16 | 21.10.2026

Мовний суверенітет і онтологія прав: уповноважений із захисту державної мови у постперехідній Україні

У 2019 році Україна ввела інституційну інновацію, яка перевернула традиційні уявлення про відносини між громадянами та державою — посаду уповноваженого із захисту державної мови, або ж, як його зазвичай називають, мовного омбудсмена¹. На відміну від традиційних інститутів омбудсмена, призначених захищати права людини від надмірного втручання держави, посада мовного омбудсмена України була створена саме для захисту прав власне української мови від громадян або певних груп, які порушують ці права. Ця концептуальна інверсія — коли лінгвістичний обʼєкт стає предметом активного правового та адміністративного регулювання, наділеним інституційними правами на збереження, розвиток і захист — відображає глибокі трансформації у східноєвропейських управлінських структурах постперехідної епохи². Замість того, щоб захищати комунікативні свободи громадян, уповноважений виступає захисником прав, приписаних державній мові, потенційно навіть усупереч мовним побажанням цих громадян³.

Цей інституційний механізм викликає засадничі питання щодо онтології прав, що розвивається всередині східноєвропейських постперехідних політичних систем. Яким чином мови постають як юридичні субʼєкти, концептуально незалежні від своїх носіїв? Що говорить запровадження в Україні уповноваженого із захисту державної мови про ширшу проблему реконфігурації врядування у постперехідну епоху? І як ці зміни характеризують трансформацію демократичних принципів в умовах того, що сприймається як екзистенційна загроза?

Пострадянська націоналізація в умовах кризи

Постперехідний контекст

Розпад Радянського Союзу в 1991 році поклав початок усеохопному процесу націоналізації у державах, які щойно здобули незалежність, — процес, який ми розуміємо як «вкорінення та вмонтовування» населення, владних інститутів та ринків у концептуальні рамки окремих національних держав⁴. Те, що раніше діяло в межах загальнорадянського простору політичного, економічного та культурного обміну, було перевизначено в межах вужчих кордонів держав-правонаступниць, кожна з яких мала за мету суверенну державність. Націоналізація стала центральним легітимаційним елементом пострадянської політики, компенсуючи ті сфери, де демократизація та економічні реформи давали збій. Це «вмонтовування» населення, демократій, правових систем та ринків у національні оболонки дало змогу крихким утворенням вижити, водночас створюючи напругу між успадкованими мультикультурними реаліями та передбачуваною новою національною однорідністю⁵.

Проте наприкінці 2010-х — на початку 2020-х років регіон увійшов у стан, який можна назвати «постперехідним» і який засадничо розходився з передбачуваною траєкторією. Дослідники демократичних перетворень тривалий час припускали, що пострадянські держави йтимуть лінійним шляхом до ліберальної демократії та ринкового капіталізму⁶. Це телеологічне очікування не здійснилися. Націоналізація й далі поглиблювалася, але дедалі більше відокремлювалася від демократизації та розбудови ринкової економіки. З початком великої міждержавної війни — російського вторгнення в Україну у 2022 році — пострадянський перехід остаточно завершився і поступився місцем політичній логіці, за якої виживання та суверенітет отримали перевагу над ліберальним інституційним розвитком⁷. Гібридні режими стабілізувалися, покладаючись на політику ідентичності та геополітичну орієнтацію, а не на демократичну легітимність, тоді як патрональні мережі продовжили домінувати в системі управління навіть попри те, що мобілізація в умовах війни посилила національну лояльність⁸.

Війни в цьому постперехідному контексті стали радше прискорювачами націоналізації, аніж каталізаторами інституційних реформ. Російсько-грузинська війна 2008 року, поновлення Карабаського конфлікту у 2020–2023 роках і особливо російсько-українська війна, що розпочалася у 2014 році, продемонстрували, як насильницькі конфлікти зміцнюють національну ідентичність, не обов’язково підвищуючи при цьому ефективність держави. Парадокс постперехідної епохи є разючим: попри яскраво виражену націоналізацію, вона функціонує не як шлях до демократії, а як замінник інституційного розвитку, що дає змогу нестабільним державам мобілізувати населення за допомогою символічних та ідентитарних засобів, навіть коли структурні слабкі місця не зникають⁹.

Російсько-українська війна є поворотним моментом — імовірно, першим цілком постперехідним конфліктом, у якому спадщина пострадянського перехідного періоду була вичерпана й замінена парадигмою воєнного управління. Цей конфлікт не обмежується кордонами України та має значні наслідки для архітектури європейської безпеки, розширення НАТО, геополітичної ідентичності ЄС та світових енергетичних ринків¹⁰. Що найголовніше — він змушує сусідні держави рішучіше обирати, коли йдеться про зовнішньополітичну орієнтацію та суверенітет, символізуючи не лише двостороннє протистояння, а й завершення пострадянської епохи та виникнення нового регіонального порядку, окресленого геополітичним протистоянням, а не цілями перехідного періоду¹¹.

Русофонія як регіональний виняток

У межах пострадянської динаміки націоналізації особливе та суперечливе місце посідає русофонія. Марко Пулері слушно підкреслює, що русофонія як перформативна лінгвістична практика «існує в різноманітних політичних і культурних контекстах», а отже, задає поліцентричну реальність¹². Ця реальність нагадує наукові підходи до «англійських мов світу», наголошуючи на співіснуванні численних місцевих варіантів, — від казахстанської російської до українських русофонних практик, — які дедалі більше відхиляються від метрополійних російських норм. Подібно до англофонії чи франкофонії, русофонія — транснаціональне культурно-мовне поле, що виходить за межі будь-якої окремої національної держави, виступаючи водночас як залишкова імперська спадщина та поліцентрична комунікативна практика, яка встановлює звʼязки між спільнотами Східної Європи, Кавказу та Центральної Азії¹³.

Однак для постперехідних держав русофонія стала складним політичним викликом. У своїй новаторській праці Девід Лейтін стверджував, що російськомовні групи населення сформували нову «діаспорну ідентичність» у «близькому зарубіжжі», хоча його прогнози щодо русофонної консолідації згодом зазнали критики, оскільки асиміляція проходила нерівномірно¹⁴. Хай там як, а його аналітичний апарат показав спосіб, у який держави, що перебувають у процесі націоналізації, неминуче зіштовхуються з російською мовою як структурною реальністю своїх суспільств. Пулері зазначає: російська мова в пострадянських суспільствах «не пов’язана за своєю суттю зі стабільними категоріями ідентичності. Вона радше використовується ситуативно, часто поряд із українською, казахською чи іншими мовами, у практиках перемикання кодів та мовної гібридності»¹⁵. Це ілюструє істотну плинність культурного життя, властиву всьому регіону.

Проте у ході політизації ці гнучкі практики перетворилися на маркери лояльності та нелояльності. Після 2014 року русофонні практики в Україні дедалі частіше асоціювалися із сумнівною лояльністю, тимчасом як користування українською ототожнювалося з патріотизмом та національною безпекою¹⁶. Ця «сек’юритизація» ще глибше закріпилася через спроби Москви їх привласнити за допомогою проєкту «російського світу». На чолі з Володимиром Путіним мовну та культурну спорідненість подали як доказ цивілізаційної приналежності, ототожнюючи російськомовну ідентичність із політичною лояльністю Кремлю¹⁷. Цей крок викривив плюралістичний та поліцентричний характер русофонії, перетворивши її на ієрархічну, імперську модель, у якій Росія є беззаперечним центром. Водночас західні та місцеві актори почали інтерпретувати русофонію крізь призму гібридних операцій впливу, секʼюритизуючи російську мову та культуру як потенційні вектори зовнішнього впливу¹⁸.

Отже, аналітичний виклик русофонії полягає в її подвійному характері. Як практика повсякденного життя, вона залишається неідентитарною, культурною, транснаціональною та перформативною — тобто тим, що Пулері описує як гнучкі комунікативні практики, які відбуваються ситуативно через мовні кордони¹⁹. Як політична категорія вона стала негнучкою, секʼюритизованою та прив’язаною до наративів про лояльність, суверенітет і політичний вплив. Ця дуальність пояснює, чому русофонія є регіональним винятком: якщо інші транснаціональні мовні спільноти (англофонія, франкофонія) інституціоналізовані як прийнятні форми культурної дипломатії та «м’якої сили», русофонія зазнає правових обмежень та делегітимізації у значній частині Східної Європи²⁰. Випадок України не просто ілюструє локальні зміни в політиці, а втілює ширшу регіональну трансформацію, у рамках якої мовні практики перекодовуються на питання безпеки та інкорпоруються в логіку постперехідної націоналізації.

Війна як лабораторія врядування ідентичностями

Траєкторія пострадянських воєн демонструє, як збройний конфлікт докорінно змінює як державність, так і ідентичність. Перші пострадянські війни — Придністров’я (1992), Абхазія та Південна Осетія (1991–1993), Нагірний Карабах (1990-ті), Перша чеченська війна (1994–1996) й Громадянська війна в Таджикистані (1992–1997) — спалахнули одразу після розпаду СРСР, і пояснювали їх крізь призму невдалої демократизації, етнічної мобілізації та інституційної слабкості. Міжнародні актори позиціонували врегулювання у термінах миротворчості, конституційного устрою та демократичних реформ, що відображало оптимістичні припущення про можливість вирішити глибоко вкорінені конфлікти засобами належного інституційного проєктування²¹. Натомість пізніші конфлікти — російсько-грузинська війна (2008), поновлення карабаських воєн (2020–2023) та російсько-українська війна, що триває з 2014 року, — формувалися більше під впливом геополітичних орієнтацій, ніж імперативів демократизації, оскільки демократія перестала виступати вирішальним критерієм у конфліктах регіону²².

Російсько-українська війна є першим цілком постперехідним конфліктом, у якому спадщина пострадянського перехідного періоду була вичерпана й замінена парадигмою воєнного управління. Визначальною рисою є взаємодія з патрональними структурами управління, які систематично обмежують ефективність та узгодженість діяльності державних інституцій²³. У воєнний час ці структурні слабкості не долаються шляхом інституційних реформ, а компенсуються посиленим управлінням ідентичністю та примусовою мобілізацією. Держави розгортають інтенсивні кампанії з формування ідентичності для мобілізації населення, тоді як патрональні еліти практично безперешкодно продовжують захоплювати ресурси, парадоксальним чином укріплюючи неефективність закликами до лояльності, національної єдності та імперативів екзистенційного виживання²⁴.

Україна особливо наочно ілюструє цю складну динаміку. Зіткнувшись із супротивником, що переважає її у військовому та демографічному плані, українська влада дедалі частіше вдається до ідеологічних інструментів управління населенням, щоб компенсувати обмежену інституційну спроможність. Особливої уваги заслуговують два механізми: систематичне управління колективною пам’яттю та історичною інтерпретацією за допомогою законів про пам’ять і політик коммеморації, що зображують екзистенційними загрозами плюралістичні наративи як такі, тим самим закріплюючи обмежувальні моделі «однієї нації, однієї держави, однієї мови»; а також інституціоналізація мовного суверенітету, що реалізується через посаду мовного омбудсмена та розлоге мовне законодавство²⁵. Ці комплементарні стратегії відображають ширше теоретичне бачення: війна перетворює держави, що проходять націоналізацію, на те, що можна охарактеризувати як «лабораторії врядування ідентичностями». Там, де державний потенціал залишається недостатнім і зберігаються патрональні структури, уряди дедалі частіше вдаються до символічних та ідеологічних інструментів — мовної політики, законодавства про пам’ять, політик коммеморації — для регулювання та мобілізації населення, поєднуючи біополітичні техніки управління життям із тим, що Ашіль Мбембе називає некрополітичними практиками, які роблять певні групи населення вразливими до виключення чи марґіналізації²⁶.

Мова як носій прав

Від прав мовців до прав мови

У сучасному політичному та правовому дискурсі поняття мовних прав займає чільне місце. У своїй теоретичній основі вони позначають правові та моральні претензії, що їх особи та спільноти можуть заявити щодо використання мови як у приватній, так і в публічній сферах включно з освітою, державним управлінням, доступом до засобів масової інформації та участі у культурному житті. Ці права гарантують, що мовні меншини не зазнаватимуть систематичного виключення з інституційної участі та доступу до суспільних благ²⁷. Міжнародні правові документи — зокрема, Загальна декларація ЮНЕСКО про мовні права (1996) та Європейська хартія регіональних або міноритарних мов Ради Європи (1992/2018) — систематизують ці принципи, позиціонуючи мовні права як істотне доповнення до захисту культурних прав та прав меншин у демократичних суспільствах²⁸.

Ліберально-демократична теорія приписує центральну вагу свободі слова й рівноправній участі в політиці — для них обох передумовою є те, що мова є засадничим посередником громадського дискурсу²⁹. Невизнання прав мови меншин у багатомовних суспільствах часто виливається в систематичне виключення з політичних процесів, освітніх можливостей та ринків праці. Таким чином, мовні права виконують подвійну аналітичну функцію: вони одночасно функціонують як індивідуальні права на самовираження та як колективні права культурних спільнот, чим теоретично посилюють демократичне врядування, забезпечуючи представлення суспільного різноманіття в державних інституціях³⁰.

Проте коли держави починають поводитися з мовами як із субʼєктами, що вимагають захисту незалежно від преференцій мовців, основоположне ліберальне припущення, що інституції існують, щоб служити процвітанню людини, починає систематично інвертуватися. Україна, можливо, надає найбільш інституційно розвинений приклад такої концептуальної трансформації. Закон від 2019 року про забезпечення функціонування української мови як державної операціоналізував українську мову не просто як офіційний адміністративний засіб, а як субʼєкта права, забезпеченого примусовим захистом та інституційними адвокатами. Уповноважений із захисту державної мови функціонує як інституційний охоронець прав української мови на існування, процвітання та збереження переваги в усіх публічних сферах³¹. Цей інституційний механізм, згідно із цією концепцією, систематично підпорядковує індивідуальні комунікативні свободи — зокрема свободу використовувати російську мову чи мову іншої меншини в публічному контексті — природним правам державної мови.

Така юридична трансформація є виявом масштабнішої риси постперехідної ситуації, за якої врядування ідентичностями дедалі частіше заміщає розбудову інституційної спроможності. Приписуючи права мовам, абстрактним сутностям, уряди символічно підносять маркери національної ідентичності до статусу суверенних субʼєктів, що вимагають державного захисту. Ця правова інновація ставлення до мови як до носія прав не тільки вказує на відступ від ліберально-демократичних принципів індивідуальної автономії, а й сигналізує про появу виразної політичної онтології, за якої символічні явища — мови, традиції, історичні наративи, культурні сутності — зміщують окремих громадян як головних обʼєктів державного захисту та фокусу інституційної уваги³².

Ця трансформація несе особливі наслідки для русофонних спільнот. Там, де русофонія раніше функціонувала як спосіб комунікації, вона тепер наштовхується на систематичне регулювання в ролі потенційної загрози законним правам державної мови, а також державній безпеці. Поліцентрична, неідентитарна реальність русофонності підпорядковується правовій базі, яка концептуалізує всяке використання російської мови в публічних сферах як таке, що потенційно порушує інституційну цілісність і символічну владу державної мови.

Процес фетишизації

Піднесення мови з посередника комунікації до фетишизованого обʼєкта державного захисту — одна із трансформацій, що мають найбільше теоретичне значення в постперехідних структурах урядування. Згідно з марксистською та психоаналітичною традиціями фетишизацію можна розуміти як систематичне невпізнавання (англ. misrecognition) за нібито сутнісними властивостями самих обʼєктів суспільних відносин³³. Застосований до формування мовної політики, цей теоретичний підхід свідчить про те, що мова проходить концептуальну трансформацію: відійшовши від її сприйняття як суспільної практики, яку формують владні відносини, історичні контингенції і комунікативні потреби, її уречевили як квазіприродну сутність, сповнену автономної суб’єктивності та самоцінності. Коли державні інституції проголошують себе захисниками мови, вони інституціоналізують цю фетишизацію, поводячись із лінгвістичними феноменами як із автономними носіями прав, концептуально відокремленими від тих людських спільнот, які ними послуговуються у ролі засобів комунікації³⁴.

Ідеологічний аспект мовної фетишизації стає очевидним у тому, як мови дискурсивно конструюються як суть національного. Монолінгвальні ідеології зазвичай зводять мовне різноманіття до ієрархічних структур легітимності, де державні мови забезпечують національну єдність, тимчасом як мови меншин марґіналізуються³⁵. В Україні цей ідеологічний підхід особливо проявився з 2014 року, адже про українську мову все частіше говорили не просто як про засіб культурного вираження, а як про головне символічне підґрунтя самого національного суверенітету. Ця ідеологічна обсесія формує безпосередні звʼязки між мовною практикою й виживанням держави, перетворюючи мовне різноманіття з вираження суспільного різноманіття на ознаку потенційної політичної нелояльності³⁶.

Ідентитарний аспект реалізується через перетворення мови на «фетиш ідентичності» — символічний обʼєкт, який визначає й підкріплює приналежність до групи. Обʼєкти фетишу слугують маркерами ідентичності, набуваючи того, що Тімо Айраксінен називає «живодайними силами» (англ. good-making powers), які допомагають посилити межі спільноти й правила приналежності/участі³⁷. В українській інституційній практиці державна мова дедалі більше функціонує за цією логікою: майстерне використання української прирівнюється до істинної національної ідентичності, тимчасом як русофонію, яка й далі практикується, поволі починають вважати культурним пережитком чи потенційною загрозою безпеці. Цей подвійний підхід на системному рівні ігнорує гібридний й перформативно адаптивний характер повсякденного використання багатьох мов, навʼязуючи натомість жорстку залежність між мовною компетентністю, національною ідентичністю та політичною лояльністю³⁸.

Політичний аспект мовної фетишизації стає особливо явним, коли мову розглядають як інструмент політики із суверенними правами, що вимагають інституційного захисту. Український інституційний розвиток чітко ілюструє цю зміну. Закон про мову від 2019 року встановлює українську мову не тільки як офіційну мову для адміністративних потреб, а й як державну мову — носія прав, що вимагає активної інституційної охорони. Це правове перевизначення задає концептуальні рамки, у яких уповноважений із захисту державної мови виконує функцію омбудсмена, наділеного владою захищати права цього важливого правового суб’єкта, наглядати за дотриманням мовного законодавства, накладати штрафи й систематично моніторити використання мови в університетах, на підприємствах та в медіа³⁹.

Концептуальне розрізнення між «офіційною мовою» та «державною мовою» також підсвічує теоретичні виміри цього процесу фетишизації. У конвенційних демократичних системах офіційні мови зазвичай функціонують як адміністративні інструменти, які використовують для урядової комунікації та надання державних послуг. Натомість назва «державна мова» наділяє лінгвістичні феномени метафізичною вагою, уречевлюючи мову як незмінний символ національної тяглості, що долає межі конкретних історичних обставин⁴⁰. Український інституційний зсув від позначення мови як «офіційної» до «державної» відображає саме цю концептуальну трансформацію: мова переосмислюється не просто як урядовий інструмент, а як суверенна сутність, що потребує активного захисту навіть усупереч уподобанням власних громадян.

Уповноважений із захисту державної мови: інституційний аналіз

Заснування в Україні посади уповноваженого із захисту державної мови у 2019 році є прикладом характерної інституційної відповіді на виклики націоналізації в умовах тривалого воєнного конфлікту. Створення посади формалізувало те, що можна назвати логікою мовної фетишизації: державна мова перестала бути всього-лише конституційною категорією і стала субʼєктом активного бюрократичного примусу, наділеним інституційними правами на збереження, розвиток і захист⁴¹.

Інституційна рамка функціонує через ієрархічні конституційні, законодавчі та адміністративні положення, які сукупно створюють «режим дотримання мовних норм». Стаття 10 Конституції України 1996 року теоретично встановлює збалансований підхід: визнаючи українську мову державною, вона водночас зобов’язує державу гарантувати «вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України»⁴². Однак тлумачення Конституційного Суду 2021 року кардинально змінило цей баланс, постановивши, що захист функціонування української мови як державної є законною конституційною метою, пов’язаною з національною безпекою та громадським порядком, водночас підтвердивши, що громадяни зберігають свободу вибору мови лише у приватній сфері⁴³.

Закон 2019 року операціоналізує ці конституційні положення за допомогою детальних вимог щодо сфери публічного користування, визначаючи українську мову як обов’язкову для державного управління, освіти, охорони здоров’я, медіа, реклами, споживчих послуг та цифрових інтерфейсів⁴⁴. До повноважень мовного омбудсмена належить приймання скарг, перевірка дотримання вимог, видача обов’язкових приписів, складання адміністративних протоколів та накладення штрафів. Останні річні звіти свідчать про активну діяльність у забезпеченні дотримання законодавства: у 2023 році Секретаріат Уповноваженого із захисту державної мови зареєстрував 160 контрольних заходів, 65 адміністративних протоколів, 18 постанов про накладення штрафів та численні попередження, причому типові порушення були виявлені у сферах освіти, споживчих послуг, цифрових інтерфейсів та охорони здоров’я⁴⁵. Згідно з публічними звітами, у 2024 році було розглянуто 2314 письмових скарг та накладено 97 штрафів.

Еволюція діяльності цієї служби через три послідовні посадові призначення ілюструє поступову інституціоналізацію принципів мовного суверенітету. Термін першої уповноваженої Тетяни Монахової (2019–2020) виявився коротким і суперечливим, завершившись її відставкою у квітні 2020 року. Її помітно стриманий підхід до забезпечення дотримання законодавства робив акцент на поступовому впровадженні та недвозначно відкидав роль контролю за використанням мов меншин — таке тлумачення виявилося політично нежиттєздатним у концептуальних рамках політики, що дедалі більше спрямовувалася на питання безпеки.

З призначенням Тараса Кременя (2020–2025) відбувся явний поворот у бік послідовного правозастосування та явної сек’юритизації дотримання мовного законодавства. За час його перебування на посаді, що збігся з пандемією COVID-19 та масштабним вторгненням Росії, Секретаріат зафіксував понад 3000 звернень щодо порушень мовного законодавства лише за перші дев’ять місяців 2023 року, які переважно стосувалися сфери послуг, цифрових платформ та реклами. Географічно тенденції правозастосування концентруються у великих містах: у 2022 році найвищі показники були зафіксовані в Києві (823 порушення) та Харкові (460 порушень), де порушення стосувалися переважно веб-сайтів та комерційних вивісок. До 2024 року кількість скарг зменшилася до 2314, тобто на 37%, що свідчить про краще дотримання законодавства. Правозастосовна діяльність Кременя у 2025 році передбачала особистий розгляд понад 1400 адміністративних справ, унаслідок яких до липня того ж року були накладені численні штрафи. У своїй риториці він безпосередньо пов’язував забезпечення дотримання мовного законодавства із національною життєстійкістю, характеризуючи українську мову як «інструмент національного опору» та позиціонуючи дотримання мовного законодавства як обов’язковий елемент інформаційної безпеки та державотворення.

Діяльність Олени Івановської (2025 — дотепер), призначеної 15 липня 2025 року, свідчить про інституційне дозрівання та академічну легітимізацію підходу, заснованого на мовному суверенітеті. Її чітко сформульовані стратегічні пріоритети охоплюють: розгляд захисту української мови водночас як безпекового та гуманітарного імперативів, особливо щодо окупованих територій та документування «мовних злочинів» для майбутніх процесів реінтеграції; впровадження «впевнених, але не авторитарних» політичних підходів, що забезпечують баланс між примусом та суспільною підтримкою; розширення регіонального представництва для забезпечення доступності на всій території країни; покладення відповідальності на керівників освітніх закладів за створення українськомовного середовища, включно із можливим переглядом контрактів із закладами, де переважає російська мова; а також поширення нагляду на цифрові та стримінгові платформи як на критично важливі напрямки управління культурою та ідентичністю. Те, що уповноважена акцентує на тяглості, а не на розриві, свідчить про закріплення принципів мовного суверенітету як нормалізованої практики управління, а не як тимчасового заходу в умовах війни.

Теоретичні імплікації та висновки

Теоретичні імплікації

Посада уповноваженого із захисту державної мови в Україні є не просто адміністративною інновацією; вона є виявом фундаментальної юридичної інверсії, за якої сама мова набуває статусу суб’єкта прав, а громадяни водночас стають носіями обов’язків, відповідальними за захист та життєздатність мови. Ця трансформація протікає не як метафорична конструкція, а як правова та інституційна реальність, причому до повноважень цієї посади належить застосування покарань за недотримання вимог у різних сферах, зокрема в освіті та комерційній діяльності. Роз’яснення Конституційного Суду від 2021 року про те, що будь-яке ослаблення функціонування української мови у публічній сфері становить загрозу конституційному ладу та національній безпеці, завершує цю юридичну переорієнтацію. Практичні наслідки цього виявляються разючими: добровільні взаємодії російською мовою між зацікавленими сторонами можуть зазнати офіційного втручання не тому, що шкодять учасникам, а тому, що вважаються такими, що порушують інституційні права державної мови.

Цей інституційний механізм створює те, що можна назвати «мовним урядуванням», яке виходить за межі звичайних ліберально-демократичних норм свободи висловлювання. Таким чином, мова переосмислюється як суверенний об’єкт захисту на кшталт державних кордонів чи національних символів, а дотримання [мовного законодавства] розглядається як громадянський обов’язок, а не як культурний вибір. Згідно з цією правовою базою, у випадках порушення мовного законодавства постраждалою стороною є не окрема особа, а сама мова — це концептуальний зсув, який є інституційною фетишизацією мови. Український досвід свідчить: в умовах того, що сприймається як екзистенційна загроза, національна держава може систематично підпорядковувати індивідуальні права вимогам колективного символічного захисту, створюючи інституційні механізми, які зберігаються й після безпосереднього вирішення кризи та вкорінюються у стандартні структури врядування.

Ці зміни підтверджують загальнішу теоретичну тезу щодо структур урядування постперехідного періоду: держави з обмеженою інституційною спроможністю, постаючи перед зовнішнім тиском, компенсують її за допомогою посилених механізмів врядування ідентичностями. Прикладом такої трансформації є уповноважений із захисту державної мови в Україні, який виконує функцію державного регулятора мовного життя, перетворюючи конституційний плюралізм на адміністративну однорідність, послідовно звужуючи простір для русофонних практик та переосмислюючи суверенітет як щось фундаментально лінгвістичне. У цій онтологічній рамці громадяни більше не посідають центральне місце у правозахисному ладі; натомість групи символічної більшості та їхні культурні атрибути стають основними суб’єктами, що потребують інституційного захисту.

Для русофонії ця трансформація має особливе значення. Те, що Пулері визначає як перформативну мовну практику, зазнає систематичного жорсткого регулювання. Гнучка транснаціональна практика, яка колись створювала зв’язки між різноманітними спільнотами, долаючи мовні та культурні кордони, або ліквідується через заходи безпеки, або жорстко регулюється за допомогою системи заходів, націлених на дотримання [мовного законодавства]. Цей неідентитарний феномен наштовхується на інституційні рамки, які вимагають фіксованої, контрольованої і, зрештою, обмеженої мовленнєвої діяльності. Це не є всього-лише виявом коригування політичного курсу, а свідчить про онтологічну трансформацію: архіпелаг поліцентричних русофонних практик поступається місцем бінарності лояльності та нелояльності, дотримання та порушення, легітимної та нелегітимної мовленнєвої діяльності.

Ця зміна є виявом того, що можна охарактеризувати як «символічне врядування за надзвичайного стану», коли виняткові обставини виправдовують не лише тимчасове призупинення звичайних демократичних процедур, а й підпорядкування індивідуальних прав вимогам колективного символічного захисту. Таким чином, на українському прикладі можна отримати аналітичне розуміння того, як держави можуть структурно адаптувати свої правові та інституційні бази в умовах тривалого воєнного конфлікту — причому ці адаптації цілком здатні зберегтися й після вирішення нагальних проблем безпеки. Те, що спочатку було мовним законодавством, розвинулося у всебічне переосмислення відносин між державною владою, автономією громадян та культурною практикою — і така зміна може виявитися парадигматичною для розуміння трансформацій постперехідного врядування у Східній Європі.

Ширше значення

Інституційні інновації, розглянуті в цьому дослідженні, виходять за межі української специфіки й розкривають регіональні закономірності всього пострадянського простору. Систематичне надання державним мовам переваги над індивідуальними правами на спілкування, яке різною мірою спостерігаємо в країнах Балтії, Молдові, Грузії та республіках Центральної Азії, свідчить про виникнення особливої постперехідної моделі врядування. Ці зміни ставлять під сумнів традиційні уявлення про лінійний прогрес у напрямку консолідації ліберальної демократії, натомість вказуючи на те, що держави Східної Європи та Північної Євразії віднедавна розвинули особливі форми врядування, які виходять за межі традиційних категорій авторитаризму та демократії.

Ці зміни кидають істотні виклики ліберально-демократичній теорії. Підпорядкування індивідуальної автономії колективному символічному захисту, приписування прав абстрактним культурним сутностям та застосування врядування ідентичностями як заміну розбудові інституційної спроможності — усе це є виявом відхилення від основних ліберальних засад. Проте ці інновації виникають не внаслідок авторитарного заперечення демократичних принципів, а через адаптацію східноєвропейських суспільств до екзистенційних загроз під час війни. Це свідчить про те, що ліберально-демократична теорія потребує переосмислення, зіштовхуючись із тривалою кризою, геополітичною конкуренцією та військовим конфліктом — умовами, які, можливо, стануть характерними для нового світового порядку, а не винятковими обставинами.

У майбутніх дослідженнях потрібно розглянути порівняльні аспекти мовного суверенітету в різних пострадянських державах, аналізуючи варіації стратегій врядування ідентичностями в різних геополітичних умовах. Лонгітюдний аналіз, що досліджує збереження символічних механізмів надзвичайного врядування після безпосередніх кризових періодів, дасть важливе розуміння того, чи є ці механізми тимчасовими адаптаціями чи постійними рисами постперехідних політичних систем. Що найголовніше, тривала увага до процесів ідеологічного продукування — творчих політичних та культурних зусиль, завдяки яким суспільства переосмислюють фундаментальні взаємозв’язки між індивідуальною автономією, колективною ідентичністю та державною владою — залишається надзвичайно важливою для розуміння сучасних трансформацій урядування.

Трансформація, задокументована в цьому дослідженні, виходить за межі мовної політики й свідчить про щось глибше щодо політичної модерності в умовах кризи: поступове витіснення людського суб’єкта із центрального місця в дискурсі прав. Якщо ліберальна теорія колись постулювала, що автономна особистість — це непорушна основа політичної легітимності, то постперехідне врядування дедалі більше поміщає абстрактні символічні категорії — мови, пам’ять та культурні сутності — в роль головних суб’єктів, що потребують захисту, водночас зводячи громадян до ролі інструментальних охоронців цих фетишизованих об’єктів. Ця інверсія означає не лише тимчасове призупинення ліберальних принципів, а й потенційне їхнє структурне вичерпання в регіонах, де тривають екзистенційні загрози. На їхнє місце приходить не авторитаризм у класичному розумінні, а нова політична онтологія, яку ліберальна теорія ще не спромоглася адекватно назвати чи осягнути — онтологія, у якій межі між надзвичайним станом і нормальністю, між захистом і примусом, а також між збереженням культури та культурним насильством назавжди розмилися. Питання, що стоїть перед Східною Європою, — а чи й узагалі перед демократичними суспільствами в епоху множення криз, — полягає в тому, чи може політика зберегти хоч якесь значуще зобов’язання щодо добробуту людей, коли саме поняття того, хто або що є належним об’єктом політичної турботи, було настільки радикально переосмислене. У цьому сенсі український уповноважений із захисту державної мови є не інституційною аномалією, а поглядом з лабораторії у майбутнє — майбутнє, у якому можуть опинитися й інші суспільства, зіткнувшись зі сприйнятими ними екзистенційними загрозами.

Автор: Михайло Мінаков

Поширити:

Михайло Мінаков

схожі матеріали

СХОЖІ МАТЕРІАЛИ

Історія Політика

Зміст