Я добре пам’ятаю початок великої війни. Пізньої київської ночі, що плавно переходила у ранок, мені довелося дивитись чергове звернення Путіна, які він записував особливо часто. У тій останній промові, погордливо розвалившися в кріслі, Путін оголосив про початок «спеціальної воєнної операції», після чого за вікном негайно почувся свист і вибухи.
Але та промова мала радше технічний характер, її метою було офіційно оголосити про початок війни: її, правду кажучи, мало хто пам’ятає. Набагато більший ажіотаж викликало звернення Путіна кількома днями раніше, в якому він викладав, як згодом довелося переконатися, ідеологічні підстави свого вторгнення.
Він відмовляв Україні в праві на існування і звинувачував у появі цієї ненависної «мозолі на карті» — раптово —Володимира Леніна. Мовляв, він її «автор і архітектор». Тут варто відступити й пригадати, що Леніна та більшовиків Путін щиро ненавидить. Із двотисячних років він обожнює повторювати, як більшовики «бажали своїй батьківщині поразки» в Першій світовій війні, були національними зрадниками, як Ленін своєю підтримкою права націй на самовизначення «заклав міну» під Росію тощо.
Разом з тим Путін не забував вихваляти абсолютно фашистські та імперські постаті, на взірець Ільїна й Денікіна. Цілком очевидно, що «національні інтереси» та «зрада батьківщини» для Путіна — це політичні ярлики, якими він позначає відповідно підтримку і загрозу власному державному проєкту (заснованому на імперській, шовіністичній тяглості).
І нехай Путін справді любить «естетичні фантики» радянського минулого, справжній і послідовний марксизм його, безсумнівно, дратує, як і всякого буржуазного лідера. Виходячи саме з цього, у своїй промові він, природно для себе, погрожував показати Україні «справжню декомунізацію» — адже, з дозволу сказати, «комунізація» у свідомості Путіна означає підрив його імперського панування.
Згадана Путіним погроза «справжньої декомунізації», одначе, підштовхнула націонал-консервативні голоси України до простого висновку: якщо Путіну не подобається «декомунізація», то боротьба з комунізмом це також боротьба проти загарбницької Росії. Багато українців, травмованих підступним вторгненням, сприйняли таку тезу за чисту монету; а окремі сталіністи в російській армії, що чіпляють на себе символіку, значення якої давно зрадили, лише допомагали українським консерваторам підкріплювати цей наратив.
Проте розв’язана Росією війна, апологети якої прагнуть імперського реваншу, оголила складнішу реальність. Поки одні поспішали остаточно поховати комунізм як ідею, нібито «назавжди скомпрометовану російськими танками», інші, по всій земній кулі, продовжували говорити про комунізм у контексті солідарності з Україною. То були справжні, послідовні комуністи: вони збирали українцям допомогу, прагнули повного розгрому Путіна, згадували ленінські тези про великодержавний російський шовінізм і право націй на самовизначення. Саме з однією з таких організацій мені довелося зустрітися в, на перший погляд, непримітній будівлі, на вулиці бразильського Сан-Паулу.
***
Сан-Паульський район Белла-Віста, хоч і розташований майже в центрі, сам собою виглядає скромно і непримітно. Без записаної адреси я б не здогадався, що в тутешній будівлі міститься офіс впливової компартії — Об’єднаної соціалістичної партії трудящих, відомої за португаломовною абревіатурою ПСТУ. Партія є найбільшою секцією інтернаціоналу під назвою Міжнародна ліга трудящих (МЛТ).
За часів воєнної диктатури у Бразилії, люди, які стояли біля витоків ПСТУ, були частиною того ж середовища робітничих активістів, до якого належав молодий мілітант Лула да Сілва. Нині він є президентом Бразилії, а тоді майбутні члени ПСТУ спілкувалися з ним на «ти». Нині, втім, ПСТУ ставиться до Лули дуже критично.
Того дня в офісі планувався захід, присвячений обговоренню імперіалізму США: Трамп вторгся до Венесуели, тож латиноамериканці були вкрай занепокоєні останніми подіями. Жителі цього регіону вже не вперше переживають насильницьку зміну влади за участі США, тому багатьох невідчепно займало питання: а раптом ми наступні? А якщо дістанеться сусідам: Колумбії чи Кубі?
Головною спікеркою з цього питання була товаришка безпосередньо з Венесуели, Аніта Ґевара. Битком набитий зал, з людей якого хочеш віку, етносу, ґендеру, вмостився слухати її. Щойно вона почала говорити, одразу проявилася яскрава особливість МЛТ — вони страхітливо принципові. Щодо того ж Мадуро, у лівому русі існують позери, які бачать у ньому «послідовного соціаліста» і будують опозицію американському вторгненню саме на цьому. Ґевара ж, цілковито в руслі МЛТ, чітко заявила, що Мадуро — останній негідник, його режим — антиробітничий і не має в собі нічого соціалістичного.
Водночас, до нерадості пересічному лібералу, Аніта поспішила підкреслити: усе це, однак, не дає США права бути світовим жандармом і валити чужі уряди за власною забаганкою. Зрештою, хто при здоровому глузді може подумати, що Трампом керує мотивація встановити «демократію» в країні, назву якої він вивчив лише нещодавно? З низкою диктаторів, які не суперечать інтересам США, вони мають пречудові відносини. Венесуела — надзвичайно багата на нафту, і загарбати її ресурси було відпочатковим бажанням Штатів.
Слухаючи Аніту, я розглядав інтер’єр, у якому перебував. Офіс займав два поверхи й був доволі просторим. Замість кондиціонерів по всьому периметру стелі були закріплені великі вентилятори. Було неймовірно уявляти, що весь цей простір товариші оплачують самі, зі своїх членських внесків: будь-які гранти чи фінансову підтримку ззовні члени МЛТ рішуче відкидають (до слова про страхітливу принциповість).
На стінах де-не-де висять постери з прапорами. За ними легко читалася географія політичної уваги партії: далеко не тільки Латинська Америка перебуває у фокусі ПСТУ. Плакати на підтримку Палестини сусідують із заявами солідарності з Україною (певен, якби товариші мали більше часу, поруч із цією агітацією висіли б і гасла на підтримку нещодавніх протестів в Ірані — адже МЛТ, відкидаючи обох Хаменеї і Пехлеві, солідаризується з народним гнівом іранців).
Стіна на сходовому майданчику, замість шпалер, була обклеєна безліччю агітаційних листівок. Вони перекривали одна одну, утворюючи щільний, багатошаровий колаж. Серед іншого, один із плакатів повідомляв про кампанію солідарності з українським спротивом і збір коштів для криворізьких шахтарів.
Слідом за Анітою виступала Манджі Коелью — молода, вкрай помітна в соціальних мережах дівчина, яка цього року балотується до парламенту Бразилії. У своїй палкій промові, що супроводжувалася активною жестикуляцією, Манджі обрушувалася на «занепадницький імперіалізм США». Дісталося й Китаю, який США у своїй останній Стратегії нацбезпеки визначили як «головного суперника».
«Дехто, — каже Коелью, — прагне бачити у протистоянні США та Китаю нову холодну війну, ідеологічний конфлікт капіталізму й соціалізму. Однак у всьому тексті Стратегії слово „соціалізм“ не згадується жодного разу! Це й не дивно, якщо ми поглянемо на природу Китаю — що в ньому соціалістичного, крім лицемірно вивішених червоних прапорів? Коли ми говоримо про суперництво США та Китаю, ми говоримо про дві капіталістичні, імперські держави, що змагаються за місце у світовій ієрархії».
Її промова зриває аплодисменти. Між оплесками чуються лозунги, пущені в зал хлопцем на ім’я Жуан Консейсан, що сидів обіч мене. За мить ці гасла скандував увесь присутній люд:
«Contra Trump e os ianques,
Operários adiante!
Contra Putin e Xi Jinping
Imperialismo vai ter fim!
Contra Maduro e os reformistas,
Revolução socialista!»
Перекласти це можна так:
«Трампа геть, янкі — з дороги!
Робітники — до перемоги!
Путіна геть і Сі Цзіньпіна,
Їхнє хай імперство згине!
Мадуро геть і реформізм —
Революція! Соціалізм!»
Після завершення дискусії народ розбрідається по двох поверхах, прохолоджується напоями, продовжує бесіди на нагальні теми. Серед натовпу я виловлюю Манджі та Жуана з наміром їх розговорити: вони стоять поруч і собі щось жваво обговорюють. Насамперед мене цікавить, як Жуан і Манджі прийшли до марксизму та революційного соціалізму. Багато хто вважає, що молодь опиняється в цьому русі через естетику, однак уже сама промова Манджі, у якій вона критикувала «обкладинковий» Китай, виразно давала зрозуміти, що причина тут значно глибша.
«Гадаю, я завжди симпатизувала цим ідеям, хоч раніше й не могла дати їм назву, — каже Манджі. — Навіть у дитинстві, коли ти бідна, ти вже розумієш, що ненавидиш капіталізм. І переживання соціальної нерівності дуже злило мене. Я почала звертати увагу на безліч речей довкола, які спонукали мене глибше цікавитися природою капіталізму: чому світ улаштований так, а не інакше. Після цього я цілком природно відкрила для себе марксизм».
Досвід Жуана багато в чому перегукувався з Манджі. У його випадку соціальна нерівність яскраво проявлялася ще під час навчання у військовій академії, де, серед іншого, він не мав можливості здійснити камінг-аут:
«Середовище було дуже ворожим, і я ретельно приховував свою орієнтацію. Натомість я обережно захищав те, що тоді вважав феміністичними ідеями; на кшталт тих, що озвучувала Емма Вотсон у межах руху HeForShe, — згадуючи той період Жуан посміювався. — Втім, справжній інтерес до комунізму з’явився вже в університеті. На першому курсі я був налаштований змінити несправедливий стан речей, тож із палким ентузіазмом влився у студентський рух. Ми організували страйк на юрфаці Університету Сан-Паулу. Нашою метою було захистити студентів, позбавлених оплачуваних стажувань: чимало з них походили з бідних родин, що приїхали з інших штатів, та залежали від цих коштів. Врешті організована нами забастовка перемогла, і це надихнуло мене рішуче продовжувати боротьбу. Тоді мені здавалося, що змінити суспільство можна шляхом реформ. Та з часом я збагнув, що лиш революційна боротьба здатна забезпечити визволення робітничого класу і всіх пригноблених груп».
Поспілкувавшись про те, як товариші опинилися в активізмі та яку важливу роль відіграє підтримка пригноблених, ми плавно перейшли до теми ставлення комуністів до світових рухів національного визволення. Саме тоді Манджі та Жуан майже синхронно сказали мені, що підтримка українського народу є обов’язком кожного притомного комуніста.
«І не тому, що один бовдур заявив, що Україну винайшов Ленін, — посміявся Жуан. — На це є вповні об’єктивні причини. Основна з них проста: Путін і російська держава скоюють воєнні злочини проти країни, на яку мають імперські амбіції. Ми мусимо поважати право на самовизначення, за яке український народ боровся ще в царську епоху. Після Жовтневої революції ситуація на певний час змінилася в кращий бік, однак, із приходом до влади контрреволюціонера Сталіна, національне гноблення відновилося. Розпочався новий етап шовіністичної політики, що багато в чому нагадував утиски попередніх часів. Гноблення, з яким ви стикаєтеся в Україні, пов’язане з усіма іншими формами національного утиску, що їх переживають різні народи світу».
На моє питання «То ти вважаєш, що Ленін був другом України?» Жуан відповів чітко: «Я не вважаю, я знаю, що він був другом України! Зокрема через це Путін його так ненавидить. Та Ленін був не просто другом, він був принциповим революціонером і лідером, який усередині більшовицької партії послідовно виступав проти шовіністичних ідей, подібних до тих, що поділяв Сталін. Він послідовно стояв на боці пригноблених націй. Тож наша підтримка України значною мірою пов’язана саме з ленінською традицією та з тим, як він розвинув ідеї Маркса: Маркс багато писав про захист пригноблених народів, зокрема ірландців».
Манджі додає: «Проблеми українського робітничого класу сьогодні — це й наші проблеми, позаяк ми є такими ж робітниками. І хоч ми в Бразилії зараз не стикаємося з національним пригніченням, це не означає, що ми не могли б із ним зіткнутися. Врешті, ми є колонізованою країною, і кожен, хто вивчав історію, знає про наслідки періоду колонізації. Ясне діло, що підтримка України, як і Палестини, це антиімперіалістична дія — а отож, обов’язок комуніста. Важливо зазначити, що ми налаштовані вкрай антагоністично до уряду Зеленського — це реакційний уряд, підтакуючий імперіалістичним гравцям зі США та НАТО. Усвідомлюємо ми й те, що сама комуністична думка в Україні, передусім через спадок сталінізму, значно стигматизована. Та це мало нас обходить, бо наша солідарність спрямована не на уряди. Марна справа змішувати уряди з народами: не так давно ми в Бразилії мали ультраправий уряд Болсонару, та чи означало це, що всі бразильці поголівно розділяли його політику? Питання риторичне. Народний спротив імперіалістичному гніту потребує підтримки незалежно від реакційного характеру уряду, під владою якого перебуває цей народ».
***
На цьому етапі варто нагадати, що рух, до якого належать Аніта, Манджі, Жуан, не обмежується однією Бразилією. ПСТУ, як уже зазначалося, є секцією Міжнародної ліги трудящих — інтернаціоналу, що має гілки у багатьох країнах, за кожною з яких тягнуться десятирічні історії. Історію МЛТ мені люб’язно переповів Фабіу Боску — давній активіст інтернаціоналу, що опікується міжнародними питаннями і об’їздив пів світу, зокрема привозячи поміч в охоплену війною Україну.
МЛТ вважає себе продовжувачами програми та принципів Четвертого Інтернаціоналу — вихідців із Лівої опозиції, яка захищала здобутки Жовтня, але вважала дії сталінської влади відходом від принципів революції. Головною метою МЛТ залишається створення єдиної світової революційної організації робітників, що стоїть на принципах соціалізму, до якого, за їхнім щирим переконанням, сталінізм є рішуче ворожим.
Корені МЛТ, як міжнародної течії під проводом Науеля Морено, її учасники відлічують з 1940-х років. Однак вирішальний етап формування припадає на 1970-ті. У цей період всередині тодішнього Об’єднаного секретаріату Четвертого Інтернаціоналу загострюються суперечки про стратегію революційної боротьби. Передусім це стосувалося орієнтації на герильєризм у Латинській Америці та характеру революційних процесів у Європі. Ці розбіжності призвели до серії фракційних конфліктів, розривів і спроб створити більш дисципліновану, програмно однорідну міжнародну структуру.
У Південній Америці формується мережа організацій, орієнтованих на роботу в профспілках, на фабриках і в масових рухах. Поступово складається проєкт міжнародного центру, який мав би координувати міжнародний рух і забезпечувати єдині політичні рішення.
За свою історію в МЛТ було чимало досвіду протистояння імперіалістичним тенденціям. Один з найпомітніших випадків виявив себе 1982 року в Аргентині, про що розповів інший досвідчений активіст інтернаціоналу, аргентинець українського походження, Павло Польський. Тоді Велика Британія, під командуванням Марґарет Тетчер, увірвалася в імперіалістичну війну за Мальвінські острови (відомі за англійською назвою Фолклендські).
Аргентина тоді перебувала під військовою диктатурою. Попри це, революційні ліві з МЛТ зайняли позицію захисту суверенітету Аргентини від британського імперіалізму. Втім одночасно МЛТ відкрито звертала увагу на неспроможність і боягузтво військового режиму Аргентини. Незважаючи на роздратування диктатури, МЛТ закликала до самоорганізації робітників, озброєння людей і перетворення війни на справді народну.
Нині МЛТ налічує понад 20 секцій на п’ятьох континентах. Поміж них — уже згадана Бразилія, Мексика, Аргентина, Португалія, Колумбія, Іспанія, Італія, США і т.д. Павло, що має за плечима чимало років мілітантського активізму, також поділився своїм досвідом, розмислами стосовно політичної боротьби й українського питання.
Павло зробився заводчанином одразу після закінчення технікуму, розраховуючи з часом стати інженером і хутко просунутися кар’єрними сходами, як це зазвичай уявляється молодому фахівцеві. Однак, опинившися в цеху, він досить швидко почав помічати ту невидиму межу, що проходила між робітниками та майбутніми управлінцями. Працюючи пліч-о-пліч із товаришами біля верстата, Павло дедалі гостріше відчував внутрішнє протиріччя: з одного боку, його готували до ролі начальника, якому належало керувати виробництвом, а з іншого — він уже відчував свою належність до тих, ким цьому начальнику доведеться керувати. Це роздвоєння (бути частиною колективу й водночас готуватися стояти над ним) викликало в нього дедалі більший дискомфорт. Польський намагався розібратися у цьому відчутті, і, поки шукав відповіді, познайомився з соціалістами під проводом Науеля Морено. Ті запропонували йому марксистське пояснення переживаного ним класового конфлікту та дали ідеологічний ключ до його осмислення. Так він усвідомив себе як комуніст.
Павлу також випадало спілкуватися з активістами, які ототожнювали себе з анархізмом. У розмовах із ними Павло постійно роздумував над питанням того, що має прийти після соціалістичної революції. Зрештою він дійшов висновку, що встановлення влади робітників (на противагу анархістському безвладдю) є ключовим етапом на шляху до нового суспільства. Але з анархістами віднаходилися і спільні ідеї: як і марксисти, ті прагнули ліквідації буржуазної держави.
«Уся моя родина, — розповідає Павло, — українська з обох боків. Серед наших предків були й ті, хто ще на початку ХХ століття стояв біля витоків більшовицького руху, тож у сім’ї існувало певне, хоч і доволі невиразне, уявлення про ці ідеї. Я добре пам’ятаю своє дитинство. Коли у 1953 році помер Сталін, у нашому домі це стало справжнім святом! Панував неабиякий ажіотаж: усі жваво обговорювали, хто прийде йому на зміну. Я, ще малий, чув ці розмови: одні казали, що буде Булганін, інші — що Хрущов. Тоді, ясна річ, це були незрозумілі прізвища для мене».
Доля України для Павла, природно, відіграє особисту роль: «Український спротив — це спротив пригнобленого імперіалізмом народу. І йдеться не тільки про імперіалізм російський, а й про західний. Захід, попри всі лицемірні заяви, прагне колонізації України, експлуатації її ресурсів. Чотири роки війни показали справжні наміри всіх імперіалістичних а́кторів. На тлі цього український народ демонструє робітничому класу всього світу приклад гідного захисту національної незалежності, без якого неможлива соціально-політична емансипація. Ця війна є частиною ширшого світового протистояння, у якому вирішальним залишається питання впливу пролетаріату на перебіг світової класової боротьби».
Водночас Павло віддає належне тому, що комунізм як ідея в Україні нині стигматизований: «Я сприймаю це як факт, але не як вирок чи незмінну перспективу. Ухвалення законів про декомунізацію стало можливим значною мірою через дискредитацію лівих ідей тими політичними силами, які називали себе комуністами, але фактично були соціал-шовіністами та підтримували олігархічний режим РФ. Цим вони лише посилили антикомуністичні настрої в суспільстві».
Він додає: «Разом з тим, викривлення понять соціалізму й комунізму є глобальним явищем. Маємо багато прикладів, коли прикриваються соціалістичною риторикою, не маючи нічого спільного з реальним визвольним рухом. Хоча, якщо бути чесними, не лише у випадку соціалізму деякі користуються „обгорткою“, не маючи на практиці нічого спільного з проголошеними ідеями. Подібна суперечність притаманна й чималій кількості лібералів та представників інших течій. Попри це, я переконаний, що марксистська теорія та стратегія залишаються актуальними».
Також довелося мати цікаву розмову з колумбійським ветераном МЛТ Педро Лондоньйо. Він згадував, що приєднався до організації у 1976 році на тлі хвилі політичної радикалізації, спричиненої напливом аргентинських утікачів від військової диктатури і загалом глобальним революційним піднесенням 1960–70-х років (від Кубинської революції та травневих подій у Франції до перемоги В’єтнаму над американським імперіалізмом).
Свій активізм Педро розпочав студентом, у розпал протестів проти підвищення тарифів на транспорт і на тлі загальнонаціонального страйкового руху. Особливе місце у його політичному досвіді посіла участь в інтернаціоналістській бригаді імені Симона Болівара, створеній на хвилі солідарності з Нікарагуанською революцією, з ініціативи Науеля Морено. Мобілізувавши тисячі добровольців з різних країн, бригада долучилася до боротьби проти диктатури Сомоси Ґарсії, а після її падіння розгорнула кампанію зі створення незалежних профспілок і впровадження робітничого контролю на націоналізованих підприємствах. Це зрештою викликало конфлікт із новим урядом Нікарагуа.
Унаслідок цього членів бригади було заарештовано й депортовано до Панами за участі місцевих спецслужб і агентів ЦРУ, а потурання цим репресіям з боку керівництва Четвертого Інтернаціоналу призвело до принципового розриву з ним. Це стало остаточним поштовхом, що призвів до заснування Міжнародної ліги трудящих.
***
З-поміж розмов, які я мав, мені особливо запам’яталася розповідь вихідця з Сирії Віктора Шамса, який опинився у Бразилії, рятуючись від репресій баасистського режиму.
Життєпис Віктора направду цікавий. Він знайшов себе в активізмі ще будучи дитиною, завдяки настановам шкільного вчителя. Його вчитель був послідовним марксистом і противником баасизму. Помітивши здібності Віктора, він узявся пояснювати йому соціальну реальність країни.
Сирія 1980-х років, із її державними школами, де діти із забезпечених родин навчалися пліч-о-пліч із дітьми робітників, справила на Віктора сильне враження. Хоч Віктор і походив із заможної сім’ї, йому щиро боліло за долю своїх бідніших однокласників. З-поміж іншого, він, помітивши, як його однолітки ходять до школи в пластиковому взутті, поставив батькам ультиматум: «Хочу ходити у такому ж, аби не виділятися з товариського кола!» Батьки пручалися, та врешті підкорилися принциповості сина.
«Уже в дванадцять років, — до мого цілковитого шоку сказав Віктор, — я долучився до діяльності комуністичної молодіжної організації, а після закінчення школи став одним із її активістів. Однак союз частини сирійських лівих із режимом Асада, виправдовуваний антисіоністською риторикою, досить швидко викликав у мене скепсис. Нездатність цих структур виступити проти режиму, що систематично погіршував становище власного населення, стала для мене першим серйозним приводом для розриву».
Одна з найбільш вражаючих — хоч сам він говорить про неї без особливої патетики — сторінок активізму Віктора стосується його підліткового віку. У п’ятнадцять років, діючи нелегально в місті Даїль та провінції Дар’а, Віктор щоночі поширював листівки, надруковані тисячними накладами. Робив він це на мотоциклі, розкидуючи листівки на ходу. Сама агітація була спрямована проти регіональних війн і пасивності офіційної компартії.
Відтоді його політична біографія розгорталася вже в еміграції — через Ліван, Єгипет та інші країни регіону, де він продовжував брати участь у робітничому русі, аж поки початок сирійської революції не поставив його перед черговим вибором: залишитися в організації, що підтримала режим і «Хезболлу», чи вийти з неї. Він обрав друге.
Віктор провадить далі: «Я пов’язую підтримку України з власним досвідом життя під диктатурою та російськими військами в Сирії. Для мене солідарність з українцями це наслідок цілком матеріальної пам’яті про те, що означає жити в країні, яку нищить зовнішнє втручання, а власний авторитарний режим цьому лише сприяє. Я підтримую насамперед український народ, а не державні інституції. Я на одному боці з українцями, з українським народом, але не з державним режимом України».
Ця Вікторова позиція, кажучи правду, доволі поширена серед прогресивної публіки Латинської Америки. Мені довелося зустріти чимало бразильців, мексиканців, проживаючих тут сирійців і палестинців, які в один голос казали: «Наші симпатії — з українським народом. Втім, ніяк не з режимом Зеленського». Особливо це стосується вихідців з Середнього Сходу, які розділяють антиросійський сентимент через військове втручання путінської армії. Уряд Зеленського, проте, зневажають — через намагання всидіти на двох стільцях у питанні засудження геноциду, який проводить Ізраїль у Палестині.
***
Іспанець Альфредо Хіменес, профспілковий діяч із партії Corriente Roja, розповідав, як брав участь у робітничому конвої до Кривого Рогу, організованому мережею «Солідарність і боротьба» у 2022 році.
Corriente Roja і понині послідовно підтримує український спротив. Однак не обходилося без труднощів: не так давно у партію проникла група ентристів (політичних активістів, які свідомо вступають до масових партій, щоб ізсередини впливати на їхню лінію та просувати власну програму), що почала трактувати війну як міжімперіалістичний конфлікт, заперечувати значення Майдану й характер опору на Донбасі. Альфредо обурювався, зазначаючи, що такі оцінки ігнорують як участь російськомовних українських робітників у збройному спротиві, так і політику культурного знищення на окупованих територіях. У відповідь давнішні партійці вступили у рішуче політичне протистояння з ентристами-кемпістами, і зрештою їхній наплив вдалося подолати. Найбільш вражає те, що частину з цих ентристів товаришам удалося переконати в ході внутрішньої дискусії, після чого вони перетворилися на відданих захисників української справи.
***
Політичне становлення португало-ангольського товариша на ім’я Тонґа було нерозривно пов’язане з родинним досвідом антиколоніальної боротьби проти Португалії (визвольною війною, революційною культурою та подальшою деморалізацією національно-визвольного руху, який згодом еволюціонував у жорстку диктатуру). Саме через цей досвід антиколоніалізм, інтернаціоналізм і ідея світової революції стали для нього першими концептами, що привели до марксизму. Виходячи з цього, солідарність з українським народом він розглядає як стратегічне завдання, адже підтримка права України на самовизначення є необхідною передумовою для подальшої емансипації українського робітничого класу. Крім того, за його словами, «лише поразка російської армії дозволить сприяти розвитку критичної свідомості серед експлуатованих мас російського пролетаріату та інших пригноблених народів під владою Путіна».
Тонґа також наголошував, що сучасна комуністична ідея потерпає від масованої пропаганди, яка зображує її догматичною, тоді як насправді комунізм спрямований на визволення людства від капіталістичної експлуатації.
***
Пізно ввечері, нарешті, спускаюся сходами вниз, повз той самий колаж листівок. Офіс уже стихає, втім, палкі бразильські розмови завше стихають дуже-дуже поволі. Вечірня Белла-Віста виглядає так само скромно, як і кілька годин тому, але в темряві набуває деякої загадкової атмосфери. Прямуючи в свої апартаменти, ловлю себе на думці, що рух, який у нас звикли вважати або зниклим, або безповоротно скомпрометованим, насправді кипить життям, і підтримує українську боротьбу де-не-де активніше за деяких українців. Попри обскурантистські закони й символічні похорони, що їх намагаються нав’язати марксизмові консервативні голоси, йому, здається, байдуже до цієї ширми — надто вже глибокими є його корені й принципи.
