Права людини: критика

Іван Шматко

1

«Права людини» займають одне з центральних місць у свідомості сучасної людини. Лише завдяки ним, кажуть, ми живемо, працюємо, вчимося, подорожуємо і т.д. Вся наша діяльність можлива тільки тому, що ми маємо на неї «легальні свободи», законні підстави. Саме тому ми повинні боротися і захищати такі дорогі нам «права».

Багато з тих, хто намагається зробити цей світ кращим і етичнішим, звертаються до вищенаведеної логіки. Вони беруть активну участь у суспільному житті, витрачають масу ресурсів та сил на розширення і підтримку прав людини. Але перш ніж включитися в суспільне життя, чи не варто перевірити ще раз шлях? Чи не варто поставити дану нам концепцію «прав людини» під сумнів?

Нам варто розібратися: що ж це таке, права людини? Чи існують вони взагалі, або ж це лише ідеологічний концепт? І чи варто апелювати до них емансипативним рухам?

Як часто це буває, читачу може схотітися спростити проблему, дати швидку відповідь. Тим більше це актуально, оскільки в домінуючому дискурсі «права людини» вже давно пов’язані з чимось виключно «хорошим». Така ситуація сприяє відсутності критичності, а отже не дозволяє об’єктивно осмислити вищезгадане явище.

А проблеми виникають із самого початку. Вже з визначенням явища.

Але все по порядку…

Генеза, формування та визначення прав людини

2

У правовій теорії існує два домінуючих підходи до праворозуміння: позитивістська концепція права і природньоправова. Перша зараз є домінуючою у правників, а друга цікава, в першу чергу, як історичний феномен. Теоретична суперечка між ними не вщухає й до сьогоднішнього дня, але насправді вони, радше, мають більше спільного, ніж відмінного, а їх виникнення, генезис і нинішнє існування, так чи інакше, взаємопов’язані.

Концепція природного права, як прийнято вважати, бере свій початок ще з античності. Про природне право говорили Гомер, Гесіод, Піфагор, Платон, Арістотель та ін. Особливий розвиток ідея природного права отримала у стоїків, які вважали, що останнє – це продукт божественного розуму, що пронизує всесвіт. Як вираження божественного розуму природне право осмислюється розумом людини і є незмінним і обов’язковим для всіх людей.

Але цікавий для нашого аналізу етап розвитку природного права бере свій початок у середньовіччі. Так, середньовічні теологи переймають і цю спадщину античності, використовуючи, втім, для своїх цілей. Потрібно було розвинути і закріпити обмеження влади монарха, підпорядкувати його Богу, а отже, і якимось законам, які не може порушувати монарх.

У сучасному нам вигляді природноправова концепція виникає під час Просвітництва. Тепер «Бог» замінюється на не менш трансцендентну «природу», а концепція служить вже новим тенденціям у політиці та ідеології. Так, ідея використовується для обмеження влади монарха на користь приватної власності і буржуазії.

Суміш властивого тому часу гуманізму і нових політичних та економічних тенденцій зумовили виникнення концепції «природних прав людини». Набирала популярності ідея про те, що кожна людина від народження має певні права. Ці права належать індивіду в силу самої його природи, а отже, ніяка влада не може їх обмежити чи скасувати.

Цікаво, що список прав варіювався залежно від автора. «Безліч людей, – пише І. Бентам, – безупинно говорять про «закон природи», чи природний закон, і потім надають вам свої думки про те, що добре, а що погано, і ви повинні розуміти, що ці думки і є параграфами закону природи» [1]. Кожен теоретик мав своє бачення прав людини і в залежності від своїх уподобань формулював перелік невід’ємних «свобод». Це створювало ситуацію, коли остаточну кодифікацію прав людини виробляла все та ж держава. Саме вона в кінцевому підсумку визначала, якими правами варто наділити «громадянина».

Останнє зауваження є протиріччям в самій теорії природного права. Основу концепції природного права складає те твердження, що існують права, існування яких не залежить від волі влади. В той же час, саме влада завше встановлює перелік прав людини. У всіх інших випадках ми б стикнулися з проблемою суб’єктивності. Іншими словами, якщо держава не вирішить, що вважати правами, кожен зможе визначати сам, чи відноситься, наприклад, право на життя до прав людини, чи ні. Ніякого дієвого правопорядку існувати в такій ситуації не буде.

Розглядаючи теорію «природного права», ми стикаємося зі ще одним протиріччям. Серед прав, які гарантуються природою, прийнято називати «право на власність». У всякому разі, воно закріплюється Декларацією прав людини і громадянина, яка стала своєрідною кодифікацією «природних прав».

Справа в тому, що право на власність не може бути природнім ні під яким соусом. Ні природа як така не знає подібних відносин, ні початкові форми суспільства. Якщо ж розглядати право на власність як природнім, звичайним чином сформований інститут, то стає незрозумілим, навіщо потрібен правовий захист і так суспільно необхідним відносинам.

Слід також зазначити, що встановивши групу етичних імперативів, природне право стикається з проблемою їх несумісності. «Невід’ємне право» на власність однієї людини може не корелюватися з правом на життя іншої людини та ін. Наприклад, бурхлива діяльність ТНК в Китаї стала причиною забруднення навколишнього середовища. Як наслідок – величезне число ракових захворювань серед населення деяких провінцій.

3

Як ми вже показали, природньоправова концепція має функцію обмеження влади. Деякі базові інтереси індивіда, або групи осіб, виносяться за рамки компетенції держави. Так діяла церква в середньовіччі і буржуазія під час буржуазних революцій. Але після перемоги над феодалізмом, нова правляча еліта поспішила попрощатися зі своїм колишнім союзником. Так, природньоправова традиція відступає на другий план, поступаючись першістю юридичному позитивізму.

Позитивісти від права говорять, що права людини – це ті «свободи», які нам дає і гарантує держава. Не більше. Немає жодних відсилань до природи чи Бога. Все набагато логічніше і простіше. Проблема в іншому: позитивізм глибоко антигуманний.

Справа в тому, що якщо за вами не буде визнаватися свобода пересування, або держава не буде визнавати цінність вашого життя, для позитивіста відповідно і вашого «права» на вільне пересування або права на життя також існувати не буде.

Яскравим історичним прикладом є ситуація в нацистській Німеччині, коли багато обмежень для євреїв закріплювалися цілком легальним шляхом. Наприклад, законним шляхом обмежувалося право на пересування, на власність і навіть на життя. Це стало свідченням ворожості позитивістської концепції до людини.

У цьому сенсі немає нічого дивного в тому, що позитивізм чітко проводить межу між правом і етикою/справедливістю. Правова норма може бути тисячу разів аморальною з точки зору суспільства або конкретної людини, але ви зобов’язані підкоритися. Така воля держави. Для тих, хто вважає етичні норми більш важливими для суспільства – існує «державний примус». Як вказують автори статті «Зрозуміла незрозумілість юридичного позитивізму», «Людина «повинна» слідувати нормам поведінки під загрозою покарання, і це «належне» – морально-етично індиферентне». [2]

Або, іншими словами, юридичний позитивізм робить ставку на норму права (закон) і його мета – «… обгрунтування права формально обгрунтованих правил, обов’язковість яких не залежить від їх змісту» [3].

Ганс Кельзен з цього приводу говорив: «Деякий правопорядок може вважатися несправедливим з точки зору певної норми справедливості. Однак той факт, що зміст дієвого примусового порядку може бути розцінено як несправедливий, ще зовсім не підстава для того, щоб не визнавати цей примусовий порядок правопорядком» [4].

Він вважав, що якщо примусовий порядок банди в межах певної території виявляється дієвим настільки, що дійсність всякого іншого примусового порядку виключається, то його можна вважати правопорядком, а створене ним суспільство – державою.

Підведемо деякі підсумки.

1. Коротко кажучи, якщо ми відштовхуємося від природньоправової концепції, права людини – це щось трансцендентне, дане Богом або Природою. Їх не можна пізнати і описати, оскільки вони глибоко метафізичні, тобто знаходяться поза реальним світом. «Природні права» є посиланням на етичний принцип без будь-якого раціонального обгрунтування. Іншими словами, їх просто не існує. Це не більше, ніж застаріла і суперечлива модифікація теологічних концепцій просвітництвом, теорія, яка стала зручною для буржуазних революцій, що замінили трансцендентного Бога на трансцендентні Націю, Державу, Розум і Право.

Якщо ж відштовхуватися від юридичного позитивізму, варто визнати, що права людини існують. Але в такому розумінні вони повинні бути позбавлені позитивної конотації, якою володіють в домінуючому дискурсі. У цьому випадку ми повинні розуміти, що права людини – це не більше, ніж нічим не гарантовані подачки держави, кинуті в наше корито аж ніяк не з альтруїстичних міркувань.

2. Природні права історично виконували функцію обмеження влади. Церковні теологи за допомогою божественного права обмежували сферу дії держави, а пізніше буржуазія спробувала за допомогою природного права – що виросло з божественного – обмежити, а згодом і поставити під сумнів абсолютну монархію.

Втім, згодом, коли ліберальний дискурс став домінуючим, а феодальне суспільство було подолане, вектор визначення прав людини змінився. Метою лібералізму став не підрив основ і обмеження влади, а максимізація останньої. Тому виникає позитивістська концепція права, яка обмежує права людини.

В реальності відбулося змішування двох концепцій. Від природних прав не можна було відмовитися повністю, бо вони надавали легітимність республіці (подібно до того, як Бог надавав її монархії). Але природні права можна було спробувати контролювати. Віднині вони не були зумовлені лише природою. Права людини мали бути закріплені державою.

Так чи інакше, ми відмічаємо вагому ознаку: права людини завжди забезпечують виправдання певним діям, що історично завше були пов’язані з боротьбою ідеологій та соціальних груп за панування.

Ідеологія та права людини. Формування альтернативи

4

Однією з основ ліберальної утопії [*] була «свобода». Остання розумілася як набір певних особистих економічних та політичних гарантій. Особливо сказане стосувалося гарантій підприємництва та власності, котрі не могла задовільно забезпечити абсолютна монархія. Гарантом мала стати держава-республіка.

Рівність так само розумілася як «рівність перед законом» і, відповідно, «рівність у правах». Фактична реалізація мала стати результатом конкуренції, боротьби.

Ця утопія і надавала прогресивної привабливості ліберальній ідеології. Для нас це важливо, оскільки таким чином ми бачимо, що закон та права людини є явищами, які були і є тісно пов’язаними зі становленням лібералізму.

Втім, звичайно ж, не слід спрощувати. І ідеологія, і закон та права людини мають у своїй основі  об’єктивні причини. Вони стали продуктами загального переформатування суспільства під впливом економічних процесів.

Феодальна система не потребувала сучасного права. Сплеск соціальної мобільності та динаміки різноманітних соціальних відносин, бурхливий розвиток конкуренції (а отже, і кількості конфліктів) викликали необхідність у врегулюванні цих відносин. Окремим фактором, що зумовив розвиток сучасного права, стала урбанізація, яка розламувала общинне та сільське життя. Останньому було притаманне мінімальне державне правове регулювання.

Історик Перрі Андерсон писав: «Нове відкриття римського права розпочинається в епоху Високого Середньовіччя. Все більш і більш міцне становлення звичаєвого права не змогло повністю стерти пам’ять про нього та практику римського цивільного права на тому півострові, де його традиції були самими довгими, – в Італії. Саме в Болоньї Ірнерій, «світоч закону» (lamp of the law), почав систематичне вивчення кодексів Юстиніана на початку XII ст. Заснована ним школа глосаторів методично відтворювала та класифікувала спадок римських юристів протягом наступної сотні років. За ними слідувала школа коментаторів XIV-XV ст., більш зацікавлених в сучасному застосуванні римських правових норм… Римські юридичні концепції почали розповсюджуватися за межі Італії, починаючи з їх повторного відкриття у XII ст. Ближче до кінця Середньовіччя всі великі країни Західної Європи були зачеплені цим процесом. Втім, рішуче «прийняття» римського права, його остаточний юридичний тріумф відбувся в епоху Відродження, одночасно з тріумфом абсолютизму.

Економічно відновлення та введення класичного цивільного права дуже сприяло зростанню вільного капіталу в місті та країні, адже головною відмінною рисою римського приватного права була концепція абсолютної і безумовної приватної власності». [5]

Отже, саме формування капіталістичних відносин та, відповідно, ліберальної ідеології призвело до формування сучасного права та концепту «прав людини».

5

Права людини, так чи інакше, є гарантією особи. В обмін на свою легітимність, держава надає нам обіцянки забезпечити певні свободи та блага. Втім, як відомо, права людини, та й у цілому закон, постійно порушуються. Більше того, як відзначали Євгеній Пашуканіс та Мішель Фуко, закону не існує  без порушення норми, порядку, тобто, без порушення самого закону. Пашуканіс писав: «Правове «спілкування» за своєю «природою» не є мирним, подібно до того, як торгівля на початку свого існування не виключає озброєного грабунку, але йде з ним нога в ногу. Право та беззаконня  – поняття наче й протилежні – в дійсності ж надзвичайно сильно пов’язані…»

І далі: «Відсутність підпорядкування нормі, її порушення, кінець нормального спілкування і конфлікт, який слідує за цим, – ось що є вихідним моментом і головним змістом архаїчного законодавства. Навпаки, нормальне не визначається спочатку як таке – воно просто існує. Необхідність зафіксувати та чітко встановити об’єм та зміст взаємних прав та обов’язків виникає там, де спокійне та мирне існування порушено. З цього погляду правий Бентам, коли він говорить, що закон створює права, створюючи злочини» [6].

Фуко, зі свого боку, стверджував, що аби зрозуміти, що суспільство розуміє під нормальністю, слід подивитися, як воно означує божевілля. А сенс закону також слід шукати у сфері беззаконня.

Логічно доходимо висновку, що систематичне порушення прав людини є не просто хибою системи, яку можна виправити. Злочин є основою для функціонування права та прав людини як таких.

6

Отже, чи мають емансипативні рухи апелювати до прав людини? Ми показали, що: 1. Права людини нерозривно пов’язані з їх же порушенням. 2. Права людини легітимізують нинішній устрій, оскільки для них необхідне існування гаранта – держави. Таким чином, апелюючи до прав людини, ми намагаємося лише покращити наявну систему, а не якісно її змінити. 3. Використовуючи концепцію прав людини, ми користаємося ліберальним дискурсом. Останній неспроможний дати відповіді на питання, що знаходяться за межами «здорового глузду» домінуючої ідеології.

Думаю, в такій ситуації відповідь очевидна. Але чи значить це, що емансипативні рухи мають не займатися питаннями свобод людини?

Давайте спочатку розберемося в термінах. Як ми вже зазначали, «права людини» є обіцянкою держави особі. Обіцянки ж можуть порушуватися. Приміром, українці мають право на житло, але часто не мають власного житла, а люди в усьому світі мають право на життя, в той час як кожну хвилину відбуваються вбивства.

На відміну від «права» свобода означає зумовлену обставинами фактичну, реально існуючу ситуацію. Свобода мати житло означає, що я дійсно можу мати житло (обставини мені це дозволяють). Маючи «право на безпечне навколишнє середовище», особа може жити як в реально забрудненому, так і фактично чистому середовищі. Свобода жити в безпечному середовищі, в свою чергу, означає, що ти дійсно живеш в ньому.

Ця різниця є не лише розмовою про слова. Це питання дискурсу, яке тягне за собою цілий шлейф висновків та наслідків, котрі можна зробити, вживаючи той чи інший термін.

7

Для лівих завжди було принциповим створення умов для достойного існування людини. Якщо ми хочемо, щоб нас не грабували, не вбивали чи не кривдили, ми маємо створити таке суспільство, в якому б нічого не формувало грабіжників та невротиків. Безглуздо забороняти красти, створюючи при цьому умови для формування крадіїв, а потім ще й карати останніх за наші ж прорахунки. Як сказав Жак Фреско: «Закони створюють тоді, коли не знають, як вирішити проблему».

Отже, завданням емансипативних сил є створення таких умов та такого суспільства, за яких людина матиме достойне та якісне життя, а не право на них. Включаючись в боротьбу за «права», ми маємо пам’ятати (і говорити про це!), що ми виборюємо фактичні свободи. Формуючи дискурс «реальних свобод», ми підриваємо фундамент ліберального суспільства з його «правами-гарантіями» та творимо суспільство, де легітимність буде забезпечуватися достойним життям людини, а не обіцянками такого життя.

Таким чином, справа полягає в тому, щоб боротися за свій інтерес. Окремим випадком останнього є свободи, які можуть бути розширені при належному співвідношенні сил пригноблених і гнобителів. Втім, кінцевий інтерес кожного лежить в гармонії інтересів всіх, суспільстві взаємодопомоги, де не буде існувати потреби в праві. Відстоюючи свободи сьогодні, ми повинні пам’ятати, що їх реальна і максимально широка реалізація можлива тільки в суспільстві без примусу й експлуатації людини людиною.

—————————–

[*] Вживається у значенні, що надавав цьому терміну Карл Мангайм. Під утопією він розумів образ майбутнього, «трансцендентну щодо реальності орієнтацію, котра підриває існуючий лад».

Читайте також:

Ненасильство неефективне (Пітер Гелдерлус)

Криміналізація соціального протесту, профспілкової діяльності та лівого руху в Росії (Віталій Атанасов)

Юлія Нузбан: «Українська пенітенціарна система потребує ґрунтовних та всеохопних реформ»

Легітимація міліцейської ксенофобії у ЗМІ (Оля Ворожбит, Тарас Доронюк, Андрій Пилипенко)