Португалія: відлуння незавершеної революції

Пилаш, Денис

  • 23 октября 2019
  • 1039

Денис Пілаш

6 жовтня 2019 року в Португалії відбулись парламентські вибори, що засвідчили сильнішу, ніж будь-де в Європі, гегемонію сил,  лівіших від центру. Керівна Соціалістична партія посилила свої позиції, отримавши 36,34% голосів і 108 (з 230) місць у парламенті Асамблеї Республіки. Натомість права опозиція зазнала історичної поразки: за кількістю поданих голосів для Соціал-демократичної партії (27,67% і 79 депутатів) це найгірший результат з 1983 року, а для дрібнішого Соціально-демократичного центру / Народної партії (4,22% і 5 депутатів) — взагалі за всю його історію; сукупно вони втратили 23 мандатів. Таким чином, праві програли в усіх регіонах — за винятком двох своїх бастіонів на клерикальному північному сході та атлантичному архіпелазі Мадейра. З двох парламентських сил радикальної лівиці свої позиції зберегли критичні марксисти / демократичні соціалісти з Лівого блоку (9,52% і 19 депутатів), але здали ортодоксальні комуністи й зелені з «Коаліції демократичної єдності» (6,33% і 12 депутатів). Найбільший процентний приріст – більш ніж удвоє за голосами (і з 1 до 4 депутатів) – продемонструвала зоозахисна партія «Люди – Тварини – Природа» (PAN). Крім неї, до парламенту пройшли ще по одному депутату від трьох нових дрібних партій, що набрали трохи більше ніж 1% кожна: це також лівувато-екологічна LIVRE, правопопулістська «Досить!»[1] (вперше ультраправа партія проходить до парламенту сучасної демократичної Португалії[2]) і радикально проринкова «Ліберальна[3] ініціатива»[4]. Таким чином, нове скликання португальського парламенту — Асамблеї Республіки – буде найрозмаїтішим у нещодавній історії країни. Водночас голосування показало й іншу тенденцію — деяке падіння явки (головно через численних португальських виборців за кордоном), про яку теж піде мова.

 

 

Таким чином, португальці підтвердили довіру до, мабуть, найбільш соціального (чи найменш антисоціального?) курсу серед усіх урядів країн-членів Європейського Союзу. Кабінет лідера соціалістів Антоніу Кошти був зв’язаний зобов’язаннями перед Лівим блоком, комуністами й зеленими, з якими було підписано угоди про парламентську підтримку (ця ситуація отримала назву geringonça[5]). Вони передбачали послідовну відмову від політики «жорсткої економії» та повальної приватизації на користь підвищення зарплат і соціальних стандартів. Як результат, Португалія оговталася від наслідків економічної кризи, а добробут більшості населення вперше з початку останньої почав стабільно зростати. Щоправда, цей «лівий поворот» був обумовлений не стільки внутрішніми процесами в керівній партії, скільки залежністю від голосів лівіших партій, які й слугували тим якорем, який утримував уряд соціалістів від сповзання назад до неоліберального економічного курсу, якого від нього очікували керівництво ЄС і кредитори. 

 

"Хоча Соцпартія й залишається при владі, та в процесі формування чергового її уряду наразі зайшла в глухий кут."

 

Як і у випадку нещодавніх виборів у Данії й Фінляндії, результат означає лівоцентристський кабінет, що спирається на голоси лівих фракцій у парламенті. Наразі післявиборчі переговори про формування нового уряду ще тривають, хоча Соцпартія не отримала одноосібної більшості в парламенті, Кошта прагне уникнути формальних письмових домовленостей з партнерськими партіями, тоді як ті, навпаки, воліли б бачити справді соціалістичну політику. Координаторка Лівого блоку Катарина Мартінш зажадала від Соцпартії закріплення в угодах про вотум довіри підтримки суттєвих реформ з метою захисту інтересів найманих працівників, безробітних і молоді, а генеральний секретар Компартії (яка понесла вагомі електоральні втрати через примирення з урядом) Жероніму ді Соуза підкреслив, що переговори вестимуться по кожному з напрямків політики окремо. Антоніу Кошта, зі свого боку, запросив до переговорного процесу й дві дрібні екологічні партії (PAN і LIVRE), однак він же за кілька днів і заморозив переговори (передусім з третьою за силою парламентською партією — Лівим блоком) після зустрічі з представниками роботодавців. Отже, хоча Соцпартія й залишається при владі, та в процесі формування чергового її уряду наразі зайшла в глухий кут[6].

Тож, з одного боку, приклад Португалії показує можливість розриву з зачарованим колом неоліберальної «економії» та правого популізму. Проте, коли The Guardian називає Португалію сьогодні «європейським маяком соціал-демократії», а New Stateman — «історією успіху європейських соціалістів», слід розуміти обмеженість цієї моделі й те, що вона стала можливою в специфічних умовах розвитку цієї «країни незавершеної революції». Розгляньмо здобутки й поразки лівих Португалії на тлі сучасної історії південноєвропейської держави.

 

Жуан Абел Манта, «Cкладна проблема»: Шарж періоду «Революції гвоздик» 1974 року: впізнавані фігури лівих політичних діячів і мислителів слідкують за Португалією.

 

Між революцією й апатією: особливості політичної системи сучасної Португалії

...В одній невеликій країні на виборах неочікувано перемагає варіант «проти всіх» — три чверті виборців вкинули до урн незаповнені бюлетені. Проводять повторне голосування, але на ньому кількість «противсіхів» зростає навіть більше ­— до 83%, і уряд бере столицю країни в стан облоги, щоб провчити своїх громадян.

Ця фабула роману Нобелівського лауреата Жозе Сарамаґо «Прозріння» відбиває загальносвітову тенденцію — дедалі більшу зневіру громадян у декларованій представницькій демократії. Коли все народовладдя зводиться до того, що раз на кілька років можна обрати «найменше зло», люди відчувають, що не мають реального впливу на політичні процеси, які залишаються в руках олігархічної верхівки. Невдоволення цим підживлювало низові протестні рухи часів останньої світової економічної кризи, подібні до Occupy Wall Street, які охопили й весь Євросоюз — від Португалії до Болгарії[7].

 

"Опір португальській диктатурі Антоніу ді Салазара й Марселу Каетану вели ліві сили, передусім комуністи."

 

Але деталі політичного антуражу для свого роману Сарамаґо, який протягом чотирьох десятиліть був членом Португальської комуністичної партії, брав із реалій своєї країни. Тільки в нього дві головні політичні сили називаються партіями правих і центру, а насправді мають «ліві» назви — Соціал-демократичної та Соціалістичної партії відповідно. Це один з наслідків траєкторії політичного розвитку Португалії: тут, як і в Греції та Іспанії, довше всього на європейському континенті існували крайні праві диктатури, за яких зберігалась економічна, соціальна та технологічна відсталість цих країн. Опір португальській диктатурі Антоніу ді Салазара й Марселу Каетану вели ліві сили, передусім комуністи, але з часом з’явились і сильна опозиція у колах військовослужбовців[8], і незгодна меншість серед католиків[9].

 

Революція гвоздик: натовпи на бронетехніці святкують повалення диктатури.

 

Революція гвоздик 1974 року почалась як безкровний військовий переворот, який покінчив з авторитарним режимом так званої «Нової держави», але, окрім демократичних вимог, вона висувала й соціалістичні гасла. Деякий час ліве крило «Руху збройних сил» навіть очолювало уряд[10]. Та після жорсткого протистояння ліворадикальних і реакційних елементів, відомого як «Спекотне літо» 1975 року, революційний процес було згорнуто, а Португалія стала на шлях формування більш звичної для Західної Європи політичної системи, в якій при владі почергово чергувалися «правоцентристи» (Соціал-демократична партія та союзний їй ще консервативніший Соціально-демократичний центр / Народна партія – Centro Democrático e Social / Partido Popular) і «лівоцентристи» (Соціалістична партія).

Політична сила останніх була утворена лише напередодні падіння диктатури, в 1973 році, в еміграції у ФРН і за сприяння Соціал-демократичної партії Німеччини. І завдання їй готувалось відповідне — перехопити у комуністів нішу лівої опозиції диктатурі, з падінням якої Соціалістична партія водночас обіцяла зростання соціальних стандартів для трудової більшості населення та «стабілізацію» після буремних революційних років для заможних прошарків. Очоливши уряди спершу в складі «великої коаліції» з правоцентристами у 1983 році, а згодом самостійно у 1995 році, Соцпартія Португалії, подібно до ПАСОК у Греції, поступово облишила свої принципи, які попервах були радикальніші за європейський соціал-демократичний мейнстрим в економічних питаннях[11]

 

"Очоливши уряди спершу в складі «великої коаліції» з правоцентристами у 1983 році, а згодом самостійно у 1995 році, Соцпартія Португалії поступово облишила свої принципи."

 

Однак Соціалістична партія зберегла свій вплив серед трудящих, і в нове тисячоліття Португалія увійшла із соціалістами на постах прем’єр-міністра (Антоніу Ґуттереш, який з 1 січня 2017 року став новим Генеральним секретарем ООН) та президента (Жоржі Сампайю). Зрештою, перебуваючи при владі у 2005—2011 роках, «соціалістичний» кабінет міністрів ліберального технократа Жозе Сократеша в умовах світової економічної кризи та кризи єврозони, які вдарили по Португалії сильніше, ніж у решті держав ЄС, окрім Греції[12], здійснював за рекомендаціями міжнародних інституцій ту саму неоліберальну політику «жорсткої економії» та скорочення соціальних виплат, а його очільник, покинувши посаду, опинявся під розслідуваннями через підозри у корупції та зрештою покинув лави партії.

 

Багаторічні лідери Соцпартії Маріу Суариш (зліва) і Компартії Алвару Куньял (праворуч) — соратники в роки диктатури й опоненти після встановлення демократії.

 

Як і політична еволюція місцевої соціал-демократії, так і португальська ситуація з парламентською радикальною лівицею також дещо нагадує грецьку. Тут присутня «ортодоксальна» Португальська комуністична партія, яка загалом слідує у фарватері курсу сталіністської Компартії Греції, та Лівий блок, утворений незалежними лівими, зокрема троцькістськими, постмаоїстськими та єврокомуністичними активістами, які об’єдналися на принципах внутрішньопартійного ідейного плюралізму (як першопочатково створювалися грецькі ліві коаліції СІРІЗА й АНТАРСІЯ). За всієї розпливчастості використання терміну «нові ліві» в сучасних умовах, дослідники визначають Лівий блок саме таким чином (Freire 2002).

До того ж  португальський політичний спектр ряснів численними невеликими ліворадикальними організаціями, ще коли ті перебували в підпіллі за останніх років диктатури. Та й нині поза парламентом існують й інші ліві групи, зокрема Комуністична партія робітників / Реорганізований рух пролетарської партії (маоїстська партія, активна в студентському середовищі під час революції 1974 року), Робітнича партія соціалістичної єдності (троцькістський відкол 1976 року від Соцпартії, який приєднався до одного з «Четвертих інтернаціоналів», а саме заснованого П’єром Ламбером) та Соціалістичний альтернативний рух (також троцькістського спрямування, але цього разу з інтернаціоналу, ідеологом якого був аргентинець Науель Морено). Утім, всі вони не мають помітного впливу на політичне життя, тому сконцентруємось на двох провідних лівих силах країни.

 

Лівий опір правій диктатурі

Португальська комуністична партія (Partido Comunista Português), на відміну від більшості європейських компартій (які утворилися з революційного крила соціал-демократичних партій Другого інтернаціоналу), походила із середовища анархо-синдикалістського руху, традиційно сильного на Піренейському півострові. Досить сказати, що перша португальська партія, яка мала назву соціалістичної, утворилася ще у 1875 році під сильними впливами анархізму й прудонізму, а синдикалізм переважав у робітничому русі аж до 1934 року, коли було придушено загальний страйк проти заборони незалежних профспілок.

Що стосується Португальської комуністичної партії, заснованої 1921 року як секція Комінтерну, то уже після військового перевороту 1926 року вона була оголошена поза законом. У результаті падіння Першої Португальської Республіки в країні була встановлена крайньо права «Національна диктатура», яка згодом взяла назву «Нової держави», коли вся повнота диктаторської влади опинилася в руках прем’єр-міністра — респектабельного професора Антоніу Салазара. Португальське суспільство досі розділене дебатами, чи можна називати його режим, який намагався всіляко наслідувати Муссоліні в Італії, фашистським. Прикметно, що на місцевому телешоу «Найвеличніший португалець», аналогічному до «Великих українців», переміг досі популярний у правих колах диктатор, а друге й третє місця посіли люди, постраждалі від його репресій — комуніст і митець Алвару Куньял і дипломат Аристідеш Соуза Мендеш, відомий порятунком євреїв і антифашистів від нацистів. 

 

Процесія на похоронах Алвару Куньяла, 2005 рік.

 

Прибічники диктатора полюбляють апелювати до того факту, що за нього в Португалії формально не відновлювали смертної кари (яку скасували ще в середині ХІХ століття). Але натомість противники уряду гинули у в’язницях і концтаборах (наприклад, другий генсек компартії Бенту Антоніу Гонсалвіш чи його соратник Мілітан Рібейру Беса, котрий помер після голодування) або ж від рук спецслужб, як-от генерал авіації Умберту Делґаду[13], який на єдиних президентських виборах часів диктатури, на які було допущено більше одного кандидата, мав сміливість кинути виклик салазарівському пішаку — «весільному адміралу» Америку Томашу, чиї функції зводилися до «розрізання стрічок».

Лівих, профспілкових та студентських активістів переслідувала салазарівська політична поліція (яка після війни отримала назву ПІДЕ) з її мережею донощиків і широким застосуванням тортур. Учасників робітничого та інших соціальних рухів нерідко вбивали спецслужбовці. Так, в 1954 році вони застрелили селянку-наймичку Катарину Еуфемію, котра агітувала штрейкбрехерів приєднатися до страйку проти латифундиста, а в 1961 році художника й підпільника Жозе Діаша Коелью (обидвоє були згодом проголошені мучениками компартії).

 

 

На додачу до репресій всередині самої Португалії, сталіністське керівництво Комінтерну в 1938 році виключило португальську секцію з лав інтернаціоналу. Нормалізувати відносини ПКП з КПРС вдалося тільки після війни. Португальська секція Комінтерну була не єдиною, яку розгромили в роки сталінського «Великого терору». Схожа участь спіткала, зокрема, і Компартію Польщі та її складову — Комуністичну партію Західної України.

Протягом 48 років авторитарного режиму комуністична партія діяла в підпіллі або за кордоном (приміром, V з’їзд ПКП у 1957 році проходив у Києві). 36 членів її Центрального комітету, обраного у 1974 році, загалом відсиділи у в’язницях сумарний строк понад 300 років. Неодноразово ув’язнювали і Алвару Куньяла, який після легендарної втечі з одиночної камери тюрми суворого режиму (де він переклав португальською «Короля Ліра», підготував чимало графічних робіт, написав кілька книг під псевдонімами й дослідження сільського господарства Португалії) був в еміграції в Москві та Празі, був обраний генеральним секретарем ПКП і очолював партію протягом трьох десятиліть (1961—1992).

Багатьох португальських комуністів відправили в заслання до заморських, переважно африканських, колоній цієї останньої колоніальної імперії — островів Зеленого мису, або ж Кабо-Верде (де було розміщено сумнозвісний концтабір Таррафал, що його нині перетворено на музей опору), Гвінеї-Бісау, Анголи, Мозамбіку, Сан-Томе і Принсіпі, Східного Тимору. Але це тільки сприяло поширенню марксистських ідей у національно-визвольному русі пригноблених народів. У 1960—1970-х роках у кожному з цих португальських володінь утворилися ліворадикальні організації, які повели проти метрополії боротьбу за деколонізацію[14].

Панівні класи Португалії вбачали в збереженні імперії більш ніж питання престижу, яким захоплення африканських володінь стало після втрати Бразилії в ХІХ столітті. Для них це була передусім можливість коштом експлуатації природних ресурсів колоній тримати на плаву найвідсталішу в Західній Європі економіку, яку вони так і не змогли модернізувати і яка не могла забезпечити робочими місцями населення. Однак саме ці розрахунки й зіграли з португальськими колоніалістами злий жарт: колоніальні війни приносили самі лише збитки, підриваючи економічну стабільність, тоді як надходження від експлуатації колоній виявлялися в десяток разів нижчими за суму грошових переказів, надісланих із Франції та інших країн португальськими трудовими мігрантами.

 

"У 1960—1970-х роках у кожному з цих португальських володінь утворилися ліворадикальні організації, які повели проти метрополії боротьбу за деколонізацію."

 

Оскільки в Другій світовій війні уряд Салазара, як і його «політичний близнюк» в сусідній Іспанії, Франсиско Франко, примудрився не виступати на боці ідеологічно близьких фашистських режимів країн «Осі», з якими в нього були тісні зв’язки, у післявоєнний час США та їх західних союзникам було нескладно включити його, попри очевидну антидемократичність, до системи військово-політичних союзів (НАТО) і надавати підтримку в «боротьбі з комунізмом»[15].

Завдяки цьому режим міг дозволити собі жорстокість, з якою португальська армія придушувала опір визвольних рухів, здійснюючи політичні вбивства їх лідерів та ідеологів (зокрема, генсека ПАІГК Амілкара Кабрала, застреленого завербованими ПІДЕ партійними функціонерами, й президента ФРЕЛІМО Едуарду Мондлане, підірваного схованою в посилці з тритомником Плеханова бомбою) чи знищуючи цілі села[16]. Проте реакція на цю ж брутальність забезпечила африканським народам, які вели боротьбу за незалежність, симпатії не лише «Східного блоку» та деколонізованих держав, а й широких кіл західної громадськості, обурених підтримкою профашистського режиму з боку їх урядів. Нарешті, зростало невдоволення й серед самих португальських військовослужбовців, яких відправляли на безглузду колоніальну бійню, де вони несли великі втрати.

 

Кадр із художнього фільму Марії де Медейруш «Квітневі капітани» (2000), що розповідає про Революцію гвоздик. На передньому плані — актор, котрий грає визначного учасника останньої, капітана Фернанду Жозе Салґейру Майя.

 

Диктатор і шезлонг, Революція гвоздик і марксисти на чолі члена НАТО

Саме з-поміж розчарованих учасників колоніальних воєн вийшла група лівоналаштованих молодших офіцерів, які утворили нелегальну організацію «Рух збройних сил», неформально відому як «Рух капітанів». Політичні симпатії її учасників варіювалися від лібералізму до маоїзму, та загалом вони сходилися на майбутньому ліводемократичному чи соціалістичному векторі розвитку країни, а Отелу Сарайва ді Карвалью, стратег і автор плану збройного повстання, дотримувався ліворадикальних поглядів[17]. 25 квітня 1974 року вони повели військові частини на Лісабон і скинули диктатуру, не проливши ні краплини крові (єдина четвірка загиблих була вбита силовиками ПІДЕ) і забезпечивши перемогу Революції гвоздик. 

На той момент Салазар уже не був при владі: у 1968 році він випав із крісла-гойдалки (чи то шезлонгу) й отримав крововилив у мозок. Його оточення, не очікуючи, що 79-річний диктатор оговтається, встигло звести на його місце Марселу Каетану, старого університетського доктора права, салазарівського годованця, який, втім, нещодавно опинився в немилості. Тож два останні роки життя перед Салазаром ламали комедію, імітуючи, що він все ще очолює державу, тоді як насправді вся влада перейшла до Каетану. Подейкували, що від пристаркуватого диктатора приховували й факт висадки американських астронавтів на Місяць, побоюючись, що це може образити його релігійні почуття. Тепер, у день революції 1974 року, Каетану здався капітану Салґейру Майя, попрохавши лишень, «аби владу передали не черні, а якому-небудь генералу»[18].

Наступного дня, 26 квітня 1974 року, завершилося звільнення політичних в’язнів[19], а невдовзі відбулися надання незалежності колоніям і перехід Португалії до демократії: утворена повсталими військовими Рада національного порятунку стала Революційною радою Португалії й передала свої повноваження демократично обраним органам влади, але зберігалась як гарант революційного процесу, поки не була розпущена правоцентристським урядом «Демократичного альянсу».

Хоча радикальні елементи з числа революційних військових були відсторонені від керівництва вже в результаті Листопадової кризи 1975 року, та в країні, яка пережила ультраправу диктатуру, навіть праві сили були вимушені мімікрувати під «лівих». Найбільша правоцентристська ліберально-консервативна партія, до якої увійшло чимало салазаристів, взяла під керівництвом свого популістського засновника Франсишку Са Карнейру назву «народно-демократичної», а згодом «соціал-демократичної», водночас декларуючи «основні цінності демократичного і гуманного соціалізму». А Конституція 1976 року визначала Португалію як «соціалістичну республіку», яка рухається до безкласового суспільства — майже неймовірна «вольність» для держави західного блоку (ці формулювання прибрали лише у 1989 року голосами «соціал-демократів» і «соціалістів»). Характерно, що низка сьогоднішніх буржуазних політиків в цей період перебувала в лівих організаціях. До прикладу, тодішній маоїст (і вічний кар’єрист) Жозе Мануел Баррозу, котрий у 2004—2014 роках був головою Єврокомісії за квотою правоцентристської Європейської народної партії[20].

 

«Метаморфози»: Карикатура того ж Жуана Абеля Манти, що висміює пристосуванство колишніх салазарівської функціонерів до післяреволюційних реалій.

 

 

За революційних обставин Комуністична партія відігравала ключову роль у профспілковому та селянському русі. Її керівництво складалося переважно з вихідців з індустріального пролетаріату (наприклад, електриків чи металургів), а в її лавах були такі провідні культурні величини, як письменник Жозе Сарамаґо, драматург Бернарду Сантарену, композитор Фернанду Лопіш-Граса[21]. Представники ПКП Алвару Куньял і Пашеку Гонсалвіш увійшли до першого після революції тимчасового уряду, просуваючи в ньому ідеї націоналізації та планової економіки. 

 

"Коли у листопаді 1975 року відбулася спроба ультралівого перевороту (яка була радше актом відчаю, ніж ретельно спланованим повстанням), керівництво партії закликало революційних солдатів і офіцерів повернутись до своїх казарм."

 

За закликом Компартії до трудящих ті взяли у свої руки 245 конфіскованих банків і страхових компаній та ще 216 великих компаній в інших сферах. Більш ніж 780 дрібних підприємств, полишених своїми власниками, було перетворено на кооперативи у власності самих працівників. Не чекаючи на ухвалення відповідного закону про земельну реформу, рядові комуністи також зайнялися конфіскацією латифундій 1300 великих землевласників, що панували на сільськогосподарських угіддях півдня країни. Завдяки перерозподілу цих земель і створенню на них 500 колективних селянських господарств з’явились десятки тисяч робочих місць (Sassoon 2014: 607—616).

 

 

Утім, навіть після хвилі націоналізацій частка державного сектору в португальській економіці лишалася суттєво нижчою за середній показник у Західній Європі. З іншого боку, саме завдяки цим заходам ПКП закріпила свою масову базу. На південь від центру Португалії простягається «червоний пояс», де комуністи досі контролюють понад 30 муніципалітетів — у бідній сільській місцевості (Алентежу і Рібатежу) та промислових районах навколо Сетубала і Лісабона (порівн. справа карту голосування на останніх парламентських виборах за ліві партії — ПКП, Лівий блок і LIVRE). На деяких підприємствах досі існують робітничі комітети, сформовані за участі Компартії та її союзників ще під час «Революції гвоздик». 

Водночас перспективи поглиблення соціалістичних перетворень неабияк бентежили і буржуазний істеблішмент, і країни-члени НАТО, які побоювалися, що Португалія покине блок. Вони об’єднали зусилля в залякуванні португальців «червоною загрозою». Сама ж ПКП, пристосована до діяльності в умовах десятиліть нелегального положення, виявилася недостатньо підготовленою до викликів ситуації, що швидко змінювалася. Дотримуючись вказівок із Москви, вона насправді не збиралась захоплювати владу й здійснювати негайну соціалістичну революцію в країні, адже це б могло порушити статус-кво в глобальному міжблоковому протистоянні. Тому коли у листопаді 1975 року відбулася спроба ультралівого перевороту (яка була радше актом відчаю, ніж ретельно спланованим повстанням), керівництво партії закликало революційних солдатів і офіцерів повернутись до своїх казарм.

 

Повсталий солдат під час Революції гвоздик, 1974 рік

 

Вибори до Установчих зборів, проведені у 1975 році на річницю Квітневої революції, засвідчили, що пальму першості на лівому фланзі від Компартії перехопила нещодавно заснована Соціалістична партія на чолі з міністром закордонних справ тимчасового уряду Маріу Суаришем[22], який у молодості теж був комуністом. Соціалісти отримали майже 38% голосів, комуністи — лише 12,5%. Колотнеча між колишніми союзниками досягла такого рівня, що після наступних парламентських виборів 1976 року Соцпартія сформувала коаліцію із силою великого капіталу з протилежного флангу політичного спектру, Соціально-демократичним центром, ознаменувавши цим свій «правий поворот». І справді, незабаром уряд Суариша в умовах складної економічної кон'юнктури (загальноєвропейська рецесія, на яку накладалася проблема повернення португальського населення із деколонізованих володінь) проводив чітко антисоціальну політику «жорсткої економії» на умовах МВФ[23]. Як наслідок, частка зарплат у національному доході за нього скоротилася з 1976 по 1979 рр. від 62,5% до 45%, відображаючи разючу зміну в розстановці класових сил.

 

Нереволюційні комуністи в нереволюційну добу

Виступаючи і за нових умов виразниками невдоволення незаможного селянства та робітництва, комуністи змогли розширити свої лави, але не похитнути гегемонію соціалістів. Об’єднаний народний союз — альянс Компартії із Португальським демократичним рухом — набирав до 19% голосів (1979 року), але цей результат так і залишився найвищим в історії ПКП. На тих виборах перемогу здобула правоцентристська коаліція під проводом Са Карнейру, який збирався скасувати результати націоналізацій, але розбився в авіакатастрофі. Тож трансформації в напрямку ринкового фундаменталізму, причому в набагато радикальніших формах, відбулися через десяток років за прем’єра від Соціал-демократичної партії Анібала Каваку Сілви[24].

На цьому тлі з 1987 року молодшим партнером Португальської комуністичної партії в електоральній «Коаліції демократичної єдності» (Coligação Democrática Unitária) виступає Екологістська партія «Зелені» (Partido Ecologista «Os Verdes»). Вона була створена за участі комуністів у 1982 році й стабільно виступає їхнім сателітом, хоча й має з ними розбіжності, скажімо, в питанні ядерної енергетики. З того часу за результатами всіх парламентських виборів «зелені» завжди отримували два місця, незалежно від того, скільки їх виборювала коаліція загалом — хай 31 (як у 1987 році), хай 12 (як у 2002 році).[25] Португальські «Зелені» вважаються однією з найрадикальніших сил у європейській родині екологістських партій — настільки антикапіталістичною, що консервативне крило «зеленого» руху утворило на противагу їм Партію Землі праволіберально-ринкового спрямування[26].

Тривала боротьба комуністів Греції та Португалії з останніми в Європі ультраправими авторитарними режимами стала запорукою суттєвої підтримки лівих сил у цих країнах. Проте умови тривалої ізольованості та підпільності обумовили і те, що саме ці дві компартії «авангардного типу» лишаються бастіонами сталінізму (чи то «ортодоксального» марксизму-ленінізму радянського розливу) у світовому лівому русі. З іншого боку, несприйняття Компартією Португалії ідей «єврокомунізму» та горбачовської «перебудови» відіграло свою роль у тому, що, хоч розпад СРСР і став для ПКП ударом, але не настільки фатальним, як для багатьох єврокомуністичних партій, критичних до КПРС. На противагу останнім, на ХІІІ з’їзді ПКП у 1990 році більшість з 2000 делегатів висловилися за збереження у якості програмних установок марксизму-ленінізму та «революційного шляху до соціалізму», підкресливши «унікальність радянського досвіду».

 

XX з’їзд Португальської комуністичної партії, 2016 рік

 

Попри таку риторику, для ПКП ні про яку соціалістичну революцію сьогодні не йдеться. Межа актуальних вимог для партії – «розвинута демократія для ХХІ століття» й «патріотичний політичний курс» (властиві сталіністській традиції апеляції до «патріотизму» посідають важливе місце в її риториці). Вона відстоює такі пункти, як боротьба з приватизацією водних ресурсів та зростанням цін на медичні послуги, збільшення видатків на освіту й культуру, вільний доступ населення до занять спортом, розширення партисипативної демократії, викорінення корупції, антиімперіалізм, засудження НАТО та солідарність з Кубою чи Країною Басків[27]

Варто відзначити міцність організаційної структури ПКП під керівництвом генерального секретаря Жероніму ді Соузи. Її чисельність лише трохи поступається Соцпартії і на порядок переважає Лівий блок[28]. Зміни, які сталися в країні та світі, зокрема суттєві структурні зрушення у португальському робітничому класі після вступу до Європейського економічного співтовариства в 1986 рік, не надто відобразилися на Компартії. Її члени продовжують відігравати важливу роль у провідному профспілковому центрі країни — Загальні конфедерації португальських трудящих, або «Інтерсиндикалі».

Все ж, хоч у Португалії комуністична партія ідейно близька до грецької, вона гнучкіше реагує на поточну ситуацію. Недарма для Компартії Греції свого часу вкрай болючим був початок консультацій щодо спільної боротьби проти неоліберальної політики й тиску МВФ між Португальською компартією і Лівим блоком. Останній в очах грецьких сталіністів виступав двійником нещадно критикованої ними СІРІЗА. Більшу винахідливість ПКП демонструє і в підборі методів агітації. Широку відомість має фестиваль партійної газети «Аванте!» (за прикладом фестивалів історично комуністичних газет «Уніта» в Італії та «Юманіте» у Франції), який приваблює чимало позапартійних учасників.

 

Нові ліві: від «постмаотроцькістів» до Лівого блоку

Лівий блок (Bloco de Esquerda, або просто Bloco) був заснований 1999 року. Його фундатори походили з альтернативного прорадянському комуністичному руху марксистського середовища, критичного як до соціал-демократії, так і до так званого реального соціалізму взірця СРСР. Основою Лівого блоку став союз троцькістської Революційної соціалістичної партії (РСП, Partido Socialista Revolucionário), очолюваної Франсишку Лоусою секції Возз’єднаного Четвертого інтернаціоналу (створеної у 1978 році шляхом об’єднання Інтернаціоналістської комуністичної ліги та Революційної робітничої партії), та постмаоїстського Народного демократичного союзу (НДС, започаткованого у 1974 р. як фронт трьох марксистсько-ленінських груп), який склався ще у 1980-х роках. Також у цей троцькістсько-маоїстський альянс влилися дві менші структури — Фронт революційних лівих (заснована у 1983 році троцькістська організація, з якої згодом утворився Соціалістичний альтернативний рух) і «Політика XXI» (група інтелектуалів єврокомуністичного штибу, які вийшли із ПКП або входили до дрібнішого союзника останньої, Португальського демократичного руху).

 

Франсишку Лоуса на тлі емблеми Лівого блоку

 

Складові Лівого блоку до його утворення важко було назвати масовими організаціями. І все ж, незважаючи на те, що ці групи були нечисленними й маргіналізованими в порівнянні з Комуністичною чи Соціалістичною партією, вони відігравали активну та яскраву роль у подіях революційних 1970-х років. Їхні активісти, які намагалися здійснювати соціальну революцію на місцях, були ще ненависнішими для місцевих ультраправих, ніж навіть члени Компартії. Жертвою політичних вбивств тоді стала низка ліворадикалів, зокрема діяч Народного демократичного союзу, молодий священник і педагог «падре Макс» ді Соуза. У 1980-х роках португальські троцькісти та маоїсти долучалися до нових соціальних рухів, починаючи з антивоєнних чи антирасистських і закінчуючи жіночими чи ЛГБТ, поєднуючи їх з пріоритетними для себе питаннями класової боротьби. Здобутий таким чином досвід вони вважали цінним для подолання політичного сектантства та реорганізації португальської лівиці на засадах плюралізму.

Говорячи про дискусії, що передували започаткуванню Лівого блоку, один із його ініціаторів Фернанду Розаш[29] згадував про свою першу робочу зустріч з головою Народного демократичного союзу Луїшем Фазендою: «Його ідея полягала в тому, щоб створити новий політичний проєкт, а не просто електоральну коаліцію». При цьому важливим було, щоб нове утворення не виявилося «сумою партій-засновниць», зокрема в організаційному плані. Тому після заснуванні блоку більше 50% місць у його структурах відводилися незалежним активіст(к)ам, які раніше не належали до жодної партії (Sousa 2011). Нарешті, на противагу ПКП, основний наголос робився на внутрішньопартійній демократії[30].

У 2005 році Лівий блок був трансформований у єдину партію, а партії-учасниці продовжили своє існування у статусі відносно автономних «політичних асоціацій», згрупованих за ідеологічною ознакою. Але за півтора десятиліття історії Блоку з них вцілів лише Народний демократичний союз, який, щоправда, вже давно відійшов від своїх початкових маоїстських установок. Революційна соціалістична партія саморозпустилась  2013 року, створивши натомість ширшу тенденцію «Соціалізм».

З-поміж співкоординаторів Лівого блоку його колишній кандидат у президенти на виборах 2006 року, економіст Франсишку Лоуса[31], наприклад, був вихідцем із РСП, Міґел Порташ — із «Політики ХХІ», а молода активістка Жуана Мортаґуа представляла НДС. У 2012 році спікери-координатори Лівого блоку були переобрані, і ними за гендерно збалансованою схемою стали лікар Жуан Семеду і театральна акторка Катарина Мартінш. Керівництво ЛБ — Національний комітет із 80 чоловік — обирається на щорічній  конференції й збирається кожні два місяці. З кінця 2014 року оперативне колективне керівництво здійснює постійний комітет із шести чоловік на чолі з Катариною Мартінш, яка залишилася єдиною головою партії. Утім, Блок свідомо уникає залежності від одноосібних харизматичних лідерів, яка зіграла недобрий жарт із близькими йому партіями СІРІЗА та «Подемос», а сама його участь у представницьких органах підпорядковується принципу колективної ротації: потрапивши в Асамблею Республіки, ЛБ змінював своїх представників там кожні п’ять місяців.

 

Портрет Катарини Мартінш на передвиборній агітації Лівого блоку

 

Лівий блок — прогресивний, плюралістичний і феміністичний

Об’єднані баченням спільної соціалістичної перспективи, складові Блоку погоджуються, що існує розмаїття можливих шляхів антикапіталістичної боротьби, сформованих об’єктивними та суб’єктивними чинниками, і що рішення не можуть одноосібно ухвалюватися окремими людьми чи групами. Лівий блок замислювався як спроба поєднати лівий реформізм із революційною перспективою допомогою завоювання гегемонії в середовищі трудящих класів, зокрема шляхом щоденної боротьби за поліпшення умов їхнього життя. Від самого заснування він намагався не повторити помилок Соцпартії та Компартії, прагнучи до моделі соціалізму, яка була б водночас демократичною і революційною. Блок став однією з небагатьох учасниць міжнародного партійного об’єднання «Європейські ліві», які паралельно взяли участь в утворенні більш радикальної мережі — «Європейські антикапіталістичні ліві». Проте у своїй практичній діяльності ЛБ, як і чимало подібних партій, у цілому не виходив за рамки лівореформістського курсу.

Першими кампаніями, у яких Лівий блок відіграв ключову роль одразу після свого створення у 1999 році, були мобілізація проти військових бомбардувань під час інтервенції в Косово та акції солідарності з народом Східного Тимору — колишньої португальської колонії, яка стала жертвою індонезійської окупації та геноциду з боку диктаторського режиму Сухарто, але нарешті здобула незалежність, захистити яку допоміг тиск із боку міжнародної спільноти. Коли у 2002 році коаліція на чолі з тодішнім прем’єр-міністром (а згодом президентом Єврокомісії) Жозе Мануелом Баррозу почала згортати соціальні права трудящих, закріплені у законодавстві ще з 1975—1976 років, активна участь Лівого блоку в парламентських дебатах і організації загальнонаціонального страйку посприяли його більшій популярності. У 2006 році Лівий блок організовував загальнонаціональний марш за робочі місця, привертаючи увагу до підприємств, які знаходилися під загрозою закриття, у 2007 році — марш проти прекаризації праці, у якому брали участь понад мільйон робітників, в основному з молоді.

Актив Лівого блоку молодший за решту провідних партій країни та загалом складається з людей із вищим рівнем освіти, переважно з профспілкового та університетського середовища[32], через що він має імідж «партії інтелектуалів». Водночас до Блоку долучилися люди зовсім різного походження, віку, політичного досвіду і вподобань. ЛБ організував першу за тривалий час демонстрацію робітників-мігрантів, тоді як Компартія побоялася до неї долучитися — через стереотипне уявлення про те, що це відштовхне її виборців з робітничого класу, буцімто расистськи налаштованих. 

 

Мітинг Лівого блоку

 

Блок визначає себе як захисник інтересів робітництва, а його члени активні в робітничих комісіях, які з часів революції 1974 року продовжують існувати на робочих місцях, де їх формують знизу самі трудові колективи. Недарма прибічниками Лівого блоку є більшість працівників найбільшого промислового підприємства Португалії — заводу «Форд-Фольксваген» у Сетубалі (Blake 2009). У той же час, на відміну від Компартії, вкоріненої в найбільшій профспілковій конфедерації країни, в бюрократизованих профспілках позиції членів ЛБ слабкі, і ті в основному займаються розвитком альтернативних форм робітничого руху

У більшості соціальних та культурних питань Лівий блок займає більш лібертарні позиції, ніж Компартія. Зокрема, хоча у Португалії наразі і так усі наркотики декриміналізовані (і ця стратегія розглядається як успішний приклад наркополітики, забезпечуючи кращу реабілітацію наркозалежних), ЛБ вимагав повної легалізації марихуани. Своє представництво у парламенті Лівий блок використовує для ініціювання законопроєктів із захисту трудових і соціальних прав, громадянських свобод, довкілля й тварин, для відстоювання безкоштовної освіти та медицини, для протидії расизму, ксенофобії, гомофобії та іншим формам дискримінації. Заручаючись ситуативною підтримкою Компартії та Соцпартії, Лівому блоку вдається ухвалювати закони, новаторські для португальського суспільства, у якому тривалий час панували консервативні й патріархальні настрої[33]. Утім, ситуація може стрімко змінюватися: уже за кілька років у країні були дозволені одностатеві шлюби. Обидва нововведення були здійснені за урядування соцпартійного кабінету Жозе Сократеша та за сприяння Лівого блоку.

 

"Маріана Мортаґа стала ледь не національною героїнею за боротьбу за притягнення до відповідальності корумпованих чиновників, бізнесменів і банкірів."

 

Першим законопроєктом, запропонованим Лівим блоком і підтриманим парламентом, був закон проти домашнього насильства (Сантос 2010). Взагалі Блок виступає як головна феміністична партія країни, приділяючи значну увагу питанню жіночого рівноправ’я, тому першим став квотувати представництво жінок у своїх органах. Активістки становлять половину його депутатів у національному парламенті. Кидаючи виклик досі сильним сексистським стереотипам у португальському суспільстві та політичному житті, ключові ролі у Лівому блоці зараз відіграють жінки. Крім координаторки партії Катарини Мартінш, це сестри Маріана та Жуана Мортаґуа, а також євродепутатка Маріза Матіаш (Martins 2015). Так, Маріана Мортаґа стала ледь не національною героїнею за боротьбу за притягнення до відповідальності корумпованих чиновників, бізнесменів і банкірів, зокрема керівників банку Banco Espírito Santo, на порятунок якого, попри численні скандали, були витрачені мільярди євро бюджетних коштів.

 

Маріана Мортаґуа в парламенті

 

Злети й падіння Лівого блоку

Жодна з організацій-засновниць Лівого блоку раніше не досягала помітного успіху в португальській лівій політиці, де безроздільно панували Компартія і Соцпартія. До того ж важливо відзначити, що до того моменту нікому з нових політичних сил не вдавалося закріпитися в системі парламентських партій, що склалася наприкінці 1970-х років. Наприклад, центристська й популістська Партія демократичного оновлення, заснована в 1985 році президентом країни генералом Антоніу Рамалью Еанішем, протрималася в парламенті тільки шість років[34].

Однак уже на перших парламентських виборах, в яких брав участь Лівий блок (1999), він зібрав 2,4% голосів (2 місця в Асамблеї Республіки). На наступних виборах 2002 і 2005 року показник виріс до 2,7% і 6,4% відповідно. Пікову підтримку на парламентських виборах — 557 тисяч, або 9,81%, голосів (16 місць у парламенті) — Лівий блок отримував у 2009 році. Це були перші вибори, на яких Блоку вдалося потіснити ПКП (для порівняння: на президентських виборах 2006 генсек Компартії Жероніму ді Соуза отримав майже вдвічі більше голосів, ніж кандидат ЛБ Франсишку Лоуса[35]). Сумарний показник португальської радикальної лівиці на тих виборах — майже 19% — був одним з найвищих серед усіх західноєвропейських країн до того, як їхні політичні ландшафти перекроїли наслідки кризи: наприклад, він був наполовину більшим за сукупні відсотки, які отримали Компартія, СІРІЗА й АНТАРСІЯ на тогорічних виборах у Греції.

На виборах до Європарламенту того ж року показник становив 10,73%, що дозволило обрати трьох євродепутатів від Блоку й потіснити Компартію, яка традиційно домінувала на крайньому лівому фланзі португальської політики. Один із цих трьох представників, історик Руй Тавариш, у 2011 році покинув Лівий блок та його групу в Європарламенті, «Європейські об'єднані ліві/Ліво-зелені Півночі», перейшовши до фракції «Зелені – Європейський вільний альянс».

 

"Схоже, 2019-й став першим успішним роком для партій-учасниць Руху за демократію в Європі (DiEM25) колишнього міністра фінансів Греції Яніса Варуфакіса."
 

Два роки потому, у 2013 році, він ініціював створення нової політичної сили на лівому фланзі, «LIVRE – Свобода, лівиця, Європа, екологія». Поєднуючи гасла екологічної відповідальності, солідарності та прямого залучення до управління державою громадян на противагу партійним апаратам з однозначною підтримкою Євросоюзу, вона претендувала на нішу між Соцпартією та Лівим блоком, щоб виступати своєрідним посередником між ними. Однак насправді цей ліволіберальний реформістський проєкт з його половинчастою критикою політики «жорсткої економії» без посягань на капіталістичну систему та логіку ринкового накопичення не знайшов підтримки у виборців. 

Партії LIVRE («Вільна») не вдалось домовитись про єдиний список із Лівим блоком, від якого вона відкололась, і на наступних виборах ні до Європарламенту, ні до Асамблеї Республіки партія Тавариша пройти не змогла — аж до парламентських виборів 2019 року, на яких його в якості першого номеру списку по Лісабону заступила Жуасіне Катар Морейра, уродженка Гвінеї-Бісау й очільниця Інституту чорних жінок у Португалії[36]. Схоже, 2019-й став першим успішним роком для партій-учасниць Руху за демократію в Європі (DiEM25) колишнього міністра фінансів Греції Яніса Варуфакіса, що раніше цілком годився на роль «інтернаціоналу невдах»[37].

 

Акція партії LIVRE, 2015 рік

 

Та повернімося до Лівого блоку. Після невпинного зростання підтримки протягом першого десятиліття існування партія, схоже, втратила динаміку та стагнувала. Уже на дострокових виборах 2011 року кількість поданих за неї голосів скоротилася майже вдвоє — до 5,2%, тоді як альянсу комуністів і зелених вдалося втримати її на попередньому рівні (близько 8%). Це був почасти наслідок того, що в Лівому блоці на противагу початковим антикапіталістичним і навіть революційно-соціалістичним установкам його засновниць запанували настрої, що передбачали рух від «антисистемності» до «респектабельності». У своїй передвиборчій кампанії Блок позиціонував себе як «відповідальну лівицю», готову до утворення урядової коаліції з тією самою Соціалістичною партією, яка щойно запровадила заходи «жорсткої економії» (Heilig 2011). Вкрай невчасний поворот на тлі поглиблення кризи та краху португальської економіки у 2009—2010 роках.

 

"У своїй передвиборчій кампанії Блок позиціонував себе як «відповідальну лівицю», готову до утворення урядової коаліції з тією самою Соціалістичною партією, яка щойно запровадила заходи «жорсткої економії»."

 

Частиною цієї стратегії стало те, що на президентських виборах того ж 2011 року Лівий блок не став виставляти власного кандидата (як це зробили комуністи з Франсишку Лопешем), а підтримав представника лівого крила Соцпартії, поета й ветерана антифашистської боротьби Мануела Алеґре. Той провів успішну кампанію як незалежний кандидат на попередніх президентських виборах 2006 року, посівши друге місце та обійшовши офіційного кандидата соціалістів Маріу Суариша. Але на наступних виборах Алеґре свій результат покращити не зміг і за низької явки так само прийшов другим.

А Лівий блок, члени якого сподівалися вибудувати ще ширшу лівицю, навпаки, зазнав втрат. У 2011 році від нього відкололася найбільш ліва течія, яка відстоювала союз із комуністами (Фронт революційних лівих та його молодіжне крило, які сформували вищезгаданий Соціалістичний альтернативний рух), а у 2012 році — найбільш права, яка відстоювала союз із соціалістами («Політика ХХІ», яка у 2014 році оформилась у Форум «Маніфест», який об’єднався з партією Руй Тавариша, утворивши LIVRE/Tempo de Avançar). Також лави партії покинула низка відомих персон, зокрема журналістка Ана Драґу та психолог Жуана Амарал Діаш. На виборах до Європарламенту 2014 року, що відбулися в умовах рекордно низької явки виборців[38], Лівий блок, поступившись навіть маргінальній Партії Землі, втратив половину голосів і з 3 представників у нього лишилась єдина — троцькістка Маріза Матіаш. Натомість 3 депутатів провела «Коаліція демократичної єдності», показавши свій другий кращий результат з 12,7% голосів.

 

Профспілкова демонстрація прокомуністичної Загальної конфедерації португальських трудящих (CGTP), що налічує майже вдвічі більше членів, ніж друге за чисельністю профоб’єднання – Загальний союз трудящих (UGT), близький до Соцпартії

 

Соціальні рухи доби економічного апокаліпсису

Поки Лівий блок бідкався з падінням електоральних показників, реальна боротьба в Португалії відбувалася в інших площинах. Профспілки, соціальні рухи та ініціативні групи мобілізувалися проти курсу «жорсткої економії», який поглибився за правоцентристського кабінету міністрів Педру Пасуша Коелью[39]. В умовах кризи єврозони Португалію, сукупні державні й приватні борги якої сягали 370% ВВП (друге місце у світі після Японії), називали країною ЄС, що слідом за Грецією ближче всього стоїть до банкрутства (Evans-Pritchard 2015). Тому диктат «Тройки» у складі Єврокомісії, Євроцентробанку та МВФ був тут не менш відчутним, ніж в Афінах. Та самодіяльність місцевого правого уряду пішла у своїх антисоціальних заходах навіть далі, ніж того вимагали кредитори. Заходи «жорсткої економії», які впроваджувалися і попереднім «соціалістичним», і (особливо завзято) консервативним урядом, зокрема, «реформа зарплат і пенсій» чи різке збільшення плати за комунальні послуги, призвели до подальшого зубожіння населення. Ще сильнішого удару зазнав захист трудових прав: охопленість колективними трудовими договорами скоротилась з 1,3 млн у 2011 році до 300 тисяч (менше ніж 6% від працездатного населення) у 2014 році (Campos 2019).

Макроекономічні показники дещо вирівнялись після стрімкого падіння, але проблеми нерівності та безробіття (яке сягало 50% серед молоді, і це ще зважаючи на підтасовку органами державної влади статистики зайнятості) лише загострились, як і питання низької купівельної спроможності населення. Якщо раніше Португалія була одним з основних пунктів призначення трудових мігрантів з України та Молдови, то за часів кризи вже сотні тисяч молодих португальців, як колись в роки диктатури, вирушили на «заробітки» в північні країни Європи. А плани подальшої масової приватизації різних установ і державних компаній, наприклад національного авіаперевізника TAP Portugal, змушували їх працівників проводити страйки, щоб зберегти свої робочі місця. Усього за чотири роки (2011—2015) в країні відбулося близько 1100 страйків (Яковлева 2016).

Народне невдоволення не завадило португальській владі першою в Євросоюзі підписати «Бюджетний пакт» ЄС, що передбачав подальші урізання та скорочення. Результат не забарився – 15 вересня 2012 р. у 40 міст країни відбулася мільйонна політична демонстрація – найбільша з часу 1 травня 1974 р., коли за гарячими слідами революції перед лісабонцями вперше публічно виступили генсеки нещодавно ще підпільних Компартії та Соцпартії Алвару Куньял та Маріо Суариш. Проте цій вуличній мобілізації, як і попередній у жовтні 2011 року, і наступній у березні 2013 року, не вдалося змести уряд.

 

"В Португалії провідна лівоцентристська партія не була остаточно дискредитована проведенням неоліберального курсу «жорсткої економії», оскільки рано втратила владу."

 

У протестних рухах активну участь брали і ПКП, і Лівий блок, який зміг реорганізуватись, провести широкі обговорення в середовищі своїх активістів та повернутись до своїх радикальніших витоків і концентрації на позапарламентській діяльності. Кульмінація внутрішньопартійних дебатів прийшлася на ІХ з’їзд Блоку наприкінці 2014 року, на котрому була віддана майже рівна кількість голосів за два найпопулярніші варіанти резолюцій, висунуті відповідно угрупуваннями попередніх співкоординаторів (Мартінш і Семеду) та голови парламентської фракції ЛБ, Педру Філіпе Суариша, математика за фахом (Nichols 2014). У результаті були досягнуті численні компроміси, що враховували побажання обох сторін і розширяли внутрішні демократичні процедури, зокрема проведення загальнопартійних референдумів щодо найважливіших питань.

 

X з’їзд Лівого блоку, 2016 р. На передньому плані – Катарина Мартінш і близнючки Мортаґуа

 

 

В електоральній політиці ж соціологічні опитування зовсім не обіцяли Блоку прориву, подібного до таких партій Півдня Європи, як СІРІЗА у Греції та «Подемос» в Іспанії. Як пояснювала активістка Лівого блоку та дослідниця міжнародного лівого руху Катарина Принсіпе, на відміну від цих країн, в Португалії провідна лівоцентристська партія не була остаточно дискредитована проведенням неоліберального курсу «жорсткої економії», оскільки рано втратила владу (Principe 2016). В інтерв'ю відомому лівому інтелектуалу Таріку Алі напередодні виборів та ж Катарина Принсіпе прогнозувала невтішні для своєї партії результати виборів. Адже, на додачу до всього, до Португалії докотилась хвиля розчарування неспроможністю уряду Алексіса Ципраса вирвати Грецію з замкнутого кола диктату кредиторів та антисоціальних реформ.

Та члени Лівого блоку врахували прорахунки своїх грецьких товаришів, виробивши шляхом внутрішньопартійної дискусії більш критичний погляд на природу Євросоюзу та можливість його реформування зсередини. Таким чином, вони долучились до більш євроскептичної позиції Компартії, допускаючи вихід із зони євро. Разом із тим, свою міжнародну стратегію ЛБ, на відміну від ПКП, вбачає в альтернативному до неоліберального проєкту Євросоюзу «лівому європеїзмі»: «Ми європейці, але не євроцентричні: для Європи ми хочемо того самого, що й для планети. Ми європейці, але не єврократи: ми віримо в демократію. Ми — ліві. Наші супротивники не іммігранти, меншини, бідняки, геї чи безробітні, а ті, хто просуває жорстку економію. Ми віримо у солідарність, у спільне протистояння кризі, у соціальну Європу, що повертає надію» (цитата зі сторінки партії на сайті лівої групи Європарламенту).

 

Вибори 2015 року та новий поворот вліво

Незважаючи на невтішні передвиборні прогнози, які передрікали провал радикальної лівиці, на виборах 4 жовтня 2015 року Лівий блок отримав найвищий відсоток голосів у своїй історії (10,2%) та 19 депутатських мандатів, ставши єдиною силою, що покращила свій результат у кожному з виборчих округів. «Коаліція демократичної єдності» комуністів і зелених отримала ще 8,3%. Загалом лівіші за Соцпартію сили, які критикували «жорстку економію», зібрали понад 23%. В їх числі до парламенту вперше пройшла зоозахисна й енвайронменталістська партія «Люди – Тварини – Природа» (Pessoas-Animais-Natureza), отримавши один депутатський мандат[40]

Права коаліція, що цього разу мала назву «Португаліє, вперед» посіла перше місце (38,6%), але втратила більшість у парламенті. Другий уряд Пасуша Коелью, який вона сформувала, не проіснував і кількох тижнів. Очікувалося, що опозиційна Соціалістична партія (32,4%) не порушуватиме гарних манер політики під наглядом «Тройки» й підтримає її уряд меншості в подальшому проведенні «непопулярних реформ» чи сформує з нею «велику коаліцію». Однак переговори про це нічого не дали, й усередині Соцпартії почалися бурхливі дебати про можливість формування уряду лівоцентристських і лівих сил, які отримали парламентську більшість за результатами виборів. Побоюючись повторити долю грецьких колег із ПАСОК, які стали молодшими партнерами правоцентристського уряду та поховали себе політично, португальські соціалісти зрештою погодилися утворити коаліцію з лівішими партіями — вперше за 40 років[41].

 

Результати виборів 2015 року та склад наступного португальского парламенту

 

Ще під час передвиборчих дебатів їхня «зірка», спікерка Лівого блоку Катарина Мартінш, висунула пропозицію – її сила згодна на діалог щодо можливої підтримки уряду соціалістів супроти правоцентристів, якщо Соцпартія відмовиться від трьох положень програми: заморозки пенсій, спрощення процедури звільнення працівників і скорочення соціального внеску з боку роботодавців. Переговори соціалістів з комуністами і Лівим блоком були не менш виснажливими, зважаючи на історію їх протистояння та розбіжності у поглядах. До того ж, велася гучна медіакампанія проти можливої участі антикапіталістичних і євроскептичних сил у правлячій коаліції. Коли після візиту лідера соціалістів Антоніу Кошти до штабу Лівого блоку Катарина Мартінш заявила, що дні консервативного уряду добігають кінця, фондову біржу охопила паніка. А президент, вже знайомий нам правий неоліберальний економіст Анібал Каваку Сілва, перевищуючи свої повноваження, здійснював тиск на процес формування коаліції. Він заявляв, що не затверджуватиме уряду лівих, оскільки той «залежатиме від підтримки антиєвропейських сил», які агітували за демонтаж валютного союзу, а також Лісабонського договору, Європейського фіскального пакту та Пакту про зростання і стабільність, що фактично позбавляє Лісабон контролю над власними фінансами.

 

"Вже за перший рік свого перебування при владі португальські соціалісти справді відійшли від найбільш одіозних проявів неоліберального курсу."

 

Проте переламати перебіг подій президенту не вдалось: він не міг оголосити нові вибори, оскільки строк його власних повноважень невдовзі спливав. Першим симптомом змін стало обрання спікером Асамблеї Республіки представника лівого крила Соцпартії Ферру Родрігеша. 10 листопада 2015 року парламент відправив уряд Пасуша Коелью у відставку, а 26 листопада новий кабінет сформував Антоніу Кошта — лідер соціалістів (і син літератора-комуніста з індійського Ґоа, теж екс-володіння Португалії), який здобув популярність як мер Лісабона з 2007 року. Лівий блок і «Коаліція демократичної єдності» до уряду не увійшли, але підтримали своїми голосами в Асамблеї Республіки[42]. Ці сили усвідомлюють, що справді соціалістичного курсу від «соціалістичного» уряду годі чекати, але збираються контролювати його, щоб той принаймні дотримувався принципу «не нашкодь» щодо соціальних надбань португальців. Обидві ліві фракції підписали з партією влади окремі угоди, в яких закріпили зобов’язання відмови від реформи трудового, пенсійного й бюджетного законодавства.

 

"Вже за перший рік свого перебування при владі португальські соціалісти справді відійшли від найбільш одіозних проявів неоліберального курсу."

 

Слід визнати, що вже за перший рік свого перебування при владі португальські соціалісти справді відійшли від найбільш одіозних проявів неоліберального курсу[43]. Було покладено край політиці заморожування зарплат і пенсій; запущено процес підвищення мінімальної заробітної плати (до 557 євро з 2017 року і далі до 600 євро, або 700 євро за 12-разових виплат на рік, у 2019 році — загалом зростання на 20%), щоб надолужити втрати від інфляції; повернуто 4 державні вихідні, скасовані попереднім урядом; збільшено податки на великі компанії та зменшено — на зарплати; запроваджено новий податок на розкіш; на самозайнятих поширено соціальний захист; відновлено безкоштовний доступ до медичних послуг, зокрема скасовано вимогу платити 25 євро за відвідування лікарні; усім дітям забезпечено доступ до дитсадків, а школярам — безкоштовні підручники; повернуто державні інвестиційні проєкти[44] та збільшено видатки на соціальне житло. Антоніу Кошта піддав слушній критиці підхід, який нав'язувався Португалії (і не тільки їй одній — часто таке доводиться чути і в Україні): що конкурентоспроможність європейської країни буцімто може будуватися на низьких зарплатах.

 

Антоніу Кошта, прем’єр-міністр Португалії від Соціалістичної партії

 

Заходи соціалістів, здійснені всупереч неоліберальним рекомендаціям, привели до зростання купівельної спроможності населення після періоду стагнації та кризи, тому широко віталися як полегшення долі пересічних португальців[45]. Ефект від кроків заходів за сприятливого міжнародного контексту нижчих цін на нафту та кращих (зважаючи на повільне оздоровлення в Європі) перспектив експорту, означав комбінацію зростання ВВП (4,3% у реальному виразі після падіння на 7,9% в період рецесії), різкого збільшення зайнятості (та зниження офіційно зареєстрованого безробіття з 17,5% у 2013 р. до 7,4% у 2019 р., хоча зайнятість у бюджетній сфері все ще нижча за докризовий рівень), повільне зниження державного боргу (понад 121% ВВП наприкінці 2018 року) та скорочення бюджетного дефіциту до рекордних показників за 45 років демократичного врядування (у 2018 році він становив менш ніж 0,5% на фоні 11,2% в один з років кризи) (Campos 2019).

Нова влада згорнула й приватизаційну гарячку своїх попередників, які розпродавали банки, енергетичні підприємства, телекомунікації, на які претендував переважно зарубіжний капітал (іспанський, британський, китайський, бразильський, ангольський — часто-густо клептократичний, а процеси приватизації — невіддільні від корупційних схем). Через ці наміри протягом 2013—2015 років у країні постійно відбувалися загальнонаціональні та галузеві страйки. Підтримку в мешканців Лісабона та Порту знайшло рішення нового уряду Кошти відмовитися від планів приватизації громадського транспорту, зокрема й метро. З подачі депутатів від КДЄ й ЛБ був ухвалений законопроєкт, за яким у громадський сектор було повернуто банк Caixa Geral de Depositos (Костюк 2016). Уряд здійснив усі ці починання, звісно, не без тиску з боку профспілок і страйкарів, особливо в бюджетній сфері.

 

Обмеженість португальського прикладу

Водночас уряд Кошти лишався під жорстким пресингом Єврокомісії, яка продовжувала вимагати бюджетної суворості та скорочення видатків. До середини 2016 року здавалося, що конфронтація між Брюсселем і Лісабоном неминуча[46]. Катарина Мартінш навіть ставила питання про можливість референдуму щодо майбутніх відносин з ЄС, але останній зрештою не став повторювати сценарій, застосований до уряду Алексіса Ципраса в Греції. Які ж зовнішні чинники уможливили «португальський виняток» з картини загальноєвропейської «жорсткої економії»? 

По-перше, на той момент Брюссель і Берлін уже демонстративно принизили та примусили до капітуляції грецький уряд Коаліції радикальних лівих (СІРІЗА), потенційний успіх якого у протистоянні вимогам кредиторів, списанні боргів чи імплементації програми соціальних реформ міг підживити рухи супротивників неоліберального капіталізму. Натомість його поразка перекреслила перспективи «ефекту доміно» з приходом лівиці до влади в інших державах, а самих членів Партії європейських лівих надзвичайно деморалізувала (після цього гіркого досвіду частина з них запустила ще одне утворення — «Тепер народ!», що перебуває під впливом більш євроскептичної та «сувереністської» популістичної ідеології Жана-Люка Меланшона з «Нескореної Франції». Разом із ним установчу декларацію підписали й Пабло Іґлесіас з «Подемос», і Катарина Мартінш з Лівого блоку). Тому повернення португальської Соціалістичної партії до своїх соціал-демократичних засад хай і видавалося «лівою крамолою», але відносно «безпечною» — адже жодна інша європейська країна не вдалася до подібної політики.

 

"Зіткнувшись із цим та іншими виявами правопопулістської реакції на континенті, керівництво Євросоюзу відволіклось на інші проблеми, а щодо Португалії вирішило надалі не грати з вогнем і послабити хватку."

 

По-друге, попри перемогу євробюрократів над греками, загальна кон’юнктура в ЄС змінювалась не на їх користь. Єврокомісар з економіки П’єр Московісі розсудив, що карати португальців, як греків, буде несвоєчасно, адже попереду були парламентські вибори в Іспанії, на яких такі дії зіграли б проти улюбленця Брюсселя — тодішнього консервативного уряду Маріано Рахоя. А поки рахувались іспанські голоси, грянув ще дужчий грім — на британському референдумі перемогли прибічники Брекзиту. Зіткнувшись із цим та іншими виявами правопопулістської реакції на континенті, керівництво Євросоюзу відволіклось на інші проблеми, а щодо Португалії вирішило надалі не грати з вогнем і послабити хватку.

У самій Португалії відносини панівної партії та радикальних лівих фракцій складалися далеко не райдужно: взяти хоча б питання відновлення системи колективних трудових договорів. Хоча для бюджетних працівників було повернуто колективні переговори, та далі справа не зайшла. Протягом двох років Лівий блок, відстоюючи інтереси прекарно зайнятих (переважно працюючої молоді), вів дебати й переговори з членами уряду про комплекс заходів, що дозволили б покращити умови праці нестабільно зайнятих до робочих місць з повноцінними трудовими правами. Робітничим і соціальним рухам (таким, як Precários Inflexíveis) за підтримки лівих партій коштувало значних зусиль, аби домогтися розповсюдження прав постійних працівників бюджетної сфери (шкіл, лікарень тощо) на 30 тисяч прекарно зайнятих у цих сферах. 

З іншого боку, у тому ж 2017 році влада Соцпартії здійснила спробу зменшити соціальні відрахування з роботодавців, що загрожувало підірвати пенсійний фонд і стати першим випадком прямого порушення її письмових угод з комуністами й Лівим блоком, яким зрештою все ж вдалося зупинити цю ініціативу. Але вже наступного 2018 року, коли уряд Кошти запустив чергові зміни до трудового законодавства, деякі з яких були на користь працівників, та інші погіршували їхнє становище[47], лівим і профспілкам знов довелось вдаватись до масових вуличних мобілізацій.

Найбільшої кризи відносини між урядом соцпартійців й радикальними лівими зазнали все ж навколо питання компенсацій вчителям. Зарплати педагогів були заморожені впродовж дії заходів «жорсткої економії» 2011–2017 рр., але влада відмовила їм у зворотній виплаті втраченого доходу, фактично виключивши з їх стажу 10 років праці. Щоб домогтися свого, профспілки виводили людей на вулиці: у 2018 р. страйкувало 60-70% від усього вчительського складу, яких підтримували Лівий блок і комуністи. З тактичних міркувань у парламентському комітеті на бік педагогів стала і правоцентристська опозиція. Опинившись щодо цього питання у меншості, навесні 2019 р. Соцпартія, лякаючи втратою мільярду євро держвидатків і зривом фінпланування, погрожувала розривом коаліції й відставкою Кошти.

Не менші розбіжності виявило й питання майбутнього фінансового сектору: Лівий блок і комуністи голосували проти витрати ще 2 мільярдів євро державних коштів на порятунок фірми Banif (на додачу до 12 мільярдів бюджетних євро, які вже вгатили для підтримання на плаву приватних банків між 2008 і 2014 роками)[48]. Доповідь спільної робочої групи Соціалістичної партії та Лівого блоку, що закликала до реструктуризації зовнішнього боргу на €52 млрд, щоб зняти зашморг з португальської економіки, також було проігноровано владою (Louçã 2019). А саму проблему заборгованості, яку Лівий блок розглядав як центральну, було усунуто з порядку денного. Під час наступної електоральної кампанії решта гравців воліла його взагалі не згадувати. 

Скуті зобов’язаннями перед парламентськими партнерами, португальські соціалісти хотіли б наслідувати приклад своїх сусідів за Піренейським півостровом, де Іспанська соціалістична робітнича партія Педро Санчеса також змогла успішно замістити собою дискредитований правоцентристський уряд — і також за підтримки радикальнішої лівої партії («Подемос»), але далі ці дві сили не змогли домовитись між собою, і тепер Іспанія прямує до позачергових виборів у листопаді 2019 року. Проводячи подібні аналогії, португальські соціалісти недвозначно атакували саме своїх партнерів із Лівого блоку, натякаючи, що ті, мовляв, теж є чинником нестабільності. Так панівна партія сподівалася витіснити своїх парламентських союзників[49]

Слід зазначити, що і політичний дрейф країни «вліво» не був всезагальним, продемонструвавши свої обмеження: так, на президентських виборах 24 січня 2016 р. Португалія отримала чергового главу держави правоцентристської орієнтації – колишнього лідера Соціал-демократичної партії Марселу Ребелу ді Соузу[50]. Він переміг ще в першому турі – передусім завдяки особистій популярності (яка зберігається і донині), здобутій у якості ведучого щотижневої телепередачі, в якій він не лишав без жорсткої критики навіть своїх однопартійців на кшталт екс-прем’єра Педру Сантани Лопеша. Та не останню роль відіграла і розпорошеність лівоцентристського електорату, бо Соцпартія не змогла виставити єдиного офіційного кандидата. Натомість сильну кампанію провела висуванка Лівого блоку, соціологиня Маріза Матіаш, яку за її заслуги в розбудові європейської мережі охорони здоров’я та боротьби з захворюваннями єдиною із числа членів лівої групи Європарламенту обирали «євродепутатом року». Вона посіла третє місце із 10,1% голосів, що наразі є найкращим показником жінки-кандидатки в президенти Португалії[51]. Не дивно, що на виборах до Європарламенту 2019 року Матіаш привела Лівий блок до впевненого третього місця, подвоївши результат до 9,82% голосів (що перевищувало передвиборчі очікування).

 

Євродепутатка й кандидатка Лівого блоку в президенти Маріза Матіаш

 

Хоча підтримуваний «лівим тріо» уряд Португалії поки, здається, відповідає взірцю максимально соціально орієнтованої антикризової політики, яку ладне терпіти керівництво Євросоюзу та кредитори, проте іронічно, що так виглядають межі лівої політики в країні, яка чотири десятиліття тому щиро горіла революційним запалом побудови нового, більш справедливого, ладу. Та й програмні вимоги і Лівого блоку, і Португальської комуністичної партії йдуть набагато далі: списання зовнішнього боргу, скорочення робочого тижня, ренаціоналізація та передача підприємств під контроль їх трудових колективів. Португалія залишається однією з європейських країн із найсильнішими лівими настроями та живою традицією антисистемних рухів, що не переривалася з часів Революції гвоздик 1974 року.

Цей матеріал містить перероблений й оновлений текст розділу, опублікованого в: Ліва Європа. – Київ, 2017.

 


Джерела

Бернардино M., 2014. «Иная Европа — социалистическая — возможна!». Доступ 23.10.2019 по ссылке: [link]

Камарго Ж., 2015. Правительственный кризис в Португалии: новое «слабое звено» Еврозоны? Доступ 23.10.2019 по ссылке:[link]

Костюк Р., 2016 «Розовая годовщина» прогрессистского большинства. Доступ 23.10.2019 по ссылке:[link]

Сантос Р., 2010. Что за успехом Левого блока? // Альтернативы. – №1, 2010. Доступ 23.10.2019 по ссылке: [link]

Сарамаго Ж., 2015. Прозріння. [пер. з португ. В. Й. Шовкуна]. – Харків: Фоліо.

Фрімен К., Лука Ф., 2008. Як час спливає: Від епохи промислових революцій до інформаційної революції. – К.: КМА.

Яковлева Н. М., 2016. Португалия: кризис постреволюционной модели и поиск нового вектора развития. Доступ 23.10.2019 по ссылке: [link]

Blake R., 2009. What’s Behind the Left Bloc’s Success in Portugal? Доступ 23.10.2019 по ссылке: [link]

Campos A. and Sousa A., 2019. The Radical Left and Social Democracy in Portugal – Achievements and Obstacles // The Radical Left in Europe – Rediscovering Hope. – transform! Yearbook 2019. – P. 344-359. Доступ 23.10.2019 по ссылке: [link]

Evans-Pritchard A., 2015. Germany loses key ally in Portugal as austerity regime crumbles. Доступ 23.10.2019 по ссылке: [link]

Finn D., 2017. “Luso-Anomalies” // New Left Review. – 106 (2017). – P. 5-102. Доступ 23.10.2019 по ссылке: [link]

Freire A. & Costa Lobo M., 2002. Election Report – The Portuguese 2002 Legislative Elections // West European Politics. – Volume 25, Issue 4. – P. 221-228. Доступ 23.10.2019 по ссылке: [link]

Heilig D., 2011. The Portuguese Left: The Story Of A Separation // From Revolution to Coalition – Radical Left Parties in Europe. – Berlin: Rosa-Luxemburg-Stiftung. – P. 233-254. Доступ 23.10.2019 по ссылке: [link]

Louçã F., 2019. Making Portugal’s Break With Austerity Real // Jacobin. Доступ 23.10.2019 по ссылке: [link]

Martins C. F., 2015. Women who conquered macho world of Portuguese politics prepare for power / The Guardian. Доступ 23.10.2019 по ссылке: [link]

Moniz G. C. 2008, The Portuguese "May 68": Politics, Education and Architecture // European Journal of American Studies, Special Issue on May 68. Доступ 23.10.2019 по ссылке: [link]

Nichols D., 2014. Portugal: Left Bloc in struggle to regain unity after convention. Доступ 23.10.2019 по ссылке: [link]

Paço A. S. and Varela R., 2015. The “Memorandum of Understanding” in Portugal and the Portuguese Left // Socialism and Democracy. – № 29: The Radical Left in Europe. – P. 104-114.

Príncipe C., 2016. The Deferred Portuguese Revolution // Europe in Revolt / Ed. by Catarina Príncipe and Bhaskar Sunkara – Chicago: Haymarket Books, – P. 159-174.

Reis R., 2013. The Portuguese Slump and Crash and the Euro-crisis // Brookings Papers on Economic Activity, Spring 2013. – P. 143-210. Доступ 23.10.2019 по ссылке: [link] 

Sassoon D., 2014. One Hundred Years of Socialism: The West European Left in the Twentieth Century. – London: I.B.Tauris.

Sousa А., 2011. Starting anew with the Left Bloc // New Parties of the Left – Experiences from Europe / Ed. by Daniel Bensaïd, Alda Sousa, Alan Thornett. – London: Resistance Books. Доступ 23.10.2019 по ссылке: [link]

Uncertainty, Austerity and Resistance: Tariq Ali talks to Catarina Principe of Portugal's Left Bloc. Доступ 23.10.2019 по ссылке: [link]


 

Примітки

  1. Заснована безсоромно расистським і ксенофобним спортивним коментатором, партія «CHEGA!» провалилася на виборах до Європарламенту в складі блоку «Basta!» (обидва слова означають те саме), але пробилася до національного парламенту в столичному окрузі.
  2. Таким чином, Португалія слідом за Іспанією вибула зі списку кількох європейських країн (на кшталт Ісландії чи Ірландії), де в парламенті не було відверто ультраправої/правопопулістської сили.
  3. Прикметно, що до цього назву «ліберальної» з партій сучасної Португалії прибирала лише одна — й то була ультраправа сила, що проіснувала кілька місяців після революції 1974 року й була заборонена, після чого її учасники долучилися до найрадикальнішої терористичної орагнізації неофашистського штибу.
  4. За бортом зосталась ще одна неоліберальна партія «Альянс», заснована екс-прем'єром Педру Сантаною Лопешем, який програв боротьбу за лідерство в Соціал-демократичній партії більш соціально орієнтованому Рую Ріу, та ще десяток дрібних сил.
  5. Визнана в Португалії «словом 2016 року» «geringonça» перекладається як «імпровізоване рішення», «хитромудрий механізм/штукенція», «колимага».
  6. Рада Лівого блоку на своїй зустрічі підтвердила готовність до переговорів, але більшість її рішень стосувалися міжнародної солідарності —  з жертвами агресії ердоганівської Туреччини в Сирійському Курдистані, правом народу Каталонії на самовизначення, соціальними протестами в Еквадорі й Чилі та демократичними вимогами руху в Гонконзі.
  7. Роман Сарамаґо як ілюстрацію розчарування виборців у представницькій демократії у своїх лекціях нерідко використовує болгарський політолог Іван Крастєв.
  8. Перші збройні виступи проти Салазара в армійському середовищі відносяться до початку 1960-х.
  9.  У 1958 році  викривальний лист диктаторові від єпископа Порту не лише призвів до недопуску останнього на батьківщину, а й ознаменував першу тріщину в клерикальних підвалинах режиму.
  10. В особі прем’єр-міністра Вашку Гонсалвіша, полковника інженерних військ з давніми марксистськими симпатіями.
  11.  У документах португальських соціалістів колись йшлося навіть про «повне знищення капіталізму».
  12.  Португалія розділила з ними фінансовий крах 2008 року, хоча, на відміну від більшості з них, в ній не було подібної іпотечної бульбашки — як не спостерігалося й економічного зростання на початку ХХІ століття: власне, з 2000 року португальська економіка зі зростанням у 0,6% демонструвала гірші показники, ніж США протягом Великої депресії чи Японія протягом «Втраченого десятиліття». Середній рівень зарплати, який становив 60% від іспанського і менше 40% від німецького, стагнував. Його наздогнали навіть кілька центральноєвропейських країн на кшталт Чехії. Проте міжнародні інституції нав’язали твердження, що в економічних негараздах всіх без винятку PIGS (південноєвропейських країн, що дужче за інші постраждали від кризи) винні два чинника: надмірні державні витрати й зростання питомих затрат на робочу силу. Жоден із них аж ніяк не стосувався Португалії (див. Reis 2013). Але це не зупиняло кредиторів, зацікавлених в «каральній» економії, пониженні оплати праці та реструктуруванні португальського господарства: вимоги більш ніж 500 «заходів структурних реформ» від МВФ передбачали приватизацію (небагатьох) решток державної власності, підвищення пенсійного віку до 66 років та демонтаж системи трудових договорів. Результатом стало зростання безробіття та неформальної зайнятості, падіння ВВП на 5% та скорочення зарплатних фондів на 6,6% між 2010 та 2014 роками.
  13.  Делґаду, наймолодший генерал у португальській історії, сам починав як шанувальник Салазара і навіть Гітлера, але на час роботи в якості аташе у вашингтонському посольстві став прибічником ліберальної демократії.
  14.  ПАІГК (Африканська партія незалежності Гвінеї і Кабо-Верде), МПЛА (Народний рух за визволення Анголи), ФРЕЛІМО (Фронт визволення Мозамбіку), МЛСТП (Рух за визволення Сан-Томе і Принсіпі) і ФРЕТИЛІН (Революційний фронт за незалежність Східного Тимору).
  15.  Остання передбачала й роль Португалії як осердя ультраправої мережі, в якій італійські неофашисти співпрацювали з диктаторськими урядами й західними спецслужбами.
  16. У 1961 році при придушенні першого повстання в Анголі португальці розбомбили 12 поселень, вбивши тисячі мирних жителів, а у 1972 році під командуванням агента спецслужб стратили все населення села у Мозамбіку – кількасот цивільних мешканців.
  17. Після революції, після двоєкратної поразки на президентських виборах, він буде засуджений за звинуваченнями у причетності до «Народних сил 25 квітня» — геваристської організації, що влаштовувала теракти проти великого бізнесу.
  18. Ним став Антоніу ді Спінола, який через рік спробує узурпувати владу й після свого невдалого перевороту втече з країни, але незабаром повернеться й амністується.
  19. Останнім із тюрми вийшов будівельник Жозе Карлуш Алмейда, якого невдовзі оберуть депутатом від комуністів.
  20.  Нині Баррозу займає високий пост у Goldman Sachs International.
  21.  Попутником партії був поет і композитор Зека Афонсу, автор пісні «Grândola, Vila Morena», виконання якої на радіо стало сигналом до «Революції гвоздик».
  22. Суариш покинув комуністичну партію через розрив югославського керманича Тіто з Москвою.
  23. Примітно, що сільськогосподарським міністром, який займався демонтажем сільських колективних господарств, в цьому уряді був Антоніу Баррету, ще один колишній член Компартії.
  24.  У 1990-х Каваку Сілва вважався чи не найзапеклішим економічним неолібералом у політиці в часи, коли Рейган, Тетчер і Піночет вже її полишили.
  25. Щоправда, на останніх виборах 2019 року лідерка зелених Елоїза Аполонія вперше з 1995 року не змогла обратись.
  26. Очолив її багаторічний лідер Народної монархічної партії Рібейру Теллеш; представники обидвох цих партій проходили до парламенту за списками Соціал-демократичної партії.
  27. Деякі з її соціальних пунктів реалізуються на локальному рівні в округах, де Компартія зберігає свій вплив – хоч він часто обмежується її традиційними опорами, як-от сільськогосподарськими робітниками Алентежу (регіону центрально-східної та південної Португалії).
  28. Станом на 2012 рік 60 тисяч людей з квитками Компартії проти 6800 членів Лівого блоку; наразі цей розрив скоротився, та несуттєво.
  29. Розаш — відомий історик, колишній активіст Компартії, лідер Революційного руху партії пролетаріату і попутник Революційної соціалістичної партії.
  30. Так, будь-яка група із 20 членів блоку отримала право на створення власної платформи й рівноправне представництво. Прийнявши плюралістичну й відкриту організаційну культуру, Лівий блок від початку був більш чутливим за ПКП до питань, які ставлять феміністичні й екологічні рухи, а також легше дистанціювався від сумнівної спадщини так званого «реального соціалізму» в СРСР.
  31.  Написана Лоусою у співаторстві з неошумпетеріанцем Крісом Фріменом монографія «Як час спливає: Від епохи промислових революцій до інформаційної революції» перекладена українською.
  32. Зокрема, серед студентів Лісабона, Порту й особливо Коїмбри — осердя опозиційних молодіжних рухів з 1960-х.
  33.  Так, декриміналізація переривання вагітності тут відбулася лише після референдуму 2007 року. Власне, і створення Лівого блоку було каталізоване поразкою на попередньому референдумі наприкінці 1998 року (першому з часів революції 1974 р.), на якому з незначною перевагою (51% на 49%) гору взяли супротивники запропонованого Компартією законопроєкту, покликаного декриміналізувати аборти й таким чином припинити практику нелегальних абортів.
  34. Після чого Партія демократичного оновлення втратила підтримку виборців і була захоплена ультраправими елементами, що перетворили її на ще маргінальнішу Партію національного оновлення.
  35.  При цьому початково розширення соціальної бази Лівого блоку відбувалося не за рахунок стабільного електорату ПКП, а завдяки залученню раніше виключених з політичного процесу верств населення. Його виборці були зазвичай молодші, з кращою освітою, але з менш стабільною зайнятістю, ніж у Компартії, а їхній розподіл по країні був більш рівномірним: якщо комуністи концентрувалися у своїх регіональних форпостах, ЛБ зміг поширити свій вплив на до того закриті для радикальних лівих північні та острівні терени.
  36. У якості програми LIVRE на обох виборах 2019 року просувала візію «Зеленого Нового курсу» (яку в США запропонувала конгресвумен Александрія Окасіо-Кортес з «Демократичних соціалістів Америки» і, принаймні риторично, підтримали всі ключові кандидати у президенти від Демократичної партії) для Європи.
  37. Окрім LIVRE, яка долучилась до руху Варуфакіса у 2018 році, у 2019 році до грецького парламенту пройшла МеРА25, а до польського — Razem.
  38.  На дільниці прийшла лише третина з виборців — враховуючи, що у 1975 році вибори відвідало більше 91%, складно не згадати тенденцію, підмічену романом Жозе Сарамаґо.
  39. Руйнівний масштаб цієї austerity був таким, що змусив втрутитися навіть Конституційний суд Португалії, який скасував деякі із запроваджених урядом урізань.
  40. Подібні сили, у центрі програм яких не просто захист навколишнього середовища, а конкретно етичне ставлення до тварин потрапили вже до кількох європейських парламентів, причому в Європарламенті партії з Нідерландів і Німеччини співпрацюють саме з лівою, а не «зеленою» (як португальська), фракцією.
  41. Ретроспективно можна стверджувати, що Соціалістичну партію фактично врятував парламентський альянс із Лівим блоком і комуністами, хоча останні саме через нього згодом понесли електоральні втрати.
  42. Цілком у світлі настанов Алвару Куньяла: «Комуністів не цікавлять урядові крісла, але їх хвилює політика, яку проводить Рада міністрів!» (Бернардино 2014).
  43. І видалися одними з небагатьох з середовища європейської соціал-демократії перспективних союзників лейбористського лідера Джеремі Корбіна в розбудові коаліцій проти політики «жорсткої економії».
  44.  З цим, щоправда, все було не так гладко і за соціалістичного уряду: так, у 2016 р. державні інвестиції навіть скоротилися. Та й саме економічне зростання значною мірою залежало від такого непевного чинника, як туризм, а не посилення реального сектору.
  45. Хоча урядування Соцпартії не обійшлося і без скандалу навколо міністра оборони Жозе Азереду Лопеша, якого нещодавно притягли до суду за обвинуваченнями в перевищенні повноважень і співучасті у покриванні армійським керівництвом розкрадання гранат, протитанкових знарядь та іншої амуніції зі складів.
  46. У 2016 році в Єврокомісії навіть обговорювали санкційні заходи, оскільки за попередній рік (за великим рахунком, ще за попереднього уряду) Португалія порушила критерії щодо припустимого бюджетного дефіциту на 0,3% від ВВП. Зрештою, рішення про їх запровадження програло всього на один голос — хоча чимало сильніших держав ЄС, зокрема Франція, цих критеріїв також не виконували.
  47. Наприклад, продовжуючи випробувальний термін до 180 днів чи поширюючи усні трудові договори з туристичної на решту сфер економіки.
  48. Ці партії також пропонували плани довготривалої державної власності на рештки погрузлої в корупційних скандалах і навмисне збанкрутованої власниками фінансової групи Espírito Santo, та уряд натомість продав їх американському «фонду-стерв’ятнику».
  49.  Та регіональні вибори на острові Мадейра, що пройшли за два тижні до парламентських 2019 року, продемонстрували, чому лівому електорату краще голосувати за менші ліві партії, ніж повністю перетікати до соціалістів. Останні вперше в історії могли взяти владу у цьому острівному автомному регіоні — вони покращили свій результат більш ніж утричі й майже наздогнали правоцентристів, та потенційні партнери з Лівого блоку й Компартії через падіння кількості голосів втратили 3 з 4 місць.
  50.  Його навіть назвали Марселу на честь хрещеного батька, диктатора Каетану.
  51. Це майже втричі більше за результат кандидата Компартії, колишнього бунтівного теолога Едґара Сілви.

Рекомендуемые

Оставить комментарий