Болівія і Непал — вкрай різні країні; однак схожі демократичні перетворення, що відбувалися в них, і зрештою їхній провал красномовно демонструють, наскільки вирішальними є суспільна єдність і стала економіка.
Міркуючи про можливі осередки радикальних трансформацій, Болівія та Непал не найперші кандидатки, які приходять на ум. Обидві країни гірські, без виходу до моря, розташовані на протилежних кінцях планети. Утім, вони пов’язані глибокими географічними та історичними паралелями: це великі республіки Анд і Гімалаїв. І там, і там століттями корінні народи, які становлять більшість населення, перебували під владою меншості: креольські олігархи-землевласники монополізували багатства Болівії після здобуття нею незалежності, тоді як монархія та індуїстський націоналізм у Непалі був вкорінений силами індуїстської аристократія з вищих каст.
На початку XXI століття обидві країни пережили революції, що скинули тамтешні ancien régimes. У 2006 році Ево Моралес — син пастуха й лідер профспілки фермерів-виробників листя коки, — став першим президентом Болівії корінного походження. Двома роками пізніше, у 2008-му, Непал скасував монархію та проголосив себе республікою. Цьому передували десятирічна партизанська війна під проводом маоїстів і масові міські заворушення 2006 року. Кожен із цих процесів завершився ухваленням нової конституції — у 2009 році в Болівії та у 2015-му в Непалі. Обидва документи обіцяли інклюзивність, перерозподіл і кардинально нову політику, що виражала б волю століттями гнаної більшості.
Певний час здавалося, що ці країни заклали підвалини нових тривких політичних устроїв. Проте у 2025 році, майже одночасно, обидві зазнали краху. «Рух до соціалізму» Моралеса (ісп. Movimiento al Socialismo) — колись найуспішніша ліва партія континенту — через фракційну боротьбу розколовся й втягнув країну в глибоку економічну кризу, що завершилася нищівною поразкою на серпневих виборах.
У Непалі республіканський режим під проводом маоїстів так само втратив дієвість через численні фракційні розколи. Це спровокувало економічний занепад і хвилю масового розчарування, яка досягла критичної точки 9 вересня. В обох країнах до влади повертаються ті самі сили — болівійські елітні клани та непальські військові, — проти яких свого часу й спалахнули революції.
Спільний крах цих проєктів не просто завершує певний історичний етап, але також нагадує: без економічної стійкості та політичної єдності прогресивна політика не здатна витримати сукупний тиск внутрішньої фрагментації, втручання великих держав і опору ворожих еліт.
Корінні народи
Революція в Болівії зародилася у вогні. Між 2000 і 2004 роками країну сколихнули хвилі повстань: шахтарі, селяни, громади корінних народів і міські робітники чинили опір приватизації природного газу та води. «Газова війна» 2003 року, під час якої військові відкрили вогонь по беззбройних демонстрантах в Альту-Пата, забрала десятки життів, але змусила неоліберального президента Гонсало «Ґоні» Санчеса де Лосаду піти у відставку.
Із цього хаосу вийшов Ево Моралес із партією «Рух до соціалізму» — коаліцією виробників коки, профспілок фермерів із корінних народів (ісп. campesino) та інших їхніх організацій. У 2005 році він здобув абсолютну більшість голосів, а в січні 2006-го, серед древніх руїн Тіаванако, заявив: «Вперше в історії Болівії ми — аймара, кечуа та мохеньйос — президенти».
Досягнення перших років правління Моралеса були беззаперечними. Часткова націоналізація вуглеводнів дозволила державі отримувати надприбутки на хвилі світового сировинного буму. У період між 2006 і 2014 роками валовий внутрішній продукт Болівії зріс утричі, рівень крайньої бідності знизився з 38% до 17%, а нерівність скорочувалася одними з найшвидших темпів у Західній півкулі. Соціальні програми в освіті та охороні здоров’я, разом із грошовими виплатами населенню, принесли відчутну користь мільйонам бідних сімей.
Конституція 2009 року проголосила Болівію багатонаціональною державою: 36 мов корінних народів отримали офіційний статус, а їхня автономія була закріплена юридично. У 2010 році Закон Пачамами1 Прим. ред.: «Пачамама» в перекладі з мови кечуа означає «Матінка Земля».
наділив природу правами суб’єкта — символічне утвердження андської космології на міжнародній арені. За Моралеса Болівія стала уособленням розширення можливостей для корінних народів і демонстрацією потенціалу соціалізму — маяком «рожевої хвилі», яка ширилася континент.
Проте суперечності існували від самого початку. Економічна модель надто залежала від вуглеводнів, тож прихильність до екстрактивізму незабаром зіткнулася з риторикою уряду щодо суверенітету корінних народів і захисту довкілля. У 2011 році адміністрація Моралеса запропонувала прокласти шосе через національний парк і території корінного населення «Ісіборо-Секюре». Корінні громади мобілізувалися на захист своїх земель, а жорстокий поліцейський розгін їхньої демонстрації спричинив загальнонаціональне обурення. Моралес визнав проєкт помилкою, однак цей епізод оголив глибокий розлом між його традиційною опорою — виробниками коки — та тими, хто захищали ліси Амазонки.
Водночас партія Моралеса «Рух до соціалізму» пішла на прагматичне зближення з аграрно-бізнесовими елітами Санта-Круса. Уряд відкривав нові землі для розширення виробництва сої, яловичини та біопалива — політика, що спричинила вирубування лісів, навіть попри офіційну риторику про Пачамаму та гармонію з природою.
Другою суперечністю стало ставлення Моралеса до влади. Конституція 2009 року обмежувала президентство двома термінами, однак Моралес наполягав, що його перший термін не рахується, оскільки він розпочався ще до набрання чинності новим основним законом. У 2014 році Моралес переобрався, але у 2016-му програв референдум, який мав дозволити йому балотуватися знову. Замість того щоб відступити, конституційний суд — переважно сформований лояльними до партії людьми — постановив, що обмеження президентських термінів порушує права Моралеса.
Коли у 2019 році Моралес переміг із мінімальною перевагою, опозиція заявила про фальсифікації. Передчасний звіт Організації американських держав підлив масла у вогонь — і після тижнів протестів та поліцейських заколотів Моралес подав у відставку під тиском військових. Сам він назвав це переворотом за участю США; неконституційний тимчасовий уряд праворадикалів, що прийшов на зміну, — з жорстокими репресіями, ультраправим фанатизмом і трагедіями в Сенкаті та Сакабі — здавався лише підтвердженням його слів. У 2020 році «Рух до соціалізму» тріумфально повернувся до влади на чолі з Луїсом Арсе — колишнім міністром фінансів Моралеса.
Однак відновлена ліва єдність виявилася нетривкою. Моралес та Арсе відкрито почали конкурувати, змагаючись за контроль над партією і за право балотуватися в президенти на виборах у 2025 році. Колись могутній «Рух до соціалізму» розпався на два табори — «евістів» та «аркістів». Це паралізувало парламент і розкололо профспілки та низові організації — справжню силу партії. Саме тоді, коли єдність була найнеобхіднішою, Болівія вступила в найглибшу економічну кризу за останні десятиліття.
У центрі кризи опинилися долари. Золотовалютні резерви країни, що сягали 15,5 млрд доларів у 2014 році, до 2023-го скоротилися до 1,7 млрд через обвал експорту природного газу. Галузь роками лишалася без інвестицій, нові родовища не розроблялися, а рівень доходів скорочувався. Без валютних надходжень уряд не міг фінансувати імпорт палива, ліків і товарів першої необхідності. Курс на чорному ринку злетів далеко вище офіційного; інфляція зростала попри субсидії; дефіцит палива став хронічним. Рейтингові агентства понизили болівійські облігації до «сміттєвого» рівня. Кредити на суму понад мільярд доларів від міжнародних кредиторів застрягли в парламенті: союзники Моралеса навмисно блокували їх затвердження, щоб підірвати позиції Арсе. Попри вже підписані угоди з китайськими та російськими компаніями, той самий політичний параліч гальмував ухвалення законів, необхідних для реалізації літієвих проєктів.
Звичайні болівійці відчули кризу на собі: черги на заправках, порожні полиці в аптеках, стрімке зростання цін. Моралес подавав дефіцит як доказ некомпетентності Арсе й обіцяв повернення до «добрих часів». Арсе, своєю чергою, звинувачував Моралеса в саботажі державної роботи заради власних амбіцій. До 2025 року страйки, протести та фракційні блокади наростали, а історична коаліція «Рух до соціалізму» остаточно розпалася. У серпні соціалістичний експеримент, колись проголошений найуспішнішим в обох Америках, під тягарем міжусобиць і економічного колапсу зазнав краху.
Народна війна за республіканську конституцію
Якщо революція в Болівії зародилася з «Газової війни», то революція в Непалі виросла з десятиліття збройної боротьби. Між 1996 і 2006 роками Комуністична партія Непалу (маоїстська) вела народну війну проти монархії та феодального устрою, мобілізуючи селян, далітів, корінних джанаджатів і жінок у боротьбі, що охопила майже кожне село країни. До 2006 року масові міські повстання та припинення бойових дій вивели маоїстів у простір офіційної політики. Всеосяжна мирна угода поклала край війні й заклала підґрунтя для скликання Установчих зборів — з метою розробки нової конституції.
Монархія, що правила понад 240 років і обґрунтовувала свою священну владу індуїстською традицією, була скасована у 2008 році. Новий Непал проголосив себе світською федеративною республікою. Сім років потому, у 2015-му, країна отримала першу по-справжньому репрезентативну конституцію — основний закон нового режиму: республіканського, федеративного, світського та прогресивного. Вона обіцяла політичне представництво тим, кого століттями маргіналізували: не лише гірським елітам вищих каст, а й мадхесам, тхару, джанаджатам, мусульманам, далітам і жінкам.
Конституція 2015 року закріпила широкий перелік основоположних прав. Стаття 38 гарантувала права жінок, стаття 84 зобов’язувала резервувати щонайменше 33% місць у парламенті для жінок; Національна асамблея також забезпечувала жіноче представництво в кожній провінції. У 2024 році Непал легалізував одностатеві шлюби — крок, на який навіть сусідня Індія на той момент ще не наважилася.
Нова республіка також забезпечила відчутний соціальний прогрес. До 2020 року дитяча смертність знизилася на 66%, а материнська — на 80% порівняно з 1990-ми роками. Рівень грамотності зріс, а бідності скоротився. Міжнародні спостерігачі називали Непал несподіваним, але надихаючим прикладом того, як бідна країна без виходу до моря може досягати прогресу у рівні людського розвитку завдяки політичній волі та мобілізації громад на місцях.
Проте глибокі розломи так і не були подолані. Громада мадхесів протестувала проти конституційних положень щодо кордонів, представництва та громадянства — суперечка, що у 2015 році призвела до смертельних зіткнень та економічної блокади з боку Індії. Поправки до конституції не розвіяли недовіри. Багато хто вважав, що республіканський Непал лишається під владою тих самих еліт з вищих каст — однак тепер у революційному вбранні.
Маоїстський рух розколовся, федералізм запроваджувався повільно і непослідовно, земельна реформа забуксувала. На початку 2020-х безробіття серед молоді сягнуло 30%. Трудова міграція різко зросла, і саме грошові перекази тримали економіку на плаву — аж ніяк не соціалістична трансформація, яка поступово згасала. Політика Катманду набула сумнозвісної репутації: нескінченний торг, кулуарні угоди, корупція. Колишні командири партизанських загонів запекло ворогували між собою. До 2025 року економічний спад і накопичене суспільне розчарування довели республіканський устрій до стану майже повного паралічу. За сімнадцять років непальці пережили пʼятнадцять прем’єр-міністрів — і покоління Z більше не готове цього терпіти.
Спільний урок
Синхронність політичних криз у Болівії та Непалі вражає. Падіння цих двох гірських республік засвідчує: трансформативна політика потребує більшого, ніж конституційні обіцянки та символічне визнання ідентичності. Вона вимагає економічної стійкості та суспільної єдності.
Ці уроки виходять далеко за межі Болівії та Непалу — вони стосуються демократій у всьому світі, де революційні сили змушені знаходити баланс між ідеалами, єдністю та врядуванням. Без цього прогресивні проєкти ризикують знову повторити той самий цикл: тріумф, фрагментація, занепад.
Оригінал: Scroll.in
