343 | 11.07.2026

«Шлях до примирення можливий лише після засудження злочинів»: розмова подруг про масові вбивства на Волині у 1943–1945 роках

Ела Квєчінська — історикиня, викладачка програми «Невидимий університет для України» (IUFU) при Центральноєвропейському університеті в Будапешті та доцентка Інституту славістики Польської академії наук. Авторка докторської дисертації, присвяченої ідеї цивілізаційної місії у Східній Європі ХІХ — початку ХХ століття. На пропозицію редакції ми з Елею вирішили поговорити про історію масового насильства на Волині під час Другої світової війни. Будучи переконаною в силі особистих історій, які допомагають краще зрозуміти історичні процеси й водночас відкривають простір для критичного переосмислення усталених наративів, я попросила свою подругу Елу поміркувати про власний досвід та окреслити свою позиційність (англ. positionality) як дослідниці. Після цього ми поговорили про асиметрію пам’яті¹ в Польщі та Україні, а також про сам процес творення історичного знання.

Дбати про власну спадщину, означає працювати з нею критично

Ліана Бліхарська: Чим для тебе є Волинь — як для історикині, так і для людини, чия родина походить звідти?

Ела Квєчінська: Я народилася у Варшаві, але ніхто з моєї родини не походить із цього міста, яке було майже повністю зруйноване під час Другої світової війни. Волинь — це частина моєї сімейної історії. Моя бабуся народилася на Волині в 1929 році, в селі Стара Гута, якого сьогодні вже не існує — його спалили партизани УПА в 1943-му. Про те, що наша родина походить із території сучасної України, я знала змалку. Більше подробиць почула вже підліткинею. Бабуся розповідала про те, що там відбувалося: про вбивства поляків, про те, як вони тікали з України. Детальніше ці події описані в нашій з Петром Долгановим статті², опублікованій в «Україні Модерній». У мене ніколи не було наміру стати спеціалісткою з Волині. Але, мабуть, якби я не зустріла Петра Долганова на семінарі в Красногруді, я б не наважилася писати про цей регіон. Важливо зустріти людину, яка здатна співпереживати, готова слухати, якій це справді цікаво і з якою можна говорити щиро.

Свою першу поїздку на Волинь у 2010 році я сприймала як процес дослідження себе, своєї ідентичності. Ми поїхали втрьох: мій батько, я і брат моєї бабусі. Коли вони тікали з Волині, йому було десять років. Під час цієї подорожі він став нашим гідом. Українську мову він пам’ятав з дитинства, а, наприклад, моя бабуся її не знала. Можливо, це тому, що дядько був людиною комунікабельною, відкритою, бабуся ж досить інтровертна. Коли ми приїхали в Україну, щоб відвідати рідні місця, це стало дуже важливим і світлим досвідом — певною мірою навіть очищенням. Знання мови дуже допомогло нам у спілкуванні з місцевими. Дехто з них памʼятали членів нашої родини, дехто — ні. Але всі ставилися до нас з повагою та теплотою, приймали як своїх, запрошували в гості. Було відчуття, ніби ми повернулися додому. Саме ця поїздка стала для мене поштовхом дізнаватися про Волинь більше.

До своєї першої поїздки на Волинь я мала типовий для всіх переселенців образ покинутої, абсолютно ідеалізованої країни. Ту саму ностальгійну ідеалізацію я бачила, коли спілкувалася з українськими лемками. Їхні бабусі й дідусі, так само як і мої, говорили про Бескиди як про землю обітовану, що тече молоком та медом. Не знаю, як би виглядало таке повернення сьогодні. На жаль, мабуть, воно вже було б іншим. Але саме такими уявлялися ці землі ще в 2010 році.

Та поїздка дійсно стала для мене поверненням до власних витоків. Для мого покоління в Польщі це досить типовий досвід: ми відкриваємо для себе, що не є якимись міфічними етнічними поляками, а натомість черпаємо свою силу в різноманітті. Хтось має українське коріння, хтось — єврейське, хтось — німецьке. Я народилася у 1989-му році, і мені здається невипадковим, що ми є поколінням демократичної трансформації. Я вважаю, що частина моєї ідентичності — українська. Є поляки, які розділяють спільну спадщину з мешканцями сусідніх держав, — Литви, Білорусі, України. Ніхто не проводив точних підрахунків, але, ймовірно, йдеться десь про третину поляків, чиї предки народилися за межами сучасних кордонів Польщі. Це дуже важливо зрозуміти. Кресов’яни — це величезна частина суспільства. І різні люди з цією спадщиною можуть робити різні речі. Одні виходять на марші «Волинь пам’ятаємо», інші ж волонтерять для України — наприклад, на вокзалі у Вроцлаві. Один із найактивніших волонтерів, Павел Рудніцкі, прямо пише у своїй книжці, що головною мотивацією допомагати українцям для нього стало те, що колись його дідусі та бабусі прибули на цей самий вокзал зі Львова.

Біженці з України на вокзалі у Вроцлаві. Джерело: wroclaw.pl

Можна запитати про твою позиційність?

У Польщі я говорю радше з позиції критичної інтелектуалки. Вважаю, що якщо це моя спадщина, то я маю ставитися до неї критично. Саме тому моя докторська дисертація присвячена цивілізаційній місії на Сході як колоніальному проєкту. Я порівнювала польську та німецьку цивілізаційні місії і практики. Крім того, я написала посібник для шкіл про українську меншину в Польщі у міжвоєнний період, який також вважаю критичним. Після історичної частини в ньому є практичне завдання: учні мають організувати дебати про те, чи слід дати українцям у Польщі більше чи менше прав. Учителі, які користуються цим посібником, кажуть, що після такого заняття школярі голосують за те, щоб дати українцям більше прав. Формально це урок про історію ХХ століття, але, звісно, він стосується і сьогодення.

Після початку повномасштабної війни я вирішила працювати для України. Можна сказати, що тоді я стала українкою за вибором. Останні роки, мабуть, навіть частіше спілкуюся українською мовою, ніж польською. У 2022 році я волонтерила, а згодом працювала в українському «Невидимому університеті» — програмі неформальної освіти при Центральноєвропейському університеті. І взагалі моє життя зараз крутиться довкола України. Але я досі постійно питаю себе: ким я є для українців? Це питання особливо актуальне зараз, коли політичний конфлікт між Польщею та Україною дедалі більше поглиблюється. Історія показує, що людям з гібридною польсько-українською ідентичністю живеться нелегко. Звісно, у мирний час це може не так відчуватися, але коли загострюються політичні конфлікти чи спалахує війна, таких людей починають морально, а в найгіршому випадку — і фізично знищувати з обох сторін. Про це я також пишу у вже згаданому посібнику. Водночас навіть у середині ХХ століття були люди, які намагалися співпрацювати, замість того, щоб розпалювати ненависть.

У Польщі загалом склалася така тенденція: історики з правими чи праворадикальними поглядами конструюють національний наратив, тоді як ліві — його деконструюють. У якийсь момент я зрозуміла, що це пастка. І так ми граємо в «польсько-польську війну» між правими та лібералами. Особливо боляче мені було від того, що Україна та українці є об’єктами цієї «польсько-польської війни», а тему Волині почали використовувати для розпалювання ненависті.

Політичний капітал на пам’яті про людські страждання

Як формувалася пам’ять про Волинь у Польщі? Схоже, що це був шлях від приватних сімейних історій до конкретних політичних груп, а потім — до наративів національного рівня. Чому так сталося? Чи є це частиною ширшої тенденції — «війн пам’яті», які нині можна спостерігати у всьому світі? Ти згадувала про середовище кресов’ян. У мене також частина родини, яка була переміщена в 1946 році з-під Львова під Вроцлав, активна там. Вони беруть участь у діяльності товариств, відвідують заходи, проводять разом час, ностальгуючи, але також свідчать про свій досвід молодшим поколінням. Я дуже добре знаю це середовище зсередини. Як і сама його назва, воно досі живе міфом про «креси», «наші креси». З одного боку, це дуже інтимний зв’язок з родинною спадщиною, а з іншого — цей міф активно інструменталізує польська правиця.

Війни пам’яті — це явище, характерне для держав у всьому світі. Важливо підкреслити, що суперечки довкола Волині, окрім польсько-українського, мають ще й внутрішньопольський вимір. Це боротьба за те, чия пам’ять має увійти до національного канону та як розставити пріоритети. У польському каноні, окрім Волинської різанини, є Катинь і Варшавське повстання. Пам’ять про Катинський розстріл звернена проти Росії, памʼять про Варшавське повстання — проти Німеччини. Останнє було пропрацьоване найбільше, що стало підґрунтям для хороших польсько-німецьких відносин. На союз з Росією ніхто в Польщі особливо не сподівався, тому Катинь сьогодні не викликає таких емоцій, як Волинь, де були сподівання на союз з Україною.

Тут є й класовий вимір. У Катині загинула польська еліта, тоді як на Волині — прості селяни. Тому й пам’ять про Катинь увійшла до канону антикомуністичної інтелігенції, а про Волинь 1943 року — ні. Також під час Другої світової війни польський уряд у Лондоні залишався дуже пасивним щодо долі поляків у Західній Україні. З одного боку, він не хотів відмовлятися від цих територій, а з іншого — у 1943 році польське підпілля не мало змоги брати участь у боях на Волині, оскільки всі сили зосереджувалися на повстанні проти німців у Варшаві. Серед жертв Волині 1943 року довго існувало відчуття, що вони «жертви другого сорту» в Польщі.

Ексгумація жертв із братських могил у селі Воля Островецька Любомльського повіту на Волині, 1992 рік. Фото: Архів Інститут національної пам’яті Польщі (AIPN)

Пам’ять про Волинь не була пропрацьована всередині Польщі. Навпаки, її довго повністю замовчували. Влада Польської Народної Республіки просто казала цим людям: «Зараз ваша Батьківщина під Вроцлавом. Це одвічні польські землі, які ми повернули». Але це так не працює: люди — не ящик з картоплею, який можна просто перенести з одного місця в інше. Коли поляки в рамках «обміну населенням» приїхали на ці території, там ще жили німці у своїх будинках. Згодом їх вигнали звідти західніше. Історія цих примусових міграцій замовчувалася, бо ніхто не знав, як із нею працювати. Це реальна історія багатьох людей в Польщі. Одна справа — жертви, але є ще й свідки, адже ці події відбувалися і в Галичині, і на Волині. У Галичині масштаб протистояння був менший, бо там поляки були сильніші, їх було більше, вони мали зорганізоване підпілля. Але й там декілька сотень тисяч людей стали свідками цих подій.

Частина твоєї, Ліано, сім’ї залишилася в Україні. Їм вдалося напівлегально жити там, приховуючи свою польську ідентичність у радянський період. Те саме в Польщі: люди не могли відкрито говорити про те, що з ними відбулося. Можна було говорити про УПА як про бандитів, адже саме таким був радянський наратив, але про масові вбивства на Волині — ні. Поляки мали забути про своє походження з Галичини та Волині, оскільки будувалася дружба й співпраця між Польською Народною Республікою та СРСР.

Збирати свідчення почали лише наприкінці 1980-х років. Паризька «Культура»³ теж не змогла ініціювати дискусію про Волинь 1943 року, оскільки з українського боку не було бажання говорити про цю тему. В незалежній Польщі тему Волині також довго замовчували — тепер заради хороших відносин з Україною. Ліберальні польські еліти дотримувалися лозунгу часів «Солідарності»: «Немає вільної Польщі без вільної України». Коли я ще навчалася в університеті, десять-пʼятнадцять років тому, серед ліберальних еліт панувала думка, що історія масових убивств на Волині — це скринька Пандори, що ніхто насправді не знав, як підійти до цієї теми, тому вирішили, що краще її не порушувати, доки Україна не увійде до ЄС. Сподівалися, що з часом проблема вирішиться сама собою. Ще донедавна на роковинах Волинського злочину принципово не з’являлися представники польської держави, а ініціативи зі встановлення пам’ятників жертвам блокувалися. Натомість цю тему підхопили праворадикальні сили. Вони почали з’являтися на роковинах і виступати від імені вже літніх людей, які пережили ті події, задля вшанування пам’яті жертв. На цьому праворадикали будували політичний капітал, протиставляючи себе ліберальним елітам, які каялися за «Акцію “Вісла”», дискримінацію та полонізацію українців у міжвоєнній Польщі, за постколоніальність міфу «кресів» тощо. Польські ліберали сподівалися, що безкорислива підтримка України на її шляху до ЄС спровокує аналогічне критичне переосмислення історії в Україні. Саме тому такі події, як присвоєння звання Героя України Степану Бандері або найменування одного з військових формувань на честь героїв УПА, польські праві активно використовують проти прихильників польсько-українського союзу.

Робота в полі, війни наративів та розриви у публічній сфері

Є стаття Анни Вилегали, у якій, аналізуючи суспільні настрої в Польщі, вона пише про своє гірке розчарування через те, що українські інтелектуали — навіть ліберальні — не виявляли достатньої зацікавленості в дискусіях про роль УПА, зокрема щодо її темних сторінок та злочинів, скоєних бійцями цього формування. Яке твоє враження від настроїв у Польщі та в Україні? Чи бачать люди вихід із цієї ситуації? Чи можливо оминути тему масових убивств на Волині, не провівши спільного, ґрунтовного дослідження, яке було б не лише академічним, а й передбачало б участь різних спільнот — етнічних, професійних, активістських?

Мені здається, що зараз передусім потрібні соціальні психологи. Міхал Бєлєвіч написав книжку «Травмаленд. Поляки в тіні минулого» (пол. Traumaland. Polacy w cieniu przeszłości), яка може бути тут корисною. Аналізуючи Голокост, він пропонує відповіді на питання про те, що ми маємо на увазі, коли говоримо про примирення. З одного боку, це називання злочину злочином і його засудження, а з іншого — відчуття, що існує якась справедливість. Біль людей і той факт, що вбивали їхніх предків, мають бути визнані без жодного відбілювання. Так само поляки мають засуджувати звірства, вчинені проти українців, без жодного «але». Помста не виправдовує злочин. Тобто має бути чітке засудження — без того, щоб називати Волинську різанину «трагедією», ніби це сталося через погодні умови чи якийсь природний катаклізм. Інше складне питання — це «відплатні акції» поляків. Я вважаю, що зло треба називати злом. Те, що це була помста, не виправдовує жодних злочинів проти українського цивільного населення. Ці люди були такими ж невинними, як і поляки на Волині у 1943 році. І це так само треба засуджувати в Польщі.

Проте питання полягає в тому, чи можуть співіснувати засудження злочинів і героїзація УПА? Чи можна героїзувати лише її боротьбу з Росією? Мені видається, що це не спрацює для польського суспільства. Не знаю, як знайти вихід з цієї ситуації. Можливо, таким виходом могло б стати те, що Анна пропонувала у своїй статті, — якийсь консенсус. Але ми бачили, що сталося з комюніке⁴. Це була спроба покінчити з цією безглуздою війною за пам’ять. Проте знайшлися люди, які назвали підписантів комюніке зрадниками. Під тиском правих сил частина українських учасників згодом відкликала свої підписи.

Пам’ятник «Волинська різанина» авторства Анджея Пітинського в Домоставі (Підкарпатське воєводство), осквернений написом «Слава УПА» та зображенням червоно-чорного прапора, 2025 рік. Джерело: portalkomunalny.pl

Я вважаю, що це не лише війна за пам’ять, а й питання цінностей. Для мене вбивства і дискримінація за національною ознакою — це зло. Те, що українців у міжвоєнній Польській Республіці сприймали як людей третього сорту, я засуджую. І роблю це не тому, що мислю категоріями «українці — поляки», а тому, що дискримінація людини за певними ознаками суперечить моїм цінностям.

Зараз, під час війни, я також на боці України. І абсолютно не вважаю, що хтось має бути вдячний за підтримку. Мій вибір випливає з моїх цінностей і з того, чим я займаюся. Я вважаю, що я на правильному боці історії — на боці жертв військової агресії.

Питання про цінності — це також питання того, яку модель народу ми обираємо. Провідні діячі УПА пропонували модель «Україна для українців» — без поляків та євреїв. Проте сьогодні в лавах ЗСУ воює багато громадян України польського та єврейського походження. Національні меншини також можуть бути корисними для своїх держав під час війни. Наприклад, ти маєш польське походження і багато зв’язків з Польщею у різних середовищах, які зав’язані на особистих контактах. Це дозволяє тобі краще працювати на користь своєї держави, яка зараз воює, правда? Ми також разом з тобою, Ліано, займалися гуманітарною допомогою для України, виступаємо на конференціях і пишемо статті.

Аналізуючи польське суспільство, я розумію, що якщо Україна хоче співпрацювати з Польщею на паритетних умовах, як рівні партнери, нам потрібно рефлексувати та пропрацьовувати спільні травми. Через війну та російську пропаганду цей процес часто сприймається в Україні як спроба поляків переписати українську історію. З іншого боку, у Польщі як легковажне ставлення сприймають ситуації, коли українці говорять про діалог, але водночас вшановують УПА. Так було, наприклад, з нещодавнім присвоєнням одному з підрозділів звання на честь героїв УПА, яке сталося одразу після завершення конгресу польських та українських істориків. Схожа ситуація трапилася у квітні 2015 року, коли в день виступу президента Броніслава Коморовського перед Верховною Радою ухвалили закон про визнання членів УПА борцями за незалежність.

Інше питання — чим є Польща та Європа для України? У мене складається враження, що Україна сприймає стосунки з Польщею через російську призму, і так само з Брюсселем. Це можна зрозуміти під час війни. Проте наратив «не буде нам Брюссель і Варшава говорити, як нам жити» не є продуктивним для співпраці та підтримки «стратегічного союзу» між Польщею та Україною. Європейський Союз, як і будь-яка спільнота, заснований на якихось компромісах. Усі стосунки, співпраця чи союз вимагають взаємодії. Це стосується не лише питання Волині — так будуються довіра та відносини між людьми.

З іншого боку, варто поставити питання: хто сьогодні має голос у дискусії про Волинський злочин? Поки що ті, кого ця історія стосується найбільше — з обох сторін — зазвичай такого голосу не мають. Натомість, як у Польщі, так і в Україні, тему монополізували кілька «бойовиків пам’яті» та великі інституції, як-от Інститути національної пам’яті. Мабуть, треба децентралізувати цей дискурс про Волинь 1943 року, підтримувати локальні польсько-українські ініціативи та повернути цю історію людям, яких вона безпосередньо стосується.

Учасники дискусії «Волинь 1943. Порозуміння можливе?» — історики Володимир В’ятрович, колишній голова Українського інституту національної пам’яті, та Ґжеґож Мотика, професор, один із провідних польських дослідників польсько-українського конфлікту часів Другої світової війни. Фото: Олексій Самсонов / «Нова Польща».

Думки щодо методології дослідження масових убивств на Волині

Я була на вашій лекції з Петром Долгановим. Є також мемуари твоєї бабусі, Станіслави Квєчинської, опубліковані у 2018 році, а уривок із них у перекладі з польської українською вийшов на платформі REEsources. Що особисті свідчення дозволяють побачити такого, чого не розкриває політична чи військова історія? Наш спільний колега Андрій Усач працює з тим, що в студіях Голокосту називають «суперечливою поведінкою». Це коли одна й та сама людина одночасно рятувала одних і вбивала інших.

У нашій сімейній історії теж було щось подібне. Упівець, який охороняв сім’ю моєї бабусі, був побратимом прадіда ще з часів служби в російському царському війську. Коли партизани нападали на село, він казав: «Це мої поляки». І додавав: «Їх не вбивайте. Можете пограбувати, але не вбивайте». Із сімейних переказів я знаю, що мої рідні вважали своїх українських сусідів друзями, тому не хотіли виїжджати. Потім, коли вже були спалені сусідні села — Гурби і Зелений Дуб, — у них з’явилися сумніви. Зрештою саме цей друг з УПА переконав їх тікати. Сказав, що сам їх не вб’є, але більше не зможе стримувати своїх товаришів. Моя бабуся й досі згадує ім’я цього колишнього побратима прадіда, який їх охороняв, хоча їй вже 97 років. Його звали Гапін, і він був родом із села Мощаниця. Мабуть, це було не справжнє ім’я, а псевдонім. Цілком можливо, що «своїх поляків» він не вбивав, але вбивав інших. Цього ми не знаємо.

Мені здається, що можна, наприклад, подивитися на Волинську різанину знизу — через вивчення доль жертв. Більшість досліджень, які маємо сьогодні, зосереджені на політичній та військовій історії. Це перспектива головних акторів, які ухвалювали рішення і віддавали накази. Але якщо ми говоримо про пам’ять і вшанування жертв, то треба подивитися на ці події очима звичайних людей, які становили більшість населення, — очима селян. Це були не лише поляки, а й українці, євреї, чехи. Погляд на долю кожної конкретної людини може убезпечити від героїзації тих, кого героїзувати не варто. Під час війни люди роблять дуже складні вибори. Українці сьогодні розуміють це краще, ніж поляки. І якщо дивитися на історію знизу, можна побачити всі ці нюанси й важкі рішення, які люди були змушені приймати. Для поляків — і не тільки для них — це було питання: залишатися на Волині чи тікати? Кому довіряти? Хто сховає і врятує, а хто вб’є? Хто із сусідів співпрацює з підпіллям і, найімовірніше, видасть, а хто промовчить або заступиться?

Взагалі, добре було б вийти за національні рамки й не дивитися лише на національну групу, що неминуче узагальнює і робить картину монолітною: мовляв, усі поляки діяли так, а всі українці — інакше. Потрібно дивитися на місцеву динаміку. Люди поводилися по-різному й ухвалювали різні рішення, особливо в змішаних сім’ях. Але без жодного відбілювання. І тоді, можливо, почнеться шлях до примирення — однак лише після засудження злочинів.

Які найбільші методологічні виклики виникають під час дослідження масових убивств на Волині? Як працювати з фрагментарними джерелами та архівними матеріалами, яких часто бракує?

Архівні матеріали є, проте до них треба ставитися критично й детально аналізувати контекст. Наприклад, це стосується допитів упівців, які проводили під час післявоєнних радянських судів. Звісно, їх запитували про мотиви та причини вбивств. Однак, щоб уникнути покарання, люди заперечували злочини і повністю себе виправдовували. Також важливо дивитися на ці події з перспективи соціальної історії. Наприклад, не варто повторювати пропаганду часів Другої світової війни про те, що всі поляки — окупанти, вороги та чужинці на українській землі, і треба їх повбивати. Моя сім’я, до прикладу, жила на Волині ще з XVIII століття, відколи ці села були засновані. Найімовірніше, вони були полонізованою збіділою шляхтою руського походження з Київщини — так звані «однодворці». Інші гілки моєї родини походять від литовських татар, які приїхали на Волинь приблизно в той самий період, а також від місцевих євреїв. Польські осадники, які з’явилися на Волині в міжвоєнний період, були депортовані вглиб СРСР під час першої радянської окупації. Тому тих, кого вважали найбільшими «окупантами», людей з військовим досвідом, уже не було у 1943 році. «Ворогами» для УПА стали інші поляки, які були автохтонами.

Акція пам’яті жертв Волинської різанини в Києві, 11 липня 2017 року. Джерело: Соціальний Рух

Contra spem spero

Нещодавно вийшли три статті Петра Долганова, Ярослава Грицака та Олександра Зайцева. Петро адресував свій текст українській аудиторії, розглядаючи історичні міфи як зброю і водночас як інструменти самооборони у війні Росії проти України. Він наголошує, що ведення війни — навіть оборонної — «із використанням героїчних наративів про УПА має тенденцію затягувати нас у складну парадигматичну пастку». Як ти ставишся до цієї думки?

Знаєш, це, певно, треба вирішувати самим українцям — яку модель народу вони хочуть будувати. Чи це буде «Україна для українців», без національних меншин? Адже УПА була причетна до вбивств поляків і євреїв. Для людей поза межами України це є важливим маркером.

Ярослав Грицак у інтерв’ю польському виданню «Kultura Liberalna» зазначив, що в українському суспільстві УПА сприймається насамперед як частина історичної боротьби з Росією. Це особливо важливо в умовах війни, зокрема після присвоєння Окремому центру спеціальних операцій «Північ» Сил спеціальних операцій Збройних Сил України почесного найменування «імені Героїв УПА». Як сказав Грицак: «Українці були настільки здивовані реакцією Польщі, що ніхто цього не передбачав. Цей жест був спрямований як до українців, так і до Росії». Подібну думку висловлює й Олександр Зайцев, надаючи короткий фактографічний аналіз історії формувань УПА. Усі ці дослідники наголошують на різниці між історією як наукою та колективною пам’яттю, яка використовує історичні факти та дебати в політиці.

Якою, на твою думку, є роль цього контексту в польському публічному дискурсі? Наскільки УПА в Польщі взагалі асоціюється з боротьбою проти Росії? Це знову провокаційне запитання, але чи взагалі можливо, на твою думку, щоб польське суспільство подивилося на УПА — і, особливо, на указ про присвоєння почесного найменування «імені героїв УПА» — в іншому світлі?

Мені здається, що УПА — це тригер. Є такі слова-заклинання. Це як розсипане зерно для українців. УПА — це емоційний тригер, який у польському суспільстві викликає майже винятково негативну реакцію. Звісно, було багато голосів польських лібералів та лівих, які намагалися пояснити суспільству, що цей жест не спрямований проти Польщі. Я особисто вважаю, що йдеться про певну модель націоналізму, яка може обернутися проти нас самих — і поляків, і українців. Інтегральний націоналізм передбачає, що заради нації можна вбивати невинних людей, цивільне населення та представників національних меншини.

Я вважаю, що асоціювати УПА виключно з боротьбою проти Росії неможливо. Мабуть, винні в цьому польські ліберали і ліві, які стверджували, що підтримка УПА в Україні є маргінальним явищем. Але постає питання: якби польське суспільство раніше усвідомлювало, що це мейнстрим, чи була б у 2022 році така сама готовність допомагати і підтримувати Україну? Я не знаю.

Я не знаю також, як поєднати український канон, у якому присутня УПА, із польським каноном, де є Катинь, Варшавське повстання і Волинь. Наприклад, після того як у 2015 році президент України Петро Порошенко підписав закон «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті», який визнає борцями за незалежність, серед інших, бійців Карпатської Січі, УВО, ОУН та УПА, польською відповіддю стала ухвала Сейму «Про вшанування пам’яті жертв геноциду громадян Другої Польської Республіки на Волині у 1943–1945 рр., вчиненого українськими націоналістами». І так відбувається жонглювання цими постановами — реакція на реакцію, по колу. Зараз, мені здається, буде те саме. Дональд Туск заблокував виділення коштів на музей Волинської різанини в Холмі, який хоче відкрити партія «Право і Справедливість». Але якщо зараз, наприклад, зʼявиться музей Романа Шухевича, поляки скажуть: «А чому ми не можемо зробити музей Волинської різанини, якщо вони мають музей Романа Шухевича?» І це лише ще більше поглиблюватиме конфлікт.

Зруйнований внаслідок російського обстрілу музей Шухевича у Львові, 1 січня 2024 року. Фото: Андрій Садовий / Telegram

Музей Романа Шухевича у Львові — це локальна ініціатива, він перебуває в підпорядкуванні міської ради. Це не державний, а локальний проєкт, що робить цю ситуацію ще складнішою з огляду на вибір місця й часу.

Так, але пантеон — це вже загальнонаціональний рівень.

Пантеон справді є загальнонаціональним проєктом. Нещодавно Верховна Рада проголосувала за його створення. І єдиним публічним критичним голосом, який я бачила, був голос Івана-Павла Химки.

Я не можу висловлюватися щодо рішень, які Україна ухвалює всередині країни. Але можу сказати, що в Польщі є багато критичних біографій Романа Дмовського. Польські ліберали та ліві постійно його критикують. Я брала участь в жіночому страйку і боролася за те, щоб кільце Романа Дмовського (пол. Rondo Dmowskiego) було назване кільцем Прав жінок (пол. Praw kobiet). Так само, коли був День незалежності України — до речі, жодне українське медіа цього не висвітлювало, не знаю чому, — відбулася блокада маршу партії «Конфедерація» Ґжеґожа Брауна. Я також там була. Ми блокували марш, щоб його учасники не дійшли до українського концерту. Там були виключно поляки. Українці проходили повз, але сам марш і його блокування були частиною польського внутрішнього конфлікту. В Україні, як і в Польщі, медіа висвітлюють передусім правицю. Що скаже Володимир В’ятрович — цитують всі. Що скаже Ґжеґож Мотика — так само. А нас, жінок… Я ходила на блокаду маршу Брауна як громадянка Польщі, бо не згодна з моделлю народу, яка передбачає ненависть за національною ознакою, у тому числі — до українців. Бо якщо ніхто не протестує, значить всі з такою моделлю погоджуються.

Давай на завершення поговоримо про те, що вселяє надію. Після того як Кароль Навроцький звернувся до Володимира Зеленського з проханням повернути Орден Білого Орла, багато людей у соцмережах почали символічно «повертати» свої медалі, нагороди та інші відзнаки. У зв’язку з цим ти опублікувала декілька дописів про речі, які плануєш зберегти за будь-яких обставин…

Мої особисті ордени.

…пам’ятаю, там були матрац від твого колеги-історика зі Львова, фігурка козака від студентки, листівка від друзів-волонтерів, які жили у твоїй квартирі, що взимку-навесні 2022 року стала справжнім штабом координації гуманітарної допомоги. Чи можуть особисті стосунки подолати наслідки авторитарних тенденцій у світовій політиці, які, своєю чергою, впливають і на науку, і на суспільні дискусії? Що для цього потрібно? Можливо, трохи критичного мислення та емпатії. Але що ще?

Так, я залишила матрац колезі й сказала, щоб він його не повертав. Натомість він подарував мені графіку, яку я теж не збираюся віддавати назад. У мене купа таких маленьких сувенірів від друзів, людей, які в мене жили або яким я допомагала. І це дуже мило. Ось тут, бачиш, на шафі, висять малюнки дітей із Жовкви. Рада, що цією публікацією мені вдалося показати свою позицію. Трошки хотілося висміяти, знаєш, дрібних політиків. Зеленський отримав цей орден не за Волинь, а тому що він є президентом держави, де реальні люди протистоять реальному злу. Для мене справжні ордени — це мої друзі, приятелі, колеги в Україні. Це все те, що ми можемо робити разом. Я дуже ціную, що приїжджаючи в Україну, завжди зупиняюся у когось вдома, а не в готелі. Дуже хотіла б, щоб так було й надалі. Мої друзі в Україні, вони для мене надзвичайно важливі. Я їм дуже вдячна за все.

Автори: Ельжбета Квєчінська, Ліана Бліхарська
Обкладинка: Катерина Грицева

Поширити: