М’янма, яка до 1989 року називалася Бірмою, з часу проголошення незалежності в 1948 році потерпала від авторитарних режимів і громадянських конфліктів, які ті вели проти збройної опозиції — починаючи з двох комуністичних фракцій і завершуючи численними дискримінованими національними меншинами (шанами, каренами, монами, качинами й іншими). Військова диктатура, встановлена після придушення народного «Повстання 8.8.88», що розпочалося зі студентів Рангунського політеху, вибудувала напрочуд корумповану економіку з надбагатою генеральсько-олігархічною верхівкою і безправною рештою населення.
Режим був змушений піти на деякі поступки внаслідок протестів 2007 року, відомих як «Шафранова революція» — за кольором шат буддистських ченців на демонстраціях, — і провести більш вільні вибори 2015 і 2020 років, на яких перемагала демократична опозиція на чолі з нобелівською лауреаткою Аун Сан Су Чжі (донькою батька-засновника Бірми, вбитого правими змовниками напередодні здобуття незалежності). Проте владу вона все одно ділила з військовиками, йдучи на ганебні компроміси.
Найжахливішим із цих компромісів став геноцид народу рохінджа (рогінджа) — мусульманського населення штату Ракхайн. З мовчазної згоди вчорашньої ікони боротьби за демократію Су Чжі силовики та ультранаціоналістичні буддистські фанатики, які відмовляють «іновірцям» у праві проживати на цій території й намагаються виставити їх «чужинцями», наприкінці 2016 року розгорнули етнічні чистки. Вони супроводжувалися численними звірствами й інтенсифікувалися після початку військової операції 25 серпня 2017 року. Було вбито десятки тисяч мирних жителів-мусульман, а ще близько півтора мільйона людей були змушені тікати до сусіднього Бангладешу, де перші біженці з числа рохінджа з’явилися через переслідування з боку бірманської влади ще в 1970-х роках. Як наслідок, на кордоні двох держав у Кокс-Базарі постав найбільший у світі табір біженців.
А 1 лютого 2021 року військові здійснили черговий державний переворот, затримали цивільне керівництво та заходились розстрілювати тисячі протестувальників, які спершу намагалися протидіяти хунті методами громадянської непокори та страйкової боротьби. Потопивши вулиці власних міст у крові, диктатура ще дужче розпалила полум’я громадянської війни, яка спалахнула з новою силою. Спираючись на військову, політичну й інформаційну підтримку РФ і КНР, хунта, яка спершу носила назву Верховної адміністративної ради, зухвало порушувала домовленості навіть під час перемир’я у зв’язку з руйнівним землетрусом, а нещодавно провела карикатурні псевдовибори. Попри це, в хаосі протистояння «всіх проти всіх» понад половину території М’янми нині контролюють загони, що протистоять хунті — від Народних сил оборони, підпорядкованих опозиційному Уряду національної єдності, до десятків ополчень різних етнічних груп і дрібніших сил, включно з Антифашистським інтернаціоналістським фронтом, до складу якого входять міжнародні добровольці-анархісти.
У цьому інтерв’ю ви можете з перших вуст довідатися про те, як за цих умов виживають ті, хто зазнали геноциду та продовжують потерпати від війни та вигнання — біженці-рохінджа. Наш товариш із табору біженців оповідає про їхнє повсякдення та перспективи, а також про важливість розуміння спільних досвідів і міжнародної солідарності.
Денис Пілаш: Чи могли б ви коротко поділитися своєю життєвою історією? Як ви опинилися в таборі для біженців?
Нур Садек: Мене звати Нур Садек, я — син Нур Алама з селища Маунґдо, село К’ї Хан П’їн (Хавар Білл), М’янма. Мені 25 років, і я належу до народу рохінджа. У 2016 році я закінчив середню школу №1 у Маунґдо. Проте через жахливу ситуацію в штаті Ракхайн, спричинену насильством та ворожістю після подій 25 серпня 2017 року, я був змушений тікати до Бангладешу. Ставши біженцем у таборі в Бангладеші, я почав працювати керівником команди з координації ділянки в організації Première Urgence Internationale1 неурядова організація, що надає гуманітарну допомогу цивільним особам, постраждалим від війни.
протягом одного року і трьох місяців у таборах №8W, 17 та 20. Після цього близько п’яти років я працював в Міжнародній організації з міграції як керівник команди рохінджа з операційного управління табором у таборі №20 та його розширенні. Нині я зосереджуюся на збільшенні можливостей, розвитку та підтриманні молоді, а також на соціалістичних ідеях і громадській діяльності. Я працював у кількох організаціях громадянського суспільства, зокрема в Асоціації молоді рохінджа (Rohingya Youth Association) та Мережі молодіжної адвокації рохінджа (Rohingya Youth Advocacy Network). Зараз я є радником і засновником Студентської мережі рохінджа (Rohingya Student Network) — низової організації, що займається адвокацією інтересів нашої громади, прагне посилити та розвивати молодь і дівчат через програми з підвищення потенціалу, а також бореться за наші права, справедливість і фундаментальні свободи.
Ми зазнали надзвичайно великих труднощів під час примусового переміщення та втечі з М’янми до найближчої країни — Бангладешу. Військовий уряд М’янми начепив на нас ярлик так званих бездомних і осіб без громадянства, оскільки ми намагалися добитися рівних прав, як-от громадянство, мир і спокій, у яких нам відмовляли. Жорстокі збройні сили М’янми разом із місцевими екстремістськими угрупованнями поліції спланували систематичний і повільний геноцид, перетворивши нас на одну з найбільш переслідуваних меншин на планеті. Поза публічною увагою відбувалися масові вбивства, групові зґвалтування, спалення людей у домівках, досліди на немовлятах, яких кидали у вогонь; літніх людей спалювали живцем. Багатьох було застрелено. Людей без жодних розслідувань кидали до в’язниці. Під час втечі з М’янми до Бангладешу я став свідком численних пологів просто обабіч дороги. Я на власні очі бачив безліч тіл загиблих, дітей, розлучених із батьками, які плакали та тонули у воді. Деяких літніх людей залишали вдома самих, бо не було кому нести їх у далеку дорогу. Я змушений був йти пішки два тижні, іноді біг під дощем, деколи підіймався горами. Не було ні їжі, ні ліків. Багато людей померли в дорозі від сильної гарячки. Після всіх цих страждань ми зрештою дісталися Бангладешу. Ми щиро вдячні уряду та народу Бангладешу за те, що вони дбають про нас як про братів і сестер. За людяність, виявлену армією Бангладешу, нехай Всевишній благословить цю країну миром назавжди.
Після того як ми дісталися Бангладешу — човнами, вплав і пішки, — я разом із родиною знайшов прихисток у таборі для біженців. Мої батьки дуже травмовані і постійно хвилюються за майбутнє своїх дітей, зокрема й за мене. На щастя, я отримав можливість працювати в Студентській мережі рохінджа на посаді координатора з операційної діяльності. Однак як волонтер я не здатен утримувати свою бідну родину. Ні я, ні мої брати й сестри не маємо змоги навчатися та вільно пересуватися. Я живу в постійному страху користуватися смартфоном чи навіть просто сидіти в чайних крамницях у таборі з друзями та близькими через свавільні арешти й вимагання з боку Збройного поліцейського батальйону Бангладешу (Armed Police Battalion), а також через необґрунтовані тортури, які чинять озброєні угруповання всередині таборів. Навіть перегляд новин або спроба підняти голос іноді може завдати шкоди.
Крім того, моє майбутнє, моя доля й мрії перетворилися на жахливий кошмар. Я не бачу виходу з убогого переповненого табору та з життя біженця, де я не маю права на свободу пересування й доступ до освіти. Я не можу звільнити свій розум від постійного стресу, адже день і ніч думаю про університетське навчання, здобуття вищої освіти та професійного ступеня — мету, яку я плекаю з дитинства. Коли я бачу, як інші люди вільно навчаються за кордоном, досягають щоденного прогресу й успіхів, я відчуваю себе нікчемним. Це особливо болісно, бо я знаю, що справді здатен скористатися тими самими можливостями, але через життя в таборі вони для мене закриті. З часом така ситуація залишила в мені глибоке відчуття безнадії щодо майбутнього.
Д.П.: Що люди в усьому світі мають знати про геноцид рохінджа? Якою була динаміка переслідувань і політики, подібної до апартеїду, щодо народу рохінджа в М’янмі?
Н.С.: Люди в усьому світі насамперед мають зрозуміти, хто такі рохінджа: це корінна мусульманська етнічна меншина, яка століттями проживала в штаті Ракхайн (Аракан) у М’янмі. Попри це, рохінджа систематично позбавляли визнання, відібрали громадянство відповідно до Закону про громадянство 1982 року та виключили зі списку 135 офіційно визнаних етнічних груп М’янми. Саме це правове й політичне знищення заклало підґрунтя для геноциду.
Переслідування беруть свій початок як у релігійній, так і в етнічній дискримінації. З тих пір, як М’янма здобула незалежність у 1948 році, рохінджа ставали мішенню через свою інакшу ідентичність, віру та історичну присутність. Їх цілеспрямовано й інституційно позбавляли фундаментальних прав — права на громадянство, політичне представництво, освіту та свободу пересування. Рохінджа систематично переслідували збройні сили М’янми та всі гілки державної влади, зокрема через політику, впроваджену в штаті Ракхайн, також відомому як Аракан. Останнім часом, наприкінці серпня 2024 року, як ракхайнські угруповання, так і Армія Аракану (Arakan Army) окремо вдавалися до тортур і застосовували подібні політики, спрямовані на знищення рохінджа на землях Аракану. Це відбувалося в період, коли Армія Аракану встановила контроль над значними територіями, де спільноти рохінджа жили століттями.
Політика, подібна до апартеїду, щодо рохінджа бере початок ще з колоніального періоду, коли британська влада пообіцяла рохінджа місце в структурі Мʼянми в обмін на їхню підтримку у боротьбі проти Японії під час Другої світової війни. Однак після здобуття незалежності ці обіцянки були порушені, а ситуація ще більше погіршилася з піднесенням мʼянмарського етнонаціоналізму. Японське вторгнення 1942 року стало переломним моментом, спровокувавши масштабне міжетнічне насильство, яке глибоко зруйнувало спільноту рохінджа. Цей період призвів не лише до масових переміщень і загибелі людей, а й заклав підвалини тривалої сегрегації, недовіри та структурної маргіналізації, що й досі визначають життя рохінджа.
Протягом десятиліть численні військові операції змушували рохінджа залишати свою батьківщину. У 1978 році операція «Наґамін» спричинила втечу понад 200 тисяч рохінджа до Бангладешу. У 1991–1992 роках чергові військові репресії призвели до переміщення більш ніж 250 тисяч осіб. Ситуація різко погіршилася у 2012 та 2016 роках і досягла свого піку у 2017 році, коли понад 700 тисяч рохінджа були змушені тікати до Бангладешу після масових убивств, спалення сіл і систематичного насильства — злочинів, які міжнародні організації, зокрема правозахисна організація Human Rights Watch, визнали геноцидом.
Світ має усвідомити, що це не просто гуманітарна криза, а навмисна й багаторічна кампанія зі знищення цілого народу, вкорінена в державній політиці та реалізована через жорстокість і дискримінацію.
Д.П.: Свого часу провідна демократична опозиція М’янми «уклала угоду з дияволом», дозволивши військовим і фанатикам продовжувати геноцид рохінджа, а згодом заплатила за це високу ціну, коли Збройні сили М’янми (Татмадав або Татмадо) здійснили черговий переворот і розгорнули репресії проти всього населення країни. Чи, на вашу думку, ширший антихунтівський рух виніс із цього урок і прийняв права національних меншин?
Н.С.: Ширші антихунтівські рухи в М’янмі продемонстрували певні ознаки того, що вони зробили висновки з минулого мовчання та співучасті під час геноциду рохінджа. Особливо молодші активісти та деякі коаліції етнічних меншин у складі руху опору виявляють більшу готовність сприймати інклюзивні демократичні цінності та визнавати права маргіналізованих груп, зокрема рохінджа. Водночас глибоко вкорінені націоналістичні ідеології та прагматичні політичні розрахунки й надалі залишаються серйозними перешкодами для єдиної позиції щодо прав меншин.
Хоча лунають заяви солідарності та заклики до майбутньої федеративної демократії, ці жести не завжди перетворюються на конкретні зобов’язання щодо захисту й визнання прав меншин. У багатьох випадках така підтримка виглядає радше тактичною, ніж заснованою на принципах. Для справжньої демократичної трансформації М’янми рух опору має вийти за межі протистояння хунті й узяти на себе зобов’язання щодо забезпечення справедливості, рівності та відповідальності для всіх спільнот, зокрема тих, хто історично зазнавав утисків, як-от народ рохінджа.
Д.П.: Чи існують сьогодні поколіннєві та ідеологічні розколи в політиці рохінджа (наприклад, між світськими лівими, ісламістами або прагматиками, орієнтованими лише на виживання)? Якою мірою жінки та молодь залучені до політичного дискурсу?
Н.С.: Сьогодні в політиці рохінджа чітко простежуються поколіннєві та ідеологічні розбіжності. Вони проявляються між старшими лідерами діаспори, молодшими активістами та групами з релігійним впливом. Багато представників старшого покоління в діаспорі мають десятиліття досвіду й глибоке розуміння політичної історії та криз, які пережив народ рохінджа. Водночас молодше покоління, особливо ті, хто народився або виріс у вигнанні, несе в собі травму безпосередніх переслідувань і зазвичай голосніше говорить про власний досвід життя під владою військових Мʼянми. Крім того, деякі проісламські діячі, зокрема ті, хто пов’язаний або симпатизує збройним угрупованням, претендують на лідерські ролі, використовуючи свої релігійні знання для здобуття впливу.
Нині три основні збройні угруповання заявляють, що представляють спротив рохінджа через так званий джихад: Організація солідарності рохінджа (Rohingya Solidarity Organization), Армія рохінджа Аракану (Arakan Rohingya Army) та Армія порятунку рохінджа Аракану (Arakan Rohingya Salvation Army). Ці угрупування зазвичай знаходять підтримку серед релігійних студентів і духовенства. Водночас більшість молоді рохінджа сьогодні надає пріоритет освіті та гуманітарній діяльності, особливо у співпраці з неурядовими організаціями, і активно використовує соціальні мережі для кампаній за мирні рішення та доступ до освіти. Це інколи призводить до напруження у взаєминах з ідеологічними групами.
Жінки ж залишаються значною мірою недопредставленими в політичному лідерстві, особливо в умовах таборів для біженців. Обмеження свободи пересування, публічної адвокації та свободи висловлювання суттєво звужують їхню участь. Попри це, деякі жінки рохінджа в діаспорі все ж виступають за права та інклюзію, використовуючи різні платформи.
Загалом політичний ландшафт залишається фрагментованим, а відсутність єдиного лідерства зумовлена тривалою маргіналізацією народу рохінджа, обмеженим простором для політичної участі та постійним структурним придушенням.
Д.П.: Яку роль нині відіграють збройні угруповання рохінджа в громадянській війні? Як ви оцінюєте залучення зовнішніх сил, наприклад Китаю, Саудівської Аравії, Директорату військової розвідки Бангладешу (Directorate General of Forces Intelligence)?
Н.С.: Збройні угруповання рохінджа, як-от Армія порятунку рохінджа Аракану та Організація солідарності рохінджа, беруть участь у тривалій громадянській війні у М’янмі, однак їхня роль залишається суперечливою й значною мірою відірваною від ширшої боротьби народу рохінджа за справедливість. Хоча ці угрупування заявляють, що представляють інтереси рохінджа, їхні дії здебільшого відображають внутрішню боротьбу за вплив і особисті інтереси, а не цілісну політичну стратегію. Замість того, щоб об’єднувати громаду та забезпечувати її захист, вони подекуди створюють атмосферу страху й розбрату в таборах для біженців і серед населення рохінджа. Брак політичного бачення, координації та прозорості зробив ці угруповання неефективними у просуванні значимих змін.
Наприклад, Армія порятунку рохінджа Аракану позиціонує себе як захисника рохінджа від збройних загроз, однак її ідеологія та методи не відповідають тому рівню лідерства, який необхідний для досягнення справедливості, примирення чи довгострокового миру. Ймовірна причетність цього угруповання до насильницьких дій усередині таборів і його зіткнення з іншими спільнотами рохінджа ще більше підірвали його легітимність.
Що стосується зовнішнього впливу, то існує мінімум доказів офіційної підтримки з боку таких держав, як Китай чи Саудівська Аравія, саме для збройних угруповань рохінджа. Відомо, що Китай підтримує Армію Аракану, яка суттєво посилила свої військові й політичні позиції, однак подібна підтримка не поширюється на рохінджа. Щодо Саудівської Аравії та Малайзії, то окремі особи можуть надавати неформальну або ідеологічну підтримку бійцям рохінджа, проте вона є обмеженою, неузгодженою та не має інституційної підтримки.
У випадку Бангладешу, зокрема Директорату військової розвідки, є поодинокі повідомлення про незначні взаємодії або умовну толерантність у певних ситуаціях, що радше зумовлено місцевими розвідувальними міркуваннями, а не справжньою підтримкою. Загалом влада Бангладешу — як уряд, так і силові структури — не підтримує збройні угруповання рохінджа. Навпаки, вони частіше схильні контролювати або придушувати політичну й соціальну активність у таборах, навіть коли йдеться про мирних активістів.
Парадоксально, але деякі збройні угруповання рохінджа, ймовірно, уклали неформальні домовленості зі своїми історичними гнобителями — військовими М’янми — з метою посилення власних позицій у протистоянні з місцевими суперниками, зокрема з Армією Аракану. Це ще раз демонструє їхню політичну незрілість і підриває довгострокові цілі народу рохінджа.
Таким чином, хоча збройні угруповання рохінджа й беруть участь у громадянській війні, їхня роль є фрагментованою, ідеологічно нечіткою та відірваною від прагнень більшості рохінджа до миру, справедливості й співіснування. Їхня нинішня участь у громадянській війні в М’янмі не відображає справжніх надій мирного населення рохінджа й не несе цінностей автентичного визвольного руху.
Д.П.: Як би ви описали нинішні відносини між населенням рохінджа та Армією Аракану на підконтрольних їй територіях? Чи бачите ви можливість для узгодженого співіснування?
Оскільки рохінджа століттями жили в Аракані, ракхайнці, які згодом стали основою Армії Аракану, історично діяли у співпраці з урядом М’янми. Жорстоке поводження, якого рохінджа зазнавали з боку держави, повторювалося з боку ракхайнців і в окремих випадках навіть посилювалося, адже ті здійснювали місцеву владу під егідою уряду.
Наприкінці серпня 2017 року спільнота рохінджа зазнала майже повного знищення, коли військові М’янми за активної підтримки ракхайнських колаборантів здійснили масові вбивства й тортури. Унаслідок цього майже мільйон рохінджа були змушені покинути свої домівки та шукати притулку в таборах у Бангладеші.
До 2021 року М’янма остаточно перейшла до диктатури, водночас Народні сили оборони (the People’s Defense Forces) почали збройний опір військовим з метою відновлення демократії. Паралельно Армія Аракану продовжувала проводити дискримінаційну політику щодо рохінджа. Отримавши значний контроль над частинами Аракану, однойменна армія перетворилася на незалежне збройне угруповання, що прагне створити Аракан як окремий, самоврядний регіон, незалежний від М’янми. Сьогодні Армія Аракану та місцеві ракхайнські спільноти мають значну автономію в штаті Ракхайн. Їхня мета незалежного Аракану безпосередньо виключає рохінджа, адже вони послідовно відмовляються визнавати рохінджа частиною араканських національностей. У питаннях переслідування рохінджа Армія Аракану та військові М’янми фактично діють узгоджено, тоді як у ширшій політичній боротьбі за незалежність Аракану однойменна армія позиціонує себе як противник центрального уряду.
Фактично і Армія Аракану, і військові М’янми через свою політику систематично відмовляли рохінджа у визнанні — як громадян Аракану, так і громадян М’янми загалом.
Сучасні відносини між Армією Аракану та рохінджа на підконтрольних їй територіях можна охарактеризувати як обережний прагматизм, зумовлений радше стратегічними міркуваннями, ніж щирою ідеологічною спорідненістю. Історично як Армія Аракану, так і значна частина буддистської спільноти Ракхайну маргіналізували й навіть відкрито протистояли рохінджа. Сьогодні, коли Армія Аракану контролює значну частину штату Ракхайн (Аракан), ті спільноти рохінджа, що залишилися, живуть в умовах мовчазного пригнічення — з постійними обмеженнями та періодичними спалахами насильства.
Хоча Армія Аракану інколи дозволяє рохінджа здійснювати релігійні практики або проводити культурні заходи, такі кроки часто виглядають радше показовими, ніж щирими, і спрямованими на здобуття легітимності в очах міжнародної спільноти та залучення гуманітарної допомоги. Подібні дії покликані приховати минулі й сьогоденні злочини Армії Аракану та представити її як легітимну керівну силу, а не як бойове угруповання.
Проте шлях до узгодженого співіснування не є неможливим. Для цього Армія Аракану та її політичне крило — Об’єднана ліга Аракану (United League of Arakan) — повинні рухатися до інклюзивного управління, яке справді визнає рохінджа рівноправними громадянами Аракану. Це вимагатиме політичного діалогу з лідерами рохінджа, захисту прав людини для всіх етнічних груп і повного представництва рохінджа у майбутній політичній структурі Аракану та М’янми. Лише за таких умов стале співіснування та процес примирення можуть стати досяжними.
Д.П.: Як рух рохінджа може об’єднатися з ширшими демократичними або революційними силами М’янми, включно з іншими пригніченими етнічними меншинами?
Н.С.: Рух рохінджа може об’єднуватися з ширшими демократичними та революційними силами М’янми, просуваючи спільне бачення інклюзивного та федеративного Союзу, який гарантує рівні права, гідність і право на самовизначення для всіх етнічних груп. Важливо будувати довіру та солідарність з іншими пригніченими меншинами, що можливо через взаємне визнання історії страждань і опору кожної групи під військовою диктатурою М’янми.
Для зміцнення єдності рух рохінджа має активно брати участь у міжетнічних коаліціях, які виступають за федералізм, права корінних народів, захист прав людини та демократичні реформи. Співпраця між етнічними групами на принципах «єдності в різноманітті» посилює колективний рух проти військового правління та закладає фундамент справедливого й представницького майбутнього для всіх народів М’янми.
Д.П.: Яким є життя в таборі? Яка нині гуманітарна ситуація, особливо щодо продовольчої безпеки та медичного обслуговування? Чи вплинули скорочення міжнародної допомоги? Які внутрішні виклики переживають політично активні рохінджа у таборах?
Н.С.: Життя в таборах надзвичайно важке, сповнене постійних труднощів, що впливають майже на всі аспекти повсякденного існування. Умови суворі, і для біженців-рoхінджа кожен день стає боротьбою за виживання.
Нинішня гуманітарна ситуація в таборах критична. Продовольча безпека перебуває на тривожно низькому рівні: сім’ї повністю залежать від пайків, які надає Всесвітня продовольча програма (World Food Programme). Проте цих пайків явно недостатньо. Іноді через нестачу фінансування допомога різко скорочувалася — одного разу до $7 на людину на місяць, нині — лише $10. Ця сума не покриває навіть базових харчових потреб. Без інших доступних джерел їжі та з обмеженими можливостями заробітку всередині таборів більшість сімей ледве зводять кінці з кінцями. Лише поодинокі освічені люди можуть знайти роботу, але її вистачає на часткове забезпечення родини.
Медичні послуги в таборах також залишаються вкрай незадовільними. Хоча у таборах існує кілька медичних закладів, вони погано обладнані та не в змозі забезпечувати якісну медичну допомогу. Вразливим біженцям рохінджа часто доводиться шукати лікування поза табором, у приватних лікарнях, як-от Alif та Palong у Кутупалонзі чи Chattor у Кокс-Базарі, що є дорогим і логістично складним. Більшість людей, які звертаються за допомогою всередині таборів, повідомляють, що їм призначають лише базові ліки, наприклад неякісний парацетамол, а багато хто висловлює розчарування через відсутність належної діагностики та лікування.
Лікарні, які фінансуються, наприклад, Турецьким агентством зі співробітництва та координації (Turkish Cooperation and Coordination Agency) або міжнародною медичною гуманітарною організацією «Лікарі без кордонів» (Médecins Sans Frontières), пропонують відносно кращі послуги, але їхня потужність обмежена і не здатна задовольнити базові медичні потреби населення. Відповідальність за забезпечення медичного обслуговування та продовольства майже повністю лежить на самих біженцях, сім’ї яких докладають надзвичайних зусиль, включно з щоденною працею за мізерну плату, аби піклуватися про своїх рідних.
Скорочення міжнародної допомоги спричинило руйнівний вплив як для продовольчої безпеки, так і для системи охорони здоров’я. НУО та міжнародні організації вже не здатні задовольнити базові потреби населення, що залишає людей у смутку, відчаї та в жалобі за життям, яке вони мали раніше.
Крім цих гуманітарних викликів, політично активні рохінджа стикаються з серйозними внутрішніми загрозами. Озброєні угруповання, які діють у таборах, часто ставляться до політичної адвокації та громадської діяльності з підозрою, розглядаючи їх як потенційну загрозу. У результаті велика кількість політично активних молодих людей стала об’єктом переслідувань, була змушена замовкнути або взагалі припинити свою діяльність. Страх поширюється, а простір для політичного висловлювання стрімко скорочується.
У таборах багато озброєних угруповань залишаються активними, зазвичай протидіючи роботі освічених та політично досвідчених фахівців, які прагнуть мирних рішень для рохінджа. Влада Бангладешу підтримує перших, головним чином щоб контролювати населення рохінджа. Озброєні угруповання, позбавлені достатніх знань і досвіду, зазвичай виконують директиви влади. Це робить майже неможливим отримання належного захисту або визнання для політично активних членів спільноти. Натомість керівні посади в таборах часто віддають некваліфікованим особам, іноді дуже молодим хлопцям, які не мають знань чи зрілості для лідерства та не поважають освічених, релігійних і громадсько-орієнтованих діячів.
Ці тенденції вказують на глибшу структурну проблему. Особи при владі в таборі завжди стають на бік тих людей або груп, які можуть надати фінансову або матеріальну підтримку, а не тих, хто прагне представляти та служити громаді через мирну політичну діяльність. Організації, як-от Збройний поліцейський батальйон, Районне управління безпеки, Національна служба безпеки та Директорат військової розвідки2 The Armed Police Battalion (APBN), District Security Branch (DSB), National Security Intelligence (NSI), Directorate General of Forces Intelligence (DGFI). Разом ці відомства представляють владу Бангладеш, яка діє в таборах: їхні функції охоплюють усе — від правопорядку та безпеки до розвідки й військового контролю.
, сприймаються як ті, що підтримують цих озброєних діячів, ще більше маргіналізуючи політичних активістів.
Тож, політично активні рохінджа переживають серйозну кризу. Вони діють без підтримки, безпеки чи визнання, попри всі свої зусилля служити спільноті мирно та конструктивно. Їхні голоси замовчуються, а їхні зусилля затьмарюються насильством та страхом.
Д.П.: Що для вас означає «повернення з гідністю» і які конкретні гарантії мають бути надані, перш ніж можна буде розглядати питання про репатріацію?
За словами біженця з народу рохінджа, «повернення з гідністю» — це не просто фраза, а остання надія і кінцева мета, мрія про відновлення життя, ідентичності та прав на нашій батьківщині. Однак таке повернення не має бути поспішним або символічним, воно повинно ґрунтуватися на конкретних, здійсненних гарантіях, що забезпечують повне відновлення наших прав і безпеки.
Перед тим як розглядати будь-яку репатріацію як гідну, основні права рохінджа мають бути повністю визнані та забезпечені урядом М’янми. Це включає безумовне відновлення повного громадянства, свободу пересування країною, а також можливість брати участь у навчанні, економічній діяльності, соціальному житті та політичних процесах без дискримінації чи обмежень.
Репатріація є для нас дуже важливою, оскільки життя біженців, які вже майже вісім років перебувають у таборах Кокс-Базару, є надзвичайно важким. Кожен день — це боротьба за виживання, сповнена небезпеки, нестатків та безгромадянства. Тривале переміщення лише загострило наш біль і підірвало перспективи майбутнього.
Для того, щоб репатріація була по-справжньому гідною та сталою, вона повинна здійснюватися та контролюватися міжнародними зацікавленими сторонами, включно з Організацією Об’єднаних Націй, гуманітарними організаціями та зацікавленими урядами. Їхня активна участь необхідна для того, щоб процес відбувався з підзвітністю, прозорістю та повагою до прав людини.
Лише коли ці критичні гарантії будуть чітко втілені, коли безпека, справедливість і рівність будуть гарантовані, рохінджа зможуть повернутися до М’янми з довірою та гідністю, готові відновлювати своє життя в мирі та свободі.
Д.П.: Що дає вам надію в умовах надзвичайних труднощів? І як виглядала б справедливість — не лише для рохінджа, а для всіх народів М’янми?
Попри величезні труднощі нас надихає неймовірна стійкість і сила наших громад. Незважаючи на страждання, переміщення та несправедливість, яку ми продовжуємо переживати, наша колективна мужність, єдність і рішучість шукати справедливості залишаються незламними. Акти солідарності — через глобальну адвокацію, мобілізацію на місцях або громадський опір — відновлюють нашу надію та надихають продовжувати боротьбу за краще майбутнє, не лише для рохінджа, а й для всіх народів М’янми.
Справедливість, на мою думку, багатовимірна і повинна бути інклюзивною, трансформаційною, ґрунтуватися на підзвітності, гідності людини та рівності. Для рохінджа та всіх народів М’янми справедливість має включати:
1. Відповідальність за злочини: усі винні у порушеннях прав людини щодо рохінджа й інших етнічних та релігійних груп мають бути притягнуті до відповідальності через справедливі та прозорі судові процеси, як на національному, так і на міжнародному рівні.
2. Визнання прав: уряд М’янми повинен визнати права всіх громад, включно з рохінджа. Це передбачає відновлення повного громадянства, забезпечення доступу до освіти та охорони здоров’я, гарантії свободи пересування та захист від дискримінації.
3. Етнічна та релігійна гармонія: уряд має активно сприяти діалогу та взаєморозумінню між різними етнічними й релігійними громадами М’янми, просуваючи примирення та довгострокову соціальну згуртованість.
4. Інклюзивне демократичне управління: необхідно створити справді демократичну та інклюзивну політичну систему, яка представлятиме всі народи М’янми, забезпечуватиме рівну участь у прийнятті рішень і дотримуватиметься принципів справедливості, свободи та рівності.
5. Репарації та підтримка постраждалих: справедливість означає також компенсацію жертвам насильства, дискримінації та примусового переміщення. Уряд має надавати неупереджену поміч постраждалим, допомагати відбудовувати своє життя з гідністю та безпекою.
Справедливість для М’янми не може бути вибірковою. Вона має служити кожній спільноті, що зазнала страждань, і прагнути створити майбутнє, у якому ніхто не буде пригнічений через свою ідентичність, релігію чи етнічність. Саме це бачення справедливості та глобальна підтримка, яка стоїть за ним, живлять нашу надію на зміни.
Д.П.: Що біженці рохінджа знають про війну в Україні? Чи вплинула роль Росії у підтримці як хунти М’янми, так і вторгнення в Україну на ваше сприйняття міжнародної динаміки влади?
Н.С.: Багато рохінджа, які мають доступ до освіти та соціальних мереж, добре обізнані про війну в Україні. Ми бачимо зруйновані міста та села, людей, змушених тікати, народ, який мужньо протистоїть окупації. Особливо вражають подвійні стандарти у реакції міжнародної спільноти. Вона швидко і рішуче засудила вторгнення Росії в Україну. Але коли йшлося про хунту М’янми, яку також підтримує Росія, реакція була повільною, слабкою, а іноді й зовсім відсутньою.
Відкрита підтримка Росією військових, які нас пригнічували та переслідували, відкриває темну сторону міжнародної політики. Це змушує нас відчувати себе невидимими, ніби наші страждання менш важливі. Це показує, що світова політика часто керується не принципами справедливості, а інтересами та альянсами.
Тож так, наше сприйняття міжнародної динаміки влади змінилося. Війна в Україні навчила нас не лише розумінню конфліктів, а й того, як світ вирішує, чий біль визнавати, а чий ігнорувати.
Д.П.: Що б ви хотіли, щоб наша аудиторія зрозуміла про боротьбу рохінджа сьогодні?
Н.С.: Ми не лише жертви — ми люди, народжені з надіями та мріями, як і всі інші. Наша боротьба — це не лише про геноцид, через який ми пройшли, а й про майбутнє, яке ми намагаємося будувати. Вона стосується нашого права на освіту, свободу пересування, громадянство та можливість жити з гідністю.
Ми народилися і виросли без громадянства. Багато хто з нас виростає в таборах для біженців, де майбутнє невизначене, а кожен день — боротьба за виживання. Попри це ми навчаємося, служимо своїм спільнотам і піднімаємо голос, навіть коли це може загрожувати нам.
Тож, будь ласка, не сприймайте нас лише як цифри або заголовки в новинах. Сприймайте нас як студентів, учителів, батьків, митців і миротворців. Нам не потрібне співчуття. Нам потрібна ваша справжня та міцна солідарність.
Д.П.: Чи бачите ви будь-які значущі паралелі між боротьбою рохінджа проти етнічного переслідування та опором українців іноземній окупації? Чи можливий простір для взаємної солідарності між двома народами?
Н.С.: Так, безумовно. І рохінджа, і український народ борються за виживання, ідентичність і свободу — проти сил, які прагнуть стерти їх з лиця землі. Українці чинять опір танкам та ракетам. Рохінджа протистоять знищенню, яке здійснюється через безгромадянство, системний апартеїд і вимушене вигнання.
Хоча обставини різні, біль втрати батьківщини, наших прав і близьких — глибоко людський і спільний. Для солідарності тут є великий простір, адже біль розпізнає біль. Обидві спільноти можуть черпати силу в мужності й стійкості одна одної.
Якщо ми зможемо збудувати мости між нашими історіями, можливо, світ перестане обирати, чиї життя більш варті захисту, і почне однаково відстоювати права людини на рівних засадах.
Д.П.: Чи вважаєте ви, що міжнародний рух солідарності може реально вплинути на справу рохінджа?
Н.С.: Так, беззаперечно. Міжнародний рух солідарності важливий і може відіграти провідну роль у досягненні реальних змін у справі рохінджа. Сьогодні єдиною причиною, через яку ті, хто пережив геноцид рохінджа, мають хоч якийсь проблиск надії на виживання та справедливість, є те, що частина міжнародної спільноти, хоч і скромно, але все ж таки втрутилася. Народ рохінджа й досі значною мірою залежить від міжнародної уваги та підтримки — більше, ніж від будь-яких внутрішніх чи регіональних сил.
Без сталої міжнародної солідарності кризу рохінджа можуть просто забути. Якщо світ відвернеться, наше становище погіршиться, а справедливість залишиться недосяжною. Водночас важливо визнати: хоча міжнародна спільнота й докладала зусиль — надавала гуманітарну допомогу, публічно засуджувала злочини та здійснювала певний дипломатичний тиск, — загальний прогрес однаково залишається вкрай обмеженим. Одна з головних причин цього — відсутність суттєвої залученості таких впливових держав, як Китай.
Китай відіграє вирішальну роль у внутрішній політиці М’янми, зокрема через підтримку армій М’янми й Аракану, які контролюють ключові території. Будь-яке змістовне вирішення кризи рохінджа, найімовірніше, вимагатиме участі або схвалення Китаю, адже і збройні, і політичні сили в М’янмі значною мірою залежать від його інтересів.
Тож, для того, щоб міжнародний рух солідарності справді приніс зміни, він має включати стратегічну взаємодію з регіональними державами, як-от Китай, Таїланд і Японія. Ці країни мають реальний вплив і можуть тиснути на відповідних суб’єктів усередині М’янми задля врегулювання.
Отже, міжнародна солідарність має вирішальне значення. Її ефективність залежатиме від більш інклюзивного підходу — такого, що залучає не лише західні демократії та правозахисні організації, а й регіональні держави з реальними важелями впливу. Народ рохінджа покладається на міжнародну спільноту не лише заради виживання, а й заради тривалого й справедливого вирішення цієї давньої кризи.
