Освітні «послуги», їх «споживачі» і королева-конкуренція: університет у тіні грантової реформи

Деякий час тому моя знайома запропонувала мені здійснити мисленнєвий експеримент: «Уяви, що ти міністр освіти та науки. Ти приходиш на посаду, від тебе всі вимагають результатів. У тебе є надзвичайно строката сукупність університетів, скажімо, Вінницький державний педагогічний університет, Прикарпатський національний університет та Могилянка. Що будеш робити?» Я не прихильниця такого підходу. Зрештою, цей трюк відводить нас від горизонтальності і бетонує уявлення про абсолютний вплив «верхівки» на соціальні процеси в нашому суспільстві: хочеш щось змінити — ставай міністром. Утім, цей експеримент дозволяє зрозуміти те непросте становище, в якому зараз опинилося Міністерство та його очільники. 

За умов тиску очікувань Міністерство обирає образ «рятівника». Впевненість щодо свого покликання «рятувати» вищу освіту і зухвалість на цьому шляху змушує багатьох бачити в Міністерстві, навпаки, «вбивцю» вищої освіти. Про зухвалість Міністерства свідчить і швидкість, з якою просувають його пропозиції, і відсутність реального діалогу з університетами, студентством та викладачами — інформування постфактум важко назвати діалогом. Великою мірою, саме це визначає тон та становить зміст розмови, адже в умовах поляризації важко говорити про важливе. У цьому тексті я хочу порушити питання того, як грантова реформа може вплинути на Університет, і водночас запитати, як можливо говорити про Університет у цілому. 

Трохи про вплив грантової реформи, або як отримати вищу освіту, коли ти бідний?

Минулого року команда Міністерства запропонувала реформу фінансування вищої освіти, а також план модернізації — як вони його просять називати — мережі закладів освіти. Ці питання взаємопов’язані, однак дозволимо собі зосередитися на питанні фінансування — на грантовій реформі. 

Що ж пропонує влада? Поруч із державним замовленням, яке покриватиме за попередніми підрахунками 30% студентів лише на визначених спеціальностях, з’являться також і гранти. Якщо вірити прогнозам влади, останні отримуватимуть близько 40% студентів. За результатами іспитів абітурієнт чи абітурієнтка отримає фіксовану суму коштів, яку зможе витратити на навчання в університеті. Чим нижчий бал іспиту, тим менша сума гранту.  Як державні, так і приватні університети отримуватимуть фінансування відповідно до розподілу абітурієнтів. Як-то кажуть, «гроші підуть за студентом». 

Говорячи про реформування вищої освіти необхідно зважати на те, що соціологи називають освітньою нерівністю: нерівність у можливостях з-поміж учнівства та студентства. Мова йде як про доступ до (якісної) освіти, так і про фактори, які впливають на можливість людини опановувати запропоновані їй знання, наприклад, місце проживання, економічний стан родини, стосунки в ній, гендерні стереотипи тощо^[1].

Студенти і студентки в університеті. Ілюстративне фото

Обґрунтованим є припущення, що грантова реформа посилить освітню нерівність. Як? Розмір гранту залежатиме від отриманої на вступних іспитах оцінки. Тут ситуація особливо не міняється, позаяк навіть зараз діти з більш заможних родин мають більше шансів успішно скласти іспити, зокрема, через наявність ресурсів для підготовки, — а відтак вступити на бюджет. Тож гранти не змінять, а лише утвердять цю нерівність. На що грантова реформа дійсно впливає, так це на стратегії вибору навчального закладу, обмежуючи можливості найменш заможних родин та збільшуючи можливості для решти.  

Стосовно вибору освітньої траєкторії МОН пояснює: «На його [студента] вибір впливатимуть ряд важливих факторів: рейтинг вишу, якість освіти, рівень наукових досліджень, статистика працевлаштування випускників, міжнародні зв’язки тощо». Про що не згадується, так це про вплив розміру запропонованого гранту на рішення абітурієнта. Вартість контракту в університетах різна, а сума гранту є фіксованою. Той самий грант, скажімо, може покрити 80% вартості в регіональному університеті та лише 40% в престижному. Для дітей із заможних родин цей фактор буде значно менш істотним, аніж для дітей з малозабезпечених родин. Навіть 10 000 гривень, які треба доплачувати щороку за навчання дитини — це зовсім різна сума для родини, де батьки отримують мінімальну заробітну плату, і для тієї, де батьки працюють, наприклад, у креативній індустрії. Історії про те, що студентам з малозабезпечених родин протягом навчання бракувало коштів навіть на дешеву університетську їдальню — це не казки, а сумна реальність. 

Наскільки реалістично студентові чи студентці знайти роботу? Чи здатні батьки, які працюють за мінімальну заробітну плату, допомагати своїм дітям з оплатою навчання? Національний банк України прогнозує, що рівень безробіття в країні знизиться з 18,2% до 14,2% в цьому році, водночас дані соціологічних опитувань демонструють трохи вищі показники — 16,8% або 28%. Тобто в кращому разі кожен шостий, а в гіршому — майже кожен третій українець та українка не мають джерела доходу у вигляді стабільної зарплати. 45% опитаних, які отримують заробітну плату, не впевнені, що будуть отримувати її в майбутньому. Створення додаткового тягаря через необхідність оплати навчання в університетах — хай і «символічної» (зважаючи, з якою легкістю говорить про це Міністерство) — може бути одним із факторів відмови від вищої освіти взагалі або обрання університетів із дешевшим контрактом. 

Не варто також недооцінювати привабливість європейських університетів, які зараз активно пропонують можливості навчання для української молоді. Вартість освіти там інколи може бути співмірна з вітчизняним ЗВО, навіть за умови отримання часткового гранту в Україні, а рівень освіти та перспективи працевлаштування — кращими. Крім того, немало європейських країн пропонують взагалі безкоштовну вищу освіту. 

Студентки і студенти на заняттях. Ілюстративне фото

Утім, на думку Міністерства, оплата навчання є лише способом змусити студента «більш прискіпливо обирати місце навчання», адже суми доплати сприймаються чиновниками як «символічні», а не як такі, що можуть суттєво звужувати вибір молодої людини. Ідею про «більш прискіпливий» підхід варто піддати сумніву окремо. Ця думка ґрунтується на припущені, що отримуючи послуги «задарма» людина менше від них вимагає, тоді як, коли необхідно їх оплачувати  працею — адже гроші з’являються з праці? — стаєш вимогливішим до якості освітніх послуг. Саме такий логічний зв’язок між грантовою реформою та якістю освіти пропонує Міністерство. 

Щоб спростувати логіку «студенти, які платять, більш вимогливі до якості освіти» достатньо поглянути на наявну ситуацію. Зараз ми маємо 60% контрактників. Тобто 60% студентів платить за свою освіту повністю. Із реформою Міністерство прогнозує, що 70% студентів будуть так чи інакше платити за освіту, а 40% з-поміж них отримають допомогу у формі грантів. Якщо 60% студентів та студенток, які платять за освіту, зі своєю «раціональністю» не стали рушійною силою для якісних змін, то чому їх збільшення на 10% щось кардинально поміняє? 

А чи така ринкова логіка з невідомих причин не працює у випадку вищої освіти в Україні? Чи у сфері вищої освіти загалом? Що ми взагалі знаємо про соціальні виміри вищої освіти в Україні? Як студенти усвідомлюють свій досвід перебування в університеті? Яка їхня мотивація? Це питання, без відповідей на які проєктувати реформу та прогнозувати її впливи просто неможливо. 

Зрештою є й інше важливе питання — чи дійсно освіта є «послугою»?

Гроші ходять за студентом, університети конкурують

Один із поширених слоганів, який супроводжує освітню реформу — «гроші ходять за студентом». Ця концепція спокуслива і, на перший погляд, абсолютно невинна. Тому часто дискусії та критика реформи обертаються навколо уточнюючих питань про те, як саме ці гроші ходитимуть, скільки їх буде та за яким саме студентом. Але питання можна сформулювати інакше. Чому взагалі гроші мають ходити саме за студентом? 

З’ясуймо насамперед як сьогодні виглядає розмова про університет, як репрезентовано університет в публічному полі?

Передусім заведено говорити про студентів. Освітня реформа — це така собі форма турботи про них, специфічної турботи, яка ледь не цілком пов’язана з ринком праці. Піклуватися про студента означає діяти так, аби він зайняв гідне місце на ринку праці. Студент — здобувач знань. Саме на цьому формулюванні робиться акцент в словесному звороті «гроші ходять за студентом», а також в очікуванні, що гроші змусять його вимагати більше. У найпослідовнішому втіленні це означатиме, що студенти визначають майбутнє університету. Насправді ж така модель ставить їх у пасивну роль — впливати через свою присутність в університеті, а не через свої дії. Тож про реальний вплив студентства мова не йде. А дарма, адже студенти — це рушійна сила університету та його майбутнє. Вони вже члени академічної спільноти і повинні мати змогу впливати на неї інституційно, а не тільки через логіку попиту та пропозиції.

Зустріч ректора та адміністрації Запорізького національного університету з представниками і представницям студрад. Ілюстративне фото

Інша важлива фігура дискурсу вищої освіти — це адміністрації університетів. Частіше ця фігура функціонує у зв’язку з «недобросовісними ректорами», чудовими — і не дуже — бізнесменами, які створюють товар, не обов’язково хороший, але такий, на який є попит. Вони дедалі менше асоціюються з радянською номенклатурою і все більше з бізнесом, чому сприяє, зокрема, запровадження нового словника, де чільне місце відведене поняттям на кшталт «ефективність», «показники», «оптимізація», «рентабельність».

Значно менше місце в публічному полі займають науково-педагогічні працівники університету. Пересічній людині мало відомо про їхні умови праці, про труднощі, з якими вони зіштовхуються, про те, що вони можуть мати 15-20 занять на тиждень, вести наукову діяльність у позаробочий час через високу навантаженість і таке інше. І це закономірно, якщо ми бачимо в них лише відокремлених надавачів послуг.

І зрештою, там де є грошові потоки, — чи то ті, на яких «сидять ректори», а чи ті, які «ходять за студентом» — обов’язково з’являється королева капіталістичного дискурсу — конкуренція. На думку Міністерства, саме вона має стати рятівницею вищої освіти. А все, що залишається Міністерству — це створити умови, де ця конкуренція буде максимально вільною: вбиватиме найслабших та підноситиме найсильніших.

Отже, маємо студентів, які конкурують між собою, ректорів, які конкурують між собою, та науково-педагогічних працівників, які повинні би були конкурувати, та не мають сил на це. Чого цьому переліку бракує, так це Університету як такого. Здається, що він став лише сукупністю цих елементів. 

Аналізуючи публічне поле, можна прийти до висновку про існування двох основних способів говоріння про сучасний університет: університет як надавач послуг для ринку праці чи університет як бізнес ректора. І хоча можна говорити про безліч відмінностей в цих поглядах, але їхній фундамент спільний: вони не можуть запропонувати образ університету з такими сутнісними ознаками, які давали би змогу відрізнити його від чогось, що ним не є. Адже необхідну для місця праці освіту майже завжди можна набути поза університетом, а освітній бізнес зовсім не обов’язково прийматиме форму університету.  

На мою думку, формалістично відповісти на питання, що таке Університет та яка його роль, неможливо. Ба більше, наявність чіткої визначеної відповіді в цьому випадку може зашкодити. Утім, це саме те питання, яке варто повсякчас порушувати, на яке завжди треба намагатися відповідати, при цьому розуміючи, що цінність не в тому, аби зрештою дати визначення Університетові і також не в тому, аби пояснити іншим, чим він є. Присутність постійної розмови і буде свідченням існування Університету як такого. Основна проблема комунікації з боку Міністерства саме в тому, що воно пропонує конкретну картинку, а не запрошує академічну — і не тільки — спільноту до розмови. Швидкі та радикальні реформістські кроки демонструють, що Міністерство і не зацікавлене в розмові, воно зацікавлене в реалізації своїх уявлень, увесь час повторюючи: «Пошвидше б реформи запрацювали». 

Міністр освіти і науки України Оксен Лісовий. Фото: МОН

Але яку ціль Міністерство хоче досягнути своєю грантовою реформою? «Навчальні заклади опиняться в набагато більш конкурентному середовищі. Вони не отримають гроші безпосередньо від держави, а їм потрібно буде переконати абітурієнтів, що гранти або ваучери треба принести саме до них». Означник конкуренції став з якогось часу абсолютно природним, наче він завжди був з нами, і без нього жодні зміни неможливі. Ставлячи в центр реформи конкуренцію, ми приймаємо образ Університету як, насамперед, надавача послуг. Це особливо цікаво, оскільки в Міністерстві часто роблять обмовку, що поняття «освітніх послуг» їм не подобається. 

І воно має не подобатися! Якщо Університет — це надавач освітніх послуг, то студент — це їх споживач. Знання перетворюється на товар, який купується та продається. Саме це на практиці є результатами грантової реформи. Орієнтуватися на споживацтво означає руйнувати соціальну складову, адже кожен купує сам, наодинці. Орієнтуватися на споживацтво означає, що знання-товар може бути бракований, а значить його можна повернути, «зняти з виробництва». Це, зокрема, відкриває шлях до самоцензури університетів. Орієнтуватися на споживацтво означає поступову уніфікацію, адже виживає найсильніший, якого треба копіювати: годі лише загадати як різноманітні моделі перших телефонів зрештою перетворилися на однакові чорні прямокутники. 

В умовах ринкової логіки конкурувати означає пропонувати товар, який придатний для споживацтва; а це саме те, що університет робити не повинен. Сфера знання (освіти) — це одна з тих сфер, які здатні бути соціальним клеєм, адже знання — одна з точок думання про спільне. Додавати сюди конкуренцію (та пов’язане з нею споживацтво) означає знищувати цю сферу. 

Позаяк університети мають спільну мету, ми матимемо значно більше користі, якщо в центр реформи поставимо означник кооперації замість конкуренції. Посилювати конкуренцію — це витрачати ресурси університетів на незрозумілу боротьбу, підлаштовуватися під «ринкові вимоги» та ставити в центр своєї діяльності уявлення про студента як про споживача, а не про (майбутню) колегу. 

Освіта для еліт: чи можемо ми її собі дозволити?

Як ми зазначали вище, перш за все, грантова реформа звузить доступ до вищої освіти саме для найбільш вразливих груп: дітей із малозабезпечених родин, дітей, в родинах яких було насильство, для внутрішньо переміщених осіб тощо. У такій ситуації навчання стає доступнішим для більш заможних верств. Освіта ставатиме дедалі елітарнішою.

Протилежністю елітарної освіти є —  егалітарна чи освіта для всіх, яка підкреслює своє прагнення до рівності. Суспільство без нерівностей категорія радше уявна. Але питання не в досяжності ідеалу, а в тому, чим ми керуємося в своїх рішеннях. Чи виходимо ми з того, що освіта має бути правом, а не привілеєм? Чи з того, що освіта має бути доступна лише для «кращих», а питання лише в тому, як ми визначимо цю кращість? Що для нас освіта: інструмент відтворення існуючих владних ієрархій чи інструмент емансипації, звільнення людини для створення більш справедливих суспільних відносин? 

Студенти і студентки. Ілюстративне фото

Університет — це не лише «кузня кадрів». Він відіграє важливу роль в процесах соціалізації: середовище, в якому студент чи студентка проводить чотири роки свого життя, впливає на їхнє світосприйняття. Питання в тому, з чого складається це середовище? Це не тільки викладачі, освітня програма, навчання, але й спілкування з іншими студентами. В умовах елітарної освіти студенти потрапляють в більш однорідне середовище, їх оточують колеги зі схожим соціальним та економічним запліччям. У таких умовах студентство обмежене в досвіді спілкування з різними верствами населення — фактично вони консервуються в своїй соціально-економічній бульбашці.

Україна — це країна стрімких трансформацій. «Драйверами реформ», як їх люблять називати, найчастіше стають випускники найкращих університетів країни. Важливо, щоб ці люди формувалися в середовищі не лише собі подібних, але мали доступ до різноманітного досвіду. Якщо освічена молодь, яка прагне соціальних зрушень, буде соціалізуватися в умовах елітарності, а не егалітарності, це може спричинити загострення соціальної напруги та зростання недовіри до інституцій, позаяк ширшим масам їхні ідеї та словник будуть чужими. Отож головне питання: а чи ми взагалі можемо собі дозволити елітарну освіту?

Міністерство ставить принцип елітарності освіти в центр грантової реформи. Хоча в публічних комунікаціях цього прямо не чути, однак розробники реформи не приховують свого захоплення американською моделлю, яка є взірцем елітарної освіти на Глобальній Півночі. В США феномен елітарної освіти зіграв злий жарт з політичними процесами. Заможні люди з хорошою освітою, які нерідко займають ключові позиції в системі владних відносин, перестали викликати довіру в пересічного американця. Більше того, будь-яка теза від них може викликати бажання говорити всупереч та діяти навпаки. «Вакцинуйтеся!», «Не обирайте Трампа!», «Мігранти — це не страшно!»… «Рекомендації…», — вимоги від політичної еліти та освічених експертів сприймаються як насмішка. За умов, коли навчання в найкращих університетах можуть дозволити собі переважно найбагатші, дуже легко провести межу між національною елітою та рештою. За таких умов політика «іншування», коли проголошується логіка «ми-вони», функціонує чудово — і це ідеальний грунт для політичного популізму.

Інституціям інституційне фінансування

Освітня та наукова діяльність вимагають стабільності, яка є розкішшю під час війни. А ще стабільність неможлива без фінансування. Грантова реформа безпосередньо пов’язана з тим, що університети не зможуть прогнозувати обсяги фінансування: його долю вирішуватиме вступна кампанія. Уже зараз багато викладачів мають короткострокові контракти на рік, і ця тенденція посилюється. Як планувати університетам свою діяльність на рік, п’ять чи десять в умовах фінансової невизначеності?  

Можливо, гроші мають ходити не за студентом? Можливо, гроші варто спрямовувати на університети? Хтось може побачити в цьому тавтологію — «студенти та університет суть одне». Але університет — це більше, аніж сукупність студентів і працівників, це інституція. Якщо ми бачимо університет суспільно важливою інституцією, то підтримуємо його як єдине ціле. 

Підтримувати університет як інституцію означає визнавати за ним суб’єктність, повірити в його здатність самостійно розподіляти кошти, складати навчальні програми, і загалом покращувати умови праці та навчання. Інституціям — інституційне фінансування. Як кожна громадська організація прагне отримати інституційний грант, щоб мати можливість вільно робити те, у що вона вірить, так і університети заслуговують на такий підхід. 

Студентки і студенти на парах. Ілюстративне фото

Інституційне фінансування — це як і складний процес, так і виклик для Міністерства. Проєктування такої моделі та її втілення можуть зайняти десятиріччя. Інституційне фінансування — це про угоду та перемовини між університетом та Міністерством із залученням, скажімо, місцевої влади, громадськості та навіть інших університетів. Це однаково і про тактику, і про стратегію того, як нам в досяжній перспективі забезпечити доступну (та повністю безкоштовну?), якісну вищу освіту для громадян і громадянок. Інституційне фінансування повинне розподіляти кошти не щороку, а на більші часові відтинки. Повинне включати умови та завдання, унікальні для кожного університету, утворені внаслідок компромісу між уявленнями про Університет різних акторів. А способи, якими університети досягатимуть цих завдань, мають бути залишені самим університетам. Фінансування не повинне безпосередньо залежати від кількості студентів. 

Довгий час університетські колективи не мали суб’єктності, а відтак не мали можливостей боротися за свої права на рівні університету, адже більшість питань вирішувало Міністерство. У фінансуванні воно досі відіграє визначальну роль. Коли більшість питань вирішуються — повністю або частково — на центральному рівні, то ми опиняємося в ситуації, де університетські колективи не мають реального впливу. Будь-які їхні незгоди переадресовуються Міністерству, а не вирішуються на рівні адміністрації університету. Тож, якщо ми вважаємо, що задіяні в університет люди повинні впливати на свою інституцію та покращувати її, то університетські колективи мають відчути можливість реального впливу насамперед на його фінансову складову. 

Доля інституції

Дати університетам свободу — це певний ризик(./?) Де гарантії, що університети не захоплять «недоброчесні», «погані» люди? Працювати з цим ризиком і є завданням Міністерства. Але не через контроль, який в умовах всеохопної антикорупційної політики перетворюється фактично на законодавця, диктуючи свої інтерпретації, а через методичну допомогу та заохочення. Про виміри останньої ми знаємо недостатньо. Міністерство має докластися до того, щоб розірвати зв’язок на рівні публічної дискусії між низькою якістю освіти та корупцією в університеті. Чи означає, що не треба зважати на так звані корупційні ризики в проєкті реформ? Звісно, що треба, але це має бути лише додатковим критерієм. Велика проблема в тому, що на рівні публічного дискурсу ми все більше урівнюємо свободу — дискреційні повноваження — з корупційними ризиками, так що виходить, що свобода і є корупційним ризиком. Ба більше, свобода дій, без яких неможлива якісна освіта, може непомітно для нас самих статити синонімом навіть не ризиків, а самої корупції. Якщо ми і далі асоціюватимемо свободу дій здебільшого з ризиком корупційності, то далеко не підемо. Проілюструвати цю тезу можна на конкретному прикладі. 

У свій час ЗНО стало проривною реформою, яка істотно посприяла подоланню корупції при вступі до вищих навчальних закладів. Утім, лякає, що ніхто не говорить про те, щоб розглядати ЗНО — чи то зараз НМТ — як тимчасовість. Хіба ми не прагнемо створити таку систему вищої освіти, де б університети могли реалізовувати свою автономію в тому числі через можливість обирати абітурієнтів, зважаючи на свої власні критерії, які могли би забезпечувати неоднорідність середовища? Натомість ми спостерігаємо дедалі однорідніший вступ. Можливо, зараз така уніфікація є важливою з суто практичних міркувань, але як це буває, щось треба створити, щоб від цього відмовитися. І ось наразі цієї частини «відмовитися» — нехай у майбутньому — в публічному полі просто немає. 

Випускники й випускниці на ЗНО. Фото: УНІАН

У книзі Майкла Сендела є цілий розділ, присвячений справедливості при зарахуванні в університет^[2]. Він порушує питання контроверсійно: чи дійсно найвищі бали та найкращі знання — це єдиний показник, який гарантує справедливість при зарахуванні в університет? Однозначної відповіді на це немає, оскільки вона залежить від того, що ми бачимо, коли дивимося на університет. Якщо основна його мета — це передати знання та створити висококваліфікованих працівників та працівниць, то, напевно, це справедливо — лишень турбує те, як вимірювати інтелектуальні здібності та чи можливі такі виміри взагалі. Але якщо університет постає перед нами як інституція, яка є не просто сукупністю студентів та студенток та яка має ширшу соціальну мету, то обліку знань та здібностей може бути замало. Мова тут йде передусім про те, в яких умовах соціалізуються студенти і про те, який стосунок у них вибудовується до знань. Якщо це середовище людей з однаковим досвідом, соціальним походженням, звичками та ідеями, то як університет-інституція буде змінювати та розвивати себе, а також змінювати та розвивати суспільство?

Утім, для багатьох теза про те, щоб дати свободу університетам обирати абітурієнтів може здатися буквальним закликом до корупції. Боротьба з корупцією парадоксально заганяє нас у ситуацію, де будь-яка реформа вищої освіти стає насамперед антикорупційною, а її освітня компонента — вторинною. Борючись з «усім поганим» у вищій освіті, ми не помічаємо, як руйнуємо те добре, що там ще залишилося. 

Варто повірити в університет як інституцію, яка здатна створити умови для ситуації знання як для студентства, так і для працівників. Коли ми проєктуємо зміни вищої освіти, то мусимо уявляти відповідальних і зацікавлених викладача та студента — адже вони такими є, якщо ми говоримо про Університет! Мова не про те, що ми маємо вигнати всіх «поганих» та набрати всіх «хороших», що нерідко можна почути в контексті інших реформ. Ні, мова про те, як створити гідні умови праці та навчання, де треба допомогти, а де просто не заважати. Ми маємо повірити в те, що наші викладачі та студенти заслуговують на це. Що ми можемо зробити, щоб їм було легше на складному шляху Істини? Стосунок зі знанням — це завжди про складність. Опановування науки — це про певне страждання суб’єкта — не дарма кажемо «гризти граніт» — то навіщо ж додавати до цього страждання зовнішній порядок: створювати додаткову невизначеність, контролювати кожний крок, вимагати уніфікації та іншими способами «причиняти добро»?