БРИТАНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА ПАРТІЯ: засадничі причини зростання правих радикалів, їх сучасна природа і перспективи

  • 15 грудня 2010
  • 13746
БРИТАНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА ПАРТІЯ: засадничі причини зростання правих радикалів, їх сучасна природа і перспективи

У цій статті я спробую надати цілісний аналіз Британської національної партії (БНП) як політичної організації та політичного руху. Почну я з розгляду її політичної еволюції після відколу від Національного фронту через довгий період неонацистського лідерства Джона Тиндала до нинішньої фази модернізації під проводом Ніка Гріффіна. Ця друга частина мого аналізу стосуватиметься причин відносного успіху БНП (який я розглядаю крізь призму факторів «попиту» і «пропозиції») і загального огляду можливостей, які існують для росту партії. Я доводжу, що в той час, як по всій Європі дослідження крайнього правого спектру лишається великою мірою неповним, є деякі показники (такі, як зближення поглядів найбільших партій, відносна «криза легітимності», можливо, також зв’язок з економічною кризою), які демонструють існування чималих можливостей для росту праворадикалів.

Цей погляд на сучасну траєкторію БНП також включатиме аналіз їх поточної ідеологічної природи. Тут я (окрім всього іншого) покажу, що, попри певні вдосконалення, в ідеях БНП й досі простежуються цілком фашистські мотиви і партія може бути визначена як расистська і «нативістська» (пізніше я поясню значення цього терміну). Врешті-решт, я розлого опишу, як має виглядати успішна прогресивна відповідь на підйом праворадикалів.

РАННІЙ ПЕРІОД

Прямим попередником БНП був неонацистський Британський фронт (сформований в 1967 році), який здобував більшість підтримки з міських пролетарських районів з високим відсотком імігрантського населення. [1] Оскільки Національний фронт втратив ініціативу через електоральний провал та внутрішню нестабільність, в 1982 році виникла БНП як відверто та радикально фашистська, расистська, антисемітська партія.

Вони проводили декілька своїх щорічних зборів до «днів пам’яті» в Йорку, місці жорстоких погромів проти євреїв у XII столітті, яке було представлене як історичне місце національного спротиву «чужинцям-лихварям». [2] Лідер БНП Джон Тиндал відкрито написав: «Своїми систематичними атаками на всю європейську культуру єврей забруднює і руйнує європейську душу. Якщо ж європейська душа і відродиться в нашій країні і по всій Європі, то тільки шляхом усунення хвороботворного мікробу серед нас». [3] На мітингу в 1962 році він навіть назвав євреїв «отруйними личинками, що харчуються тілом, яке загниває» [4], і підтримував тісні контакти з німецькими неонацистами. [5] Далі, в його памфлеті «Авторитарна держава» він цитує Протоколи сіонських мудреців і закликає атакувати демократію як «модерний фарс» євреїв, створений задля гарантії їх домінування.

Тиндал сформував «елітну» активістську організацію під назвою «Наконечник» на початку 1960-х, натхненний фашистськими (та нацистськими) парамілітарними формуваннями. Їх тренування включали симуляцію атак на башту в Сурреї, а також використання вибухівки. [6] Тиндал і нинішній голова БНП Нік Гріффін навіть мали зв’язки з італійськими правими радикалами, які перебували в екзилі в Лондоні. [7] Подібним підтвердженням зв’язків БНП з терористичною діяльністю є випадок з Ричардом Едмондсом, депутатом Тиндала, якого ув’язнили за пошкодження статуї Нельсона Мандели в Лондоні і якого також звинуватили в розповсюдженні понад 100 тисяч «Новин Голокосту», видання «Центру історичного огляду» (передові члени БНП), яке доводило, що Голокост є міфом. Також колишній командир молоді БНП і близький соратник Тиндала і Гріффіна, Тоні Лекомбер, був засуджений в 1986 за використання вибухівки. [8]

Авторитарна та фашистська суть і надалі проголошувалася всередині партійної організації, а спроби Тиндала встановити централізовану структуру прийняття рішень було покладено в основу єдиної виконавчої влади в особі голови партії. Подібним чином, БНП захищали ідею різкого зростання влади прем’єр-міністра (відповідно до унітаристської доктрини виконавчої влади) і навіть пропонували, щоб він обирався на невизначений термін. [9] Перші твердження принципів та політики БНП, звісно, йшли далеко за загальні крайні праві теми, такі як етнічна гомогенність, незалежна національна оборона, економічний націоналізм, закон і порядок і т. д.; також були включені такі радикальні шляхи як обов’язкова репатріація. Починалися вони так: «Імміграція в Європу неєвропейців… має бути усунена негайно, і ми повинні організувати масивну програму репатріації та переселення назад тих людей, які є неєвропейцями і вже проживають в цій країні». [10] Радикально права ідеологія партії була надалі виражена в передвиборчому маніфесті 1983 року, в якому зазначалося: «Революційний дух і метод повинні проникнути не лише в економіку, але й у весь апарат уряду та управління нацією, навіть в усе суспільство». [11]

Хоча певний змімікрований нацистський елемент в БНП Тиндала є беззаперечним (враховуючи прогерманський біологічний расизм і віру в теорію єврейської змови, а також диктаторські настрої та зв’язки з правими радикалами, тенденцію до «прямих дій», і зокрема відкрите поклоніння Гітлеру), партію водночас краще описати як амальгаму з неофашистського та неонацистського впливів, принаймні якщо ми слідуємо категоризації Роджера Гріффіна, яка визначає неонацистську ідеологію як жорсткішу і пряму копію чи емуляцію міжвоєнного нацизму. БНП, з іншого боку, вже належала до тих формувань, які представляли «оригінальні теми чи культурні ідіоми в основних міжвоєнних перестановках чи відкидали їх взагалі в ім’я цілком нових обґрунтувань». [12]

Існували різноманітні і суттєві відмінності між класичною нацистською та ранньою ідеологією БНП. Важливим відходом від копіювання нацистів була відсутність серйозних експансіоністських претензій БНП. Тиндал, в принципі, йшов супроти офіційної політики БНП, коли говорив про вимогу розширення «життєвого простору» і підтримував європейську реколонізацію Африки. [13] Однак багато типових фашистських та нацистських елементів лишилися, включно із вимогами національного «переродження», расової та культурної гігієни ( в т.ч. такими методами, як заборона гомосексуальності) і т. д. [14]

ФАКТОРИ ПОПИТУ

Аналіз зростання БНП і його можливих майбутніх перспектив також вимагає аналізу відповідних соціально-економічних умов та змінних, особливо тих, які стосуються електоральних мас. Ці фактори, поєднані з діями партії (сторона «пропозиції»), визначають кінцеві наслідки. Звісно, ці дві перспективи не повинні розглядатися в повній ізоляції одна від одної (враховуючи їх складну взаємодію), хоча ця класифікація може допомогти у виробленні більш зрозумілої і відповідної інтерпретації, що я і сподіваюся продемонструвати в ході цієї праці.

Фашистські та нацистські рухи не падають з неба і не є також результатом якоїсь фіксованої, статичної людської природи. Насправді, вони розквітають на брутальності сучасного життя і суперечностях капіталізму. «Виникнення тоталітарного уряду – це феномен всередині, а не назовні нашої цивілізації. Небезпека в тому, що глобальна, всесвітньо взаємозалежна цивілізація може продукувати варварів з самої себе, силуючи мільйони людей до життя в умовах, які попри зовнішній вигляд, є умовами дикунів». [15] В подібному аргументі Енцо Траверсо розвиває радикальнішу критику фашистської соціальної бази. Ці корені є не просто патологією, що розвивається проти лібералізму – для нього вони є суттю сучасного соціального ладу в «ліберальних спільнотах», «уявному світі» неоліберального соціального дарвінізму.

Я також охоплю його соціопсихологічні аргументи, застосовуючи їх щодо проблем неоліберальних соціальних та економічних умов. Але менше з тим, ширший аналіз конкретного матеріалу по суб’єктивних силах, що стоять за новітнім ростом британських крайніх правих, ще очікує свого написання.

Хорошим початком мого аналізу є вплив тетчеризму і подальша жорстокість неолібералізму з його соціальним дарвінізмом, соціальними дислокаціями (руйнація виробничого сектору, безробіття…), колапс систем безпеки і солідарності, аномія, масова фрустрація, ширша культурна і соціальна бруталізація і т. д. Тетчер керувала відродженням соціально недбалої, підвищено централізованої, репресивної та мілітаристичної авторитарної держави. Принципово безособові, індиферентні характеристики пост-кейнсіанських бюрократій, їх зневіряючий і антидемократичний вплив розчинив егалітарні соціальні цінності і – дещо парадоксально – часто працював на делегітимізацію автентичних принципів демократії.

Деякі з економічних та соціальних причин, які важливі для розуміння зростання популярності крайніх правих, включають проблеми урбаністичного розкладання, руйнації соціального житла під владою як консерваторів, так і лейбористів, «культуру хуліганів» (різноманітні форми молодіжного вандалізму, злочини проти власності та фізичне насильство, здебільшого в робітничих та бідних районах) і т. д.

Неоліберальна, турбокапіталістична руйнація ідеї прогресу повернула глибокий цинізм і дезорієнтацію в громадське життя. Цей жорстокий соціальний дарвінізм формує кістяк антигуманних політичних проектів. Нігілізм щодо природи людини зробив дегуманізацію людини легшою. Окремо взяті системи іміграційного контролю та покарання сприяють зовнішній маніфестації насильства, слугують посиленню його легітимації. Сучасна система в’язниць, зокрема, потужно легітимує принцип цапа-відбувайла, жорстокої об’єктифікації і відвертого садизму. Вона діє через ураження певних груп людей, яких потрібно достатньою мірою очорнити, аби загальна маса населення не турбувалася про те, що з ними відбувається. Риторика та ідеологія, які стосуються «божевільних» або «збоченців», є яскравим повторенням демонології в нацистському стилі. «Легітимація жорстокості проти демонізованого внутрішнього ворога підводить нас ближче до серця фашизму». [16]

Піднесення консервативних та реакційних економічних, політичних та ідеологічних сил зрезультувало в «простір вигаданої та нафантазованої іншості, образ якої був створений для виправдання власних цінностей та форм домінування». [17] Сучасне домінування неоліберального корпоративного капіталізму і його дедалі більш авторитарна держава, як і мілітаристичний та імперіалістичний характер глобальних відносин, – всі вони докладаються до «радикального відкидання принципу рівності». [18]

Фактично, всі нинішні вороги БНП – «ті, що не піддаються асиміляції», культурно суперечливі іммігранти, «невдячні» і «варварські» мусульмани, «збоченці», «нелюди-терористи», «підступні політкоректні ліві» тощо – є яскравими конструктами мас-медіа, лобістських груп та політичних еліт. Переконаний, що фашисти та нацисти прагнуть радикалізувати ці конструкти, щоб радикалізувати форми їх «рішень», наприклад, заклики до репатріації чи навіть більш драконівських покарань, повернення смертної кари, мілітаристські кампанії та виражену ісламофобію (у протиставленні до дещо поміркованіших форм мейнстрімної дискримінації, прихованих тортур, замовних вбивств та «випадкової» загибелі цивільних в Іраку, Афганістані чи ще десь). Наявна терористична «війна проти тероризму» включає «надзвичайні процедури» – йдеться, наприклад, про в’язниці (такі, як Абу Грейб та Гуантанамо), де тисячі утримуються без суду і без захисту від тортур. Окрім того, існує чимало інших інцидентів радикальної дегуманізації, зокрема, жахливий приклад початку Афганської війни – різня в Дашт-І-Лаілі, в якій Абдул Рашид Достам, співробітник ЦРУ і нинішній головнокомандувач армії Карзая, виступав координатором, і за якою спостерігала вся Америка – вбивство 2000 талібів та підозрюваних в’язнів Талібану, задушених у контейнерах для перевезення вантажів, де їх тримали днями без їжі та води. [19] Модель не нова: «знецінення людського життя супроводжувалося дегуманізацією ворога, ідея, що розповсюджувалася військовою пропагандою, пресою і шкільною літературою. (…) Націоналістична пропаганда полишила усі раціональні аргументи щодо причин та виправдання конфлікту, а замість того апелювала до почуття належності до спільноти, яка піддається зовнішній загрозі, закликаючи до тотальної, сліпої згоди. Ворог завжди усвідомлювався в рисах ворожого «виду», систематично описувався як «варвар». [20]

Ближче до своїх батьківщин, через Європу з її «любов’ю до свободи» і саму Британію, сотні «нелегальних мігрантів», серед яких багато дітей, – поки я пишу це – активно переслідуються, арештовуються під час «світанкових рейдів», депортуються в прискореному порядку або утримуються під вартою в таких собі тоталітарних концентраційних таборах («центрах утримання під вартою»); вони позбавлені основних політичних та більшості інших прав людини, іноді ув’язнені роками, охоронці їх часто б’ють, регулярно перевозять та депортують як худобу. [21] Арендт зазначала про подібне явище: «Один із можливих способів для виміру рівня тоталітарної інфекції – це спосіб використання урядом свого права на денаціоналізацію (…). Але слід мати на увазі, що важко знайти країну на Континенті, яка б не ухвалила в період між двома війнами (…) нових законів для позбавлення від небажаних жителів у будь-якій кількості в будь-який момент». [22]

Крім того, процеси швидкого розширення британської тюремної системи із супутніми процесами дегуманізації, послабленого авторитаризму, головного принципу насильницької об’єктивізації та відчуження, які притаманні поняттю карального стримування, криміналізація окремих спільнот (зокрема, етнічних), проблематизація нижчого робітничого класу молоді та класу «люмпенів/позакласових елементів» і «залізна» логіка, яка особливо помітна в поняттях довгострокових та довічних ув’язнень (в основному задуманих у термінах «позбутися соціального бур’яну»), зростання і зміцнення праворадикалів авторитарної і антигуманістичної тенценцій на сучасному Заході та у британському соціумі. Парадигма в’язниці з її принципами обмеження, дегуманізації утримуваних, з її режимом, призначеним для вимучення та дисциплінування людей та для нав’язування ієрархії і адміністративної доцільності – все це в кінцевому результаті призвело до концентраційних таборів у тоталітарних режимах. [23]

Важливий функціональний аспект цієї репресивності включає особливості британської політики моральної паніки (часто представляється як підтримувана «лівими» або «ліберальними» медіа, такими як Guardian), занепокоєння з приводу занепаду і злочинів, що призводять до знаходження цапа-відбувайла [24] та підвищення рівня соціального контролю, державної влади та репресій. Постійна присутність медіа, «громадськості» і лобіювання груп тиску більш жорстких вироків і посилення нагляду активізують нормалізацію масового насильства.

Однак постановку антиімігранського питання на порядок денний було вперше здійснено в сучасному британському політичному житті через серію антиіммігранських виступів Еноха Пауелла і Маргарет Тетчер. У той же час, консолідація її Нових Правих «авторитарного популізму» і «народного капіталізму» прийняла естафету від крайніх правих.

Три десятиліття потому розпочалося «полювання на відьом» – проти «фіктивних шукачів притулку в божевільні» та іммігрантів, які, як і раніше, проводяться регулярно правими мас-медіа, таблоїдами, такими, як the Sun, News of the World, Daily Mail, популістськими радіостанціями, а також провінційними ЗМІ. Наочний приклад: редакційна стаття у Dover Express (1 жовтня, 1998) написала про осіб, які шукають притулку як про «людські стічні води». Тема Daily Star (4 квітня, 2000) звучала таким чином: «Геть сволоту!» Основні політичні актори брали участь в цьому, допомагали в підготовці цих шкідливих тенденцій. Наприклад, консерватори в травні 2000 поклали в стратегію своєї передвиборчої агітації на місцевих виборах питання божевілень. Вони задекларували, що всі нові особи, які шукають притулку, мають бути поміщені у т.зв. «місця безпеки». [25] Основні національні газети, такі як Daily Mail і Daily Express брали участь у щоденних зусиллях по створенні стереотипу шукачів притулку як «шахраїв», «шкурників», «ґвалтівників» і тому подібне. [26]

Це прозвучить дещо іронічно (враховуючи основні фактори), але процеси партійного розпаду (спад партійної ідентифікації та зниження рівня політичної довіри), схоже, тільки посприяли зростанню правих. Відповідно до даних 2005 року моніторингу “Євробарометр”, тільки 14% респондентів із Об’єднаного Королівства довіряли політичним партіям [27], і останні політичні скандали лише поглибили кризу політичної легітимності. Наводячи дані Європейського соціального моніторингу 2002 року, Норіс вказує на те, що «показники довіри до інститутів і соціальної довіри довели свою сильну взаємозалежність із рівнем підтримки радикально правих, очікується рух до ще більш негативних результатів». [28]

Зростання крайніх правих в Європі було загальноприйнятним з огляду на зближення основних партій, які взяли курс на неоліберальну політику, нерегульований ринок, слабкий соціальний захист та сильну державу з репресивним ухилом. [29] Однак партійне зближення як фактор зростання крайніх правих не є автоматичним і не є миттєвим. Це підтверджується електоральним фіаско праворадикалів на початку і в середині 90-х, незважаючи на прийняття новими лейбористами консервативної економічної та соціальної програм. Самим лише партійним розпадом також не можна пояснити те, що крайні праві партії обов’язково мають отримати зиск від цього процесу.

Особливо важливим аспектом партійного зближення (з точки зору зростання крайніх правих), здається, є ступінь наближення партії до центристської позиції. [30] В контексті Британії те, що Консервативна партія перепозиціонувалася в бік центру (під час керівництва Девіда Кемерона в партії) – без сильного відходу від жорсткого лібералізму – відкрило простір БНП для зростання. На додачу до інших факторів, таких, як подальша дискредитація Лейбористської партії поміж робітничого класу, який почав розуміти, що партія перестала репрезентувати їхні інтереси, разом із продовженням неоліберального структурного насильства і впливом популістських ЗМІ правого спрямування, а також внутрішніми змінами в організації і стратегії БНП, недавнє зростання БНП співпало із пониженням рейтингу Консервативної партії, більш традиційною правою риторикою останніх її лідерів, таких як Вільям Хейг, Іен Дункан Сміт та Майкл Ховард. На додачу, противники перетворення партії в еліту – робітничий клас – закликав БНП до того, щоб вони залишалися поза межами союзу з консерваторами, перемогли на загальних виборах, і так само не утворювали коаліцію із лібералами, які могли б скористатися із критики БНП. Небажання консерваторів (і неможливість через коаліцію) брати участь в повномасштабному антиіммігрантському виступі (оскільки вона зорієнтована на більшу кількість голосів і умиротворення своїх членів) залишає ксенофобію прерогативою БНП.

Основна увага перейшла на позицію правих з різних питань. Відбулося сильне зростання антиіммігрантських настроїв британського населення. [31] На відміну від інших європейських країн, респонденти Об’єднаного Королівства ставили проблему імміграції на перше місце серед інших (таких, як тероризм і злочинність). [32] Незважаючи на ментальні відмінності, які завжди мають місце, «чи буде хтось кидати бюлетень до скриньки за праворадикальну партію, визначалося негативними почуттями до емігрантів, біженців та мультикультуралізму, навіть після попереднього контролю соціального походження і політичної довіри. Ставлення до культурного протекціонізму виявилося набагато більш значущим фактором підтримки праворадикалів, ніж економічна політика». [33] Це може частково підтвердити поширення тренду (до недавнього часу, як мінімум) переходу з політичного класу питань до концептів постматеріальних, хоча актуальність економічних питань у відношенні до расистських в конструкції антиімміграційих настроїв є недостатньо дослідженою. Видається неконтроверсійним, однак, що ситуація «обмежених ресурсів» (високе безробіття, низькі зарплати тощо) веде до зростання антиімміграційних настроїв. [34] Остання кампанія «Британські робочі місця для британських робітників» і страйк на нафтопереробному заводі в Ліндсі говорять самі за себе. Тим не менше, існують значні відмінності між виборцями БНП з точки зору їх основних проблем (тобто ідеологічні проти протестних, прагматичних і клієнтелістських голосів). Цілком імовірно, що існують в багатьох випадках труднощі у відношенні матеріальних і нематеріальних факторів. Це питання може бути краще проаналізоване за допомогою конкретних емпіричних застосувань концепції «когнітивного дисонансу».

Страх спаду мобільності і втрати соціального статусу призводять до ерозії соціальної довіри, заохочують до пошуку цапа-відбувайла і авторитарних рішень щодо тих, хто більше постраждав в переході до пост-фордівського неолібералізму. «Екстремістські рухи мають багато чого спільного. Вони апелюють до невдоволених та психологічно безпритульних людей, з особистими невдачами, соціально ізольованих, в економічній небезпеці, неосвічених, простих і авторитарних осіб». [35] Соціалістичні та комуністичні гасла маргіналізованих і дискредитованих лівих, фрагментовані та слабкі соціальні рухи, небажання “соціал-демократів” і консерваторів звертатися до проблем економічної нерівності і соціальної нестабільності, прагнучи мінімального спільного знаменника з максимальним залученням голосів – усе це, здається, закріпило цю електоральну «нішу» для крайніх правих у Британії. Проте необхідно проаналізувати цю виборчу соціальну базу крайніх правих на прикладі окремих виборів, оскільки загальний аналіз крайніх правих в Європі призвів би до більш складних висновків, які часто виходять за рамки поширених стереотипів. [36]

На противагу стереотипу (популярному у вульгаризованих марксистських течіях) щодо однорідного середнього класу фашистського соціального профілю, саме клас робітників з колективною ідентичністю, класовою свідомістю, організованістю (а не просто економічне становище робітників) забезпечує можливість для проникнення правих у робітничі маси. Історичні свідчення підтверджують, що робітничий клас фашистів виник із непрофспілкової частини ринку праці. [37] Існує важливий історичний урок щодо цього, який варто запам’ятати: «Відносний дефіцит робітничого класу фашистів має місце не через деякий імунітет пролетаріату до  націоналізму та етнічних чисток. Це краще пояснити через «імунізацію» і «конфесіоналізм»: ті, хто вже активно з покоління в покоління бере участь у багатьох субкультурах соціалізму з його клубами, газетами, союзами і мітингами, вже просто недоступні для інших». [38] Неоліберальне руйнування згуртованого робочого класу і переконливої лівої альтернативи відкриває можливості для критики сучасними крайніми правими. В Британії і Європі, як видається, збільшується довіра робітничого класу до крайніх правих. [39] Але, можливо, частина «середнього класу» ще досі найвразливіша до крайньо правої пропаганди, враховуючи відносно ізоляційний та дезорганізаційний соціальний експеримент «третього шляху» між капіталізмом і працею, вона відчуває необхідність артикуляції своїх економічних та соціальних потреб і невпевненість в класових термінах. Це також лише попередній висновок доповіді Демократичного Аудиту (think-tank на базі Університету Ессекс), в якій обмежене коло емпіричних досліджень показує, що нижчі середні класи показують вищі рівні підтримки БНП. [40]

Нинішня економічна криза несе суперечливі наслідки для робітничого руху. З одного боку, загрози і реальність зростання безробіття, досить імовірно, негативно позначаться на активності профспілок і обмежуватимуть юніонізацію, а отже, знизять вплив профспілкової культури і організації (в деяких секторах) як «фортеці» проти впливу крайніх правих на робітничі маси. З іншого боку, активність робітничого  руху, імовірно, збільшиться, що може навіть допомогти навернути багатьох робітників. Однак, особливо із загрозою мейнстримних партій існує небезпека повороту в напрямку правого популізму [41], і важливість політичного «суб’єктивного моменту» має першорядне значення. Крім того, економічне крило прогресивних рухів може закінчити небезпечною поразкою, якщо профспілки не зможуть або не захочуть змінити шовіністичний клімат серед робітників, який спостерігається зараз, чи навіть допоможуть спрямувати ці настрої через конкретні організації та заходи. Замість того, щоб налаштовувати робітників проти робітників, профспілки повинні зосередитись на реальних винуватцях: корпоративних елітах, які беруть участь в «режимних купівлях» з метою підірвати оплати та умови праці.

Багато в чому в результаті відмови лейбористів від актуалізації класової політики, серед робітників соціальна база цієї партії скорочується (особливо після пост-тетчерівського періоду зменшення ейфорії), тоді як частка середнього класу серед їх членів зростає. [42]) Первинна реакція партії лейбористів на цей феномен і на загальну ситуацію спаду підтримки серед робітничого класу була близькою до того, щоб підкреслити свою «жорстку» позицію щодо імміграції та ще більше, виходить, узаконити правий фанатизм. Ця ідеологічна позиція справила сильний вплив на громадську думку щодо питань імміграції. Як зазначав кандидат БНП Саймон Дарбі в Дадлі, «позиція за позицією, день у день, притулок це, притулок те. Так що у нас тепер є розкішна можливість стукати у двері людей щодо основного питання дня». [43] Загалом, Консервативна партія  на папері і на словах наслідувала БНП як в Дадлі, так і Броксборні, навіть якщо у Броксборні взагалі не було шукачів притулку. [44]

В будь-якому разі, зростання популярності БНП збіглося в часі із посиленням партійно-політичної і таблоїдної антиіммігрантської пропаганди. Як Нік Гріффін сказав Guardian: «Проблема шукачів притулку була дуже важливою для нас… Було досить весело спостерігати за міністрами і депутатами, які грали в расову гру в набагато жорсткішій формі, ніж це будь-коли робили ми. Це питання легітимує нас». [45] Взагалі-то, партійно-політична еліта і британська преса, така, як Sun і News of the World, стали батьками сучасної «прийнятності» фашизму в Британії. Навіть ідеали євгеніки (наприклад, стерилізація людей, «непридатних мати дітей») регулярно поширюються в таких передачах у ЗМІ, як шоу Джеймса Уейла на радіостанції Talk Sport, поряд із публікаціями БНП. [46]

МОДЕРНІЗАЦІЯ БНП

БНП і сучасне британське суспільство, схоже, зустрілися десь на півдорозі. Щойно соціальний клімат став зміщуватися вправо, партія під керівництвом Ніка Гріффіна розпочала процес політичної освіти, яка включала вивчення іноземних партій та рухів, таких як французький Національний фронт та італійський Національний альянс. Основні інновації стосувалися професіоналізації організаційних моментів, руху в напрямку командного стилю політики і ідеологічного оновлення партії з метою уникнути громадського осуду. Останнє спричинило відмову від прямої антисемітської і відкрито расистської пропаганди, а також концептуалізації понять націоналізму, авторитарної ідеології загалом, проблем і упереджень британського суспільства. Крім того, існують значною мірою незалежні расистські та ультраправі групи, такі як більш відома «Англійська ліга оборони» (English Defence League, ідеологічний противник БНП), а також розвиваються аудіозаписуюча компанія БНП Great White Records, профспілка «Солідарність», що перебуває наразі в зародку, щорічний “червоно-біло-синій фестиваль” (Red, White and Blue festival), нещодавно створені Християнська рада Британії (Christian Council of Britain) і Асоціація британського колишнього персоналу в сфері послуг (Association of British Ex-Services Personnel) тощо.

Ця модернізація не відбулася легко, вона зайняла близько двох пронизаних виборами десятиліть до закінчення панування Тиндала в БНП. Нік Гріффін особисто належав до радикальних ультраправих і довгий час критикував прагнення до політичної легітимації, уникав участі в реформістському, антиекстремістському напрямах в БНП. Маючи репутацію «друга «бут-бойз» і скінхедів», [47] Гріффін був також відомий пропагандою заперечення Голокосту [48]. Зміна його поглядів відбулася в зв’язку зі збігом кількох факторів, таких як успішний досвід реформування правих у Франції та Італії, вдала «базована на громаді» кампанія БНП у Мільвалі і звинувачення в розпалюванні расової ворожнечі, з якими Гріффін зіткнувся у 1998 році. Брюс Крауд, керівник південно-західного регіону БНП, таким чином охарактеризував одну із основних проблем партії: «Хто знає, як багато членів та виборців були втрачені протягом багатьох років через фотографії з Джоном Тиндалом у неонацистській формі?». [49] Партія під керівництвом Гріффіна почала визнавати необхідність відходу від старого, непопулярного та конфронтаційного стилю політичних акцій, таких, як «марширування і зростання» (яка викликала сильні антифашистські реакції та часті зіткнення), вибирати тактику на користь виборчої кампанії «від дверей до дверей», прямо комунікувати з виборцями.

Останні дві декади були охарактеризовані певним зростанням підтримки радикальних правих по всій Європі, що збіглося в часі з підйомом та стабілізацією неолібералізму. Результати виборів крайніх правих зросли втричі. [50] Таким чином, під керівництвом Ніка Гріффіна БНП стала найуспішнішою ультраправою партією в британській історії. Вона збільшила свою частку в виборах до Європейського парламенту від 1,1 відсотку (трохи більше 100,000 голосів) в 1999 році до 4,9 відсотків (808,000 голосів) в 2004 році, і знову стрибок вгору – 6,2 відсотки (943, 000) у 2009. Крім того, підтримка БНП на загальних виборах зросла із трохи більше ніж 35,000 в 1997 році до більш ніж 192,000 у 2005. [51] Партія ставала значною силою на локальному рівні в місцевостях навколо Англії (за точковим принципом, в малих містах, загалом невеликим відсотком), включаючи такі міста як Бентлі (місто страждає від деіндустріалізації, соціально-економічного занепаду і високого рівня злочинності, а також проблем навколо надання фінансової підтримки азійській спільноті тощо), Олдхем (у зв’язку з т.зв. «расовими заворушеннями», спровокованими БНП, і расистською програмою «Рівні права для білих Олдхему»), а також Беркінг і Дегенхем, переважно білі області навколо Лондону. Раніше північно-західна Англія була регіоном впливу лейбористів.[52] З цього не випливає, що прихильники лейбористів змінили свої переконання. Навпаки, моніторинг, який проводить Демократичний Аудит, показує, що «БНП отримує свою електоральну підтримку від всіх трьох найбільших партій, а не тільки лейбористів, найбільше забирає голосів в консерваторів і найменше – в лейбористів» [53]. На місцевих виборах у 2008 році БНП виборола 55 місць для своїх представників в різних регіонах, і навіть отримала місце в Лондонській Асамблеї. Перемога БНП на додаткових виборах у Стенлі, графство Кент, підтвердила зростання географічного ареалу прихильності до неї. Відповідно до дослідження Демократичного Аудиту в 2006 році, 18-25 відсотків населення збиралися голосувати за БНП [54]. В той же час, виборчі невдачі популістів консервативної Незалежної партії Сполученого Королівства (НПСК), що активно протестує проти зростання ролі ЄС, на попередніх місцевих виборах могли допомогти в стабілізації електоральних можливостей БНП, і навіть відкрити новий простір для зростання партії, особливо тоді, коли моніторинги громадської думки констатували наближеність двох основних партій та їх зрощення в уявленні виборців.[55] Більше того, увага ЗМІ була непропорційною відносно висвітлення інших політичних сил і прикута до зростання електоральної потужності БНП. Маргінальність породжує маргінальність, тоді як успіхи БНП нарощують їх ресурси (зокрема громадське фінансування, політичний патронаж, навіть висвітлення в ЗМІ в період між виборів), легітимацію та амбіції, а також роблять внесок у підсилення їх апетитів у великій політиці. Ось чому успіх БНП на нещодавніх виборах до Європейського парламенту, де їй вдалося утримати два місця за пропорційною системою виборів, є особливо дивним. Анти-ЄС-івський імідж НПСК сприяв неочікувано високим результатам цієї партії на виборах, втім, прорив БНП є значно страхітливішим, оскільки маса їх потенційних виборців із робітничого класу поки що утрималася від голосування на європейському рівні. Паралельні місцеві вибори в 2009 році підтвердили, що для зростання НПСК та БНП у Британії є ще чимало місця.

Водночас, партія не стала успішною у питанні збільшення числа активних членів, і її база підтримки залишається в основному пасивною, хоча нова політика комунікації з громадами може допомогти їй у вирішенні цієї проблеми. Більше того, результати виборів для БНП мають тенденцію бути кращими при нижчій явці на вибори, і навіть такі методи заохочення явки на вибори, як поштові бюлетені, виявилися ефективними в боротьбі з БНП. [56]

Зокрема, дало тріщину стабільне зростання партійної підтримки на останніх загальних і місцевих виборах, проведених в травні 2010. БНП втратила свої 26 з 28 місць, що їх утримувала. Отримавши 6,4% на національних виборах в Європейський парламент у 2009, вона досягла лише 1,9% на загальних виборах. Однак, вона і має деякі місцеві дуже високі результати, як і збільшення успіхів на місцевих та загальнонаціональних виборах, де кількість їхніх голосів сягає 563,000. [57]

Вибори ознаменували загальне відродження основних партій, які – за посередництва боротьби лейбористів та консерваторів, відносно високої явки виборців та введення теледебатів основних трьох партійних лідерів – вичавили інших, менших суперників. Більше того, масивна антифашистська кампанія, яка координувалася ініціативою «Надія замість ненависті», а також внутрішні чвари, публічні скандали та порушення у виборчій кампанії, і загальна блокада проти несистемних партій створена мас-медіа, – все це дало наслідком слабкі результати БНП.

Незважаючи на це, маніпулятивний (хоча і не цілком штучний) поворот до спрощеної і менш небезпечної, популістичної праворадикальної риторики може бути важким для подолання. Відмовившись від словесного екстремізму, БНП спробувала стати менш страшною звичайним виборцям: «щоб обмежити наші короткострокові амбіції (…) це не спроба продатися, це єдиний можливий крок в напрямку до нашої кінцевої мети (…) ми маємо в будь-який час бути готові представляти їх (виборців) з обличчям поміркованої резонності» [58] Справді, лідери БНП стали малюватися в фарби звичайного націоналізму на кшталт «Британії Черчілля». [59] Це забезпечило захист від публічних звинувачень у расизмі, також лідери виступали проти «політики відповіді на антибілий расизм». [60] Отже, популізм БНП подібний до стилю місцевих груп на кшталт «Рука допомоги» (наприклад, в Тіптонській Зеленій палаті Сендвела), яка піднімала питання проблем околиць: кримінальної ситуації, сміття, проблем житла та «позитивної дискримінації» і т.п. У листопаді 2008 року стався витік інформації, і світ побачив список учасників партії, який показав, що все зайшло далі неофашистської субкультури. Список складався з більш ніж 12 тисяч імен, ставив під підозру щодо фашистських нахилів значну кількість освічених людей, випускників вищих навчальних закладів, та виявляв Йоркшир як оплот членів БНП, які проживають у Ланкаширі, Есексі, Північному Мідленді, Кенті, Лондоні та Лестерширі.

ІДЕОЛОГІЯ СУЧАСНОЇ БНП

Важливо не помилитися «в обережнішому напрямі», коли ми оцінюємо, чи організація перестала бути (нео)фашистською. За словами Федеріко Фінкельштейна, «використовуючи метафору Соссюра, фашизм слід розуміти як специфічний код, мову політичної інтерпретації і дію, яка містить в собі мінливий набір ознак, прикріплених до менш ковкого означення (…) «Комуна Фондо», фашистське первинне уявлення про світ, є важливішим за контекстуальні практики чи презентації стратегій». [61] Дискусійним питанням є, що мається на увазі та чим «Комуна Фондо» дійсно є, який ступінь і комбінація складових елементів повинні бути для виправданого використання даного опису. Шміттівський концепт фашистської політики поділу на «друзів-ворогів», який акцентує увагу на фашистській мобілізації проти (дегуманізованих) внутрішніх і зовнішніх ворогів, є кориснішим у визначенні коренів фашистської політики всередині сучасних «демократичних» суспільств, ніж для вимогливого розрізнення дійсних фашистських ідеологій, рухів та режимів. Як я вже показував, сучасні західні суспільства в більшості своїй досі функціонують в концепті «Інші», і взагалі-то знайомі з радикальною дегуманізацією. Крім того, розвинені капіталістичні (особливо неоліберальні) суспільства значною мірою відмовилися від гуманістичної та егалітарної нормативності, часто залучаючи ультранаціоналізм (наприклад, Сполучені Штати) тощо. Тому я стверджую, що основною відмінністю між ідеологічними факторами, які відрізняють фашистське суспільство від інших, є: по-перше, тоталітарна ідеологія та практика злиття держави з громадянським суспільством шляхом запровадження державної влади у відносинах між різноманітними громадськими і приватними соціальними інституціями; по-друге – прихильність до насильства як мети (а не лише засобу); і по-третє – «революційний», радикальний протест проти еліти, позбавлений прогресивних ідеалів народного суверенітету і егалітарного демократичного конституціоналізму. Однак, знову постає питання про конкретні ступені, оскільки подібні тенденції існують (різною мірою) в більшості суспільств. Останній аргумент взагалі важко оцінити, особливо з огляду на горезвісно відому революційну риторику і історичні свідчення про фактичні фашистські режими, найбільш відомі з яких (італійський та німецький) прийшли до влади конституційно, а не шляхом повстання. Здавалось би, демократичні тенденції пояснення «загальної волі» з правим ухилом, які я найближчим часом розгляну, ще більше ускладнюють завдання. У будь-якому випадку, якщо, за визначенням Роджера Гріффіна, пангенетичний ультранаціоналізм підпадає під «фашистський мінімум» [62] , і його достатньо для означення політичного актора як «фашистського», то БНП цілком підпадає під цю категорію. Особисто я не переконаний, що такі аналітичні інструменти і терміни можуть нас дуже далеко завести теоретично.

Часткове представлення насильства як «об’єкта політичної волі» [63] лишається індикатором для аналізу сучасної БНП. Це позитивне представлення насильства проявляється в захопленні минулою мілітаризованістю, арміями минулої доби, зброєю, битвами і т.д. в публікаціях БНП, так само, як в напружених стосунках між партійними течіями реформістів і «політичних солдатів» та збереженні елементів БНП серед футбольних хуліганів. [64] У деяких місцевостях, де БНП отримала місця в радах, було відзначене тривожне зростання кількості нападів на расовому підґрунті. [65]

У будь-якому випадку, залишається очевидним, що повноцінний фашизм продовжує збиратися навколо БНП, а всередині партії продовжує існувати напруженість у стосунках між неофашистами і більш поміркованими популістами-праворадикалами. Це свідома позиція з боку партійного керівництва, спрямована на диференціацію рівня ідеологічної обробки у відповідності з різними рівнями членства в партії (кадри проти нових членів партії «на папері»). [66] Ці відмінності, однак, здається, повинні бути подоланими через деякі спільні точки дотику. Зокрема, це включає відмову від Просвітлення. «Ми боремося проти ліберальних генів, які руйнівно сидять в жилах нашого народу». [67]

Важливо пам’ятати, що фашизм (і неофашизм) є динамічним концептом, відкритим для різних перестановок і навіть нібито випадкових, тимчасових відмов від деяких фіксованих зовнішніх проявів «фашистського мінімуму». Крім того, комбінація у БНП різних крайніх правих орієнтацій не є незвичною для партій такого роду. Італійський Національний Альянс (нещодавно об’єднався із «Вільним Народом» Сильвіо Берлусконі) був одним із випадків. Хоча він складався із «поміркованих» правих партій, а проте в ньому містилася значна частина фашистських членів, і нещодавно партія навіть розширила свою виборчу стратегію таким собі відродженням «районних дружин». Навіть багато з представників середньої ланки партійних чиновників відверто позитивно оцінювали режим Муссоліні. [68] Ці ідеологічні розбіжності можуть, однак, нести насіння внутрішньої саморуйнації. Ідеологічні розколи у БНП ніколи не заходили надто далеко. Наприклад, Нік Гріффін і «стара гвардія» можуть наводити аргументи на користь очищення національної культури шляхом повернення до класичного мистецтва і відмови від «декадентських» модерну і постмодерну [69] , але це суперечить скінхедському «white noize» – музичному напрямку – і сучасним смакам молоді БНП.

Можливо, найбільш точно буде уявити собі ідеологію БНП як таку, яка містить в центрі етнічний (або етноцентричний) націоналізм, на відміну від державного націоналізму, в якому підкреслюються «політичні», «територіальні» аспекти, вірність державі, що стоїть над етнічними і культурними проблемами. Етноцентризм включає етнічні і/або расові моменти. [70] Термін «націоналізм», здається, також може бути гарною основою або мінімальним описовим формулюванням – це «ідеологія, згідно з якою держави повинні бути заселені виключно членами однієї групи (нації), і що інші елементи (люди й ідеї) принципово загрожують існуванню однорідної держави-нації». [71]

Ричард Едмондс, один із лідерів БНП, відкрито сказав: «Ми на сто відсотків расисти, так». [72] Нещодавно у документальному фільмі Бі-Бі-Сі навіть було показано, як члени БНП відкрито зізнаються в тому, що вони вчинили злочини на расовому підґрунті. [73]

Але офіційні позиції партії, як я вже зазначав, більш обережні. Перехід БНП, хоча далеко не повною мірою, відбувся від біологічного до культурного (культурно дифференціалістського) расизму [74] , і від обов’язкового до «добровільного» розселення мігрантів та їх нащадків. [75] Можливо, саме через цю раціоналізацію дискурсу расизм стає сильнішим, більш поширеним і складніше делегітимованим. Цей (частковий) прагматизм переходу дозволяє партії залучати більш широкий прошарок населення і відкрито обговорювати ксенофобські політичні пропозиції. Вони, як і раніше, дуже радикальні (хоча попередня офіційна політика була поза обов’язковою репатріацією мігрантів): на додаток до переселення вони обіцяють, що уряд БНП негайно припинить всю імміграцію з Африки, Азії, Китаю, Східної та Південно-Східної Європи, Близького Сходу і Південної Америки. Депортованим не буде дозволено вступати в будь-які переговори, інакше вони будуть арештовані. [76] Партія також закликає до «скасування мультикультуралізму» і за скасування правового захисту меншин, а також права на житло та інших преференцій за расовою ознакою. [77]

Однак, навіть завуальований біологічний расизм все одно є очевидним. Наприклад, заявляється: «Ми просто це визначаємо – як і будь-який біолог в змозі передбачити, і нові медичні дослідження в фармакогенетиці підтверджують – людські популяції, які пройшли мікроеволюційні зміни протягом сотень років, мають збільшувати відмінності в багатьох областях діяльності, чутливість до проблем із здоров’ям, поведінкові тенденції тощо. (…) Враховуючи ці фактори, ми віримо, що вони більш імовірні, ніж ті тенденції, які були історично сформовані (…) людьми Західної Європи, і цих островів зокрема, для створення і підтримки певних соціальних та політичних структур зі свободою особистості, рівністю перед законом, приватною власністю і залученням громадськості до процесів прийняття рішень в деякій мірі принаймні генетично зумовлені». [78] В цьому Маніфесті, у розділі «Мультирасизм – вірний шлях до катастрофи», вони пишуть: «Тенденція до будування наших відносин із іншим населенням на умовах «включених в групу» чи «тих, що поза групою» є старішою за людство як таке. «Расизм», іншими словами, не є концепцією «хибної свідомості», результатом економіки, імперіалізму або роботи злих агітаторів, це частина людської природи». [79]

З точки зору управління у сфері релігії, партія відверто кидає виклик секуляризму, заявляючи, що, серед іншого, вона буде «забезпечувати, аби відповідні сфери суспільного життя, включаючи шкільну освіту, були засновані на цінностях традиційного західного християнства». [80] Зокрема, після терактів 11 вересня, коли США розпочали «війну з тероризмом», ісламофобія стала основним елементом в ідеології БНП. Це, як видається, значною мірою розпочалося як інструмент орієнтації на експлуатацію істеричної «ментальності обложеної фортеці» і публічного страху «ворога», який був великою мірою спричинений мас-медіа і політичною елітою. Відтоді «мусульманське питання» – одне із найулюбленіших в партії, а ісламофобія стала одним із основних фронтів, на яких БНП і багато інших правих ведуть свою війну проти лиха мультикультуралізму. Тому, щоб задати тон, кандидат в Лондоні від БНП у 2008 році Ричард Бембрук фактично стояв на платформі відкритої ісламофобії, яка включала пункт «жодних нових мечетей». [81] Екстремізм в їх ширшій політиці з питань релігії і «расових відносин» відповідає цим пунктам.

Також дуже цікаво спостерігати, як дихотомія між цивілізацією і варварством висвітлюється в підході БНП, відмінному від класичної імперіалістичної позиції «тягаря білої людини». Іншими словами, БНП перевертає наслідки загальної для Європи презумції переваги; замість цивілізаційної, місія Британії виражається в побудові острівної «Фортеці Британії», мобілізованої навколо боротьби із внутрішніми і зовнішніми ворогами. Найбільш важливим аспектом цієї мобілізації була б зупинка імміграції і подолання наслідків масової імміграції із колишніх британських колоній.

Яскравим прикладом ідеологічної зміни БНП є перехід від відверто «революційної риторики» до використання менш загрозливих наборів символів та термінів, таких, як «свобода», введення більш широких тем, які мають відношення до багатьох виборців, наприклад, місцева демократія, економічний і соціальний захист, протидія корупції. Тим не менше, у 2003 році Гриффін все ще стверджував, що «протестної партії» недостатньо, і що необхідні «політична, культурна і економічна революції». [82] Проте пропаганда БНП зосередилася на досить популярних лозунгах. «Ми повинні представити себе на національному рівні як партія демократії проти плутократії, свободи проти євротиранії, безпеки проти страху, ідентичності замість мультикультуралізму». [83] Поняття «демократії» в БНП, звісно, крім того, що розуміється в расових і етнічних термінах, несе виражений авторитарний підтекст, схожий на диктаторський, у категоріях натовпу розуміння концепції «загальної волі» або «здорового глузду», де більшістю голосів жорстоке покарання, культурний монізм/монокультура і етнічна гомогенність перевершують «політкоректні» концепти загальних прав людини і правові засоби захисту меншин. Тим не менше, свіжа пропаганда БНП в цьому відношенні є дуже вмілою і може продемонструвати один із найкращих аргументів на користь тієї тези, що вони розпочали трансформацію у щось сучасніше, у новий тип праворадикальної організації. Вони навіть спробували використати надбання лівих і історичної пам’яті, виставивши себе (дуже лицемірно) наступниками прогресивних рухів Британії: «Від Великої Хартії Вольностей до селянських повстань, через левеллерів, чартистів, молодий рух за права робітників і суфражисток, ми кидали виклик катові, долали тюремні двері, аби вибороти свободу совісті, слова, дії і політичних об’єднань у монархів, баронів і босів, у пап, священиків та цензорів». [84] Дивовижно, що, на відміну від більшості лівих і навіть самоназваних «соціалістичних» партій в Британії, БНП зараз закликає фактично до тієї або іншої форми «партисипаторної демократії» /децентралізації прийняття рішень, включаючи концепт «Уряду ради округу» і референдумів у швейцарському стилі. Антицентралістські нахили також відображені в опозиції до впровадження ідентифікаційних карт і в незгоді з корпоративною монополізацією ЗМІ. [85] Цей (досить інтригуючий квазіліберальний) попит на децентралізацію досить незрозуміло поєднаний із одночасним попитом на сильну виконавчу владу як частину сильної національної держави. Дивно, що імпульс братися за мікрорівень поширюється на такі питання, як британські мильні опери. [86] Що зловісніше, партія виступає за відновлення тілесних покарань для «дрібних злочинців і вандалів», говорить на користь прийняття сім’ями відповідальності за злочини, які здійснює член сім’ї (де-факто це вже давно існує), закликаючи до більш жорстких вироків і меншої можливості для скорочення терміну перебування у в’язниці, розширення практики «таврування» і жорсткіші обмеження після звільнення тощо. Вона закликає за введення смертної кари для «педофілів, терористів і вбивць», додатково зазначивши, що «особам, засудженим за ввезення і продаж наркотиків в особливо великих обсягах, загрожуватиме страта». [87] БНП також зробила собі ім’я в антипедофільських погромах, коли намагалася загострити лінчувальну хвилю, викликану кампанією пильності News of the World, і отримати з неї зиск. [88]

Аналогічні невідповідності політики включають в себе пропаганду «природного права» (соціального дарвінізму), одночасно з протилежною до нього неоліберальною капіталістичною економікою. [89] БНП наполягає на тому, аби поклавши капіталістичні процеси на службу «національного відродження», досягти більшого державного контролю і централізації. Партія прагне до поширення безкласової ідеології національного корпоративізму. «Як націоналісти, ми не визнаємо, що існує інтерес роботодавців чи інтерес робітника, є лише національний інтерес». [90]

Якщо коротко, нативізм, як правило, раціоналізується через спроби побудови конструкту етнічних переваг, і це виключає ліберальні форми націоналізму. Націоналістичні концепції, тим не менше, все ще недосконалі ідеальні типи, зокрема тому, що не зовсім зрозуміло, чи не краще їх представити як один із центральних аспектів ширшої ідеологічної конструкції, опозиційної до «ліберального», «егалітарного» вірусу. Зовнішні вороги часто здаються – поряд із внутрішніми – лише частковим виразом міфічних Інших, об’єктивуючим фоном для аутичної політики, втіленим через внутрішніх демонів фашистського психічного світу.

ПОДАЛЬШІ ПЕРСПЕКТИВИ

Радикальні праві партії вже є правлячими або ж вриваються у політичне життя Італії, Польщі, Словаччини, Австрії, Швеції, Голландії і Бельгії, набирають голосів і легітимності в інших країнах. БНП є частиною цієї загальної для Європи тенденції неоліберального озлоблення і кризи лівих. Її перспективи залежать від ряду факторів.

Одним із основних обмежень популярності крайніх правих є ідеологічні обмеження крайніх правих політиків у зв’язку з їхньою належністю до воєнізованих підрозділів, а також через їхній особистий екстремізм. Ці ідеологічні обмеження частіше перебувають поза межами основної «зони згоди» громадськості чи близько до них. Більше того, основним каменем спотикання для крайніх правих є зростання відносної стабільності британської політичної еліти, в тому числі відсутність будь-яких серйозних лівих проблем, які могли б дозволити основним партіям прийняти в коаліцію БНП. Ці труднощі щодо союзів є однією із основних перешкод БНП в прагненні до більшої влади. Існує певний обмежений список занепокоєнь в цьому відношенні, однак, із різних причин. По-перше, щойно трапилися економічна криза і криза легітимності, в поєднанні із небезпекою зростання міжнародної нестабільності, може виникнути стимул для нових і радикальніших форм соціального контролю в сучасних західних суспільствах. Або ж, якщо політична доцільність сприятиме партійно-політичній поміркованості консерваторів і збереженню політики status quo, то зростатиме імовірність відчуження радикальних правих виборців і організацій від великої політики. Однак є межі політики обурення, яка досі грала на користь БНП. А саме, незважаючи на палінгенетичну, революційну фразеологію «національного відродження», БНП навряд чи сприймається як сучасний актор із шансами на те, щоб ожити, оскільки вони не здатні залучити широкі верстви населення, не кажучи вже про широкі верстви інтелігенції, технократів і амбітних політиків-популістів. Менше з тим, виснажливому, бюрократичному антиполітизму великої політики ультранаціоналісти зазвичай протиставляють яскраве політичне життя, з масовою мобілізацією та почуттям спільності, власної гідності і власної значущості. Це ще одна причина, чому далеко не завжди найефективнішою формою боротьби із праворадикалами є традиційна закостеніла політика. Все виглядає так, що політичні, економічні і медіа-еліти зовсім не прагнуть створити серйозну пропагандистську і правозахисну кампанію проти БНП у власних маніпулятивних цілях. З одного боку, це дозволяє їм виступати в якості гарантів стабільності і цивілізованості, а з іншого – вони отримують надзвичайний прибуток із нормалізації популістської політики істерії і ненависті. Врешті-решт, найбільшим значенням БНП для британської політики може бути їх внесок у поширення правої “зарази”. Ця “зараза” вже діє повним ходом, про що свідчать все більш авторитарні лейбористи і консерватори (поки ще зарано говорити про ослаблення нової коаліції лейбористів з консерваторами, де буде представлено політику змін в державному контролі). Вплив крайніх правих може бути серйозно загальмований лише за рахунок широкого заперечення британського політичного і економічного мейнстриму.

***

Успішна стратегія боротьби з праворадикальним рухом має включати дві протилежні стратегії: широкий «об’єднаний фронт», підсилений лівими силами і викликом проти реакційних та консервативних сил, як і проти загальної жорсткості капіталістичного життя. Ця соціалістична альтернатива тягне за собою акцент на класовій політиці, що особливо залежить від незалежності робітничого руху і лівих організацій. Разом з тим, однак, екстремістські і догматичні політичні традиції характеризуються відразою до компромісу і нерозумінням важливості уникнення крайньої поляризації і антагонізму, породовжуючи впливати на прогресивні організації і рухи. Завдання демократичних лівих вдвічі важче: для розширення можливостей безправних і підриву повноважень еліти, оскарження експлуатації, гноблення та відчуження, а одночасно – побудови широкого, не корпоративного союзу із «середнім класом» (одна із центральних історичних фашистських «вотчин»), а в деяких випадках та в обмеженій кількості, із політичною елітою. Іншими словами, завдання справжніх лівих полягає у розробці раціональної форми боротьби із мейнстримом в політиці. Особливо серйозною проблемою є те, що «праві радикали ніколи не мали серйозних суперників в ролі рупору злих «лузерів» нової постіндустріальної, глобалізованої, мультиетнічної Європи» [91] , а отже, «санітарний кордон» проти крайніх правих навряд чи буде достатньою мірою працювати без рішучого подолання проблем соціально-економічного характеру та нестачі демократії, як також зростаючої соціальної прийнятності фанатизму (етнічного, расового, «класового» з апеляціями до знедолених, проти порушників закону і т. д.). Наскільки корисним і незамінним є пропагандистський підхід кампаній «Єднаймося проти фашизму» і «Надія замість ненависті» (не говорячи вже про підхід політичного істеблішменту та ЗМІ), настільки ж він є і недостатнім. Фактично, таке паплюження БНП без організованого і рішучого зусилля, спрямованого на подолання матеріальних, як й ідеологічних коренів радикалізації правих, ризикує лише посилити віру виборців в БНП як «антиполітичну», «опозиційну» партію, оскільки не справляється із завданням звертання до причин зростання крайніх правих. Вагомий прогрес расистської Англійської ліги захисту, наприклад, ілюструє потенціал праворадикалів перероджуватися в численних альтернативних формах.

Це основні причини, чому антиправорадикальним і антифашистським силам необхідна розбудова незалежних, прогресивних сил, здатних подати широким верствам населення прогресивну альтернативу політичному мейнстріму. Однак, як пише Грамші, необхідно одночасно «використовувати кожну тріщину в його передовій і (…) використовувати всі можливості союзника, навіть якщо він є невизначеним, таким, що вагається, або тимчасовим. (…) Ви не зможете досягти стратегічної мети (…) без попереднього досягення ряду стратегічних завдань, що спрямовані на знищення супротивника – і тоді стати перед ним у полі». [92] Історичні трагедії позначають дороги, яких варто уникати.

Europe Solidaire Sans Frontières

Фото – PressTV

Переклад Дмитра Прокопчука, Олени Скрипник за редакцією Ганни Гриценко і Дениса Горбача

Читайте також:

Факторы «Свободы»: почему растет популярность партии Тягнибока? (Андрей Манчук)

«Ніндзі», «терористи» і «привиди». Мусульман в Україні не люблять (Ганна Гриценко, Дарина Коркач)

Пригадуючи Третю хвилю (Леслі Вайнфілд)

Контрреволюція і боротьба за пам’ять (Віталій Атанасов)

Взаємозалежність націоналізмів і боротьба за ліву альтернативу (Дан Якопович)


Примітки

 

1. Pippa Norris, Radical Right: Voters and Parties in the Electoral Market, Cambridge University Press, New York, 2005, ст.71.

2. Searchlight, no.150, December 1987, ст.4, у Nigel Copsey, Contemporary British Fascism: The British National Party and the Quest for Legitimacy, Palgrave Macmillan, New York, 2004, p.92.

3. John Tyndall, The Jew in Art, копія у розпорядженні Board of Deputies of British Jews, in Nigel Copsey, цитована праця, ст. 9.

4. Press Association Special Reporting Service: Report of the proceedings at Bow Street Magistrates Court, 20 August 1962, у Там само., ст.12.

5. Там само., ст. 17.

6. Nigel Copsey, Contemporary British Fascism: The British National Party and the Quest for Legitimacy, ст.10.

7. Nigel Copsey, Там само., ст.34.

8. Searchlight, no.170, August 1989, p.9, у Nigel Copsey, Там само., ст. 44.

9. Nigel Copsey, цитована праця, ст.85.

10. Principles and Policies of the British National Party, 1982, у Nigel Copsey, цитована праця, ст.31.

11. Vote for Britain: The Manifesto of the British National Party, 1983, ст.3, у Nigel Copsey, цитована праця, ст.84.

12. Roger Griffin, The Nature of Fascism, Routledge, London, 1994, ст.166.

13. John Tyndall, The Eleventh Hour: A Call for British Rebirth, Albion Press, Welling, 1998, ст.423.

14. Nigel Copsey, цитована праця, ст. 90.

15. Hannah Arendt, The Origins of Totalitarianism, Harcourt, New York, 1994, ст.302.

16. Robert O. Paxton, The Anatomy of Fascism, Vintage Books, New York, 2005, ст.84.

17. Enzo Traverso, The Origins of Nazi Violence, The New Press, New York and London, 2003, ст.18.

18. Там само., ст.36.

19. Jeremy R. Hammond, Afghanistan: Karzai Reappoints Dostum as Chief of Army Staff, Foreign Policy Journal, January 26, 2010.

20. Traverso, цитована праця, ст.92.

21. Див., приміром. Scandal that shames us all, Morning Star, 31 August 2009.

22. Hannah Arendt, цитована праця, ст. 278-79.

23. Enzo Traverso, цитована праця, ст.45.

24. Важко чітко демаркувати різницю між «чистою» віктимізацією та пошуком цапа-відбувайла (що є інструменталістською формою віктимізації, зручним переведенням провини, гніву та покарання на легку і незахищену мішень). Можна довести, наприклад, що інструменталістська логіка (у соціопсихологічному сенсі) у більшості випадків віктимізації є успадкована, така, що розглядає центральність самозахисту того, хто віктимізує, через точку зору ворожого “Іншого”.

25. Nigel Copsey, цитована праця, ст.118.

26. Martin Smith, How do we stop the BNP?, International Socialism, вип. 123, 2009, опублікована онлайн на http://www.isj.org.uk.

27. Eurobarometer, 2005, in Matthew J. Goodwin, The Extreme Right in Britain: Still an ‘Ugly Duckling’ but for How Long?, The Political Quarterly, т.78, No.2, April-June, 2007, ст.244.

28. Pippa Norris, цитована праця, ст. 158.

29. Див., напр., Herbert Kitschelt and Anthony McGann, The Radical Right in Western Europe: A Comparative Analysis, The University of Michigan Press, Ann Arbour, 1995.

30. Wouter van der Brug, Meindert Fennema and Jean Tillie, Why Some Anti-Immigrant Parties Fail and Others Succeed: A Two-Step Model of Aggregate Electoral Support,Comparative Political Science, No. 38, вип 5.

31. Lauren McLaren and Mark Johnson, Understanding the Rising Tide of of Anti-immigrant Sentiment, in Alison Park et.al. (ed.), British Social Attitudes: The 21stReport, Sage Publications, London, 2004.

32. Eurobarometer, Eurobarometer, 66: Public Opinion in the European Union, Brussels, European Commission, Autumn, 2006, ст. 26.

33. Pippa Norris, цитована праця, ст..167.

34. Див., напр., Matt Golder, Explaining Variations in the Success of Extreme Right Parties in Western Europe, Comparative Political Studies, No.36, вип. 4, 2003, ст. 432-466.

35. Seymour Martin Lipset, Political Man: The Social Basis of Politics, Doubleday, New York, 1960, ст.175.

36. Більше за темою див., напр., Pippa Norris, цитована праця, ст.136-144.

37. Див. Thomas P. Linehan, Whatever Happened to the Labour Movement? Proletarians and the Far Right in Contemporary Britain, у Nigel Copsey and David Renton (eds.),British Fascism, the Labour Movement and the State, Palgrave Macmillan, New York, 2005, ст.163.

38. Robert O. Paxton, The Anatomy of Fascism, Vintage Books, New York, 2005, ст.50.

39. Див., напр., Piero Ignazi, The Silent Counter-Revolution: Hypotheses on the Emergence of Extreme Right-Wing Parties in Europe, European Journal of Political Research, No.22, 1992, ст.3-34; Cas Mudde, The War of Words Defining the Extreme Right Party Family, West European Politics, No.19, ст. 225-248, 1996; M. Lubbers, M. Gijsberts and P. Scheepers, Extreme Right-Wing Voting in Western Europe, European Journal of Political Research, No.41, 2002, ст.345-78.; R. Eatwell, Ten Theories of the Extreme Right, у P. Merkl and L. Weinberg, (eds.), Right-Wing Extremism in the Twenty-First Century, Frank Cass, London, 2003, ст.6.

40. Helen Margetts, Peter John, David Rowlance and Stuart Weir, The BNP: The Roots of its Appeal, Democratic Audit, University of Essex, 2006, ст. 14.

41. Доки європейські консерватори переважно відпрацьовували мистецтво масової політики, ультраправий популізм слугує корисним джерелом та прикладом для радикалізованого консервативного активізму та мобілізації.

42. Nigel Copsey and David Renton (eds.), British Fascism, the Labour Movement and the State, Palgrave Macmillan, New York, 2005, ст. 170.

43. Цит. за Guardian, 30 April, 2003, у Nigel Copsey, цитована праця, ст. 146.

44. The Guardian, 26 April, 2003, у Там само., ст.147.

45. The Guardian, 20 May 2000, у Martin Smith, цитована праця

46. Див., напр., William Stanton, Our Future Is Maltusian, Identity, August, 2008, опубліковано онлайн на http://www.identitymagazine.org.uk/archive2008.html

47. Spearhead, no. 367, September, 1999, ст.13, у Nigel Copsey, цитована праця, ст.100.

48. Nigel Copsey, цитована праця, ст.92.

49. Nigel Copsey, цитована праця, ст.110.

50. Pippa Norris, цитована праця, ст.8.

51. Matthew J. Goodwin, цитована праця, ст.241.

52. Див. Thomas P. Linehan, Whatever Happened to the Labour Movement? Proletarians and the Far Right in Contemporary Britain, in Nigel Copsey and David Renton (eds.), цитована праця Palgrave Macmillan, New York, 2005, ст. 160 та ст..174.

53. Peter John, Helen Margetts, David Rowland and Stuart Weir, цитована праця

54. Там само.

55. Більше за темою див. Peter John, Helen Margetts and Stuart Weir, 1 in 5 Britons Could Vote Far Right, New Statesman, 24 January, 2005.

56. Thomas P. Linehan, цитована праця, ст.177.

57. http://news.bbc.co.uk/2/shared/election2010/results/

58. David Broder, The European Elections, the Left and Anti-fascism, The Commune, May 2009.

59. Nick Griffin, The Patriot, Spring 1999, ст.5., у Nigel Copsey, цитована праця, ст.102.

60. Spearhead, no.363, May 1999, ст.28, у Nigel Copsey, цитована праця, ст.103.

61. Federico Finchelstein, On Fascist Ideology, Constellations, Volume, 15, No.3, 2008, ст.323.

62. Roger Griffin, Hooked Crosses and Forking Paths: The Fascist Dynamics of the Third Reich, у R. Griffin, A Fascist Century, Palgrave Macmillan, New York, 2008, ст.98-90.

63. Finchelstein, цитована праця, ст. 325.

64. Darcus Howe, The British National Party Is Surely Rather More Than A “Vexatious Group“, New Statesman, 24 May, 2003, ст.13.

65. Martin Smith, цитована праця.

66. Там само.

67. William Stanton, цитована праця, надрукована онлайн на http://www.identitymagazine.org.uk/archive2008.html

68. Piero Ignazi, цитована праця, ст.52.

69. Steven Woodbridge, Purifying the Nation: Critiques of Cultural Decadence and Decline in British Neo-Fascist Ideology, у Julie V. Gottlieb and Thomas P. Linehan (eds.), The Culture of Fascism: Visions of the Far Right in Britain, I.B. Tauris & Co., London, 2004, ст.131.

70. Див., напр., Liah Greenfeld, Etymology, Definition, Types, у Alexander J. Motyl (ed.), Encyclopedia of Nationalism.Volume I: Fundamental Themes, Academic Press, San Diego, 2001, ст. 251-65.

71. Cas Mudde, Populist Radical Right Parties in Europe, Cambridge University Press, New York, 2007, ст.19.

72. Interview in The Guardian, 20 February, 1993, ст.3.

73. Secret Agent, BBC1, 15 July, 2004.

74. Matthew J. Goodwin, цитована праця, ст.245.

75. British National Party, Rebuilding British Democracy: General Election 2005 Manifesto, надруковано онлайн на news.bbc.co.uk/1/shared/bsp/hi/pdfs/BNP_uk_manifesto.pdf, ст. 14-15.

76. Там само., ст. 15-16.

77. Там само., ст.21.

78. Там само., ст.17.

79. Там само., ст.18.

80. Там само., ст.22.

81. Dan Hancox, A Date with the BNP, New Statesman, 28 April, 2008, ст.20.

82. Nick Griffin, Identity, вип. 35, ст.5.

83. Spearhead, no.351, May 1998, ст.17, у Nigel Copsey, цитована праця, ст.103.

84. British National Party, Rebuilding British Democracy: General Election 2005 Manifesto, ст.7.

85. British National Party, Rebuilding British Democracy: General Election 2005 Manifesto, ст. 9-11.

86. Там само., ст.22.

87. British National Party, Rebuilding British Democracy: General Election 2005 Manifesto, ст. 24-25.

88. Nick Ryan, Into a World of Hate: A Journey Among the Extreme Right, Routledge, London, 2004, ст. 60; Nigel Copsey, цитована праця, ст.105.

89. Там само., ст. 33-36.

90. Principles and Policies of the British National Party, 1982, у Nigel Copsey, цитована праця, ст.97.

91. Robert Paxton, цитована праця, ст.181.

92. Antonio Gramsci, Maximalism and Extremism, L’Unita, July 2, 1925, опублікована онлайн на http://www.marx.org/archive/gramsci/1925/07/maximalism.htm За цими темами див. також його статтю Neither Fascism nor Liberalism: Sovietism!, L’Unita, October 7, 1924.

Наші видання

Блоги

Facebook

Наші партнери