Карл Реннер — видатний австрійський соціал-демократ та ідеолог австромарксизму. Він брав активну участь у політичному житті як за часів Австро-Угорщини, так і в період Першої та Другої австрійських республік. Після Другої світової війни Реннер став першим головою відродженої Австрії.
Окрім політичної кар’єри, Реннер зробив вагомий теоретичний внесок у розвиток марксистської думки на початку ХХ століття. Одним із найвідоміших його здобутків стало осмислення національного питання, довкола якого точилися суперечки у Другому Інтернаціоналі впродовж десятиліть перед Першою світовою війною. Соціал-демократи не могли дійти згоди щодо підтримки національних рухів і щодо форми, якої мало набути національне самовизначення. У низці теоретичних праць Реннер наголошував на значенні національних відмінностей і пропонував запровадити національно-культурну автономію.
Ці ідеї охоче сприйняли і поза межами Австро-Угорщини, зокрема єврейська партія Бунд у Російській імперії. Згодом його головними опонентами в соціал-демократичному таборі стали Ленін і Сталін. Останній присвятив значну частину своєї першої теоретичної статті «Марксизм і національне питання» (1913) критиці підходу австромарксистів, зокрема Реннера, до розуміння націй та їхнього ставлення до національних рухів.
Серед цих праць особливе місце посідає «Боротьба австрійських національностей за державність: національне питання як проблема конституційного й адміністративного устрою», що вийшла 1902 року під псевдонімом Рудольф Шпрінґер. У ній Реннер зосередився на різних формах національного самовизначення в австрійських землях Габсбурзької монархії. Ми публікуємо скорочену версію передмови до першого англійського видання цієї книжки, яке невдовзі побачить світ, за згодою упорядників і перекладачів Бьорріса Куцмані та Марини Ґермане.
Вступ
Історично так званий персональний принцип, за якого управління ґрунтується на належності людини до певної групи, а не на місці її проживання, завжди існував поряд із територіальним принципом. Ситуація змінилася з настанням доби націоналізму в другій половині ХІХ століття: тоді як одні нації з гордістю утверджувалися у власних державах, національні рухи, позбавлені можливості висувати територіальні претензії, виступили проти політики гомогенізації, яку проводили титульні нації національних держав або панівні національні групи в багатонаціональних імперіях. Особливо складною була ситуація у знаній своєю етнічною та мовною строкатістю Габсбурзькій монархії. Від початку імперія була складеною монархією (англ. composite monarchy), що об’єднувала різні історичні землі. Революція 1848 року дала потужний поштовх до її перебудови на багатонаціональну імперію, у якій усі національності, що входили до її складу, мали бути рівноправними — принаймні на папері. Неминуча розбіжність між цими теоретичними прагненнями та реальним становищем породила багаторічні дискусії про необхідність державних реформ. Водночас монархія стала осередком нових ідей про те, як забезпечити співіснування різних національностей у межах уже наявної держави.
Однією з теоретичних новацій австромарксизму стала ідея національної нетериторіальної автономії. Хоча сама концепція мала чимало ідейних попередників — від угорського мислителя й державного діяча Йожефа Етвьоша (1813–1871) до австрійського письменника та політика Адольфа Фішгофа (1816–1893), — найповніше її сформулював Карл Реннер. Його стаття «Держава і нація» (Staat und Nation) [2] 1899 року і, особливо, монографія «Боротьба австрійських націй за державу» (Der Kampf der Österreichischen Nationen um den Staat) 1902 року набули широкого розголосу в Центральній і Східній Європі та за її межами, поширюючись передусім через соціалістичні канали. Оскільки національна автономія видавалася можливим способом розв’язати проблему культурного різноманіття, не вдаючись до перекроювання державних кордонів, вона швидко стала, за висловом історика Ґеральда Шторца, «майже панацеєю» [3]. Політичні партії найрізноманітніших напрямів у багатонаціональних Габсбурзькій та Російській імперіях включали до своїх програм і маніфестів ідею національної автономії — територіальної, нетериторіальної, а подекуди їхнього поєднання.
Поширення ідеї нетериторіальної автономії припало на роки Першої світової війни; невдовзі вона стала однією з тем Паризької мирної конференції, чому значною мірою сприяла активність міжнародних єврейських організацій. Однак інші учасники конференції також жваво обговорювали книжку Реннера поза межами офіційних засідань. На початку ХХ століття знання німецької мови було необхідною умовою доступу до найновіших інтелектуальних здобутків, адже німецькомовна наука мала значний вплив на різні сфери інтелектуального життя — від філософії до економіки та політології. Праця Реннера була одним із таких новаторських здобутків і саме тому не могла не привернути уваги інтелектуалів, зацікавлених питанням національностей. Люсьєн Вулф, голова Об’єднаного закордонного комітету, що представляв британське єврейство, згадував про обід у лютому 1919 року. Серед його учасників були британський історик і радник Міністерства закордонних справ Джордж Протеро; Джеймс Гедлам-Морлі, представник від Британії Комітету у справах нових держав, відповідальний за питання меншин; а також один із засновників Блумзбері-груп Літтон Стрейчі. Найімовірніше, Стрейчі саме тоді перебував у Парижі, відвідуючи свого учня Джона Мейнарда Кейнса, іншого відомого учасника конференції. За словами Вулфа, після обговорення «ситуацій у Східній Європі та Лізі Націй» розмова несподівано перейшла до «неминучої національної автономії» та «схеми Реннера» [4]. Сам Вулф, який вважав, що питання національних меншин потребує розв’язання через надання їм нетериторіальної автономії, прихильно ставився до ідей Реннера, тоді як Гедлам-Морлі побоювався, що вони можуть «сприяти німецькому націоналізму та проєктові Mitteleuropa».
І хоча слово «автономія» так і не з’явилося в остаточних текстах так званих договорів про захист меншин, деякі положення щодо мови та освіти можна розглядати як близькі до тих умов, яких домагалися єврейські делегації. Незалежно від положень, ухвалених на Мирній конференції, деякі нові національні держави від самого початку незалежності обіцяли меншинам нетериторіальну автономію і — тією чи іншою мірою та під різними назвами — запроваджували її в міжвоєнний період. Першою це зробила на початку 1918 року Українська Народна Республіка, яка ухвалила закон про національно-персональну автономію одночасно з проголошенням незалежності. Новостворені балтійські держави також запровадили законодавство про нетериторіальний захист меншин. Литва зробила це, секуляризувавши наявне єврейське релігійне самоврядування; Латвія — перетворивши шкільне управління національних меншин на de facto корпоративні національні органи; Естонія — ухваливши закон про нетериторіальну культурну автономію для всіх груп меншин, які налічували понад 3000 зареєстрованих членів. Нетериторіальна автономія була одним із ключових принципів програми Європейського конгресу національностей (1925–1938), транснаціонального форуму європейських меншин. Учасники конгресу також, хоча й безуспішно, виступали за заміну договорів Ліги Націй про захист меншин загальноєвропейською системою, заснованою на моделі нетериторіальної автономії [5].
Після Другої світової війни вирішальний поворот до індивідуальних прав людини на кілька десятиліть витіснив нетериторіальну автономію з політичного та інтелектуального дискурсу як підхід, що беззастережно ґрунтується на колективних правах. Однак від часу розпаду Соціалістичного блоку наприкінці 1980-х років інтерес до цієї концепції серед науковців і практиків невпинно зростає. Ба більше, елементи нетериторіальної автономії сьогодні — у розмаїтих формах і виявах — використовуються для врегулювання питань національного різноманіття в багатьох країнах світу, а також знаходять відображення в чинному законодавстві про захист меншин на національному та міжнародному рівнях. Як і на початку ХХ століття, нетериторіальна автономія й далі залишається предметом гострих дискусій, щоправда, нині вони найчастіше точаться у межах протиставлення індивідуалістичного та комунітарного підходів.
Історичний контекст
Щоб зрозуміти, як національне різноманіття Габсбурзької імперії перетворилося на політичне питання, слід повернутися до революції 1848 року, яка мала водночас ліберальний і національний характер. Після її початку в березні мешканці альпійських, слов’янських і прибережних провінцій уперше отримали можливість обрати своїх представників до Імперської ради (нім. Reichstag). Представників від італійських провінцій та Угорського королівства до ради не обрали, оскільки там революція ще тривала (угорські революціонери, зокрема, й далі домагалися відновлення незалежної державності). Коли восени того самого року революція докотилася до Відня, раду перенесли до моравського міста Кремзір (чес. Kroměříž). Саме там депутати розробили сучасну конституцію, засновану на громадянських правах, федералізмі та рівності всіх народів, що населяли імперію. Так було закріплено принцип рівності всіх національностей, який відтоді став одним із основоположних для австрійської правової думки — навіть після того, як новокоронований імператор Франц Йосиф відмовився ухвалити конституційний проєкт і 1849 року розпустив Кремзірську раду. Спочатку він проголосив власну конституцію — так звану Березневу конституцію 1849 року, покликану посилити монархічну владу, водночас гарантуючи національностям рівні права. Однак наприкінці 1851 року її було повністю скасовано.
Після десятиліття неоабсолютистського правління поразка у війні з Королівством П’ємонтом змусила Франца Йосифа 1860 року видати так званий Жовтневий диплом. Він ознаменував поворот у бік федералізму, зокрема відновленням крайових сеймів в історичних коронних краях імперії. Угорські федералісти вважали запропоновані зміни недостатніми, тоді як німецькі ліберальні централісти, навпаки, вбачали в них надмірні поступки. Так званий Лютневий патент 1861 року започаткував конституційний лад із виразно централістськими рисами, не скасовуючи, однак, крайових сеймів. Бойкот угорськими елітами цієї конституції та створених на її основі інституцій, а також чергова поразка у війні з Пруссією 1866 року змусили Франца Йосифа піти на компроміс і зрештою погодитися на дуалізм.
Компроміс 1867 року докорінно змінив державний устрій. Австрійська імперія розпалася на дві окремі de facto держави — кожна зі своєю конституцією, громадянством, парламентом та урядом. Спільними для них залишилися лише митний союз, валюта, армія та зовнішня політика. Управління цими сферами здійснювали три міністерства: закордонних справ, військових справ і спільних фінансів (водночас кожна з двох частин мала власне міністерство фінансів). Відтоді Габсбурзька монархія офіційно називалася «Австро-Угорщиною». Вона складалася з Королівства Угорщина на схід від річки Лайти (тому його часто неофіційно називали Транслейтанією) та Австрійської імперії на захід від неї (відповідно — Цислейтанії). Офіційною назвою австрійської частини, однак, було «Королівства і землі, представлені в Райхсраті», оскільки її державний статус залишався невизначеним. З одного боку, устрій австрійської частини мав виразно федералістський характер: вона складалася із 17 коронних країв, кожен із яких мав власний крайовий сейм, відповідальний за всі питання, які не були прямо віднесені до компетенції центральних інституцій — Імперської ради як центрального парламенту та центрального уряду. З другого боку, центральні інституції зберігали значні повноваження, зокрема завдяки тому, що їхні представництва діяли і в коронних краях. В Австрійській імперії діяла система подвійного управління: з одного боку — автономна адміністрація коронного краю, яка здійснювала законодавство та реалізовувала повноваження крайового сейму, а з другого — губернія (нім. Statthalterei), крайовий орган державної адміністрації, підпорядкований центральному урядові.
Отже, юридично Австрія залишалася складеною монархією, що об’єднувала історичні землі. Водночас Груднева конституція Австрії 1867 року (чинна до 1918 року) de facto утвердила Австрію як багатонаціональну державу. Від ідеї рівноправності національностей, що сформувалася ще 1848 року, відтоді так і не відмовилися. У розділі про загальні права громадян містилася знаменита 19-та стаття:
«Усі народності (нім. Volksstämme) держави є рівноправними, і кожна народність має непорушне право зберігати та плекати свою національність (нім. Nationalität) і мову.
Держава визнає рівність прав усіх мов, що вживаються в країні, у школах, державних установах та суспільному житті.
У тих коронних краях, де проживає більш ніж одна народність, державні заклади освіти мають забезпечувати кожній із них можливість здобувати освіту її мовою, не примушуючи її вивчати іншу мову краю».
Таким чином, Австрія юридично визнавала існування кількох народностей, проте не окреслювала чітко ані їхнього складу, ані меж. Мови цих національностей мали офіційний статус у тих частинах імперії, де ними переважно розмовляли. Нижче наведено частку мов повсякденного вжитку в усій Цислейтанії станом на 1900 рік: німецька — 33%; чеська — 22%; польська — 15%; українська — 12%; словенська — 5%; італійська — 3%; сербсько-хорватська — 3%; румунська — 1%. Водночас співвідношення мов повсякденного вжитку в різних коронних краях істотно різнилося, а отже, по-різному складалися відносини між більшістю та меншинами. Питання практичної реалізації нових мовних прав, зокрема у сфері шкільної освіти, внутрішнього та зовнішнього управління, а також політичного представництва на крайовому й центральнодержавному рівнях, залишалося гостро дискусійним і породжувало безліч скарг, які нерідко ставали предметом розгляду найвищих судових інстанцій Австрії. Загалом офіційне законодавство серйозно враховувало національне та мовне різноманіття Австрії, а принцип рівноправності національностей був повною мірою закріплений у праві. Водночас історичні, соціальні та економічні чинники зумовлювали виразне домінування німецької мови в усій імперії, польської — у Галичині, та італійської — у прибережних провінціях.
Не дивно, що така складна ситуація в Австро-Угорщині породила багаторічні дискусії про необхідність державних реформ. Пропонувалися найрізноманітніші варіанти державного устрою: збереження дуалізму з Угорщиною; перетворення дуалізму на триалізм — із включенням до нього або чеських, або південнослов’янських земель; відновлення централізованого устрою; федералізацію на основі всіх історичних коронних країв; федералізацію на основі етномовних територій; або ж запровадження нетериторіальної автономії. Книжка, над якою Карл Реннер працював з 1902 року і в якій запропонував австромарксистське розв’язання національного питання через національну автономію, стала підсумком політичних змін, розпочатих революцією 1848 року, а також численних інтелектуальних і суспільних дискусій, що точилися в Австро-Угорщині протягом наступних п’яти десятиліть.
Ключова ідея Реннера
Ключова ідея цієї книжки полягає в тому, щоб розглядати державу та [етнічну] націю як окремі поняття, оскільки, за Реннером, вони принципово відмінні. За його концепцією, держави є територіальними політичними утвореннями, тоді як етнічні нації — нетериторіальними культурними спільнотами. Суто гіпотетично ці поняття могли б збігатися, якби держава складалася з однієї однорідної національної спільноти. Але оскільки таких держав майже не існує, ідея національної держави, що набула популярності протягом ХІХ століття, не могла бути універсальним рішенням, особливо для багатонаціональної Габсбурзької імперії. Реннер пропонував розмежувати функції держави та етнічної нації. Водночас він не прагнув виключати чи ізолювати національності — тобто етнічні групи — з держави, а лише чітко розмежувати їхні повноваження.
Модель Реннера поєднувала територіальні та нетериторіальні форми національного самоврядування в державі, побудованій як федерація національностей. Він уявляв усі національності як нетериторіально організовані суб’єкти публічного права, що мали б законодавчі та виконавчі органи у своїх сферах компетенції. Основними органами, через які мало здійснюватися реальне національне самоврядування, мали стати сильні автономні кантони, організовані за територіальним принципом. Якщо кантон виявлявся національно однорідним, загальне політичне управління та національно-культурне управління збігалися б і здійснювалися спільно тими самими інституціями, як у мініатюрній національній державі.
Отже, у моделі Реннера нетериторіальна автономія стосувалася лише національно неоднорідних кантонів. Вважаючи, що кожна людина поєднує в собі два начала — політичне, пов’язане із суспільними інтересами, і культурне, пов’язане з національними інтересами, — Реннер пропонував запровадити два різні типи органів представництва. По-перше, безпосередньо обраний представницький орган кантону, який відав би політичними та економічними справами. Щоб забезпечити справедливе й пропорційне представництво всіх національностей, що проживали в кантоні, вибори мали б відбуватися на основі національних реєстрів, тобто виборчих списків, сформованих відповідно до національної належності виборців. Це дало б змогу представникам різних національних груп обиратися окремо, а згодом спільно працювати в одному представницькому органі кантону.
По-друге, поряд із представницьким органом кантону мали б діяти національні кантональні комітети, що представляли б тамтешні національності. Такі комітети, обрані зареєстрованими членами відповідної національності, вирішували б питання її національно-культурного життя. Кожен із них також обирав би свого голову, який разом із губернатором кантону формував би колегіальний виконавчий орган.
Посада губернатора кантону була ключовою в моделі Реннера, оскільки поєднувала місцеве й центральне, а також політичне та національне управління. Канцелярія губернатора кантону була органом державної влади, а його самого призначав міністр внутрішніх справ. Однак таке призначення потребувало згоди представництв відповідних національностей на рівні державних секретарів.
Посада державного секретаря — представника націй — була нововведенням, причому вона належала не до місцевого, а до загальнодержавного рівня. Воля громадян мала бути представлена на загальнодержавному рівні як у національному, так і в політичному вимірах. Як громадяни держави, виборці мали б таємно голосувати за представників до Імперської ради — найвищого представницького органу імперії у всіх питаннях загальнодержавного характеру.
Окрім Імперської ради, Реннер передбачав створення Національних рад для кожної з восьми національних груп імперської Австрії. До складу цих рад мали входити делегати від згаданих вище національних кантональних комітетів. Вони мали опікуватися найважливішими питаннями національно-культурного життя, які не належали до компетенції національних кантональних комітетів.
Останньою складовою багатонаціональної федерації Реннера був Імперський уряд. Це був найвищий виконавчий орган держави, покликаний знову поєднати політичну та національну складові державного устрою. До складу Імперського уряду мали входити прем’єр-міністр, міністри, відповідальні за окремі політичні напрями, а також найвищі представники восьми Національних рад — вісім державних секретарів — представників націй. Така система була покликана забезпечити представництво в Імперському уряді як політичних, так і національних інтересів.
Цей державний устрій мав поєднати політичні та національні вимоги, розподіливши їх між окремими сферами компетенції та управління. Водночас модель Реннера передбачала, що політичне й національне начала діятимуть узгоджено, поєднуючись на рівнях загальнодержавної та місцевої територіальної виконавчої влади. Отже, хоча держава й нація мали бути розмежовані за сферами компетенції, нація не мала бути усунута від держави — навпаки, вона мала стати одним із ключових елементів багатонаціональної федерації.
Саме у книжці 1902 року Реннер уперше розвинув новаторську ідею про нації як складові держави з чітко розмежованими компетенціями, поєднавши її з територіальними та нетериторіальними формами самоврядування. У його попередній статті 1899 року також ішлося про відокремлення держави від нації, але настільки рішуче й категорично, що нації фактично переставали бути складовими держави. Згідно з тією статтею, інституції націй мали б створюватися паралельно до державних.
Отже, книжка 1902 року є певною мірою консервативнішою в тому сенсі, що запропонована в ній модель передбачала збереження видимості наявного державного устрою. Для мешканців одномовних кантонів така модель не тягла за собою жодних змін звичного способу життя, а отже, не створювала б особливої потреби в організації за національною ознакою, оскільки лише населення змішаних кантонів мало б реєструватися за національною належністю. Водночас аргументація в книжці 1902 року видається складнішою й водночас більшою мірою враховує національні рухи: хоча Реннері робить більше поступок принципу територіальності, він усе ж гарантує, що питання національно-культурного життя вирішуватимуться лише інституціями, які можна було б вважати належними до однієї з націй, — чи то кантональним комітетом, чи то Національними радами. Завдяки цьому діячі кожного з національних рухів не могли б скаржитися, що їх ігнорують. Саме тому назва книжки є такою промовистою: Реннер шукав модель, яка поклала б край боротьбі австрійських національностей за державу, а не боротьбі всередині держави; іншими словами, він прагнув усунути боротьбу за панування й натомість запровадити здорову конкуренцію між націями.
Навесні 1918 року, на тлі бурхливих політичних подій, Реннер опублікував нове видання цієї праці [7]. Окрім незначних термінологічних змін, він додав до запропонованої моделі державного устрою третій вимір — поряд із потужною центральною Імперською радою (перший вимір) та вісьмома Національними радами на чолі з державними секретарями–представниками націй (другий вимір). Новим, третім виміром стали чотири (як альтернатива — вісім) «території з особливим статусом» (нім. Sonderstellungsgebiete): Внутрішня Австрія, тобто сім альпійських коронних земель (переважно терени сучасної Австрії); Судетські провінції, тобто три коронні землі історичної Богемської корони (переважно територія сучасної Чехії); Передгір’я Карпат, тобто Галичина та Буковина (території сучасної південної Польщі та західної України); і Прибережна область, тобто Крайна, Примор’я та Далмація (на теренах сучасних Хорватії, Словенії та північно-східної частини Італії). Реннер обґрунтовує необхідність такого поділу прагненням відобразити наявні економічні простори. Водночас цей крок можна розглядати і як компроміс із дедалі гучнішими місцевими вимогами зважати на державність наявних коронних земель і панівне становище інших національностей у цих провінціях. Крім того, 1918 року Реннер передбачав створення другої парламентської палати на додаток до основної палати депутатів: цей Сенат мав складатися з трьох рівних частин — делегатів від восьми корпоративних Національних рад, представників чотирьох територій з особливим статусом та осіб, безпосередньо призначених главою держави, тобто імператором.
Утім, найбільший вплив — як у самій Австрії, так і за кордоном — справила саме книжка 1902 року. Хоч можна натрапити на думки з-поміж сучасних дослідників, що публікація 1918 року є остаточною версією праці або ж «останнім словом» Реннера з цього питання, проте немає жодних свідчень про те, що воно спричинило нову хвилю інтелектуальних дискусій — що й не дивно, з огляду на те, що Перша світова війна все ще тривала. По-друге, сумнівним є й те, наскільки сам Реннер був задоволений внесеними змінами. Очевидно, вони являли собою низку компромісів, покликаних відтермінувати — бо запобігти цьому на той час вже, мабуть, здавалося неможливим — розпад колись могутньої європейської імперії. Можна стверджувати, що саме праця 1902 року, написана за відсутності будь-якого зовнішнього тиску, найповніше відображає погляди Реннера на національне питання — і саме тому настав час нарешті представити її англомовному читачеві.
Біографічна довідка
Карл Реннер народився 1870 року в Унтертанновіці (чеськ. Dolní Dunajovice), невеликому містечку на півдні Моравії (нині — територія Чехії), неподалік від кордону з Нижньою Австрією. Хоча для 75% населення Моравії рідною мовою була чеська, місто Унтертанновіц було майже повністю німецькомовним. Походячи з незаможної селянської родини, Реннер, який відзначався хистом до науки, все ж зміг вступити на юридичний факультет Віденського університету. Серед його викладачів був Едмунд Бернацік, один із провідних фахівців імперії з права національностей, який згодом став суддею Імперського суду Австрії. Після завершення навчання Реннер працював бібліотекарем у парламентській бібліотеці Імперської ради. Як державний службовець, він, на той час уже переконаний соціал-демократ, не мав права брати участь у партійно-політичній діяльності. Саме тому свої ранні праці публікував під різними псевдонімами, найчастіше використовуючи імена Synopticus та Рудольф Шпрінґер; останнє, до речі, зазначено й на обкладинці цієї книжки. Лише після 1907 року, коли Реннера було обрано до Імперської ради за списком Соціал-демократичної партії, він почав публікуватися під власним ім’ям.
Біографи й коментатори Реннера зазвичай зауважують його звичку: після років наполегливої праці він міг раптово полишати чимало попередніх починань і, здається, більше до них не повертатися [8]. Так само склалася доля його ранніх теоретичних праць про національну автономію та перебудову імперії, яким він присвятив майже два десятиліття життя і які стали вагомим внеском у дослідження націоналізму та державотворення. Після розпаду Австро-Угорщини Реннер, очевидно, втратив будь-який інтерес до питань національностей, натомість цілком зосередившись на політичній діяльності, якою займався до самої смерті 1950 року. У сучасній Австрії Реннера радше пам’ятають як одну з ключових постатей у створенні Першої та Другої Австрійських республік — відповідно 1918 і 1945 року. Після падіння імперії він став першим державним канцлером новопроголошеної Республіки Німецька Австрія. Установчі збори свідомо включили слово «німецька» до назви нової держави: по-перше, вони вважали себе німцями за національною та культурною належністю, а по-друге, прагнули приєднатися до республіканської Німеччини, яка приблизно в той самий час постала як нова держава. Хоча самоідентифікація як німців і прагнення до об’єднання з Німецькою державою були характерні для більшості німецькомовного населення Австрії у 1918–1919 роках, пангерманські настрої Реннера були особливо сильними. Він також виразно підтримував аншлюс — приєднання Австрії до нацистської Німеччини — у 1938 році. Загалом ці пангерманські погляди, як і переконаність у перевазі німецької мови та культури, простежуються в його тогочасних теоретичних працях і неодноразово ставали предметом критики з боку його однопартійців-соціал-демократів. Щодо антиєврейських стереотипів у публічних виступах Реннера, то, на думку автора, їхнє періодичне використання радше відображало поширену в міжвоєнний період політичну риторику, ніж його особисті переконання самого. Якщо політичний хист Реннера та його щирі зусилля досягти компромісу із союзниками — вже як новопризначеного канцлера Австрії — заклали необхідні підвалини для успішного відновлення єдиної Австрії з руїн Другої світової війни, то його нездатність заохотити австрійських євреїв, які перебували у вигнанні, повернутися до країни, а також зволікання з реституцією єврейської власності є, безперечно, ганебними сторінками його політичної біографії.
Помітною була роль Реннера не лише як теоретика національного питання та австрійського політика, а й як діяча Соціал-демократичної робітничої партії (СДРП), яку він, однак, ніколи не очолював. СДРП, офіційно заснована 1889 року, у 1897 році була перебудована на федеративних засадах — з огляду на багатонаціональний характер австрійської частини імперії. Відтоді місцеві організації СДРП діяли як самостійні партійні структури, водночас зберігаючи — протягом більшої частини цього періоду — спільну парламентську фракцію та спільні профспілкові організації робітників. Два роки потому, 1899-го, партійний з’їзд у Брюнні (нині Брно, Чехія) ухвалив резолюцію з вимогою в майбутньому перетворити Австрію на федерацію національностей (нім. Nationalitätenbundesstaat).
Досі поширеною залишається помилкова думка, ніби Брюннський з’їзд включив нетериторіальну автономію до партійної програми. Тут варто внести ясність. Прийнята на з’їзді партійна програма навпаки передбачала територіальну перебудову імперії на основі утворень, окреслених за національною ознакою, і лише §4, присвячений національним меншинам у межах цих утворень, містив нечітко сформульовані положення про нетериторіальну автономію. Однією з причин такого хибного тлумачення є те, що Реннер вживає термін «федерація національностей» у двох різних значеннях. У рішеннях Брюннського з’їзду 1899 року йдеться про територіальні утворення, тоді як у книжці, переклад якої подано тут, — про федерацію національностей як корпоративно організованих груп. Ще одна поширена помилка полягає в тому, що питання нетериторіальної автономії під час дискусій на з’їзді нібито порушували Карл Реннер або Отто Бауер. Насправді на Брюннському з’їзді не було ні того, ні того: Реннера просто не делегували, а Бауерові на той час було лише 18 років. Із такою пропозицією натомість виступив делегат від південнослов’янської секції партії, словенець Етбін Крістaн, однак під час пленарного обговорення її відхилили. Ймовірно, певну роль на Брюннському з’їзді відіграли й неформальні ієрархії всередині партії, через які теоретичний внесок південних слов’ян зазвичай недооцінювали. Водночас радикальна, майже анархічна позиція, якої дотримувався Крістaн, різко контрастувала із загалом примирливою лінією австрійської соціал-демократії.
На відміну від положень класичного марксизму, австрійські соціал-демократи — попри постійний наголос на соціальній нерівності, зумовленій пануванням буржуазії в державному апараті, — аж ніяк не заперечували значення держави. Ба більше, австрійські соціал-демократи (передусім їхня німецька секція, а ще більшою мірою сам Карл Реннер, який належав до правого крила партії) виступали за збереження Габсбурзької імперії як політичного та економічного цілого. Саме через цю позицію Реннер отримав саркастичне прізвисько k.k. Sozialdemokrat — «цісарсько-королівський соціал-демократ» (k.k. — скорочення від kaiserlich-königlich,«цісарсько-королівський», було повсюдно вживаною абревіатурою в назвах державних установ Австрії).
Ідейна течія австромарксизму сформувалася в австрійській соціал-демократії на початку ХХ століття й проіснувала до середини 1930-х років. Не всіх членів партії можна вважати австромарксистами, проте всі австромарксисти належали до СДРП (точніше, до її німецької секції). Загалом вони менш догматично підходили до марксизму й виявляли більшу гнучкість у розв’язанні наявних соціальних та економічних проблем, ніж представники інших марксистських ідейних течій; можна сказати, що вони шукали «третій шлях» між дихотомією реформи та революції. Отто Бауер (1881–1938), правознавець, економіст і соціолог, був провідним інтелектуальним представником цієї групи. Серед інших її визначних представників були економіст Рудольф Гільфердінґ (1877–1941), філософ Макс Адлер (1873–1937) і, звісно, сам Карл Реннер — провідний теоретик австромарксизму в галузі права та політики.
Хоча імена Реннера й Бауера найчастіше згадують разом, їхні погляди далеко не завжди збігалися, а їхні стосунки загалом були непростими. Як уже зазначалося, усередині СДРП консервативніший Реннер тяжів до правого крила, тоді як Бауер був відомим представником лівого. Прагматичний Реннер майстерно володів мистецтвом політичного компромісу, тоді як запальний Бауер був більш схильний діяти рішуче, не надто переймаючись можливими наслідками. Ця виразна відмінність у темпераментах і політичних переконаннях часто ставала причиною гострих суперечок між ними, особливо в міжвоєнний період. Одним із постійних джерел таких розбіжностей було різне розуміння ролі держави та представницької демократії: Реннер зрештою визнавав її легітимність, тоді як Бауер вважав її репресивною. Водночас у питанні національностей їм було легко знаходити спільну мову. Обидва дотримувалися неесенціалістичного розуміння національності, розглядаючи її як явище, сформоване спільною історією, спільною долею і, найважливіше, спільною мовою та спільним простором комунікації. Власна праця Бауера з питання національностей — книжка під назвою «Питання національностей і соціал-демократія» (Die Nationalitätenfrage und die Sozialdemokratie) — вийшла друком 1907 року й невдовзі здобула широке визнання в марксистських колах у всьому світі [9]. Проте, попри вагомий внесок Бауера в теоретичне осмислення національного питання, його праця значною мірою спирається на модель Реннера, викладену в його книжці 1902 року, переклад якої представлено тут англомовному читачеві1Прим. ред.: йдеться про нове англомовне видання книги Реннера, вступ до якого українською мовою обліковано тут.
Наявні переклади та наукові дослідження
Праці Карла Реннера свого часу мали широкий резонанс. Як уже зазначалося, на початку ХХ століття більшість інтелектуалів могла читати публікації мовою оригіналу, тобто німецькою. Водночас соціалісти в Російській імперії прагнули розповсюдити його ідеї серед ще ширшої аудиторії. Важливу роль у перекладі книжки Реннера (як і інших його праць, а також робіт Отто Бауера) відіграли, зокрема, російські єврейські соціалісти, які не були марксистами у строгому сенсі, — серед них Марк Ратнер і Хаїм Житловський, які відповідно були близькі до Єврейської соціалістичної робітничої партії та Партії соціалістів-революціонерів. Уже 1909 року в Санкт-Петербурзі вийшов російський переклад (2010 року в Москві було опубліковано його відредаговану версію) [10].
Упродовж десятиліть після розпаду Габсбурзької імперії та тріумфального утвердження територіальних національних держав ідеї Реннера були практично забуті. Лише протягом останніх трьох десятиліть, позначених новою хвилею національних рухів і сепаратизму, почалося переосмислення ранніх ідей мислителя. Відтоді з’явилася низка важливих досліджень, присвячених нетериторіальній автономії, причому цього разу переважно в англомовному академічному середовищі. Важливими винятками є монографії Йоланти Жиндул (2000), Александра Осипова (2004) та Бьорріса Куцмані (2024) [11]. Якщо й далі дотримуватися алфавітного порядку, Джон Коклі, Марина Ґермане, Джон Гайден, Туве Маллой, Ефраїм Німні, Франческо Палермо, Левенте Салат, Девід Дж. Сміт і Балаш Візі стали ключовими дослідниками, завдяки яким відновився інтерес до концепції національного різноманіття, що ґрунтується на колективних правах груп [12]. Це відродження дослідницького інтересу спричинило появу низки нових докторських дисертацій [13]. Чимало науковців також долучилися до міждисциплінарного проєкту COST «European Non-Territorial Autonomy Network», у межах якого було опубліковано перший підручник із цієї теми [14]. Окремої згадки заслуговує Ефраїм Німні — за примітки до перекладів низки австромарксистських текстів, зокрема знакової статті Реннера «Держава і нація» (1899), а також за започаткування активної наукової дискусії про актуальність нетериторіальної автономії для сучасного світу [15].
Окрім згаданих вище російських перекладів (1909 і 2010), книжка Реннера понад століття не була перекладена іншими мовами. 2015 року вийшов іспанський переклад, проте не оригінальної книжки 1902 року, а її переробленого видання 1918 року, в якому автор зробив більше поступок принципу національної територіальності, не в останню чергу через обставини Першої світової війни — а війни, звісно, більше пов’язані з питаннями територіальності, ніж нетериторіальності [16]. Так само японські переклади зосереджувалися переважно на виданні 1918 року: 2007 року в Токіо було опубліковано повний переклад, тоді як окремі фрагменти книжки Реннера 1902 року, переважно з другого розділу, переклали ще 2005 і 2006 року та опублікували в Okayama Economic Review [17].
Висновок і короткий зміст розділу
Підсумовуючи, можна сказати, що, як і сто двадцять три роки тому, коли цю книжку було вперше опубліковано, її основна тема й нині залишається напрочуд актуальною для сучасних дискусій про національну належність, суверенітет і способи врахування етнічного різноманіття. Крім того, її новаторські ідеї про нетериторіальні, персональні форми об’єднання та автономії справили значний вплив на подальші дослідження національного питання. Ми щиро сподіваємося, що наша спроба донести до сучасного читача оригінальний голос Реннера, а також його вельми самобутні й сміливі ідеї, сприятиме подальшим теоретичним дискусіям, міцно заснованим на його первісному задумі.
[1] Наприкінці Першої світової війни він став першим канцлером незалежної Австрії, а після завершення Другої світової війни — канцлером, а згодом президентом країни. На цій посаді він залишався до своєї смерті 1950 року. Хоча саме Реннер від імені новонародженої Австрійської Республіки підписав Сен-Жерменський договір 1919 року, який забороняв об’єднання Австрії з Німеччиною, спочатку він підтримував таке об’єднання. Послідовно виступаючи за те, щоб після розпаду імперії Австрія та Німеччина утворили єдину державу — як і переважна більшість населення Австрії на той час, — Реннер грубо помилився в оцінці мінливої політичної ситуації й 1938 року також підтримав Anschluss, тобто приєднання Австрії до нацистської Німеччини.
[2] Цю статтю обсягом тридцять сторінок було опубліковано в англійському перекладі 2005 року. Див.: Renner, Karl. «State and Nation», in National-Cultural Autonomy and its Contemporary Critics, edited by Ephraim Nimni, 15–47 (New York: Routledge, 2005).
[3] Stourzh, Gerald. «The National Compromise in Bukovina», in Stourzh, Gerald. From Vienna to Chicago and Back: Essays on Intellectual History and Political Thought in Europe and America (Chicago and London: The University of Chicago Press, 2007), 179.
[4] Wolf, Lucien. Запис у щоденнику від 25 лютого 1919 року. YIVO Institute for Jewish Research, Papers of Lucien Wolf and David Mowshowitch, Folder 6. Іронія, звісно, полягає в тому, що, поки учасники Конференції — визначні діячі, які зібралися в паризькому готелі «Маджестік», де розміщувалася штаб-квартира британської делегації, — жваво обговорювали ідеї Реннера за обідом, сам Реннер, очолюючи австрійську делегацію, також перебував у Парижі, але як представник «ворожої держави» залишався під суворим наглядом на віллі в передмісті Сен-Жермен-ан-Ле.
[5] Kuzmany, Börries. «The Emergence of Ukrainian Minority Policies at the dawn of Ukrainian Independence, 1917–18», Europe-Asia Studies (2026); Liekis, Šarūnas. A State within a State? Jewish Autonomy in Lithuania, 1918–1925. Vilnius: Versus Aureus, 2003; Hiden, John. Defender of Minorities. Paul Schiemann, 1876–1944. London: Hurst, 2003; Smith, David J., Marina Germane and Martyn Housden. «‘Forgotten Europeans’: transnational minority activism in the age of European integration», Nations and Nationalism, no. 25/2 (2019).
[6] Схоже, особливо нетерпимим для Реннера було саме неробство: у своїх щоденних політичних публікаціях, де він різко критикував християнських соціалістів і німецькі буржуазні партії, він часто їдко називав парламент «Палатою неробства» — вживаючи цю назву як взаємозамінну з назвою «Палата привілеїв».
[7] Renner, Karl. Das Selbstbestimmungsrecht der Nationen. In besonderer Anwendung auf Oesterreich. Zugleich zweite, vollständig umgearbeitete Auflage von des Verfassers Buch «Der Kampf der österreichischen Nation um den Staat». Wien, Leipzig: Deuticke, 1918.
[8] Див., наприклад: Pelinka, Anton. «Karl Renner—a Man for all Seasons», Austrian History Yearbook, no. 23 (1992). https://doi.org/10.1017/S0067237800002915; Bullock, James. Karl Renner. Austria. Makers of the Modern World. London: Haus Publishing Ltd, 2009; Nasko, Siegfried. Karl Renner. Zu Unrecht umstritten? Eine Wahrheitssuche. Salzburg, Wien: Residenz Verlag, 2016.
[9] Bauer, Otto. Die Nationalitätenfrage und die Sozialdemokratie. Wien: Brand, 1907. Також доступний англійський переклад: Bauer, Otto. The Question of Nationalities and Social Democracy. Edited by Ephraim J. Nimni. Translated by Joseph O’Donnell. Foreword by Heinz Fischer. Minneapolis, London: University of Minnesota Press, 2000.
[10] Renner, Karl [Shpringer, Rudol’f]. Natsional’naia problema. (Bor’ba natsional’nostei v Avstrii). Translated by M. Braginskii and A. Brumberg. Introduction Ratner, M. St. Petersburg: Obshchestvennaia pol’za, 1909 [= Moscow: Krasand, 2010].
[11] Żyndul, Jolanta. Panstwo w Panstwie? Autonomia narodowo-kulturalna w Europie Srodkowo-wschodnej w XX wieku. Warsawa: Wydawnictwo DiG, 2000; Alexander Osipov. Natsional’no-kul’turnaia avtonomiia. Idei, resheniia, instituty. Sankt Peterburg: Tsentr nezavisimykh sociologikhicheskikh issledovanii, 2004; Kuzmany, Börries. Vom Umgang mit nationaler Vielfalt. Eine Geschichte der nicht-territorialen Autonomie in Europa. Berlin, Boston: De Gruyter, 2024.
[12] Coakley, John. «Approaches to the Resolution of Ethnic Conflict: The Strategy of Non-Territorial Autonomy», International Political Science Review, no. 15/3 (1994); Nimni, Ephraim (ed.). National-Cultural Autonomy and its Contemporary Critics. New York: Routledge, 2005; Smith, David J. and John Hiden. Ethnic Diversity and the Nation State: National Cultural Autonomy Revisited. Abingdon: Routledge, 2012; Malloy, Tove H., Alexander Osipov and Balázs Vizi (eds). Managing Diversity through Non-Territorial Autonomy – Assessing Advantages, Deficiencies, and Risks. Oxford: Oxford University Press, 2015; Malloy, Tove H. and Francesco Palermo (eds). Minority Accommodation through Territorial and Non-Territorial Autonomy. Minorities and non-territorial autonomy. Oxford: Oxford University Press, 2015; Coakley, John (ed.). Non-Territorial Autonomy in Divided Societies. Comparative Perspectives. London, New York: Routledge, 2017; Malloy, Tove H. and Levente Salat (eds). Non-Territorial Autonomy and Decentralization: Ethno-Cultural Diversity Governance. Routledge Studies in Federalism and Decentralization. Abingdon, New York: Routledge, 2021; Germane, Marina, Börries Kuzmany, and David J. Smith. «The theory and practice of non-territorial autonomy in Europe—A historical perspective», Nations and Nationalism, no. 31/2 (2025); Smith, David J. «National Cultural Autonomy in Diverse Political Communities: Practices, Challenges, and Perspectives», Nationalities Papers, no. 48 (2020).
[13] Aava, Timo. Minorities and the State. Non-Territorial Autonomy in Estonia in the Late Tsarist and Interwar Periods, 1900–1940. Unpublished thesis, University of Vienna, 2023; Adorjáni, Anna. Interpreting Non-Territorial Autonomy in Late Habsburg Hungary (1848–1918). Unpublished thesis, University of Vienna, 2023; Barbieri, Sara. National Minorities in Post-revolutionary and Soviet Russia (1917–1932). Theoretical Framework and Institutional Arrangements. Unpublished thesis, Università della Repubblica di San Marino, 2011; Goemans, Piet. Nations Without Nationalism. In Defense of National Cultural Autonomy. Unpublished thesis, Northwestern Italian Philosophy Consortium – Fino, 2017; Murata, Yuki. Revolving National Hierarchies: Ukrainians and Russians on the Banks of the Dnipro, 1905–1933. Unpublished thesis, University of Vienna, 2025; Schmidt, Tim Mathias. Sprachnationale Konflikte, Staatsreformdiskurs und Sozialdemokratie. Ein Vergleich zwischen den böhmischen Ländern und Belgien (1894–1938). Unpublished thesis, Ludwig-Maximilians-Universität Munich, 2010.
[14] Andeva, Marina, Balázs Dobos, Ljubica Djordjević, Börries Kuzmany, and Tove H. Malloy (eds). Non-Territorial Autonomy. An Introduction. Cham: Palgrave Macmillan, 2023.
[15] Renner, Karl. «State and nation», in National-Cultural Autonomy and its Contemporary Critics, edited by Ephraim Nimni. New York: Routledge, 2005, 15–47.
[16] Renner, Karl. Estado y nación – El derecho de las naciones a la autodeterminación. Translated by José Borja y Álvarez. Introduction and notes by Xavier Arzoz Santisteban. Madrid: Tecnos, 2015.
[17] Springer, Karl. «Kokka wo meguru Osutoria shominzoku no toso». In Okayama Daigaku Keizai Gakkai zasshi [Okayama Economic Review] 37, no. 3 (2005): 107–136; 37, no. 4 (2006): 431–443; 38, no. 1 (2006): 77–97. Translated by Yoshiki Ota. Renner, Karl. Shominzoku no jiketsuken: Tokuni Osutoria heno tekiyo. Translated by Yoshiki Ota. Tokyo: Ochanomizu Shobo, 2007.
