Цим текстом “Спільне” започатковує серію коротких критичних коментарів щодо мистецьких подій.
З 25 квітня по 31 травня 2010 року у Шоколадному будинку (Київ, вул. Шовковична, 17) тривав міжнародний проект “АУТ”, присвячений Всесвітньому Дню аутизму. Кураторки Тетяна Гершуні та Оксана Грищенко спробували підняти тему аутизму не як хвороби, а як соціально-культурного явища, усе більш поширеного у сучасному, перенасиченому інформацією, світі. У межах проекту свої роботи представили Тарас Полатайко, Анатолій Ульянов, Сергій Зубенко, Ріса Хоровіц, Олексій Сай, Федір Олександрович, Ігор Коновалов, Валерія Трубіна, Оксана Мерфенко.
Після тривалих роздумів щодо проекту “Аут” я зрозуміла, що найбільше у ньому не подобається те, що спочатку якраз сподобалось – середовище, яке кураторки обрали для проведення виставки. Інтер’єри “Шоколадного будинку”, вілли купця-мецената Семена Могильовцева, з їх провінційним несмаком та романтичним флером занедбаності є чудовим фоном для розважального сучасного мистецтва (що довела нещодавня виставка Іллі Чічкана у цьому ж приміщенні). Зібрані художні роботи надто легко перетворились на видовищні об’єкти, чия форма заступає зміст. Окрім того, вони не артикульовали обрану тему достатньо сильно і самостійно – наприклад, довелось перечитати купу статей про розлади аутичного спектру, щоб зрозуміти, що малярські екзерсиси Федора Олександровича на тему Наполеона не просто салонний живопис, а повторюють певний мотив так само наполегливо, як аутисти повторюють певні дії. У тій же залі живописні роботи Сергія Зубенка досконало імітували старі платівки (що вимагає неабиякої клопіткої праці і зосередженності), натякаючи на незвичні таланти, якими інколи володіють хворі – наприклад, запам’ятовувати книжки повністю. Фактично, без базових знань щодо “історії хвороби” виставка не тримається купи, а навіть і з ними багато робіт вражають своєю надуманістю – наприклад, картина Валерії Трубіної з замріяною дитиною, яка дивиться на фігурки звіряток (позолочене печиво, наклеєне поверх живопису). Оксана Мерфенко “запрошує глядачів подивитися на навколишній світ очима аутичної дитини і запевняє: вони побачать багато речей, які в іншому випадку залишились би непоміченими” (з прес-релізу), але показує деталі звичайної квартири, які ми і так добре знаємо. Художники наче ковзають по поверхні теми, навмання зачіпаючи окремі її аспекти, або ж буквально ілюструють кураторські ідеї – показати аутизм як нову реальність інформатизованих суспільств з їх віртуальними світами і дегуманізуючою корпоративною культурою (Олексій Сай), чи продемонструвати аутичність як складову творчого процесу.
Проект не створює нового досвіду для своєї публіки, не ставить запитання, на які необхідно відповісти, не змушує співпереживати – натомість спонукає віддатися звичній рутині споглядання мистецтва. “Аут” не допомагає наблизитись до розуміння основної проблеми “невровідмінних” людей – нездатності інтуїтивно розуміти інших і брати участь у соціальних взаємодіях через оригінальний, часто базований на візуальній пам’яті, спосіб мислення. За висловом відомої аутистки Темпл Грандін, яка може уявити в 3D будь яку конструкцію, жити з “нормальними” – це як бути антропологом на Марсі. Репліки художників і художниць залишаються поверховими і відчуженими, хоча неможливість пояснити свої бажання, дійти до порозуміння, і, як наслідок, агресія та вибухи гніву – проблеми, які можуть бути зрозумілі кожному. Роботи також не спонукають подумати про можливі інші способи мислення, ніж той, до котрого ми звикли.
Публіка, прогулюючись залами Шоколадного будинку, залишається у комфортному стані захищеного вуаєризму – іти на контакт з незвичним не потрібно. З цього стану мала би вивести інсталяція Тараса Полатайка “Scotoma” – великий білий ящик, в якому на рівні людських очей прорізані отвори, з яких дивляться реалістично намальовані очі. В якомусь з інтерв’ю автор розповів, що деколи він сам дивиться через одне з тих віконечок, і глядачу чи глядачці доводиться пережити ситуацію, коли щось таке статичне і звичне для споглядання, як твір мистецтва, раптом оживає і дивиться у відповідь. Однак на “Ауті” були лише намальовані очі, і дивились вони у дзеркало.
