Передмова від перекладачів
Стаття «Екологія та революційна думка» була написана Мюрреєм Букчиним у ранній період формування його політичної теорії. На той момент, у 1964 році, він видавав інформаційний бюлетень Comment, в якому і була вперше опублікована ця стаття під псевдонімом Льюїса Гербера.
Варто зазначити, що на середину 1960-х років доля екологічної проблематики у лібертарній та революційній думці була не те щоб скромною, однак не надто значною. У ХІХ столітті у радикально налаштованих колах набули визнання праці Генрі Девіда Торо, Жака Елізе Реклю та Льва Мечникова, які досліджували взаємозв’язки людини, суспільства і природи в лібертарній оптиці. Важливою віхою стало видання у 1902 році відомої роботи Петра Кропоткіна «Взаємодопомога як фактор еволюції», у якій князь-анархіст (доволі близько до подальших ідей Букчина) представив симбіотичний характер відносин живих організмів у межах того, що ми зараз називаємо «екологічними нішами», а також «взаємодопомогу» представників одного біологічного виду, включно з людиною. Крім того, існували праці Жака Еллюля, які з позицій християнського анархізму критикували індустріальне суспільство, а також деяка екологічна проблематика в рамках «діалектики природи» у Енгельса та Дьордя Лукача (див. статтю Пола Блекледжа до 200-річчя Енгельса, опубліковану на сайті «Спільного»).
Що суттєво нового привносить Мюррей Букчин, так це безпосередній та аргументований зв’язок революційної думки з екологією як новою науковою дисципліною. Точніше, автор розкриває критично-революційний потенціал самої екології, а також її визначальну роль у тому, що він у своїй теорії раз по разу називає «реконструкцією суспільства» (і що насправді неможливо буквально перекласти українською, зберігши усі конотації терміну reconstruction).
Якщо не знати, якого року написана ця стаття, можна подумати, що вона з’явилась відносно нещодавно — у 1990-х або на початку 2000-х років. Зроблений у ній наголос на соціально-екологічних проблемах — вичерпанні викопного палива, монструозному розростанні міст, парниковому ефекті й тотальному забрудненні водоймищ — виглядає дуже по-сучасному, а тоді, ймовірно, видавався читачам свого роду «шок-контентом». Означені Букчиним тенденції до витворення людиною штучного ландшафту з пластику, скла і бетону, до зростання щільності людських популяцій, яке несе шкоду фізичному та психічному здоров’ю індивіда, тільки загострились за останні десятиліття.
Утім, потрібно розуміти, що за пів століття екологія як галузь знань сповна показала, що може бути частиною репресивної машини держави. Прикриваючись екологічними міркуваннями, держави можуть запроваджувати нові податки (причому — для дрібних підприємців, зберігаючи пільгові умови для «акул бізнесу») або заборонити традиційний промисел (вилов риби, збирання грибів та ягід), який століттями не завдавав значної шкоди довкіллю, і передати «права» на цей промисел великому підприємству, що нібито буде «краще дбати» про довкілля. В УРСР яскравим прикладом «маніпулювання біоценозами», поєднаного з прагненням «енергетичної ефективності», було будівництво каскаду ГЕС на Дніпрі. Знищення Каховської електростанції у 2023 році викликало хвилю публічних дискусій щодо двох екоцидів: першого — під час її будівництва, другого — після її руйнації. Це в жодному разі не нівелює гостроту екологічних проблем, і численні лібертарні ініціативи закликають звернути на них першочергову увагу, пропонуючи реформістські або революційні рішення.
Крім того, у цій статті Букчин притримується традиційного для кінця ХІХ – першої половини ХХ століття погляду на новоєвропейську науку як радикальний розрив із середньовічними методами пізнання. Подальші історико-антропологічні дослідження та філософський дискурс кінця ХХ століття яскраво продемонстрували, що, з одного боку, діяльність Коперника, Бекона і Ньютона таким розривом не була, а, з іншого, епістема (використовуючи термін Мішеля Фуко) новоєвропейської науки не може вважатися універсальною, має значні пізнавальні обмеження й залежить від історичного контексту, як і будь-яка інша.
Враховуючи ці зауваження, стаття Мюррея Букчина може вважатися проривною для свого часу й зберігає актуальність для лібертаріїв сьогодення.
Майже в кожний період, починаючи з епохи Відродження, розвиток революційної думки зазнавав істотного впливу тієї чи іншої галузі науки, нерідко в поєднанні з певною філософською школою.
Астрономія за часів Коперника та Галілея допомогла скерувати широкий рух ідей від середньовічного світу, пронизаного забобонами, до світу критичного раціоналізму, проголошуючи натуралістичний та гуманістичний підхід. У часи Просвітництва (епохи, кульмінацією якої стала Велика французька революція) цей визвольний рух ідей був підкріплений досягненнями в галузі механіки та математики. Вікторіанську епоху до самих глибин сколихнули еволюційні теорії в біології та антропології, Марксове переосмислення економіки Рікардо та, зрештою, фройдистська психологія.
У наш час ми стали свідками асиміляції цих колись визвольних наук існуючим соціальним порядком. Дійсно, сама наука почала розглядатися як інструмент контролю над розумовими процесами та фізичним буттям людини. Ця недовіра до науки й наукового методу не безпідставна. «Багато чутливих людей, особливо митців, — зауважує Абрахам Маслоу, — бояться, що наука паплюжить і пригнічує, що вона розриває речі на частини, а не інтегрує їх, тим самим вбиваючи, а не створюючи». Що, мабуть, не менш важливо, сучасна наука втратила свій критичний потенціал. Здебільшого функціональні або інструментальні за своїм призначенням галузі, які колись розірвали кайдани людини, тепер використовуються для того, щоб ці кайдани увічнити й позолотити. Навіть філософія поступилася інструменталізму і стала не більш ніж сукупністю логічних прийомів, служницею комп’ютера, а не революціонеркою.
Утім, є одна наука, яка ще може відновити і навіть перевершити визвольний потенціал традиційних наук і філософії. Вона досить неоковирно названа «екологією» — терміном, запровадженим Геккелем століття тому на позначення «дослідження загальних відносин тварини як із неорганічним, так і з органічним середовищем». На перший погляд, визначення Геккеля звучить достатньо нейтрально; і екологія, у вузькому розумінні, як одна з біологічних наук, часто зводиться до різноманітних біометричних показників, за допомогою яких польові дослідники вивчають харчові ланцюги й обчислюють популяції тварин. Існує екологія здоров’я, яка навряд чи образить почуття Американської медичної асоціації, і концепція соціальної екології, яка цілком узгоджується з хитромудрими міркуваннями Комісії з планування Нью-Йорка.
Однак у широкому розумінні екологія має справу з природним балансом. Оскільки природа охоплює також і людей, ця наука насамперед займається гармонізацією відносин між природою та людиною. Такий фокус має вибухові наслідки. Вибухові наслідки екологічного підходу виникають не лише з того факту, що екологія за своєю суттю є критичною наукою (власне, критичною в масштабі, недосяжному навіть для найрадикальніших систем політичної економії), але й з того, що вона здатна інтегрувати й відновлювати. Ці аспекти екології, зважаючи на всі їхні наслідки, ведуть безпосередньо до анархічних спрямувань соціальної думки. Адже, зрештою, неможливо досягти гармонізації відносин людини і природи без створення спільноти, яка живе у тривалій рівновазі зі своїм довкіллям.
Художник: Олаф Хайєк
Критична природа екології
Розгляньмо критичний потенціал екології — її унікальну особливість в період загальної наукової покірності.
По суті, цей критичний потенціал випливає з самого предмета екології. Питання, якими вона займається, є вічними в тому сенсі, що їх не можна ігнорувати, не ставлячи під сумнів життєздатність планети і навіть виживання самої людини. Критичний потенціал екології зумовлений не стільки силою людського розуму (силою, яку наука прославляла у свої найбільш революційні періоди), скільки ще вищою силою — верховенством природи над людиною та всією її діяльністю. Людьми або елементами природи можна маніпулювати, як стверджують власники засобів масової інформації та демонструють своїми блискучими досягненнями інженери. Однак екологія чітко показує: цілісність природного світу (враховуючи всі аспекти, цикли та взаємозв’язки у природі) анулює будь-які людські зазіхання на панування над планетою. Великі пустелі Північної Африки та еродовані пагорби Греції — колишні осередки процвітаючого сільського господарства і багатої флори — є історичним свідченням помсти природи людському паразитизму.
Проте жоден із цих історичних прикладів не зрівняється за вагою та масштабом із наслідками людського свавілля (і помстою природи) з часів промислової революції, та особливо після закінчення Другої світової війни. Давні прояви людського паразитизму мали радше локальний характер: вони лише засвідчували потенціал людини до руйнування, але не більше того. Часто вони компенсувалися значним поліпшенням природної екології регіону, про що свідчить ґрунт, який успішно оброблявся європейськими селянами протягом століть, та досягнення інкських землеробів у терасуванні Андських гір у доколумбові часи.
Зневага сучасної людини до довкілля є глобальною, як і її імперіалізм. Ба більше, він уже вийшов за межі планети, про що свідчать збурення поясу Ван Аллена кілька років тому. Сьогодні людський паразитизм руйнує не лише атмосферу, клімат, водні ресурси, ґрунт, флору та фауну регіонів; він порушує практично всі основні природні цикли і загрожує підірвати стабільність довкілля у світовому масштабі.
Як приклад масштабу руйнівної ролі сучасної людини можна навести підрахунки, згідно з якими щороку спалювання викопного палива (вугілля й нафти) викидає в атмосферу 600 мільйонів тон вуглецю — близько 0,03% її загальної маси. Це, можу додати, не враховуючи незліченної кількості токсикантів. З часів промислової революції загальна маса вуглецю в атмосфері збільшилася на 13% порівняно з попередніми, більш стабільними рівнями. На цілком обґрунтованих теоретичних підставах можна стверджувати, що ця дедалі щільніша «ковдра» вуглецю, перехоплюючи тепло, яке Земля випромінює у космос, спричинить підвищення атмосферних температур, інтенсивнішу циркуляцію повітря, руйнівніші шторми і, врешті-решт, танення полярних льодовиків. Це може статися через два-три століття і призведе до підвищення рівня моря та затоплення величезних територій суші. Яким би далеким не видавався цей потоп, зміна пропорції вуглецю до інших атмосферних газів є попередженням про вплив людини на природний баланс.
Більш нагальною екологічною проблемою є суттєве забруднення людиною водних шляхів Землі. Тут важливим є не те, що людина забруднює певний струмок, річку чи озеро (це вона робить споконвіку), а те, яких масштабів це забруднення набуло за останні два покоління.
Майже всі поверхневі води Сполучених Штатів забруднені. Багато американських водотоків — це відкриті вигрібні ями, які можна вважати продовженням міських каналізаційних систем. Було б евфемізмом називати їх річками чи озерами. Більш того, значна частина підземних вод забруднена настільки, що є непридатною для пиття і навіть небезпечною з медичної точки зору: низку локальних епідемій гепатиту пов’язують із забрудненими колодязями в приміських районах. На відміну від забруднення поверхневих вод, забруднення ґрунтових і підземних вод надзвичайно важко усунути, до того ж воно має тенденцію залишатися протягом десятиліть після усунення джерел забруднення.
Річка Каягога (Cuyahoga River) свого часу була однією з найбільш забруднених у США. З 1868 року вона займалася 13 разів, зокрема під час пожежі 1952 року, що завдала колосальних збитків довкілюю
Стаття в одному популярному журналі слушно описує забруднені водні шляхи Сполучених Штатів як «наші вмираючі води». Цей відчайдушний апокаліптичний опис проблеми забруднення води в США насправді стосується світу в цілому. Води землі, помислені як складники великої екологічної системи, буквально вмирають. Масове забруднення руйнує як річки та озера Африки, Азії та Латинської Америки — середовище життя, — так і давно задіяні водні шляхи високоіндустріалізованих континентів. Навіть відкрите море не уникло масштабного забруднення. І мова тут не лише про радіоактивне забруднення від випробувань ядерних бомб та енергетичних реакторів, які, вочевидь, впливають на всю флору і фауну моря. Досить зазначити, що скидання відходів дизельного палива з суден в Атлантичному океані стало масштабною проблемою, яка щороку забирає життя величезної кількості морських організмів.
Свідчення такого роду існують практично для кожної частини біосфери. Можна писати довгі тексти про величезні втрати родючого ґрунту, які постійно відбуваються майже на всіх континентах; про значну втрату деревного покриву на територіях, вразливих до ерозії; про смертельні епізоди забруднення повітря у великих містах; про розповсюдження у світі токсичних речовин, таких як радіоактивні ізотопи та свинець; про хімізацію найближчого оточення людини (можна сказати, її обіднього столу) залишками пестицидів та харчових добавок. Зібрані разом, як шматочки пазлу, ці зазіхання на довкілля утворюють картину руйнації, яка не має прецеденту в довгій історії людства на Землі.
Безперечно, людину можна описати як дуже небезпечного паразита, здатного знищити свого господаря (світ природи) і, зрештою, самого себе. Однак для екологів слово паразит, вжите в такому спрощеному значенні, не стільки відповідає на запитання, скільки порушує їх. Екологи знають, що руйнівний паразитизм такого роду зазвичай відображає порушення екологічної рівноваги; дійсно, багато видів, що здаються дуже шкідливими за одних умов, є надзвичайно корисними за інших. Питання, що надає екології глибоко критичну функцію — це питання, порушене руйнівною діяльністю людини: як людина стала небезпечним паразитом? Що породжує форму людського паразитизму, яка не тільки призводить до величезного природного дисбалансу, але й загрожує самому існуванню людства?
Правда полягає в тому, що людина створила дисбаланс не лише в природі, але ще більш суттєво у відносинах з іншими людьми — в самій структурі свого суспільства. Якщо висловити цю думку точніше: дисбаланс, який людина створила в природному світі, спричинений дисбалансом, який вона створила у світі соціальному. Сто років тому можна було б вважати забруднення повітря і води результатом жадібності, прагнення до прибутку і конкуренції; коротше кажучи, результатом діяльності промислових баронів і корисливих бюрократів. Сьогодні це пояснення було б грубим спрощенням. Безсумнівно, більшість капіталістичних підприємств усе ще керуються людьми з жахливим ставленням до довкілля, про що свідчить реакція енергетичних компаній, автомобільних концернів і металургійних корпорацій на проблеми забруднення. Однак глибше вкоріненою проблемою, ніж ставлення власників, є розмір самих підприємств: їхні величезні фізичні пропорції, розташування в певному регіоні, концентрація відносно громад або водного шляху, їхні потреби в сировині та воді, а також роль у національному розподілі праці.
Те, що ми спостерігаємо сьогодні, — це криза не лише екології природи, а передусім соціальної екології. Сучасне суспільство, особливо в тому вигляді, в якому ми його знаємо у Сполучених Штатах і Європі, організоване навколо величезних урбаністичних поясів, з одного боку, та високоіндустріалізованого сільського господарства — з іншого, і все це на додачу охоплює роздутий, бюрократизований і анонімний державний апарат. Якщо залишити всі моральні міркування осторонь й поглянути на фізичну структуру цього суспільства, то неминуче постає низка колосальних логістичних проблем, які воно змушене вирішувати: транспорту, щільності, постачання (сировини, промислових товарів, продуктів харчування), економічної та політичної організації, розміщення промисловості тощо. Тягар, який цей тип урбанізованого й централізованого суспільства покладає на будь-який континентальний простір, величезний. Якби процес урбанізації та індустріалізації сільського господарства тривав безперервно, більша частина Землі стала б несприятливою для здорового існування людини, а великі території — непридатними для життя взагалі.
Індустріальний пейзаж, Уельс, ХІХ століття. Олійний живопис: Пенрі Вільямс, 1818 рік
Екологів достатньо часто і з ноткою дотепу просять, аби вони з науковою точністю визначили екологічний переломний момент; тобто момент, коли природа обернеться проти людини. Насправді це те саме, що запитувати у психіатра про точний момент, коли невротик стане нефункціональним психотиком. Такої відповіді, ймовірно, не буде. Утім, еколог може надати стратегічне розуміння напрямків, якими, здається, рухається людина в результаті свого розриву з природним світом.
З точки зору екології, людина небезпечно спрощує своє середовище. Сучасне місто являє собою регресивне вторгнення штучного в природне, неорганічного (бетон, метали та скло) в органічне, а також грубих, елементарних подразників у широке поле різноманітних стимулів. Величезні міські пояси, які зараз розвиваються в індустріалізованих регіонах світу, не тільки сильно дратують очі та вуха, але й стають хронічно задимленими, галасливими і практично нерухомими через затори.
Процес спрощення середовища людини та надання йому дедалі елементарнішого та грубішого характеру має як культурний, так і фізичний вимір. Необхідність керувати величезними містами (щодня перевозити, годувати, працевлаштовувати, навчати та якось розважати мільйони людей, які живуть у населених пунктах з високою щільністю) призводить до значного зниження громадянського та соціального рівня життя. Масова концепція людських відносин (тоталітарна, централізована та регламентована за своєю спрямованістю) має тенденцію домінувати над більш індивідуалізованими концепціями минулого. Бюрократичні методи соціального управління мають тенденцію замінювати гуманістичні підходи. Все спонтанне, творче та індивідуальне обмежується стандартизованим, регламентованим та масовим. Простір особистості постійно звужується під тиском безликого, безособистісного соціального апарату. Будь-яке визнання унікальних особистих якостей все більше підкорюється потребам (чи радше маніпуляціям) групи, або, точніше, найнижчому спільному знаменнику маси. Кількісний, статистичний підхід, своєрідне «бджолине» поводження з людиною, як правило, перемагає дорогоцінний, індивідуалізований підхід, який робить найбільший акцент на особистій унікальності, вільному самовираженні та культурній складності.
Таке ж регресивне спрощення навколишнього середовища відбувається і в сучасному сільському господарстві 1Щоб зрозуміти цю проблему, читачеві слід звернути увагу на праці Charles S. Elton, The Ecology of Invasions (New York: John Wiley & Sons, 1953); Edward Hyams, Soil and Civilization (London: Thames and Hudson, 1952); Lewis Herber, Our Synthetic Environment (New York: Knopf, 1962); and Rachel Carson, Silent Spring — останню варто тлумачити не стільки як критику пестицидів, а радше як заклик до екологічної диверсифікації. . Легко керованих людей у сучасних містах потрібно годувати, а для цього необхідно розширювати промислове сільське господарство. Їстівні культури повинні вирощуватися таким чином, щоб забезпечити високий рівень механізації; це робиться не для зменшення кількості тяжкої праці, а для підвищення продуктивності й ефективності, максимізації інвестицій та використання біосфери. Відповідно, місцевість потрібно вирівняти (до заводського цеху, якщо хочете), а природні відмінності в рельєфі — мінімізовані. Зростання рослин має бути регульованим, щоб відповідати жорстким графікам роботи підприємств харчової промисловості. Оранка, внесення добрив, посів та збирання врожаю повинні здійснюватися у великому масштабі, часто повністю ігноруючи природну екосистему. Для вирощування однієї культури необхідно використовувати великі площі землі — це форма плантаційного землеробства, яка сприяє не тільки механізації, але й поширенню шкідників. Монокультурні засіви є ідеальним середовищем для розмноження шкідників. Зрештою, хімічні засоби необхідно використовувати у великих кількостях для боротьби з комахами, бур’янами та хворобами рослин, а також для регулювання виробництва сільськогосподарських культур, вичавлюючи з ґрунту максимум. Справжнім символом сільського господарства є не серп (і навіть не трактор), а літак. Сучасний виробник продуктів харчування — це не селянин, дрібний землевласник чи навіть агроном (тобто люди, від яких можна було б очікувати глибокого розуміння унікальних властивостей землі, на якій вони вирощують культури), а пілот і хімік, для яких ґрунт є лише ресурсом, неорганічною сировиною.
Також процес спрощення набирає обертів через надмірний регіональний (а насправді національний) поділ праці. Величезні території планети все частіше відводяться під конкретні промислові цілі або перетворюються на склади сировини. Інші перетворюються на регіональні центри, які переважно займаються комерцією та торгівлею. Міста й регіони (або, по суті, цілі країни та континенти) асоціюються з певними продуктами — Піттсбурґ, Клівленд та Янґстаун зі сталлю, Нью-Йорк з фінансами, Болівія з оловом, Аравія з нафтою, Європа та Америка з промисловими товарами, а решта світу — з тим чи іншим видом сировини. Складні екосистеми регіонів залучені в процес перетворення цілих націй на економічно раціоналізовані утворення, кожне з яких є проміжною станцією у величезній системі промислового поясу, що має глобальні масштаби. Це лише питання часу, коли найпривабливіші сільські райони будуть віддані на поталу бетономішалці, так само як більшість східних приморських районів Сполучених Штатів були розплановані на ділянки для будівництва бунгало. Те, що залишилося від природної краси, буде зіпсовано парковками для причепів, нетрями, «мальовничими» шосе, мотелями, їдальнями та нафтовими плямами від моторних човнів.
Мотель «Stardust» — Бозмен, Монтана, кінець 1960-х років. Будівля збереглася донині, однак наразі називається Royal 7 Motel
Справа в тому, що людина руйнує результати органічної еволюції. Створюючи величезні міські агломерації з бетону, металу та скла, підриваючи та руйнуючи складні, тонко організовані екосистеми, що формують місцеву різноманітність природного світу (коротше кажучи, замінюючи надзвичайно складне органічне середовище спрощеним, неорганічним), людина руйнує біотичну піраміду, яка підтримувала людство протягом незліченних тисячоліть. У процесі заміни складних екологічних взаємовідносин, від яких залежать усі розвинені живі організми, на більш примітивні, людина поступово повертає біосферу до стану, в якому зможуть існувати лише елементарні форми життя. Якщо цей масштабний зворотний еволюційний рух продовжиться, то припущення про безповоротне знищення передумов для існування вищих форм життя й перетворення Землі на непридатну для людини вже не видаватиметься чимось неймовірним.
Екологія отримує свою вирішальну перевагу не тільки завдяки тому, що вона єдина серед усіх наук передає людству це важливе послання, але й тому, що вона це робить у новому соціальному вимірі. З точки зору екології, зворотний процес органічної еволюції є результатом жахливих протиріч між містом і селом, державою і громадою, промисловістю і сільським господарством, масовим виробництвом і ремеслом, централізмом і регіоналізмом, бюрократичним і людським масштабом.
Реконструктивна природа екології
Донедавна спроби розв’язати суперечності, породжені урбанізацією, централізацією, зростанням бюрократичного апарату й стратифікації, розглядалися як марне протистояння «прогресу» — протистояння, яке в кращому випадку можна було відкинути як химерне, а в гіршому — як реакційне. Анархіст вважався знедоленим мрійником, соціальним вигнанцем, сповненим ностальгії за життям в селі або за середньовічною комуною. Його прагнення до децентралізованого суспільства та гуманістичної спільноти, що перебуває в єдності з природою та потребами особистості (спонтанної особистості, не обмеженої владою), трактували як реакцію романтика, декласованого ремісника або інтелектуального «невдахи». Його протест проти централізації та стратифікації здавався ще менш переконливим, оскільки підкріплювався насамперед етичними міркуваннями — утопічними, нібито «нереальними», уявленнями про те, якою може бути людина, а не про те, якою вона була. На цей протест опоненти анархістської думки (ліберали, праві та авторитарні «ліві») стверджували, що вони є голосом історичної реальності, що їхні державницькі та централістські концепції вкорінені в об’єктивному, практичному світі.
Час не дуже прихильний до конфлікту ідей. Якою б обґрунтованою не була лібертарна чи нелібертарна позиція кілька років тому, історичний розвиток зробив практично всі заперечення проти анархістської думки безглуздими сьогодні. Сучасне місто і держава, масова вугільно-сталева інженерія промислової революції, пізніші, більш раціоналізовані системи масового виробництва та конвеєрної організації праці, централізована нація, держава та її бюрократичний апарат — все це досягло своєї межі. Яку б прогресивну чи визвольну роль вони не відігравали, очевидно, що вони стали цілком регресивними та репресивними. Вони є регресивними не лише тому, що руйнують людський дух і позбавляють спільноту всієї її згуртованості, солідарності й етико-культурних стандартів; вони є регресивними з об’єктивної точки зору — з точки зору екології. Бо вони підривають не лише людський дух і людську спільноту, але й життєздатність всього живого на планеті.
Неможливо не підкреслити, що анархістські концепції збалансованої спільноти, демократії віч-на-віч (англ. face-to-face democracy), гуманістичної технології та децентралізованого суспільства — ці суто лібертарні концепції є не тільки бажаними, але й необхідними. Вони не лише належать до великих візій людського майбутнього; зараз вони становлять передумови для виживання людства. Процес суспільного розвитку переніс їх з етичного, суб’єктивного виміру в практичний, об’єктивний. Те, що колись вважалося непрактичним і спекулятивним, стало надзвичайно затребуваним на практиці. І те, що колись вважалося практичним і об’єктивним, стало вкрай непрактичним і неактуальним з точки зору розвитку людини до більш повного, вільного існування. Якщо спільнота, демократія віч-на-віч, гуманістична, визвольна технологія і децентралізація розглядаються лише як реакція на усталений стан речей (рішуче «ні» тому, що існує сьогодні), то тепер можна навести переконливі, об’єктивні аргументи на користь практичності анархістського суспільства.
Це неприйняття панівного стану речей пояснює, на мою думку, вибухове зростання інтуїтивного анархізму серед сучасної молоді. Їхня любов до природи — це реакція проти повальної синтетичності нашого міського середовища та його убогої продукції. Неформальність їхнього одягу та манер — реакція на формалізовану, стандартизовану природу сучасного інституціоналізованого життя. Їхня схильність до прямої дії — реакція на бюрократизацію та централізацію суспільства. Їхнє прагнення кинути навчання, уникнути праці та щурячих перегонів відображає зростаюче обурення бездумною індустріальною рутиною, породженою сучасним масовим виробництвом на заводі, в офісі чи університеті. Їхній інтенсивний індивідуалізм є, по суті, фактичною децентралізацією суспільного життя — особистим зреченням від масового суспільства.
Напис на плакаті: «Проти насильства й війни! Покласти край мілітаризму!» Демонстрація в Куритибі, південь Бразилії, 1990-ті роки
Найважливіше в екології — її здатність перетворити часто нігілістичне заперечення статусу-кво на рішуче утвердження життя, насправді реконструктивне кредо для гуманістичного суспільства. Суть реконструктивного послання екології можна підсумувати одним словом: «різноманітність». З екологічної точки зору, баланс і гармонія в природі, суспільстві та, як наслідок, у поведінці досягаються не механічною стандартизацією, а її протилежністю — органічною диференціацією. Це послання можна чітко зрозуміти лише дослідивши його практичне значення.
Розглянемо екологічний принцип різноманітності (те, що Чарльз Елтон називає «збереженням різноманітності»), застосувавши його до біології та, зокрема, до сільського господарства. Низка досліджень (математичні моделі Альфреда Лотки й Віто Вольтерри, експерименти Георгія Ґаузе з одноклітинними організмами й кліщами в контрольованому середовищі, а також екстенсивні польові дослідження) чітко демонструють, що коливання популяцій тварин і рослин від помірних до шкідливих пропорцій сильно залежать від кількості видів в екосистемі та ступеня різноманітності довкілля. Чим більша різноманітність здобичі та хижаків, тим стабільніша популяція; чим різноманітніше довкілля з точки зору флори та фауни, тим менша ймовірність екологічної нестабільності. Стабільність є функцією складності, різноманітності та розмаїття: якщо середовище спрощується, а різноманітність видів тварин і рослин зменшується, коливання чисельності популяції стають помітними і мають тенденцію виходити з-під контролю. Зрештою, вони можуть досягти шкідливих пропорцій.
У випадку контролю над шкідниками багато екологів дійшли висновку, що ми можемо уникнути багаторазового використання токсичних хімікатів, таких як інсектициди та гербіциди, якщо забезпечимо більшу взаємодію між живими істотами. Ми повинні дати більше простору для природної спонтанності, для різноманітних біологічних сил, які формують екологічну ситуацію. «Європейські ентомологи зараз обговорюють можливість контролю над всім “рослинно-комашиним” середовищем, — зазначає Роберт Л. Радд. — Це називається маніпулювати біоценозом. Біоценозне середовище є різноманітним, складним і динамічним. Хоча чисельність особин постійно змінюється, жоден вид зазвичай не досягає шкідливої чисельності. Особливі умови, які дозволяють великим популяціям одного виду існувати в складній екосистемі, є рідкісним явищем. Управління біоценозом або екосистемою має стати нашою метою, якою б складною вона не була» 2Використання Раддом слова «маніпуляція» створює дещо хибне враження, мовляв, екологічну ситуацію можна звести до простих механічних термінів. Щоб не виникало такого враження, я хотів би підкреслити, що наше знання екологічної ситуації та практичне використання цих знань є питанням осяяння та розуміння, а не влади. Елтон, на мою думку, обґрунтовує саме необхідність управління екологічною ситуацією, коли пише: «Майбутнє світу має бути керованим, але це управління буде схоже не на гру в шахи, а скоріше на керування кораблем». .
Однак «маніпулювання» біоценозом значною мірою передбачає далекосяжну децентралізацію сільського господарства. Там, де це можливо, промислове сільське господарство повинно поступитися місцем фермерському догляду за ґрунтом і рослинами; фабричні цехи повинні поступитися місцем садівництву та городництву. Я не хочу сказати, що ми повинні відмовитися від здобутків, отриманих завдяки широкомасштабному сільському господарству та механізації. Однак я стверджую, що земля повинна оброблятися як сад; її флора має бути різноманітною і ретельно доглянутою, врівноваженою фауною і деревним укриттям, відповідним до регіону. Крім того, децентралізація важлива для розвитку аграріїв, а також для розвитку самого сільського господарства як галузі. Вирощування продовольства відповідно до справді екологічних настанов передбачає, що аграрій знайомий з усіма особливостями й тонкощами місцевості. Він повинен досконало знати фізіографію своєї землі, різноманіття її ґрунтів (у сільськогосподарських угіддях, лісових масивах, пасовищах), мінеральний та органічний склад, мікроклімат, а також постійно вивчати вплив нової флори та фауни на довкілля. Він повинен розвивати свою чутливість до можливостей і потреб землі, стаючи органічною частиною аграрної ситуації. Ми навряд чи можемо сподіватися досягти такого високого рівня чутливості та залученості при вирощуванні продовольства, не зменшуючи сільське господарство у масштабі до рівня, співмірного зі сферою відповідальності окремої людини. Щоб відповідати вимогам екологічного підходу до вирощування продовольства, сільське господарство має бути переорієнтоване з величезних промислових ферм на середні за розміром господарства.
Ті ж самі міркування стосуються і раціонального використання енергетичних ресурсів. Промислова революція збільшила кількість енергії, доступної для промисловості, однак зменшила різноманітність енергетичних ресурсів, що використовуються людиною. Хоча доіндустріальні суспільства, безумовно, покладалися переважно на силу тварин і людські м’язи, у багатьох регіонах Європи розвинулися складні енергетичні моделі, що передбачали тонку інтеграцію таких ресурсів, як енергія вітру й води, а також різноманітних видів палива (деревини, торфу, вугілля, рослинних крохмалів й тваринних жирів).
Промислова революція підірвала і значною мірою зруйнувала ці регіональні енергетичні моделі, замінивши їх спочатку однією енергетичною системою (вугільною), а згодом — подвійною (вугільною та нафтовою). Регіони як моделі інтегрованих енергетичних моделей зникли — власне, сама концепція інтеграції через розмаїття була знищена. Як я вже зазначав раніше, багато регіонів стали переважно гірничодобувними територіями, часто орієнтованими на виробництво кількох конкретних товарів. Нам не потрібно повторювати, яку роль відіграла ця відмова від справжнього регіоналізму у забрудненні повітря та води, якої шкоди було завдано великим сільським територіям і як були виснажені наші дорогоцінні запаси вуглеводневого палива.
Нафтова платформа Statfjord A з плавучим готелем Polymariner, 1982 рік
Ми, звісно, можемо перейти на ядерне паливо, однак, якщо енергетичні реактори стануть нашим основним джерелом енергії, страшно собі уявити кількість смертельних радіоактивних відходів, які потрібно буде утилізовувати. Зрештою, енергетична система, заснована на радіоактивних матеріалах, призведе до широкомасштабного забруднення довкілля — спочатку в незначній формі, а згодом у масивному й відчутно руйнівному масштабі.
Або ж ми могли б застосувати екологічні принципи до розв’язання наших енергетичних проблем. Ми могли б спробувати відновити попередні регіональні енергетичні моделі, використовуючи комбіновану систему енергії від вітру, води та Сонця. У цьому нам допоможуть ще більш досконалі пристрої, ніж ті, що були відомі в минулому. Наразі ми розробили вітрові турбіни, які можуть забезпечити електроенергією низку гірських районів із чисельністю мешканців у 50 000 осіб. Ми вдосконалили пристрої для використання сонячної енергії, які в теплих широтах здатні приймати достатньо високі температури, щоб вирішити більшість проблем металургії. У поєднанні з тепловими помпами багато сонячних пристроїв можуть забезпечити до трьох чвертей (якщо не все) тепла, необхідного для комфортної підтримки невеликого сімейного будинку. Наразі французи завершують будівництво приливної дамби в гирлі річки Ранс у Бретані, яка, за прогнозами, вироблятиме понад 500 мільйонів кіловат-годин електроенергії на рік. З часом цей проєкт на річці Ранс задовольнить більшу частину потреб в електроенергії на півночі Франції.
Сонячні пристрої, вітрові турбіни та гідроенергетичні ресурси, взяті окремо, не вирішують наших енергетичних та екологічних проблем, спричинених конвенційними видами палива. Проте зібрані разом, як мозаїка, як органічна енергетична модель, розроблена на основі потенціалу регіону, вони могли б цілком задовольнити потреби децентралізованого суспільства. У сонячних широтах ми могли б більше покладатися на сонячну енергію, ніж на горючі види палива. У районах, позначених атмосферною турбулентністю — на вітрогенератори, а у відповідних прибережних або внутрішніх регіонах із розгалудженою мережею річок більша частина нашої енергії надходила б від гідроелектростанцій. У всіх випадках ми будемо використовувати мозаїку з негорючого, горючого та ядерного палива. Я хочу сказати, що, диверсифікувавши наші енергетичні ресурси та організувавши їх в екологічно збалансовану схему, ми можемо об’єднати енергію вітру, сонця та води в певному регіоні, щоб задовольнити всі промислові та побутові потреби громади з мінімальним використанням небезпечних видів палива. І, врешті-решт, ми зможемо вдосконалити всі наші пристрої для отримання енергії без горіння до такої міри, що всі шкідливі джерела енергії можна буде усунути.
Однак, як і у випадку сільського господарства, застосування екологічних принципів до енергетичних ресурсів передбачає глибоку децентралізацію суспільства та регіональну концепцію соціальної організації. Для утримання великого міста потрібні величезні обсяги вугілля та нафти. На противагу останнім, ми можемо отримувати сонячну, вітрову та припливну енергію переважно невеликими порціями; за винятком вражаючих припливних гребель, нові пристрої рідко забезпечують більше кількох тисяч кіловат-годин електроенергії. Важко повірити, що нам колись вдасться сконструювати сонячні колектори, які зможуть забезпечити нас величезними обсягами електроенергії, виробленої гігантською паровою електростанцією; так само важко уявити кращі вітрові турбіни, які надаватимуть достатню кількість електроенергії для освітлення острова Мангеттен. Якщо будинки й заводи будуть значною мірою зосереджені в одному місці, пристрої для чистих джерел енергії, ймовірно, залишаться тільки іграшками. Проте якщо міські громади зменшаться в розмірах і будуть широко розкидані по території, немає жодних причин вважати, що ці пристрої не зможуть бути об’єднані, щоб забезпечити нас усіма благами індустріальної цивілізації. Щоб ефективно використовувати сонячну, вітрову та припливну енергію, мегаполіс повинен бути децентралізований. Новий тип громади, ретельно адаптований до особливостей та ресурсів регіону, повинен замінити міські пояси, які сьогодні з’являються та розростаються 3Lewis Herber, Crisis in Our Cities (New Jersey: Prentice-Hall, 1965), 194..
Об’єктивні аргументи на користь децентралізації, безперечно, не обмежуються обговоренням сільського господарства та проблем, спричинених використанням горючих енергоресурсів. Обґрунтованість аргументів на користь децентралізації можна побачити на прикладі майже всіх «логістичних» проблем нашого часу. Дозвольте навести випадок із проблемної сфери транспорту. Багато написано про шкідливий вплив бензинових автомобілів — про їхню марнотратність, роль у забрудненні міського повітря, шум, який вони створюють у вуличному середовищі, а також про величезну кількість смертей, які вони щорічно спричиняють у великих містах світу та на автомагістралях. У високоурбанізованій цивілізації було б безглуздо замінювати ці шкідливі транспортні засоби чистими, ефективними, практично безшумними та, безумовно, безпечнішими, які працювали б на акумуляторних батареях. Найкращі електромобілі потрібно заряджати приблизно кожні сто миль, і ця особливість суттєво обмежує їхню придатність для транспортування у великих містах. Однак у невеликій децентралізованій громаді було б доцільно використовувати електромобілі для місцевих або регіональних перевезень, доповнивши їх мережами монорейкових доріг для міжміського транспорту.
Добре відомо, що автомобілі на бензині суттєво докладаються до забруднення повітря в містах, тож існує сильне прагнення відшукати «інженерне рішення» для їхніх найбільш шкідливих характеристик. Наша доба характерно намагається долати власні ірраціональності за допомогою хитрощів — допалювачів для токсичних вихлопів бензину, антибіотиків для поганого здоров’я, транквілізаторів для психічних розладів. Однак проблема забруднення міського повітря надто складна, щоб вирішувати її такими засобами; можливо, навіть складніша, ніж ми схильні вважати. Її першопричиною є насамперед висока щільність населення та загалом надмірна концентрація людей на невеликій території. Мільйони мешканців, щільно зосереджені у великому місті, неминуче спричиняють серйозне забруднення повітря вже самою своєю повсякденною діяльністю. Вони повинні спалювати паливо для побутових та промислових потреб; вони повинні будувати або зносити будівлі (відходи від цих робіт є основним джерелом забруднення повітря в містах); вони повинні утилізувати величезні обсяги сміття; повинні пересуватися дорогами на гумових шинах (частки, що утворюються в результаті ерозії шин і дорожнього покриття, серйозно забруднюють повітря). Які б очисні пристрої ми не вбудовували в автомобілі та електростанції, їхній ефект неминуче буде нівельований майбутнім зростанням мегаполісів.
У червні 1974 року Environmental Protection Agency повідомляло, що транспорт у Манхеттені, Нью-Йорк, спричиняє серйозне забруднення повітря та розділяє міські райони
Анархізм — це не лише децентралізовані спільноти. Я детальніше розглянув цей його аспект лише для того, аби продемонструвати, що анархістське суспільство, не будучи надто віддаленим ідеалом, стало необхідною умовою для практичного втілення екологічних принципів. Підсумовуючи критичне послання екології: якщо ми зменшуємо різноманітність у природному світі, ми понижуємо його єдність і цілісність. Ми руйнуємо сили, що забезпечують природну гармонію та стабільність, тривалу рівновагу, і, що ще важливіше, спричиняємо абсолютний регрес у розвитку природного світу, який, зрештою, може зробити довкілля непридатним для розвинених форм життя. Підсумовуючи реконструктивне послання екології: якщо ми хочемо сприяти єдності та стабільності природного світу, якщо ми хочемо гармонізувати його на все вищих щаблях розвитку — ми повинні зберігати різноманіття та сприяти йому. Звісно, різноманіття заради нього самого позбавлене сенсу. У природі воно виникає спонтанно. Здібності нового виду перевіряються суворими кліматичними умовами, його здатністю протистояти хижакам, а також здатністю закріпитися й розширити свою екологічну нішу. Однак вид, який досягає успіху в розширенні своєї ніші у довкіллі, також впливає на екологічну ситуацію в цілому. За словами Е. А. Ґуткінда, такий вид «розширює середовище» як для самого себе, так і для організмів, з якими він вступає у збалансовані відносини 4Я не хочу обтяжувати Ґуткінда викладеними вище думками, але вважаю, що читач отримає величезну користь, прочитавши, як майстерно він обговорює питання спільнот: The Expanding Environment (Freedom Press). .
Як ці поняття застосувати до соціальної теорії? Для багатьох читачів, мабуть, достатньо буде сказати, що, оскільки людина є частиною природи, розширення природного середовища створює підґрунтя для соціального розвитку. Однак, на мою думку, відповідь на це питання набагато глибша, ніж схильні вважали більшість екологів і лібертаріїв. Дозвольте мені знову повернутися до екологічного принципу цілісності та рівноваги як результату різноманітності. З огляду на цей принцип, перший крок до відповіді дає уривок з книги Герберта Ріда «Філософія анархізму». Представляючи свою «міру прогресу», Рід зазначає: «Прогрес вимірюється ступенем диференціації всередині суспільства. Якщо людина є частиною корпоративної маси, її життя буде обмеженим, нудним і механічним. Якщо індивід є самостійною одиницею, що має простір і потенціал для власних дій, то йому більше загрожують випадковості або збіги обставин, але принаймні він може розвиватися і самовиражатися. Він може розвиватися — в єдиному справжньому значенні цього слова — в усвідомленні потуги, життєвої енергії та радості».
На жаль, Рід не розвинув цю думку далі, однак вона задає цікаву стартову позицію. Насамперед нас вражає те, що й екологи, й анархісти роблять особливий наголос на спонтанності. Еколог, оскільки він є більш ніж технічним фахівцем, схильний відкидати поняття «влади над природою». Він, натомість, «скеровує» (англ. steering) свій шлях крізь екологічну ситуацію, управляє (англ. managing), а не відтворює її. Анархіст, своєю чергою, говорить про соціальну спонтанність, про вивільнення потенціалу суспільства та надання вільного і необмеженого простору для творчості людей. Кожен по-своєму розглядає владу як гальмівний фактор чи тягар, що обмежує творчий потенціал природної та соціальної ситуації. Їхня мета полягає не в тому, щоб правити простором, а в тому, щоб звільнити його. Вони розглядають осяяння (англ. insight), розум і знання як засоби для реалізації потенціалу даної ситуації, як фактори, що сприяють розвитку її логіки, без заміни її потенціалу упередженими уявленнями або перетворення розвитку цього потенціалу на догму.
Повертаючись до слів Ріда, нас вражає також те, що, подібно до екологів, анархісти розглядають диференціацію як міру прогресу. Еколог використовує термін «біотична піраміда», коли говорить про біологічний прогрес; анархіст використовує слово «індивідуалізація», щоб позначити соціальний прогрес. Якщо ми розвинемо цю думку Ріда, то побачимо, що як для еколога, так і для анархіста все більша єдність досягається завдяки зростанню диференціації. Розширення цілого відбувається шляхом диверсифікації та збагачення його частин.
Так само як еколог прагне розширити межі екосистеми та сприяти вільній взаємодії між видами, так і анархіст прагне розширити межі соціального досвіду та усунути всі перешкоди для його розвитку. Анархізм — це не тільки бездержавне, але й гармонійне суспільство, яке відкриває людині стимули і сільського, і міського життя, фізичної та розумової діяльності, нестримної чуттєвості та самостійної духовності, комунальної солідарності та індивідуального розвитку, регіональної унікальності та всесвітнього братерства, спонтанності та самодисципліни, ліквідації тяжкої праці та заохочення до ремесла. У нашому шизоїдному суспільстві подібні цілі розглядаються як несумісні дуалізми, що категорично протистоять одне одному. Вони постають як двоїстість через саму логістику сучасного суспільства (розділення міста і села, спеціалізацію праці, атомізацію людини), і було б безглуздо вірити, що ці двоїстості можна вирішити без загального уявлення про фізичну структуру анархістського суспільства. Ми можемо скласти певне уявлення про те, яким могло б бути таке суспільство, прочитавши книгу Вільяма Морріса «Новини з нізвідки» та праці Петра Кропоткіна. Однак це лише окремі проблиски. Вони не беруть до уваги розвиток технологій після Другої світової війни та внесок, зроблений екологією. Це не місце для «утопічних» роздумів, але навіть у загальній дискусії можна навести певні рекомендації. І, представляючи ці рекомендації, я хочу підкреслити не тільки більш очевидні екологічні засновки, що їх підкріплюють, але й гуманістичні.
Анархістське суспільство має бути децентралізованим не тільки для того, щоб створити міцну основу для гармонізації відносин людини та природи, але й для того, щоб додати нові виміри до гармонізації міжлюдських відносин. Стародавні греки, як нам часто нагадують, жахнулися би від міста, розмір і населення якого унеможливлюють особисті, дружні стосунки між громадянами. Сьогодні існує очевидна необхідність зменшити масштаби людських спільнот — частково для розв’язання проблем забруднення й транспорту, а частково — для створення справжніх спільнот. У певному сенсі ми повинні гуманізувати людство. Електронні пристрої, такі як телефони, телеграфи, радіоприймачі, телевізори та комп’ютери, слід використовувати якомога менше для посередництва у відносинах між людьми. При прийнятті колективних рішень (стародавня афінська екклесія в деякому сенсі була зразком для прийняття соціальних рішень у класичний період) всі члени громади повинні мати можливість повною мірою оцінити кожного, хто виступає перед зборами. Вони повинні бути в змозі оцінити його погляди, дослідити його висловлювання та зважити його мотиви та ідеї під час безпосередньої особистої зустрічі, в ході всебічної особистої дискусії.
Наші невеликі громади мають бути економічно збалансованими та всебічно розвиненими — частково для того, щоб вони могли вповні використовувати місцеві сировинні та енергетичні ресурси, а частково для того, щоб розширювати сільськогосподарські та промислові стимули, які впливають на окремих осіб. Члена спільноти, який має схильність до інженерії, наприклад, слід заохочувати до роботи з гумусом; «людину ідей» — до використання своєї мускулатури; «вроджений» фермер повинен ознайомитися з роботою прокатного стану. Відокремлення інженера від ґрунту, мислителя від лопати, а фермера від промислового підприємства може сприяти надмірній спеціалізації, що призведе до небезпечного рівня соціального контролю з боку фахівців. Що не менш важливо, професійна спеціалізація завадить суспільству досягти життєво важливої мети: гуманізації природи технічним фахівцем та натуралізації суспільства біологом.
«Візії»: збірка малюнків британського анархіста Кліффорда Гарпера, що уявляє життя в посткапіталістичному суспільстві, опублікована в журналі Radical Technology, 1976
Я вважаю, що анархістська спільнота нагадуватиме чітко визначену екосистему — вона буде різноманітною, збалансованою та гармонійною. Можна дискутувати, чи така екосистема набуде конфігурації міської структури з чітко визначеним центром, як, наприклад, грецький поліс або середньовічна комуна, чи, як пропонує Ґуткінд, суспільство складатиметься з широко розкиданих громад без чітко визначеного центру. У всякому разі, екологічним масштабом для будь-якої з цих спільнот буде найменший біом, здатний підтримувати популяцію помірного розміру.
Відносно самодостатня громада, яка явно залежить від довкілля як джерела засобів існування, випрацює нове поважне ставлення до органічних взаємозв’язків, що її підтримують. У довгостроковій перспективі, на мою думку, спроба наблизитися до самодостатності виявиться більш ефективною, ніж наявна сьогодні система національного розподілу праці. Хоча у громадах, безсумнівно, часто дублюватимуться невеликі промислові об’єкти, знання кожної групи про своє місцеве середовище та його екологічні корені сприятиме розумнішому та дбайливішому використанню довкілля. Я вважаю, що відносна самодостатність не тільки не призведе до провінціалізму, а й створить нову матрицю для індивідуального та громадського розвитку — єдність з оточенням, яка оживить громаду.
Регулярна зміна громадянських, професійних та робочих обов’язків стимулюватиме всі органи чуття особистості, відкриваючи нові горизонти для саморозвитку. У досконалому суспільстві можна знову будувати надії щодо повноцінних людей; у врівноваженому суспільстві — врівноважені люди. У західному світі афіняни, попри всі свої недоліки та обмеження, були першими, хто дав нам уявлення про цю повноту. «Поліс був створений для аматорів, — розповідає Кітто. — Його ідеалом було те, що кожен громадянин (більшою чи меншою мірою — залежно від того, демократичним чи олігархічним був поліс) мав брати участь у всіх його численних заходах — ідеал, що, як відомо, походить від щедрої гомерівської концепції арете як всебічної досконалості та всебічної діяльності. Це передбачає повагу до цілісності та єдності життя і, як наслідок, неприйняття спеціалізації. Це означає зневагу до ефективності — або, радше, набагато вищий ідеал ефективності: ефективності, яка існує не в одній сфері життя, а в самому житті» 5H.D.F. Kitto, The Greeks (Chicago: Aldine, 1964), 161. . Хоч анархістське суспільство, безсумнівно, і буде прагнути більшого, та навряд чи може сподіватися досягти менше, ніж такий стан душі.
Якщо поєднання екологічних та анархістських принципів колись буде реалізоване на практиці, соціальне життя сприятиме відчутному розвитку людського та природного різноманіття, обʼєднаних у збалансовану, гармонійну єдність. Від громади до регіону і цілих континентів ми побачимо розмаїття людських груп та екосистем, кожна з яких розвиває свій унікальний потенціал і надає членам громади широкий спектр економічних, культурних та поведінкових стимулів. У цій візії перед нами постає захоплива, часто драматична різноманітність форм співжиття — тут позначена архітектурними та промисловими адаптаціями до напівпустельних біомів, там — до луків, а в інших місцях — до лісистих обширів. Ми стали б свідками динамічної взаємодії між особистістю та групою, спільнотою та середовищем, людством та природою. Звільнені від гнітючої рутини, від паралізуючого тиску і невпевненості, від тягаря праці й хибних потреб, від пут влади та ірраціонального примусу, люди вперше в історії нарешті зможуть повністю реалізувати свій потенціал як члени людської спільноти й природного світу.
Спостереження щодо «класичного» анархізму та сучасної екології
Майбутнє анархістського руху залежатиме від його здатності застосовувати основні лібертарні принципи до нових історичних ситуацій. Ці принципи неважко визначити — бездержавне, децентралізоване суспільство, де засоби виробництва є спільною власністю. Існує також анархістська етика, якщо не методологія, яку, по суті, підсумував Бакунін, коли сказав: «Ми не можемо допустити, навіть як революційний перехід, так звану революційну диктатуру, тому що коли революція концентрується в руках окремих осіб, вона неминуче та негайно перетворюється на реакцію». (Боюся, що існує також потреба в енергійній, безкомпромісній статті «Сприйняття анархізму всерйоз». Занадто багато так званих анархістів, які комфортно почуваються в мілленаристському світі буржуазних реформ — та їхніх численних офіційних і матеріальних винагород, — чиї концепції можна вважати лише продовженням ідей Адама Сміта. Однак це вже окрема тема). Наразі мене бентежить слово «класичний» у застосуванні до анархізму — слово, яке, на щастя, зазвичай береться в лапки. Це слово має дивні конотації для руху, життєдайною кров’ю якого є запекле іконоборство, не тільки щодо авторитетів у суспільстві в цілому, але й до самого себе.
На мою думку, анархізм складається із сукупності нетлінних ідеалів, до яких люди прагнули наблизитися протягом тисячоліть у всіх куточках світу. Контекст цих ідеалів змінювався з плином часом, але основні лібертарні принципи залишалися майже незмінними. Життєво важливо, щоб анархісти розуміли мінливий історичний контекст, в якому ці ідеали втілювалися, аби не допустити безглуздого застою через стійкість старих формул у нових ситуаціях.
У сучасному світі анархізм вперше з’явився як рух селян — як залежних, так і особисто вільних — проти занепалих феодальних інститутів. У Німеччині його головним речником під час Селянських воєн був Томас Мюнцер; в Англії — Джеррард Вінстенлі, провідний учасник руху дигерів. Концепції Мюнцера та Вінстенлі були чудово пристосовані до потреб свого часу — історичного періоду, коли більшість населення проживала в сільській місцевості, а найбільш войовничі революційні сили походили з аграрного світу. Було б болісною схоластикою сперечатися, чи змогли б Мюнцер та Вінстенлі досягти своїх ідеалів. Що дійсно важливо, так це те, що вони промовляли на рівні свого часу; їхні анархістські концепції природно випливали з аграрного суспільства, яке постачало загони до селянських армій у Німеччині та армії «нової моделі» в Англії.
У Жака Ру, Жана Варле та групи «скажених» під час Великої французької революції ми бачимо повторне застосування до нового історичного контексту практично тих самих концепцій, яких дотримувалися Мюнцер і Вінстенлі: Париж 1793 року — місто з населенням майже 700 000 осіб, що складалося (за словами Руде) з «дрібних крамарів, дрібних торговців, ремісників, підмайстрів, робітників, волоцюг і міської бідноти». Ру і Варле звертаються до практично безкласового народу, який можна порівняти з похмурими негритянськими масами в районі Воттс у Лос-Анджелесі. Їхній анархізм, так би мовити, урбанізований; він зосереджений на необхідності вгамувати голод, на стражданнях бідняків у неспокійному районі Ґравільє. Їхня агітація була зосереджена більше на вартості життя, ніж на перерозподілі землі, більше на народному контролі над адміністрацією Парижа, ніж на створенні общинних братств у сільській місцевості.
Картина «Людовік XVI та абат Еджворт де Фірмон на підніжжі ешафоту». У лівому нижньому куті Жак Ру пише звіт про страту. Автор: Чарльз Беназек, 1793 рік, олія на полотні
Прудон по-своєму досліджує життєво важливі моменти цього контексту. Він звертається безпосередньо до потреб ремісника, чий світ та цінності опинилися під загрозою промислової революції. На тлі майже всіх його робіт — сільське господарство Франш-Конте, спогади про Бурґіль-на-Марні та турне по Франції, яке він здійснив, будучи підмайстром у друкарській справі. Доброзичливий батько, ремісник у душі, який ненавидів Париж («Я страждаю від мого вигнання, — писав він з Парижа, — я ненавиджу паризьку цивілізацію… Я ніколи не зможу писати, окрім як на берегах Ду, Оньона та Луї»), та факт залишається фактом: ті самі парижани, яким судилося «штурмувати небеса» в 1830, 1848 і знову в Комуні 1871 року були переважно ремісниками, а не фабричними робітниками, і саме ці люди стануть на шлях вчення Прудона. Знову ж таки, я хочу сказати, що анархісти Прудона були людьми свого часу і мали справу з проблемами, які спричинили більшість соціальних заворушень у Франції — болісне, нестерпне знищення ремісників.
У другій половині ХІХ століття анархістська думка опиняється в новому історичному контексті — періоді, позначеному піднесенням промислового пролетаріату. Його найефективніший для того часу вираз можна знайти не стільки в роботах Бакуніна і Кропоткіна, скільки в менш відомих статтях і виступах Крістіана Корнеліссена, П’єра Монатта, «Великого Білла» Гейвуда, Армандо Боргі, Фернана Пеллутьє — коротше кажучи, у анархо-синдикалістів. Те, що чимало анархо-синдикалістських лідерів відійшли від анархістських концепцій до реформістського профспілкового світогляду, не повинно нас дивувати; у цьому вони здебільшого слідували за зміною ментальності промислового робітничого класу та зростанням його значення в буржуазному суспільстві.
Якщо ми озирнемося назад, то побачимо, що анархістські принципи, якщо вони були чимось більшим, ніж особиста ідея кількох ізольованих інтелектуалів, завжди були вдягнені в історичний контекст. Перед Великою французькою революцією анархістські доктрини виникли на хвилі селянського невдоволення. У період між Французькою революцією і Паризькою комуною історичною хвилею, яка просунула ці доктрини вперед, було ремісниче невдоволення. А між Паризькою комуною 1871 року та Іспанською революцією 1936 року анархізм (тепер разом із марксистським соціалізмом) потихеньку згасав, як і інші рухи, пов’язані з долями промислового пролетаріату.
Селянське невдоволення все ще широко розповсюджене у світі: вогнища потужної непокори можна знайти в селах Азії, Латинської Америки та Африки. Все ще існують ремісники, чиє соціальне становище підривається сучасними технологіями; і все ще існують мільйони промислових робітників, для яких класова боротьба є грубим, безпосереднім фактом життя. Чимало аспектів старих анархістських програм, вдосконалених історичним досвідом і розвинутих пізнішими мислителями, безсумнівно, все ще актуальні в багатьох частинах світу.
Але факт залишається фактом: у Сполучених Штатах і в багатьох країнах Європи виникає новий історичний контекст для анархістських принципів. Відмінною рисою цього нового контексту є розвиток гігантських міських поясів, зростаюча централізація суспільного життя в державному капіталізмі, поширення автоматизованої техніки на всі сфери виробництва, розпад традиційної буржуазної класової структури (я маю тут на увазі занепад робітничого класу, а не лише зникнення старих грабіжницьких феодалів), використання технології «загального добробуту» для придушення матеріального невдоволення, здатність буржуазії — точніше, держави — справлятися з економічними диспропорціями та кризами, розвиток воєнної економіки та перегрупування імперіалістичних країн навколо Сполучених Штатів — того, що грубо називають Pax Americana. З цією новою епохою державного капіталізму, яка прийшла на зміну старій епосі промислового капіталізму laissez-faire, потрібно боротися серйозно і без огляду на попередні заповіді анархістського руху. Неспроможність відповісти на цей теоретичний виклик прирече всі існуючі рухи на затяжну, гнітючу стагнацію.
Виникли нові проблеми, для яких екологічний підхід пропонує більш змістовну арену для обговорення, ніж старий синдикалістський варіант. Сама реальність змушує анархіста дедалі більше перейматися якістю міського життя, реорганізацією суспільства на гуманістичних засадах, субкультурами, що були витворені новими, часто невизначеними верствами — студентами, безробітними, численною богемою інтелектуалів, та передусім молоддю, яка почала набувати суспільної свідомості під час руху за мир і боротьби за громадянські права на початку 1960-х років. Що тримає всі верстви й класи в стані дивовижної соціальної мобільності й незахищеності, так це поява комп’ютеризованих і автоматизованих технологій, адже передбачити професійне майбутнє більшості людей в західному світі практично неможливо.
До того ж, саме ця технологія обіцяє справді звільнене суспільство. Анархістський рух, як ніхто інший, повинен глибоко дослідити цю обіцянку. Він має глибоко засвоїти цю технологію — скеровувати її розвиток, можливості та застосування, розкриваючи перспективи з гуманістичної точки зору. Світ вже заполонили механістичні «утопії», які більше нагадують «Прекрасний новий світ» Хакслі та «1984» Орвелла, ніж органічні утопії Томаса Мора та Вільяма Морріса — представників гуманістичного напряму в утопічній думці. Тільки анархізм може наповнити обіцянки сучасних технологій органічною перспективою, орієнтованою на людину. Екологія пропонує чудовий підхід до виконання цієї історичної відповідальності. Цілком імовірно, що якщо анархістський рух не сприйме цю відповідальність серйозно і не докладе всіх зусиль, аби перетворити обіцянки технологій на зрозумілі керівні принципи, в сучасному мисленні про майбутнє домінуватиме технократичний, механістичний підхід. Людям буде запропоновано змиритися з «покращеною» та насиченою трюками версією нинішніх монструозних міст, масового суспільства, централізованої бюрократичної держави. Я не вірю, що ці потвори матимуть тривкість чи стабільність; навпаки, вони кипітимуть заворушеннями, регресувати до нового варварства і, врешті-решт, впадуть перед помстою природного світу. Однак соціальний конфлікт буде зведений до найелементарніших, найжорстокіших форм, і дуже сумнівно, що людство зможе відновити своє бачення лібертарного суспільства.
Існує захоплююча діалектика історичного процесу. Наша епоха дуже нагадує епоху Відродження, близько чотирьох століть тому. Від часів Томаса Мора до Валентина Андре розпад феодального суспільства породив дивну проміжну соціальну зону і невизначену епоху, коли старі інституції явно занепадали, а нові ще не з’явилися. Людський розум, звільнившись від тягаря традицій, набув надприродної сили узагальнення та уяви. Вільно і спонтанно блукаючи всією цариною досвіду, він породжував дивовижні видіння, що часто виходили далеко за межі матеріальних обмежень того часу. Цілі науки та філософські школи були засновані на основі одного есею чи памфлету. Це був час, коли нові можливості прийшли на зміну старих реалій; коли загальне, що чаїлося у нових можливостях, замінило обтяжливу окремішність феодального суспільства, коли людина, позбавлена традиційних пут, перетворилася із зачаклованого творіння на допитливу, сповнену жаги до життя істоту. Усталені феодальні класи руйнувалися, а разом із ними — майже всі цінності середньовічного світу. Нова соціальна мобільність, неспокійне, майже циганське прагнення змін пронизувало західний світ. З часом із цього потоку викристалізувалося буржуазне суспільство, яке принесло абсолютно новий набір інститутів, класів, цінностей (і кайданів) на зміну феодальній цивілізації. Але на деякий час світ послаблював свої кайдани і він все ще прагнув долі, яка була набагато менш визначеною, ніж ми думаємо сьогодні, з нашими ретроспективними «історичними» поглядами. Цей світ переслідує нас, як незабутній світанок — багатобарвний, невимовно прекрасний, вагітний обіцянкою народження.
Сьогодні, в останній половині ХХ століття, ми теж живемо в період соціальної дезінтеграції. Старі класи розпадаються, цінності руйнуються, а усталені інститути, які так ретельно розроблялися протягом двох століть капіталістичного розвитку, занепадають на наших очах. Як і наші ренесансні попередники, ми живемо в епоху можливостей, узагальнень, і ми теж шукаємо, розшукуємо напрямок до досвітніх вогнів на обрії. Я думаю, що більше не слід вимагати від анархізму, щоб він просто звільнився від кайданів ХІХ століття і пристосував свої теорії до століття ХХ. У часи такої нестабільності кожне десятиліття вартує цілого покоління змін за стабільних умов. Ми повинні зазирнути ще далі, у століття, яке нас чекає попереду; у справі вивільнення людської уяви у нас немає іншої розкоші.
Переклад з англійської: Микита Грицай та Валентин Долгочуб
