Громадські бюджети: класовий вимір ремонту класних кімнат

  • 22 вересня 2020
  • 1283
Громадські бюджети: класовий вимір ремонту класних кімнат

Денис Горбач

Скоро буде оголошено переможців київського «бюджету участі». Ще до закінчення голосування почали ширитися тексти про те, як «шкільні батьківські комітети хакнули громадський бюджет». І справді, найбільше голосів набирали точкові проєкти, пов’язані з певним навчальним закладом, тоді як пропозиції з покращення загальноміської інфраструктури менше цікавили публіку. Чому так відбувається й що це каже про українське суспільство?

 

Від Порту-Алегрі до Києва

«Бюджети участі» — відносно недавнє явище родом із бразильського міста Порту-Алегрі, де наприкінці 1980-х мером став один із засновників Партії трудящих Олівіу Дутра. Він запровадив механізм, що дозволив мешканцям міста брати участь у розподілі частини бюджетних коштів шляхом голосування за проєкти, запропоновані членами міської громади. Ця ініціатива стала символом глобального лівого руху в 1990-х і 2000-х роках: вважалось, що це практичне втілення, нехай і в мініатюрі, політичного ідеалу демократії участі, однаково ворожої диктатурі капіталу та авторитарному соціалізму. Бюджет участі Порту-Алегрі став точкою, навколо якої кристалізувались глобальні «соціальні форуми» лівих активістів, — політичним символом, протилежним економічним форумам глобальної еліти в Давосі.

 

Жителі міста Харабакоа (Домініканська Республіка) голосують за проєкти в рамках «бюджету участі», 2012 рік

AP Photo/The World Bank, Victoria Apolinario

 

Згодом цей механізм змінив свої політичні координати: його почали дедалі активніше запроваджувати місцеві еліти в країнах Глобальної Півночі, вбачаючи в ньому ефективний засіб політичної нейтралізації та кооптації опозиційних рухів без значних політичних поступок. Ліві, між тим, дедалі активніше критикували «громадські бюджети», вказуючи на те, що вони не лише не зменшують, а можуть навіть посилювати соціально-економічну нерівність, надаючи непропорційно велику політичну вагу середнім класам. Останні мають вільний час, культурний капітал та інші ресурси для того, щоб просувати свій порядок денний, який часто не перетинається, а іноді й суперечить інтересам бідніших прошарків. Умовно кажучи, готелі для комах отримують ресурси, яких не отримує будівництво соціального житла, а реконструкція парку для відпочинку сімей середнього класу часто означає витіснення з цього парку представників більш маргіналізованих груп.

 

"68–70% прохідних проєктів у Києві зводяться до ремонтування шкільних класів або благоустрою території окремого навчального закладу!"

 

В Україні бюджет участі вважається одним із найяскравіших досягнень постмайданних реформ. На відміну від «декомунізації» або медичної реформи, він не розділяє суспільство, не передбачає примусу або видимого скорочення доступу до якихось ресурсів. Натомість він розширює можливості впливу на владу, вдало поєднуючи два важливих мотиви українського політичного дискурсу: «візьми та зроби» й водночас «вимагай від влади». Освічені представники «громадянського суспільства» надають великого значення цій можливості поєднати «громадський активізм» і «реальні справи», одночасно валідуючи себе як представників авангарду, «активної» частини суспільства та отримуючи бажану велодоріжку або систему сортування сміття. Звідси й обурення цієї верстви тим, що інструмент перехопили інші люди, використовуючи його для цілей, які зовсім не відповідають порядку денному «хіпстерського урбанізму»: 68–70% прохідних проєктів у Києві зводяться до ремонтування шкільних класів або благоустрою території окремого навчального закладу!

 

Громадянське суспільство в дії

Це перехоплення ініціативи — закономірний наслідок успіху проєкту. Батьківські комітети — соціальне явище, набагато ближче до класичних уявлень про громадянське суспільство, ніж відносно нечисельна й замкнена на собі націонал-ліберальна інтелігенція, яка узурпувала це поняття в сучасній Україні. 

Початково громадянське суспільство — це те, що відбувається за межами домашнього кола (в публічному просторі), але не є частиною держави й партійно-парламентської політики або підприємництвом. Будь-яка некомерційна суспільна активність, яка відбувається між цими двома полюсами — державою та сім’єю — і є громадянським суспільством: профспілки, ОСББ, ультраправі бойовики, церковно-приходські гуртки, гей-клуби, підпільні сталіністські зібрання, гаражні та дачні кооперативи й, звичайно ж, батьківські комітети. Це будь-які органічно вкорінені в місцеву соціальну тканину самоорганізовані активістські групи, здатні об’єднувати ресурси для досягнення своїх прагматичних цілей.

Це не зовсім відповідає панівним нині уявленням, які ототожнюють громадянське суспільство виключно з освіченими жителями великих міст, які мають націоналістичні або ліберальні погляди й всі один з одним знайомі. Неправильним, до речі, є й уявлення про громадянське суспільство як про силу, що несе виключно добро й прогрес: у минулому столітті воно стало основою фашистських режимів

Що стосується батьківських комітетів, їхня діяльність майже буквально відтворює ліберальні штампи про «цифрову демократію» та «силу соцмереж». Вони горизонтально координують зусилля через вайбер-групи та сарафанне радіо, мобілізуючи голоси завдяки використанню «сили слабких зв’язків» та обмінюючись «електоральними пулами» з іншими аналогічними групами. Що важливо, вони діють в альянсі з адміністрацією навчальних закладів, яка додає адміністративні ресурси до спільної боротьби за ремонт у класі англійської.

 

«Діяльність батьківських комітетів відтворює ліберальні штампи про "цифрову демократію" та "силу соцмереж"».

 

У результаті, якщо в Москві, Варшаві та Будапешті «бюджети участі» критикують за використання ресурсів громади на поверхові ініціативи, що створюють ілюзію низової демократії, але на практиці закріплюють пріоритет урбаністичного порядку денного освіченого середнього класу, то в Києві відбувається щось дуже відмінне: органічне громадянське суспільство, заручившись патронажними зв’язками, відбирає у ліберальних середніх класів їхню іграшку. Звичайно, в їхніх руках ця іграшка не починає працювати демократично на благо всієї громади й згладжувати соціальну нерівність, радше навпаки: гроші громади, призначені для покращення інфраструктури загального користування, спрямовуються на ізольовані проєкти й несуть благо дуже вузькій групі бенефіціарів. Не йдеться навіть про перерозподіл на користь бідніших груп: умовні «батьківські комітети», безумовно, мають нижчий обсяг символічного капіталу в порівнянні з «обікраденою» ліберальною інтелігенцією, але загальний обсяг ресурсів, доступний цим комітетам, може бути чималим. З більшою ймовірністю виграють проєкти, подані школами в районах щільної нової забудови, — вони не просто акумулюють більшу кількість голосів через переповненість, але й батьки, що живуть у цих новобудовах, мають більше грошей і зв’язків.

 

Власність і ойкумена

У Києві голосування за цьогорічні проєкти вже завершилося, але в інших місцях календар відрізняється. Торішні проєкти-переможці можна проаналізувати на сайті громадського бюджету Кривого Рогу. З 25,8 млн грн, виділених на 50 проєктів, що були обрані у 2019 році, половина (12,5 млн) йде на індивідуальне покращення в дитячих установах — переважно школах, але також дитсадках, художніх школах тощо. 9,9 млн спрямовується на точковий благоустрій публічного простору: реконструкція парку, облагородження вулиці, встановлення спортивного майданчика, мурал, зупинка тощо. І 3,1 млн отримують проєкти під умовною категорією «Дозвілля та пропаганда»: проведення різноманітних фестивалів і змагань, створення фільму про війну, мобільного додатку про туризм і таке інше.

Отже, половина грошей іде не на школи, а на більш інклюзивні проєкти. Але й вони відрізняються від громадських проєктів, ініційованих середнім класом у західних країнах. Для прикладу візьмемо громадський бюджет паризького передмістя Баньйо — неспівмірного з Кривим Рогом чи Києвом за масштабами, але типового за змістом проєктів. У 2019 році приблизно однакові суми (55 тис. євро) було спрямовано на дитячий майданчик, безкоштовну майстерню з інструментами для жителів міста, встановлення фонтанчиків з питною водою та проєкт із висаджування овочів і будівництва готелів для комах. Вдвічі менше (26 тис. євро) коштувало створення муралу. Тобто дві третини коштів пішло на проєкти, що мають значення для всього міста, а не лише для мешканців району поблизу майданчика чи муралу. У 2018 році так само більшість громадського бюджету була спрямована на «спільні» проєкти: мобільний додаток для оперативного повідомлення про непрацюючі елементи інфраструктури, дефібрілятори в громадських місцях, курники з компостерами, пункти обміну непотрібними речами тощо. На локальні майданчики для дітей чи спорту припадає менша частка.

 

Візуалізація проєкту «SchoolFoodHUB замість шкільної їдальні» в Кривому Розі

 

Натомість у Кривому Розі майже немає проєктів, які охоплювали б простір за межами «ойкумени» їхніх авторів — подвір’я, вулиці, парку. У цьому сенсі стає зрозумілішим, чому саме школи стають пріоритетним об’єктом інвестицій за громадський кошт: як і вулиця, на якій розташоване помешкання людини, й автобусна зупинка під вікнами, школа є теж частиною обжитого простору, що сприймається інакше, ніж решта міста. Цей простір займає проміжну позицію між особистим простором (квартирою, гаражем тощо) і цілковито зовнішнім, який є непідконтрольним індивіду і не входить до кола його інтересів. Особиста власність (яку на практиці плутають з приватною) з’явилася в громадян України внаслідок приватизації житла на початку 1990-х — політичного кроку, який мав на меті компенсувати все те, що відбувалося в їхньому житті в цей період. Квартири, дійсно, стали суверенною власністю їхніх мешканців — єдиним елементом їхнього життя, над яким вони мали контроль та який слугував запорукою мінімальної стабільності. Втручання будь-яких зовнішніх сил у цей простір стали нелегітимними (наслідки чого ми спостерігаємо сьогодні, наприклад, у вигляді мальовничих «цар-балконів»). Натомість простір навколо них став своєрідним фронтиром для тих, хто прагне обжити ширші території, — простором, куди докладають своїх зусиль численні місцеві активісти, які фарбують лебедів із шин, прикрашають сходові клітини, садять квіти й годують котів. Саме цю пограничну територію вважають гідною інвестицій, тоді як ширший масштаб не сприймається як підвладний індивідуальній або колективній волі — це публічна власність, сфера відповідальності держави, намагатись її «одомашнити» безглуздо. Школи та інші місця, де щодня перебувають діти, входять до цієї проміжної категорії. Формально вони є такою ж публічною власністю, як і, наприклад, лікарні, але лікарні не генерують таких інтенсивних емоційних зв’язків, підкріплених щоденною рутиною.

 

"Громадські бюджети показують, до якої міри стиснулись рамки життєвого світу пострадянських містян у порівнянні з типовим горизонтом західноєвропейського середнього класу."

 

Антрополог Джеремі Морріс у книзі про провінційне робітниче місто в Росії використовує термін «обжитість» (habitability) для позначення компромісного стану між «виживанням» і ідеальним повноцінним життям. У його розумінні, створення «обжитих» зон — головний прояв агентності пострадянського робітничого класу. Обжитість тут має широкий сенс — наприклад, суміщення офіційного працевлаштування з неформальним підробітком у потрібній пропорції створює «обжиту» індивідуальну нішу на ринку праці. Продовжуючи його логіку, персональний простір (квартира, гараж, дача тощо) та проміжний простір шкіл, подвір’їв і парків — просторове вираження цього поняття. Те, що виступає за межі цього горизонту, випадає із зони відповідальності пострадянського індивіда, потрапляючи натомість у категорію приватного або публічного. Ця категорія не мислиться як простір, де легітимною є політика (у сенсі колективне ухвалення рішень): це зона відповідальності «технократів». Морріс підтверджує принципову політичну обмеженість цього бачення, проводячи розрізнення між створенням обжитих зон за допомогою численних мікропрактик і політичним опором, який заявляє претензії на розширення ойкумени.

 

 Візуалізація проєкту «Спортивне Рясне. Стадіон для міжрайонних змагань з футболу та баскетболу» у Львові

 

Громадські бюджети показують, до якої міри стиснулись рамки життєвого світу пострадянських містян у порівнянні з типовим горизонтом західноєвропейського середнього класу. Вони готові докладати значних зусиль, щоби змусити державу облагородити той простір, який вони вважають своїм, але не вважають себе повноважними вирішувати щось у ширшому масштабі. Сфера політичного в сьогоднішній Україні — це двір, школа й зупинка. Далі починається простір, де «проста людина» безсила. Це наслідок деморалізуючих ринкових трансформацій та їхнього впливу на політичні процеси. Депутати, що будують спортмайданчики, здається, інтуїтивно розуміють це краще, ніж ліберали, які нарікають на неправильний народ, не намагаючись розібратись у причинах.

 

Демократія за часів бюджетної економії

«Лідери думок» із Фейсбуку традиційно звинувачують низький культурний рівень населення, що значно відстає від культурного рівня самопроголошеного «громадянського суспільства». Можна почути й рефрен про «совок». Матеріалістичний аналіз натомість зверне увагу на ті роки, що відділяють радянські часи від сьогодення. На відміну від країн східного ЄС, соціально-економічні перетворення в Україні відбувалися під гаслом «краще жах без кінця, ніж жахливий кінець». Соціальні та інфраструктурні зобов’язання держави залишались й іноді навіть розширювались, але фінансово забезпечувались «у міру можливості». Ця міра завжди була й залишається вельми скромною, і на практиці в умовах пострадянського «вкоріненого» неолібералізму стало просто неможливо дочекатися того ж таки шкільного ремонту за встановленою процедурою. Громадянам нової країни довелося розвивати нові соціальні навички: акумулювати ресурси, необхідні для виживання, за допомогою соціальних мереж — мобілізувати горизонтальні й вертикальні соціальні зв’язки. Те, що сьогодні комусь здається радянським пережитком, є принципово новим явищем — мистецтвом «крутитися», що подавалось як необхідний атрибут життя в новій ринковій економіці[1].

 

"Якщо голосувати в принципі немає за кого, то чому б не проголосувати хоча б за того, хто поставив лавки й обіцяє «вибити гроші» на парк?"

 

Замість того, щоб чекати від держави виконання обіцяного «у встановленому порядку», громадянське суспільство вдається до обхідних шляхів, щоби зрештою отримати своє. І тут творчому переосмисленню піддається не лише громадський бюджет, а й, наприклад, вибори, які є шансом для місцевої спільноти нарешті отримати новий дитячий майданчик або вуличне освітлення. До того ж отримати задешево: в обмін на участь у ритуалі, який несе мало смислового навантаження для тих, хто не відчуває свої інтереси представленими в парламенті або міськраді. Якщо голосувати в принципі немає за кого, то чому б не проголосувати хоча б за того, хто поставив лавки й обіцяє «вибити гроші» на парк?

Всупереч елітистському уявленню про неправильний народ із «радянською» чи «рабською ментальністю», здається, саме так і має виглядати парламентська демократія та громадянське суспільство в умовах, коли держава систематично не виконує власні зобов’язання, перетворюючи їхнє виконання з норми на приз, що дістається тим, хто зуміє акумулювати найбільше корисних соціальних зв’язків. А ці останні стають основою для патронажних стосунків, які структурують усі політичні процеси і є, отже, єдиним змістовним зв’язком між громадянином і «політикою».

 

Читайте також:

Проти «антикорупції» (Бенджамін Фогель)

Бюджет Києва: гроші є, але їх могло бути значно більше (Захар Попович)

Ділан Райлі: «Ми називаємо щось “громадянським суспільством”, коли воно нам подобається, а як ні — то шукаємо якусь іншу назву»

 


Примітки

  1.  «Блат» широко практикувався в СРСР, але виконував там інші соціальні функції, регулюючи обіг насамперед дефіцитних товарів і послуг у економіці, де гроші мали обмежений набір функцій. Механічно ототожнювати його з пострадянськими практиками, коли гроші стали повноцінним інструментом обміну, а явище «дефіциту» зникло, було б помилкою. Принципова відмінність полягає в тому, що необхідність залучати соціальні зв’язки в новій економіці поширилась на значно ширше     коло транзакцій, які раніше цього не потребували. 

Залишити коментар

Наші видання

Блоги

Facebook

Наші партнери

Допомогти