виключно з метою отримувати гранти від міжнародних організацій (Ishchenko 2011). Це викривлення настільки суттєве, що неурядові організації в Україні постійно таврують як «грантожерів», маючи на увазі фінансування неурядових організацій із-за кордону (2011).
Внаслідок радянської спадщини та недовіри до формально організованих груп країни ЦСЄ мають дуже низький порівняно з західноєвропейськими країнами рівень розвитку громадянського суспільства, що вимірюється кількістю організацій та кількістю членів у цих організаціях, а також рівень громадянської участі (Howard 2003). Мешканці країн ЦСЄ рідко беруть участь у житті таких організацій, як волонтерські групи та клуби (Howard 2003), та загалом не довіряють політичним партіям (Rose and Munro 2003). І все ж громадяни ЦСЄ організуються для досягнення колективних цілей на кшталт петицій до органів влади для вирішення спірних питань щодо забудови чи пільг певним категоріям населення, але часто вони роблять це неформально. Деякі групи громадян цілком нагадують типові західні об’єднання: студентські організації, групи ветеранів, спортивні клуби, екологічні групи, кіноклуби, волонтерські групи, що допомагають бідним або дітям, релігійні групи.
Ці «неформальні групи громадян» стають важливими для молодих політичних партій, що намагаються здобути підтримку, адже такі групи надають соціальну базу для побудови політичної організаційної структури та розвитку соціальних мереж, якими можна поширювати інформацію. Без цих груп набір і мобілізація прихильників на виборах і під час демонстрацій практично неможливі, а це означає, що в місцях, де бракує громадянських груп, будь-яка політична партія або громадянський рух матимуть проблеми з мобілізацією та стабільною підтримкою. Це стосується насамперед тих молодих партій, які в пошуках підтримки покладаються на низові, а не спущені згори, політичні стратегії (мейнстрімні політичні партії в Україні будуються згори вниз у тому сенсі, що їх організовано навколо певної особи, а не ідеології чи порядку денного). Тому ці партії меншою мірою виглядають як формальні ієрархічні організації (хоча, звісно, це є ключовим елементом політичної організації) та більше нагадують мережі неформальних соціальних зв’язків. Коли партіям не вдається розвинути таку мережу, їхні рейтинги обвалюються.
Тому замість дослідження економічних чинників та партійних змагань соціальні науковці мали би спитати, якими є наслідки постсоціалістичного громадянського суспільства для ліберальної демократії в країнах ЦСЄ та в Україні. Для цього потрібно більше, ніж просто проаналізувати макропоказники із загальних оглядів, адже вони, як було показано вище, не відображають реальності повсякденного життя. За кількома винятками, дослідження праворадикальних партій було кількісним і порівнювало багато національних держав. Однак цей рівень аналізу недобачає комплексну динаміку використання соціальних зв’язків праворадикальними партіями та створення або поглинання ними прихильних організацій, що мають схожий порядок денний. Особливо ж поза увагою залишається те, як індивідів залучають та рекрутують праворадикальні партії, які часто не можуть запропонувати зрозумілої економічної програми. Соціологи уникають спілкування з праворадикальними активістами, але це помилка. Розуміння того, як індивідуальний вибір вбудований до економічної та політичної макроструктури і як праворадикальні партії «працюють» організаційно, вимагає якісних методів досліджень, що зосередилися б на взаємодії партій із організаціями громадянського суспільства за посередництва їхніх членів.
IV. Висновки
Дослідження часто пояснюють підтримку праворадикальних партій у Західній та Центрально-Східній Європі економічним спадом. У цій статті було розглянуто динаміку ВВП на душу населення та рівня безробіття, щоби показати, що між економічними змінами на національному рівні та підтримкою праворадикальних партій під час парламентських виборів немає прямого зв’язку. Між 1991 та 2010 роками країни ЦСЄ мали схожі показники економічного зростання, але дуже різний рівень підтримки праворадикальних партій. Зв’язок між рівнем безробіття, іншим популярним індикатором стану економіки, та підтримкою праворадикальних партій так само не відповідає очікуванням. Серед країн ЦСЄ Україна виділяється як аномальний випадок, де досить погані економічні показники супроводжуються низькою підтримкою праворадикальних партій. Тож принаймні на рівні цілої країни економічні зміни не відповідають електоральним результатам радикальної правиці.
Звісно, ВВП та рівень безробіття не відображують достатньою мірою економічних умов у країні, а тим більше – в регіоні чи місті. Понад те, об’єктивні зміни економічних показників не обов’язково відповідають схильності індивідів засвоювати радикальні ідеї (ліві чи праві). Сукупні показники не можуть пояснити індивідуальну поведінку, це було би логічною помилкою. Метою цієї статті було вказати на поиширеність помилки цього типу, відомої як екологічна помилка, у популярних та академічних дискусіях. Останні дослідження показують, що пояснення на індивідуальному рівні, які водночас враховують сукупність показників, більш корисні (хоча й не обов’язково ведуть до правильних висновків) для пояснення індивідуальної схильності голосувати за праворадикальну партію (див. Carter 2005). Майбутнє дослідження при порівнянні кількісних показників різних країн має ширше застосовувати цей метод.
За браку доказів економічної гіпотези ця розвідка пропонує соціологічно обґрунтований підхід до розуміння динаміки розвитку праворадикальних партій у постсоціалістичних країнах. На мою думку, дослідження має використовувати якісні методи, щоб дізнатися, як праворадикальні партії проникають до соціальних мереж та неформальних організацій. Понад те, дослідники не мають боятися контакту з членами праворадикальних партій, щоб розуміти мотивації, що стоять за індивідуальним вибором та поведінкою організацій. Те, чому і як люди беруть участь у політиці, а також роль, яку соціальні мережі або групи громадян відіграють у цій участі, є важливим питанням, на яке не можна відповісти за допомогою узагальнених даних. Майбутні дослідники, що захочуть зрозуміти наслідки громадянської участі для ліберальної демократії або для радикалізації, також отримають користь від квалітативного підходу, який прагне аналізувати політичні партії як мережі індивідуальних і організаційних соціальних мереж.
Переклали Олексій Вєдров, Павло Миронов та Анастасія Рябчук
Читайте також:
Підприємці політичного насильства: інтереси й тактики ультраправих в Україні (Денис Горбач)
Праворадикали, громадянське суспільство й демократія: репліка до дискусії (Тарас Білоус)
Золотий світанок, 1980-2012. Шлях неонацистів до парламенту (Августин Зенакос)
Атіла Мелеґ: «Расизм був одним із найважливіших інститутів у процесі розвитку капіталізму»
Джерела:
Anderson, Benedict. 1983. Imagined Communities: Reflections on the Origin and Spread of Nationalism. London: Verso.
Art, David. 2011. Inside the Radical Right: The Development of Anti-Immigrant Parties in Western Europe. Cambridge: Cambridge University Press.
Arzheimer, Kai, and Elisabeth Carter. 2006. “Political Opportunity Structures and Right-Wing Extremist Party Success.” European Journal of Political Research 45(3):419 – 443.
Berman, Sheri. 1997. “Civil Society and the Collapse of the Weimar Republic.” World Politics 49(3):401-429.
Betz, Hans-Georg. 2003. “The Growing Threat of the Radical Right.” Pp. 74-96 in Right-Wing Extremism in the Twenty-First Century, edited by Peter H Merkl and Leonard Weinberg. London: Frank Cass.
Carter, Elisabeth. 2005. The Extreme Right in Western Europe. Manchester: Manchester University Press.
Chirumbolo, Antonio, Nonna Mayer, and Hans De Witte. 2006. “Do Right- and Left-Wing Activists Have Anything in Common?” Pp. 248-268 in Extreme Right Activists in Europe: Through the Magnifying Glass, edited by Bert Klandermans and Nonna Mayer. New York: Routledge.
Givens, Terri. 2005. Voting Radical Right in Western Europe. Cambridge: Cambridge University Press.
Gomez-Reino, Margarita, and Ivan Llamazares. 2011. “The New Radical Right and European Integration: A Comparative Analysis of Party Voter Links.” Presented at the Council for European Studies Conference. Barcelona, Spain.
Hainsworth, Paul. 2008. The Extreme Right in Western Europe. New York: Routledge.
Hainsworth, Paul (ed.). 2000. The Politics of the Extreme Right: From the Margins to the Mainstream. London: Pinter.
Harvey, David. 2005. A Brief History of Neoliberalism. Oxford: Oxford University Press.
Hofstadter, Richard. 2002. “The Status Revolution and Progressive Leaders.” Pp. 29-42 in Who Were the Progressives? New York: Palgrave Macmillan.
Howard, Marc Morjé. 2003. The Weakness of Civil Society in Post-Communist Europe. Cambridge: Cambridge University Press.
Ishchenko, Volodymyr. 2011. “Fighting Fences vs Fighting Monuments : Politics of Memory and Protest Mobilization in Ukraine.” Debatte 19(1-2):369-395.
Ishiyama, John. 1998. “Strange Bedfellows: Explaining Political Cooperation Between Communist Successor Parties and Nationalists in Eastern Europe.” Nations and Nationalism 4(1):61-85.
Jackman, Robert, and Karin Volpert. 1996. “Conditions Favouring Parties of the Extreme Right in Western Europe.” British Journal of Political Science 26(4):501-521.
Kitschelt, Herbert, and Anthony McGann. 1995. The Radical Right in Western Europe: A Comparative Analysis. Ann Arbor, MI: University of Michigan Press.
Knigge, Pia. 1998. “The Ecological Correlates of Right-Wing Extremism in Western Europe.” European Journal of Political Research 34(2):249-279.
Kuzio, Taras. 2008. “Comparative Perspectives on Communist Successor Parties in Central-Eastern Europe and Eurasia.” Communist and Post-Communist Studies 41(4):397-419.
Lubbers, Marcel, Merove Gijsberts, and Peer Scheepers. 2002. “Extreme Right-Wing Voting in Western Europe.” European Journal of Political Research 41(3):345-378.
Mudde, Cas. 2007. Populist Radical Right Parties in Europe. Cambridge: Cambridge University Press.
Mudde, Cas. 1996. “The Single-Issue Party Thesis: Extreme Right Parties and the Immigration Issue.” West European Politics 22(3):182-197.
Norris, Pippa. 2005. Radical Right: Voters and Parties in the Electoral Market. Boston, MA: Harvard University Press.
Putnam, Robert. 2000. Bowling Alone: The Collapse and Revival of American Community. New York: Simon and Schuster.
Riley, Dylan. 2005. “The Civic Associations and Authoritarian Regimes in Interwar Europe: Italy and Spain in Comparative Perspective.” American Sociological Review 70(2):288-310.
Riley, Dylan. 2010. The Civic Foundations of Fascism in Europe: Italy, Spain, and Romania, 1870-1945. Baltimore: Johns Hopkins University Press.
Rose, Richard, and Neil Munro. 2003. Elections and Parties in New European Democracies. Washington, DC: CQ Press.
Rydgren, Jens. 2007. “The Sociology of the Radical Right.” Annual Review of Sociology 33(1):241-262.
Tocqueville, Alexis. 1988. Democracy in America. New York: Perennial.
Van Der Brug, Wouter. 2005. “Why Some Anti-Immigrant Parties Fail and Others Succeed: A Two-Step Model of Aggregate Electoral Support.” Comparative Political Studies 38(5):537-573.
