В Україні зазвичай мало показують, дивляться і обговорюють палестинське кіно. А тому не знають, що палестинський кінематограф має тривалу історію. Ба більше, він продовжує існувати навіть після втрати територіальної цілісності країни і залишається одним із майданчиків, через які палестинці можуть говорити зі світом. Так само й український кінематограф зараз часто виступає свідченням російського імперіалізму й російських воєнних злочинів для західної аудиторії. Тож палестинські фільми можуть допомогти українцям деконструювати певні стереотипи про країну й побачити антиколоніальну боротьбу цього народу, що в чомусь перегукується з нашою.
Палестинський кінематограф із самого свого виникнення був тісно пов’язаний з боротьбою за незалежність. Перші кінострічки з’явилися в Палестині ще до Накби — вигнання та втечі палестинців з окупованих територій під час Палестинської війни 1947-1949 років, — однак жодна з них не збереглася. Лише наприкінці 60-х років минулого століття зʼявилися перші відомі нам палестинські фільми. На цьому етапі їх знімали палестинські режисери-біженці в інших арабських країнах. В Лівані існував центр палестинського спротиву — Організація визволення Палестини (ОВП). В її структури входило й Палестинське кінооб’єднання, до якого належали майже всі палестинські режисери. У такий спосіб кіно ставало продовженням збройної боротьби. Тому фільми переважно мали документальний характер, були присвячені часу Палестинської війни (1947-1949) й злочинам ізраїльської армії.
Однак після вторгнення Ізраїлю до Лівану велика частина ресурсів ОВП, зокрема й кіноархів, була втрачена. Втім, саме з цієї трагічної події почалася історія незалежного палестинського кіно — фільми почали фінансуватися за рахунок міжнародних фондів, а знімали їх як режисери в Палестині, так і представники діаспори з Європи й Америки. З часом у кінематограф прийшло нове покоління режисерів та режисерок: вони принесли із собою прийоми й кіномову західного кіно, розширили коло тем і жанрів, сфокусувалися на більш нюансованій передачі національної ідентичності й антиколоніальних наративів, спростуванні популярних стереотипів про Палестину. Так палестинські фільми почали з’являтися на міжнародних фестивалях і, відповідно, виходити на ширшу аудиторію.
Зазвичай ці фільми можна побачити лише на фестивалях і стрімінгових платформах, їх рідко супроводжують промо-кампанії. Адже вони не знімаються великими кіностудіями, а дистриб’ютори не хочуть вкладатися в рекламу фільмів на теми, не знайомі західній аудиторії. Вони часто залишаються поза увагою тих, хто не цікавиться новинками палестинського кіно. Тому сьогодні хочу розповісти про декілька фільмів, які допоможуть вам краще зрозуміти Палестину через близькі для українців теми й побачити її різноманітність.
«Коли я побачив тебе» / «When I saw you» Аннмарі Джасір
Постер до фільму «Коли я побачив тебе» / «When I saw you» Аннмарі Джасір
Головний герой — одинадцятирічний Тарек разом зі своєю матір'ю опиняється у таборі для біженців у Йорданії після Шестиденної війни 1967 року. Тут вони чекають на приїзд батька Тарека, зв’язок з яким втратили після перетину кордону. Для хлопчика життя в таборі — нестерпне, він кожного дня чекає повернення додому. Врешті-решт, впавши у відчай, Тарек вирішує втекти й дістатися до Палестини пішки. Дорогою він натрапляє на табір фідаїв — членів палестинського руху опору.
Після Шестиденної війни, в результаті якої Ізраїль окупував Голанські висоти, Західний берег, сектор Гази та східну частину Єрусалиму, приблизно півтора мільйони палестинців опинилися в таборах для біженців. Вони мали б стати транзитною зоною, але, по суті, стали для палестинців пасткою, з якої важко вибратися. В фільмі бачимо, що палестинці потрапляють у залежність від своїх «білих рятівників» — представників БАПОР (Агентства ООН з допомоги палестинським біженцям). Адже біженці отримують прихисток, однак не мають фінансової можливості розпочати нове життя. Перебування в таборі, що знаходиться далеко від будь-яких поселень, ізолює їх, через це вони не можуть влитися у суспільство Йорданії. І хоча тут палестинці живуть в будиночках, де навіть немає світла чи водогону, вони вимушені поступово звикнути до такого життя. Тарек навіть зустрічає жінку, що мешкає в таборі протягом 20-ти років.
Дитина стає найкращим провідником в цей ізольований світ для тих, хто не має досвіду біженства. Головний герой не до кінця розуміє, що відбувається, війна залишається для хлопчика чимось далеким, для нього існує лише життя в таборі. Це життя розгортається перед нами в послідовності одноманітних вицвілих сіруватих кадрів. Нічого не змінюється, Тарек наче живе у зупиненому часі і чекає того моменту, коли життя продовжиться. Він страждає через те, що не може повернутися додому й побачитися з татом.
Кадр із фільму «Коли я побачив тебе» / «When I saw you» Аннмарі Джасір
Для Тарека нове краще життя починається з моменту, коли він потрапляє до іншого табору — табору фідаїв. Самі фідаї постають перед нами як майже ідеальна еґалітарна спільнота — всі тут тренуються добровільно, чоловіки й жінки на рівні виконують всі обов'язки, всі поділяють марксистсько-анархічні погляди. З одного боку, таку репрезентацію можна назвати ідеалізованою, адже, зазвичай, всередині майже будь-яких військових угрупувань виникають формальні чи неформальні ієрархії. Так само майже в будь-якому військовому угрупуванні існують свої локальні проблеми. Однак, можливо, ми просто бачимо фідаїв так, як бачить їх Тарек: для нього вони стають героями та ідеальними людьми. Він, звісно, не до кінця розуміє політичні ідеали своїх нових знайомих, однак відчуває, що тут до нього ставляться з більшою повагою та увагою, ніж у його школі чи таборі для біженців. Саме тому він залюбки тренується з фідаями й хоче залишитися з ними.
Сюжет також зосереджується на передачі досвіду материнства під час війни. Мати Тарека не знає, чи живий її чоловік та інші родичі, тому утримання сина повністю лягає на її плечі. Вона змушена і працювати, і приділяти увагу дитині. Жінка опиняється в тій самій ситуації, що й більшість інших біженок. Вона ізольована від свого звичайного світу та системи підтримки та не має того, на кого може покластися. Тому змушена, як може, справлятися і зі своїм стресом, і з травмою втрати дому, котру переживає її дитина. Саме тому в фіналі фільму вона все ж змушена пристати на ризикований план сина.
«Рай — зараз» / «Paradise — Now» Хані Абу-Ассада
Постер до фільму «Рай — зараз» / «Paradise — Now» Хані Абу-Ассада
Фільм досліджує явище, яке, на жаль, чи не найбільше асоціюється з Палестиною та країнами Близького Сходу загалом — тероризм. У центрі сюжету кращі друзі Саїд і Халед, які входять до підпільної організації спротиву. Саме їх обирають для здійснення суїцидальної місії в Тель-Авіві: вони повинні підірвати себе разом з ізраїльськими солдатами. Фільм фокусується на подіях, що передують прибуттю героїв до Тель-Авіву, коли вони по черзі вагаються щодо задуманого.
Перед нами відкривається двоїстість життя головних героїв. Вони — члени терористичної організації, але водночас — звичайні жителі міста Наблус. Однак їхній побут просякнутий наслідками окупації: герої позбавлені соціального захисту й перспектив, а в магазинах продаються касети зі зверненнями терористів-смертників. Один із головних героїв — Саїд — є прикладом поколіннєвої колоніальної травми. Його батько був вбитий через співпрацю з ізраїльською владою, тому він відчуває необхідність вчинити подвиг. Фільм покликаний спростувати ідею, що тероризм є частиною палестинського культури, а терористи — сліпими релігійними фанатиками. Режисер демонструє повсякденне життя, що стає полем зіткнення окупації та спротиву. Тут тероризм переплітається з колоніалізмом і є прямим його наслідком.
Кадр із фільму «Рай — зараз» / «Paradise — Now» Хані Абу-Ассада
Однак цей фільм все ж ближче до періоду перших палестинських фільмів, тож у центрі сюжету — збройний спротив. Фільм зображає головних героїв як «типових палестинців», щоби продемонструвати, що на їхньому місці міг опинитися кожен. Проте фокус на збройному спротиві робить перспективу фільму дещо обмеженою, адже він відображає лише певний досвід гетеросексульних чоловіків-мусульман, а всі інші досвіди опиняються на марґінесі. Так, наприклад, фільму бракує повноцінно розвинених жіночих персонажів. Єдина персонажка, якій виділяється достатньо екранного часу — Суха, виступає лише як інструмент розвитку сюжету й розкриття головних героїв. Ми бачимо в ній лише об’єкт закоханості Саїда й опизицію його поглядам. Усі її риси й вчинки слугують лише підсиленню цієї опозиції.
«3000 ночей» / «3000 nights» Марі Машрі
Постер до фільму «3000 ночей» / «3000 nights» Марі Машрі
Головна героїня фільму — молода палестинка Лаял, яка потрапляє до ізраїльської жіночої в’язниці. Стається це тому, що вона підвозить незнайомого їй хлопця, який пізніше намагається підірвати блокпост. Лаял не може довести, що не бачила хлопця раніше й не знала про його наміри. Через це її засуджують до восьми років ув’язнення. Пізніше вона дізнається, що вагітна, однак не хоче позбуватися дитини. Тому їй доводиться народжувати й ростити сина у тюремній камері. Фільм присвячено всім палестинцям і палестинкам, яких було несправедливо засуджено до ув’язнення. Ще за підрахунками 2023-го року, їх в ізраїльських в’язницях перебувало 7000, іще близько 3000 утримувалися без суду. На прикладі Лаял ми бачимо, як працює ізраїльська система правосуддя. Її, як і всіх палестинців на території Ізраїлю, судить не цивільний, а військовий суд. Саме тому стає можливим ув’язнення на довгий термін навіть без переконливих доказів провини.
Режисерка Марі Машрі вирішила сфокусуватися саме на жіночому досвіді зіткнення з колоніальним насиллям, перед створенням фільму багато спілкувалася з палестинками, яким довелося перебувати в ізраїльській в’язниці. Навіть історія Лаял — це збірна історія реальних жінок, які народжували за ґратами.
Кадр із фільму «3000 ночей» / «3000 nights» Марі Машрі
Однак несправедливість ізраїльської системи правосуддя — далеко не єдина проблема, яку висвітлює фільм. Велика частина екранного часу присвячена розкриттю інших персонажок, що опинилися у в’язниці разом з Лаял. Це жінки різного соціального походження й поглядів, тож в’язниця постає мініатюрою палестинського суспільства. Поряд із палестинками тут знаходяться і єврейки. Вони складають меншу, привілейовану групу: їм дозволено носити звичайний одяг, а не тюремну форму, писати листи, охорониці ставляться до їхньої поведінки значно поблажливіше. Навіть фактично живучи поряд із палестинками і маючи спільний побут, єврейки продовжують їх зневажати й називати «терористками». Тюремна адміністрація лише заохочує цей конфлікт.
Співкамерниці Лаял дуже різні: неписьменна селянка, яка вже має онуків; двоє сестер, які щойно закінчили школу; учасниця руху опору, яка втратила руку під час війни в Лівані. І сама Лаял — учителька, яка до ув’язнення планувала переїхати з чоловіком до Канади. Однак усі ці жінки поступово, через повсякденне життя, вибудовують спільноту. Вони разом виховують сина головної героїні, а сама вона навчає всіх охочих читати та писати. Жінки співають традиційних пісень і читають одна одній, намагаючись зберегти шматочки власної культури в ізоляції. Так фільм демонструє, що опір колоніалізму можливий лише через вибудовування інклюзивної спільноти. Така солідарність і залучає до опору, створюючи спільну мету. Сама Лаял на початку фільму не підтримувала національну боротьбу, але згодом змінила свої погляди і взяла участь у спільних протестних діях.
«Це, мабуть, рай» / «It must be heaven» Елії Сулеймана
Постер до фільму «Це, мабуть, рай» / «It must be heaven» Елії Сулеймана
Цей фільм — зовсім не те, що європейський глядач очікує від палестинського кіно. Режисер і сам вказує на це в одній зі сцен. Тут мало діалогів, а головний герой взагалі має дві репліки за весь час. Режисер фільму тут грає самого себе, або одну з версій себе. Фільм розгортається перед нами як набір мізансцен його подорожі з Назарету до Нью-Йорку й Парижу.
Це — мізансцени з різними героями та в різних локаціях. Вони плавно перетікають одна в одну, документуючи блукання головного героя містами. На перший погляд може навіть здатися, що ці сцени не мають достатньої емоційної напруги, щоб називатися подіями. Головний герой тут — просто спостерігач, навколо якого розгортається абсурдний і дивний світ трьох різних міст та їхніх жителів. Він далеко не завжди бере участь в тому, що відбувається довкола нього, а його реакцію ми можемо побачити лише по незначних змінах у виразі його обличчя.
Кадр із фільму «Це, мабуть, рай» / «It must be heaven» Елії Сулеймана
Режисер демонструє, що будь-який фільм може бути палестинським. Варто лише уважніше придивитися до мізансцен і спробувати вловити їхню тонку іронію. Всі сцени, зняті в Назареті, пронизані певною напругою. Поведінка багатьох різних героїв свідчить про те, що вони не почуваються безпечно. Серед, здавалося б, випадкових блукань героя містом камера вихоплює на секунди сцени бездіяльності поліції чи озброєних ізраїльських солдат. Водночас сцени у Нью-Йорку і Парижі часто відчуваються підкреслено постановочними, комедійний ефект досягається через хореографічні рухи героїв. Так ми бачимо абсурдність безпечного життя європейців та американців з погляду палестинця.
В одному зі своїх інтерв'ю режисер підкреслив, що у фільмі передає свій досвід мігранта, якому доводилося бувати і жити в багатьох країнах. Із погляду європейців, головний герой — «недостатньо європеєць», однак і в Палестині він уже не почувається своїм. Це призводить до ізольованості, він усюди стає стороннім і не може брати участі в подіях. А у Європі та США він залишається невидимим та позбавленим права голосу. У двох своїх репліках, що прозвучали у фільмі, герой пояснює американському таксисту, що він з Палестини. Це єдине, що в ньому бачать іноземці, тому це єдині його слова, які можна почути.
За цих обставин головний герой всюди бачить шматочки свого травматичного досвіду. В Парижі він дослухається до звуку літаків і надзвичайно довго дивитися на колону танків, що їде на парад. У Нью-Йорку він мимохіть уявляє озброєних людей в супермаркеті. За словами самого режисера, фільм демонструє, що мігрант ніколи не буде «ідеальним незнайомцем», на нього завжди впливатиме його походження.
***
Отже, палестинські режисери розповідають про досвід своєї країни з дуже різних ракурсів і в дуже різних жанрах. Тут ми можемо побачити і побудову спільноти, і відчуження мігранта. Знайти як драму, так і трагікомедію. Перегляд цих фільмів може допомогти нам познайомитися, зрозуміти Палестину з погляду самих палестинців, а не західних медіа. Звісно, не буває ідентичних досвідів, Україна з Палестиною перебувають у різних умовах. Однак через фільми можемо побачити певні універсальні патерни колоніалізму. Історії біженства, опору гнобителям і життя під владою окупаційної адміністрації точно можуть відгукнутися українцям.
