На початку квітня 2025 року Орест прямував до західного кордону України на старенькій пошарпаній машині1 «Орест» — це псевдонім. Задля збереження анонімності учасників дослідження всі імена й персональні дані були або змінені, або упущені.. Місяцями він не міг розв’язати дилему: залишитися в країні чи все ж виїхати. Та коли одного дня, повертаючись із роботи, він помітив біля свого будинку працівників Територіального центру комплектування (ТЦК), це стало поштовхом до дії. «Я побачив їх у відображенні на склі автівки й зрозумів: треба їхати просто зараз, поки не запізно, поки мене не відправили на фронт». Орест поспіхом зібрав речі й вирушив із півдня України. Йому вдалося прослизнути через головний блокпост, заховавши машину між двома фурами. Уже надвечір чоловік дістався лісу, припаркувався й пішов далі пішки. Попереду був маршрут, що більше нагадував військові навчання.
Орест не був готовий до раптового похолодання — взутий лише в тонкі кросівки, він біг у напрямку Придністров’я. Десь за шість годин почув удалині голоси й збагнув, що прикордонники близько. Поки перечікував у канаві, пішов сніг, а вода в пляшці замерзла. «Я лежав і довго вагався, коли йти. Кордон був так близько! Уявіть, якби мене спіймали саме тут. Зрештою я просто підвівся й рвонув уперед». Останній відрізок він майже пролетів: переліз через паркан із колючим дротом і опинився перед глибокою траншеєю, яку українські прикордонники викопали якраз для того, щоб зупиняти таких, як він. Змайструвавши з гілок подобу драбини, Орест усе ж вибрався нагору. На той момент його мокра куртка вже закам’яніла від морозу, а ніг чоловік зовсім не відчував. Пізніше він розповідав мені, що попри холод і страх найсильнішим почуттям було полегшення: «Коли я опинився на іншому боці, то нарешті усвідомив: я впорався, тепер я вільний».
Я зустріла Ореста в Кишиневі того самого ранку, коли він дістався Молдови. Він — один із дедалі більшої кількості українських чоловіків, які намагаються уникнути військової служби й виїжджають за кордон. Уже деякий час я беру інтерв’ю в українських чоловіків призовного віку, які покинули країну після початку повномасштабного вторгнення, досліджую їхню мотивацію, досвід та соціальний статус в еміграції. У західних ЗМІ та політичних дебатах цих чоловіків часто зображують пацифістами, змученими війною чи налаштованими опозиційно. Утім, історії, зібрані в ході мого дослідження, виявилися набагато складнішими. Для більшості моїх співрозмовників рішення виїхати формувалося на межі власної вразливості та агентності, а також під впливом різноманітних емоцій, зокрема страху, відчуття несправедливості, обов’язків із догляду, моральних міркувань та особистих обставин. Ті, хто наважується на виїзд, зазвичай переживають глибокий внутрішній конфлікт. Адже їхнє уявлення про власну мужність стикається з патріархальними очікуваннями суспільства та громадянським обов’язком чоловіка під час війни (Rose 2024; Phillips and Strelnyk 2025). У цій статті я аналізую, як ці люди осмислюють свій вибір. Зокрема, як вони водночас і чинять опір суспільному тиску щодо «чоловічої ролі» у воєнний час, і намагаються підлаштуватися під неї.
Дослідження ухилення від військової служби під час війни: феміністичний підхід
Станом на 2026 рік з України виїхало понад мільйон чоловіків (Eurostat 2025), а ухилення від військової служби перетворилося на дедалі серйознішу проблему, так що мобілізація стала вкрай гострою та дискусійною темою в українському суспільстві. За даними Міністерства оборони, понад 200 тисяч військовослужбовців самовільно залишили військові частини, а більш ніж два мільйони перебувають у розшуку через ухилення від призову. Попри ці цифри, офіційні опитування показують, що більшість українців залишаються відданими справі оборони країни. Зокрема, у березні 2026 року 54% респондентів опитування КМІС зазначили, що готові терпіти труднощі війни стільки, скільки буде потрібно. Хоча цей показник нижчий, ніж у попередні роки, він однаково є високим для суспільства, яке вже понад чотири роки протистоїть повномасштабному вторгненню (Київський міжнародний інститут соціології 2026). Мобілізаційна криза значною мірою символізує один із найглибших парадоксів, з якими зіткнулася Україна в часи екзистенційної боротьби проти російської агресії: збереження свободи всієї нації вимагає від громадян пожертвувати своїми індивідуальними свободами, а потенційно навіть життям.
Моє дослідження аналізує цю дилему крізь призму життєвого досвіду чоловіків, які обрали втечу від війни замість виконання військового обов’язку. Феміністичний підхід у цій роботі виявляється у формуванні епістемологічного підґрунтя саме на основі розповідей цих людей. Він передбачає глибокий аналіз повсякденного досвіду війни звичайних громадян та того, як на цей досвід впливають гендерні норми й очікування. Увага до голосів чоловіків, які виїхали за кордон, — без автоматичного таврування їх як боягузів, злочинців чи жертв — дозволяє глибше зрозуміти соціальні наслідки російської агресії для різних груп українців.
Особливу цінність у цьому контексті має інтерсекційна феміністична перспектива. Вона допомагає розгледіти не лише гендерні виміри військової служби, а й класові чинники — зокрема те, як мобілізацію переживають і описують чоловіки, котрі чинять їй опір. Чимало учасників мого дослідження змальовують мобілізацію як процес, виразно маркований класовою, географічною та соціальною нерівностями. Менш привілейовані й бідніші чоловіки зазначали, що особливо гостро відчувають цю диспропорцію, адже саме вони найчастіше підпадають під примусову мобілізацію та опиняються на найнебезпечніших позиціях у піхоті.
Водночас мобілізаційні заходи в Україні перетворилися на інструмент російських дезінформаційних кампаній. Росія стратегічно експлуатує, перебільшує та вигадує наративи про примусову й класову мобілізацію, намагаючись розколоти суспільство та підірвати довіру до державних інституцій і армії (Vorotyntseva 2024). Утім, дієва протидія такій пропаганді не повинна обмежуватися табуюванням незручних тем, адже це лише поглиблює відчуття відірваності влади від суспільства та несправедливості призовної системи. Навпаки, відкрите обговорення мобілізації та досвіду тих, хто уникає служби, може стати основою для солідарності та взаєморозуміння серед українців, які переживають різні форми воєнних травм і втрат.
Моральна амбівалентність, класова нерівність та протест проти маскулінності
Упродовж останніх років мої польові дослідження охоплювали країни Європи та прикордонні регіони України. Зокрема, у Молдові мені вдалося записати інтерв’ю з 60 українськими чоловіками, які опинилися за кордоном. Мої співрозмовники належали до різних соціально-економічних верств, походили з різних областей і мали різні життєві обставини. Переважно вони були призовного віку (від 25 до 60 років). І хоча дехто мав законні підстави для відстрочки, більшість чоловіків перетнули кордон у незаконний, а іноді й небезпечний спосіб. Попри унікальність кожної історії, здебільшого вони відображають складне поєднання моральної неоднозначності та відчуття несправедливості. Водночас головним чинником, що спонукав моїх співрозмовників до виїзду, був страх перед мобілізацією та загибеллю в боях.
Аналіз мотивації дозволив виявити певну відмінність між тими, хто виїхав на початку повномасштабного вторгнення, і тими, хто кілька років залишався в Україні. Рішення чоловіків, які виїхали в перші роки війни (2022–2023), часто супроводжувалося глибокою моральною та емоційною амбівалентністю. Багато з них не виключали можливості повернутися й долучитися до Збройних сил України. Для прикладу, Віталій невдовзі після виїзду з країни у 2022 році розглядав варіант повернутися, щоб захищати рідне місто на сході України, куди просувалися російські війська. Проте мати переконала його не робити цього: «Я думав над тим, щоби повернутися назад і чинити спротив, але, розмовляючи зі мною, моя мама сказала: „Гаразд, якщо ти загинеш — це твоя власна справа. Але якщо ти отримаєш поранення, держава не допоможе — ми, як батьки, будемо змушені опікуватися тобою“. Власне, тому я все ще тут».
Історія Артема відображає схожу тривогу щодо втечі, хоча його внутрішні роздуми мали більш практичний характер. Він розглядав можливість навчання за кордоном, щоб здобути навички, які могли б бути корисними на фронті, зокрема у сфері розробки дронів:
«Зараз моє виправдання [за перебування за кордоном] — це те, що я вчуся оперувати FPV і намагаюся сконструювати дрон. Я стараюся навчитися ними керувати, бо якщо колись я відчаюся і повернуся назад, то хоча б не буду, ну, в окопі чи піхоті. Я був би пілотом чи щось в такому роді… Для чогось я був би корисним — не просто гарматним м’ясом. Я ще не остаточно змирився з цим рішенням [втекти]. Там [в Україні] ще є справи, за які слід братися».
Ця історія демонструє не лише те, що на початку війни втеча рідко сприймалася як остаточне рішення, але й те, що вона зазвичай супроводжувалася постійними моральними сумнівами: чи були причини залишатися за кордоном справжнім виправданням, чи лише формою самообману.
Натомість чоловіки, які виїхали пізніше, значно рідше висловлювали моральні сумніви щодо свого вибору. Спільним для цієї групи є соціальне походження та спосіб перетину кордону: переважно вони належать до робітничого класу й діставалися Молдови — подібно до Ореста — пішки неформальними маршрутами. Багато хто розповідав, що мобілізаційні заходи зрештою унеможливили для них звичний спосіб життя та офіційне працевлаштування в тилу. Наскрізна тема їхніх розповідей — несправедливість призову. Вони часто посилалися на досвід чоловіків із бідніших соціальних верств та сільської місцевості, які непропорційно частіше підпадали під примусову мобілізацію, оскільки не мали фінансових ресурсів чи зв’язків, аби через корупційні схеми отримати «білий квиток».
Юрій походить із робітничого класу2 Я вживаю термін «робітничий клас» на позначення синіх комірців, оскільки ця група переважно самоідентифікується як «робітники». і виїхав із півдня України у 2025 році. Він згадує, що почувався абсолютно безсилим перед мобілізаційною системою. Чоловік намагався отримати законну відстрочку за станом здоров’я, але через брак грошей та зв’язків це виявилося неможливим:
«Я люблю свою країну… Проте щодня ми бачимо, як чоловіків ловлять на вулицях — я бачив це на власні очі! Ці бусики просто кружляють навколо житлових будинків, і як тільки виходить чоловік — його хапають […] Цьому не має бути місця в демократичній країні. Ти не знаєш, як отримати відстрочку і що для цього потрібно — закони міняються щодня: сьогодні ти законно маєш відстрочку, а завтра ні. Звичайний мужик типу мене нічого не зможе вдіяти. Є лише один документ, який справді має значення, — це долар».
Хоча неможливо перевірити, чи дійсно Юрій мав захворювання, яке давало б йому право на звільнення від служби, для аналізу важливо те, як цей досвід сформував його сприйняття несправедливості. У ході інтерв’ю стало зрозуміло, що це сприйняття не лише вплинуло на рішення покинути країну, а й послабило почуття провини за свій вибір. Як показує історія Юрія, тема «бусифікації» виникала постійно й істотно впливала на рішення виїхати. Багато чоловіків розповідали, що перед від’їздом перебували в стані постійної тривоги, оскільки кожен вихід на вулицю міг закінчитися мобілізацією. Через це вони тривалий час ховалися вдома, втрачали роботу й здатність забезпечувати себе в цивільному житті.
Описаний досвід також мав виразний класовий та географічний виміри: найбільш вразливими почувалися робітники з маленьких міст і сіл. Фізична праця вимагає особистої присутності на робочому місці, тому ризик бути мобілізованим виникав уже дорогою на роботу. За словами респондентів, небезпека посилювалася тим, що представники ТЦК часто шукали людей на підприємствах із суто чоловічими колективами або чекали на них після зміни. Ярослав описав це так: «[З]азвичай ми чуємо про те, як ці бусики їздять по селах, де люди бідніші та менш освічені. Це знак, величезний знак». Артемій, чоловік із маленького села, також зазначив: «Спершу вони позабирали всіх чоловіків саме з сіл, тому деякі люди називають цю війну „війною бідних“».
Систематичних даних про соціально-економічний склад мобілізованих чи Збройних сил загалом немає. Утім, окремі аналізи бойових втрат вказують на вищу смертність серед чоловіків із сільських та бідніших громад, що підкріплює ці твердження фактичними даними (Mohuczy 2026). Проте наша мета — не так перевірити правдивість розповідей, як зрозуміти, як ці уявлення самі по собі визначають повсякдення чоловіків призовного віку. Для них «бусифікація» стала не просто побутовим дискомфортом, а фундаментальним розривом у взаємодії з публічним простором і, в ширшому політичному сенсі, у відносинах між громадянином і державою.
Для багатьох це було ознакою того, що держава повністю перетнула межі свого мандата. Через відчуття класової несправедливості та інституційної нелегітимності у низки чоловіків з’явилося те, що можна описати як «протестна маскулінність». Цей феномен часто розглядають на прикладі робітничого класу та економічно маргіналізованих чоловіків у мирний час (Walker 2006). Ідеться про форму чоловічої ідентичності, яка будується в опозиції до ворожих чи нелегітимних інституцій. У такому контексті сама непокора стає способом утвердити власну гідність та мужність.
Схожа динаміка спостерігалася й серед учасників цього дослідження. У їхніх розповідях небажання воювати поставало не як зрада чи боягузтво, а як цілком легітимна відмова від зобов’язань перед державою. На переконання респондентів, влада втратила право вимагати покори через несправедливе проведення мобілізації. Це, однак, не усунуло почуття провини остаточно. Хоча провина майже ніколи не стосувалася держави чи конституційного обов’язку, її відчували перед іншими «звичайними» українцями, які борються за виживання своєї країни. Чимало чоловіків розповідали, що донатять підрозділам або солдатам, яких знають особисто. Ця практика тримається на співчутті й бажанні долучитися до спільної справи. Наприклад, Віктор пояснив це так: «Я доначу, бо мені не байдужі люди. Самі солдати. Мені пощастило не опинитися на передовій — не всім так повезло. Я переживаю за них і хочу допомогти, щоб їм там було бодай трохи комфортніше». Таким чином, для багатьох опитаних чоловіків рішення виїхати означало не відмову від українського суспільства чи підтримки країни у війні, а радше опір мобілізаційному режиму, який вони сприймали як несправедливий, у поєднанні з глибинним страхом перед смертю.
Доглядові обовʼязки та суперечливі норми маскулінності
Хоча жінки в Україні й надалі несуть основний тягар неоплачуваної репродуктивної праці, довоєнні зміни в сімейному побуті все ж почали трансформувати уявлення про роль чоловіка в родині. До повномасштабного вторгнення чимало чоловіків почали більше долучатися до виховання дітей та хатніх справ. Опитування 2023 року показують, що залучене батьківство залишається поширеним і під час війни, хоча жінки й надалі виконують основну роботу з догляду за рідними (Волоскевич та Максименко 2023). Проте війна піддала цей сімейний уклад серйозному випробуванню. Утвердження мілітарної маскулінності посилило правові та символічні очікування суспільства: головна соціальна роль чоловіка тепер полягає в службі у Збройних силах, а не в турботі про родину та дім (Rose 2024).
Цей тиск так чи інакше відобразився в історіях майже всіх моїх співрозмовників. Кілька з них міркували про те, як їхній виїзд за кордон суперечив воєнним ідеалам мужності, коли понад усе цінуються хоробрість і стійкість. Наприклад, Віталій описав це як ієрархію маскулінності, вибудувану на наративах про відвагу. У ній цінність чоловіка та його «право бути чоловіком» вимірювалися тим, наскільки він готовий ризикувати й наражатися на небезпеку, навіть якщо йдеться не про фронт: «Дехто навіть сприймає чоловіків, які втекли з Києва [в західні області], як якихось зрадників. А частина тих, хто залишився, думає: „Я не злякався, значить, я більший мужик, ніж ти“ […] Якщо ти не лишився там, де був, на тобі одразу тавро ухилянта […] Я з цим не згоден. Та й взагалі — чому чоловіки мають відчувати провину через те, що виїхали?» Розповідь Віталія свідчить про те, що чимало чоловіків активно заперечували ідею, ніби участь у війні є єдиним правильним виявом мужності.
Для багатьох, зокрема для чоловіків з дітьми, цей опір виявлявся через сімейні обов’язки та переконання, що підтримка родини — як емоційна, так і фінансова — є пріоритетнішою за захист держави. Така оптика цілком відображає трансформацію уявлень про маскулінність в Україні за роки незалежності. Тоді, на тлі занепаду колективістської радянської маскулінності (Rose 2025a; Janey Muse-Burke Plitin and Vovk 2009; Bureychak 2012), головними чоловічими ідеалами дедалі більше ставали індивідуальна автономія, фінансове забезпечення та роль самодостатнього годувальника. З огляду на це виїзд за кордон можна розглядати як прояв особливого типу маскулінності, що визначається особистою відповідальністю за близьких. У цьому контексті активна участь у вихованні дитини часто ставала цінною чоловічою роллю, особливо серед молоді.
Олександру 26 років. Його перша дитина народилася незадовго до початку повномасштабного вторгнення. Тоді, у 2022 році, він вирішив виїхати з України разом зі своєю сім’єю, нелегально перетнувши кордон із Молдовою на віддаленому пункті пропуску, а згодом вирушивши до країн ЄС. Він розповів, що розривався між обов’язком перед державою та сім’єю, проте нова роль батька зрештою виявилася для нього важливішою:
«Як чоловік, я хотів би боротися проти росіян чи щось таке, захищати свою країну… Але ще більше я хочу захистити свою родину і бути поруч із нею, бо якщо щось зі мною трапиться… […] Розумієте, я хочу, щоб моя донька виросла в повній сім’ї. Бо я знаю, що наявність батька сильно впливає на дітей, особливо на дівчат. Це важливо для її майбутнього життя та стосунків із чоловіками».
Інші респонденти, зокрема робітники із сіл, також виїхали за кордон, щоб мати змогу працювати та забезпечувати дружину й дітей, які залишилися у безпечніших регіонах України. Марко, 43-річний моряк, який виїхав до Молдови у 2025 році, пояснив: «Моя родина підтримує те, що я тут, а не на фронті. Мені потрібна свобода, щоб забезпечувати сім’ю та виховувати дітей. Але я не можу виховувати їх звідси — звідси я можу лише заробляти для них гроші. Я зовсім інакше уявляв свою роль».
Утім, надання батьківству цінності не завжди розв’язує внутрішній конфлікт між захистом родини та захистом нації, особливо в час, коли українська національна ідентичність дедалі тісніше пов’язується зі стійкістю та готовністю протистояти російській агресії. Це, своєю чергою, сприяло зміцненню певної форми націоналістичної маскулінності, яка глибоко вкоренилася в суспільстві3Більше про націоналістичну маскулінність у воєнній Україні див. (Rose 2025a).. Чоловіки, у яких я брала інтерв’ю, чудово усвідомлювали, що їхні рішення постійно оцінюються крізь призму панівного дискурсу стійкості, якому вони, як українці й чоловіки, не змогли відповідати.
У декого це породжувало постійне почуття провини, сформоване під впливом тихого, але дуже тривкого відчуття, що суспільство негативно ставиться до чоловіків у їхньому становищі. Кирило, чоловік, який двічі пережив переміщення (спочатку з рідного Донецька у 2014 році, а потім із Києва у 2022 році), описує відчуття ізоляції після виїзду з України: «Я дійсно бачу, що інші українці пишуть у соцмережах про таких чоловіків, як я. Через це я почуваюся… Не знаю… Моє ментальне здоров’я погіршилося, коли я виїхав з України». Схожі думки висловив і Богдан, рефлексуючи над своїм рішенням. Він розповів, що самі лише відповіді на мої запитання викликали в нього відчуття, ніби він просто шукає виправдання: «Що б ти не казав, усе одно десь глибоко всередині багато людей вважатимуть, ніби ти просто намагаєшся виправдати своє перебування за межами України. Особисто я можу сказати, що гостро відчуваю провину через те, що я зараз не з родиною та іншими співвітчизниками в країні».
Кілька учасників інтерв’ю також згадували про відчуття, що їхня ідентичність як українських чоловіків стала умовною — такою, якої вони не знали до війни. Наприклад, Василь виїхав з України незадовго до свого 18-річчя. Хоча до мобілізаційного віку йому було ще далеко, хлопець поділився відчуттям, що його громадянство більше не має колишньої сили через те, що він залишив країну:
«У мене є відчуття, що коли я повернуся в Україну, то просто не матиму права говорити, що потрібно робити після перемоги. Очевидно, що відбудуться зміни в уряді, зміняться правила, з’являться нові закони тощо. І мені здається, що я не матиму права вказувати, які нам потрібні закони, як обирати владу і що взагалі робити в країні — тому що я був за кордоном […] Особисто я відчуваю глибоку провину за те, що залишив свою країну у такий важкий час».
На відміну від багатьох співрозмовників, які ділилися переживаннями провини, інші — як-от Орест, про якого я згадувала на початку, — відмовлялися приймати стигматизацію. Орест сприймав мобілізацію як порушення і без того крихкого суспільного договору між громадянином і державою, тому вважав свій виїзд цілком виправданим: «Зараз я не відчуваю провини — я просто врятував своє життя». Ці різні історії свідчать про глибоку перебудову суспільного та морального порядку в Україні під час війни, де уявлення про маскулінність і громадянство залишаються предметом постійного переосмислення, а нові соціальні ієрархії лише формуються.
Повернення додому?
Перед нами постає неоднозначна історія — не лише про опір чи покору гендерним очікуванням щодо чоловіків у часи війни. Хоча чоловіки, які виїхали, часто чинили опір тому, щоб мілітаризована маскулінність визначала їхню роль у суспільстві, більшість із них так і не змогли позбутися тягаря морального осуду та почуття провини. Це почуття було повʼязане з їхнім хитким становищем «ухилянтів» та «псевдобіженців» в очах інших (Rose 2025b). Найгостріше ця напруга проявлялася тоді, коли йшлося про можливе повернення.
Попри те, що більшість чоловіків розповідали про розуміння та співчуття з боку рідних і друзів, вони також висловлювали глибоку тривогу щодо соціального середовища, до якого їм доведеться повертатися. Можлива стигматизація з боку співвітчизників, які залишалися в країні під час війни, часто згадувалася в їхніх розповідях як джерело майбутньої поляризації суспільства. Деякі респонденти сумнівалися, чи справді вплине цей розкол на їхнє подальше життя. Інші ж вважали, що він може ускладнити працевлаштування та звузити коло спілкування. Зрештою, дехто з них уже втратив друзів чи близькі стосунки, пов’язуючи це саме зі своїм рішенням виїхати.
Перспектива майбутніх зустрічей із ветеранами викликала чи не найодностайнішу реакцію серед моїх співрозмовників. Це питання вони обговорювали з глибоким співчуттям до ветеранів і визнанням того невимовного жаху та самопожертви, через які пройшли військові. Однак це співчуття супроводжувалося серйозною тривогою: чоловіки хвилювалися, що майбутні контакти між ветеранами й тими, хто уникнув військової служби, можуть стати джерелом гострого соціального конфлікту. Дехто навіть побоювався, що в окремих випадках такі зустрічі можуть перерости в насильство чи закінчитися смертю, зважаючи на величезну кількість зброї, що перебуває в обігу під час війни.
Для багатьох учасників дослідження поєднання цього страху з побоюванням різних форм суспільного відчуження стало серйозною перешкодою для повернення. Вони бояться стати людьми «другого сорту» в суспільстві, моральним підґрунтям якого є ідеї самопожертви та страждання. У такому середовищі рішення виїхати може назавжди позбавити їх статусу повноцінних громадян і чоловіків. Незалежно від мотивів, цей крок нерідко запускає процес соціального відчуження та кризи чоловічої ідентичності, який не закінчується на кордоні. Він і надалі визначає їхнє життя, самосприйняття та майбутнє, утримуючи в стані глибокої невизначеності.
Список джерел
Bureychak, T., 2012. “Masculinity in Soviet and post-Soviet Ukraine: models and their implications”. In: Hankivsky, O. and Salnykova A. (eds) Gender, politics and society in Ukraine. Toronto: University of Toronto Press.
Eurostat, 2025. Temporary protection for persons fleeing Ukraine: monthly statistics. Available 5.11.2025 at: https://ec.europa.eu/eurostat/statistics-explained/index.php?title=Temporary_protection_for_persons_fleeing_Ukraine_-_monthly_statistics#Who_are_the_people_fleeing_Ukraine_and_receiving_temporary_protection.3F.
Janey, B., Muse-Burke, L. J., Plitin, S. and Vovk M. V., 2009. “Masculinity in post-Soviet Ukraine: an exploratory factor analysis”. In: Culture, Society and Masculinity 1: 2, pp. 137-54.
Mohuczy, R., 2026. “Mapping the war – what data reveals about Ukrainian losses”. In: Substack. Available 26.03.2026 at https://therootaccess.substack.com/p/ukrainian-war-what-data-reveals.
Phillips, D. S. and Strelnyk, O., 2025. “Either fight or pay taxes’: constructing citizenship in the context of Russia’s war on Ukraine and its gender implications”. In: Innovation: The European Journal of Social Science Research, (38)1, pp. 169-192.
Rose, S., 2024. “Nation of Heroes: State Stigmatisation of Ukrainian Men who Flee the War”. In: Critical Studies on Security, (14)1, pp. 112-132.
Rose, S., 2025a. “Duty and Choice: Unpacking Ambigous Perceptions of Ukrainian Men Fleeing the War”. In: International Affairs, 102(1), pp. 1-22;
Rose, S., 2025b. “The right not to fight: Protection of Ukrainian men who flee the full-scale war”. In: Revista Lüvo, 12(1), pp. 68–72.
Vorotyntseva, M., 2024. “Russia’s Attempts to undermine mobilization”. In: (RKK) International Center for Defense and Security Estonia. Available 29.07.2026 at https://icds.ee/wp-content/uploads/dlm_uploads/2024/09/Layout-Vorotyntseva_final.pdf
Walker, W., G., 2006. “Disciplining Protest Masculinity”. In: Men and Masculinities, 9(1), pp. 5-22.
Волоскевич, І. та Максименко, О., 2023. Роль чоловіків у батьківстві у час повномасштабної війни. Доступ 29.07.2026 за адресою https://www.sapiens.com.ua/publications/socpol-research/283/ukr_rol_cholovikiv_u_batkivstvi_u_chas_povnomasshtabnoi_viyny_.pptx_.pdf
Київський міжнародний інститут соціології, 2026. Сприйняття перемовин, ставлення до пропозиції обміну Донецької області на гарантії безпеки та скільки ще готові терпіти війну: результати опитування, проведеного 1-8 березня 2026 року. Доступ 29.07.2026 за адресою https://kiis.com.ua/?lang=ukr&cat=reports&id=1597&page=1.
