Життя українського студентства між неолібералізмом і війною

На третій рік повномасштабної війни українське студентство зіштовхнулося з тим, що замість покращення соціального захисту уряд, навпаки, знижує обсяги підтримки. Значній частині внутрішньо переміщених осіб скасували виплати, а реформи Міністерства освіти і науки (МОН) ставлять під загрозу можливість громадян з вразливих категорій отримати вищу освіту. Ініціативи МОН виливаються, наприклад, в об’єднання університетів, унаслідок чого нерідко студенти-бюджетники втрачають свої місця, а гуртожитки та корпуси приватизуються. Також МОН активно просуває нову грантову реформу, яка фактично готує систему вищої освіти до переходу на ринкові рейки. 

Я поспілкувалася з низкою студентів і студенток про виклики, які в сучасних умовах бентежать їх найбільше. Проблеми, які вони описали, можна розмежувати на три групи, що перетинаються: пов’язані з економічною ситуацією, із гендерною нерівністю та з російською військовою агресією. Відсутність адекватної відповіді уряду й адміністрацій університетів загострює вказані проблеми, а нерідко й створює нові.

Між університетом і роботою

Економічний аспект студентських проблем виражається насамперед у тому, що велика частина студентів вимушена поєднувати навчання з роботою, часто, працюючи повний робочий день. Ця проблема, вочевидь, не нова, але в умовах війни і супутньої економічної кризи ситуація загострилося. Це заважає людям повноцінно включатися в навчальний процес, обмежує можливості розвитку, а також призводить як до фізичної, так і до психологічної втоми. Чимало опитуваних нарікали на вигорання на своїх місцях праці через надмірне навантаження. 

Необхідність працювати під час навчання може вплинути на подальше професійне життя, особливо на можливість знайти гідну роботу за спеціальністю. Адже отримані фрагментовані знання часто унеможливлюють входження на відповідний ринок праці. Відповідно до Звіту з моніторингу працевлаштування випускників закладів вищої та фахової передвищої освіти станом на 2022 рік, відсоток працевлаштованих випускників бакалаврських програм сягав лише 36.27%^[1].   

Студенти і студентки в аудиторії. Ілюстративне фото: ВВС

Робота під час навчання в університеті сприймається як щось абсолютно нормальне: студенти і студентки вказують на проблему розкладу занять, який не завжди дозволяє поєднувати навчання з роботою, створюючи загрозу відрахування. Іншими словами, більшість студентів вважають проблемою не необхідність працювати (нагадуємо — часто повний робочий день), їх більше турбують труднощі, повʼязані з поєднанням роботи і навчання. 

Ось, наприклад, слова однієї з опитаних студенток:

«Такий розклад — ми вчимося до 14:00 майже щодня — неможливо поєднати з роботою. Якщо це part-time, то до 14:00 в університеті ніяк не вийде сидіти. Думаю, адміністрація намагалася нам поставити як можна зручніший розклад, але… не вийшло. Мені краще їздити на першу пару о 8:00, навіть встаючи при цьому о 5:30 ранку, аніж сидіти до 14:00. Тим більше, частина днів у нас прям з 8:00 до 14:00. Я вже уявляю цей жах».

Студенти і студентки вимушені працювати, оскільки підтримки від держави у вигляді стипендій недостатньо, аби мати змогу зосередитися на навчанні, творчості та на громадському житті. Замість цього, їм доводиться дбати про виживання. Ще однією причиною є брак місць у гуртожитках. У деяких навчальних закладах гуртожитків зовсім немає, а в інших — кількість місць обмежена. Тож люди змушені орендувати житло, плата за яке у великих містах завжди була великою відносно середніх доходів, а з початком повномасштабної війни в окремих містах зросла радикально.

Студенти, що працюють, частіше за інших стикаються з порушенням трудових прав і невизначеністю свого статусу на ринку праці. Адже їм бракує досвіду і вони переважно працюють на короткотерміновій роботі, часто з неформальною зайнятістю. Іноді їхні трудові відносини маскуються роботодавцями під «самозайнятість»: їх змушують реєструватися фізичними особами-підприємцями (ФОП). Це позбавляє студенток права на належний соціальний захист і ускладнює формальний захист своїх трудових прав — якщо виникає така необхідність. Нове законодавство, яке дозволяє працевлаштування за нульовими трудовими договорами, — контрактами без гарантованого робочого часу — може додатково погіршити становище молоді на ринку праці.

Студентки працюють в McDonalds'. Ілюстративне фото з відкритих джерел

Особливо складною така ситуація є для внутрішньо переміщених осіб, адже вони не лише не мають житла, але часто і матеріальної підтримки з боку батьків чи родичів. У частини з них батьки залишилися на окупованих територіях, а якщо і виїхали, то ще самі не освоїлися на новому місці проживання. Відповідно, такі сім’ї мають вкрай мало ресурсів, і молодь вимушена покладатися майже виключно на свої сили. Це робить студентство ВПО вкрай вразливим до зловживань з боку роботодавців, адже часом вони змушені погоджуватись на будь-які умови праці, щоб мати змогу звести кінці з кінцями.

Гендерний аспект: упередження, домагання, хатня праця

Згідно з проведеним опитуванням, упередженість за гендерною ознакою проявляється з боку частини викладачів та одногрупників на будь-яких спеціальностях, однак найяскравіше — на технічних і соціально-економічних. Скажімо, за словами однієї зі студенток: 

«Є хлопці в групі, які не вважають, що жінкам є місце в політиці. [Вважають,] що вони там лише через гендерну квоту».

Окрім упередженості та стереотипів стосовно гендерованих галузей знань, гостро стоїться проблема насилля й домагання, яку зазвичай на всіх рівнях — починаючи від потерпілої, закінчуючи адміністрацією закладу — замовчують в університетах. Як правило, домагання або нормалізовані та не сприймаються викладачами як злочин, або ж управлінці університету обминають мовчанкою проблему та намагаються «не зашкодити репутації закладу».

Окрім цього, деякі студентки розповіли, що батьки та персонал гуртожитків по-різному ставляться до дівчат і хлопців у питанні хатньої праці. Як і в суспільстві загалом, студентки частіше вимушені після навчання та роботи прибирати, готувати і доглядати за іншими членами родини. Це призводить до додаткового навантаження і може негативно впливати на академічну успішність, фізичне та емоційне самопочуття.

Студентка готує обід. Ілюстративне фото з відкритих джерел

Вплив війни: брак безпеки і розуміння

Російська військова агресія змінила життя всіх студентів, але особливо — тих, які перебувають на прифронтових і окупованих територіях. Адміністрації університетів та викладачі не завжди дбають про те, аби такі люди могли продовжувати отримувати освіту в Україні. Іноді дистанційне навчання і складання сесії не організовані взагалі. Студентів, які не можуть бути фізично присутніми в аудиторіях, просто відраховують.

Навіть якщо університет надає студенткам з прифронтових і окупованих зон можливість отримувати освіту дистанційно, однаково іноді виникають питання, які можна вирішити тільки за місцем навчання. Мені розповідали про випадки, коли студентам і студенткам погрожували відрахуванням, якщо вони не поставлять «живий» підпис на індивідуальних навчальних планах або особисто не принесуть приписне посвідчення. Такі питання вирішуються тільки «доброю волею» адміністрації і викладачів — через особисті домовленості з ними. Зрештою, гарантій, що вимушено залишаючись в окупації вийде закінчити університет в Україні, просто немає.

Після початку повномасштабної війни багато студенток і студентів були вимушені брати академічні відпустки, тому що стали біженцями, повинні були більше працювати, мали психологічні проблеми або пішли на фронт. Повернувшись з академічних відпусток, вони дізналися, що тепер не можуть відновитися на бюджетну форму навчання, хоча раніше МОН запевняло їх, що така можливість гарантована.

Слідом за пандемією COVID-19, війна стала причиною тривалого дистанційного навчання в багатьох закладах освіти. Це ускладнює, а нерідко й унеможливлює проходження практики, іноді ж призводить до втрати інтересу до здобування знань. Очне навчання під час війни, однак, теж є проблемою, особливо в умовах, коли укриття університетів і гуртожитків перебувають у неналежному стані, мають проблеми з місткістю та безпекою. Студенти з окупованих, деокупованих і прифронтових територій розповідають про травматичну реакцію на повітряні тривоги в Києві, куди вони щодня їздять на пари.

Будівля соціологічного факультету Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна. Фото: ДСНС

І хоча адекватної відповіді на ці виклики немає допоки триває російська агресія, а різні вирішення мають як свої плюси, так і свої мінуси, водночас можливо винести на суспільне обговорення низку варіантів. Скажімо, розв’язанням могло би бути забезпечення змішаної форми навчання, щоб студент міг обирати між перебуванням на кампусі та дистанційним відвідуванням пар і складанням сесії. Проте не всі університети мають достатньо коштів, аби забезпечити паралельну трансляцію та залучення студентів і студенток онлайн. Така проблема дистанційного навчання тягнеться ще від часів пандемії. Чи, наприклад, укласти домовленості з іноземними ЗВО, аби студенти, які перебувають за кордоном, могли тимчасово проходити навчання на відповідних програмах там, вважаючи отриману кількість освітніх кредитів рівноцінною. І нехай ці варіанти недосконалі, описані вище нагальні проблеми вимагають дискусії та вирішення.

Реформа освіти

Починаючи з наступного навчального року, проблеми студентів і студенток можуть ще більше загостритися через чергову реформу освіти, ініційовану МОН. Вона передбачає скасування гарантованої законом норми бюджетних місць та підстави для отримання соціальної стипендії. Тепер норми освітнього держзамовлення й підстави для отримання підтримки під час навчання самовільно визначатиме уряд. Згідно з законопроєктом, певний відсоток студентів буде отримувати гранти, які компенсуватимуть лише частину вартості навчання.

Така реформа може призвести до зменшення кількості людей, які навчаються на бюджетній формі. Більш того, кому таки вдасться отримати освіту без оплати — після закінчення навчання будуть змушені щонайменше три роки відпрацювати за контрактом, який їм запропонує держава. Вони не зможуть обирати роботодавця, умови та оплату праці і навіть населений пункт, у якому будуть зобов’язані прожити три роки. Якщо нещодавні здобувачі освіти звільняться чи будуть, на думку роботодавця, виконувати роботу «неналежно», їм доведеться компенсувати вартість навчання та академічних стипендій, які їм виплачували.

Ця реформа порушує конституційні права українців і українок на отримання безкоштовної освіти й добровільне працевлаштування. Якщо законопроєкт буде прийнято, менше людей з вразливих категорій населення — зокрема молодих людей із менш забезпечених сімей, внутрішньо переміщених осіб — зможуть отримати вищу освіту. Їм буде складніше скористатися освітою як соціальним ліфтом, щоб покращити своє соціально-економічне становище. Очевидно, що такі умови можуть лише посилити студентську міграцію у пошуках більш якісної та доступної освіти за кордоном.

***

На жаль, український уряд не лише не допомагає пом’якшити проблеми студентства, пов’язані з російською агресією, а навпаки, робить кроки, що погіршують ситуацію. Під обгорткою реформування, приймаються ініціативи, які штовхають вищу освіту на ринкові рейки і призводять до збільшення соціальної та економічної нерівності. При цьому немає адекватних  заходів з боку влади і адміністрацій університетів, щоби пом'якшити негативний вплив війни на умови навчання: відсутні гарантії дистанційного отримання освіти для студенток і студентів з окупованих територій, не робиться достатньо, щоб підготувати укриття університетів та гуртожитків до очної форми навчання.

Економічні труднощі, з якими стикаються українські студенти, не вийде подолати без розв’язання проблем ринку праці в цілому. Щоб студент міг зосередитись на своєму навчанні і розвитку, необхідно забезпечити достойний рівень життя та дотримання трудових прав кожного і кожної. Потрібні системні зміни й увага до потреб всіх студентів незалежно від гендеру, місця перебування, соціального статусу і економічного становища. Неоліберальні й антитрудові ініціативи уряду мають бути зупинені, оскільки вони поглиблюють всі виміри нерівності, які існують у суспільстві. До того ж, найбільший удар від цих ініціатив припадає на вразливі категорії населення, серед яких — жінки, молодь із незаможних сімей і ті, хто найбільше постраждали від війни.