АНЕКСІЇ

  • 14 мая 2014
  • 3677
АНЕКСІЇ

Колонка редактора у 86 випуску New Left Review (березень-квітень 2014)

Переклала Ганна Гнедкова

Мало хто із західних лідерів не наголосив на важливості суверенітету, територіальної цілісності та принципу верховенства права, коли Росія вдалася до анексії Криму 18 березня. У питанні про суверенітет треба звертатися до конституційних засобів та міжнародного права, як сказав Обама своїм союзникам з НАТО в Брюсселі, аби великі держави не могли просто залякувати малі. Кемерон був непохитний у твердженні, що країни не можуть нехтувати міжнародними правилами, не накликаючи на себе наслідків своїх дій, і присягнувся протистояти агресії. Меркель висловила жаль з приводу того факту, що принцип «хто сильніший, той і правий» взяв гору над силою права. Лідери G7 хором нагадували, що міжнародне право забороняє приєднання території іншої держави із застосуванням сили. Шрьодер розмірковував, що коли він як канцлер приєднався до решти НАТО в бомбардуванні суверенної країни Югославїі без підтримки Ради Безпеки ООН, його вилаяв — «присоромив» — його наступник; Партія Зелених у Європарламенті намагалася прийняти резолюцію, котра заборонила би йому висловлюватися з цього питання 1.

Але годі про заяви. Що свідчать історичні факти?

І

Західна Сахара — територія площею 260 000 квадратних миль, домівка народу сахраві, яку анексувала Марокко в 1975 році. У боротьбі за незалежність сахраві вже були добилися обіцянки референдуму щодо незалежного від Мадриду самоуправління під час завершальної стадії диктатури Франко. У жовтні 1975 Міжнародний суд юстиції відхилив претензії правителя Марокко короля Хассана на цю територію, визнавши право сахраві на самовизначення. Відповіддю Хассана був пропагандистський «Зелений марш» іспанською Сахарою, підкріплений військовим нападом на партизанську організацію сахраві — Фронт Полісаріо. Ігноруючи рішення Міжнародного суду, адміністрація Форда й ООН сприяли досягненню угоди між Іспанією, Марокко та Мавританією, за винятком представників Сахари; Хуан Карлос, що виконував обов’язки глави держави в Іспанії, поступився територією цим двом державам у листопаді 1975 року 2.  Окупаційні сили Хассана бомбили населені пункти, обстрілювали колони біженців та захоплювали фосфатні копальні, запроваджуючи поліцейську диктатуру, котра існує донині. Рабат аж ніяк не зазнав дипломатичної та економічної ізоляції, натомість прийняв візит ізраїльських лідерів 1977 року та провів зустрічі з адміністрацією Картера, щоб підготувати платформу для поїздки Садата в Єрусалим у 1979 році.  Того ж року Хассан отримав від США, Франції та Саудівської Аравії масштабну військову допомогу, яка була спрямована проти партизанів Полісаріо, котрі саме відновлювали свої позиції. Хассан засіяв пустелі з мінами і збудував воєнізовану стіну піску довжиною в тисячу миль, щоб не допустити сахраві на їхню землю. Коли він закінчив, ООН запропонувала провести переговори про припинення вогню і здобула згоду Полісаріо у 1991 році — знову за допомогою обіцянки референдуму, який Рабат ніяк не може зсунути з мертвої точки, постійно розсилаючи запити про списки виборців. Хассан тим часом був обсипаний відзнаками в Букінгемському та в Єлисейському палацах і щедро прийнятий у Білому домі Клінтонів.

Східний Тимор захопила Індонезія в 1975 році. Ця колишня португальська колонія, половина острова на далекому півдні архіпелагу, пережила коротку мить незалежності після падіння Лісабонської диктатури, пропонуючи модель самовизначення, котра сильно контрастувала з терором, який ввів в Індонезії Сухарто з 1965 року. США, головний міжнародний покровитель Сухарто, знали про план вторгнення і не зробили нічого, щоб зупинити його. Навпаки, Форд і Кіссінджер були в Джакарті з державним візитом за день до вторгнення в Східний Тимор. Згідно з розсекреченою телеграмою Держдепартаменту, вони порадили Сухарто: «Важливо, аби все виконувалося швидко — що би ви не робили». Використання поставленої зі Сполучених Штатів зброї могло бути проблемою, але Вашингтон сподівався на «тлумачення» атаки як самозахисту. 35-тисячні сили індонезійського вторгнення розгулялися не на жарт — вбивства та масові страти, за зразком винищення комуністів десять років тому 3. Десятки тисяч жителів Тимору були зігнані в табори переселенців; Amnesty International встановили, що близько 200 000 людей — третина населення — померли від хвороб, голоду або внаслідок військових дій за наступні роки. Індонезія отримала близько 250 млн. доларів у вигляді військової допомоги США між 1974 та 1979 роками. Коли партизани Фретілін (FReTiLIn — Frente Revolucionária de Timor-Leste Independente) через два роки після анексії все ще чинили спротив правлінню Джакарти, Картер послав проти повстанців дюжину літаків, аби допомогти  покінчити з ними. Президенти від Рейгана до Клінтона вітали кожен візит Сухарто до Вашингтона. Як у Східному Тиморі, так і в Західній Сахарі, за відомими словами посла Форда в ООН, «Сполучені Штати бажали, аби все обернулося так, як воно і сталося, і працювали над досягненням цієї цілі». Державний департамент хотів, аби ООН була «абсолютно неефективною» в таких випадках — і доклав усіх зусиль, щоб так воно і було 4.

Палестина: захоплено 6020 квадратних кілометрів; Східний Єрусалим та ще 70 квадратних кілометрів навколо нього анексовано 5. Захоплення землі Ізраїлем у 1948—1949 роках уже розширило його територію від 4025 квадратних кілометрів поселень у 1937 році до більш ніж 20720 квадратних кілометрів у 1949 році — на 30% більше, ніж було зазначено в ООНівському Плані поділу, згідно з яким 14245 квадратних кілометрів уже були очищені для поселенців. Близько 700 000 палестинців пережили експропріацію своїх земель та не могли повернутися через блокаду. Відповіддю були не санкції, а міжнародне визнання та прийняття до ООН, а потім допомога від Заходу в отриманні ядерної зброї. Коли Ізраїль анексував Східний Єрусалим та його околиці в 1967 році і встановив контроль над Західним Берегом та Газою, в тому числі над центральним гірським водоносним горизонтом, Вашингтон знову постарався, щоб ООН нічого не могла зробити: за останніми підрахунками, США 42 рази користалися правом вето у Раді Безпеки ООН, аби захистити Ізраїль від засудження, водночас блокуючи зусилля палестинців приєднатися бодай до «болезаспокійливих» міжнародних суб’єктів. Мікроанексії шляхом поселень у Західному Березі, де зараз мешкають 350 000 громадян (підпорядкованих не Палестинській автономії, а ізраїльським законам), та Стіни Поділу, безперешкодно тривають під прикриттям спонсорованих США мирних переговорів. Ізраїль залишається найбільшим у світі одержувачем військової допомоги США та фінансування досліджень від ЄС.

Кіпр: 1295 квадратних миль анексувала Туреччина в 1974. Турецьке вторгнення — танки, літаки, військові кораблі, артилерія — залишило по собі 4000 мертвих, вигнало 180 000 греків-кіпріотів із їхніх домівок та створило маріонеткову державу, гарнізон якої досі налічує 35 000 військових. Великобританія, яка контролює велику військову базу на острові (з відповідними договірними зобов’язаннями), нічого не зробила, аби зупинити вторгнення. Недовговічне ембарго Конгресу на постачання зброї до Анкари зняв Картер. Відтоді Туреччина отримує щедру військову допомогу від США, має особливі привілеї від МВФ та стійку підтримку її потенційного членства в ЄС з боку Вашингтона та Брюсселя. Коли сам Кіпр мав вступити в ЄС, США та Великобританія прагнули узаконити захоплені Туреччиною землі, витиснувши згоду на це за допомогою спонсорованого ООН плану, котрий ратифікував би етнічну чистку з боку Анкари та утримував турецькі війська на місці. «План Аннана» відкинули на референдумі переважна більшість кіпріотів. Військова окупація іноземною державою триває донині, всередині самого ЄС, і Брюссель не каже ні слова проти.

ІІ

Небагато принципів настільки високо цінуються в «міжнародному співтоваристві» з кінця холодної війни як уявлення про те, що права важливіші, ніж державний суверенітет. Утім, зазвичай право на національне самовизначення пропускають у списку цих прав. Саме цей принцип був розтоптаний вторгненнями в Західну Сахару, Східний Тимор, Палестину та Кіпр — кожне з яких наштовхувалося на стійкий народний опір: озброєний — у Сахарі та Тиморі; як беззбройний, так і озброєний — у Палестині; і опір шляхом плебісциту — на Кіпрі, з відмовою голосувати за диктат Аннана. У кожному випадку агресія, що призвела до втрати багатьох життів, була нагороджена щедрою допомогою та найтеплішою дружбою з боку Заходу.

Це те, що відрізняє випадок Криму, де майже ніхто не заперечує той факт, що більшість людей були за приєднання до Росії, у якій вбачали обіцянку вищого рівня життя. Анексія в цьому випадку була проведена майже без пострілів — смерть одного солдата в порівнянні з тисячами смертей громадян у перелічених випадках. Добре відомо, що Хрущов перерозподілив адміністрацію півострова від РРФСР до УРСР у 1954 році з типовим свавіллям — звісно, не питаючи ні про що народ. Під час розпаду Радянського Союзу провадилася тривала агітація за відокремлення Криму. На референдумі в січні 1991 року, за сім місяців до проголошення Декларації незалежності України, Крим проголосував за перетворення на автономну республіку. В 1992 році кримський парламент призначив референдум за незалежність, що його Київ анулював, а натомість запропонував статус автономної республіки. У 1994 році перший президент Кримської АР, обраний завдяки його програмі об’єднання з Росією, закликав знову провести референдум, після чого Леонід Кучма — тодішній правитель-убивця в Україні — скасував його посаду та перевів Крим під пряме президентське правління.

Нарощення сил російських військ, дислокованих у Криму за угодою, дозволило провести референдум, зірваний двадцять років тому. Кількість військ зросла із запланованих 12 500 до 20 000. 27 лютого кримський парламент та інші ключові будівлі були забезпечені військовими силами без розпізнавальних знаків. Нове парламентське керівництво було приведене до присяги під час сесії термінового скликання і призначило референдум на 1 травня, а згодом, через тиждень, перенесло його на 16 березня. Офіційні дані — 95% на користь союзу з Росією на 83% явки — не можуть відповідати справжньому розподілу думок у Криму, де 24% населення називають себе українцями, а 10% — татари. Проте, хоч лідери НАТО й критикують референдум — «проведений під дулом пістолета», так ніби вибори, котрі вони самі організували в Афганістані чи в Іраку, не були проведені під контролем десятків тисяч озброєних до зубів військових, — ніхто з них не висловив припущення, що більшість населення Криму хоче залишитися в складі України. Зрозуміло, що військова сила була потрібна для того, аби референдум узагалі відбувся. Але це було не так, як у Чечні, коли Єльцин і Путін конкурували з Хассаном та Сухарто в жорстокості, з якою вони потопили рух за національну незалежність у крові. Проти цього Захід не мав заперечень 6. Навпаки, коли російські танки увійшли до знищеного міста, Клінтон привітав їх із «визволенням Грозного».

Визнати — не означає примиритися. Втручання Москви заднім числом посилила українських ультраправих та підтримало перехідний уряд у Києві, який тепер може навіть вводити дикі скорочення на вимогу МВФ. Путін став кращим менеджером із підбору персоналу для НАТО. Факт залишається фактом: Росія реагує, незграбно захищаючись, на постійні прориви НАТО на Схід — вільно, але систематично пов’язані з проектами ЄС у галузі соціальної інженерії. Північноатлантичний альянс просочився за межі пострадянської території в 2004, з приєднанням Литви, Латвії та Естонії (разом із Словаччиною, Словенією, Болгарією та Румунією). У 2008 році Вашингтон виніс на розгляд членство України та Грузії.

ІІІ

Повернення Криму до Росії було також побічним ефектом кризи в Україні, але між цими двома подіями слід робити аналітичне розрізнення. Після розпаду Радянського Союзу в Україні поступово виникла латентна версія класичного владного вакууму в результаті культурного та економічного поділу країни на дві приблизно рівні половини. За радянської системи Українська РСР ніколи не функціонувала як гомогенна держава — частково тому, що ключові міста були настільки важливі для Радянського союзу в цілому: Донецьк через вугілля та техніку, Дніпропетровськ через ракети, Харків через супутники та танки — все це було тісніше пов’язане з Москвою, ніж із Києвом, який сам був одним із найважливіших центром високотехнологічної промисловості СРСР. Сьогодні більшість мігрантів до ЄС походить із менш населених західних регіонів — Львів розташований всього за 80 км від польського кордону — де більша частина сільськогосподарських земель здана в оренду транснаціональним корпораціям, а заводи закриті. Фрагментація країни уможливила більш відкриту та плюралістичну політичну систему, ніж російська, бо різні владні блоки укладають і переукладають союзи один проти одного. Але це також завадило українській державі досягти узгодженості та стабільності 7. Вона не тільки слабша в порівнянні з Росією, вона також більш корумпована, захоплена конкуруючими мільярдерами, чиї розхитування влади стали визначною рисою в нещодавніх подіях. Так, Порошенко, кондитерський магнат, та Пінчук, зять Кучми, можуть міцно тримати в руках державний апарат у Києві — московським магнатам на кшталт Прохорова або Ходорковського такий контроль і не снився.

Вроджена слабкість української держави, закорінена в цих умовах, призвела до конкуренції Заходу та Росії за заповнення стратегічного вакууму. Простір для маневрів обох сторін обмежений їхнім взаємним залученням в інших справах: США потребують допомоги Москви в Афганістані та Ірані — важливіших, ніж Україна; Росія протистоїть контролю Вашингтону над міжнародною банківською системою. В Україні пріоритети Москви подвійні: запобігти подальшому проникненню НАТО та ЄС всередину колишнього СРСР, а також попередити політичне зараження Росії менш налагодженою політичною сценою України. Що ж до Заходу, то ЄС заплутався в логіці та риториці розширення: якщо Туреччину слід запросити до Союзу, то на яких підставах можна виключати Україну? Значні витрати — ВВП на душу населення в Україні становить третину турецького — і побоювання спровокувати Росію, свого основного газопостачальника, вже давно утримують ЄС від надто сміливої політики. Німеччина, зокрема, відступила, спиняючи Україну та Грузію на шляху входження до НАТО у 2008 році. Однак інші держави ЄС — особливо Польща та Швеція, які вторгалися до Росії в XVII та XVIII століттях, — стали набагато агресивніше наполягати на прориві НАТО на схід. Вашингтон тим часом просто діє автоматично, за імперською логікою глобального гегемона: якщо є владний вакуум у країні середнього розміру, рефлекторною відповіддю Держдепартаменту є проникнути туди та взяти справу в свої руки. В Україні США може набагато менше втратити, ніж ЄС — хоча так само набагато може й отримати, на відміну від Росії. Але щойно вибухнула криза в Києві, Вашингтон не зміг утриматися від можливості побудувати режим на свій розсуд. У наступному випуску «Нью лефт рів’ю» буде розглянуто ситуацію в цій країні та оцінено наслідки зовнішніх впливів, що визначають долю людей України, потреби яких не цікавлять жодну із зовнішніх сил.

Перекладено за: Watkins, S., 2014. “Annexations.” In: New Left Review 86.

 ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

ЗАЧЕМ РОССИИ НУЖЕН КРЫМ? (Михаил Рыжкин)

КРЫМ И СОВРЕМЕННЫЙ ИМПЕРИАЛИЗМ (Денис Пилаш)

ТЕЗИСЫ О ДОНЕЦКЕ (Юрий Дергунов)

ВЕСНА В СЕВАСТОПОЛЕ (Александр Конопляников)

ХАРКІВСЬКІ ЕТЮДИ (Тарас Саламанюк)

ДЕНЬ ШАХТЕРА (Катерина Яковленко)

Notes:

  1. Обама: Промова в Палаці образотворчого мистецтва, Брюссель, 26 березня 2014; Кемерон: Промова до парламенту, 10 березня 2014; Меркель: Промова, 13 березня 2014; G7 (Великобританія, США, Канада, Франція, Німеччина, Італія, Японія, разом із двома президентами ЄС): Декларація в Гаазі, 24 березня 2014; Шрьодер, “ZEIT-Matinee mit Gerhard Schröder vom 09.03.2014”, YouTube; Зелені: Gregor Peter Schmitz, “Pipe it, Gerhard”, Spiegel Online, 13 березня 2014; Nikolaus Blome, “Round Two: EU Grooming Klitschko to Lead Ukraine”, Spiegel Online, 10 грудня 2013.
  2. Jacob Mundy, “How the US and Morocco Seized the Spanish Sahara”, Le Monde diplomatique, January 2006.
  3. Benedict Anderson, ‘Exit Suharto: Obituary for a Mediocre Tyrant’, NLR 50, March–April 2008.
  4. Daniel Patrick Moynihan, A Dangerous Place, New York 1980, p. 279.
  5. Yoni Mendel, ‘New Jerusalem?’, NLR 81, May–June 2013.
  6. Tariq Ali, ‘How Vladimir Putin became evil’, Guardian, 28 March 2014.
  7. Порівняння траєкторій пострадянських країн див. у Dmitri Furman, ‘Imitation Democracies’, NLR 54, Nov–Dec 2008.

Рекомендуемые

Наши выпуски

Блоги

Facebook

Наши партнёры

Помочь