Кліматична катастрофа в часи пандемії: чого нас вчить глобальний карантин

Оксана Дутчак

Глобальна пандемія впливає на економіку, а отже — і на довкілля. З одного боку, зменшується кількість викидів, з іншого — частіше використовують одноразові засоби захисту та пакування. Це короткострокові наслідки пандемії. Середньостроковий вплив на довкілля, як і на соціальний добробут людей, проявиться внаслідок глобальної рецесії. 

Я не буду писати про чистоту води у каналах Венеції. Я радше пропоную невеликий начерк, у якому скористаюся пандемією як аналогією: на які роздуми може наштовхнути досвід глобальної пандемії в розрізі боротьби проти глобальних змін клімату. Я спробую узагальнити уроки реакції на глобальну загрозу: наскільки радикальною має бути така реакція, чому вона поки неможлива у випадку глобальних змін клімату та чи потрібний кліматичний «карантин».

Між індивідуальними рішеннями та надзвичайною ситуацією

Перш за все, зараз очевидно, наскільки радикальними мають бути дії перед обличчям глобальної загрози. Історія з пандемією показує, як насправді виглядає надзвичайна ситуація та яким безсилим жонглюванням словами є «кліматична надзвичайна ситуація», яку почали оголошувати різні місцеві, національні та транснаціональні органи влади починаючи з 2016 року. 

Заходи проти пандемії також чітко вказують на місце індивідуальних рішень і централізованих заходів. Приклад Великої Британії та деяких інших країн показують, що апеляція до індивідуальних дій важлива, але це не вирішує проблеми на системному рівні. Неможливо очікувати, що всі почнуть мити руки, якщо у багатьох немає доступу до води, і що всі самі перестануть ходити на роботу, якщо живуть від зарплати до зарплати. Необхідні централізовані кроки для пропаганди, примусу та, що вкрай важливо, підтримки цих індивідуальних дій. Інтенсивної підтримки, яка б зробила необхідні заходи не такими руйнівними для добробуту людей, особливо з найвразливіших груп, дочекалися лише в окремих країнах. 

"Апеляція до індивідуальних дій важлива, але не вирішує проблеми на системному рівні."

Якщо повернутися до екологічної аналогії, то заклики сортувати сміття ніколи не спрацюють в належних масштабах, якщо не буде відповідного законодавства та інфраструктури для збирання й переробки цих відходів. А вибір споживачів, хоч і змусить частину великих брендів уводити в продукцію елементи «екологічності», навряд чи знищить феномен «швидкої моди», руйнівний як для довкілля, так і для прав працівників і працівниць. Не кажучи вже про те, що переважна більшість промислових гігантів не будуть добровільно обмежувати свої викиди, поки забруднювати довкілля «вигідно», а багаті країни й далі купуватимуть квоти на викиди в рамках збоченої ринкової логіки Кіотського протоколу. 

Як і у випадку з коронавірусом, для ефективності заходів необхідне централізоване втручання. Але чому це не відбувається? Одна з відповідей — більшість шкоди для екології не знає кордонів за своїми наслідками, а отже — необхідні глобальні дії, на які сучасна архітектура глобальної влади не спроможна. Адже навіть у часи глобальної пандемії очевидна пасивність глобальних структур (зокрема ВООЗ), які виконують радше дорадчу роль. Повертається територіальна влада держав-націй. Поки що роль глобального правителя вкотре продемонстрував лише один агент — безособовий фінансовий капітал, наслідки діяльності якого в період пандемії будуть відчутні ще ймовірно не один рік. Таку ж картину владних ієрархій ми спостерігаємо у кволих спробах боротьби проти кліматичних змін.

Світ із ніг на голову 

Пандемія унаочнила, чому ефективних заходів проти кліматичних змін досі немає. Поки спалах був обмежений материковим Китаєм, західні країни особливо й не готувалися зустріти загрозу: хіба подібне могло повторитися у «цивілізованому» світі? З кліматичними змінами те саме. Від наслідків найбільше потерпають люди з глобального Півдня, тому країни глобальної Півночі поки не особливо зацікавлені в координованих та радикальних діях^[1].

"На рівні найвпливовіших агентів — фінансового капіталу, транснаціональних корпорацій — вузькі інтереси, конкуренція та верховенство швидкого прибутку закладені в саму структуру функціонування економіки."

Чим ближчий до нас досвід, простір і час, тим «легше» перейматися його проблемами. Вірус не надто перебірливий, якщо на хвилинку відкласти в бік питання смертності — ним заражаються світові політичні лідери та зірки Голлівуду, так само як і «пересічні» люди. Якщо ж повернутися до питання смертності, то майже у кожної людини є близькі люди похилого віку. Людська трагедія пандемії вже на наших вулицях або незабаром буде тут. Водночас у більшості з нас немає близьких людей у країнах, котрі через географічне розташування, особливості глобального виробництва, брак ресурсів та концентрацію населення вже зараз найбільше страждають від глобальних змін клімату та іншого антропогенного впливу на довкілля. І навіть у тих, у кого є знайомі з таких країн, то, найімовірніше, це люди умовного середнього й вищого достатку, які не втрачають джерела існування через посухи, можуть дозволити собі кондиціонери, можуть втекти від зруйнованих ураганами будинків, мають змогу постійно купувати бутельовану воду. Тим, чиє виживання не залежить безпосередньо від сільського господарства, кому пощастило жити в кращих кліматичних поясах та/або у багатших країнах, глобальні зміни клімату поки так сильно не загрожують. Більшість людських трагедій глобальних змін клімату розподілені нерівномірно — як географічно, так і соціально — вони десь там, за екранами смартфонів, з іншими людьми. Поки що. 

Безперечно, критичні наслідки глобальних змін клімату «доберуться» й до північних дверей^[2]. Але щоб справді виступати за негайні дії, якщо не з позиції (нереальної) світової солідарності, а хоча б з позиції власної безпеки та виживання, необхідна далекоглядність. Здавалося б, на відміну від поширення спалаху коронавірусу, зміни клімату дають час подумати, зважити, підготуватися. Але вже кілька поколінь нам втокмачують, що ми живемо в реальності індивідуального інтересу та конкуренції, в дуже обмеженій темпоральності, де планування вимірюється місяцями, роками, у кращому разі — п'ятирічками. І якщо на рівні людини особливості сприйняття залежать від багатьох факторів та існують альтернативні соціалізації, то на рівні найвпливовіших агентів — фінансового капіталу, транснаціональних корпорацій — вузькі інтереси, конкуренція та верховенство швидкого прибутку закладені в саму структуру функціонування економіки. Капіталістична темпоральність завалила наш горизонт планування. Парадоксально, але, мабуть, саме стрімкість розгортання пандемії, яка призвела до конденсованості її негативних наслідків у часі, була одним із факторів, який змусив держави згадати про активне втручання в соціально-економічні процеси.

Чи можлива солідарність, кооперація та довгострокове стратегічне мислення в такій реальності? У мене немає відповіді на це питання. Вони точно неможливі без зміни структурної логіки системи, яка базується на індивідуальному інтересі, конкуренції та короткостроковій вигоді. Тому питання таке: чи можлива зміна цієї логіки до того, як наслідки глобальних змін клімату поставлять світ із ніг на голову й кліматичні зміни стануть очевидно руйнівними для країн Півночі?

Наввипередки з часом

Капіталістично зумовлені особливості сприйняття та структурні процеси впливають на кволі спроби боротьби зі змінами клімату. Сама ж пандемія, необхідна зупинка економіки та їхні наслідки вкотре привернули увагу до дилеми між необмеженим економічним зростанням та його руйнівним впливом на довкілля. Наприклад, деякі консервативно налаштовані експерти використовують негативні наслідки зупинки економіки як аргумент за необмежене економічне зростання та як страшилку проти концепції антизростання.

"Гальмування економіки, яке ми спостерігаємо у глобальному масштабі зараз, — це не моделювання антизростання."

Ідея антизростання полягає в тому, що для порятунку планети від кліматичних змін треба відмовитися від глобального економічного зростання, бо лише це допоможе радикально зменшити викиди в атмосферу. Прогресивні критики такого підходу стверджують, що антизростання матиме негативні соціальні наслідки, й роблять ставку на нові технології, державне регулювання економіки, а в перспективі — на переведення росту на рейки, принципово відмінні від капіталістичних. Прихильники ж цієї ідеї говорять, що необмежене економічне зростання неможливе на планеті з обмеженими ресурсами й технологічні рішення цьому не можуть зарадити. Особливо зважаючи, що пошук технологічних рішень вимагає часу й не дає жодних гарантій.

Варто чітко розуміти, що гальмування економіки, яке ми спостерігаємо у глобальному масштабі зараз, — це не моделювання антизростання. Це катастрофічна реакція економічної системи та відчайдушні заходи задля стримування пандемії. У цілому ця реакція за своїм змістом часто суперечить основам прогресивного бачення антизростання^[3]. Заходи для зупинки пандемії термінові (хоч і переважно запізнілі), фрагментовані, часто хаотичні, непродумані й конвульсивні, ніби ми живемо в сценарії якогось фільму-катастрофи. У цьому сценарії немає часу, майже відсутня глобальна координація, перерозподіл і планування, немає перебудови соціально-економічної системи в рамках довгострокового стратегічного бачення. І виною цьому є як стрімкість пандемії та її умовна безпрецедентність, так і вади глобальної системи управління, структурної логіки та цілої соціально-економічної системи, які завжди стають явними в критичних ситуаціях.

Що нам підказують процеси довкола пандемії в контексті дискусії про концепцію необмеженого економічного зростання? Найголовніше, що чим пізніше починається радикальне втручання, тим менше варіантів цього втручання у нас залишається, тим жорсткіші заходи необхідно буде впроваджувати, тим більш хаотичними та менш дієвими вони будуть. Грубо кажучи, чим довше затягувати, тим важче буде розгрібати. 

Кліматичний «карантин»

У мене немає відповіді на питання, чи мають рацію прихильники антизростання. Можливо, якщо людство й далі буде відкладати радикальне централізоване втручання та переформатування соціально-економічних процесів, покладаючись на «екологічну свідомість» та ринкові механізми, ігноруючи необхідність глобальних рішень, антизростання стане єдиним варіантом. 

"Я хочу, щоб антизростання було доступним стратегічним варіантом, який може дати нам час, а не останньою соломинкою."

Можливо, як і з необхідністю карантину в умовах  пандемії, допоки винайдуть ліки чи вакцину, антизростання необхідне, поки не з’явиться реальна можливість замінити руйнівні продуктивні сили капіталізму на щось принципово нове. Можливо, якщо прогресивні рухи відмовляються навіть розглядати антизростання як варіант, вони відмовляються від шансу вплинути на дискусію про те, як саме може виглядати таке рішення й, відповідно, від можливості зробити його максимально соціально справедливим. Часу на цю дискусію не було перед коронавірусним карантином, але він, можливо, є в контексті кліматичних змін.  

Я поки не можу назвати себе прихильницею антизростання. Але його не можна відкидати як варіант рамкового бачення, як критику логіки економічного зростання понад усе, яка структурно зумовлена нагромадженням капіталу та призводить до всіх його руйнівних наслідків. І я не відкидаю антизростання як реальний стратегічний варіант. Я хочу, щоб стратегічне рішення було не питанням віри чи ідеологічної догми, щоб за ідеологічною позицією стояло комплексне знання про реальність та її динаміку. Я хочу, щоб антизростання було доступним стратегічним варіантом, який може дати нам час, а не останньою соломинкою. Якщо воно ще не стало нею. 

Ми поки можемо лише гадати, скільки тривав би такий гіпотетичний «карантин», наскільки дієвим він би був і наскільки б змінив нашу реальність. Але що точно зрозуміло — антизростання чи будь-яке інше рамкове вирішення проблем довкілля неможливе без радикального переформатування глобального управління та економіки. Воно неможливе в межах капіталізму, бо суперечить його основоположним принципам.

Головна ілюстріція: Vice

Читайте також:

Сонячна енергія нас не врятує, і ось чому (Альф Горнборг)

ХХІ сторіччя: чи існує альтернатива (соціалізму)? (Лі Міньці)

Нам не потрібна ваша надія. Ми вимагаємо дій (Fridays For Future)

Кліматична політика, енергетика й українсько-російські відносини: інтерв'ю із Саймоном Пірані