Дискусія про те, чи «помер» клас як доречна й інтерпретаційно сильна аналітична категорія у дослідженні соціальної стратифікації, іронічно відмовляється вмирати вже кілька десятиліть1 Oesch, D. (2006). Coming to Grips with a Changing Class Structure: An Analysis of Employment Stratification in Britain, Germany, Sweden and Switzerland. International Sociology, 21(2), 263-288. https://doi.org/10.1177/0268580906061379 (Original work published 2006).. При цьому, весь час цей диспут розвивається досить однобічно: критики класу як конструкту вказують на недоліки категорії з позиції теорії поки їхні опоненти стійко відбиваються результатами емпіричних досліджень. Утім, різноманітні класові схеми продовжують складати основу міжнародних досліджень соціальної нерівності — від широко вживаних неовеберіанських схем на кшталт концепції Еріксона-Голдторпа-Портокареро (ЕГП) до неомарксистських альтернатив, як-от запропонованої в роботах Еріка Оліна Райта2 Підходи до класового аналізу: колективна монографія / за ред. Е. О. Райта; переклад з англ. О. Симончук. Київ: Інститут соціології НАН України, 2019. 287 с.. Ба більше, в кількісних дослідженнях можна спостерігати, що та чи інша класова схема майже завжди фігурує як контрольна змінна. Цей підхід є певним стандартом і, найімовірніше, не було б помилкою назвати його науковим консенсусом у сфері дослідження соціальних нерівностей.
Проте сьогодні мало хто заявляє — надаючи заразом достатнє цьому обґрунтування, — що має амбіції емпірично осмислити клас — осмислити водночас глибоко і широко, а тим паче на прикладі такого, на перший погляд, вузького феномену, як участь у протестах. У своїй опублікованій у 2025 році книзі «Класовий розрив в участі у протестах» (англ. Class Gap in Protest Participation). Вікторія Мулявка береться саме за такий проєкт. Її спроба глибока і широка: глибока — через демонстрацію сплетіння класу і низки інституційних та соціо-історичних контекстів, що його оточують; і широка — через грамотне протиставлення локальних реалій центрально-східного регіону Європи та західного у павутині світових залежностей, які зʼявлялися з розповсюдженням капіталізму.
Натхненна власними спостереженнями під час еміграції, Мулявка торкається непростої проблеми: пояснити розбіжність у рівні протестної активності серед робітників і робітниць світового центру і (напів-)периферії. Вона ставить під сумнів спрощені та звичні відповіді, такі як узагальнена спадщина історії соціалізму, і нагадує, що саме через тісне сплетіння економічних залежностей між регіонами світу соціальний клас набуває різних значень у різних регіональних контекстах. Отже, як стверджує дослідниця, роль класової приналежності та залежні від неї шаблони групової поведінки не є універсальними. Утім, вони не є і феноменами з виключно локальними причинами й наслідками. Так, наприклад, саме ті структури, що надають світовим елітам змогу кооперуватися та підтримувати дисбаланс влади, у формі різноманітних обмежень доступу до протестної участі перешкоджають утворенню міжнародного об’єднання робітників і робітниць.
Класовий розрив у світ-системі
У соціології описаний підхід є частиною розвиненого теоретичного простору, відомого як світ-системний аналіз. Ця теорія була вперше сформульована американським соціологом і економічним істориком неомарксистом Іммануїлом Валлерстайном у 1970-ті роки. Світ-системний аналіз розвиває загальні ідеї теорії залежності, які є критикою теорії модернізації, що була популярна у 1960-х роках. Підхід Валлерстайна спирається на ідею, згідно з якою центр світ-системи експлуатує як периферію, так і напівпериферію — остання, у свою чергу, експлуатує периферію також, — має чітко виражену буржуазію та потужні засоби впливу на об’єкти своєї світової влади поза центром. Проте роль саме соціального класу у світ-системі як на національному, так і на транснаціональному рівнях залишається нерозкритою не тільки у Валлерстайна, але й у його послідовників. Ця теоретична лакуна завжди була ціллю для критики більш ортодоксальними марксистами, і «Класовий розрив в участі у протестах» амбітно намагається закрити цю прогалину.
Ця натхненна Валлерстайном книга нагадує читачеві про те, що у глобалізованій економічній системі капіталізму — яка після завершення Холодної війни та розпаду соціалістичного блоку більше не має дійсно впливових альтернатив — локалізовані структури нерівностей та експлуатації змінили свою форму. За Валлерстайном тут було б доречно говорити про реструктуризацію світ-системи. Для Мулявки важливим — якщо не ключовим — елементом занепаду соціалістичної альтернативи є переорієнтація економік країн центру (Західної Європи) на третинний сектор, що відбулося завдяки активному та цілеспрямованому переміщенню промисловості в країни регіонів (напів-)периферії, зокрема до Центрально-Східної Європи (далі — ЦСЄ). Інакше кажучи, значущими у цьому контексті є деталі процесу інкорпорації [ЦСЄ] у єдину світ-систему з усіма наслідками. Використовуючи дані Європейського соціального опитування (англ. European Social Survey чи ESS), Мулявка показує, що у ході інкорпорації країн ЦСЄ відбулася зміна соціо-демографічного складу населення і в самому ЦСЄ, і в центрі — тобто трансформувався їхній класовий склад. Тут насамперед ідеться про зростання частки робітників та робітниць як промислового, так і третинного сектору у місцях «імпорту» промислової інфраструктури — чи принаймні її константно більшим рівнем порівняно з центром, — а також загальним зменшенням частки робітників і робітниць, власне, у країнах центру.
Так стає зрозуміло, що участь у протестах є лише однією — хоч і, безумовно, недостатньо дослідженою — маніфестацією впливу на соціальний клас процесу інкорпорації ЦСЄ у світ-систему. Про те, як саме Мулявка пропонує операціоналізувати і розглянути цей вплив, йтиметься далі.
Класова схема Даніеля Оша
Напевно, одним із найбільш дискусійних моментів «Класового розриву» є вибір класової схеми для аналізу — питання, що так чи інакше виринає в емпіричних дослідженнях майже будь-якого сегменту соціальної стратифікації. Про деякі з можливих схем, як-от ЕГП і схема Еріка Оліна Райта, вже було побіжно згадано на початку цього огляду, однак особливої уваги заслуговує вибір авторки книги — класова схема швейцарського соціолога Даніеля Оша (англ. Daniel Oesc), яка є порівняно новою і яка загалом була розроблена з вкрай специфічних міркувань.
У своїй роботі Ош зосередився насамперед на розвʼязанні вже давно існуючої проблеми, властивої багатьом метрикам соціальної стратифікації, а саме — вони нерідко не здатні гнучко і довгостроково відобразити якісні зміни4 Йдеться саме про зміни у горизонтальному вимірі стратифікації всередині класів довільної класової схеми. Він існує опліч із вертикальним виміром, тобто ієрархією, присутньою більш чи менш строго у майже будь-якій теорії стратифікацій. у ринковій чи професійній структурах суспільств. Такі трансформації останніх десятиліть, як дедалі ширше залучення жінок до ринку праці та відповідні зміни ґендерного складу певних професій, деіндустріалізація й горизонтальна диверсифікація класової структури, — усе це надихнуло Оша переосмислити методологічну гегемонію схеми ЕГП.
Головним пунктом критики ЕГП Ошем став одновимірний і, на думку швейцарського соціолога, надто вертикальний характер цієї класичної схеми. Дійсно, вертикаль ЕГП побудована за рівнем специфіки робочих навичок, а додаткова горизонталь — рідше використовувана, а зазвичай і зовсім ігнорована — спирається насамперед на рівень можливості контролю певних професійних груп під час процесу праці. Відповідно до цієї логіки, квантифікувати продуктивність, наприклад, некваліфікованих робітників і робітниць набагато простіше, ніж зробити те ж саме із фактичним обсягом виконаної роботи менеджера середньої ланки. За Еріксоном, Голдторпом та Портокареро, така відсутність гарантій для роботодавця між інвестицією у персонал тих чи інших кваліфікаційних позицій і результатом надає певним класам перевагу над іншими у здобутті чи утриманні кращих умов праці, компенсацій тощо. Відповідно, згідно з ЕГП дійсне виконання роботи, що неможливо проконтролювати, потребує заохочення, зазвичай фінансового.
Укоріненість ЕГП у «тумані війни», за яким розгортається розподіл балансу сил між роботодавцями і їхніми підлеглими, для Оша здалася непереконливою. Для нього окремі прошарки у вертикальній ієрархії, тобто за рівнем специфіки навичок, також розрізняються за ознакою, яку він називає «робоча логіка» (англ. work logic)7 Варто відмітити, що Ош не перший застосовує ідею оперативної логіки для типологізації соціальних явищ. Особливо у соціології організацій та інституцій, а також серед мислителів теорій глобалізації ідея різних логік, що фундаментально надихають функціонування різних соціальних структур, займає особливе місце. Таким чином, наприклад, Ніклас Луман у своїй статті «Глобалізація чи світове суспільство? […]» (Luhmann, N. (1997) Globalization or World society: How to conceive of modern society?, International Review of Sociology: Revue Internationale de Sociologie, 7:1, 67–79, DOI: 10.1080/03906701.1997.9971223) писав про світову гомогенізацію інституцій саме завдяки глобальному розповсюдженню їхніх оперативних логік, а неоінституціоналісти вже котре десятиліття займаються дослідженнями того, як інкрементальні зміни у логіках інституцій приводять до відповідних змін у їхній (не)формальній структурі (Lounsbury, M. (2007). A Tale of Two Cities: Competing Logics and Practice Variation in the Professionalizing of Mutual Funds. Academy of Management Journal, 50: 289–307; Marquis, C. & Lounsbury, M. (2007). Vive la Résistance: Competing Logics in the Consolidation of Community Banking. Academy of Management Journal, 50: 799–820.); Schneiberg, M. (2007) ‘What’s on the Path? Path dependence, organizational diversity and the problem of institutional change in the U.S. economy, 1900–1950’. Socio-Economic Review 5: 47–80.).. Ош виділяє чотири їх типи: технічну (англ. technical), організаційну (англ. organizational), міжособистісну (англ. interpersonal) та незалежну (англ. independent). Ці логіки відповідно характеризуються наступними елементами: технічна — процесом праці в межах технічного виробництва; організаційна — менеджментом та бюрократичним розподілом праці, орієнтованими на організацію-роботодавця; міжособистісна — персональною взаємодією з клієнтами. «Незалежна» робоча логіка, на відміну від інших, охоплює власне роботодавців, самозайнятих та власників малого й середнього бізнесу. На жаль, у межах цього огляду немає можливості зануритися у деталі цієї таксономії, проте головною тут залишається спроба виділити якісно відмінні розрізнення у вертикальних структурах суспільства, які б ясніше відображали розмежування між професійними секторами, а не рівень кваліфікації. За Ошем, це якісне розмежування, у свою чергу, здатне чіткіше відобразити і кількісні відмінності у класовому складі тих чи інших суспільств.
Попри теоретичну витонченість теорії Оша, вона переконала і задовольнила не всіх. Так, наприклад, Кнутсен та Лангсетер8Knutsen, O & Langsæther, P. E. (2005) Class Voting in Western Europe — Do Various Class Schemas Make a Difference? https://www.researchgate.net/publication/281492970_Class_Voting_in_Western_Europe_Do_Various_Class_Schemas_Make_a_Difference. взялися емпірично оцінити ефективність цієї схеми у порівнянні її з ЕГП у межах дослідження впливу класової приналежності на результати голосувань на виборах у 18 країнах Західної Європи. Їхні результати показують, що переваги використання схеми Оша були здебільшого незначними порівняно з класичною схемою ЕГП. Хоч порівняння двох схем — це не фокус роботи Мулявки, більш детальна рефлексія обраної схеми могла б зацікавити потенційних читачів «Класового розриву», а також збільшити наші загальні знання про ефективність запропонованого методу саме у контексті протестної участі. Тож, попри те, що Мулявка уникла поширеної у кількісних дослідженнях проблеми створення класифікацій для аналізу ad hoc, які були мотиви обрати саме схему Оша та які теоретичні переваги це несе над іншими існуючими схемами, — ці питання залишаються в книзі нерозвиненими.
Що, напевно, порушує ще глибше питання, наскільки підхід Оша є релевантним для книги Мулявки, — це той факт, що його схема була розроблена у контексті дослідження динаміки розвитку ринку праці виключно у Західній Європі. Чи ця схема є аналітично результативною у контекстах за межами країн центру, залишається нерозкритим у сучасних дослідженнях. Зважаючи на фокус Мулявки на світ-системі та, власне, на порівнянні країн західного центру і ЦСЄ як периферійного регіону, не безпідставним був би більш критичний погляд у бік Оша. Як ми вже побачили на прикладі результатів Кнутсена та Лангсетера, відхилення у результатах схеми Оша та ЕГП можуть бути статистично незначними. Проте, прецеденти зі сфери оцінки міжнародних індексів класифікації рівнів освіти9 Kerckhoff, Alan C., Elizabeth Dietrich Ezell, and J. Scott Brown. “Toward an improved measure of educational attainment in social stratification research.” Social Science Research 31.1 (2002): 99–123. показують нам, що адаптація, переоцінка і повторний аналіз дослідницьких інструментів завжди залишаються актуальними завданнями. Тож без на те наміру Мулявка своєю книгою надихнула мене — а потенційно й іншого уважного читача чи читачку — замислитися не тільки над більш теоретично-концептуальними проблемами соціологічних досліджень, але й над тими аспектами, що певною мірою є більш тривіально-технічними, як-от критичний погляд на існуючі кількісні інструменти.
Фактори у фокусі: професійна складова, інституції соціальної підтримки, ліва політична мобілізація
Окрім впливу класу та регіону на участь у протестах Мулявка розглядає три додаткові фактори, які б могли пояснити, чому саме робітничий клас виявляється найбільш пасивною групою у протестній участі. Кожен із трьох розділів, що зводять каркас «Класового розриву в участі у протестах», присвячений одному факторові і перевірці пов’язаної з ним гіпотези. Таким чином, авторка досліджує, чи професійна складова — різниця у кількісному розподілі населення у Західній Європі та ЦСЄ за специфікою навиків та робочими логіками — пов’язана із загальним ландшафтом структурних нерівностей, які становлять перешкоду для участі робітників у протестах; інституції соціальної підтримки — із економічною нерівністю між обраними регіонами, як за доходом, так і за різною редистрибутивною політикою, а ліва політична мобілізація — з неоднаковою часткою робітників і робітниць із членством у профспілках та різницею у ставленні до економічної та соціальної лівої політики між робітниками Західної Європи та ЦСЄ.
Якими були результати? По-перше, проблематика професійної складової сама по собі виявилася недостатньою для пояснення розриву між центром і периферією. Хоча належність до класу робітників сфери виробництва10 За Ошем, production workers. Цей клас є найнижчим рівнем на вертикалі специфіки професійних навиків і належить до технічної робочої логіки. статистично значуще асоціювалася з нижчою ймовірністю участі у протестах порівняно з іншими категоріям робітників — зокрема клерками низької ланки та зайнятих у секторі надання послуг, — включення до моделі змінної щодо приналежності до певних соціальних класів загалом майже не змінило статистичне значення регіону. Економічний дохід мав неоднозначний і регіонально залежний вплив, а присутність розвиненої держави загального добробуту — найпотужніший і міжрегіонально видимий ефект. Аналогічно, участь у профспілках не показала значущих результатів. Як справедливо зауважила Мулявка, саме цей результат не був неочікуваним, оскільки в межах методології неможливо якісно відобразити відмінності у структурах і завданнях профспілок різних країн, а також обов’язки членів цих обʼєднань. Останній результат показав, що менш позитивне ставлення до лівої соціальної політики серед робітників і робітниць країн ЦСЄ — і, що важливо зауважити, йдеться не про економічну політику, рівень підтримки якої виявився приблизно однаковим у обох регіонах — статистично значуще впливає на розрив між центром та ЦСЄ в контексті протестної участі.
Отже, загалом «Класовий розрив в участі у протестах» компаративно підтверджує деякі локально вже відомі результати: про співвідношення ресурсів, держави загального добробуту і соціального забезпечення на ту активність, що не є оплачуваною працею. Також у книзі авторка натякає на значний потенціал обраного теоретичного підходу — зокрема, більш виразного класового погляду на світ-системний аналіз — для подальших досліджень. Це стосується не тільки проблематики протестної участі, але й ширшого кола питань, наприклад, ретельного вивчення впливу активного членства у профспілках на протестну участь з-поміж представників робітничого класу.
Кому буде цікава ця книга?
Насамперед читачам і читачкам з певним запліччям чи глибоким інтересом у дослідженнях соціальних нерівностей, глобальних зв’язків та глобалізованих процесів, а також соціальних рухів. Те ж саме стосується тих, хто сам пише про ЦСЄ чи тих, кого особливо цікавить базова новітня історія економічного розвитку країн цього регіону. Проте є нюанси. Теоретично насичена книга Мулявки — це не «просте чтиво», тож зовсім не знайомим із основними поняттями теорії світової економіки (світ-система, залежності між центром і периферією тощо) книга може видатися дещо заскладною. Схожим чином слід ставитися до частин, присвячених кількісному аналізу. Цій книзі більш ніж вистачає візуалізації певних трендів та головних тверджень, проте класичне використання коефіцієнтів логарифмічної функції для представлення результатів кількісних моделей може бути не зовсім зрозумілим тим, хто не дуже глибоко знайомий з математикою логістичної функції.
Загалом у «Класовому розриві в участі у протестах» Мулявка запропонувала читачам досить багатогранну відправну точку у компаративних дослідженнях соціального класу у світ-системі й зробила свій внесок у наше розуміння розриву між Заходом і Сходом Європи — завдяки оригінальному погляду крізь призму протестної участі представників робітничого класу.
