Дін Спейд, Крейг Уіллс
«Цей ваш шлюб є провалом, і лише дурень заперечуватиме це»
Емма Голдман
Останнім часом багато прогресивних людей святкували вступ до шлюбу — коли різні держави приймали закони, що дозволяють одностатеві шлюби, коли суди приймали рішення про юридичне визнання одностатевих шлюбів, коли політики висловлювалися на їх користь. У той же час, багато квір-активістів і вчених, які виступають за права сексуальних меншин, невпинно критикували пропаганду одностатевих шлюбів. Прихильники одруження іноді визнають ці критичні зауваження і відповідають щось на кшталт: “Незважаючи на те, що шлюб не для всіх, і не вирішує всіх проблем, він усе ще нам потрібен”.
Що у цьому особливого? Чи є пропаганда одностатевих шлюбів прогресивною? Чи узгоджується вона з лівими політичними проектами расової та економічної справедливості, деколонізації і феміністського руху за свободу?
Ні. Інформаційно-пропагандистська діяльність на захист одностатевих шлюбів зробила диво — вона зробила рух проти гомофобії синонімом руху на захист шлюбу. Вона заглушила століття критичного мислення та активності проти расових, колоніальних і патріархальних процесів державного регулювання сім’ї та гендерних питань через шлюб. Саме до такого розуміння шлюбу ми і звернемося спочатку.
І. Що таке шлюб?
Цивільний шлюб є інструментом соціального контролю, який використовують уряди для регулювання сексуальної поведінки і створення сім’ї шляхом визначення її бажаної форми та винагородження у разі дотримання такої форми (в США, наприклад, більше тисячі пільг). У той час як шлюб винагороджується, усі інші способи організації сім’ї, стосунків та сексуальної поведінки не передбачають отримання цих пільг і підлягають тавруванню та криміналізації. Коротко кажучи, людей карають або винагороджують залежно від того, одружуються вони чи ні. Ідея, що захист одностатевих шлюбів є боротьбою за “свободу одружуватися” або “рівність”, – абсурдна, оскільки існування законного шлюбу – це форма примусового регулювання, за якою сімейний стан тісно пов’язаний із доступом до життєво важливих ресурсів, таких як охорона здоров’я та шлях до законної імміграції. У такій системі немає нічого, що забезпечувало би свободу чи рівність.
У своєму знаменитому есе 1984 “Мисляча Стать” Гейл Рубін розповіла, як системи, які вибудовують ієрархію сексуальних практик, змінюються в межах підтримки контролю. Рубін зазначила, що сексуальність ділиться на практики, які вважаються нормальними і природними — те, що вона назвала “зачарованим колом”, — і ті, які вважаються поганими і ненормальними, — “зовнішні межі”.
Ті чи інші сексуальні практики можуть переходити і переходять із “зачарованого кола” за “зовнішні межі”. Сумісне проживання неодружених пар, або, можливо, шлюб чи моногамність гомосексуальних пар можуть перетворитися із затаврованої практики на таку, яка вважається прийнятною. Ці переходи, однак, не виключають ранжування сексуальної поведінки; іншими словами, ці переходи не заперечують існування зачарованого кола і, в першу чергу, зовнішніх меж. Свобода і рівність не досягаються, коли певна практика стає прийнятною. Натомість, такі зрушення підкреслюють лінію між тим, що вважається хорошим, здоровим і нормальним, і тим, що залишається поганим, шкідливим для здоров’я, маргінальним та криміналізованим. Ця межа рухається, приймаючи невелику кількість людей, яких суспільство раптом визнає, корегуючи систему, але тримаючи її на своєму місці. До правової системи шлюбу належать системи розслідування і кримінального покарання, закони проти непристойних вчинків, сексуальних домагань, вульгарності і тому подібного, — все це підсилює межу розподілу сексуальних практик і зразків поведінки, які є прийнятними і винагороджуються, і тих, які гідні презирства і навіть караються.
Міфи про шлюб, якими переповнена пропаганда одностатевих шлюбів, переконують нас, що він тісно пов`язаний із любов`ю, турботою про старших і дітей, спільним благополучним проживанням — навіть, що шлюб є наріжним каменем у фундаменті щасливого особистого життя і здорової цивілізації. Феміністичні, анти-расистські та анти-колоніальні громадські рухи заперечують це, визначаючи шлюб як систему, яка насильно забезпечує дотримання сексуальних і сімейних норм. Завдяки цим соціальним рухам ми розуміємо шлюб як технологію соціального контролю, експлуатації та відчуження, обгорнуту атласною стрічкою сексистської і гетеропатріархальної романтичної міфології.
Шлюб як інструмент расизму проти чорношкірих людей
Із моменту заснування США, регулюючий інститут сім’ї відігравав ключову роль у расизмі та насильстві над чорношкірими людьми. Заборона сімейних зв’язків для рабів була життєво важливою для інституту рабства, адже забезпечувала народження дітей у рабстві й утримання чорношкірих скоріше як майна, а не людей. Після скасування рабства уряд боровся за контроль над чорношкірими людьми, примушуючи щойно звільнених вступати до шлюбу, а подружня зрада підлягала кримінальному переслідуванню; й це був один зі способів притягти їх до відповідальності перед законом. Після судового процесу Брауна та інших проти Управління освіти 1, який оскаржив формальне, юридичне розділення, аналогічні нелегітимні закони стали популярнішим способом виключення темношкірих дітей із пільгових програм і соціальних послуг. Ідея, що одружені сім`ї та їхні діти мають більш привілейований статус, була і залишається основним інструментом расизму проти чорношкірих людей.
Сім’ї чорношкірих незмінно зображуються як патологічні і криміногенні у наукових дослідженнях та соціальній політиці, заснованій на показниках кількості шлюбів, найбільш відомим прикладом цього є доповідь Мойніхана (Moynihan Р.). Дискурс проти бідних і проти чорношкірих в унісон із політиками наголошує, що бідність є результатом недостатньої кількості шлюбів серед чорношкірого населення. Демонтаж соціальних програм 1996 року, який провів президент Клінтон, призвів до зростання бідності та несправедливо дискредитував чорношкірі родини, представивши бідність результатом незалученості до шлюбу. І за президентства Джорджа Буша, і за президентства Барака Обами ініціативи “Зміцнення здорових шлюбних відносин” були використані для заохочення жінок із низьким рівнем доходів одружуватися. Демонізація темношкірих, управління та контроль над ними шляхом застосування расистських та сексистських сімейних норм існують для виправдання як жорстоких заходів, так і “невтручання”. Такі ініціативи мають довгу історію в США і залишаються звичною справою.
Шлюб як інструмент колоніалізму
Колонізатор часто видає своє вторгнення за порятунок колонізованого населення від «відсталих» гендерних та сімейних систем. Ми можемо побачити це всюди: від тієї землі, на якій ми пишемо ці рядки (Вашингтон, округ Колумбія, штат Вашингтон) до Афганістану. Корінним народам нав’язували європейські норми гендерної поведінки, сексуальності та сімейної структури, а потім людей карали, якщо вони цих норм не дотримувались — таким був основний інструмент поселенського колоніалізму США в Північній Америці. Шлюб був важливим інструментом у крадіжці землі та в етнічних зачищеннях корінних народів. США заохочували поселення на заході, обіцяючи поселенцям-чоловікам 160 гектарів землі, якщо вони переселяться туди, а також додатково 160 гектарів, якщо вони одружаться і перевезуть із собою дружину. В той же час, у США традиційний общинний стиль життя корінних народів підлягав кримінальній відповідальності, общинний спосіб землеволодіння усувався шляхом спалення традиційних будівель, в яких корінні народи жили комуною, натомість насаджувалася індивідуальна власність чоловіків. Управління гендерними та сімейними системами було вкрай важливим для переселення та поселення на нових землях. Забезпечення гендерних норм у школах-інтернатах, як частини “цивілізаційної місії”, і вилучення дітей із громад корінних народів за допомогою різних програм, які існують і по сьогодні, є ключовими інструментами етнічних зачисток і розселення в США.
Шлюб як інструмент ксенофобії та примусу до імміграції
Із виникненням імміграційного законодавства у США було введено в дію механізми для регулювання потоку тих мігрантів, які визнаються легальними, але завжди знаходяться під загрозою депортації, та маркування тих, які є “небажаними”; такі механізми дозволяли легше видалити їх із країни. Недопущення бідних людей, людей із явними проблемами зі здоров`ям і людей із відмінним кольором шкіри – такими були національні пріоритети. Шлюб був одним з ключових важелів цього контролю. Акт Пейджа 1875 року 2, наприклад, прагнув запобігти імміграції азіатських жінок, сподіваючись тим самим не допустити «розмноження» азіатських робітників у США, але дозволив імміграцію дружин торговців із Азії. Шлюб продовжував бути глибоко несправедливим інструментом імміграційного контролю в США, оскільки сімейні узи є одним з небагатьох шляхів до імміграції. Єдиним результатом впливу цієї системи є те, що люди застрягають у жорстоких і небезпечних сексуальних і сімейних відносинах, від яких залежить їх імміграційний статус.
Шлюб як інструмент гендерованого соціального контролю
Феміністки вже давно тлумачать шлюб як інструмент соціального контролю та трудової експлуатації. Ось чому вони докладали зусиль, щоб зруйнувати містичний ореол навколо романтичних відносини, шлюбу, виховання дітей та догляду — показуючи їх як культурні фантазії, які примушували жінок до неоплачуваної праці й культивували сексуальне насильство. Вони також працювали над змінами до законів, щоб полегшити розірвання шлюбів і знищити зв`язок сімейного стану із суттєвими речами, яких потребують люди (такими як імміграція та медичне обслуговування), тому що цей зв`язок заманює жінок і дітей у пастку насильницьких сімейних відносин.
Шлюб захищає приватну власність та забезпечує нерівномірний розподіл благ
Шлюб завжди встановлював, хто є чиєю власністю (жінки, раби, діти) і хто яке майно отримує. Успадкування, виплати працівникам, страхові виплати, податки, протиправні заповіти — усі переваги, пов’язані зі шлюбом, утримують багатство в руках багатих. Ті, у кого немає власності, мають менше шансів на одруження і меншу ймовірність захисту через шлюбне законодавство. Рух за економічну справедливість руйнує систему власності, яка утримує бідних людей у бідності, щоб забезпечені люди більше не могли використовувати бідних для примноження свого багатства.
Сьогоднішні захисники одностатевих шлюбів стверджують в судах й у засобах масової інформації, що шлюб є основою нашого суспільства, що діти потребують і заслуговують одружених батьків, і що шлюбні стосунки є найважливішими з тих, що можуть виникати між людьми. Ці аргументи є повною протилежністю того, що говорили протягом сотень років феміністичні, анти-расистські та анти-колоніалістські рухи, які прагнули ліквідувати державний інститут шлюбу через його роль у нерівномірному розподілі матеріальних благ, життєвих можливостей і контроль над маргінальними групами населення.
ІІ. Загальні сучасні відповіді на критику пропагування одностатевих шлюбів:
Ви не повинні одружуватися, якщо не хочете цього
Одностатеві шлюби завжди розглядалися через призму “вибору”: дехто з нас може вступати у такі шлюби, якщо хоче, а той, хто не хоче, мусить відступитися і дозволити іншим планувати весілля. Одначе подібний «вибір» здійснюється в полі обмежених альтернатив, уже впорядкованих правовими та культурними системами. Такі примусові системи розподіляють винагороди і покарання: шлюб «карає» тих, хто відмовляється від нього. Це, однак, приховується за твердженням, що шлюб є особистим вибором кожного. Одруження – частина системи, в якій уряд визначає певні типи відносин, сімей та сексуальної поведінки як зразкові і винагороджує їх, в той час як інші підлягають маргіналізації та/або кримінальному переслідуванню. Багато людей не перебувають і ніколи не перебуватимуть у відносинах, які були би подібні до шлюбних. В той час як прихильники шлюбу відстоюють позицію, що охочі вийти заміж повинні мати змогу це зробити, шкода від існування інституту шлюбу всім, хто не вважається «прийнятним» з його погляду, або приховується, або виправдовується. Коли ми розглядаємо шлюб тільки як «вибір», який можна або зробити, або ні, ми тим самим відкидаємо будь-яку можливість змістовного опору або змін. Поодинокі естетичні “виклики”, такі як, скажімо, попросити весільних гостей пожертвувати на благодійність замість подарунка молодятам або обрати в якості свідка нареченого жінку – оце й усі політичні акції, що можна собі уявити. Вони, однак, не допомагають ліквідовувати шлюб як систему заохочень і покарань. Зрештою, йдеться про контроль, а не про добровільний «вибір».
Але шлюб — це ж любов, а любов – революційна!
Як описано вище, шлюб — це інструмент контролю над людьми та їхнім майном на користь білих, багатих переселенців. Шлюб прикривається міфами про кохання. Масова культура США пронизана безліччю міфів про секс і любовні історії, й ці міфи феміністки давно намагалися проаналізувати та розвінчати. Нам кажуть, що життя людей, особливо жінок, спустошене і беззмістовне, якщо вони не одружені. Жінкам надсаджується прагнення вступити до шлюбу, знайти потрібного чоловіка і переконати його швиденько одружитися, в іншому ж разі – прожити порожнє життя. За таких умов жінки цінуються тільки відповідно до расистських і сексистських норм тіла, чоловіки ж – відповідно до рівня матеріальних статків. Ці міфи стимулюють розвиток індустрії дієт, значною мірою індустрії розваг і, звичайно, гігантської весільної індустрії (що приносить 40 млрд доларів на рік у США), яка заснована на відчайдушних спробах людей здаватися якомога більш багатими, стрункими та «відповідними» для одного ретельно задокументованого дня. Феміністки розглядають відчуття нестачі та невпевненості, які жінки звикли переживати стосовно кохання, романтики та шлюбу, як форми примусу, що підштовхують їх до експлуататорських і насильницьких сексуальних відносин і сімейних ролей. ЗМІ повсякчас нагадують про те, наскільки важливими для жінки є шлюб і виховання дітей, що саме це надає сенс її життю. Таким чином медіа стають частиною постійної консервативної реакції проти зусиль феміністок, спрямованих на звільнення жінок від насильства і неоплачуваної домашньої праці.
Це не означає, що люди в різний спосіб не відчувають любові, в тому числі й у романтичних стосунках. Але система шлюбу — не те, за допомогою чого влада хоче визнати і підтримати любов, це спосіб контролю над людьми та ресурсами. І пропаганда одностатевих шлюбів лише зміцнила консервативні міфи про шлюб як вияв любові та найкращий спосіб створення сім’ї.
Але якщо я хочу висловити мою любов у такий спосіб, припиніть вказувати мені, як це – бути квіром!
Однією з поширених відповідей на критику одностатевих шлюбів є захисна позиція тих одностатевих пар, які вже одружилися або хочуть це зробити. Такі люди часто стверджують, що зустрічають осуд зі сторони інших. Ця відповідь, зводячи системну критику до почуття простого дискомфорту – мене засуджують! – розчаровує, коли лунає від тих, хто дотримується лівих поглядів! Хіба ми не навчилися розпізнавати свою залученість до репресивних систем, і навіть отримання з них вигоди? Хіба ми не знаємо, як слід ставитися до критики зі сторони системи, і не усвідомили, що не повинні замовчувати цю критику, аби тільки зменшити відчуття власного дискомфорту, або прикидатися жертвами, тому що нам складно визнати власні привілеї? Так, ми ще не надто сильні, але працюймо над цим! Безглуздо, коли заміжні люди або охочі одружитися виставляють себе в якості жертв осуду, якщо хтось один критикує інститут шлюбу, а все суспільство влаштоване з метою підтримати їх у бажанні вступити до шлюбу.
Критики шлюбу є не просто окремими активістами й активістками анти-асиміляційного руху, які засуджують інших осіб за асиміляцію. Критика шлюбу — це не надання переваги одному типу квір-культури над іншим. Йдеться про розподіл матеріальних благ. Люди повинні мати можливість вибрати такого партнера й стосунки, яких забажають. Проте річ у тому, що вони не повинні винагороджуватися за це через імміграційний статус або медичне обслуговування. Якщо критика шлюбу зводиться до простої критики асиміляції, то будь-яка расова та економічна справедливість і деколоніальний аналіз відкидаються; ймовірно тому цей спрощений погляд є найбільш популярним. Не зрозумійте нас неправильно, аргумент проти асиміляції має важливе зміцніле гасло: «Ми не хочемо одружуватися, ми просто хочемо кохатися». Квір-контркультура має вагоме значення, тому що для деяких людей у певному місці і в певний час вона була ключем для виживання і створення альтернатив, але критика шлюбу не повинна зводитися до естетизованої радикальної квір-контркультури. Сам по собі аргумент проти асиміляції ризикує втілити “модель вибору” — так, ніби ми можемо вільно залучатися до та вільно виходити із різних «систем». Але насправді всі ми залучені до гетеропатріархальної, колоніальної, расистської і капіталістичної систем. Виникає питання: як вижити у них, поки вони не будуть розвінчані? Мета полягає у побудові світу, де кожен і кожна би отримували те, чого потребують, незалежно від сексуальних, гендерних або сімейних норм. Коли відкидається критика шлюбу як осуд представників квір-спільнот, існує ризик замовчування важливих діалогів про стратегію подальшого руху.
Але шлюб забезпечить людям медичне обслуговування та імміграційний статус
Чому людина повинна одружуватися, щоб отримати медичне обслуговування або статус іммігранта? Пропаганда одностатевих шлюбів демонструє їх як спосіб отримання людьми життєво необхідних ресурсів, але більшість незареєстрованих людей із нетрадиційною сексуальною орієнтацією не мають партнера із громадянством, так само як більшість незастрахованих або безробітних людей із нетрадиційною сексуальною орієнтацією не мають працевлаштованого партнера з медичними пільгами. На сьогоднішній день люди, як правило, обирають партнера у межах власної класової позиції, тому за допомогою шлюбу неможливо знайти вихід з імміграційної кризи чи кризи медичного обслуговування, і такого роду примус неприйнятний для наших активістських рухів. Пропагування одностатевих шлюбів не є ефективною стратегією для вирішення цих проблем. У кращому разі це допомагає небагатьом найбільш привілейованим отримати такі блага, але для тих, хто знаходиться у гіршому становищі, немає жодних змін.
З боку активістських рухів неетично ставити у пріоритет осіб, що мають найбільший доступ до життєвих благ. Ми повинні в першу чергу приділяти увагу тим, хто більш вразливі до проявів гомофобії та трансфобії. Це означатиме використання ресурсів на реальне вирішення цих проблем – боротьбу проти примусової імміграції, боротьбу за рівний доступ до медичного обслуговування для всіх і формування особливого погляду на гомофобію і трансфобію у світлі цієї боротьби. Легалізація одностатевих шлюбів ставить штамп “рівноправ’я досягнуто” в системах, які залишаються надзвичайно шкідливими, тому що результат від змін відчує лише невеличка частина більш привілейованих людей.
По-справжньому ефективний підхід до зміни цих систем включає розгляд наступних питань: чому сімейний стан має бути пов’язаний з імміграцією і доступом до медичного обслуговування; як імміграція, позбавлення волі й депортація впливає на квірів і транссексуалів, які негативні наслідки для їхнього здоров’я та доступу до медичного обслуговування несуть гомофобія та трансфобія? Ведуться запеклі бої за те, щоб зупинити поширення примусової імміграції, припинити прикордонну мілітаризацію, затримання та депортацію, а також спекуляції у медичному обслуговуванні. На жаль, найбільші, найбагатші ЛГБТ-організації не поставили цю боротьбу на чільне місце — навіть якщо вона є справжнім шляхом до вирішення проблем імміграції та охорони здоров’я квірів — натомість вони майже всю енергію направили на проблеми визнання права на шлюб (а решту — на військову службу та розширення кримінального покарання). Тим часом, послідовні ліві активісти переконались, що, якщо вони не гомофоби, потрібно виступати на захист одностатевих шлюбів. Тобто їх переконали, що шлюб вирішить важливі проблеми, які постають перед квірами.
Але квіри змінять інститут шлюбу!
Коли люди кажуть це, вони часто мають на увазі, що традиційні гендерні ролі “чоловіка” і “дружини” будуть змінюватися за умов, коли подружжя складається із двох жінок або двох чоловіків. Проблема в тому, що ми вже, на жаль, знаємо, як мало це відрізняється від традиційної сім`ї. Ми знаємо, що у стосунках квірів такі ж показники насильства в сім’ї (близько 30%) , як і у гетеросексуальних парах.
Ми знаємо, що сам факт залучення жінок, квірів або людей із іншим кольором шкіри до соціальних ролей, що їм традиційно не належали, наприклад, служба в поліції або в збройних силах, не змінює ці ролі та інституції, в яких вони задіяні. Аргумент, що дозвіл на вступ до шлюбу для одностатевих пар “змінить шлюб”, має за основу надію на культурне зрушення, яке не тільки не вирішує проблеми насильницького, расистського і колоніальногоістського характеру шлюбу, але також заперечує, що інформаційно-пропагандистська діяльність на захист одностатевих шлюбів шкодить феміністичній і анти-расистській критиці шлюбу, огортаючи його в ореол романтичної містики.
Крім того, цей аргумент на захист одностатевих шлюбів розглядає шлюб тільки у сфері культури. Звичайно, культура і економіка взаємодіють складним чином, але зміна культурних норм, що стосуються статі та сексуальності, не має значення. Зміна культурних норм часто приходить з економічними винагородами і можливостями для тих, чий статус змінився. У той час як легалізація одностатевих шлюбів може змістити “сенс шлюбу” в деякий символічний спосіб, вона жодним чином не відшкодовує збиток, отриманий від установи, що розподіляє нагороди і покарання. Вона просто дає деякі з цих нагород трохи більшій кількості людей — одностатеві пари зі спільним майном, спільними медичними пільгами, та / або імміграційним статусом могли б отримати щось, але все більша кількість малозабезпечених, безробітних, без документів, та/або незастрахованих квірів не відчує ніяких змін. Вона також додатково легітимізує покарання тих, хто не вступив до шлюбу, затверджуючи його як єдиний механізм включення. Іншими словами, це ваша провина, якщо ви все ще самотні і не маєте медичної страховки!
Деякі люди також стверджують, що інформаційно-пропагандистська діяльність на захист одностатевих шлюбів поліпшила громадську думку щодо геїв і лесбійок, допомагаючи більшій кількості людей побачити їх в якості членів сім’ї, батьків, звичайних пар, а не через призму стереотипів гіпер-сексуальності або патології. Проблема з обмеженим сприйняттям квірів як нових членів суспільства, яку вирішить легалізація одностатевих шлюбів, полягає в тому, що їх сприйняття залежить від зображення в якості членів нормативних пар. А отже всі, хто не є членами традиційних пар, підлягають стигматизації. Політика стосовно квірів повинна проводитися у напрямку демонтажу сексуальної та гендерної ієрархії; зусилля на захист одностатевих шлюбів спрямовані на тих, хто може вписатися в зачароване коло. Ця структура прав подружніх пар не тільки не суперечить, але й підтримує постійне розширення криміналізації квір-людей через реєстр сексуальних злочинів, статутів, які фіксують потоки торгівлею людьми та інших сучасних інструментів криміналізації. Поява нового стереотипу, що зображує квірів як «одомашнені» нормативні пари — це жахлива стратегія, якщо нашою метою є зниження шкоди, що завдається системами сексуального та гендерного насилля та примусу.
Те, чого ви хочете — недосяжне тут і зараз. Ми повинні впроваджувати поступові заходи й легалізація одностатевих шлюбів — це додатковий крок на шляху до рівності.
Це надзвичайно консервативний аргумент, який говорить, що немає ніякої альтернативи неолібералізму, капіталізму, культурі, заснованій на расистській криміналізації та позбавленні волі. Нам невпинно нагадують, щоб ми не думали про альтернативи, а лише борсалися у жахливій системі, й можливо, нам удасться включити до неї ще невеличку кількість людей. Легалізація одностатевих шлюбів не є додатковим кроком, необхідним квірам для зменшення шкоди і насильства, з якими вони стикаються. Вона лише призведе до офіційних заяв про вирішення проблеми, в той час як насправді стан речей лише погіршуватиметься. “Поважні” і “недостойні” діляться в свою чергу на більш дрібні групи, а інститут шлюбу із його містичним ореолом реабілітується в ім’я боротьби із гомофобією.
Прихильники одностатевих шлюбів святкують і пропагують шлюб, ігноруючи репресованих цією системою. Вони просять нас не заважати їхньому весіллю. І тут стає зрозуміло, що ми не можемо розраховувати на солідарність з їхнього боку.
ІІІ. Проти включення
Пропаганда одностатевих шлюбів шкідлива, як і інші політичні стратегії, що прагнуть включити людей в насильницький державний апарат — наприклад, боротьба за можливість нести військову службу для геїв і лесбійок. Пропаганда одностатевих шлюбів пристала до правого крила сімейних цінностей, риторики і політики, щоб звести нанівець роботу наших рухів із поступового демонтажу інституту шлюбу та відмежування доступу до ключових життєвих благ від сімейного стану. Вона захищає консервативні цінності шлюбу: романтика, діти, сім`я та турбота — все те, що постійно протиставляється соціальним програмам і найбільше шкодить малозабезпеченим матерям із іншим кольором шкіри. Це врятувало шлюб від лівої критики і змусило людей із традиційною орієнтацією із лівими поглядами забути те, чому наші рухи навчили нас стосовно державного регулювання сімей та гендеру.
Аргументи на користь включення також вимагають від їх прихильників, щоб вони розділили свої обов`язки та чітко розповіли про те, чому вони заслуговують бути включеними. Це передбачає побудову уявлень про пари геїв і лесбійок, які є моногамними, належать до вищого класу, є слухняними споживачами і платниками податків. Вони повинні довести, що їм є що втрачати, а якщо не можуть одружитися — Америка має заохочувати білих європейських іммігрантів, пари, які хочуть підвищити загальний економічний рівень, за допомогою дорогих весіль, людей із достатком, який вони зможуть передати, коли помиратимуть. Просування образу пар квірів як «гідних мати права», які відповідають расовим, класовим і моральним нормам Америки, долучається до невтомної демонізації всіх тих, хто знаходиться за межами зачарованого кола — а це практично всі ЛГБТ, які зіткнулися із кримінальними переслідуваннями, бідністю, участю в торгівлі людьми, безпритульністю, а також всі ті, хто не отримує свої привілеї законного шлюбу.
Нам кажуть, що одностатевий шлюб є вимогою громадськості, але це не так. Рішення створити гігантську машину пропаганди і захисту одностатевих шлюбів, яка витісняє з публічного простору всі інші анти-гомофобні і анти-трансфобні громадські рухи в США, прийшло згори. Світ добре забезпечених ресурсами організацій, що захищають права ЛГБТ, та деяких багатих фондів і донорів, які фінансують правозахисні організації – охоплює лише 1% квірів. Його порядок денний встановлюється за зачиненими дверима, і 99% квір-осіб лише ставляться перед фактом вибору стратегій; їхнє життя та потреби визначені корпоративними ЗМІ та ЛГБТ-елітами. Деякі приймають ці стратегії, інші сперечаються, але в кінцевому рахунку ми не отримуємо права вибору. Історія пропаганди одностатевих шлюбів вдало ілюструє здатність благодійності сформувати активістський рух. Ми бачили, як вуличні повстання проти поліцейського насильства в Стонволл Інн 4 і кафетерії Комптона 5, перетворилися на виправдання репресій і партнерство з поліцією. Ми бачили, як народився громадський рух за радикальної політики антивоєнного і деколоніального опору 1960-х і 70-х років і як він зосередився на здобутті права служити у збройних силах США. І ми бачимо, як квір-, феміністична, анти-расистська критика через державне регулювання сексуальності та сімейних норм перетворилась на прагнення вийти заміж законним шляхом. Це приголомшливий, як для такого короткого періоду, ребрендинг установ державного насильства в якості об’єктів свободи і рівності. Оскільки боротьба за одностатеві шлюби наближається до кінця, то в найближчі роки умови залишатимуться жорстокими для ЛГБТ-людей, які не мають статків, імміграційного статусу або медичного забезпечення. Життєво необхідною є підтримка і розширення расової та економічної справедливості, як центрального напряму діяльності ЛГБТ-активізму, який ніколи не розглядав шлюб в якості інструменту вирішення своїх проблем.
Переклала Анастасія Шевцова за редакції Артема Тідви і Тамари Марценюк
Перекладено за: Spade, D., Willse, K., (2013). Marriage will never set us free.
Читайте також:
Права людини для ЛГБТ-спільноти і Євромайдан (Тамара Марценюк)
Справжні вороги, фальшиві друзі: імперіалізм і гомофобія в Африці
Стефані Кунц: «Я хотіла подолати бачення родини як осередка пригноблення»
Більше любові: політична критика моногамії та низові практики поліамурності (Тамара Злобіна)