Крик галльського півня: революція і ліва політика у Франції

Андрій Рєпа

Перша частина (теоретична)

Є у революції початок...

Франція вважається батьківщиною першої в Європі великої політичної, соціальної та культурної революції 1789–1799 років, що заклала основи та принципи для всієї подальшої епохи модерну та лівої політики. Власне, поділ на «лівих» і «правих» з’явився під час цієї революції^[1]. Але, по суті, саму концепцію модерну можна вважати глобальним лівим проектом як таким, універсалістські ідеї якого виходять далеко за межі однієї країни й, за висловом Юргена Габермаса, є принципово «незавершеними» (Габермас 2001). Демократичні гасла «свободи, рівності, братерства», права людини та громадянина, просвітницькі ідеали, народний суверенітет, третій стан і санкюлоти, «декларація прав жінки та громадянки» (Олімпія де Гуж) і таке інше сформовані та підняті на знамена Великої французької революції, залишаються актуальними досі й є предметом численних дискусій та інтерпретацій (Milner 2016; Хобсбаум 1991). Розповідають, що коли Річард Ніксон під час візиту до Пекіна 1972 року запитав у китайського прем’єр-міністра Джоу Еньлая, що той думає про наслідки французької революції, той відповів, що про це «судити ще зарано».

Але так само внаслідок революції у Франції зароджується потужний рух контрреволюції та реакції — рух як політичний, так і інтелектуальний. Один із представників цієї «правої» течії Жозеф де Местр по гарячих слідах тих подій відзначав, що насправді контрреволюція не є «революцією у протилежному напрямку», не прагне повернутися назад, до минулого, але вона є самою «протилежністю революції». Тобто контрреволюційний Термідор, що прийшов на зміну революції, був насправді винаходженням нових і небачених історичних форм політики, які потім впливатимуть на появу авторитарних і тоталітарних рухів XX століття (Бенсаид 2009; Sternhell 2000).

Жан-Жозеф-Франсуа Тассер. Ніч з 9 на 10 термідора, арешт Робесп'єра

Усе XIX століття у Франції пройшло під знаком продовження або скасування революційних завоювань. Від 1815 року до липневої революції 1830 року політичне суспільство остаточно розділилося на два віртуальні табори: на партію Руху та партію Порядку^[2].

Або, як після революції 1848 року,  — на непримиренний антагонізм між «червоними» та «білими». При цьому поняття «лівий» стосувалося депутатів парламенту; у пресі про лівих писали як про «активних», «корисних» громадян, представлених завдяки системі цензового виборчого права. Правиця теж ніколи не була одностайною. Монархістська партія розділилася після 1815 року на ультрас, які мріяли про повернення до Старого ладу, та поміркованих, які приймали нову реальність. Всередині «білих» виділилися три головні ідеологічні сімейства: легітимісти (крайні традиціоналісти, монархісти, клерикали; категорично заперечували революцію), орлеаністи (більш помірні ліберальні консерватори; приймали завоювання революції, погоджувалися на парламентаризм, але заперечували загальне виборче право), а також бонапартисти (прибічники «сильної руки», які водночас спиралися на масову базу, патріотизм і прагнення до реформ, але зневажали парламентаризм і загальне виборче право) (Rémond 1982: 84). Останній в історії Франції монархічний режим Другої імперії упав під ударом вересневої революції 1870 року.

Ліві в ХІХ столітті прагнули встановлення республіки, і допоки Третя республіка не консолідувалася, вони перебували в постійній опозиції до будь-якої влади, звідки виникало стійке ототожнення тогочасної лівиці та опозиції. Коли ж республіка отримала стійкі гарантії, Клемансо вирік, що «революція  — це блок»; власне, тоді це був аналог проголошення «кінця історії», яким уславився Фукуяма на схилку XX століття. Мовляв, демократія закріплена парламентаризмом, влада за принципом походить від народу, а загальне виборче право сприяє збереженню свобод і гарантує неповернення тирана на престол. Одночасно конституційний і народний, республіканський лад проголошує законну рівність індивідів за допомогою загального виборчого права, а славетний «блок революції», що минув, надає йому історичного престижу.

Однак цій ідилії перешкодили так би мовити «нові ліві». Це була лівиця, що бореться проти капіталізму, і вона на свій лад продовжила справу лівиці, що виступала проти Старого режиму. Вона ратувала за усуспільнення власності, засобів виробництва, економічної діяльності. «Марксизм дав формулу, яка водночас забезпечувала безперервність і позначила би розрив між учорашньою лівицею та сьогоднішньою. Четвертий стан приходить на зміну третьому, пролетаріат замінював буржуазію. Ця остання розбила кайдани феодалізму, вирвала людей із кайданів місцевих спільнот, особистої відданості, релігії. Індивідууми, звільнені від пут і традиційних протекцій, опинилися беззахисними перед сліпими механізмами ринку та всесиллям капіталістів. Пролетаріат завершить визволення й відновить людський порядок на місці хаосу вільної економіки» (Арон 2006: 23).

Однак уже 1871 року у кривавій бані була потоплена Паризька комуна,  — і то спільними зусиллями «правих» і «лівих» при владі. Паризька комуна стала моментом істини й радикального розриву. Як написав Маркс, «[Паризька] комуна була революцією не проти тієї чи іншої форми державної влади — легітимістської, конституційної, республіканської або імператорської. Вона була революцією проти держави як такої, цього надприродного викидня суспільства; народ знову почав розпоряджатися сам і в своїх інтересах своїм власним суспільним життям» (Маркс 1960: 543–544). Отож із моменту цього знищення неможливо було далі говорити про єдність всередині лівих. Тепер слід говорити про лівих «системи» і лівих «події», тобто революції (Бадью 2013: 11–12; Maskolo 2011). Віднині треба відрізняти привладну, реформістську та системну «лівицю» від антивладної, антисистемної та революційної, яка пориває з державним консенсусом навколо буржуазного парламентаризму, імперіалістичного колоніалізму або капіталістичних і антинародних реформ, які часто-густо запроваджувалися саме «лівими» буржуазними урядовцями^[3].

Барикади Паризької Комуни, квітень 1871.

Такою псевдолівицею, яка не створювала ніяких серйозних проблем для наявного ладу, наприклад, за часів Третьої республіки була Parti Radical (Радикальна партія), а за Четвертої та П’ятої республіки (аж до сьогодення) — Parti Socialiste (Соціалістична партія). Прикметно, що коли у 1936 році й далі Parti communiste français (Французька комуністична партія, ФКП), яка тоді ще була доволі бойовою й антисистемною, зблизилася із соціалістами (передусім через негативні причини: потрібно було протидіяти наступу фашистів і петеністів), то мова не йшла про «ліву єдність», як-от через півстоліття згодом, а про «народний фронт», що зовсім не одне й те саме.  За таких умов можна виснувати, що системні ліві нехтують або хочуть приховати той факт, що головна суперечність сучасного суспільства пролягає не через ситуативний вододіл між «лівими / правими», а між капіталізмом і комунізмом (як її, цю суперечність, уперше в історії сформулював Маркс).

Свобода, рівність, братерство: Маркс вносить корективи

Французька ліва політика тісно пов’язана з історією та теорією марксизму в усьому його розмаїтті. Як стверджував інший відомий класик, хоч і дещо звужуючи, марксизм має три основні джерела та складові: німецька філософія, англосаксонська політекономія та французький соціалізм^[4]. І всі троє були своє­рідною відповіддю на революцію. До цього традиційного погляду треба додати кілька зауважень. Ідеї філософів-ідеалістів Фіхте, Шеллінга та Гегеля про свободу та суб’єкт історії, які дали марксизму філософське озброєння завдяки так званому «матеріалістичному перевертанню», будувалися як розмисли про Французьку революцію та ініціативу, яку вона дарувала народу. Крім того, британський чартизм, як перший великий рух пролетарських мас, зараховував себе до якобінської традиції. Енгельс і Маркс убачали в чартизмі прототип «класової партії» та «класової свідомості», прототип, що позбувався сектантського духу в стилі французького бабувізму та бланкізму^[5]. А сам по собі європейський соціалізм, окрім того, що був наслідком індустріалізації, поєднував на теоретичному рівні гуманізм Просвітництва і романтичні (чи християнські) ідеї, як можна організувати суспільство та особисте життя, а на політичному рівні абсолютно вписувався в продовження й радикалізацію революційних завоювань. Його утопічну складову Маркс і Енгельс прагли перенести на наукове підґрунтя^[6].

Однак Маркс, цілком належачи до цієї течії, що підтримувала французьку хвилю в Європі (згадаймо його фразу: «день німецького воскресіння з мертвих буде сповіщений криком галльського півня»^[7]), вносить, однак, ґрунтовні корективи. Щодо свободи, то вона, безперечно, є рухом суб’єктів, які колективно здобувають суверенітет, знищують Бастилію і привілеї, а отже, суб’єкти стають «громадянами». Але свобода, зазначає Маркс, у капіталістичному суспільстві  — це також механізм невблаганної експлуатації, що ґрунтується на вільній угоді працедавця та робітника, коли останній продає першому свою робочу силу як товар. Маркс коментує це в «Капіталі», вдаючись до гіркої іронії: «Сфера обігу, або обміну товарів, у рамках яких здійснюється купівля і продаж робочої сили, є справжнім едемом вроджених прав людини. Тут панує лише свобода, рівність, власність і Бентам...» (Маркс: 182). Отже, до категорії свободи примішується бентамівський утилітаризм та конкуренція на ринку праці. Як пояснював Маркс у «Маніфесті», революція всього-на-всього «розбила окови» феодальних відношень власності, що в якийсь момент стали гальмувати виробництво нового класу буржуазії; а на їхнє місце поставила вільну конкуренцію. У «Капіталі» Маркс робить наголос на анонімній владі системи експлуатації, яка не є ані сувереном, ані деспотом, ані паном. Як же тоді з нею боротися? Виходить, звільнення робітників — у новому революційному процесі  — не може зводитися лише до проголошення прав людини, як це робилося 1789 року. Цього просто недостатньо.

Те саме стосується й рівності. У «Критиці Готської програми» Маркс, розглядаючи ідеологію соціал-демократичних партій, підкреслює, що для них «рівне право за принципом все ще залишається правом буржуазним» (Маркс 1983: 15)^[8], а останнє зводить до однієї загальної мірки всі практичні нерівності. На переконання Маркса, право, держава, рівність є ключовими позначниками буржуазної ідеології, елементами буржуазного «політичного апарату», якому Революція надала чистої форми. Звідси випливає «анархістський» підхід Маркса (він протиставляє анархізму Бакуніна свій справжній анархізм), згідно з яким комунізм несумісний з існуванням держави; інакше кажучи, боротьба за комунізм несумісна з посиленням держави (Рюбель 2006: 7–13). А, на жаль, «усі революції до цього часу лише удосконалювали державницьку машину», включно з Великою французькою революцією, разом з її бонапартистським продовженням^[9]. Тому потрібна зовсім інша революція, пролетарська. Енгельс у «Анти-Дюрінгу» протиставив буржуазні вимоги рівності однойменним пролетарським вимогам: якщо розуміти першу буквально, то ми повертаємо проти капіталістів їхню власну мову. «Відтоді, як висуваються буржуазні вимоги знищення класових привілеїв, поруч з ними виступає і пролетарська вимога знищення самих класів (...) Пролетарі ловлять буржуазію на слові: рівність має бути не лише удаваною, вона має здійснюватися не лише в сфері держави, але й бути дійсною, вона має провадитися і в суспільній, економічній сфері. І зокрема відтоді, як французька буржуазія починаючи з великої революції висунула на перший план громадянську рівність, французький пролетаріат негайно вслід за цим відповів їй вимогою соціальної, економічної рівності, й вимога ця стала бойовим гаслом, характерним якраз для французьких робітників» (Энгельс 1967: 104).

І, нарешті, питання братерства. Це найбільш полемічний термін, оскільки в нього вкладали дуже різний сенс. Республіканський заклик «свобода, рівність, братерство» закріпився лише 1848 року як скорочена версія одного з гасел 1793 року: «Неподільний союз Республіки, свободи, рівності, братерства — або смерть». Смерть викинули, а замість братерства фур’єристи хотіли поставити право на працю. Однак це вже був натяк на зазіхання на священні права власності. Братерство звучало набагато миролюбніше: держава має допомагати всім знедоленим, а питання власності чіпати не потрібно. Натомість у «Маніфесті» Маркс робить питання власності ключем усієї емансипативної політики: «Комуністи всюди підтримують будь-який революційний рух, що спрямований проти наявного суспільного та політичного ладу. В усіх цих рухах вони висувають на перше місце питання про власність, як чільне питання руху...». Коли Маркс і Енгельс приєдналися до Союзу справедливих (який завдяки їм стане Союзом комуністів), то гаслом організації було «Всі люди  — браття». Маркс запропонував інше: «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!» (так завершується й «Маніфест Комуністичної партії»). Миттєво у фокус потрапляла класова політика, поділ праці, інтернаціоналізм, універсалізм конкретної боротьби на місцях, солідарність спільного зусилля...

Маркс і Енгельс в друкарні "Neue Rheinische Zeitung". Картина E. Sapiro

Звідси не випадково французька ліва політика, окрім своєї національної «винятковості», про яку ніколи не можна забувати, завжди матиме міжнародний рівень. 1864 року було створене Міжнародне співтовариство робітників, що здобуло відомість як «Перший інтернаціонал». За символ він обрав трьохпроменеву зірку, що означала співпрацю соціалістів, анархістів і республіканських демократів (згодом вона стане символом інтербригад у громадянській війні в Іспанії 1936–1939 років). Його установчий маніфест, написаний також Марксом, визначаючи політичну боротьбу «великим обов’язком» із боку робітничого класу, теж завершувався гаслом «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!». Під час Паризької комуни анархіст Ежен Потьє напише слова майбутнього міжнародного гімну робітничого класу під назвою «Інтернаціонал». Отже, Паризька комуна мислилася не як суто «паризька»; в очах її учасників вона мала універсальний, наднаціональний сенс! Одна з найвпливовіших лівих партій у Франції  — Соціалістична партія  — з 1905 до 1969 року називалася СФІО  — Section Française de l'Internationale Ouvrière (Французька секція Робітничого інтернаціоналу). Французька компартія належала до Комінтерну (Третій інтернаціонал, був розпущений 1943 року), а потім до Комінформу (1947–1956)^[10]. Троцькісти також створили свій «Четвертий інтернаціонал», заснований 1938 року в Парижі; а після 1963 року, коли почав діяти «Відновлений четвертий інтернаціонал», його французьку секцію представляла найактивніша під час травня 68-го троцькістська партія Революційна комуністична ліга (Ligue communiste révolutionnaire, LCR). Після 2009 року вона була розпущена, щоб на своїй базі утворити Нову антикапіталістичну партію (Nouveau parti anticapitaliste, NPA); вона також належить до міжнародної мережі «Європейські антикапіталістичні ліві» (The European Anti-Capitalist Left, EACL). Інша помітна троцькістська організація «Робітнича боротьба» (Lutte Ouvrière) координує міжнародну структуру «Союз комуністів-інтернаціоналістів» (Union Communiste Internationaliste). І так далі. Щодо французьких анархістів, на хвилі травня 68-го був створений довготривалий «Інтернаціонал федерацій анархістів» (ІФА, International of Anarchist Federations) в італійському місті Каррара за участі Даніеля Кон-Бендіта, одного з молодіжних лідерів «Червоного травня» в Парижі. Також існують кілька інших. Ближче до нашого часу в контексті плюральних рухів антиглобалізму французька організація АТТАК (Association pour la Taxation des Transactions financières et pour l'Action Citoyenne, ATTAC) і впливовий часопис «Le Monde diplomatique» стали ініціаторами створення Всесвітніх соціальних форумів, що від 2001 року організовуються в різних куточках світу (Бразилія, Індія, Пакистан, Кенія, Сенегал, Туніс, Квебек). Задля координації різноманітних соціальних рухів паралельно почали проходити Форум Америк, Азійський соціальний форум, Європейський соціальний форум (ЄСФ раз на рік збирався у Флоренції, Парижі, Лондоні, Афінах, Мальме (підготовча асамблея успішно відбулася в Києві), Стамбулі).

Французький марксизм: творчий вибух

Ці фундаментальні марксистські корективи, байдуже, подобалися вони чи ні, ліві мали брати до уваги в своїй конкретній політиці протягом усієї історії. На це накладаються серйозні історичні зміни: революційний анархо-синдикалізм пориває з соціалістичною партією, після Російської революції виникає Французька комуністична партія, відтак виникає ліва опозиція проти сталінізму, громадянська війна в Іспанії, антифашистський опір і колоніальна війна в Алжирі також суттєво змінюють лівий рух... На кшталт трьох сімейств правих, про які ми згадували вище, в лівих з часом теж утворилися свої сімейства. Найчастіше говорять про два: революційне та реформістське. Або, за визначенням політика-соціаліста Мішеля Рокара, є «перша лівиця» (більш тоталітарна) та «друга лівиця» (більш демократична) (Esprit 2006; Рокар 1990). Але чом би тоді не говорити про «третю лівицю», яка не є ані архаїчно-тоталітарною, ані ліберально-демократичною? Саме таким був, скажімо, «гошизм» у часи Травня 1968-го (Айвазова, Величковский 1989: 110–121). Після нього традиційно у випадку Франції заведено робити розрізнення між лівими (соцпартія та компартія) і крайніми лівими (троцькістами, маоїстами, анархістами) (Cosseron 2007: 20). Або ж, як після неоліберального повороту 1980-х, коли до влади прийшла Соціалістична партія, остаточно сформувався лівий політичний істеблішмент, так звані «соціал-ліберали» (які стають дедалі менше соціальними, а більше ліберальними); а з іншого боку, їм протистоїть «плюральна крайня лівиця» (Raynaud 2006)^[11].

Усі вони мали визначати свої позиції не лише в повсякденній політичній боротьбі, позначеній місцевою специфікою, а й у міжнародній боротьбі ідей, які залишив «марксистський поворот» у стані лівих. Марксизм давав лівим не тільки відповіді, але й ставив нові запитання, кидав гострі виклики, руйнував стереотипи, впливав організаційно, змушував сперечатися; часто він був не розв’язком тих чи тих проблем, а створював нові, ще складніші проблеми та нерозв’язні апорії. Вони належать і практиці, і теорії. Як бути з піднесенням націоналізмів? Як реагувати на імперіалізм? Яку позицію зайняти щодо війни? Який тип організації будувати? З ким утворювати альянси? Як ставитися до держави? Якою має бути соціалістична революція? Як бути з приватною власністю на засоби виробництва? Як оцінювати більшовизм і сталінізм? Як розуміти «диктатуру пролетаріату»^[12]? І так далі й таке подібне. Ліві формувалися в контексті цих неуникних запитань і проблем, які протягом XX–XXI століть тільки накопичувалися.

У своєму впливовому огляді «західного марксизму» британський дослідник Перрі Андерсон, говорячи про французький марксизм, зупинив свою увагу лише на двох постатях: Сартрі та Альтюссері (Андерсон 1991)^[13]. Обидва значно оновили теорію, поєднавши марксистські ідеї з філософією екзистенціалізму, сучасною антропологією, психоаналізом, структуралізмом та епістемологією. Втім, огляд Андерсона, на жаль, катастрофічно неповний. Річ у тім, що французький марксизм у 60-х тільки починав набирати оберти. До цього, як констатував сам Альтюссер, Франція перебувала в теоретичних «злиднях». І зовсім не через брак інтелектуальних потуг, а через те, що ліві у Франції займалися розв’язанням практичних питань політики й не мали часу на теорію. «У Німеччині був Маркс і Енгельс, був ранній Каутський; у Польщі — Роза Люксембург; у Росії — Ленін і Плеханов; у Італії був Лабріола, який (тимчасом ми мали нашого Сореля!) як рівний з рівним листувався з Енгельсом, а пізніше — Грамші. Щоб усвідомити наші злидні, що так разюче контрастують із багатством інших народів, потрібен був би чималий історичний аналіз. (...) обставини, що панували в тих країнах, унеможливили діяльність цих інтелектуалів. Панівні класи (феодали та буржуазія, що спиралися на церкву) найчастіше могли запропонувати їм лише підлеглі та сміховинні заняття. У тих країнах інтелектуали могли шукати свободу й майбуття тільки на боці робітничого, єдиного справді революційного класу» (Альтюссер 2006: 38). Натомість у Франції таким революційним класом була буржуазія, якій вдалося привернути на свій бік інтелектуалів. «Французькі інтелектуали змирилися зі своїм становищем і не шукали потреби шукати спасіння на боці робітничого класу; і навіть коли вони до нього приєднувалися, вони не могли радикально порвати з буржуазною ідеологією, під впливом якої вони сформувалися і яка далі існувала в їхньому ідеалізмі, їхньому реформізмі (Жорес) та їхньому позитивізмі» (Альтюссер 2006: 40). Отож нова ліва політика зародилася й існувала в умовах практичних проблем, але теоретичної «пустки». Коли  П.  Андерсон визначає філософське багатство «західного марксизму» через його академізм і розрив із робітничим класом, то це практично не стосується марксистів французьких. Вони всі були активними членами різних робітничих організацій, партій, профспілок, груп та ініціатив. Сартр створив концепцію «ангажованого інтелектуала», щоб на власному прикладі довести її ефективність, нехай ціною спроб і помилок (Birchall 2004); Альтюссер ніколи не залишав лав компартії, попри будь-які ускладнення; численні учні Альтюссера були учасниками травня 68-го, студентських та антивоєнних акцій, їхали до Латинської Америки, Китаю, бунтівної Чехословаччини, США. Інтелектуали створювали нові партії — маоїстські, троцькістські, анархістські. Вони йшли працювати на заводи, підтримували робітничі страйки, блокували електростанції та допомагали іммігрантам. Такий бурхливий активізм французького марксизму врешті дав свої теоретичні плоди, — їм потрібен був час, щоб визріти. Але не можна сказати, що це була бездумна епоха «голого ентузіазму». Зовсім навпаки; скажімо, тільки за 1966–67 роки виходять «Слова і речі» Фуко, «Від меду до попелу» Леві-Строса, «Матеріальна цивілізація і капіталізм» Броделя, «Система моди» Барта, «Писання» Лакана, «Про граматологію» Дерріда... Що називається, «греблю прорвало».

У цьому інтелектуальному контексті буде корисно скласти в хронологічному порядку таблицю деяких ключових, знакових творів французького марксизму. Багато цих праць вплинули й на світовий марксизм, спричинили широку критику та дискусію. Самі назви й дати багато що говорять про політичну та інтелектуальну історію:

1960–1970-ті роки
•     Жан-Поль Сартр. «Критика діалектичного розуму» (1960)
•     Костас Акселос. «Маркс, мислитель техніки» (1961)
•     П’єр Навілль. «Соціальний автоматизм» (1963)
•     Луї Альтюссер. «За Маркса» (1965), «Читати Капітал» (1965)
•     П’єр Машре. «Теорія літературного виробництва» (1966)
•     Максим Родісон. «Іслам і капіталізм» (1966)
•     Гі Дебор. «Суспільство спектаклю» (1967)
•     Режіс Дебре. «Революція в революції. Збройна боротьба й політична боротьба в Латинській Америці» (1967)
•     Нікос Пуланзас. «Політична влада і соціальні класи» (1968)
•     Емманюель Терре. «Марксизм перед „примітивними“ суспільствами» (1969)
•     Аргірі Емманюель. «Нерівний обмін: антагонізми в міжнародних економічних відносинах» (1969)
•     Роже Естабле, Крістіан Бодело. «Капіталістична школа у Франції» (1971)
•     Домінік Лекур. «До критики епістемології» (1972)
•     Клод Лефор. «Критика бюрократії» (1972)
•     Жіль Дельоз, Фелікс Гваттарі. «Анти-Едип: Капіталізм і шизофренія» (1972)
•     Ернест Мандель «Пізній капіталізм» (1972)

•     Моріс Годельє. «Горизонт, марксистські траєкторії в антропології» (1973)
•     Нікос Хаджиніколау. «Історія мистецтва і класова боротьба» (1973)
•     Жан-Франсуа Ліотар. «Відхилення від Маркса і Фройда» (1973), «Лібідинальна економіка» (1974)
•     Анрі Лефевр. «Виробництво простору» (1974)
•     Жак Рансьєр. «Урок Альтюссера» (1974)
•     Клод Мейясу. «Жінки, хлібні комори й капітали» (1975)
•     Мануель Кастельс. «Міська боротьба та політична влада» (1975)
•     Клод Лефор. «Людина понад міру: Нарис про „Архіпелаг Гулаг“ Солженіцина» (1975)
•     Корнеліус Касторіадіс «Уявне інституціювання суспільства (Марксизм і революційна теорія)» (1975)
•     Мішель Анрі. «Маркс: 1. Філософія реальності; 2. Філософія економіки» (1976)
•     Жан Бодріяр «Символічний обмін і смерть» (1976)
•     Жорж Дюменіль. «Поняття економічного закону в „Капіталі“» (1978)
•     Робер Лінар. «Я працюю на заводі» (1978)
•     Анрі Дені. «Економіка Маркса: історія поразки» (1980)
•     Андре Горц. «Прощання з пролетаріатом» (1980)

1980–2010 роки
•     Ален Бадью. «Теорія суб’єкта» (1982), «Буття та подія» (1988, другий том — 2006, третій том — 2017)
•     Жан-Люк Нансі. «Непродукована спільнота» (1983) 

1990-ті роки
•     П’єр Бурдьє «Злидні світу» (1993)
•     Деоніс Масколо. «У пошуках комунізму думки» (1993)
•     Жак Дерріда «Привиди Маркса» (1993)
•     Етьєн Балібар «Філософія Маркса» (1993)
•     Даніель Бенсаїд. «Маркс для наших часів» (1995)
•     Сільвен Лазарюс. «Антропологія імені» (1996)
•     Антуан Арту. «Маркс, держава і політика» (1999)

2000–2010-ті роки
•     Ізабель Гаро. «Фуко, Дельоз, Альтюссер і Маркс — Політика в філософії» (2000)
•     Міхаель Леві. «Ранкова зоря: сюрреалізм, марксизм, анархізм, ситуаціонізм» (2000)
•     Мішель Ваде. «Маркс, мислитель можливого» (2000)
•     Ален Бір. «Відтворення капіталу: пролегомени до загальної теорії капіталу» (2001)
•     Жан-Марі Венсан. «Інший Маркс: після марксизмів» (2001)
•     Крістін Дельфі «Головний ворог: політекономія патріархату. Мислити гендер» (2001)
•     Ерік Фассен. «Свобода, рівність, сексуальності: політична актуальність сексуальних питань» (2004)
•     Жан-Жак Лесеркль. «Марксистська філософія мови» (2004)
•     Мігель Абенсур. «Демократія проти держави: Маркс і макіавеллівський момент» (2004)
•     Жорж Лабіка. «Теорія насильства» (2007)
•     Ніколь-Едіт Тевенен. «Принц і лицемір: етика, політика і потяг до смерті» (2008)
•     Бадью, Жижек, Бальзо, Нансі, Рансьєр та ін. «Ідея комунізму» (2009, 2010)
•     Андре Тозель. «Марксизм 20 століття» (2010)
•     Фредерік Лордон. «Капіталізм, бажання і рабство. Маркс і Спіноза» (2010)
•     Максимільєн Рюбель. «Маркс і нові фагоцити» (2012)
•     Седрік Дюран. «Покінчити з Європою: бюрократичний цезаризм» (2013)
•     Тома Пікетті. «Капітал у XXI столітті» (2013)
•     Жак Біде. «Фуко разом з Марксом» (2014)
•     Жільбер Ашкар. «Марксизм, орієнталізм, космополітизм» (2015)
•     Ерік Альєз, Мауріціо Лаззарато. «Війни і Капітал» (2016)
•     Люк Больтанскі, Арно Ескерре. «Збагачення. Критика товару» (2017)
•     Статіс Кувелакіс. «Філософія і революція» (2017)

Хоч тут представлені далеко не всі досягнення за останні півстоліття (дещо можна було б додати), але добре видно, як на мене, що вимальовуються три чіткі епохи з певним вододілом між ними в 1980-х, тобто за часів неоліберального повороту (тоді Бадью здійснює новаторський синтез між попереднім екзистенціалізмом, структуралізмом і лаканівським психоаналізом, щоб запропонувати радикальну концепцію пост-маоїзму^[14]). 

Група текстів 1960–70-х («червоне десятиліття») свідчить про те, що марксизм переважно використовувався як інструмент певної актуальної політики, що переноситься на «іншу сцену» теорії (або, за висловом Альтюссера, «теоретичної практики», «політики в теорії» (Альтюссер 2015)). Теорія дозволяє окреслити свої наявні позиції та заснувати нові горизонти (більшість цих творів матимуть продовження). Друга група 1990-х теж дуже показова: кожна тема не розсіяна, — «точково», прицільно фокусується на своєму предметі (Бурдьє — на прекаріаті, інші — на Марксі, Лазарюс — на моменті переходу політики від ленінізму до постленінізму). 1990-ті роки вимагають від авторів особливої пильності, мінімалізму, зосередження та концентрації уваги на головному. Наступна хвиля, на противагу 90-м, вражає розмаїтістю тем: Маркс і марксизм віднині грають у «командну» гру; їх ставлять або зіставляють поруч з іншими течіями та явищами, старими або новими, й так вони випробовуються і взаємозбагачуються. Автори особливо прагнуть схопити й проаналізувати різні аспекти капіталізму (навіть такі немарксисти, як Пікетті), що, звісно, повертає їх до первісного жесту Маркса.

Якщо спробувати підсумувати цю траєкторію французького марксизму, то перша хвиля теоретичної практики прагнула бути політичною (змінювати світ, руйнуючи старе і творячи нове), друга хвиля  — аналітичною (ухопити та втримати старе й нове), третя  — герменевтичною (пояснити й повернутися до витоків у нових обставинах). Спершу теорія відставала й намагалася наздогнати практику. Потім вона випереджає, далеко вирвавшись уперед. Тепер практиці час наздогнати теорію.

1968: зміна політичної культури

Сьогодні є сенс порівнювати нові виступи проти неолібералізму XXI століття (ці виступи на Заході отримали назву «альтерглобалізму») з тим, що американський соціолог І. Валлерстайн назвав «світовою революцією 1968 року». Адже події навколо 1968 року захопили не тільки Францію, а практично цілий світ (американські та латиноамериканські університети, національно-визвольні процеси у третьому світі, антивоєнні протести, насамперед проти війни у В’єтнамі, повстання в Будапешті, польський Жовтень, чеська Весна, осінь 1969 року в Італії, активізація «шістдесятників» у СPСР тощо). Основою та каталізатором цих процесів стало молоде покоління. Молодіжний протест зосередився на трьох ділянках: боротьба проти старих апаратів держави (і насамперед ригідних освітніх установ); пошук нових контркультурних ідентичностей (символічні спільноти, альтернативне мистецтво, сексуальна революція тощо); участь у різноманітних соціальних рухах (антивоєнних, екологічних, феміністичних).

Але слід усвідомлювати, що після подій 68-го поширилась інтерпретація, що мала на меті применшити політичну вагу руху, тим самим вивищуючи його суто «культурний» бік (Ross 2002). Сьогодні історики-реакціонери навіть зводять усю історію травня 68-го лише до трьох слів: «Sex, drugs and rock-n-roll». Більш обізнані згадують слова режисера Ж.-Л. Годара: «Ми  — діти Маркса і кока-коли», помічаючи в цій фразі тільки кока-колу, як символ пришестя суспільства споживання. Але так забувають про те, що травень 68-го був часом найбільшого страйку в історії французького робітничого класу (10 млн страйкарів — рекорд за всю історію Франції). Містичним чином робітники розчинилися в «молоді», що стала єдиною дійовою особою протестів, так само як уся країна зводилася лише до паризьких вулиць Латинського кварталу. «Поколінням 68-го» вважають невелику (найбільш політизовану) групу студентів та інтелектуалів, гасла й ідеї яких і вивчають. Натомість із пам’яті стерлися мільйони страйкарів фабрик «Flins», «Billancourt», «Sud-Avignon», «Rhodiacéta» і т. д.

Отож, говорячи про травень 68-го, зазвичай віддають перевагу «контркультурній» компоненті (хоч вона була менш важливою, ніж у інших країнах) і нехтують компонентою політичною, справжні джерела якої насправді сягають ще в часи протестів проти війни в Алжирі. Водночас робітничий рух виявився надто залежним від ролі профспілок, які, своєю чергою, були налякані можливістю втратити свій контроль над робітничим рухом і дуже радо скористалися нагодою прийняти несумірні з розлогістю страйку подачки від міністерства праці.

Хай там як, події 1968 року спричинилися до становлення глобальної «лівої культури», яка позначила подальшу історію на цілі десятиліття. Тепер на її основі робилися начерки для подальшої стратегії лівих, переосмислювалася природа «революції» (боротьба класів? конфлікт поколінь? культурна революція? духовна революція?), а також чільних пріоритетів (захоплення державної влади? скасування капіталістичних виробничих відношень? зміна традиційних способів життя? відміна ієрархій та авторитарності?).

Словом-ключем у дискусіях 68-го стало «відчуження» (Brillant 2003). Крім того, що його поділяли як марксисти, так і християнські демократи, воно означало насамперед критику спеціалізації функцій та розділення сфер людської діяльності (це було викликано тим, що Крістін Росс влучно назвала «радикально-егалітарними сподіваннями»). Так, критика відчуження поширюється на всі сфери людського життя: у політичній сфері — це розділення держави та громадянського суспільства; у соціальній сфері — розділення між тими, хто ухвалює рішення, і тими, хто їх виконує; у культурній — розділення людини-творця й споживача. А об’єднання цих трьох сфер, з одного боку, перетворює парадигмальне розділення фізичної/розумової праці на архетип відчуження, а з іншого — робить питання про союз між студентами та робітниками питанням стратегічним. 

Як зазначає соціолог Ален Турен, «для студентів робітники уособлювали і грізну силу, і революційний клас par excellence, який вони ототожнювали з великими соціалістичними боями та Російською революцією. Отож студенти більше схилялися до ідеї соціальної революції, аніж до реальних робітників» (Touraine 1972). Університетська молодь романтизувала робітничий клас, а отже, уявляла останній як елемент своєї теорії. Насправді, як доводить Турен, робітники не були схильні до продовження боротьби з системою, обмежуючись питаннями власного зиску. Тому рух висував не тільки економічні вимоги в ім’я подолання експлуатації на підприємстві, але й ширші, радикальніші вимоги, що стосуються усього ладу: контроль за владою, зміна державних інститутів, демократизація суспільства. Це означає: «боротьбу проти масового споживання, товаризації людських стосунків, почуттів та сексуальності»; проти «маніпуляції потреб та бажань, дозвілля і почуттів з боку комерційної пропаганди (реклами)». Звичайно, це стосується усіх підвалин і традиційних зв’язків у суспільстві, а отже, не може не носити характеру культурного бунту. Студентство відіграє вирішальну роль у революційних по­діях радше не як інтелігенція, а як соціальний фактор. Турен наголошує на тому, що роль університету в суспільстві змінилася. Вона більше не така, як у традиційному суспільстві, в якому вона полягала в збереженні суспільних та культурних цінностей. Відтепер університети — це масові інститути, що все більше злютовані з новими виробничими апаратами. Насамперед студентів готують як осіб, що виконуватимуть роль «інтеграції та маніпуляції, без яких соціальна та економічна система не може розвиватися». Студенти  — це завтрашні робітники-технократи, хай навіть «інтелектуали», однаково вони будуть інтегровані в державні та економічні інституції. А ті, хто інтегруватиметься, будуть вважатися в суспільстві «невидимими» (проблеми не видно, отже, її не існує).

З іншого боку, університет вважається місцем не тільки соціа­лізації, а й місцем безнастанного розвитку знання та здобутку освіти; це місце не тільки навчання, а й дослідження, відкриття, експерименту. Насправді перша й друга ідеї  — не дві різні концепції університету, а два протилежні політичні погляди. І той, і той говорять про демократизацію. Але в першому випадку маємо справу з методикою відбору та відокремлення еліт від решти суспільства. У другому  — скасування відокремлення еліт від мас.

Університет включений в один шерег «соціальних питань», що й інші (в’язниця, помешкання, суд, школа, іммігранти тощо). Після «політичної» поразки революції 1968 року та корупції контркультурних рухів ідеологією «постмодернізму» на передній план виходять глибинні низові та довготривалі «суспільні рухи», що витворювалися та здобували гегемонію упродовж багатьох десятиліть. Це — більш-менш автономні феміністичні, антивоєнні, екологічні, правозахисні, антифашистські рухи. Перекладений на той час у Франції Маркузе доводив, що запорукою перемоги лівих є якомога гнучкіше розширення соціальної бази руху.

Водночас змінюється виробництво, а отже, й характер праці. У вік інформатизації та комп’ютеризації співвідношення фізичної та розумової праці дедалі складніше розділити. Так само для неоліберальної системи більше не існує поділу між молоддю й робітниками як суб’єктами праці та об’єктами капіталу. Для людини, для якої головним інструментом праці є її інтелект, більше немає межі для норми робочого часу. Віднині потрібно переосмислити ідею звільненої праці, а отже, творчих та ігрових потенцій вільної людини (Горц 2010; Болтански и Кьяпелло 2011; Bootang 2007). 

Молодь після «глобальної революції» 1968 року робила ставку на утопічні ідеї скасування підвалин старого світу та створення світу нового. Це був культурний пафос, що мав період політичного загострення. Але врешті від нього зберіглася довга й кропітка боротьба з «інституціями». Заклики до повалення держави, пропущені крізь тигель постмодернізму, призвели лишень до скасування соціальних гарантій, до типового для ліберальної економіки «негативного індивідуалізму» (коли хоч-не-хоч мусиш викручуватися самотужки), незахищеної та нестабільної праці, нових форм освіченого невігластва. Відомий філософ-анархіст Мішель Онфре (до речі, великий друг України) 2002 року започаткував популярний нині по всій країні «Народний університет» саме для того, щоб зробити освіту доступною й відкритою для кожного. Його підштовхнули до цього два мотиви: потрібно було якось протистояти зростанню правих настроїв серед населення (2002 року ультраправий кандидат Жан-Марі Ле Пен вийшов у другий тур президентських виборів) та «довершити травень 68-го» (Онфре 2016: 160). Що означає завершити розпочате травнем 68-го? Відповідь Онфре: втілити множинну революцію, починаючи зі свого життя. «Революція втілюється в множинних ситуаціях на місцях, там, де її активізують: у своїй сім’ї, майстерні, офісі, в парі, вдома, під родинним дахом, будь-де, щойно до справи залучено іншого. Ніяких відмовок відкласти на завтра те, що, зрештою, не робиться ніколи. Яке місце і час, сприятливі обставини та добра нагода для революції? Це теперішня мить. Констатуючи кінець будь-якого ймовірного революційного повстання, Дельоз у відповідь закликав до революційного становлення індивідів. Ця підказка має силу та потенціал і в наші дні» (Онфре 2016: 164–165).

Нещодавно Онфре пояснив, що для нього означає бути лівим: «Що означає бути лівим? Це не обов’язково голосувати на виборах за лівих або говорити, як говорять ліві. Насамперед це провадити ліве життя. Інакше кажучи, давати, поширювати, ділитися тим, що маєш: часом, грішми, енергією, почуттями, увагою, доброзичливістю, дружбою, турботливістю, ніжністю, готовністю прийти на допомогу... Провадити ліве життя означає втілювати на практиці ліві чесноти: щедрість, добровільне служіння, безкоштовність, розподіл, братерство» (Onfray 2016: 216). До цього ж закликає автономістський «Невидимий комітет» у маніфесті, який дістав гучний розголос і підтвердив свою популярність нещодавно під час низки акцій «Ніч стояння» на площі Республіки. Активісти, крім усього іншого, організували там роботу «Народного університету» (Сабурова 2016).

Крім бунту, стверджує «Невидимий комітет», потрібне «глибоке перетворення повсякденного життя, особистісна трансформація, що провадиться поза протоптаними стежками буржуазних демократій  — через формування комун. А комуна — це те, що відбувається, коли люди знаходять одне одного, здобувають взаєморозуміння й вирішують діяти разом... На кожному заводі, вулиці, в кожному домі, школі... Будь-який страйк — це комуна, будь-який дім, колективно окупований на ясних основах,  — це комуна... Вся влада комунам!» (Невидимый комитет 2011)^[15].

Соціалізм: дві політики

Коли Альтюссер говорив про «злидні» та «пустку» в теорії, то його пояснення стосувалося інтелектуалів (у широкому значенні слова). Річ не в тому, що їх не було. Якраз навпаки! Просто шукали вони свою реалізацію не на боці робітничого класу, а на боці прогресивної буржуазії: «У Франції ж бо сама буржуазія була революційною». Те саме можна сказати й про широкі народні маси, які, крім моментів соціальних потрясінь, врешті йшли на «історичний компроміс» із буржуазією. Це зрозумів перший великий лідер соціалістів Жан Жорес, протиставивши «німецькій» моделі класової боротьби «французький» альянс народу та прогресивної буржуазії. Він був переконаний, що народні маси можна від республіканських ідей поступово схилити в бік соціалістичних^[16].

Отож те, що традиційно називали «лівицею», починаючи від справи Дрейфуса, було результатом злиття двох відмінних течій: сподівання, на які покладалися народні маси щодо соціальної справедливості, і філософія прогресу, успадкована від Просвітництва. Без цих двох складових вважалося, що лівиця перестає бути властиво сама собою. Без ідеї соціа­льної
справедливості вона зводиться до бездушної технократії, що сліпо покладається на розвиток сучасного суспільства; а без ідеї прогресу вона схожа на звичайну доброчинність, яка не шукає справжніх причин несправедливості^[17]. Розум має поєднатися із серцем...

Однак, судячи з усього, ці прекрасні альянси між народом і буржуазією тепер у Франції розпалися. Дуже гостро суспільство відчуває існування двох радикально розведених між собою політик. З одного боку, це політика системи  — системи фінансового капіталу, система глобалізованого капіталізму, який підтримує і поглиблює нерівності. А з іншого боку, намагається пробитися антикапіталістична альтернатива. Лівиця зараз опинилася «обеззброєна» перед піднесенням правих сил саме через те, що вона тривалий час ототожнювала себе саме із «системою», з брутальною політикою неолібералізму та «жорсткою економікою», повністю підкорившись інтересам фінансового капіталу.

Отже, ретроспективно, слід уникати поширеного міфу про Францію як взірцево прогресивну країну, що буцімто постійно провадить революційну боротьбу, ніби на її сцені одне за одним з’являються просвітники, Руссо, Дантон, Робесп’єр, Червень 1848 року, Паризька комуна, Народний фронт, Опір, Звільнення, Травень 68-го... Адже є інша, ворожа першій, протилежна історія: реставрація 1815 року, Петен, колоніальні війни, Ніколя Саркозі... Останній, коли йшов на президентський пост, то проголосив 2007 року: «На цих виборах треба вирішити руба: чи спадок 68-го року триватиме, чи він буде ліквідований раз і назавжди!» (Бадью 2008: 17).

Для частини населення «лівий» уряд Франсуа Олланда відповідальний за безробіття, закриття заводів, деградацію комунальної сфери... Така політика розчистила шлях для крайніх правих з їхньою матрицею фашизму, расизму та ксенофобії, найголовнішу силу яких репрезентує Front National («Національний фронт») Марін Ле Пен. Ніколя Саркозі забрав у «Національного фронту» голоси на президентських виборах 2007 року, що породило ілюзію, нібито крайні праві занепадають. Тому не було організовано скоординованої й масової антифашистської протидії. Це означає, що єдина надія протистояти неоліберальній та коричневій хвилі, єдина надійна альтернатива — це розвиток міжнародних антикапіталістичних сил, які не йдуть на компроміс із соціал-ліберальним урядом, «лівий» він чи «правий».

Друга частина (практична)

Зародження соціалістичних партій

Після поразки Паризької комуни 1871 року робітничий рух перебував у занепаді. На основі кооперативних товариств утворилося кілька груп. 1878 року марксист Жуль Гед під час робітничого з’їзду засновує в Ліоні Fédération des travailleurs socialistes de France (Федерацію партії робітників-соціалістів Франції, ФПРСФ). 1880 року під час з’їзду в Гаврі ця федерація ухвалює програму, складену Карлом Марксом, Жулем Гедом і Полем Лафаргом. 1881 року стався перший розкол з ініціативи Едуара Вайяна, який симпатизував бланкізму і заснував Comité révolutionnaire central (Центральний революційний комітет), який стане Parti socialiste révolutionnaire (Революційною соціалістичною партією, РСП), теж бланкістською, в 1898 році. Тимчасом поразка на виборах 1881 року призвела до того, що члени федерації забажали більш помірного курсу. Тому її очолив реформіст Поль Брусс (прихильник «посибілізму», тобто «можливих заходів»), який у 1902 році об’єднав ФПРСФ з Parti ouvrier socialiste révolutionnaire (Р еволюційною соціалістичною робітничою партією, РСРП) Жана Аллемана (т. зв. партія «аллеманістів») та «незалежними» соціалістами на чолі з Жаном Жоресом. На цій основі виникла Parti socialiste français (Французька соціалістична партія, ФСП).

Жан Жорес виступає під час страйку в Кармо. Літогафія A. Rossignol.

1882 року (з’їзд у Сент-Етьєні) марксисти під проводом Жуля Геда покидають FTSF і засновують Parti ouvrier (Робітничу партію, РП), першу марксистську партію у Франції, яку згодом у 1893 році, щоб уникнути звинувачень націоналістів і реваншистів у «непатріотичності», назвуть Parti ouvrier français (Французькою робітничою партією, ФРП). Але ФРП завжди була й залишиться на інтернаціоналістичних позиціях. У 1901 році до неї приєднається Parti socialiste révolutionnaire (Революційна соціалістична партія, РСП) Едуара Вайяна в межах Unité socialiste révolutionnaire (Революційної соціалістичної єдності, USR). Остання 1902 року дістане назву Parti socialiste de France (Соціалістична партія Франції, СПФ).

На Амстердамському з’їзді Другого інтернаціоналу в 1904 році було вирішено об’єднати ці два рухи, реформістський і революційний. Наступного року у Парижі відбувся з’їзд, який назвали з’їздом об’єднання. На ньому було проголошено заснування Section Française de l'Internationale Ouvrière — SFIO ( Французької секції робітничого інтернаціоналу, СФІО; було б логічніше, щоб назва була «соціалістичного інтернаціо­налу», але аллеманісти наполягли, щоб у назві було присутнє слово «робітничий»). Це сталося 23 квітня 1905 року. Були злиті в одне дві партії: Французька соціалістична партія (Жан Жорес, «незалежні», «посибілісти», «аллеманісти») і Соціалістична партія Франції (Жуль Гед, Едуар Вайян, бланкісти).

Виникнення профспілкового руху

Від 1871 до 1883 року спостерігалося зростання робітничих страйків. За даними поліції, 1876 року було зафіксовано діяльність 182 профспілок (синдикатів), що налічували 31 700 членів. Протягом наступних чотирьох років ця кількість зросла до 478 проф­спілок (64 тис. членів). Уряд легалізує дія­льність робітничих та підприємницьких профспілок законом від 1884 року. Ще за два роки була сформована Fédération nationale des syndicats (Національна федерація профспілок, FNS), на яку впливали гедисти. Нарешті, 1895 року була заснована Confédération générale du travail ( Всезагальна Конфедерація Праці, ВКП), основу якої спершу склали поліграфісти та залізничники. З часом ВКП зміцнює й розширює свою структуру. Від 1900 року виходить друкований орган ВКП  — «Голос народу». В перші роки XX століття ВКП нараховує близько 100 тис. членів. Усередині профспілки активніше себе виявляють анархо-синдикалісти, як-от Віктор Гріфюельс та Еміль Пуже. На жаль, 1901 року помирає інший видатний діяч синдикалістського руху, анархіст Фернан Пелутьє, який розробив концепцію «загального страйку». В 1904 році на з’їзді ВКП ухвалює вимогу про 8-годинний робочий день.

Ам’єнська хартія 

У жовтні 1906 року на з’їзді в Ам’єні ВКП ухвалила програмну декларацію, що дозволила організації перейти на позиції анархо-синдикалізму, зокрема революційного синдикалізму (непримиренність класової боротьби між пролетаріатом і буржуазією) і т. зв. «бойового синдикалізму» (надається пріоритет прямій дії: страйки, бойкот, саботаж, повсякденне покращення умов праці...), декларація оголошує профспілки незалежними від політичних організацій. Під час з’їзду гедисти опинилися в меншості стосовно революціонерів і реформістів. З’їзд позначив розрив із СФІО, а також із соціалістичною Міжнародною профспілковою федерацією.

Федерація шахтарів приєднується до ВКП, невдовзі після свого масового страйку, в результаті якого було арештовано багато членів конфедерації. Коли відбувався марсельський з’їзд 1908 року, чимало керівників організації перебували за ґратами. ВКП протистоїть закону щодо пенсійного віку робітників і селян: уряд встановив 65 років, тимчасом як середня тривалість життя в країні складає 50 років (ВКП говорить про «пенсії для мерців»). Також лідери ВКП висловлюються проти війни. До початку Першої світової війни ВКП залишалася єдиною профспілковою конфедерацією в країні зі складом у 700 тис. членів (всього в країні 7 млн. робітників). Починає виходити газета «Робітниче життя», яка називає себе «революційно-синдикалістською, антипарламентською» (головний редактор — П’єр Монат). На її основі постала газета «Нове робітниче життя», яка досі є друкованим органом ВКП.
 

Зародження французького анархізму 

Ще у вересні 1872 року анархісти організаційно поривають із марксистами, покинувши лави Першого інтернаціоналу. Загалом в анархізмі можна виділити п’ять течій, і всі вони так чи інакше пов’язані з Францією. По-перше, найстарша течія — прудонізм (від імені П’єра Жозефа Прудона) виступає за нові економічні відносини, базовані на системі мютюелізму (обопільної допомоги) та кооперації. По-друге, анархо-комунізм, сформульований Михайлом Бакуніним, який бажає негайного встановлення бездержавного та некапіталістичного ладу шляхом революції, яка, на відміну від марксистської концепції, не призводить до диктатури пролетаріату. По-третє, анархо-синдикалізм, який погоджується з марксизмом у тому, що революцію має здійснити робітничий клас  — через оголошення загального страйку (Фернан Пеллутьє, Еміль Пуже, Жорж Сорель, Едуар Берт). По-четверте, індивідуалістичний анархізм (Штірнер, Торо; у Франції  — Ернест Арман, Жорж Палант), який не вірить у неодмінну революційну здатність мас  — передусім треба шукати революційні ресурси у власних силах, відкидаючи нав’язані зовні закони та урядування (Етьєн де ля Боесі: «Наберіться відваги більше не слугувати, і ось ви вільні!»). Нарешті, християнський анархізм у дусі Лева Толстого несе насамперед цінності егалітаризму, пацифізму та ненасильницького спротиву (у Франції, окрім Е. Армана, найближчим до цих ідей був Жак Еллюль (див. його «Анархія і християнство»).

А втім, більшість анархістів минулого та сучасності залишається вільнодумцями й атеїстами («Ні бога, ні пана»): від Андре Лорюло та Себатьяна Фора — до Даніеля Герена, Рауля Ванейгема та Мішеля Онфре.

Поява Французької комуністичної партії

1914 року більшість СФІО підтримала війну, зрадивши свої попередні інтернаціоналістські та пацифістські заяви. Більше того, вбивство противника війни Жана Жореса, потім російська революція й громадянська війна, післявоєнний травматичний досвід, повстання спартакістів у Німеччині, загальний страйк у Франції змінюють лівий табір і розділяють його між прихильниками революції та реформістів. Так, на конгресі СФІО, що відбувся в Турі 25–30 грудня 1920 року внаслідок глибоких ідеологічних розходжень більшість соціалістів вийшла з Соціалістичної партії. Вони вирішили приєднатися до ленінського Комінтерну й оголосили про створення Section française de l'Internationale communiste (Французької секції Комуністичного інтернаціоналу, ФСКІ). Меншість залишилася в СФІО під керівництвом Леона Блюма.

Перші роки молодої ФКП позначилися кількома гучними виключеннями деяких партійних засновників (Борис Суварін, Альфред Росмер, П’єр Монат, Альбер Трен...), поступовою сталінізацією, маніфестаціями проти Рифської війни 1921–1926 років, а також загальною антивоєнною позицією. Молоді лідери партії, керуючись вказівками Комінтерну, провадять політику «клас проти класу», яка виключала співпрацю з буржуазними партіями, включно з СФІО. На парламентських виборах 1924 року ФКП отримує 9,82  % голосів виборців і має 26 депутатів. Однак на виборах 1928 року втрачає половину. Це дає можливість молодому секретареві Морису Торезу очолити керівництво. У т. зв. «справі Фантомаса» (або «справі рабкорів») 1932 року деякі члени ФКП були звинувачені в шпигунстві на користь СРСР.

Ліва опозиція проти сталінізму

Ті крайні ліві та комуністичні активісти, які не були згідні зі сталінізацією партії, формують окремі утворення: синдикалістський часопис «Пролетарська революція» (1926) П’єра Моната, «Демократично-комуністичне коло» (CCD) Бориса Суваріна (1930), «Комуністична єдність» (l’UC, 1933), «Комуністична ліга» (1930, спершу гуртувалися всередині ФКП навколо бюлетеня «La Vérité»). Остання увійшла в 1934 році в СФІО, утворивши там Групу більшовиків-ленінців (BL), однак була звідти виключена в 1935 році. Після цього в 1936 році група довкола Реймона Моліньє та П’єра Франка (бюлетень «Комуна») приєдналася до Міжнародної комуністичної партії (PCI), але більшість «Ліги» в 1936 році увійшла до Міжнародної робітничої партії (POI, лідери — Раймон Моліньє, П’єр Навіль, Альфред Росмер), яка стає французькою секцією троцькістського Четвертого інтернаціоналу (1936–1939, 1942–1944) й видає газету «Робітнича боротьба».

Народний фронт

Після приходу до влади Гітлера та активізації французьких ультраправих компартія застосовує нову, менш сектантську лінію, спрямовану на широку антифашистську стратегію. Боротьба між Жаком Доріо та Морісом Торезом за керівництво ФКП закінчилася у 1934 році виходом Жака Доріо, який створив власну організацію («Французьку народну партію»). Будь-яка опозиція призводить до виключення (головного редактора газети «Юманіте» Андре Ферра теж виключено з ФКП, перейшов до СФІО). Тореза підтримують Жак Дюкло, Бенуа Фрашон і Ежен Фрід (який був делегатом Комінтерну від ФКП і, ймовірно, справжнім керівником ФКП у 1930–1939 роках). Команда Торез-Дюкло-Франшон керуватиме компартією близько тридцяти років.

Поступово ФКП зближується з СФІО на основі антифашистської єдності. На парламентські вибори 1936 року комуністи, соціалісти й радикали висувають спільну програму. Навесні Народний фронт перемагає на виборах. ФКП здобуває 72 місця і підтримує уряд Блюма, не входячи до нього. Унітарна всезагальна конфедерація праці (CGTU), яка вийшла з ВКП після з’їзду в Турі, знову вливається в лави ВКП. Через кілька тижнів після перемоги Народного фронту почалися масові робітничі страйки. В травні та червні страйкувало близько 2 млн. робітників. Кількість профспілок зросла з 1,5 млн. членів до майже 5 млн. 7 червня за сприяння уряду Народного фронту ВКП і Всезагальна конфедерація французьких працедавців (CGPF) уклали між собою «Матиньонські домовленості», що було вагомою перемогою профспілок. 19 червня декретом уряду Леона Блюма були заборонені фашистські організації. Народний фронт розпочав широку програму реформ.

Під час громадянської війни в Іспанії 1936–1939 років ФКП та інші ліві організації Франції надсилають велику кількість добровольців у інтернаціональні бригади на підтримку іспанських республіканців.

Рух опору

Після підписання договору про співробітництво між нацистською Німеччиною, Францією та Британією у 1938 році, а також після німецько-радянського пакту 1939 року комуністи розгублені: одні підтримують, інші відмовляються. Уряд Даладьє забороняє діяльність Компартії, вона переходить на нелегальне становище. Після німецької окупації лівим вдалося організувати багатотисячну демонстрацію робітників і студентів у Парижі 11 листопада 1940 року. Наприкінці 1940 року була створена воєнна «Спеціальна організація», в склад якої ввійшли ліві активісти, які мали бойову підготовку. В грудні 1940 року партизани підірвали електростанцію й пустили під відкіс німецький ешелон. У травні 1941 року ФКП допомагала проведенню 100-тисячного страйку шахтарів у північних департаментах країни. Після нападу Німеччини на СРСР Компартія організовує широкомасштабний рух опору, створивши мережу по всій країні (одна з найвідоміших — «група Манушяна»). Керівництвом компартії в жовтні 1941 року був створений Національний військовий комітет (CMN), потім внаслідок об’єднання «Спеціальної організації», «Батальйонів молоді» і бойових загонів робітників-іммігрантів наприкінці 1941 року створена єдина військова організація «Вільні стрілки і партизани», якій підпорядковувалися численні загони макі (гірські партизани). У 1943 році була створена Національна рада опору, що об’єднувала розрізнені антифашистські сили у Франції. Того ж року ліві та комуністи відіграли ключову роль у Паризькому повстанні. Під час звільнення Франції союзними військами ФКП досягла піку свого
впливу й контролювала значні частини країни за допомогою загонів опору. Керівництво компартії, ідучи за вказівками Сталіна, наказало партизанському рухові роззброїтись і підтримувати новий загальнонаціональний уряд спільно з християнськими демократами, соціалістами та комуністами. До кінця 1945 року кількість членів ФКП досягла півмільйона.

Четверта республіка

Увійшовши в уряд Шарля де Голля, соціалісти та комуністи, діючи спільно, домоглися ухвалення низки важливих прогресивних актів: демократичної конституції 1946 року, соціального законодавства, часткової націоналізації банків і великої промисловості. На виборах у листопаді 1946 року ФКП здобула найбільшу кількість голосів, навіть випередивши СФІО та християнсько-демократичний Народний республіканський рух (MRP). Однак у травні 1947 року комуністи були змушені покинути уряд Поля Рамадьє, як того вимагали США згідно з «планом Маршалла». У листопаді, протестуючи проти арешту металургійних робітників у Марселі, ВКП оголосила загальний страйк. Протести поширились і на Париж, страйкували 3 млн робітників. Прем’єр-міністр Рамадьє пішов у відставку, побоюючись, що розпочалося загальне повстання.

Наступне десятиліття позначилося значним впливом зовнішньої політики. Під час «брудної війни» у В’єтнамі (1947–1954) ліві організовують масові кампанії проти французького імперіалізму. Також формується антивоєнний рух під час війни в Алжирі (1954–1962). Після придушення угорського повстання 1956 року популярність компартії спадає. Наприклад, Ж.-П. Сартр, бувши попутником ФКП через підтримку Фронту національного звільнення Алжиру та Кубинської революції, після угорських подій порвав із ФКП і приєднався до крайньої лівиці.

П’ята республіка

Інші ліві, які були незадоволені політикою як ФКП, так і СФІО, переходили до Об’єднаної соціалістичної партії (PSU). Ця партія виникла з двох опозиційних рухів: проти війни в Алжирі та проти підтримки з боку СФІО «державного перевороту» де Голля 1958 року. PSU існувала протягом 1960–1989 років, у 1967–1973 її очолював Мішель Рокар, однак він підтримав Франсуа Міттерана на президентських виборах і зі своїми прибічниками перейшов до соцпартії.

На парламентських виборах 1962 року комуністи й соціа­лісти виступили спільно й збільшили число своїх депутатів у парламенті (1958 року у ФКП було 10 місць, у СФІО – 40, у 1962 році  — відповідно 41 і 65). Під час загального страйку шахтарів 1963 року організації ФКП і СФІО діяли єдиним фронтом. 1965 року на президентських виборах ФКП підтримала кандидатуру соціаліста Франсуа Міттерана від його «Федерації демократичних і соціалістичних лівих сил». Остання також підписала з ФКП угоду про єдність дій на парламентських виборах. 1967 року ФКП отримала 73 місця в парламенті, а СФІО — 116.

Травень 68

У травні та червні 1968 року численні студентські маніфестації й зіткнення з поліцією переростають у масові робітничі страйки, участь у яких взяли 10 млн робітників. Ці події можна поділити на три фази: «студентський період» (3–13 травня, 13 травня —
дата кульмінаційної маніфестації); «соціальний період» (13–27 травня — дата ухвалення «Гренелльських домовленостей») і «політичний період» (27–30 червня — дата парламентський виборів). Окрім суто соціальних питань, був поставлений під сумнів 10-річний режим де Голля, але й, ширше, підважувалися основи всіх форм «влади» й «відчуження». Протестувальники вимагали «лібералізації звичаїв», скасування «старого університету», засуджували споживацтво, капіталізм, більшість традиційних інституцій і цінностей. Ці події вилилися в нові форми боротьби та мобілізації в 1970-х, нові соціальні рухи, такі як автономізм і самоорганізація, політична екологія, феміністичні рухи, децентралізація, пробудження інтересу до міноритарних культур тощо.

Крайня лівиця

Оскільки ФКП стала на бік де Голля, вона закликала до припинення страйку. Також вона спричиняла відторгнення багатьох лівих через підтримку (хоч із застереженнями) радянського вторгнення в Чехословаччину, що сталося в серпні 1968 року. Радикальна молодь шукає альтернативи в політичних версіях французького маоїзму, троцькізму, анархізму, ситуаціонізму (представники останнього випустили три книги, які мали неабиякий попит серед молоді: анонімна брошура «Про злидні в студентському середовищі», «Суспільство спектаклю» Гі Дебора, «Революція повсякденного життя» Рауля Ванейгема).

Унаслідок арештів після квітневих маніфестацій проти війни у В’єтнамі студенти-анархісти Даніель Кон-Бендіт і Жан-П’єр Дютей з організації «Чорне і червоне» збирають «Рух 22 березня», який об’єднав молодіжні сили анархістів, ситуаціоністів, троцькістів і «мао-спонтекс» (маоїсти-спонтанеїсти). Також студенти вимагали університетські реформи, скасування розділу між чоловічими й жіночими гуртожитками тощо. Між «Рухом 22 березня» та поліцією зчиняються жорстокі зіткнення. Декан університету Нантера зачиняє будівлю, і рух переходить до Сорбони. 13 травня відбувається багатомільйонна маніфестація.

Декретом від 12 червня урядом були заборонені такі організації, як «Рух 22 березня» та одинадцять інших крайніх лівих груп. Анархісти «Чорного і червоного» співпрацюватимуть з групою «Робітнича інформація та кореспонденція» (колишня група «Соціалізм або варварство»); троцькісти «Революційної комуністичної молоді» (відомі лідери — Ален Крівін, Анрі Вебер, філософ Даніель Бенсаїд); інші започаткують, окрім дрібніших, найвідомішу маоїстську організацію «Пролетарська лівиця» (помітні активісти — Бені Леві, Ален Гейсмар, Олів’є Ролен, Серж Жулі, Ж.-К. Мільнер, Андре Глюксман). Студенти-маоїсти відправляють інтелектуалів зі своїх лав не лише підтримувати страйки, а й працювати на заводи задля подолання своєї «дрібнобуржуазності» та агітації серед місцевих робітників. Після офіційної заборони «законом Марселена» від 1970 року «Пролетарська лівиця» ще кілька років продовжуватиме випускати газету «Справа народу» (її підтримує Сартр). На її базі Серж Жулі стане засновником відомої французької щоденної газети «Ліберасьон», яка існує досі.

Що стосується троцькістів, «Революційна комуністична молодь» разом із Міжнародною комуністичною партією (PCI) 1969 року засновують «Революційну лігу». 1974 року на її основі з’явилася впливова партія «Революційна комуністична ліга» (LCR), яку очолили Ален Крівін і Даніель Бенсаїд. 2009 року «Ліга» саморозпустилася, щоб утворити більш широку й сучасну ліворадикальну організацію «Нова антикапіталістична партія» (NPA), яка існує досі (видають тижневик «Антикапіталіст» і міжнародний щомісячний бюлетень «Inprecor»). Поряд існує ще одна важлива троцькістська партія — «Робітнича боротьба» (LO). Ця партія, яка була започаткована ще 1939 року революціонерами-антисталіністами, зберігає свою ідентичність донині й зосереджується на роботі саме з найманими працівниками в робітничому середовищі. Водночас «Робітнича боротьба» дуже активна політично: її багаторічна речниця Арлет Лагіє щоразу бере участь у всіх президентських кампаніях заради поширення ідей партії й користується незмінною підтримкою ліворадикального електорату (найкращий результат  — вибори 2002 року: 5,72  % (1,6 млн голосів)). Так само представник «Революційної комуністичної ліги» молодий активіст Олів’є Безансно брав участь у кількох президентських кампаніях і здобував доволі непоганий результат (у 2002 році  — 4,25  % (1,3 млн), у 2007 році — 4,08 % (1,5 млн)). Безансно став наймолодшим кандидатом у президенти за всю історію країни (28 років). Нині речником NPA є 50-річний профспілковий діяч Філіп Путу, а «Робітничу боротьбу» представляє 47-річна викладачка економіки Наталі Арто.

Занепад компартії та соцпартії

Після Травня-68 компартія відмовилася від революційної стратегії й ухвалила маніфест «За передову демократію, за соціалістичну Францію» (1976 року офіційно скасована доктрина «диктатури пролетаріату» на користь «демократичного шляху до соціалізму»). У 1971 році на з’їзді в Епіне СФІО внаслідок злиття з «Конвентом республіканських інститутів» стає Соціалістичною партією на чолі з Франсуа Міттераном. 1972 року на основі «програми народної єдності» був створений спільний уряд між членами Соцпартії, ФКП і лівим крилом партії радикалів. Того ж року компартію очолив Жорж Марше. На президентських виборах 1974 року ФКП підтримала кандидатуру Франсуа Міттерана, який був дуже близький до перемоги (49,19 % голосів). У поразці на парламентських виборах наступного року соціалісти звинуватили комуністів за розкол серед лівих; уперше з 1936 року ФКП перестала бути «першою партією» серед лівиці.

Коли Міттеран став президентом 1981 року (залишався на посаді два терміни поспіль, до 1995 року), ФКП увійшла в уряд уперше з 1947 року, але вона перетворилася в молодшого партнера соціалістів. Кабінет соціаліста П’єра Моруа розпочав діяльність з виконання передвиборчих обіцянок (скоротив робочий тиждень до 39 годин, знизив пенсійний вік до 60 років), однак з 1983 року Міттеран переходить до «жорсткої економії» та згортання соціальних програм. Руками соціалістів при владі розпочинається курс на неолібералізм «по-французьки» (під неформальним гаслом «Хай живе криза!»). Міттеран обирає тактику довготривалого «співіснування» з правими прем’єр-міністрами, які робили всю брудну справу з його мовчазної згоди.

Розпад Радянського Союзу дискредитував прорадянську ФКП, яка не саморозпустилася й не змінила назви, як інші європейські компартії. 1994 року ФКП очолив Робер Ю, який на президентських виборах 2002 року здобув лише 3,4 % голосів виборців. У 2003 році лідеркою компартії стала Марі-Жорж Бюффе. Партія схвалила курс «нового комунізму» з підтримкою лівих сил й активною опозиційною діяльністю щодо нинішніх урядових реформ. Починаючи з уряду «плюралістичної лівиці» при Л. Жоспені (обіймав пост прем’єр-міністра в 1997–2002), ліві при владі навчилися виживати за рахунок лавірування від групи до групи, від коаліції до коаліції (із Соцпартією, Зеленими, Радикальною партією лівих, Рухом громадян). Наразі в парламенті ФКП заради формування фракції лівіше Соцпартії об’єднується з зеленими та іншими лівими, складаючи групу «Демократичні та республіканські ліві».

На хвилі невдоволення правлінням Саркозі 2012 року громадяни обрали президентом соціаліста Франсуа Олланда. Також соціалістам вдалося сформувати «ліву» парламентську більшість. Утім, це не завадило їм знову провадити антисоціальні реформи. Головною обіцянкою Олланда було подолання безробіття, з чим він не впорався  — без роботи в 2016 році залишається близько 4 млн осіб. У відповідь уряд скорочує витрати бюджету на 50 млрд євро. Бізнесу Олланд запропонував так званий «пакт відповідальності»: зниження податків на 40 млрд в обмін на створення робочих місць. Заразом у 2015 році міністр економіки Емманюель Макрон розробив низку заходів економічної лібералізації («закон Макрона»). Піком антинародної економічної політики став проект закону про зміну трудового кодексу міністра праці М. Ель-Хомрі. В країні розпочався масовий окупай-рух лівого напрямку «Нічне стояння». На кінець своєї каденції Олланд побив рекорд як найбільш непопулярний президент в історії країни (кін. 2016 року — 11 % підтримки).

Соціальні протести

Наймасовіші рухи у Франції останніх десятиліть були пов’язані з боротьбою проти неоліберальних реформ, де чільним є питання праці та захисту соціальних гарантій: маніфестації поштово-телекомунікаційних компаній (1974), залізничників (1986), працівників охорони здоров’я (1988). Наймасовіші протести й загальні страйки, другі за обсягом після 68-го року, вибухнули у грудні 1995 року проти «плану» реформ правого уряду Алена Жюппе. Також уряд Жюппе брутально викинув і депортував 300 нелегальних іммігрантів, які знайшли тимчасовий притулок у церкві Сен-Бернар (1996). Така політика щодо іммігрантів, підживлюючи праві та ксенофобні настрої в суспільстві, не змінилася досі (на цьому підґрунті час від часу спалахують бунти у передмістях, як-от у 2005 році чи в 2017 році). Неоліберальна політика систематично таврує робітників іноземного походження «іммігрантами» замість вважати їх представниками робітничого класу з відповідними правами. Ще в 1980-ті була створена асоціація SOS-Racisme, яка діє до цього часу. В 1990-ті суспільні рухи спромоглися створити низку ефективних лівих ініціатив та організацій: Ras L’Front, AC !, Act up, DAL [Droit au logement — Право на помешкання]... які борються проти расизму, антисемітизму, гендерної, соціальної та іншої дискримінації. Утворився «лівоорієнтований» профспілковий фронт, утворений такими організаціями, як CGT (Всезагальна конфедерація праці), CFDT (Французька демократична конфедерація праці), FO («Робітнича сила»), FSU (Унітарна профспілкова федерація) та SUD (Профспілка «Solidaires»)... Радикальним лівим успішно вдалося організувати кампанію під час референдуму 2005 року, агітуючи проти неоліберального проекту Європейської конституції («ні» висловили 55 % з 69 % громадян, які взяли участь у голосуванні). 2006 року студенти й школярі масово страйкують проти Закону першого найму (CPE). 2010 року мільйонні маніфестації відбуваються проти пенсійної реформи, яку вдалося скасувати. Прикра особливість окупай-руху 2016 року під назвою «Ніч стояння» в тому, що, на відміну від попередніх років, попри високу мобілізацію населення проти реформи трудового кодексу, уряд Манюеля Вальса аж ніяк не прислухається до вимог протестувальників і не збирається йти на будь-які поступки. Таким чином, у 2016–2017 роках соціалісти при владі досягли апогею неоліберальної ідеології TINA (There Is No Alternative). Це може спричинити серйозне протистояння, яке наразі стримується «надзвичайним станом», що проголосив президент Олланд у листопаді 2015 року після паризьких терактів і періодично продовжує поки що аж до «президентських виборів».

Множинні фемінізми

У 1971 році активістками з Революційно-марксистського альянсу було створене феміністичне Коло ім. Єлизавети Дмитрієвої, які почали видавати часопис «Вийти з тіні». 1973 — поява Mouvement pour la liberté de l’avortement et de la contraception (Руху за свободу абортів та контрацепції, MLAC). У червні 1975 року був затверджений закон щодо абортів. 8 березня 1975 року проходить перша об’єднана демонстрація феміністичних колективів. Вересень-жовтень 1975-го  — перша об’єднана мобілізація проти зґвалтувань і насильства. Того ж року за ініціативи Ліги прав жінок була створена організація SOS Femmes Alternatives. 1976 року  — створення колективу «Координація чорношкірих жінок». 1981 року— відкриття Дому жінок у Парижі, а також Руху інформації та висловлення лесбійок. 1983 року  — закон щодо професійної рівності. У 1996 році було створене велике об’єднання феміністичних асоціацій, профспілок і політичних партій під назвою Collectif National pour les Droits des Femmes («Національний колектив з прав жінок», CNDF). 1997 року — створення Coordination Lesbienne en France («Координації лесбійок Франції»).

Починаючи з 2000-х років, загострилося дві проблеми: конфлікт щодо релігійної вуалі (ширше — дискусії навколо «світськості») та реактуалізація конфліктів щодо проституції. За президентства Саркозі був ухвалений закон щодо заборони вуалі у школі, колежі, ліцеї (2004), а також закон щодо кримінального переслідування актів залицяння до клієнтів. У 2004–2005 роках траплялися випадки виключення та образ жінок, які приходили на жіночі демонстрації у релігійній вуалі (наприклад, під час Глобального маршу жінок у Марселі 2005 року). У контексті цих конфліктів виникають такі важливі організації: 2003 — колектив Ni putes ni soumises («Ані хвойди, ані покірливі», NPNS), 2004 — Колектив Феміністок за Рівність (Collectif des Féministes pour l'Egalité), 2009 — колектив Osez le Féminisme («Наважтеся на фемінізм», OLF).

У 2011 знову вибухають конфлікти та суперечки навколо проституції: криміналізація клієнтів, виключення повій із демонстрацій тощо. У цьому контексті з CNDF виділився колектив 8 Mars Pour TouTEs («8 Березня для Всіх», 8MPT), які не роблять розрізнень всередині переслідуваних меншин і секс-робітниць. Їхній принцип заявлений у декларації: «Кожна спільнота, кожна меншина, що бореться проти сексистського насильства, є виразником різних вимог, що виникають у множинних формах пригнічень та утисків, і їм вирішувати, як від них звільняти себе». Дедалі популярнішими стають блогерки-афрофеміністки (Mrs Roots, Mrs Dreadful, Amandine Gay, MWASI, CED (Siham Assbague і Fania Noël), FEL 93), які пишуть на теми ісламофобії, расизму, деколоніалізму, про інтерсекціональність, жінок-«транс», боротьбу зі СНІДом, сиворотку TDS, стосовно проблем у людей без документів, фобії щодо ЛГБТ тощо. Відбувається посилення зв’язків з колективами ЛГБТ (Acceptess Transgenres,
Pride de Nuit).

Феміністичні ініціативи та групи були дуже активні під час «Ночі стояння» в 2016 році. Серед їхніх гасел поєднуються традиційні та новітні, які або орієнтуються на державну підтримку, або покладаються на форми самоорганізації: вимоги більш чітких законів для покарання насильства щодо жінок, більшої державної допомоги жінкам з дітьми, дотримання прав на аборт і реальної, а не номінальної рівності в сфері праці тощо. Тоді як більш «гегемонічні» феміністичні організації покликаються на ідеї радикального матеріалістичного фемінізму, що підважує патріархат як універсальну систему пригнічення, «інклюзивні» феміністки переважно звертаються до теорій інтерсекційності, які були розроблені в царині Black feminism (одночасне поєднання різних форм домінації на рівні класу, раси, гендеру, сексуальності, певних форм неспрожності тощо).

Нинішні вибори: Меланшон vs. Амон

У президентській кампанії, яка має відбутися у квітні/травні 2017 року, серед лівих найвищі рейтинги здобули Соціалістична партія та Лівий фронт (коаліція під проводом колишнього соціаліста Жан-Люка Меланшона, яка на зразок німецької партії «Лівиця» об’єднує різні групи Лівої партії, ФКП, Унітарних лівих). Енергійний Меланшон вже встиг 10 січня 2017 року утворити громадянський рух «Непокірна Франція», яка провадить його президентську кампанію. Соцпартія розпочала свою передвиборчу кампанію під назвою «Прекрасний народний  альянс» із доволі песимістичних і безальтернативних праймеріз. Але на них у другому турі несподівано вийшов уперед Бенуа Амон, перемігши свого відомого однопартійця, більш правого соціаліста Манюеля Вальса. Тепер Бенуа Амон, який раніше був непомітний у партії, належачи до її лівого крила (лінія, що походить від Мішеля Рокара), хоче запропонувати Янніку Жадо (кандидату від «Європи Екології Зелених»), Жан-Люку Меланшону та іншим лівим у разі перемоги на парламентських виборах, які йдуть після президентських, «створити цілісну урядову більшість». Консервативні голоси соціалістів, які сподівалися на кандидатуру Вальса, вочевидь, забере правоцентрист Еманюель Макрон. Однак Меланшон, погоджуючись на майбутню співпрацю із соціалістами, наразі закидає Амону прагнення зберегти «стару гвардію Олланда», отож між ними точитиметься жорстка передвиборча боротьба за голоси виборців і за владу. Ситуація, що склалася, ще раз красномовно свідчить про те, що справжня ліва політика аж ніяк не зводиться до електоральних ігор.

Вперше опубліковано в: Ліва Європа. Київ: huss, 2017.

Читайте також:

Чому Гітлер не був лівим: політичний спектр і науковий підхід (Тарас Білоус)

Джерела:
Агамбен Дж. «Движение». В: Гуманитарные технологии. Доступ 18.02.2017 по адресу: [link]
Андерсон, П., 1991. Размышления о западном марксизме. Москва: Интер-Версо.
Айвазова, С., Великовский, С., 1989. «"Гошизм" как разновидность современной леворадикальной мысли». В: Французская философия сегодня: Анализ немарксистских концепций. Москва: Наука.
Арон, Р., 2006. Опій інтелектуалів. Київ: Універс.
Габермас, Ю., 2001. Філософський дискурс Модерну. Київ: Четверта хвиля.
Альтюссер, Л., 2006. За Маркса. Москва: Праксис.
Альтюссер, Л., 2015. Ответ Джону Льюису (Самокритика). В: Спільне. Доступ 18.02.2017 по адресу: [link]
Бадью, А., 2008. Обстоятельства, 4. Что именует имя Саркози? Санкт-Петербург: Академия исследования культуры.
Бадью, А., 2013. Философия и событие. Москва: ИОИ.
Балибар, Э., 2008. О диктатуре пролетариата. Киев: contr.info.
Барт, Р. Кино правое и кино левое. В: Cineticle. Доступ 18.02.2017 по адресу: [link]
Бенсаид, Д., 2009. Большевизм и сталинизм. Судьба революции в XX веке. Москва: С.М.И.
Болтански, Л., Кьяпелло, Э., 2011. Новый дух капитализма. Москва: НЛО.
Горц, А., 2010. Нематериальное. Знание, стоимость и капитал. Москва: Изд. дом ГУ-ВШЭ.
Маркс, К., 1983. «Восемнадцатое брюмера Луи-Бонапарта». В: Маркс, К., Энгельс, Ф. Избранные произведения. В 3-х т. Т.1. Москва: Политиздат.
Маркс, К. Капитал. Том 1.
Маркс, К., 1983. «Критика Готской программы». В: Маркс, К., Энгельс, Ф. Избранные произведения. В 3-х т. Т. 3. Москва: Политиздат.
Маркс, К., 1960. «Первый набросок — Коммуна». В: Маркс, К., Энгельс, Ф. Соч., т. 17.
Невидимый комитет, 2011. Грядущее восстание. Москва: Ультракультура. Невидимый комитет, 2016. Нашим друзьям. Санкт-Петербург: Гилея.
Нора, П., 2014. «Чотири кути французької політичної пам’яті». В:
Нора, П. Теперішнє, нація, пам’ять. Київ.: Кліо, 2014.

Онфре, М., 2016. Сила життя: Гедоністичний маніфест. Київ.: Ніка-Центр.
Преображенский, Е., 2014. «Французский синдикализм». В: Леворадикал. Доступ 18.02.2017 по адресу: [link]
Рокар, М., 1990. Трудиться с душой. Москва: Международные отношения.
Рюбель, М., 2006. «Маркс — теоретик анархизма». В: Маркс против марксизма. Москва: «Праксис».
Сабурова, Д., 2016. «Парижские протесты: прямая демократия в поисках прямого действия». В: Спільне. Доступ 18.02.2017 за адресою: [link]
Хобсбаум, Э., 1991. Эхо «Марсельезы». Москва: Интер-Версо.
Энгельс, Ф., 1967. Анти-Дюринг. Москва: Изд-во полит. лит-ры.
Agulhon, M., 1996. Histoire vagabonde. Tome 3: La politique en France, d’hier à aujourd’hui. Paris: Gallimard.
Bensaїd, D., 2013. An Impatient Life: A Memoir. Verso.
Esprit, février 2006. La deuxième gauche, une histoire inachevée». Entretien avec Michel Rocard.
Birchall, I. H., 2004. Sartre against Stalinism. Berghahn Books.
Bosteels, B., 2005. "Post-Maoism: Badiou and Politics". In: positions: east asia culture critique, 3, pp. 576–634.
Boutang, Y. M., 2007. Le Capitalisme cognitif. La nouvelle grande transformation. Paris: Éditions Amsterdam.
Brillant, B., 2003. Les clercs de 68. Paris: PUF
Cosseron, S. (ed.), 2007. Le dictionnaire de l'extrême gauche. Paris:Larousse.
Gauchet, M., 1992. "La droite et la gauche". In: Pierre Nora (dir.). Les Lieux de mémoire, vol. III: Les Frances, 1: Conflits et partages. Paris, Gallimard.
Goguel, F., 1946. La Politique des partis sous la IIIe République. Paris: Seuil.
Julliard, J., 2012. Les gauches françaises. 1762–2012: Histoire, politique et imaginaire. Flammarion.
Keucheyan, R., 2014. The Left Hemisphere — Mapping Critical Theory Today. Verso.
Mascolo, D., 2011. Sur le sens et l’usage du mot «Gauche». Paris: Lignes
Milner, J.-C., 2016. Relire la Révolution. Paris, Verdier, 2016.
Onfray, M., 2016. Le miroir aux alouettes: une autobiographie politique. Paris, Plon.
Raynaud, P., 2006 . L’extrême gauche plurielle. Entre démocratie radicale et révolution. Paris: Autrement.
Rémond, R., 1982. Les Droites en France. Paris, Aubier-Montaigne.

Ross, K., 2002. May ‘68 and its afterlives. University of Chicago Press.
Sternhell, Z., 2000. La droite révolutionnaire, 1885–1914: les origines françaises du fascisme. Paris: Fayard.