Підтримати Спільне
Історія

Економіка та влада в Радянському Союзі: 1917–1939

08.01.2019
|
Оскар Санчес-Сібоні
|
Ендрю Слоїн
17635

Сучасна криза світової економічної системи вкотре показала здатність економіки визначати людське повсякдення. Бюджетні дефіцити, державні програми жорсткої економії, занепокоєння ціновою стабільністю, стійке структурне безробіття — криза знову підтвердила головну роль економічного на глобальному і місцевому рівнях. Вона також воскресила дискусії про економіку: повернулася тривога через девальвацію, спекуляцію, націоналізацію й жорстку економію, а це занепокоєння вже наче відправили на смітник історії.

Звісно, повторне відкриття сили економіки стало неочікуваним лише з найбільш короткозорого й обмеженого погляду на історію. Системний економічний дисбаланс і привид продиктованої ринком реструктуризації давно відомі дослідникам пізньорадянського та пострадянського євразійського регіону. Починаючи зі стагнації пізньої брежнєвської епохи та до невдалої реструктуризації доби «перебудови», криз 1989—1991 років і потрясіння від азійської фінансової кризи 1997—1998 років, криза повторювалася і була добре задокументованим явищем на колишньому радянському просторі. Не менш важливим для істориків Радянського Союзу є те, що водночас економічна криза була постійною рисою й у так званому Першому світі[1]. Дійсно, «синхронність» криз у західній і радянській сферах, найбільш помітна протягом транссистемної кризи стагфляції 1970-х років, що стала початком як рейганської, так і горбачовської епохи, вказує на стійкі взаємозв’язки економічних систем навіть на тлі гострого геополітичного протистояння.

 

"Поворот до сталінізму в кінці 1920-х років, по суті, відбувся через початок глобальної кризи капіталістичної економічної системи."

 

Усвідомлюючи обмеження економічної історії, написаної в період «підйому» радянської історії — передусім обмежене й детерміністське використання економіки в традиційній марксистській історіографії, ми не намагаємося просто повернутися до попередніх традицій. Ми cпробуємо робити те, що Вільям Г. Сьюелл недавно назвав «історичним вивченням економічного життя»: по-новому подивимося на відносини між економічними змінами та трансформаціями в суспільстві, культурі, праві й політиці[2]. Ми знову звертаємося до вивчення економічного життя в радянському контексті, стверджуючи, що поворот до сталінізму в кінці 1920-х років, по суті, відбувся через початок глобальної кризи капіталістичної економічної системи, суперечливим, але міцно вкоріненим елементом якої був і Радянський Союз[3].

* * *

Окрім ранніх політичних протистоянь за партійне лідерство, мало тем так успішно привертало увагу істориків протягом формування радянознавства на Заході, як природа й функціонування радянської економіки. У період з кінця 1920-х років до середини 1970-х фундаментальні монографії про радянську економіку та економічну політику написали Моріс Добб, Колін Кларк, Соломон Шварц, Абрам Бергсон, Наум Ясний, Олександр Ерліх, Алек Ноув, Р. В. Дейвіс і багато інших авторів.[4] Хоча темою визначальної для галузі праці Е. Г. Карра не була саме економічна історія, вона, однак, поставила економіку в центр «загальної» історії СРСР[5]. Незалежно від ідеологічних поглядів перші покоління радянологів так чи інакше визнали панування економіки визначальним для радянського історичного розвитку.

Внесок цих поколінь економістів було б важко переоцінити. Можна без перебільшення припустити, що вони великою мірою заклали дисципліну радянської історії. Переважно їх цікавили роль партії в побудові економічної політики, внутрішньопартійні суперечки про траєкторію економічної політики, початок колективізації та створення масових інститутів виробництва й споживання, їхні наслідки, а також дискусія про неминучість сталінської планової економіки. Сьогодні ці питання також надзвичайно важливі. Однак наступні покоління історичної критики пояснили концептуальні й методологічні обмеження цих перших робіт.

 

 

Очевидно, що написання радянської економічної історії було глибоко політизованою справою. Радянська економічна наука розвивалась на тлі Холодної війни. Вона стала головним полем битви, де доводили переваги чи неповноцінність радянського соціалізму в порівнянні з капіталістичним світом. Попри (чи через) передбачувану об’єктивність економічних показників, аналіз економічного зростання, продуктивності й зайнятості став визначати дискусію про життєздатність системи «соціалістичного» виробництва як альтернативи капіталістичному розвитку. Вчені із симпатіями до марксизму й радянського проекту, передусім Е. Г. Карр і британський марксист Моріс Добб, наголошували на переможному поступі радянської індустріалізації й життєздатності планової економіки як раціонального подолання капіталізму, хаотичного та схильного до кризи. На протилежному боці економіку вивчали люди, які наполегливо зарекомендували себе як антибільшовицькі активісти, зокрема меншовики-емігранти Соломон Шварц і Наум Ясний та колишній бундист Олександр Ерліх[6]. Для економістів ці дослідження стали засобом розвінчання офіційних радянських заяв про темпи й здобутки економічного розвитку[7].

Не всі поділяли цей скепсис. Наума Ясного рішуче критикували в США за нездатність запропонувати «строго науковий» метод аналізу в той час, коли уряд США вимагав точних відповідей про радянську економіку. На цей запит відгукнувся Абрам Бергсон, зібравши навколо себе велику групу талановитих економістів за допомогою фінансування й інституційного патронажу аналітичного центру RAND Corporation Військово-повітряних сил США. Їхня робота над проектом «Радянські національний прибуток і продукт» (Soviet national income and product, SNIP) згодом стала основою для методологічних засад аналізу Радянського Союзу в ЦРУ[8]. Вони більше довіряли радянській статистиці, тому висновки про зростання економіки переважно були оптимістичні, тож більш тривожні, ніж висновки Ясного[9]. Той, зі свого боку, критикував не тільки радянських, але й американських колег. Через науковий диспут, що відбувся згодом, Ясний на довгий час опинився в чорному списку багатьох американських конференцій і журналів. Тим часом Радянський Союз та ЦРУ за підтримки своєї мережі в американському науковому світі почали показувати дзеркальні зображення радянської економіки —  лише з протилежними оцінками.

 

 

Політичні переконання цих економістів необов’язково зводять нанівець їхні дослідження[10]. Однак, озираючись назад, можна сказати, що надмірна політизація принесла до вивчення радянської історії два центральні парадокси. Вони й поставили під сумнів те, що економіка може пояснити радянську систему. По-перше, затята критика економічних даних СРСР породила поки ще нерозвинений, але дедалі сильніший скепсис до загальної аналітичної цінності економіки, статистики й «цифр» загалом. Протягом двох останніх десятиліть радянської влади, навіть коли стагнація підривала радянські запевнення про наукове управління виробництвом, радянський уряд і ЦРУ сходилися в кількісному аналізі економіки СРСР, який почав різко суперечити явній стагнації. Дедалі частіше вважали, що числа й показники сильно спотворені політичними симпатіями, і це ставило під сумнів базові твердження економічної історії. Зрештою, крах радянського експерименту поставив хрест як на наукових претензіях радянського керівництва, якому явно не вдалося запобігти катастрофі, так і на західній аналітичній методології, якій не вдалося її передбачити. Історики економіки почали використовувати раніше закриті архіви. Вони ще більше зосередилися на окремих практиках економічного планування, зокрема на зв’язку з державними й військовими цілями, наприклад колективізацією та оборонною промисловістю. Задачі обрахування відійшли від суперечливих проблем росту валового внутрішнього продукту й оцінок виробництва до вкрай напружених питань числа жертв сталінського режиму[11].

 

"Саме нібито детерміністським історикам-марксистам лишалося підкреслювати роль випадкових економічних факторів"

 

Другий парадокс полягав у тому, що спеціалісти з економіки — чи то чиновники з обох боків Залізної завіси, чи то західні вчені — зрештою надавали більшого значення політиці. Для економічних істориків, зокрема критичних до радянської системи, стало аксіомою, що радянська партія-держава змусила економіку обслуговувати політику, ідеологію, партію і, зрештою, самого Сталіна. Підкреслюючи примат політичного над економічним, вони насправді поглиблювали логіку радянського «тоталітаризму» в широкому сенсі — обов’язкової умови всієї радянології — на всі галузі економічного життя. Йшлося передусім про перехід до стрімкої індустріалізації — ключовий момент, який економісти визнали безумовно політичним вибором. І це позначилося на дебатах в інших напрямках радянології про те, наскільки перехід був ідеологічно неминучим[12]. З цього погляду, сама лише політика визначила консолідацію сталінської економічної системи, яка досягла своєї кульмінації у тотальній командній економіці, де Сталін «контролював усе»[13]. Визнання примату політичного над економічним було надзвичайно довговічним серед економістів. Недавно у своїй неогаєківській критиці радянської системи Пол Грегорі наголосив, по-перше, на «неминучості економічної диктатури» як функціональному наслідку політичної диктатури і, по-друге, на тоталітарному контролі Сталіна та його підручних за економічними процесами[14]. За іронією долі, саме нібито детерміністським історикам-марксистам лишалося підкреслювати роль випадкових економічних факторів і пом’якшувального структурного тиску та примусу у відмові від ринкового експерименту нової економічної політики (НЕП) заради повністю мобілізованої командної економіки[15].

 

 

Хоча немає сумнівів, що роль держави та партії в управлінні радянською економікою була небаченою, модель тоталізованого державного контролю над економічними функціями все частіше почали вивчати різні соціальні науки. Починаючи з 1950—1960-х років у своїх новаторських дослідженнях Девід Гранік і Джозеф Берлінер розглянули ступінь автономності та влади класу управлінців, що отримував вказівки зверху[16]. Обидва дослідження вдосконалили розуміння радянської системи та поділяли обмежений набір аксіоматичних принципів. По-перше, аналіз радянської економіки зосереджувався на питаннях особливостей та обсягів виробництва. Для цих економічних ревізіоністів, як і для економістів-радянологів загалом, виробництво означало передусім продукцію важкої та видобувної промисловості та закупівлю зерна, що врешті маргіналізувало питання легкої промисловості й споживчих товарів. По-друге, радянську економіку незмінно розглядали на всесоюзному рівні з особливим наголосом на політиці й динаміці в Москві. Регіональні відмінності та напруженість між центральними економічними регіонами радянської системи та периферійними зонами отримали мало уваги.  По-третє, категорії соціального аналізу — «управлінці», «робітники» чи «селяни» — лишалися недиференційованими. Вчені приділяли мало уваги поділам у цих групах за соціальною стратифікацією, гендером чи етнічними й національними відмінностями. По-четверте, ці дослідження розглядали Радянський Союз як автономну економічну одиницю поза глобальною економікою. Врешті-решт і що найважливіше, радянську економічну систему одностайно розуміли як соціалістичну по суті, оскільки Радянський Союз скасував ринок і приватну власність – дві характерні риси, які повсюдно вважають основними складовими капіталізму.

* * *

Невдовзі після того, як позитивістський економічний аналіз почав переважати в дослідженнях радянського суспільства в 1960-х роках, він почав викликати хвилі історіографічної критики. Політичні проблеми подальших парадигмальних змін неодноразово повторювалися — починаючи від «ревізіоністської» критики «тоталітарної» моделі радянського суспільства та політики наприкінці 1970-х та в 1980-ті роки та закінчуючи «постревізіоністським» поворотом до культурної історії та фуколдіанської теорії, що відразу прийшов у 1990-ті[17]. Однак набагато менше уваги приділялося ролі вибіркової критики й апропріації наявного економічного аналізу.

Скептичність до політичних тверджень тоталітарної моделі радянського суспільства, очевидно, була нагальною проблемою багатьох соціальних істориків-ревізіоністів[18]. Утім, не менш важливим рушієм повороту до соціальної історії була скептичність до панівних економічних підходів. На найбільш очевидному рівні нові соціальні історики критично оцінювали строгий ортодоксальний марксистський аналіз радянського економічного розвитку, особливо офіційні радянські інтерпретації, які переможно пов’язували політичну емансипацію пролетаріату та нестримне економічне зростання.[19] Форми кількісного аналізу, що домінували в економічному аналізі радянської історії на Заході, також не задовольняли нових соціальних істориків. Під сильним впливом британського марксистського історика Е. П. Томпсона вони наполягали, що економіку не можна розглядати просто як об’єкт аналізу чи вимірювань: відмінності між «економікою» і «суспільством» штучні[20]. Радше, економіка утворюється соціальними відносинами, які структурують виробничі відносини, а також вона нерозривно пов’язана з ними. Відкидаючи аналіз, що підкреслював простий обрахунок виробничої потужності й зарплати виробників чи колективну дію недиференційованих груп «соціальних» акторів — «робітників», «куркулів» тощо — соціальні історики почали досліджувати якісну диференціацію всередині цих груп.[21] Однак попри критику жорсткої радянської ортодоксії багато соціальних істориків залишилися в марксистській парадигмі та були прихильниками історії робітничого класу (в дусі Томпсона)[22]. Хоча «пролетаріат», яким би зараз він не був історично складним явищем, надалі залишився основним і належним суб’єктом, об’єктом й активною силою радянської історії.


 

Поки марксистські історики, хоча й не дуже рішуче, дотримувалися оновленого розуміння традиційних категорій марксистського аналізу, протилежні голоси з табору соціальних істориків стали критикувати ці поняття. Починаючи з новаторської праці Шейли Фітцпатрік, що аналізувала роль індивідуальної соціальної мобільності в становленні радянського суспільства, деякі соціальні історики критично переглянули традиційний наголос на колективній масовій дії, поставивши індивідуального актора — як сказала одна критикиня, «чіпкого ліберального суб’єкта» (“tenacious liberal subject”) — у центр соціального аналізу[23]. Ставлячи під сумнів акцент на новому Homo sovieticus з громадянською позицією, ці історики підкреслювали, що старі імпульси Homo economicus і надалі були рушійними силами в радянському суспільстві. Ці вчені відкривали історії про щоденну рутину — заробіток грошей, шахрайство, контрабанду та крадіжки засобів до існування.[24]

 

"Вільна від диктату економіки та структури суспільства, соціальна історія перетворилася в історію повсякдення."

 

Зменшивши роль класу як категорії історичного аналізу, цей напрямок досліджень прийшов до фундаментальної критики самої категорії класу. Головну роль тут відіграла Фіцпатрик, яка зосередилася на багатозначності концепту «клас» і показала, що це і вагомий термін соціального аналізу, і образний вираз у категоріях і характеристиках більшовиків[25]. Водночас нове покоління соціальних істориків разом із самокритичною групою марксистських істориків (обидві групи демонстративно дотримуються ширших тенденцій в історичній науці) відзначали, що традиційний марксистський класовий аналіз затемнював критичні фактори соціальної організації та ідентичності, передусім гендер і національність[26]. Деконструкція класу поставила під питання примат праці як фокусу історичного дослідження. Праця, якій раніше приділяли більше уваги через особливий зв’язок із засобами виробництва, стала не більш вартою дослідження, ніж будь-який інший сегмент радянського суспільства. Вільна від диктату економіки та структури суспільства, соціальна історія перетворилася в історію повсякдення.

Крах соціального аналізу дав простір для ліберальних моделей суспільства, які підкреслювали взаємодію між корисливими індивідами як рушій соціальних змін[27]. Новаторські роботи з повсякденної економіки наголошували на провалі державних мереж збуту, важливості неформальних мереж та «природну» схильність до обміну, бартеру, торгівлі й обходу драконівського державного регулювання[28]. Коротко кажучи, ця неоліберальна критика радянського суспільства намагалася обґрунтувати динаміку соціальних змін оновленою версією раціональної корисливості.

Інша траєкторія, значною мірою розпочата у 1995 році авторитетною публікацією історії Магнітогорська Стівена Коткіна, радикально порвала з загальноприйнятими моделями інтерпретації. Вона поставила під питання здатність економічних пояснень враховувати особливу соціальну динаміку сталіністського розвитку. Коткін боровся проти теоретичних підходів — чи то тоталітаристських, чи то марксистських, — які вказували, що суспільство й економіка були основною структурувальною реальністю радянської історії. Вчений натомість підкреслював, наскільки мовні практики, політика, ритуали й ідеологія більшовиків вибудовували суспільство. Повертаючи ідеологію в центр уваги, історія Коткіна про створення Магнітогорська, який був майже ідеальним прикладом сталіністського планування, насправді маргіналізувала економіку як пояснення, врешті-решт підводячи її під ширшу й більш розмиту теорію історичної зміни, яку можна визначити як прихід «модерності» до радянської сфери.[29]

 

 

Дивлячись ретроспективно, поворот до модерністської парадигми був послідовною відповіддю на теоретичні та методологічні обмеження економічного й соціально-історичного підходів. Модерністська парадигма повернула інтерес до держави й пояснила авторитарні прояви суспільства інтелектуальним спадком європейського Просвітництва з його імперативом до підрахунків, класифікації та організації розрізненого населення задля соціального контролю й трансформацій.[30] У цьому світлі траєкторія російської і радянської історії виглядає менш аномальною — не як продукт «відсталої» (тобто неліберальної) стратегії розвитку, а один із багатьох шляхів до дисциплінованої, покращеної й самовдосконаленої модерної держави й соціальних форм, які розвинулись у Європі в ХІХ і ХХ століттях.

 

"Модерністська парадигма повернула інтерес до держави й пояснила авторитарні прояви суспільства інтелектуальним спадком європейського Просвітництва."

 

Навіть погодившись, що логіка радянського управління відбиває загальноєвропейську, породжену потребою Просвітництва в раціонально впорядкованому світі, складно пояснити, чому ця абстрактна вимога порядку, як виявляється, набирає сили в певні моменти радянської історії. Наприклад, чому інтенсивність цих проектів радикальної трансформації нерегулярно проявляється протягом 1920-1930-х років? Чому проект Просвітництва з перевлаштування суспільства й культури такий слабкий у середині 1920-х років і неймовірно стрімкий у кінці десятиліття? Беручи на озброєння міжнаціональний наратив про Просвітництво, яке вийшло з-під контролю, модерністська парадигма фактично перешкоджає серйозному розгляду безпосередньої ролі економічних і структурних змін у переході до поліцейської держави в Європі.[31]

Однак економічна автаркія стала ключовим компонентом модерністської парадигми — власне, так само, як і в попередніх підходах. Попри те, що Коткін виявив сильні міжнаціональні зближення, він непохитно наполягав на фундаментальному антагонізмі систем.[32] Цей підхід відбив глибинні сумніви в придатності категорій капіталістичної політичної економії до вивчення радянського суспільства. Дійсно, згідно з уточненням Коткіна, основна мета модерністського підходу полягала в поясненні синхронного розвитку масового суспільства в капіталістичному й некапіталістичному, або «соціалістичному», просторі[33]. Як він неодноразово стверджував, ці дві системи можна зрозуміти лише в межах бінарної опозиції: соціалізм був основною протилежністю капіталізму, тоді як капіталізм визначали як  систему економічної організації, структуровану взаємодією ринку та приватної власності[34].

Навіть якщо ми визнаємо таке тлумачення, останні дослідження вказують на більшу структурну схожість, ніж загалом вважається. Девід Ширер підкреслював критичну важливість ринкових практик для промислових закупок і виробництва впродовж 1920—1930-х років[35]. Схоже Джулі Гесслер показала, що ринкові відносини у сфері торгівлі й споживання, аж ніяк не викорінені наприкінці НЕПу, неодноразово оживали в періоди відносної економічної стабільності та зазнавали нападів у часи кризи.[36]Нещодавня праця Венді Голдман про гендер у радянському суспільстві знову визначила міру, якою ринок найманої праці лишався нестабільним і визначав реалії радянського життя[37]. Після півтора десятиліття уважного вивчення архівних матеріалів економісти Пол Грегорі і Марк Гаррісон дійшли висновку, що «незважаючи на великий дефіцит, гроші лишалися цінним товаром, а виробники невблаганно добивалися високих цін, що суперечить попереднім стереотипам про командну систему. Ринки чи інститути, схожі на ринки, існували всюди»[38].

 

 

Ще більш важливою була витривалість двох інших особливих ринків, які продовжували відігравати головну роль у структуруванні радянських суспільства і політики цього періоду — глобального ринку товарообміну й внутрішнього ринку праці. Незважаючи на стійку здатність радянських інститутів перерозподіляти ресурси всередині, система загалом лишалася вбудованою в капіталістичну всесвітню систему обміну, яка принципово розмежовувала політичні заходи й боротьбу. В цю епоху (і пізніше) міжнародні ринки, зокрема ринки зерна й товарів для експорту, кредитів і золота, ззовні дуже впливали на внутрішні політичні заходи та боротьбу всіх видів. Розпорошення ринків експорту в другій половині 1920-х років і повна зупинка руху капіталу протягом Великої депресії змусили грунтовно реструктуризувати фінанси й пріоритети капіталовкладень у всій радянській системі.

Зі свого боку, тиск міжнародного ринку був опосередкований ринком праці. Незважаючи на поворот до форм примусової праці у 1930-ті роки, «вільна», тобто наймана, праця лишалася дуже поширеною.[39] Аж ніяк не бувши протилежністю капіталістичних суспільних відносин, радянська держава фактично перетворила працю, яку Маркс (вслід за Адамом Смітом) визначав необхідною умовою капіталістичних відносин, на універсальну форму посередництва в радянському суспільстві.[40] Ба більше, для радянських громадян зарплата лишалася єдиним можливим способом придбати й накопичувати товари й власність на ринку, появу якого радянська держава все більше захищала протягом 1930-х років. Радикальна трансформація праці через різку індустріалізацію, масову колективізацію, застосування технологій і надзвичайний тиск на швидкість й обсяг продуктивності провіщали не подолання відчуженої праці, а суспільство, яке неслося до комодифікації всіх аспектів повсякденного життя[41].

 

* * *

Ми стверджуємо, що міжвоєнна глобальна економічна криза відбилася на всій радянській системі, бувши далеко не лише чистою «економічною» подією. Процес реструктурування політики й інститутів вплинув на всі рівні радянського суспільства. Відповідно, ми заявляємо про прямий і діалектичний зв’язок між економікою в кризі та тогочасними політичними, інституційними та культурними перетвореннями, які разом заклали феномен сталінізму.

 

"Міжвоєнна глобальна економічна криза відбилася на всій радянській системі, бувши далеко не лише чистою «економічною» подією."

 

Більшовицька революція проголосила себе марксистською та посткапіталістичною. Якщо вона врешті-решт не подолала центральні структури капіталізму, як нам тоді розуміти соціальну й економічну систему, яка розвинулася на її місці, чи культурні форми, які вона породила? Ставлячи це питання, ми намагаємося повернути економіку в критичний центр радянської історії. Ми серйозно ставимося до здобутків культурного повороту, проте вважаємо, що культура також була сформована динамікою соціальної трансформації, розв’язаної міжвоєнною економічною кризою. Особливу цінність для нас має довколамарксистська критика[42], яка розглядає комодифікацію праці як основу розуміння суспільства та культури Радянського Союзу під час стрімкої індустріалізації. Попри всі зловживання та редукціоністські застосування марксистських інтерпретацій (а їх достатньо), Маркс лишається одним із найгостріших мислителів в аналізі відносин між економічними, соціальними, культурними та політичними змінами. Історики Радянського Союзу не можуть дозволити собі працювати так, начебто поставлені Марксом питання й здобутки марксистського аналізу якимось чином виявилися нерелевантними через крах Радянського Союзу.

 

Читайте також: 

Депрессивный сталинизм. Переосмысление Великого перелома (Оскар Санчес-Сибони)

Співіснування ринкових, планових і адміністративних механізмів господарювання в економічній системі СРСР (Захар Попович)

Особливості соціально-класової структури радянського суспільства, витоків та характеру протестного руху в СРСР (Захар Попович)

До аналізу Російської революції (Роман Роздольський)

 

Примітки

  1. ^ Див., наприклад, David Harvey, The Enigma of Capital and the Crises of Capitalism (New York: Oxford University Press, 2011); і Robert Brenner, The Economics of Global Turbulence (London: Verso, 2006).
  2. ^ William H. Sewell, “A Strange Career: The Historical Study of Economic Life”, History and Theory 49, 4 (2010): 146—66.
  3. ^ Висуваючи цей аргумент, ми серйозно підходимо до твердження Сьюелла про те, що перегляд економіки й питання капіталізму вимагають оновленої критичної взаємодії з Марксом (William H. Sewell, “The Temporalities of Capitalism”, Socio-Economic Review 6, 3 [2008]: 517—37). Як і Сьюелл, ми наголошуємо, що критичне ядро Марксового аналізу полягає не в розкритті мислимого трансісторичного примату класової боротьби в історії (центральна теза «Маніфесту комуністичної партії» та початкова точка традиційного марксистського аналізу), а у підкресленні своєрідної часової динаміки капіталізму як системи виробництва, що ґрунтується на присвоєнні комодифікованої праці задля накопичення (наскрізна тема «Капіталу»). Розвиваючи цю думку, ми, як і Сьюелл, опираємося на теоретичну взаємодію з Марксовим зрілим аналізом капіталізму, розглянутим такими мислителями як Дьордь Лукач і Мойше Постон. Див. Georg Lukács, History and Class Consciousness: Studies in Marxist Dialectics, trans. Rodney Livingstone (Cambridge, MA: MIT Press, 1972); and Moishe Postone, Time, Labor, and Social Domination: A Reinterpretation of Marx's Critical Theory (New York: Cambridge University Press, 1996).
  4. ^ Неповний список новаторських робіт: Maurice Dobb, Soviet Economic Development since (London: G. Routledge and Sons, 1928 [переглянута і перевидана у 1948 році]); Colin Clark, Critique of Soviet Statistics (London: MacMillan, 1939); Naum Jasny, The Soviet Economy during the Plan Era (Stanford, CA: Stanford University Press, 1951); Solomon Schwarz, Labor in the Soviet Union (New York: Praeger, 1952); Abram Bergson, Soviet Economic Growth: Conditions and Perspectives (Evanston, IL: Row, Peterson, 1953); Bergson, The Real National Income of Soviet Russia since 1928 (Cambridge, MA: Harvard University Press, 1961); Alexander Erlich, The Soviet Industrialization Debate, 1924-1928 (Cambridge, MA: Harvard University Press, 1960); and Alec Nove, An Economic History of the U.S.S.R. (Harmondsworth, UK: Penguin Books, 1969).
  5. ^ E. H. Carr, The Interregnum, 1923-24 (London: MacMillan, 1934); Carr, Socialism in One Country, 3 vols. (London: MacMillan, 1958—64); Carr and R. W Davies, Foundations of a Planned Economy, 3 vols. (London: MacMillan, 1969—78).
  6. ^ Син бундистського лідера Генріка Ерліха, засудженого до страти разом з Віктором Адлером радянською владою у 1941 році (він покінчив життя самогубством за гратами у 1942). Перед своєю еміграцією до Сполучених Штатів Олександр Ерліх сам став провідною фігурою в Бунді.
  7. ^ Зокрема, Ясний присвятив значну частину своїх наукових досліджень критиці офіційних заяв про темпи економічного зростання в Радянському Союзі. Див. Naum Jasny, Soviet Industrialization, 1928-1952 (Chicago: University of Chicago Press, 1961), яку він присвятив голові Держплану Володимиру Густавовичу Громану, колишньому меншовику.
  8. ^ Головним результатом стала праця Bergson, The Real National Income of Soviet Russia since 1928. До колег Бергсона належали Реймонд Пауелл (Raymond Powell), Джанет Чепмен (Janet Chapman), Абрам С. Бекер (Abram S. Becker), Річард Мурстін (Richard Moorsteen) і Лінн Турджин (Lynn Turgeon).
  9. ^ Ця історія розповідається у John Howard Wilhehn, “The Failure of the American Sovietological Economics Profession”, Europe-Asia Studies 55, 1 (2003): 59—74.
  10. ^ На захист роботи Бергсона див. красномовну дискусію у Mark Harrison, Accounting for War: Soviet Production, Employment, and the Defence Burden, 1940-1945 (Cambridge: Cambridge University Press, 1996), 39-57.
  11. ^ R. W. Davies and Stephen G. Wheatcroft, The Years of Hunger: Soviet Agriculture, 1931-1933 (Basingstoke, UK: Palgrave Macmillan, 2004); Paul Gregory and Valéry Lazarev, eds.. The Economics of Forced Labor: The Soviet Gulag (Stanford, CA: Hoover Institution Press, 2003); Mark Harrison, ed.. Gum and Rubles: The Defense Industry in the Stalinist State (New Haven: Yale University Press, 2008).
  12. ^ Найбільш прямо питання було поставлено в суперечці, розпаленій у заголовній статті у Alec Nove, Was Stalin Really Necessary? Some Problems of Soviet Political Economy (London: Allen and Unwin, 1964), проте воно є наріжним усюди, наприклад, в Alexander Gerschenkron, Economic Backwardness in Historical Perspective (Cambridge, MA: Harvard University Press, 1962). У політичній науці суперечка найкраще показана у Robert  C. Tucker, Stalinism: Essays in Historical Interpretation (New York: W. W. Norton, 1977).
  13. ^ Цитуючи Jasny, Soviet Industrialization, 11—15, 51—52.
  14. ^ Paul Gregory, The Political Economy of Stalinism: Evidence from the Soviet Archives (Cambridge: Cambridge University Press, 2004).
  15. ^ Наприклад, Моріс Добб підкреслював роль постійних економічних і соціальних криз періоду НЕПу в тому, що радянське керівництво зрештою стало на шлях різкої індустріалізації. Цю позицію врешті-решт прийняли Е. Г. Карр і Р. В. Дейвіс.
  16. ^ David Granick, Management of the Industrial Firm in the U.S.S.R (New York: Columbia University Press, 1954); Granick, The Red Executive: A Study of the Organization Man in Russian Industry (New York: Doubleday, 1960); Joseph Berliner, Factory and Manager in the U.S.S.R (Cambridge, MA: Harvard University Press, 1957).
  17. ^ Див., наприклад, Mark Edele, "Soviet Society, Social Structure, and Everyday Life: Major Frameworks Reconsidered," Kritika 8, 2 (2007): 349—73; і Sheila Fitzpatrick, "Revisionism in Soviet History," History and Theory 46, 4 (2007): 77—9.
  18. ^ Ми обережно вживаємо терміни «ревізіоністська» й «соціальна історія», повністю усвідомлюючи, що багато учасників дебатів 1980-х років не погоджувалися, коли їх зараховували до лав ревізіоністів, тоді як інші, передусім Вільям Чейз, наголошували, що під вивіскою «соціальної історії» насправді ховався сплав соціально підкріпленої політичної історії. Див. William Chase, “Social History and Revisionism”, Russian Review 46, 4 (1987): 382—8.
  19. ^ Не дивно, що багато палких критиків були неортодоксальними марксистами, які засвоїли критику сталінізму Льва Троцького. Див., наприклад, Donald Filtzer, Soviet Workers' and Stalinist Industrialization: The Formation of Modern Soviet Production Relations (Armonk, NY: M. E. Sharpe, 1986).
  20. ^ E. P. Thompson, The Making of the English Working Class (London: Galancz, 1963, repr. 1968) стала канонічним прикладом загального переходу до недетерміністського марксистського соціального аналізу.
  21. ^ Література цього напряму, написана під сильним впливом Моше Левіна, досі повністю не досліджена через свій обсяг. Див. огляд цього широкого історіографічного періоду в Lewis Siegelbaum, “The Late Romance of the Soviet Worker in Western Historiography”, International Review of Social History 51, 3 (2006): 463—81.
  22. ^ Передусім див. Ronald Grigor Suny, The Baku Commune, 1917-18: Class and Nationality in the Russian Revolution (Princeton, NJ: Princeton University Press, 1972); Diane Koenker, Moscow Workers and the 1917 Revolution (Princeton, NJ: Princeton University Press, 1981); S. A. Smith, Red Petrograd: Revolution in the Factories, 1917-1918 (Cambridge: Cambridge University Press, 1985); Lewis Siegelbaum, Stakhanovism and the Politics of Productivity in the USSR, 1935-1941 (Cambridge: Cambridge University Press, 1988); Chris Ward, Russia's Cotton Workers and the New Economic Policy: Shop-Floor Culture and State Policy, 1921-1929 (Cambridge: Cambridge University Press, 1990); і Lewis H. Siegelbaum and Ronald Grigor Suny, eds.. Making Workers Soviet: Power, Class, and Identity (Ithaca, NY: Cornell University Press, 1994).
  23. ^ Sheila Fitzpatrick, Education and Social Mobility in the Soviet Union, 1921-1934 (Cambridge: Cambridge University Press, 1979); Kendall E. Bailes, Technology and Society under Lenin and Stalin: Origins of the Soviet Technical Intelligentsia, 1917-1941 (Princeton, NJ: Princeton University Press, 1978); Anna Krylova, “The Tenacious Liberal Subject in Soviet Studies”, Kritika 1, 1 (2000): 119-46.
  24. ^ Sheila Fitzpatrick, Stalin's Peasants: Resistance and Survival in the Russian Village after Collectivization (New York: Oxford University Press, 1994); і Fitzpatrick, Everyday Stalinism: Ordinary Life in Extraordinary Times. Soviet Russia in the 1930s (New York: Oxford University Press, 2000). Ця інтерпретація перегукується з критичними голосами серед радянських істориків нового покоління гласності, передусім Елена Осокина, Иерархия потребления. О жизни людей в условиях сталинского снабжения. 1928—1935 гг. (Москва: Изд-во Московского государственного университета, 1993).
  25. ^ Sheila Fitzpatrick, “Ascribing Class: The Construction of Social Identity in Soviet Russia”, Journal of Modern History 65, 4 (1993): 745—70. Див. подібну реконцептуалізацію класу як аналітичної категорії на селі в Lynne Viola, “The Peasants' Kulak: Social Identities and Moral Economy in the Soviet Countryside in the 1920s”, Canadian Slavonic Papers 42, 4 (2000): 431—60.
  26. ^ Див. Lynne Viola, “Bab'i Bunty and Peasant Women's Protest during Collectivization”, Russian Review 45, 1 (1986): 23—42; Wendy Goldman, Women, the State, and Social Revolution: Soviet Family Policy and Social Life, 1917—1936 (Cambridge: Cambridge University Press, 1993); Diane Koenker, “Men against Women on the Shop Floor in Early Soviet Russia: Gender and Class in the Soviet Workplace”,  American Historical Review 100, 5 (1995): 1438—64; Ronald Grigor Suny, The Revenge of the Past: Nationalism, Revolution, and the Collapse of the Soviet Union (Stanford, CA: Stanford University Press, 1993); і Yuri Slezkine, “The USSR as a Communal Apartment, or How the Soviet State Promoted Ethnic Particularism”, Slavic Review 53, 2 (1994): 414—52.
  27. ^ Своєрідну економічну рамку надавав дисидентський лібералізм з радянських країн-сателітів, зокрема János Kornai, Economics of Shortage, 2 vols. (Amsterdam: North Holland, 1980) і Kornai, The Socialist System: The Political Economy of Communism (Princeton, NJ: Princeton University Press, 1992).
  28. ^ Див., зокрема, Elena Osokina, Our Daily Bread: Socialist Distribution and the Art of Survival in Stalin's Russia (Armonk, NY: M. E. Sharpe, 2001). З більш пізніх і продуманих форм подібних досліджень, які беруть до уваги стійку напругу між державними інститутами і постійним визвольним опором «знизу», див. Julie Hessler, A Social History of Soviet Trade: Trade Policy, Retail Practices, and Consumption, 1917-1953 (Princeton, NJ: Princeton University Press, 2004).
  29. ^ Stephen Kotkin, Magnetic Mountain: Stalinism as a Civilization (Berkeley: University of California Press, 1995).
  30. ^ Див. David L. Hoffmann, Peasant Metropolis: Social Identities in Moscow, 1929-1941 (Ithaca, NY: Cornell University Press, 1994); and Peter Holquist, Making War, Forging Revolution: Russia's Continuum of Crisis, 1914-1921 (Cambridge, MA: Harvard University Press, 2002). Про суб’єктивності й державний контроль на географічних і соціальних периферіях див. Douglas Northrop,Veiled Empire: Gender and Power in Stalinist Central Asia (Ithaca, NY: Cornell University Press, 2004) і Francine Hirsch, Empire of Nations: Ethnographic Knowledge and the Making of the Soviet Union (Ithaca, NY: Cornell University Press, 2005).
  31. ^ Цю тенденцію у модерністських рамках можна найбільш чітко побачити у тих роботах, які наголошують на неперервності між царськими й радянськими спробами обчислити та категоризувати населення задля соціального контролю; очевидно, що тенденції до тоталізуючого моніторингу суспільства передували глобальній кризі пізніх 1920-х рр. Наприклад, див. Peter Holquist, Making War, Forging Revolutionі Joshua Sanborn, Drafting the Russian Nation: Military Conscription, Total War, and Mass Politics, 1905-1925 (DeKalb: Northern Illinois University Press, 2003).
  32. ^ На це вказує його неодноразове посилання на побудову «антикапіталізму» як головної місії більшовиків (наприклад у Kotkin, Magnetic Mountain, 32, 53—54).
  33. ^ Stephen Kotkin, “Modern Times: The Soviet Union and the Interwar Conjunction”, Kritika 2, 1 (2001): 111—64.
  34. ^ Kotkin, Magnetic Mountain, 151—52.
  35. ^ David Shearer, Industry, State, and Society in Stalin's Russia, 1926—1934 (Ithaca, NY: Cornell University Press, 1996).
  36. ^ Hessler, A Social History of Soviet Trade.
  37. ^ Wendy Goldman, Women at the Gates: Gender and History in Stalin's Russia (Cambridge: Cambridge University Press, 2002). Наголошуючи на фундаментальному накладанні економіки й гендеру під час сталінської революції, нещодавня праця Голдман серйозно відходить від її попередніх досліджень, які підкреслювали роль політичних указів і правового порядку як рушійних сил у перебудові концепцій гендеру в постреволюційному суспільстві (Women, the State, and Revolution: Soviet Family Policy and Social life, 1917-1936 [New York: Cambridge University Press, 1993]). Намагаючись перевизначити трансформацію гендерних категорій у зв’язку з динамікою економічної трансформації, праця Голдман слугує корисною моделлю для переоцінки відносин між економікою і культурою.
  38. ^ Paul Gregory and Mark Harrison, “Allocation under Dictatorship: Research in Stalin's Archives”, Journal of Economic Literature 43, 3 (2005): 721—61. Проте цей висновок не варто перебільшувати. Звісно, радянські економічні інститути завжди відігравали набагато безпосереднішу роль у намаганні задавати ціни та розподіляти постачання, а також застосовували тиск для «виправлення» економічних функцій. Однак аргумент Грегорі й Гаррісона є необхідним виправленням інтерпретацій, які наголошують на фундаментальній опозиції між суспільними організаціями «керованими державою» (“state directed”) і «вільного ринку». Грегорі й Гаррісон із запізненням підтверджують висновки, висловлені у російськомовній літературі, зокрема Оленою Осокіною.
  39. ^ Навіть Соломон Шварц, котрий найрізкіше наполягав, що радянська система стане режимом абсолютної примусової праці, все одно визнав, що в 1930-ті рр. це лишалося далекою перспективою, а система загалом і далі ґрунтувалася на найманій праці (Labor in the Soviet Union, 85).
  40. ^ Тоді як радянські марксисти (як і багато їхніх прихильників і критиків) переважно визначали інститути «ринку» та «приватної власності» базовими елементами капіталістичних відносин, сам Маркс неодноразово наголошував на пріоритеті найманої праці як визначальної характеристики, стверджуючи, що «капітал передбачає найману працю, а наймана праця передбачає капітал» (Карл Маркс, «Наймана праця і капітал» Вперед). Для аналізу Марксового розуміння динаміки капіталістичного виробництва, яке наголошує на центральній позиції праці як головної категорії капіталізму на противагу інститутам ринку та приватної власності, див. Postone, Time, Labor, and Social Dominati.
  41. ^ У “Modern Times” Коткін інтуїтивно вказав на фундаментальну структурну зміну, що пов’язувала сталінську революцію з одночасним переходом до модерності в капіталістичному світі. Однак, здебільшого приписуючи одночасність переходу зростаючому застосуванню технологій, він не відважився визнати базовий і набагато критичніший соціальний факт, який об’єднував обидві сфери — вперту стійкість комодифікованої чи відчуженої людської праці.
  42. ^ Автори вживають тут замість Marxist термін Marxian, адекватного відповідника якого в українській мові нема. — прим. ред.

Автори: Ендрю Слоїн, Оскар Санчес-Сібоні

Переклав Ярослав Ковальчук за публікацією: Sloin, A. and Sanchez-Sibony, O., 2014. "Economy and Power in the Soviet Union 1917-39". In: Kritika: Explorations in Russian and Eurasian History 15,1: 7-22.

Поділитись
Схожі матеріали
Ми вітаємо відтворення матеріалів сайту, якщо в них не внесено жодних змін чи доповнень за умови гіперпосилання на сторінку оригінальної публікації. Використовувати матеріали з комерційною метою заборонено.

Думка авторів може не збігатися з позицією редакції
стати автором пошук статті за автором
Мапа сайту
editor@commons.com.ua
Статті   Журнали   Книги   Про нас
CC BY-NC-ND @ 2009 - 2024