\n
«А в эти двери сотни пуль
\nВсадил петлюровский патруль,
\nРассердясь на бабушку мою,
\nНо мой дед – он хавер тот,
\nОн поставил пулемет
\nИ теперь петлюровцы в аду».
\n
Ці куплети славетної пісні про Поділ – «без якого Київ неможливий» – співали в моєму дитинстві на старовинній вулиці Хоревій, яка почала зватися вулицею Хорива лише з 1982 року.
\n
Сама пісня аж ніяк не була «прорадянською» – навпаки, за її «босяцькі мотиви» могли дати наганяя по піонерській чи комсомольській лінії. Але її текст, на авторство якого претендували принаймні три автори, є зразком справжнього міського фольклору, що віддзеркалює народну пам’ять киян.
\n
Ми воліли б забути цю незручну для багатьох пам’ять. Але не здатні на це, попри усі пропагандистські потуги творців сучасної версії історії України.
\n
Цими січневими днями політики та громадські діячі багато говоритимуть про звитягу «героїв Крут». Проте жоден із них не наважиться пригадати, що численні підлітки та навіть діти з пролетарських передмість Києва запекло воювали тоді на іншому боці кривавого громадянського конфлікту.
\n
Саме їхня боротьба народжувала пам’ять, яка дотепер зберігається у неполіткоректних словах «вуличної» пісні.
\n
\n
Газета »Нова Рада» (яка симпатизувала УНР) від 24 січня 1918 року розповідала про «ролю хлопчаків» у повстанні на «Арсеналі», та скаржилася на міське населення Києва, яке відчайдушно допомагало озброєним робітникам:
\n
«Взагалі помітно було, що значна частина большевиків складається з хлопчаків, підлітків. Вони несли помітну роботу в арсеналі, носили їжу, бігали на розвідування.
\n
Хлопчаки від 10 до 16 років спускались з Печерська до Дніпра, йшли берегом до Кукушкиних дач (територія від нинішнього Пішохідного мосту через Дніпро до пішохідного мосту через Паркову алею – ІП) , видиралися в Царський садок (нині Міський сад), а звідти розсипалися по Садовій, Олександрівській (Грушевського), Інститутській, Левашовській (Шовковичній), Катериновській (Липській), виглядаючи, – де й які українські сили та яка в них зброя та знаряддя. Українські патрулі мало звертали на них увагу, а тим часом вони чинили багато шкоди.
\n
На третій день повстання, коли солдатські ряди бунтарів порідшали, хлопчаки взялися й собі за зброю. Чимало їх було на Володимирській гірці, на Подолі та Печерську.
\n
Стрілянина їхня особливої шкоди не чинила, але збільшувала заколот. На кожний гарматний вибух хлопчаки відповідали вистрілами в повітря. Виявляється, що багато жінок також несло шпигунську та розвідочну службу. Після арешту арсенальських злочинців жінки в неділю ходили по Печерську та агітували проти Українського війська».
\n
(«Органи державної безпеки Київщини 1917-2006 у фотографіях та документах»).
\n
Чи варті нашої шани ці київські мальчіши, які виходили із стрілецької зброєю на гармати? Чи варті пам’яті їхні «шпигунки»-матері, на яких «розсердилися» петлюрівські журналісти?
\n
Адже, за сучасним трактуванням січневих подій вісімнадцятого року, вони були «п’ятою колоною» московського війська, яке на багнетах несло до Києва більшовизм. Цей однобічний погляд на історію Січневого повстання 1918 року наразі домінує у сучасній історії – попри те, що він цілковито ігнорує справжні передумови робітничої боротьби.
\n
Початок повстання ініціювали робітники заводу. Більшовицькі керівники, які не були готовими до виступу, були змушені коритися волі подій. Вони справді хотіли дочекатися наближення фронту. Сучасний історик Андрій Здоров докладно пише про це, цитуючи учасницю подій Дору Іткінд:
\n
\n
«15 січня 1918 р. заводський комітет „Арсеналу» та осередок більшовиків скликали нараду. Приводом для неї стало рішення „Центральної Ради» (імовірно Генерального Секретаріату чи коменданта міста) про вивезення із заводу усього вугілля, що означало зупинку виробництва й закриття підприємства.
\n
„На нараді був присутній секретар партійного комітету І.Крейсберг, арсеналець Фіалек, теж член комітету, та делегати двох військових частин, що стояли коло Арсеналу. Останні пропонували негайно підняти повстання, обіцяючи Арсеналові цілковиту підтримку. Таким чином, Київському комітету довелося стати перед доконаним фактом».
\n
\n
Ще одним поштовхом до стихійного спалаху повстання стало звіряче вбивство члена виконкому Київської Ради робітничих і солдатських депутатів Леоніда Пятакова, заарештованого козаками Генерального Секретаріату. Але невдоволення політикою «української» влади ширилося і серед військових частин.
\n
\n
«Саме рішучість українських солдатів підштовхнула робітників „Арсеналу» розпочати повстання. В ніч на 16 (за новим стилем – 29) січня Сила Міщенко привів весь перший курінь полку імені Сагайдачного разом із добровольцями з інших куренів до Арсеналу. На загальних зборах повстанців Міщенко був одноголосно обраний членом ревкому та військовим комендантом».
\n
\n
– зазначає далі Андрій Здоров.
\n
Разом із Міщенком до ревкому заводу було обрано токаря Миколу Костюка, польського лимаря Іполита Фіалека, та двадцятирічного студента Політехнічного Інституту, єврея Олександра Горвіця – який після поранення був зарубаний петлюрівцями.
\n
Загальноміський страйковий комітет та ревком було сформовано вже після виступу арсенальців. За свідченням учасників подій, він не мав змоги керувати повстанням, яке спалахнуло у різних кутах міста.
\n
Бої почалися у пролетарських кварталах, звідки розвивався незкоординований наступ робітничих дружин. Повстанці спиралися не на багнети Муравйова, який був далеко від міста (в цей час він наближався з Бахмача назустріч 5-годинному бою під Крутами – ІП) – а на згадану вище підтримку пересічних киян.
\n
Боротьба точилася на Подолі, на Шулявці, в районі залізничних майстерень, де діяла боївка лівого есера машиніста Аркадія Дзедзієвського та більшовика Миколи Патлаха, біля снарядного заводу, де опір чинили загони Червоної гвардії Деміївки на чолі з теслею Василем Боженко.
\n
Подільські бойовики прорвалися до самого центру міста, і ледь не захопили функціонерів Центральної Ради. Але відступили після запеклого бою біля готелю «Прага» (нинішня адреса – Володимирська, 36, неподалік Золотих Воріт – ІП), де загинуло шістьдесят повстанців.
\n
Читаємо про січневі виступи у Ярослава Тинченка:
\n
\n
«Треба вiддати належне керiвникам подiльських повстанцiв – вони були фахiвцями своєї справи. У результатi блискучої операцiї червоногвардiйцi могли опанувати центром мiста та захопити Центральну Раду. Становище чим далi, тим бiльше погiршувалось…
\n
Подiльськi червоногвардiйцi внесли найбiльш яскраву сторiнку в iсторiю бiльшовицького повстання в Києвi, й не їхня вина, що комунiсти 60-х – 70-х рокiв героями зробили тiльки залiзничникiв та арсенальцiв.
\n
Загалом, є великою несправедливiстю, що радянськi iсторики навiть у тi часи забули подвиги справжнiх героїв. Практично всi 250 бiйцiв, якi першого дня повстання виступили на бiй, загинули. Спiввiдношення сил супротивникiв весь час (крiм поодинокого виступу сагайдачникiв) було удвiчi чи утричi на користь українських пiдроздiлiв.
\n
Не є геройством перемагати вiйська, якi удвiчi слабшi. А тому не є геройством i бої сiчовикiв на Подолi, якi до того ж ще й втратили кулемет, який захопили червоногвардiйцi».
\n
\n
Чому ж ці герої виступили проти УНР?
\n
Більшовики та представники інших лівих партій відігравали важливу роль у військово-політичній організації робітників. Багато хто з повстанських ватажків належав до їх лав. Проте ініціатива січневого повстання йшла знизу.
\n
А коли воно захлинулося, і ревком прийняв рішення припинити боротьбу, залізничники ледве не розстріляли більшовиків на чолі з Іткінд, які приїхали до них із наказом припинити вогонь.
\n
Вони були готові битися далі, і бойове завзяття київського робітництва не можна пояснити саме лише політичною агітацією лівих. Люди з передмість розуміли, що відстоюють власні інтереси.
\n
Передреволюційне життя київського робітництва було справді тяжкою долею. Вивчаючи матеріали Всеросійської виставки, що відбулася у Києві в 1913 році, краєзнавець Михайло Кальницький відшукав анкетні відповіді кваліфікованих робітників, які відверто казали про це тодішнім «соціологам»:
\n
\n
«Живу наче скотина».
\n
«Тікав би в діброву від такого життя, жив би звіром».
\n
«Живу тільки з роботи, і на життя за теперішньої дорожнечі просто не вистачає. До того ж у мене жінка хвора, горе й більш нічого!».
\n
«Сильно бідую, позичав би більше, та не дають».
\n
«Внаслідок ненормального життя не можна було робити жодних заощаджень, а встановити нормальне життя не виходить через незалежні від мене причини».
\n
\n
З початком революційних подій 1917 року пролетарські маси очікували на великі, системні зміни. Робітники, солдати, дрібні ремісники, найманці з навколишніх сіл, члени їхніх родин воліли соціальної емансипації трудівників – які до цього вважалися найнижчою кастою у суспільстві.
\n
Їм було замало шароварів та патріотичних пісень. Вони не погоджувалися із тим, що революція має завданням змінити двоголового орла на тризуб та передати владу до рук «національно-свідомого» панства. А отже, не вірили діячам «українських» партій, котрі, попри соціалістичну риторику, не наважувалися втілити у життя соціальні реформи, на які чекали народні маси.
\n
Це розуміли навіть завзяті прихильники Коновальця (майбутній засновник ОУН тоді командував найбільш боєздатним підрозділом Центральної Ради – Січовими Стрільцями – ІП) та Петлюри.
\n
\n
«Хоч більшість стрільців перебували під сильним впливом націоналістичної пропаганди й греко-католицької церкви, чимало бійців, які походили з бідного галицького селянства, інстинктивно розуміли, що робітничо-селянська революція, що розгортається навколо них, більше відповідає їх інтересам, ніж Центральна рада, яку змушували їх захищати командири»,
\n
\n
– пише Андрій Здоров.
\n
Він наводить спогади колишнього члена стрілецького комітету Максима Копача, який за власною ініціативою намагався укласти мирну угоду з київськими повстанцями.
\n
\n
«Це була війна впливом… Наш вплив був менший. Він був уже остільки малий, що ми з великими труднощами могли складати якісь невеличкі більш-менш дисципліновані частини й висилати їх проти більшовиків.
\n
Більшовики, правда, теж не мали великих дисциплінованих частин, але їхня перевага була в тому, що всі наші широкі маси солдатства не ставили їм ніякого опору або навіть переходили на їхній бік, що майже все робітництво кожного міста ставало за ними; що в селах сільська біднота явно була більшовицька; що, словом, величезна більшість самого українського населення була проти нас…»
\n
\n
– щиро визнавав перший голова директорії УНР Володимир Винниченко.
\n
Історія повстання на «Арсеналі» свідчить: події тих днів у Києві були внутрішнім громадянським конфліктом із соціальним підгрунтям – а не «україно-більшовицькою війною», як це намагається змалювати сучасний історичний офіціоз.
\n
Зрештою, «патріотичні» супротивники більшовиків так само не гребували військовою допомогою німців, французів, домовлялися із «єдинонєдєлімцем» Дєнікіним – а насамкінець Петлюра прийшов до Києва у обозі «братнього» польського війська, яке напередодні знищило ЗУНР.
\n
Лінія ідеологічного фронту проходила не по російсько-українських кордонах, а просто через українське суспільство, яке дотепер розділене соціальною прірвою. Саме тому культурна пам’ять про січневі події живе не тільки у відомій стрічці Олександра Довженка, але й у вуличній пісні старого Києва.
\n
Ми пам’ятаємо вас, київські мальчіши.
\n
\n
Читайте також:
\n
Хто підняв збройне повстання в Києві в січні 1918 р.? (Андрій Здоров)
\n
Вишиванка для Столипіна або нащо здалися вам царі? (Андрій Здоров)
\n
Почему антикоммунизм? (Андрей Манчук)
\n
Контрреволюція і війна за пам’ять (Віталій Атанасов)
\n
Українська революція 1917-1921 рр.: вирішуючи долю Європейської соціалістичної революції (Кріс Форд)
\n
\n
