Студентський рух #FeesMustFall в Південно-Африканській Республіці (ПАР) зупинив підвищення цін на навчання, змусив уряд збільшити освітні субсидії і розширити стипендіальні програми для бідних, а також привів до політики нове покоління лідерів. На перший погляд, класична героїчна історія перемоги низів над верхами — якраз така, якої не вистачає нам в Україні, країні, де будівництво неоліберальної (анти)утопії не зупинилось навіть попри війну. Однак історичні контексти дуже різні: для нас британська університетська модель це щось нове і прогресивне, а для ПАР це спадок апартеїду; в нас партії не борються за студентські парламенти, а там кожна поважна сила має своє студентське, молодіжне крило. Врешті, попри всю кризу довіри до інституцій, українська політична реальність визначається повномасштабною війною, а не «стандартними» економічними і соціальними проблемами периферійної країни.
Тому рух #FeesMustFall актуальний передусім не тим, що політичний розворот від скорочення соціальної інфраструктури можливий — головне вийти на вулиці. Куди більш важливим є те, що за загальнонаціональною мобілізацією стояли довгі роки боротьби на рівні університетів, організація нових політичних сил та жорсткий радикалізм. Хоч протести й були переважно мирними, страйки, закриття корпусів і нічні бої з поліцією залишили свій негативний відбиток на південноафриканських університетських спільнотах. Іншими словами, це історія і про жертви, і про дії, які не всім можуть здатися прийнятними. А ще — про пошук компромісу та здатність знайти політичні рішення задля стабільності демократичних інституцій в молодій і сповненій класових та расових протиріч країні.
Для мене, студентського активіста і майбутнього викладача, цей текст є не лише спробою дослідження «історії успіху» задля пошуку ефективних стратегій. Це ще спроба окреслити тонкими штрихами, яким може бути успішний студентський рух, щоб період оборони від антисоціальних освітніх реформ змінився періодом наступу прогресивних альтернатив. Через це в фокусі цього тексту саме студентська політика, протести і вища освіта ПАР. Я, зокрема, вирішив взагалі не розповідати про Rhodes Must Fall — інший потужний протестний рух студентів Південної Африки проти спадку колоніалізму, який розвивався паралельно. Попри бажання, важко охопити всю складність сучасної культури країни, яка перебуває від тебе за тисячі кілометрів.
Тож тут я розповім про причини появи руху #FeesMustFall, хід протестів і їхні наслідки для вищої освіти ПАР.
Південноафриканський контекст: політика, університети і кризи
Із 1994 року, з часу повалення апартеїду і до сьогодні, країною керує Африканський Національний Конгрес (АНК) — партія, що являє собою широкий альянс різних груп, які боролися проти режиму расової сегрегації. В коаліції з Компартією та Конгресом профспілок, АНК офіційно проголосила курс на націонал-демократичну революцію: політику боротьби з соціальними, економічними, культурними наслідками режиму задля досягнення справжньої расової рівності. Зокрема, партія обіцяла допомагати бідним сім'ям і розширювати доступ до освіти. АНК має власну молодіжну лігу (ANSYL), а також підтримку найбільш впливового студентського альянсу, Південноафриканського Студентського Конгресу (SASCO), який офіційно позиціонує себе як соціалістична організація[1].
У спадок після апартеїду новим елітам залишилася система державних університетів, які мали повну автономію у фінансових питаннях та в освітньо-науковому процесі. Це означає, що виші утримуються за кошти державних субсидій, але вільні у встановленні цін на навчання й можуть проводити власні вступні випробування. Кожний університет має свою студентську репрезентативну раду — дорадчий орган при адміністрації, куди студенти обирають своїх представників[2].
Університетська система ПАР вважається найпотужнішою на континенті, але вона була створена за часів, коли темношкірим африканцям дозволялося вступати лише в певні університети. Коли уряд Мандели скасував обмеження щодо вступу, кількість студентів почала стрімко зростати— якщо у 1994 році їх було близько 420 тисяч, то у 2014 році стало вже близько мільйона.
Проте державні стипендіальні програми для бідних сімей та освітні субсидії не покривали ні витрати студентів, ні витрати університетів, що стрімко зростали. Як пише Адам Хабіб, який займав посаду віцеканцлера у Вітватерсрандському університеті під час протестів, у своїй книзі «Rebels and Rage: Reflecting on #FeesMustFall»: уряд хоч і створив національну систему допомоги студентам (NSFAS) і розширив її у декілька разів, але претендувати на фінансову допомогу могли лише ті студенти, чий річний дохід становив менше ніж 122 000 рандів. Тим, в кого сім'ї заробляли більше, доводилося влазити в борги. Про них Хабіб пише[3]:
«Студентам цієї категорії доводилося покладатися на студентські позики в банках та в інших фінансових установах, а їхні батьки та/або сім’ї мали вкладати активи, щоб отримати доступ до таких позик. Через це страждали не лише бідні, але й представники робітничого та середнього класів».
При цьому питання доступу до вищої освіти постійно було предметом обговорень на партійних конференціях АНК — політики правлячої партії давали багато обіцянок, про які забували в урядових кабінетах
«Опісля, — пише Хабіб про нещиру поведінку урядовців після партійних конференцій, — вони говорили про реалізм, фіскальну обачність і виваженість своїх урядових можливостей. Чистим наслідком стала криза очікувань, яка почала наростати в суспільстві — і, зокрема, серед “пропущених середніх” студентів університетської системи».
До 2015 року протести проти підвищення цін також відбувалися, але на локальному рівні і у більш бідних, непрестижних університетах. Проте з часом економічна криза призвела до того, що падіння доходів та ріст рівня безробіття торкнулися і більш забезпечених студентів із найбільш престижних і великих університетів країни. Вважається, що саме через економічну кризу студентський рух #FeesMustFall досяг загальнонаціональних масштабів.
На тлі економічної кризи відбулася і загальна радикалізація політичного дискурсу, зокрема через появу нових, більш опозиційно налаштованих, політичних сил. Ще у 2012 році від АНК відколюється група, розчарована у занадто поміркованому курсі партії, і створює ліворадикальну партію «Борці за економічну свободу» (EFF). Пізніше ця партія оформляє своє студентське крило (EFF Students Command), яке стрімко стало потужним конкурентом на виборах до студентських рад, де традиційно конкуренція велась між SASCO і Студентською Організацією Демократичного Альянсу (DASO). Остання була студентським крилом опозиційного до АНК Демократичного Альянсу, поміркованої ліберальної партії, чий основний електорат це «середній клас», афріканери, нащадки колишніх білих переселенців. Новостворена EFF відома своєю жорсткою критикою влади і радикальними вимогами: зокрема, вона вимагає експропріації земель білих фермерів без конспенсацій та виступає за загальнодоступну безкоштовну вищу освіту. Партія використовує мілітарну естетику і її часто звинувачують у толеруванні вуличного насильства та організації сутичок під час протестів.
Іншими словами, студентське життя в Південній Африці тісно взаємопов'язане з життям політичним. Студентські організації — місце, де партії формують нову політичну генерацію і знаходять волонтерів для агітаційних кампаній. Більшість великих політичних та студентських рухів були організовані ще у часи апартеїду (зокрема й «білий» DASO) і традиція «націонал-демократичної революції» донині визначає риторику африканських політиків. Статус революційного руху, велика місія якого полягає в тому, щоб зробити Республіку справді країною рівних прав та можливостей, — це те, що забезпечило АНК абсолютне домінування і політичний авторитет.
Але, попри весь «революційний» порядок денний, правляча партія слідувала поміркованим курсом, відкладаючи значну частину проблем під приводом, що вони не на часі. Нездатність вирішити хронічні проблеми, а також корупційні скандали, загострили кризу довіри до АНК й афілійованих з нею організацій, а відтак, зумовили виникнення нових політичних акторів. Багато представників попереднього покоління активістів стали викладачами чи обійняли керівні посади в адміністраціях: частина з них намагалися в діалозі з владою домогтися збільшення фінансування освіти, однак студентам врешті набридло чекати перемоги старої революції — і вони захотіли зробити свою.
#FeesMustFall: від мирного сидячого страйку до побиття університетських охоронців
14 жовтня 2015 року керівництво Вітватерсрандського університету заявило, що ціна на навчання підвищиться на 10,5%. За словами фінансового директора університету, такий крок був зумовлений інфляцією (6% загалом і 8% у секторі освіти), необхідністю підвищувати зарплати викладачам і дослідникам, зростанням цін на комунальні послуги, іноземне обладнання та літературу. Проте рішення обурило студентів, які, за підтримки лідерів місцевої студентської ради, почали виходити до корпусів. Стихійний протест переріс у сидячий страйк. Через три дні, 17 жовтня, після тривалих перемовин, керівництво університету призупинило підвищення цін.
Поки в Вітсі велися переговори, протести перекинулися на інші вищі навчальні заклади. 19 жовтня в Кейптаунському університеті, де оголосили про аналогічне підвищення ціни на навчання, студенти зайняли адміністративний корпус. Проте, якщо у Вітсі адміністрація відразу пішла на діалог, керівництво інших вищих навчальних закладів виклало на підмогу поліцію, яка жорстоко розігнала протестуючих. Це призвело до першого витка ескалації — блокування і окупація корпусів почалися в загальнонаціональному масштабі, а студентські протести перекинулися на вулиці біля поліцейських дільниць, де тримали заарештованих протестувальників. 21 жовтня близько 5 тисяч студентів прорвали поліцейський кордон біля будівлі парламенту, де відбувалося засідання з бюджетних питань. Міністр освіти Блейд Нзіманде намагався заспокоїти натовп, але його освистали, в той час як президент ПАР Джейкоб Зума та інші урядовці втекли з будівлі через запасний вихід. 22-23 жовтня відбувся черговий сплеск насильства: під час протестів в Університеті Форт-Хейра були розгромлені офіси місцевої служби безпеки.
Міністр освіти ПАР Блейд Нзіманде. Фото: з відкритих джерел
На фоні масових сутичок, керівництво університетів а також очільники студентських організацій проводили регулярні зустрічі з політичним керівництвом ПАР, переконуючи в необхідності збільшити фінансування вищої освіти. Врешті, за результатами цих зустрічей, уряд дав гарантію, що виділить додаткові кошти на покриття інфляції і не підвищуватиме цін на навчання. Була створена комісія з питання розвитку безкоштовної вищої освіти та пошуку джерел фінансування.
Із новою силою протести розгортаються у серпні 2016 року, коли та ж рада вищої освіти рекомендує уряду підвищити ціну на навчання через ризик «фінансової нестабільності». 20 серпня студенти університетів Волтера Сісули та Умтата блокують трасу N2, що завершується масштабними сутичками з поліцією. У вересні ситуація погіршується: в університеті Квазулу-Наталь протестуючі звинуватили поліцію в тому, що вона згвалтувала студентку і спалили університетську бібліотеку.
Врешті, міністр освіти виступив із заявою, що ціни за навчання підвищаться, але не більше ніж на 8%, а кінцеве рішення приймуть адміністрації університетів. Заява лише радикалізувала протестувальників, і без того обурених жорстокістю поліції. Зокрема, Шаїха Каїла, одна з найвідоміших активісток руху, була тяжко поранена гумовими кулями під час однієї з акцій. У різних вищих навчальних закладах студенти намагалися захоплювати корпуси, зривали навчання, влаштовували безлад на вулицях. В жовтні того ж року під час однієї з акцій протесту двох охоронців Кейптанського університету було жорстоко побито залізними прутами.
Студенти Вітватерсрандського університету втікають від поліцейських, які стріляють гумовими кулями та застосовують світлошумові гранати. Фото: Greg Nicolson / The Daily Maverick
Згодом керівництво провідних студентських організацій, які активно підтримували рух, закликало студентів до спокою, після чого протести з часом припинилися. Поліція і адміністрація взяли безпекову ситуацію під контроль. Як зазначає Джанет Джері, південно-африканська активістка і дослідниця, самі студенти опинилися перед важким вибором: або завершити навчання на таких умовах, або опинитися у ще більш складній фінансовій ситуації. Іншими словами, в учасників протесту закінчувалися гроші і вони не могли вже відкладати роботу, аби мати змогу платити за навчання; або ж їм доводилося повертатися додому на канікули, щоб не сплачувати за гуртожиток. Окрім цього, через протести різко зросло навчальне навантаження.
Наслідки протестів #FeesMustFall: більше фінансування, освітні втрати та криза «традиційних» студентських об'єднань
Загалом студентські протести досягли часткового успіху: у 2015 році уряд заморозив підвищення плати за вищу освіту, а у 2016 ріст цін було обмежено на рівні, нижчому, ніж хотіли адміністрації університетів. За словами Адама Хабіба, за 10 днів протестувальники досягли того, чого університетські ради не могли зробити за декілька років — уряд значно збільшив освітні субсидії та стипендіальні програми для вихідців із бідних сімей. Завдяки руху #FeesMustFall розмови про «фінансову недоцільність» розширення безкоштовної освіти пішли у минуле. Натомість постало питання: чому ПАР, найбагатша країна Африки, виділяла на вищу освіту всього 0,75% від свого ВВП, а партія «націонал-демократичної революції» не поспішає змінювати ситуацію на краще і потрапляє в регулярні корупційні скандали.
Водночас протести негативно вплинули на навчальний процес і на якість освіти. Університети зазнали серйозних фінансових збитків і мали відновлювати пошкоджену інфраструктуру, при цьому дотримуючись стандартів навчальних програм. За опитуваннями, що проводилося в рамках дослідження досвіду навчання першокурсників під час протестів, багато студентів зіткнулися зі значним фізичним і психологічним дискомфортом[4]. Вільне пересування у корпусах було обмежене, а графік навчання став дуже нестабільним. Через те, що на певний час навчальний процес призупинили, багатьом студентам довелося самостійно готуватися до екзаменів, а після поновлення процесу викладачі намагалися швидко наздогнати освітню програму, підвищуючи навантаження. Багато першокурсників, хоча й підтримували вимоги руху, продовжували навчання і були психологічно травмовані та часом налякані діями протестувальників, які зривали заняття та погрожували педагогам. Якщо дивитися національні й міжнародні рейтинги (попри всю обмеженість таких показників), то за час протестів південноафриканські університети сильно знизили свої позиції.
Важливо додати, що попри всю радикальність, рух #FeesMustFall не призвів до революції в структурі відносин в самому університеті — частково через те, що протест очолювали лідери студентського самоврядування. Хоча протестувальники й використовували радикальну риторику, часто змушували сідати на підлогу (чи навіть ставати на коліна) представників адміністрації і вривалися на засідання керуючих рад, влада студентських органів залишилася дорадчою. Представники адміністрацій, які себе також вважали жертвами політики уряду, вкрай негативно реагували на заперечення їхнього авторитету. Проте це не означає, що комунікація між керівництвом вищих навчальних закладів і студентів не змінилася. Протести показали адміністрації багатьох університетів, що тісна комунікація дозволяє втримати ситуацію під контролем та попередити ескалацію, яка часом доходить до насильства.
Група студентів піднімає руки вгору, сигналізуючи, що вони прийшли з миром, ПАР, жовтень 2015 року. Фото: Wikimedia
Другорядним, але важливим наслідком протестів стало падіння популярності АНК і традиційних студентських організацій та прихід до політики нових облич. Ряд відомих студентських активістів #FeesMustFall пізніше візьмуть участь у виборах 2019 року, балотуючись від партії «Борці за економічну свободу». Того ж року студентське крило цієї політичної сили здобуде перемогу на студентських виборах у багатьох великих університетах.
Наслідки #FeesMustFall та уроки для студентських активістів
Говорячи про успіх #FeesMustFall, варто враховувати декілька важливих факторів.
По-перше, протестам передували десятиліття організованого студентського активізму, а також досвід локальних протестів 2008-2015 років. Студентські організації ПАР відіграють активну роль у політичному житті, включені в партійну конкуренцію, незалежні від адміністрацій університетів. Завдяки цьому питання безкоштовної вищої освіти в Південній Африці завжди залишилося політично важливим. Це дуже контрастує з тією ситуацією, яку ми спостерігаємо в Україні, де університети максимально деполітозовані і відірвані від загальної політичної конкуренції, а студентські обʼєднання являють собою лише додаткові господарські органи при адміністрації.
По-друге, важливу роль в успіху протестів відіграла підтримка з боку викладачів і членів університетських рад, які розділяли вимоги протестувальників. Будучи переважно представниками покоління, яке у свої студентські роки боролося проти нерівності, вони лобіювали позицію студентів під час засідань і переговорів з урядом, а також вступалися, коли студенти ставали жертвами поліцейського насилля. Хоча фактично протести лише заважали викладачам виконувати їхню роботу. Це важливий момент: попри всю ієрархічність відносин в університеті, різницю в поколіннях і специфіці проблем, солідарність між викладачами та студентами не лише можлива, але й дуже корисна.
Болючі наслідки #FeesMustFall — це освітні втрати, які понесли університети ПАР через ескалацію насильства і призупинення освітнього процесу. Хоча загроза дестабілізації спонукала уряд піти на поступки, насилля завело протест у глухий кут. Радикальні, революційні вимоги забезпечити повну безкоштовну освіту зіткнулися з реальністю, в якій продовження протестів більшість студентів вже не могли собі дозволити фізично. Як і будь-яка пряма дія, блокування університетів та зрив занять має ціну, і мова не лише про загрозу потрапити за грати, а й про нестабільний навчальний графік, посилене навантаження під час сесії, неможливість отримати доступ до бібліотеки чи лабораторій. Не кажучи вже про роботу, поєднувати яку зі страйками — окреме випробування.
У цьому контексті, активістам, яких зачаровує романтика подібних масових протестів, варто тверезо оцінювати ситуацію. Попри весь потенціал, студенти — це не лицарське військо, яке має стабільне грошове забезпечення, залізну дисципліну, постійний потік ресурсів і підготовку, щоб декілька місяців тримати облогу університетських фортець. Ті, хто виходять на протести, це звичайні люди, зі своїми слабкостями та недоліками, які можуть сьогодні піти штурмувати парламент, а завтра навіть не вийти на площу перед університетом. Саме тому так важливо будувати горизонтальні зв'язки, накопичувати політичний досвід і взаємодіяти зі співчуваючими агентами в різних інституціях. Такі мережі солідарності дозволяють досягати прогресу, закріпляти досягнення та роблять втрати й шкоду, спричинені перебігом протестів, немарними.
Примітки
- ^ Thuynsma, Heather, ed. (2017). Political Parties in South Africa - Do They Undermine or Underpin Democracy?. Africa Institute of South Africa. ISBN 978-0-7983-0514-3.
- ^ Barnes, Teresa Ann, Narend Baijnath, and Kalawathie Sattar. The restructuring of South African higher education: Rocky roads from policy formulation to institutional mergers, 2001-2005. Unisa Press, 2009.
- ^ Habib, Adam. Rebels and rage: Reflecting on# FeesMustFall. Jonathan Ball Publishers, 2019.
- ^ Greeff, M., et al. "The# FeesMustFall protests in South Africa: Exploring first-year students’ experiences at a peri-urban university campus." South African Journal of Higher Education 35.4 (2021): 78-103.
