ГУМАНІТАРНИЙ ІМПЕРІАЛІЗМ: Нова доктрина імперського права

  • 18 липня 2011
  • 4202
ГУМАНІТАРНИЙ ІМПЕРІАЛІЗМ: Нова доктрина імперського права

Поняття «гуманітарний імперіалізм», введене Жаном Брікмоном, лаконічно виражає дилему, з якою зіткнулися західні лідери та інтелектуальна спільнота після розпаду Радянського Союзу. Від самого початку Холодної війни для кожного випадку застосування сили та терору, повалення режимів та введення економічних санкцій існувало виправдання від протилежного (reflexive justification): так чинили заради захисту від того, що Дж. Ф. Кеннеді назвав «монолітною та безжальною змовою», центр якої знаходився у Кремлі (іноді — у Пекіні), від сил абсолютного зла, що прагнуть поширити свою насильницьку владу на весь світ. Ця формула покривала всі мислимі випадки інтервенції, незважаючи на те, якими могли бути реальні факти. Але після розпаду СССР або політичні підходи мусили зазнати змін, або слід було знайти нові виправдання. І дуже скоро стало зрозуміло, який курс оберуть у пострадянському світі, а це, в свою чергу, проливає світло на те, що насправді відбувалося у попередні роки і якими є інституційні засади політики. По завершенню Холодної війни світ затопила вражаюча хвиля риторики, метою якої було переконати людей у тому, що тепер Захід звільнив свої руки, до того зайняті змаганням із наддержавою-опонентом, для втілення власного традиційного призначення – нести демократію, справедливість та права людини, хоча дехто — представники групи дослідників у теорії міжнародних відносин, яких називають «реалістами» — попереджав, що, «надаючи ідеалізму практично ексклюзивних прав у нашій міжнародній політиці», ми можемо зайти надто далеко і зашкодити власним інтересам [1]. Такі поняття, як «гуманітарна інтервенція» та «обов’язок захищати» незабаром стали риторичним стандартом у західному політичному дискурсі, і зазвичай описувались, як встановлення «нових норм» у міжнародних справах.

Кінцівка тисячоліття проходила під гучне самовихваляння частини західних інтелектуалів, що були вражені видовищем «ідеалістичного нового світу, який покінчить із нелюдськістю», започаткує «благородний етап» у політиці міжнародних відносин «священною загравою (нового дня)», оскільки вперше в світовій історії держава (США), будучи лідером «просвітлених держав», присвячує себе «принципам та цінностям», витоком яких є лише «альтруїзм» та «моральна наполегливість», відтак на свій розсуд може застосувати силу там, де «на думку її лідерів це буде справедливо» [2]. Наведені слова є лише малою дещицею із загального гулу голосів шанованих лібералів, що масово лунали у той час.

Такі слова одразу породжують кілька серйозних запитань. По-перше, наскільки такий самоопис відповідає історичним документам та даним періоду до завершення Холодної війни? Якщо встановити відповідність неможливо, то на яких підставах слід очікувати на раптове покликання «надати ідеалізмові майже ексклюзивного впливу на нашу міжнародній політиці» чи будь-якого впливу взагалі? І як насправді змінюється політика в час, коли ворожа супердержава зійшла з арени? Найважливішим залишається питання, чи взагалі подібні міркування мають достатні підстави для існування?

Існує два погляди на показовість історичних свідчень. Настрої тих, хто радіє «появі норм», чітко висловлює один з найвідоміших вчених-апологетів такого підходу, професор міжнародних відносин Томас Вайс. На його погляд, критичне дослідження історичних свідчень є нічим іншим, як «пустим стрясанням повітря та випадами проти історично несправедливої міжнародної політики Вашингтона», а, отже, «їх легко зігнорувати» [3].

Протилежна позиція полягає у тому, що політичні рішення по суті випливають із інституційних структур, які їх приймають, і, оскільки вони залишаються незмінними, критичне дослідження історичних свідчень надає цінне розуміння «появи норм» та сучасного світу в цілому. Цю позицію формулює Брікмон у своєму дослідженні «ідеології прав людини», а я спиратимусь на неї у цій роботі.

Зараз нам не вистачить часу оглянути весь історичний матеріал, ми просто візьмемо для ілюстрації один приклад – адміністрацію Кеннеді, яка виражає своєрідний ліво-ліберальний екстремум у політичному спектрі через велику кількість ліберальних інтелектуалів на ключових місцях прийняття рішень. Протягом часу врядування цієї адміністрації використовували стандартну формулу для виправдання вторгнення до Південного В’єтнаму у 1962 р., що заклало підвалини одного з  найбільших злочинів ХХ ст.

Дуже швидко встановлений Сполученими Штатами маріонетковий режим втратив змогу контролювати місцевий опір, викликаний масивним державним терором, жертвами якого стали десятки тисяч людей. Як наслідок, Кеннеді віддав ВПС США розпорядження розпочати регулярні бомбування Південного В’єтнаму, санкціонував використання напалму та хімічної зброї для знищення врожаю та шару родючого ґрунту й ініціював програми переселення мільйонів південно-в’єтнамських селян до міських трущоб або таборів біженців, де, оточені колючим дротом, вони були «захищені» від сил південно-в’єтнамського опору, який вони ж і підтримували, про що було добре відомо Вашингтону. І все це, заради захисту від двох Втілень Світового Зла — Росії та Китаю, або «Китайсько-радянської осі» [4].

У зоні, традиційно підконтрольній владі США, використання тієї ж формули призвело до зміни уявлення про завдання латиноамериканських військових сил, а саме: від «оборони (Західної) півкулі» (hemispheric defense) — пережитку Другої Світової війни — до «захисту внутрішніх інтересів» (internal security). Результати не забарилися. За словами Чарльза Мехлінга, який в еру Кенеді та протягом перших років правління Джонсона очолював планування каральних операцій проти повстанців та заходів, пов’язаних із захистом внутрішніх інтересів, політика США з позицій толерування «ненаситності та жорстокості латиноамериканських військовиків» змістилася до «прямої співучасті» у їхніх злочинах, до підтримки Сполученими Штатами «методів гімлерівських батальйонів смерті».

Важливим прецедентом стали дії адміністрації Кеннеді, пов’язані з підготовкою військового перевороту у Бразилії та усуненням від влади поміркованого соціал-демократичного уряду Гуларта (Goulart). Спланований переворот відбувся невдовзі після вбивства Кеннеді і став початком встановлення жахливих «держав національної безпеки» (National Security States – держави, у яких всі аспекти суспільного життя підпорядковані вимогам забезпечення «національної безпеки», прим. ред.) та спричинив вибух репресій по всьому континенту, що припинився лише після терористичних війн Рейгана, які у 80-их спустошили Центральну Америку. Використовуючи те саме виправдання, у 1962 р. американська військова місія у Колумбії рекомендувала урядові «вдатися до застосування парамілітарних сил, а також дій, пов’язаних із саботажем та/або тероризмом, проти відомих поборників комунізму (у країні) та забезпечувати їх коштами Сполучених Штатів». У латиноамериканському контексті фраза «відомі поборники комунізму» означала профспілкових лідерів, священиків, що організовували селян, активістів із захисту прав людини – фактично кожного, хто вимагав соціальних змін у жорстоких та репресивних суспільствах.

Такі принципи швидко взяли на озброєння у тренуваннях та безпосередній практиці військовики. Почесний президент Колумбійського постійного комітету з прав людини, колишній міністр закордонних справ, Альфредо Васкес Каррісоза (Alfredo Vásquez Carrizosa) писав, що адміністрація Кеннеді «доклала неймовірних зусиль, аби перетворити нашу регулярну армію у протиповстанські бригади, підтримуючи нову стратегію батальйонів смерті», а замість ідей захисту від зовнішньої загрози насправді здійснюючи спроби зробити військовий істеблішмент господарями становища під виглядом так званої «Доктрини Національної Безпеки», в рамках якої уряди отримали право вести війну із внутрішнім ворогом, як це і сформульовано у бразильській, аргентинській, уругвайській та колумбійській доктринах, зокрема, право нападати та знищувати нелояльних до уряду соціальних працівників, членів профспілок, жінок та чоловіків, яких через це можна вважати комуністичними екстремістами. До цього списку може потрапити будь-хто, наприклад, захисники прав людини, до яких належу і я.

У 2002 р. в рамках світової кампанії відбувся візит місії Міжнародної Амністії до Колумбії, метою якого було поширення в світовому масштабі захисту активістів із прав людини. Колумбію обрали першим пунктом невипадково, адже саме там зафіксовано найбільше випадків насильства (за сприяння держави) проти цих мужніх людей. В Колумбії кількість активістів із захисту прав людини і профспілкових лідерів, яких було вбито, приблизно дорівнює кількості жертв у решті світу, і це без урахування кампесінос (тубільців), афроколумбійців, трагедія яких є невимовною. Будучи членом делегації, мені вдалося зустрітися з групою захисників прав людини у добре захищеному будинку Васкеса Каріози у Боготі і вислухати їхні болісні звіти та пізніше отримати свідчення по справі, дізнавшись про їхній жахливий досвід.

Крім того, наведена мною формула працює у кампанії захоплення влади та насильстві, що мало місце за часів кривавого диктатора Форбеса Бурнама (Forbes Burnham) у Гайані (Guyana), яка лише нещодавно здобула незалежність. Метою цих дій було виправдати кеннедівську кампанію по ізоляції Куби після провалу операції у Затоці Свиней. У біографії Роберта Кеннеді відомий ліберальний історик та радник президента Кеннеді Артур Шлезінгер пише, що завдання «принести на Кубу всі жахіття землі» було покладене на Роберта братом-президентом, і той розглядав його як пріоритетне.

Терористичні кампанії тривали й у 90-их рр., хоча в ці роки уряд США вже не проводив самостійно терористичні акції, але надавав підтримку та укриття терористам та їхнім очільникам, поміж яких були і сумнозвісні Орландо Бош (Orlando Bosch) та Луїз Посада Карільєс (Luis Posada Carilles). Політичні коментатори завбачливо не нагадують нам про пункт доктрини Буша: «ті, хто надає притулок терористам, самі стають винними у тероризмі», і до них слід ставитись відповідним чином — бомбовими ударами та вторгненнями. Як підмітив спеціаліст з міжнародних відносин Гарвардського університету Грехем Елісон (Graham Allison), ця доктрина «в односторонньому порядку скасовує суверенітет держав, що надають притулок терористам» та «de facto вже перетворилась на норму міжнародних відносин» — звісно, зі звичними винятками.

Документи для внутрішнього користування ери Кеннеді-Джонсона демонструють, що головним предметом занепокоєння у випадку Куби був її «успішний захист» проти політики США, що відсилає нас у 1823 р., до доктрини Монро, яка проголошувала (але на той момент ще не втілила) контроль збоку Сполучених Штатів над усією півкулею. США були налякані тим, що «успішний захист» Куби, особливо за умови її паралельно успішного незалежного розвитку, може надихнути інших, хто потерпає у схожих з кубинцями умовах, ступити на ту ж саму стезю – раціональна версія теорії доміно, яка є постійним складником формування політики. Таким чином, задокументовані свідчення розкривають те, що було просто необхідно жорстоко карати цивільне населення до тих пір, поки воно саме не скине неугодний уряд.

Такими є голі факти кількарічної інтервенції, здійсненої за правління чи не найліберальнішого уряду Америки і виправданої перед публікою через посилання на потребу у захисті. У інших випадках дані свідчать майже про те ж саме. Радянська диктатура використовувала такі ж самі приводи для жорсткого контролю над державами Східної Європи та утримування їх за колючим дротом.

Причини інтервенцій, повалень режимів, терору та репресій є не такими вже й незрозумілими. Їх дуже точно підсумовує Патріс МакШері (Patrice McSherry) у ретельному з точки зору наукового аналізу дослідженні операції «Кондор», міжнародної терористичної операції, проведеної за підтримки Сполучених Штатів у Чилі за часів правління Піночета:

«Латиноамериканські військовики, які зазвичай діють за підтримки американського уряду, скидають цивільний уряд та знищують інші центри демократичної влади у своїх суспільствах (партії, профспілки, університети, підрозділи у збройних силах, що відповідають за дотримання армією конституції) саме в ті моменти, коли у державі з’являється  можливість зміни класової орієнтації чи процес таких змін уже запущено внаслідок чого державна влада переходить до соціальних груп, що не належать до еліти… Перешкоджання таким трансформаціям держави було ключовою для латиноамериканських еліт проблемою і штатівські урядовці також розглядали її, як насущне питання національної безпеки.» [5]

Нескладно продемонструвати, що термін «інтереси національної безпеки» до самої безпеки нації має випадкове відношення, натомість безпосередньо виражає інтереси панівних груп в імперській державі та загальний інтерес держави забезпечити покору населення.

США є дуже відкритим суспільством. Отож, документування провідних принципів глобальної (політичної) стратегії країни з часів закінчення Другої Світової війни є порівняно нескладним завданням. Ще до вступу Сполучених Штатів у війну аналітики та планувальники високого рангу дійшли висновку, що у післявоєнному світі США прагнутиме «здобути необмежені владні повноваження», і діяльно забезпечити «обмеження будь-яких спроб встановити суверенітет» з боку країн, які можуть стати на заваді втіленню американських глобальних планів. Потім вони усвідомили, що «головною вимогою» для забезпечення такої мети є «швидке здійснення програми переозброєння», що наразі є центральним компонентом «інтеграційної політики забезпечення військової та економічної переваги Сполучених Штатів». На той час такі амбіції обмежувалися «негерманським світом», що повинен був об’єднатися під егідою США у «Великий Ареал» (Grand Area), до якого потрапляла вся західна півкуля, колонії колишньої Британської імперії та Далекий Схід. По мірі того, як СРСР відтісняв німецьку армію після Сталінграду і стало зрозуміло, що Німеччина зазнає поразки, план розширили і тепер він, наскільки це було можливо, включав в себе також Євразію.

Радикальніша версія цієї загалом незмінної глобальної стратегії, полягала у неприпустимості толерантного ставлення до будь-якого виклику, кинутого «владі, статусу та престижу США». Такі настанови дав Американському товариству міжнародного права (American Society of International Law) Дін Ечесон (Dean Acheson), відомий ліберал і державний діяч, один із головних архітекторів післявоєнного світу. Він виголошував такі постулати у 1963 р., одразу після карибської кризи, що впритул наблизила світ до катастрофи ядерного протистояння. Однак, якщо ми простежимо весь шлях розвитку таких концепцій стратегічного розвитку до періоду правління Буша-молодшого, у них відбулося кілька принципових змін, які викликали масові протести не через основний їхній зміст, але через нахабний стиль викладу та пихатість, як завважила Мадлен Олбрайт (Madeleine Albright), держсекретар клінтонівської адміністрації, дуже добре обізнана щодо факту існування такої ж доктрини у самого Клінтона.

Колапс «монолітної та безжальної змови» призвів до зміни тактики, але не фундаментальних засад політики. Це чітко усвідомлювали всі політичні аналітики. За спостереженнями Димітрія Саймса (Dimitri Simes), старшого партнера Благодійного фонду Карнегі для підтримки міжнародного миру (Carnegie Endowment for International Peace), ініціативи Горбачова «звільнили американську зовнішню політику від необхідності носити бронежилет через існування ворожої наддержави». [6] Він вказує на три головні пункти такого «звільнення». По-перше, США зможе спрямувати витрати, пов’язані з НАТО, на своїх європейських конкурентів, і у такий спосіб змінити традиційне уявлення про те, що Європа може йти своїм незалежним шляхом. По-друге, США зможе покласти край «маніпуляціям Америкою з боку націй Третього світу». Бідняки, які нічого не заслужили, постійно маніпулюють багатими, і це завжди було серйозною проблемою, особливо гострою у випадку Латинської Америки, яка за попередні п’ять років переказала десь 150 мільярдів доларів для індустріального Заходу разом з додатковими 100 мільярдами через витік капіталу, що у двадцять п’ять разів більше загальної вартості Альянсу заради прогресу (Alliance for Progress) та у п’ятнадцять — Плану Маршала.

Така величезна «втрата крові» є частиною заплутаної системи, завдяки якій західні банки та латиноамериканські еліти збагачують себе за рахунок населення своїх країн, на плечі якого звалилась «позикова криза» — наслідок маніпуляцій економікою.
Та завдяки капітуляції Горбачова США тепер можуть опиратися «небажаним вимогам по допомогу з боку Третього світу» та «суворіше ставитись до визискування боржників цього регіону».

Третім та найбільш показовим пунктом «звільнення», на думку Саймса, є те, «що зникнення радянської загрози … підвищило корисність військової сили як інструменту зовнішньої політики США… проти тих, хто має намір кинути виклик важливим інтересам Америки». Віднині руки Америки «вільні», і Вашингтон може отримувати зиск від «покладання великих надій на військову силу під час кризи».

Тогочасна адміністрація Буша-старшого одразу показала, що в її розумінні означає кінець радянської загрози. Через кілька місяців після падіння Берлінської стіни вона оприлюднила нову концепцію національної безпеки. На внутрішньому фронті вона закликала до посилення «захисту індустріальної бази», створення стимулів «для інвестування у нові технології та обладнання, а також у дослідження та розробки». Період «захисту індустріальної бази» є евфемізмом, що позначає економіку високих технологій, яка не може існувати без підтримки динамічного державного сектору задля соціалізації витрат та ризиків і подальшої приватизації майбутніх прибутків як у випадку з комп’ютерами та Інтернетом. Уряд розуміє, що економіка США є далекою від ринкових моделей, які оспівуються у самій доктрині та нав’язуються тим, хто не має сил опиратися, що є традиційною темою історії економіки, проникливий огляд якої нещодавно зробив економіст-міжнародник Ха-Джун Чанг (Ha-Joon Chang). [7]

У сфері міжнародних відносин концепція національної безпеки Буша-старшого офіційно визнає, що «скоріш за все, потреба вдатися до військової сили може не стосуватися Радянського Союзу і може поширюватись на третій світ, де, можливо, виникне необхідність застосувати нові методи та можливості». Сполучені Штати мають зосередитися «на загрозах нижчого порядку, як от: тероризм, повалення режимів, діяльність повстанців та наркоторгівля, які становлять нову загрозу для Сполучених Штатів, їхнього мирного населення та інтересів». «Військові сили повинні пристосуватись до суворих умов життя, недосконалої структури базування та великого радіусу ймовірних дій, що часто трапляється у Третьому світі». «Тренувальні програми, дослідження та нові технології» мають стати більш придатними для потреб ведення «конфліктів низької інтенсивності», з особливим наголосом на протиповстанських операціях у Третьому світі. Коли зі світових лаштунків зійшов Радянський Союз, світ «почав еволюціонувати від «простору, багатому на озброєння» (СРСР) до «простору, багатого на мішені (Південь)». Виходячи з детальних розробок військових планувальників, Сполучені Штати зіткнуться з «дедалі більш витонченими загрозами з боку Третього світу».

Відтак, у контексті такої стратегічної концепції національної безпеки США повинні утримувати величезну військову систему і мати можливості швидкого спрямування своєї могутності у будь-який куточок земної кулі, передусім покладаючись на володіння ядерною зброєю, що, за словами аналітиків Клінтона, «кидає тінь на будь-який конфлікт або кризу» і дозволяє використовувати звичайні військові сили. Причиною цього є не примарна загроза з боку СРСР, але «зростання технологічної досконалості конфліктів у третьому світі». Такі твердження частково справедливі стосовно становища на Близькому Сході, де «у загрозах нашим інтересам», що потребували прямого військового втручання, «більше неможливо звинувачувати Кремль», як брехливо робили упродовж цілих десятиліть, а після розпаду СРСР втратило будь-який сенс. Насправді «загрозою нашим інтересам» завжди був місцевий націоналізм. Це якось навіть було визнано, коли Роберт Комер (Robert Komer), творець картерівських сил швидкого реагування (пізніше Центрального командування (Central Command)), покликаних діяти передусім у близькосхідному регіоні, у 1980 р. засвідчив перед конгресом, що можливою роллю цих сил було не відбиття радянської атаки (вкрай малоймовірної), але встановлення зв’язків із місцевими та регіональними бунтівними течіями, зокрема, «радикальними націоналістами», що в світовому масштабі було першочерговим завданням.

Термін «радикал» слід поставити в один ряд із «відомими прихильниками комунізму». Він не означає носія радикальних ідей. Скоріше, він вказує на того, хто не перебуває під нашим контролем. Отож, у той час Ірак не був радикальним. Навпаки, Саддам продовжував бути любим другом та союзником навіть після того, як здійснив свої жахливі злочини у Халабджі (Halabja) та Аль-Анфалі (al-Anfal) і т.д., а також після війни з Іраном, для якої він між іншим отримав суттєву допомогу від адміністрації Рейгана. Задля підтримки цих теплих відносин у 1989 р. президент Буш запросив відомих іракських розробників ядерної програми до Сполучених Штатів, аби ті взяли участь у надсучасних програмах розробки ядерного озброєння, а на початку 1990 р. надіслав до Іраку представницьку сенаторську делегацію для того, щоб особисто привітати свого приятеля Саддама. Цю делегацію очолював лідер більшості у сенаті Боб Дойл, який пізніше висував свою кандидатуру на президентських виборах, і багато інших поважних діячів. Вони передали сердечні вітання Буша та порадили Саддаму не звертати уваги на критику, яку він міг почути зі шпальт деяких безвідповідальних американських газет, завіривши його, що уряд робитиме все можливе, аби припинити таку недоречну практику.

За кілька місяців після того Саддам вторгнувся до Кувейту, не звернувши увагу на накази, чи, скоріше, неправильно потрактувавши двозначні сигнали Державного Департаменту. Він здійснив справжній злочин, тому його одразу викреслили зі списку любих друзів і перевели до розряду пекельного поріддя.

Вкрай корисно поглянути на американську реакцію на події в Кувейті — як на риторику обурення, так і на військову відповідь — руйнівний удар по іракському цивільному суспільству, який ні на сантиметр не зрушив тиранію з місця. Ці події, а також їхня інтерпретація багато в чому відкривають очі на послідовність політики (США) після розпаду СРСР, і на інтелектуальну та моральну культуру, які становлять підґрунтя для прийняття таких рішень.

Вторгнення Саддама до Кувейту в серпні 1990 р. було другим випадком агресії після закінчення Холодної війни. Першим було вторгнення Буша до Панами у листопаді 1989 р. за кілька тижнів після падіння Берлінської стіни. Панамська інтервенція була лише прелюдією до тривалої та брудної історії, але в певних відношеннях вона відрізнялась від попередніх випадків.

Основну відмінність пояснив Елліот Абрамс (Elliott Abrams), тодішній відповідальний за справи у Близькому Сході та Північній Африці, а зараз, у кабінеті Буша-молодшого, уповноважений «поширювати демократію», головним чином на Близькому Сході. Наслідуючи слова Саймса, Абрамс звертає увагу на те, що «розвиток подій у Москві зменшив перспективу того, що маленька операція спровокує конфлікт між наддержавами» [8]. Застосування сили, як у Панамі, стало можливим через зникнення радянського фактору стримування. Подібну аргументацію використовували для виправдання дій у відповідь на вторгнення Іраку у Кувейт. За умови фактичної наявності радянського стримування США та Великобританія навряд чи наважились би розмістити в пустелі великі військові формування та проводити військові операції так, як це було зроблено.

Метою вторгнення до Панами було викрадення Мануеля Норьєги, дрібного негідника, привезеного до Флориди та засудженого за звинуваченням у наркоторгівлі та інших злочинах, здійснених тоді, коли він перебував на утриманні у ЦРУ. Але з часом він став непокірним — наприклад, не підтримав з належним ентузіазмом терористичну війну, розв’язану Вашингтоном проти Нікарагуа — і його слід було прибрати. В цій операції вже не можна було стандартно послатися на радянську загрозу, тож її представили, як захист Сполучених Штатів від латиноамериканської наркоторгівлі, яка, втім, в основному була зосереджена в зоні колумбійських союзників США. Одночасно з керуванням інтервенцією президент Буш-старший оголосив про нові позики Іраку, метою яких було «збільшення американського експорту та покращення наших стосунків з Іраком у царині захисту прав людини». Саме такі формулювання Держдепартамент використовував, відповідаючи на питання конгресменів, і в них явно не було жодного сарказму. ЗМІ обрали позицію невтручання.

Переможні агресори не розслідують власних злочинів, тож подзвону по вторгненню Буша до Панами не було чутно. Однак виявляється, що воно було набагато нещаднішим за інтервенцію Саддама до Кувейту кілька місяців потому. Згідно з даними панамських правозахисних груп, США бомбували трущоби Ель Чорільйо (El Chorillo) та інші мирні цілі, в результаті чого загинуло кілька тисяч бідняків, що набагато більше кількості жертв інтервенції до Кувейту. Ця справа не викликає інтересу на Заході, та панамці не забули про неї. У грудні 2007 р. Панама в черговий раз оголосила День Жалоби, щоб нагадати (світові) про американську інтервенцію, на що Сполучені Штати навіть бровою не повели.

Також з анналів історії зник той факт, що Вашингтон дуже боявся викриття того факту, що Саддам, вторгнувшись до Кувейту, імітував американську інтервенцію до Панами. Колін Пауелл (Colin Powell), тодішній голова об’єднаного комітету начальників штабів (Joint Chiefs of Staff), попереджав, що Саддам «виведе війська, поставивши при владі свою маріонетку. І кожен в арабському світі буде задоволений». Навпаки ж, коли Вашингтон частково вивів свої війська з Панами, поставивши власних маріонеток, латиноамериканці були далеко не в захваті.

Інтервенція призвела до настільки великої хвилі обурення в регіоні, що новий режим виключили з Групи восьми латиноамериканських демократій, як представника країни, що перебуває у військовій окупації. Як завважує дослідник латиноамериканських країн, Стівен Ропп (Stephen Ropp), Вашингтон був добре обізнаний із тим, що «прибери він свою протекціоністську мантію, цивільний або військовий переворот швидко змете Ендару (Endara) та його прибічників» — режим банкірів, бізнесменів та наркоділків, встановлений США в результаті інтервенції.

Навіть утворена цим маріонетковим урядом власна Комісія з захисту прав людини через чотири роки висловила звинувачення у порушенні права народу Панами на самовизначення та суверенітет внаслідок «факту окупації країни іноземною армією». Видається, що страх перед тим, що Саддам повністю скопіює дії США, були основною причиною припинення Вашингтоном пошуків дипломатичних шляхів розв’язання ситуації та наполяганні на військових діях за цілковитої підтримки з боку ЗМІ — та, як часто трапляється у подібних випадках, нехтуванням громадської думки, яка напередодні вторгнення підтримувала в переважній більшості ідею (скликання) регіональної конференції задля залагодження конфронтації та (вирішення) інших важливих близькосхідних проблем. На той час така ініціатива йшла по суті від самого Саддама, але про це знали лише ті, хто читав маргіналізовану дисидентську пресу або займався власним дослідженням ситуації.

Ставлення Вашингтону до прав людини в Іраку знову яскраво проявилося невдовзі після інтервенції, коли Буш-старший уповноважив Саддама придушити шиїтське повстання на сході країни, яке ймовірно усунуло б його від влади. Офіційну позицію окреслив Томас Фрідман (Thomas Friedman), тодішній голова відділу дипломатичного листування «Нью-Йорк Таймз». Вашингтон сподівався, що «задовольнить усіх», пояснював Фрідман: «залізний кулак іракської хунти без Саддама» відновить попередній статус-кво в регіоні, встановлений тоді, коли «залізний кулак Саддама… звів воєдино Ірак на радість союзників Америки — Туреччини і Саудівської Аравії», і, звісно, вашингтонських босів.

Але такий оптимістичний прогноз так і лишився лише прогнозом, тож господарі регіону мали погодитись із задоволенням нижчим по рангу: «залізний кулак», який вони весь час підтримували, залишився незмінним. Ветеран близькосхідного відділення «Таймс» Алан Коуелл (Alan Cowell) додавав, що повстанці програли тому, що «лише жменька людей поза Іраком прагнула їхньої перемоги». США та «коаліція їхніх арабських партнерів» дійшли «разюче одностайного погляду на те, що, які б гріхи не водилися за іракським лідером, він дарує Заходу та всьому регіонові кращу надію на майбутню стабільність у його країні, ніж ті, хто постраждав від його репресій».

Термін «стабільність» використовується тут у його стандартному технічному значенні: підпорядкованість волі Вашингтону. І тому немає суперечності, коли ліберальний коментатор Джеймс Чейс (James Chace), колишній редактор «Іноземних Справ» (Foreign Affairs, одне з найвпливовіших американських видань з питань міжнародних відносин, прим. ред.), пояснює, що США намагалися «дестабілізувати вільно обраний марксистський уряд Чилі», бо «метою уряду було відновлення стабільності» (в умовах диктатури Піночета).

Хоча виправдання у вигляді Радянського Союзу зникло, список злочинних вторгнень продовжився і навіть розширився. Як добре відомо з наукових досліджень, «існувала тенденція спрямування непропорційно великої американської допомоги тим латиноамериканським режимам, що тероризували власне цивільне населення… найбрутальнішим порушникам фундаментальних прав людини у півкулі». Ця допомога, зокрема, військова, не залежала від реальних потреб і тривала протягом всього періоду правління Картера. [9] Дослідження, проведені економістом Едвардом Германом (Edward Herman) на матеріалах світового масштабу, виявляє схожу кореляцію, а також пропонує цьому правдоподібне пояснення. На думку Германа, така допомога (і це недивно) пов’язана з бажанням покращити інвестиційний клімат у регіоні.

Такі покращення часто досягаються шляхом убивств священиків та членів профспілок, різаниною селян, що прагнуть самоорганізуватись, підривами редакцій незалежних ЗМІ і т.д. Результатом є опосередкована кореляція між наданням допомоги та нечуваним порушення прав людини. Було б неправильно робити висновок, що лідери США (так само, як і їхні колеги такого ж рангу в інших місцях) віддають перевагу тортурам, скоріше, тортури мають значно меншу вартість у порівнянні з іншими знаряддями впливу. Наведене дослідження було виконане до початку правління Рейгана, коли не мало сенсу задаватись такими питаннями, адже співвідношення було самоочевидним.

Така модель втілюється з часів завершення Холодної війни. Крім Ізраїлю та Єгипту, що мають окремий статус, лідером в отриманні американської допомоги після завершення Холодної війни був Ель Сальвадор, який разом із Гватемалою став майданчиком для найрадикальніших виявів терористичного насильства за жахливої «доби Рейгана» в Центральній Америці, відповідальність за які фактично цілком лежала на державних терористичних підрозділах, озброєних і навчених Вашингтоном, як пізніше документально довели Комісії з розкриття правди (Truth Commissions). Конгрес завадив уряду надавати допомогу гватемальським вбивцям напряму. Рейган вихваляв їх всіма можливими способами, але врешті-решт був змушений вдатися (до послуг) міжнародної терористичної мережі у країнах-посередниках (proxy state), аби заповнити порожнечу. Втім, в Ель-Сальвадорі США могли вести терористичну війну, не особливо переймаючись підбором методів.

Однією з першочергових цілей терору була (латиноамериканська) Церква, що вчинила важкий гріх: почала серйозно сприймати настанови Євангелія та втілювати у життя «принципи вибору на користь бідних». Відтак, її слід було знищити за допомогою субсидійованого США насильства та підтримки з боку Ватикану. Вісімдесяті розпочались із гучного вбивства архієпископа Ромеро прямо під час служби, яке сталося через кілька днів після того, як він надіслав відкритого листа президентові Картеру, закликаючи останнього негайно припинити допомогу терористичній хунті, допомогу, яка «обов’язково сприятиме зростанню несправедливості тут і збільшить репресії, розгорнуті проти народних організацій, боротьба яких полягає у захисті власних найбільш фундаментальних прав людини».

Незабаром (після вбивства) допомога полинула цілим потоком, мостячи шлях «війні на знищення та геноциду проти беззахисного мирного населення», як це потім описували наступники архієпископа Ромеро. Наприкінці десятиліття елітна бригада «Атлакатль» (Atlacatl Brigade), озброєна та натренована за американські гроші, жорстоко вбила шістьох провідних латиноамериканських інтелектуалів, священників-єзуїтів, у такий спосіб підводячи риску під вбивствами звичайних жертв. Жоден із цих злочинів не відбився у свідомості західної еліти через «неправильний спосіб передачі (інформації)».

Коли до влади прийшов Клінтон, у Сальвадорі політична ситуація була вже врегульована, тож він перестав бути пріоритетним місцем для надання американської військової допомоги. Йому на зміну прийшла Туреччина, дії якої саме в цей час позначалися крайньою жорстокістю, а метою було тотальне придушення курдського населення. Десятки тисяч людей було вбито, 3500 міст та сіл перетворилися на руїни, з регіонів проживання курдів линув невпинний потік біженців (згідно з підрахунками курдських правозахисних організацій, їхня кількість сягає трьох мільйонів осіб), колись густозаселені райони перетворились на пустки, інакомислячі опинилися у в’язницях, а огидні тортури та насильство стали нормою життя.

Адміністрація Клінтона постачала 80% необхідного озброєння, зокрема, високотехнічного обладнання, яке використовувалося для здійснення неконтрольованих злочинів. Лише у 1997 р. Клінтон надіслав до Туреччини військової допомоги більше, ніж сукупно за весь минулий період Холодної війни до того часу, як розпочалась контр-операція проти повстанського руху. ЗМІ та аналітики за поодинокими винятками продовжували зберігати мовчання.

До 1999 р. державний терор досягнув своєї мети, тож Туреччину, як головного реципієнта військової допомоги, замінила Колумбія, стан із захистом прав людини в якій був найгіршим в усій західній півкулі з того часу, як програми координованого державного парамілітарного терору, реалізованого з ініціативи Кеннеді, розпочали відлік своїх жертв.

Тим часом інші, ще страшніші звірства продовжували користуватися повною підтримкою. Одним із таких злочинів було введення санкцій проти мирного населення Іраку після масштабного руйнування країни масованим бомбуванням у 1991, внаслідок якого було зруйновано теплоелектростанції та систему водопостачання та водоочищення — ефективний спосіб ведення біологічної війни. Страшний удар, нанесений санкціями Сполучених Штатів та Великобританії, формально введеними ООН, настільки занепокоїв громадську думку, що у 1996 р. було впроваджено гуманну модифікацію санкцій: програму «нафта за їжу», яка дозволяла Іраку використовувати прибутки від експортування нафти для допомоги страждаючим громадянам своєї країни.

Перший очільник цієї програми, видатний міжнародний дипломат Деніс Голлідей (Denis Halliday), подав у відставку після двох років головування, назвавши діяльність своєї програми «однією з форм геноциду». На його місце прийшов інший блискучий дипломат Ганс фон Шпонек (Hans von Sponeck), що через два роки також подав у відставку, висунувши обвинувачення у тому, що програма порушує засади «Конвенції з попередження та покарання за злочини, що ведуть до геноциду» (Convention on the Prevention and Punishment of the Crime of Genocide). Одразу після звільнення фон Шпонека подав у відставку Хутта Бургхард (Jutta Burghardt), голова Всесвітньої продовольчої програми ООН (UN Food Program), який приєднався до протесту, висловленого Голлідеєм та фон Шпонеком.

Наведу лише один уривок з їхніх висловлювань: «За період з 1990 р. по 2003 р., коли було введено санкції, спостерігалося різке зростання дитячої смертності — з 56 дітей віком до п’яти років на тисячу у 1990 р. до 131 дитини на тисячу у тій самій віковій категорії на початку нового століття» (фон Шпонек). Бійня таких масштабів трапляється не часто і визнати її на рівні певної доктрини дуже складно. Відповідно, було витрачено багато зусиль на те, щоб списати всі звинувачення на некомпетентність ООН, «найбільше шахрайство, що було колись зафіксоване у історії» (Уолл Стріт Джорнел). Шахрайське «шахраювання» швидко викрили; воно обернулось на ствердження того, що найголовнішими злочинцями був, зокрема, бізнес, із центром у Вашингтоні, та й Сполучені Штати загалом. Але обвинувачення були надто вагомими, щоб зникнути просто так.

Голлідей та фон Шпонек мали численних інформаторів по всьому Іраку, що давало їм можливість знати про країну більше за будь-кого на Заході. Їм перекрили канали спілкування зі ЗМІ під час підготовки до військової кампанії. Адміністрація Клінтона також перешкодила фон Шпонеку інформувати Раду безпеки ООН, яка в технічному плані несла відповідальність за наслідки введення санкцій. «В Багдаді цій людині платили, щоб працювати, а не говорити», — пояснив (такі дії) речник Держдепартаменту Джеймс Рубін (James Rubin). Американські та британські медіа явно погоджувались з таким твердженням. Ретельно упорядкований фон Шпонеком звіт про руйнівні наслідки санкцій з боку Великобританії та США було опубліковано лише в 2006 р. в умовах промовистої тиші [10].

Санкції завдали серйозного удару по мирному населенню, спричинивши смерть сотень тисяч людей, і водночас закріпили владу тирана, штовхаючи народ до нього у пошуку порятунку і, можливо, рятуючи його від долі інших масових вбивць та катів, що до самого кінця свого кривавого правління отримували підтримку Сполучених Штатів, Великобританії та їхніх союзників. Чаушеску, Сухарто, Мобуту, Маркос і ціла галерея інших злочинців, яка постійно поповнюється новими іменами. Навмисна відмова дати Іраку можливість власноруч розбудовувати власну долю, для чого слід було послабити мертву хватку санкцій, як і радили зробити Голлідей та фон Шпонек, знищило і ту малу частку справедливих підстав для вторгнення, яку могли б накуховарити прихильники ідеї застосування державного насильства.

Також незмінною залишалась велика підтримка упродовж усіх 90-тих генерала Сухарто з Індонезії — «нашого хлопця», як радісно називали його в адміністрації Клінтона під час візиту генерала до Вашингтону. Сухарто користувався особливою прихильністю Заходу з 1965 р., коли він захопив владу, очоливши «приголомшливу масову різанину»; згідно з коментарями «Нью-Йорк Таймс», його правління стало «проблиском світла в Азії», в той час, як вихваляння вирішальної ролі Вашингтона у подіях його правління промовлялося упівголоса, аби не поставити у незручне становище «поміркованих індонезійців», що перейняли владу з генеральських рук.

Неприховане піднесення було загальною реакцією Заходу після вчиненої Сухарто масової різанини, яку ЦРУ порівнювало зі злочинами Гітлера, Сталіна чи Мао. Сухарто відкрив природні багатства країни для експлуатації західними компаніями, залишив по собі один з найбільших у світі списків порушення прав людини, а також став переможцем у світовому конкурсі корумпованих високопосадовців, набагато випередивши Мобуту та інших улюбленців Заходу. Сюди ж слід зарахувати і вторгнення підвладних йому військ до колишньої португальської колонії — Східного Тимору у 1975 р., коли було здійснено один з найтяжчих колективних злочинів у 2-ій пол. ХХ ст.: знищення близько чверті населення та загальне руйнування країни.

Від самого початку дії Сухарто отримали «благословення» у формі рішучої підтримки з боку американської дипломатії та військової допомоги, разом з тим інші західні держави були не проти і собі мати зиск від покривання справжнього геноциду у Східному Тиморі. Невпинний потік озброєння із США та Великобританії, а також допомога у підготовці найбільш жорстоких загонів для боротьби з повстанцями не зазнавала змін аж до 1999 р., коли у Індонезії відбувся черговий спалах насильства, і події були значно гіршими за Косово того самого періоду перед натовськими бомбуваннями. Австралія, що володіла найбільш детальною інформацією про звірства, також брала активну участь у підготовці елітних загонів смерті.

У квітні 1999 р. сталася серія звірських вбивств, наприклад, у Лікіші (Liquica), коли щонайменше 60 осіб було вбито у церкві, де вони сподівалися знайти порятунок. Реакція США не забарилася. Адмірал Деніс Блер (Dennis Blair), що очолював Тихоокеанський флот, зустрівся з генералом Віранто (Wiranto), командувачем індонезійської армії, керівником операції, в ході якої відбулася різанина. Адмірал запевнив Віранто у підтримці його дій та наданні американської допомоги, а також запропонував організувати нову тренувальну місію. Це був лише один з кількох контактів високопосадовців під час описуваних подій. Джерела церкви, які користуються високим рівнем довіри, підрахували, що з лютого по липень 1999 р. в регіоні було вбито від 3000 до 5000 осіб.

У серпні 1999 р. на референдумі, організованому ООН, абсолютна більшість населення (Східного Тимору) проголосувала за незалежність, що само по собі було прикметним актом мужності. Індонезійська армія та пов’язані з нею парамілітарні угруповання відповіли на це руйнуванням столиці регіону Ділі та примусили сотні тисяч уцілілих шукати порятунок у горах. США та Великобританію такі дії не вразили. За повідомленнями преси, Вашингтон високо оцінив «роки тренувань та підготовки, надані майбутнім індонезійським військовим лідерам урядом США, та військову допомогу на мільйони доларів, виділені для цієї країни», домагаючись від Індонезії того самого, що й від решти світу. Голова дипломатичної місії у Джакарті лаконічно пояснив мотиви таких дій: «Індонезія (для нас) має значення, Східний Тимор — ні». Поки над руїнами Ділі все ще піднімався дим, а вигнанці голодували у горах, міністр оброни Уїльям Коен (William Cohen) 9 вересня ще раз повторив офіційну позицію США, що «за окупацію Східного Тимору несе відповідальність уряд Індонезії і ми не прагнемо перекладати її на когось іншого».

Кілька днів потому під великим тиском як всередині країни, так і на міжнародній арені (передусім з боку впливових католиків правої орієнтації) Клінтон без зайвого галасу повідомив індонезійських генералів, що гру час завершувати, і вони миттєво вивели війська, даючи миротворцям ООН під головуванням Австралії безперешкодно зайти до країни. Це дуже простий урок! Для того, щоб припинити агресію та фактичний геноцид, який тривав протягом чверті століття, не треба було завдавати бомбових ударів по Джакарті, вводити санкції або взагалі щось робити за винятком припинення власної активної участі у здійсненні злочинів. Та цей урок не можна було відкрито провести з очевидних доктринальних причин. Вражає те, що (описані) події були реконструйовані, як великий успіх гуманітарної інтервенції у вересні 1999 р., доказ привабливості «появи нових норм», встановлених «просвітленими державами». Можна лише поцікавитись, чи вдавалося досягнути чогось подібного якій-небудь тоталітарній державі?

Британська участь є навіть більш гротескною. Уряд лейбористів продовжував постачати реактивні винищувачі «Хоук» до 23 вересня 1999 р., тобто два тижні після того, як ЄС встановив ембарго у відносинах з Індонезією, і за три дні після висадки в країні миротворчого корпусу під проводом Австралії, а також і після викриття того, що саме ці літаки було використано у небі Східного Тимору під час операції залякування, яка передувала референдуму. Під проводом нової лейбористської партії Великобританія перетворилась на головного постачальника озброєння для Індонезії, попри протести Міжнародної амністії, індонезійських дисидентів та тиморців-жертв терору. Причини цього пояснив міністр закордонних справ Робін Кук, автор нової «етики зовнішньої політики».

Відправлення партій озброєння було прийнятним, бо «уряд бере участь у підтриманні сильної оборонної індустрії, яка є стратегічною частиною нашої індустріальної бази», так само як і в США або деінде. Зі схожих причин прем’єр-міністр Тоні Блер пізніше санкціонував продаж у Зімбабве запчастин до винищувачів «Хоук», що використовувалися  Мугабе у громадянській війні, яка забрала сотні тисяч життів. Тим не менше, нова політична етика була вдосконалена за часів Тетчер, чий міністр з закупівлі озброєння Алан Кларк заявив, що «моя відповідальність поширюється на народ моєї країни. Я особливо не перевантажую голову думками про те, що одна група іноземців робить з іншою».[11]

Саме на цьому тлі, просто зразковому в даному контексті, хор захоплених західних інтелектуалів вихваляє себе та свої «просвітлені держави» за відкриття нової ери гуманітарної інтервенції, що керується «відповідальним обов’язком захищати», тепер присвяченим виключно «принципам та цінностям», що випливають з «альтруїзму» та самої «моральної наполегливості» під проводом «нового ідеалістичного прагнення покінчити з нелюдською жорстокістю» – тепер, у цей «новий період» їхньої міжнародної політики, що купається у променях «священного світла».
Хор, що виспівував хвалебні оди самому собі, також став винахідником нового літературного жанру, за допомогою якого звинувачував Захід у невдалих спробах адекватно відповісти на злочини інших (водночас наполегливо уникаючи робити будь-які посилання на злочини самого Заходу). Такі виступи дістали схвалення за їхню мужність та принциповість. Дехто дозволив собі вказати на те, що подібні виступи гаряче віталися у Кремлі в доперебудовну епоху.

Найяскравішим прикладом стала робота Саманти Пауер (Samantha Power) (працівниці Центру Карра з питань політики щодо прав людини при Школі Кеннеді (Carr Center for Human Rights Policy at the Kennedy School) у Гарвардському університеті) «Проблеми з пекла: Америка та доба геноциду», що отримала одну з найвищих оцінок у вигляді Пулітцерівської премії. Було б несправедливо сказати, що Пауер уникає згадувати всі злочини США. Тут і там вони мимоволі згадуються, але з наведенням виправдання, що такі дії походять з цілком інших мотивів.

Пауер виносить на обговорення один яскравий приклад. Східний Тимор, де, як вона пише, Вашингтон «прогледів» ситуацію, санкціонувавши вторгнення; негайно забезпечивши Індонезію новим озброєнням для проведення каральних акцій; представивши ООН як «вкрай неефективний» (інструмент) у будь-яких спробах спинити агресію та різанину, про що у своїх мемуарах із гордістю згадує тогочасний представник ООН в регіоні Деніел Патрик Мойніган (Daniel Patrick Moynihan); і потім продовжуючи надавати дипломатичну та військову підтримку (Індонезії) упродовж наступних двадцяти п’яти років, у спосіб, коротко описаний раніше.

Отож, підсумок. Після падіння Радянського Союзу політика не зазнає радикальних змін, лише тактичних модифікацій. Але виникає потреба в нових виправданнях. Для цього нова норма гуманітарної інтервенції пасувала якнайкраще. Треба було лише віддалити від себе ганебний список попередніх злочинів, як щось нерелевантне розумінню суспільств та культур, які зазнали разючих змін, та замаскувати той факт, що такі злочини продовжують вершитись у той же спосіб, що і раніше. Це постійні ускладнення, навіть якщо і не такі драматичні, як це було після зникнення звичної підстави для вчинення злочинних дій. Стандартною реакцією є терпляче переносити таку ситуацію, підкоряючись максимі Тацита: «Одного разу викритий злочин потребує не схованки, а зухвалості». Ніхто не заперечуватиме злочинів минулого та сучасності; було б великою помилкою відкривати ці двері. Скоріше, згадки про минуле слід стерти, а знання про теперішнє — ігнорувати, якщо ми стоїмо на шляху, що веде у славне майбуття. Таким, на жаль, є чесне зображення провідних рис інтелектуальної культури у пострадянську епоху.

Тим не менше, нагальною необхідністю було знайти, або принаймні вигадати, кілька прикладів для зображення нової величі. Деякі з них справді вражають. Один із них, про який регулярно згадують, – це гуманітарна інтервенція для порятунку східних тиморців у середині вересня 1999 р. Поняття «зухвалість» поки-що ще не використовують, але все з певними затримками рухається в цьому напрямку, знову підтверджуючи те, що Ганс Моргентау (Hans Morgenthau), засновник реалістського підходу у теорії міжнародних відносин, колись назвав «нашим конформістським підлабузництвом перед владоможцями». Не будемо витрачати час на досягнення в цій сфері.

Розгляньмо ще кілька прикладів, які також вражають з огляду на свою зухвалість. Перше місце серед них посідає військова інтервенція на Гаїті в 1995 р., здійснена за правління Клінтона, яка справді поклала край пануванню терору, хвилі якого почали напливати з того моменту, коли військовий путч у 1991 р. скинув першого демократично вибраного президента країни Жана-Бертрана Аристида (Jean-Bertrand Aristide) через кілька місяців після того, як він вступив на посаду. Однак аби підтримати власний імідж, США повинні були усунути деякі «зайві» факти.

Адміністрація Буша-старшого доклала великих зусиль до того, щоб підірвати авторитет уряду Аристида та підготувати ґрунт для очікуваного військового перевороту. Потім вона одразу підтримала військову хунту та її заможних покровителів, порушуючи ембарго, накладене Організацією американських країн (OAS), чи, як це полюбляє описувати Нью-Йорк Таймс, «правильно підлаштувавши» ембарго, аби виключити з нього пункти, що стосувалися діяльності американського бізнесу – звісно ж, на користь гаїтянського народу. Торговий обіг із хунтою зріс за часів Клінтона, який так само незаконно дозволив «Teксaкo» (Texaco) постачати заколотникам нафту. Вибір цієї компанії був природнім. Адже саме вона постачала нафту режиму Франко наприкінці 30-х років, порушуючи ембарго та закони США, а Вашингтон удавав, нібито йому зовсім невідомі факти, наведені у лівій пресі, а пізніше мовчки визнав те, що все це йому було добре відомо.

У 1995 р. Вашингтон відчув, що тероризування населення Гаїті триває вже достатньо часу, і Клінтон послав морських піхотинців скинути хунту та відновити права обраного уряду, але лише за умов цілковитої впевненості в тому, що економіка острова лежить у руїнах. Відновлений уряд був змушений прийняти умови жорсткої неоліберальної програми, що знімала будь-які бар’єри для американського експорту та інвестицій. Гаїтянські фермери, що вирощували рис, діяли досить ефективно, але вони були неспроможні змагатись з американським сільськогосподарським бізнесом, який отримує значні субсидії американського уряду, і це призвело до передбачуваного колапсу їхніх господарств. Невеличке гаїтянське підприємство успішно виробляло курячі набори. Але американцям не подобається чорне м’ясо, тож величезні промислові конгломерати США, що займаються виробництвом курятини, забажали мати з цього користь. Вони намагалися зробити щось подібне у Мексиці та Канаді, але ті суспільства виявились достатньо функціональними для того, аби протистояти незаконному демпінгу. Гаїті змусили стати беззахисною державою, тож навіть такі невеличкі виробництва були знищені. Ця історія має продовження, лишаючись такою ж огидною, і немає потреби розповідати про це ще раз [12].

Коротко кажучи, розвиток Гаїті відбувався за схожим сценарієм, особливо ганебним з огляду на те, що гаїтян тероризувала спочатку Франція, потім — США, частково караючи їх за те, що вони насмілилися стати першою вільною країною вільних людей у цій півкулі.

Інші спроби самовиправдання не давали кращих результатів аж до того часу, як у 1999 р. на сцені не з’явилось Косово, аби врятувати ситуацію, і цим самим відкрити «шлюзовий канал». З нього линув неконтрольований потік самохвальної риторики.

Випадок із Косово вочевидь має велике значення, бо дає опору самопрославленню, що наприкінці тисячоліття досягнуло свого апогею, та слугує для виправдання претензій Заходу на одностороннє право втручання (у справи інших). Тож не дивно, що саме це стало основною партійною лінією НАТО під час бомбувань краю.

Після того, як гуркіт бомб припинився, вишукане формулювання доктрини взяв на себе Вацлав Гавел,. Головний інтелектуальний журнал Америки, ліво-ліберальний «Нью-Йорк Ревю оф Букс» (New York Review of Books), звернувся до Гавела для «обґрунтованого пояснення» того, чому слід підтримувати бомбові удари НАТО, оприлюднивши звернення останнього до Парламенту Канади під назвою «Косово та кінець держави-нації» (10 червня 1999 р.). За спостереженням «Ревю», для Гавела «війна в Югославію знаменувала віху в міжнародних відносинах: вперше права людини певного народу — косовських албанців — були чітко винесені на перший план». Гавел розпочав своє звернення, наголосивши на особливій вазі та значущості інтервенції до Косова.

Воно показало, що зрештою ми, ймовірно, вступаємо в епоху справжнього просвітлення, яке стане свідком «кінця держави-нації», яка більше не буде «кульмінаційною вершиною історії кожної національної спільноти та найвищим смислом її земного існування», як це було в минулому.

«Просвітницькі зусилля багатьох поколінь демократів, жахливий досвід двох світових воєн… і еволюція цивілізації врешті привели людство до усвідомлення того, що люди є важливішими за держави»; те саме, що демонструє й інтервенція до Косова.

Гавелове «обґрунтоване пояснення» того, чому бомбити справедливо, є таким: «існує одна річ, яку розумна людина не можене визнавати: ця війна була ймовірно першою, що проводилась не в ім’я «національних інтересів», але, скоріше, в ім’я принципів та цінностей… [НАТО] вело боротьбу, піклуючись передусім про долю інших. Воно розпочало військові дії, бо жодна порядна людини не могла б незворушно спостерігати за систематичним вбивством інших людей, скерованим певною державою… Альянс почав діяти через повагу до прав людини, як того вимагали і офіційні документи, і власна совість. З’явився важливий для майбутнього прецедент. Було чітко заявлено, що абсолютно неприпустимо вбивати людей, виганяти їх із власних будинків, катувати і конфісковувати їхнє майно».

Ці слова розчулюють до глибини душі, хоча варто було б зробити кілька уточнень. Наведемо лише одне: залишається припустимим, а насправді обов’язковим, не лише толерантно ставитись до таких дій, але й масово брати у них участь, забезпечуючи те, що вони надалі досягатимуть піку несамовитості — всередині самого НАТО, наприклад, — і, звісно, вести їх на чиюсь користь, коли це потрібно.

Коментарі Гавела щодо міжнародних справ почали особливо цінувати після 1990 р., коли він звернувся до об’єднаного засідання Конгресу прямо після жорстокого вбивства таких, як і він, дисидентів у Ель Сальвадорі (та вторгнення США у Панаму, коли їхня армія знищувала все, що опинялося на її шляху). Він зірвав шквал оплесків, прославляючи Америку — «захисницю свободи», яка озброїла та навчила вбивць шести провідних єзуїтських інтелектуалів та десятків тисяч інших осіб, вихваляючи її за «розуміння відповідальності, яка випливає» з могутності та наполягаючи на тому, щоб США продовжували ставити «мораль над політикою» — так, як це було під час ери терористичної війни, розв’язаної Рейганом в Центральній Америці, у часи підтримки ПАР, що знищили близько 1,5 млн. мешканців ближніх держав, та багатьох інших славетних подвигів. Головною опорою ваших дій, напучував Гавел Конгрес, має бути «відповідальність» — «Відповідальність за щось більше від моєї родини, моєї країни, моєї компанії, мого успіху».

Ліберальні інтелектуали на ура зустріли Гавелову виставу. Ледь стримуючи аплодисменти та високі похвали, редактори «Вашингтон Пост» просторікували про те, що схвалення Гавелом нашого благородства є приголомшливим доказом того, що його країна є  осередком, «питомим джерелом європейської інтелектуальної традиції» після того, як його «голос совісті» заявив «з незрівнянною силою про те, що великі та малі держави є в боргу одне перед одним». На ліво-ліберальному полюсі Ентоні Л’юїс (Anthony Lewis) написав, що слова Гавела нагадали нам, що «ми живемо в романтичну епоху». Десять років потому, все ще перебуваючи на периферії дисидентської думки, Л’юїса розчулив та переконав аргумент, яким Гавел «красномовно констатував» (необхідність) бомбити Сербію, і це, на його погляд, зняло останні сумніви щодо мотивів Вашингтону і сигналізувало про «історичний момент у міжнародних відносинах».

Партійну лінію охороняли з підвищеною пильністю. Процитуймо кілька свіжих прикладів стосовно надання Косову незалежності з Уолл Стріт Джорнел (Wall Street Journal). Там, зокрема, йдеться про те, що сербська поліція та війська «були виведені з провінції в ході бомбардувань під проводом ВПС США у 1999 р., що мали на меті запобігти жорстокій спробі диктатора Слободана Мілошевича вижити з цієї території албанську національну меншину» (25 лютого 2008 р.). На шпальтах Нью-Йорк Таймс Френсіс Фукуяма переконував читачів (17 лютого 2008 р.), що «внаслідок фіаско в Іраку», ми не повинні забувати про важливий урок 90-их років, за яким «сильні країни на кшталт Сполучених Штатів зобов’язані застосовувати свою силу для захисту прав людини чи встановлення демократії»: важливим доказом є те, що «етнічні чистки проти косоварів припинилися лише після бомбових ударів, нанесених НАТО по самій Сербії».

Редактори лібаральної «Нью Репаблік» (New Republic) писали, що Мілошевіч поставив перед собою чітке завдання утихомирити (Косово), використовуючи свої улюблені засоби: масові вигнання, систематичні вбивства та зґвалтування, «але на щастя Захід не поставився толерантно до злочинів», і відтак у березні 1999 р. НАТО розпочало кампанію з нанесення бомбових ударів, «аби припинити різанину та садизм». «Щасливе закінчення кошмару мало лише одну просту причину — використання Заходом своєї військової могутності для їхнього (косоварів) порятунку» (12 березня 2008 р.). Далі редактори додавали, що «у вас має бути серце кремлівського чиновника, якщо вас не зворушили сцени, що розгортались у столиці Косово Приштині», яка святкувала «цілком відповідне та справедливе завершення (подій), пов’язаних з останнім масовим злочином ХХ ст.» У менш екзальтованих і більш традиційних висловленнях Саманта Пауер говорить про те, що «руйнування Сербії було звісно спровоковане діями НАТО».

Процитовані приклади заводять на манівці, бо доктрину прийняли зі справжньою одностайністю та помітним хвилюванням, чи, можливо, слово «відчай» було би більш підхожим. Із посиланням на «кремлівських чиновників», зробленим редакторами «Нью Репаблік» можна погодитись, якщо розуміти, що воно справді означає, а не те, що вони мали на увазі. Нечисленні спроби надати гарно задокументовані свідчення, які не містять внутрішніх суперечностей, викликають хвилю обурення, і то лише у випадку, якщо їх просто не залишають поза увагою.

А подібних свідчень існує надзвичайно багато; факти, наведені у «безгрішних» західних джерелах, є очевидними, мають послідовність та високий рівень задокументованості. До таких джерел можна віднести загальні звіти двох провідних Державних Департаментів, видані для того, аби виправдати бомбові атаки, та цілий ворох документів, що належать Організації з питань безпеки та співробітництва в Європі (Organization for Security and Cooperation in Europe — OSCE), НАТО, ООН та інших. Сюди також слід віднести і розслідування британського парламенту. І, особливо, повчальний звіт радників Організації з питань безпеки та співробітництва (ОПБС) в Європі у Місії з питань самовизначення Косово (OSCE Kosovo Verification Mission), діяльність якої розпочалась у жовтні після переговорів щодо припинення вогню, проведених послом США Ричардом Голбруком (Richard Holbrooke). За кілька тижнів радники почали регулярно надсилати повідомлення безпосередньо з місця подій, і робили це до 17 березня, коли їх відкликали (попри протести сербів) задля підготовки бомбового удару 24 березня.

Задокументовані свідчення трактують у спосіб, який антропологи називають «ритуальним униканням» (ritual avoidance). Докази, значення яких є цілком недвозначним, розгромлюють вщент партійну лінію. Стандартна заява, що «звісно, звірства сербів змусили НАТО діяти» на очах обертає на протилежне очевидний факт: дії НАТО змусили сербів вдатися до звірств, як і передбачалося. [13]

Із західних документів добре видно, що Косово було небезпечним місцем і до початку бомбардувань, та все-таки, на жаль, не за «міжнародними стандартами». Повідомлялося про близько 2000 осіб, вбитих за рік до атак НАТО. Звірства порівну приписувались партизанським атакам Армії звільнення Косово (KLA) та спецзагонам федеративної республіки Югославії. Доповідь ОПБС докладно підсумовує дані: «Коло конфронтації можна в цілому описати», як атаки АЗК проти сербської поліції та цивільного населення, і «непропорційну відповідь югославської влади, що породило новий сплеск насильства з боку АЗК».

Британський уряд — найбільші «яструби» Альянсу — приписують більшість звірств у відповідний період АЗК, яка у 1998 р. була внесена Сполученими Штатами до списку «терористичних організацій». 24 березня, із початком бомбових ударів міністр оборони Великобританції Джордж Робертсон (George Robertson), пізніше генеральний секретар НАТО, повідомив Палаті общин про те, що до середини січня 1999 р. «Армія звільнення Косово відповідальна за більшу кількість смертей, ніж сербська влада». Цитуючи свідчення Робертсона у «Лінії нового покоління» (A New Generation Draws the Line), я написав, що він, певно, помилився; за наведеною розстановкою сил такий погляд просто не заслуговує на довіру. Проте розслідування британського парламенту розкрило, що його твердження підтвердив міністр іноземних справ Робін Кук (Robin Cook), який 18 січня повідомив Палату про те, що АЗК «більше разів порушувала угоду про припинення вогню і до цих вихідних вбила більше людей порівняно з югославськими загонами спецпризначення». [14]

Робертсон та Кук посилаються на різанину у Рачаку (Racak), що відбулася 15 січня, під час якої за даними репортажів було вбито 45 осіб. Західні документи вказують на те, що з часу різанини у Рачаку до моменту виводу Місії з питань самовизначення Косово 19 березня не відбулося помітних змін у розстановці сил. Навіть якщо  включити цей фактор до списку причин бомбардування (залишивши поза межами розгляду питання про те, що відбулося (насправді)), тоді, за умови, що висновки Робертсона та Кука виглядають достатньо переконливими станом на середину січня, вони не втратили цінності аж до моменту оприлюднення рішення про нанесення бомбових ударів. Згідно з даними одного із серйозних наукових досліджень з цього питання – скрупульозної та виваженої розвідки Ніколаса Вілера (Nicholas Wheeler), – серби несуть відповідальність за 500 з 2000 зафіксованих вбивств, що сталися за рік до початку бомбування. Для порівняння, Роберт Гейден (Robert Hayden), директор Центру досліджень Росії та Східної Европи в Пітсбурзькому університеті, відзначив, що «кількість жертв серед сербського мирного населення протягом перших трьох тижнів війни була вищою за втрати обох сторін у Косово протягом трьох місяців, що передували цієї війні, і все ж ці три місяці вважали гуманітарною катастрофою.» [15]

Американська розвідка доповідала, що АЗК «намагається втягнути НАТО у боротьбу за незалежність, провокуючи сербів на жорстокість». За коментарями Голбрука (Holbrooke), АЗК була озброєна та «вдавалась до дуже провокативних кроків, маючи на меті втягнути Захід у конфлікт», сподіваючись на жорстку відповідь сербів. Очільник АЗК Хашим Тачі (Hashim Thaci), теперішній прем’єр-міністр Косово, повідомив журналістам Бі-Бі-Сі з приводу вбивства АЗК сербського полісмена: «Ми свідомі того, що поставили під загрозу також життя мирних жителів, життя великої кількості людей», але очікувана помста з боку сербів була того вартою. Вищий військовий командувач АЗК Агім Чеку (Agim Ceku) похвалявся тим, що АЗК доклалася до перемоги, бо «врешті-решт, саме АЗК привела НАТО до Косово», здійснюючи атаки з метою викликати насильство у відповідь.

Тож все розвивалося своїм ходом до тих пір, поки НАТО не розпочало бомбування, прекрасно знаючи, що насильницька відповідь федеративної республіки Югославія є «цілком передбачуваною», про що й повідомив пресі генерал Уеслі Кларк (Wesley Clark). Раніше він проінформував американських високопосадовців про те, що бомбові удари стануть причиною масштабних злочинів і що НАТО не матиме змоги їм запобігти. Деталі підтверджують прогнози Кларка. За повідомленнями преси, «серби розпочали напад на позиції Армії звільнення Косово 19 березня», коли спостерігачів було виведено задля підготовки бомбових ударів, «але їхні атаки досягли свого піку 24 березня, в ніч, коли НАТО почало бомбити Югославію.» Кількість біженців, яка перед тим почала зменшуватись, знову зросла до 200000 після відкликання спостерігачів. Перед початком бомбардувань та за два дні після атаки Головний комісар ООН у справах біженців (UNHCR) не навів жодних даних по кількості втікачів. За тиждень після початку операції ООН почало реєструвати щоденний потік біженців.

Коротко кажучи, командування НАТО чудово усвідомлювало, що бомбові атаки були не відповіддю на масштабні звірства у Косово, а його причиною, як і передбачалось. Більше того, на час початку атак існували дві дипломатичні альтернативи: пропозиції НАТО і пропозиції Югославії (про цей факт не прийнято було говорити на Заході). Після 78 днів бомбувань було знайдено компромісний варіант — сторони нарешті помітили можливість мирного врегулювання конфлікту, уникаючи (дискусії) про страшні злочини, які були очікуваною реакцією на натовські бомбування.

Офіційні звинувачення Мілошевича за війну в Косово, що були оприлюднені під час бомбардувань, повністю ігнорувала провину іншої сторони. Вони спиралися на інформацію, надану американською та британською розвідками, і говорили лише про злочини, вчинені в період бомбувань НАТО. Існує лише один виняток: січнева різанина у Рачаку. «Високопосадовці в адміністрації Клінтона» — пише Саманта Пауер, повторюючи традиційну «легенду» — «були вкрай обурені». Складно повірити в те, що вони були обурені, розгнівані, чи взагалі хоч якось переймалися проблемою. Навіть  якщо забути про причетність цих людей до набагато гірших військових злочинів, достатньо лише поглянути на їхню реакцію на різанину у Східному Тиморі, наприклад, у Лікіші (набагато гіршій за рачакську), після якої чиновники адміністрації стали брати ще більшу участь у тій бійні.

Попри висновок щодо кількості вбивств з кожної сторони, Вілер (Wheeler) підтримує натовські атаки Сербії, вважаючи, що, якби НАТО не вдалося до бомбардувань, то руйнація була б ще гіршою. Цей аргумент полягає у твердженні, що попри те, що бомбардування цілком очікувано стало причиною звірств, НАТО таким чином перешкоджало звірствам. Той факт, що це найсильніші аргументи, які змогли вигадати серйозні аналітики, каже нам багато цікавого про рішення розпочати бомбардування, особливо, якщо згадати, що існували дипломатичні альтернативи і що угода, укладена після атак, була компромісом між цими дипломатичними альтернативами.

Дехто намагався підтримати таку лінії аргументації, посилаючись на операцію «Підкова» (Operation Horseshoe), сербський план по виселенню албанців. За свідченнями генерала Кларка, Командування НАТО не знало про його існування, тому в даному контексті сам по собі факт його існування не має значення: злочинне насильство не можна виправдати чимось, викритим пізніше. План трактували, як фальсифікацію спецслужб, але це також не важливо. Майже очевидним видається те, що Сербія мала схожий план на випадок неочікуваних обставин, так само, як і інші країни, зокрема, США, мають плани на випадок непередбачуваних ситуацій, від яких волосся стає дибки.

Ще більш вражаючою спробою виправдати натовські бомбові удари є твердження, що рішення було прийняте з огляду на тінь Сребрениці та інших військових злочинів на початку 90-их. За логікою такого аргументу, НАТО було зобов’язане вимагати (дозволу) на бомбування Індонезії, Сполучених Штатів та Великобританії з огляду на тінь від набагато гірших звірств, здійснених вищеназваними країнами у Східному Тиморі, де конфлікт знову розгорівся із новою силою саме в той час, коли було прийняте рішення бомбити Сербію — у випадку США та Великобританії наведений приклад є лише короткою виїмкою з довгого списку їхніх злочинів, що «заслуговують» на таку відповідь. Останньою марною спробою схопитись за соломинку було твердження, що Європа не могла стерпіти звірств, що передували бомбуванням, у безпосередній близькості до своїх кордонів, хоча НАТО у ті самі роки не просто терпіло, але й активно підтримувало значно гірші злочини всередині самого альянсу, про що вже йшлося раніше.

Навіть якщо не чіпати цього чорного списку, складно уявити собі випадок, в якому виправдання злочинного застосування сили було б таким слабким. Та, зрозуміло, чиста справедливість та благородство у діях на рівні доктрини стають складниками релігійної віри. Як іще можна пояснити такий хор самовихвалення, що зазвучав наприкінці століття? Які ще аргументи можна навести на підтримку «нових норм», які дозволяють ідеалістичному Новий світу та його союзникам використовувати силу там, де їхні лідери «вважають це справедливим»?

Знайшлися люди, які замислилися щодо фактичних причин, що потягли за собою натовські удари. Часто цитований військовий історик Ендрю Бацевич (Andrew Bacevich) підсумовує гуманітарні заяви і стверджує, що разом з інтервенцією до Боснії бомбові удари по Сербії завдавалися задля забезпечення «єдності НАТО та впевненості у могутності Америки» і «підкріплення американської першості» в Європі. Майкл Лайнд (Michael Lind), інший поважний аналітик, пише, що головним стратегічним досягненням війни у Косово було переконати Німеччину не розвивати власну, незалежну від Сполучених Штатів, оборонну політику.» Жоден з авторів не подає підстав, на яких вони дійшли таких висновків. [16]

Втім, такі докази існують, і вони походять з найвищого рівня адміністрації Клінтона. Строб Телбот (Strobe Talbott), який був відповідальним за дипломатичну політику під час війни, написав вступ до книги свого колеги Джона Норіса (John Norris), присвяченій подіям кампанії. Телбот пише, що ті, хто хоче знати, «як виглядали події та одночасно відчути, як їх відчували ми, ті, хто брав у них участь», мають звернутись до тексту Норіса, написаного «з відкритістю, притаманною лише тому, хто бачив все на власні очі, хто особисто брав інтерв’ю у багатьох учасників, поки були ще свіжими їхні спогади, і хто мав доступ до більшості дипломатичних документів». Норіс стверджує, що «опір Югославії широкому курсу політичних та економічних реформ — а не ситуація, в якій опинились косовари-албанці — є найкращим поясненням військового втручання НАТО». Те, що «ситуація, в якій опинились косовари-албанці» не була основним стимулом для початку натовської операції, було вже відомо з величезної кількості західної дипломатичної документації. Але цікаво почути від когось із посадовців вищого рівня, що реальною причиною ударів було те, що Югославія залишилась єдиним зручним місцем в Європі для втілення політичної та економічної програми адміністрації Клінтона та союзників. Було б зайвим у черговий раз повторювати, що таке важливе одкровення є винятком з правила. [17]

Хоча «нові норми гуманітарної інтервенції» не витримали випробування, вони потягли за собою принаймні один наслідок: «обов’язок у наданні захисту». Аплодуючи проголошенню незалежності Косово, ліберальний коментатор Роджер Коен (Roger Cohen) пише, «якщо копнути глибше, історія про маленьке Косово є історією про зміну понять суверенітету та винагородою за відкритість нашого світу» (Інтернешнл Геральд Тріб’юн, 20 лютого 2008). Удари НАТО по Косово продемонстрували, що «права людини переступили надто вузькі вимоги про дотримання державного суверенітету» (цитати за Томасом Вайсом (Thomas Weiss)).

У 2005 це досягнення, веде далі Коен, ратифікував Світовий Самміт (ООН), який прийняв концепцію «обов’язку надавати захист» (responsibility to protect), відому під абревіатурою ОНЗ (R2P). Ця концепція «формалізувала поняття того, що, коли держава виявляє свою нездатність або небажання захищати власне населення, і (в межах її кордонів) здійснюються злочини проти людства, міжнародна спільнота зобов’язана втрутитись, якщо це необхідно, і, як останній аргумент, використати силу». Відповідно, «незалежне Косово, визнане провідними західними державами, є насправді першим зрілим плодом ідей, що стоять за поняттям «ОНЗ». Зрештою, аналітик підсумовує: «Шлях до відкритого світу є складним і повільним процесом, але він продовжується повсюди, від Косово до Куби.» Бомбові удари НАТО виправдано, і «ідеалістичний новий світ, налаштований раз і назавжди покінчити з нелюдською жорстокістю», справді досягнув «благородного етапу» у своїй міжнародній політиці, коли піднімається «священна заграва (нового дня)». За словами професора міжнародного права Майкла Гленнона (Michael Glennon): «Криза у Косово демонструє…нову готовність Америки робити те, що вона вважає справедливим, незважаючи на міжнародне право», хоча через кілька років міжнародне право привели у відповідність до установок «просвітлених держав» через прийняття ОНЗ.

І знову невеличка проблемка: ці надокучливі факти. Всесвітній Самміт ООН, проведений у вересні 2005 р., недвозначно відхилив вимоги верхівки НАТО, згідно з якими вони мають право використовувати силу, коли існує підозра у необхідності захистити права людини. І навпаки, Самміт знову підтвердив те, що «відповідні положення Хартії (що явно обмежували дії НАТО) є достатніми для реагування на весь спектр загроз міжнародному миру та безпеці». Самміт іще раз наголосив на «праві Ради Безпеки надавати повноваження по проведенню насильницьких дій з метою підтримання та відновлення міжнародного миру та безпеки…, діючи згідно з цілями та принципами Хартії «, та у цьому відношенні роль Генеральної Асамблеї «згідно з відповідними положеннями Хартії». Без санкції Ради Безпеки НАТО має не більше прав бомбити Сербію, ніж Саддам Хусейн «звільняти» Кувейт. Самміт не надав жодних нових «прав на вторгнення» окремій державі або регіональному альянсу, виходячи з гуманітарних або якихось ще підстав.

Самміт підтримав рішення зустрічі експертної групи високопосадовців ООН (high-level UN Panel) 24 грудня 2004 р., на якій було багато впливових західних політиків. Група в черговий раз підтвердила принципи Хартії стосовно застосування сили: у законний спосіб до сили можна вдатися лише з дозволу Ради Безпеки чи згідно з положеннями статті 51 «про захист від збройного нападу в очікуванні на рішення Ради Безпеки». Будь-яке інше використання сили є військовим злочином, власне «найвищим міжнародним злочином», яке несе в собі всі лиха, що випливають з таких дій, говорячи словами Нюрнберзького Трибуналу. Група дійшла висновку, що «стаття 51 не потребує ані розширення, ані звуження своїх далекосяжних цілей,… вона не має бути ані переписаною, ані перетлумаченою». Вірогідно, пам’ятаючи про Косово, Група додала, що «для всіх незгідних із таким рішенням, відповіддю має бути те, що у світі, сповненому осяжними потенційними небезпеками, ризик порушення глобального ладу та норми невтручання (nonintervention), на якій цей лад підтримується, є просто набагато більшим за прийняття легальності превентивної дії, окремої від дій, схвалених колективно. Дозволити комусь одному діяти таким чином означає дозволити це усім.»

Навряд чи можна більш явно висловити заперечення позиції самопроголошених «просвітлених країн».

І Група, і Світовий Самміт схвалили позицію не західного світу (non-Western world), яка жорстко відхилила «так зване право на гуманітарну інтервенцію» у Декларації Самміту країн Півдня (Declaration of the South Summit) у 2000 р., певна річ, не забуваючи про нещодавні натовські бомбування Сербії. Цей Самміт був небаченим досі зібранням у верхах колишніх країн-учасниць руху за неприєднання (former non-aligned movement), в яких проживає до 80% населення земної кулі. Ним майже повністю знехтували, а поодинокі та короткі згадки про його рішення стосовно питання гуманітарної інтервенції викликали стан, близький до істерики. Отож, викладач теорії міжнародних відносин Гарвардського університету Брендан Сімс (Brendan Simms) 25 травня 2001 р. у додатку «Таймз», присвяченому питанням вищої освіти (Times Higher Education Supplement), обурювався такими «дивакуватими та некритичними реверансами у бік заяв так званого «Південного Самміту Великої Сімдесят Сімки» (South Summit G-77), що відбувся — у Гавані! — недалекоглядного зборища убивць, катів та грабіжників всіх мастей», що не мають нічого спільного з цивілізованими хлопцями, із доброчинства яких вони користалися протягом минулих сторіч, і які зараз ледве стримують своє роздратування, почувши короткий натяк (без коментарів) на бачення світу зі сторони традиційних жертв, бачення, яке пізніше активно підтримала експертна Група високопосадовців ООН та Світовий Самміт, і яке явно суперечило заявам апологетів права Заходу вдаватися до насильства, здатним дбати лише про власні інтереси.

Нарешті ми можемо запитати: чи справді існує гуманітарна інтервенція? Доказів на користь цього твердження не бракує. Вони розпадаються на дві групи. До першої належать заяви лідерів. Дуже легко показати, що насправді будь-яке використання сили виправдовується пишною риторикою про благородні гуманітарні наміри. Японські документи протиповстанських дій красномовно вихваляли наміри Японії створити «земний рай» у незалежному Маньчжоу-го (Manchukuo) та Північному Китаї, де країна ранкового сонця самовіддано приносила в жертву кров та багатсва свого народу, аби захистити населення від «китайських бандитів», що його тероризували.

Оскільки перед нами документи для внутрішнього використання, то немає підстав сумніватися у щирості тих злочинців та катів, винних у масових вбивствах, які їх склали. Цілком імовірно, що імператор Хірохіто (Hirohito) був щирим у своїй заяві з приводу капітуляції його країни у серпні 1945 р., коли говорив: «Ми оголосили війну Америці та Британії через Наше щире бажання забезпечити самозахист Японії та стабілізувати ситуацію у Східній Азії; у Нас не було й гадки порушувати суверенітет інших націй чи претендувати на територіальне розширення». В той час, як процес розчленування Чехословаччини йшов повним ходом, заяви Гітлера лунали не менш благородно, і лідери західних країн сприймали їх за чисту монету. Близький друг президента Рузвельта Самнер Уельс (Sumner Welles) повідомив йому, що Мюнхенська угода «надає народам світу можливість встановити новий світовий порядок, який спиратиметься на справедливість та закон», в якому «помірковані» нацисти (the Nazi «moderates») відіграватимуть провідну роль. Навіть серед найжахливіших потвор важко знайти тих, хто б не говорив про благі наміри!

До другої категорії доказів належать дані про військові інтервенції, що приносили позитивні результати (benign effects), якими б не були мотиви вторгнення: йдеться не зовсім про гуманітарні інтервенції, але про події, частково до них подібні. Тут можна навести чимало прикладів. Одним з найпоказовіших є випадок, що трапився за багато років після закінчення Другої світової війни в 70-их: вторгнення Індії до Східного Пакистану (тепер Бангладеш), що припинило різанину; вторгнення В’єтнаму до Камбоджі у грудні 1978 р., коли червоних кхмерів, злодіяння яких на той момент досягли свого піку, відтіснили до джунглів. Але ці два приклади випадають із загального правила. Вторгнення не проводилися силами Заходу, а відтак не слугували меті встановлення права Заходу використовувати силу у порушення Хартії ООН. І що найважливіше, обидва вторгнення зіткнулися із затятою опозицією «ідеалістичного нового світу, що має намір покласти край нелюдській жорстокості». США направили до вод Індійського океану авіаносець, аби поставити на місце негідників. Вашингтон підтримав китайську інтервенцію, аби покарати В’єтнам за злочин, який полягав у тому, що в’єтнамці припинили злодіяння Пол Пота, і разом з Великобританією одразу ж спрямував дипломатичну та військову допомогу червоним кхмерам.

Держдепартамент навіть пояснював Конгресу, чому він підтримує залишки полпотівського режиму Демократичної Кампучії (Democratic Kampuchea) та індонезійських агресорів, які вчинили у Східному Тиморі злочини, цілком співмірні із полпотівським терором. Причиною для цього вражаючого рішення було те, що «нерозривний зв’язок» Демократичної Кампучії та режиму червоних кхмерів «безсумнівно» робив його «більш репрезентативним урядом для камбоджійського народу, ніж Фретілін Fretilin (сили східно-тиморського опору) для жителів Тимору». Це пояснення ніколи не потрапляло у пресу, його акуратно витерли з анналів історії.

Можливо, незабаром будуть виявлені нові випадки використання тактики «гуманітарної інтервенції». Тож, мабуть, є сенс у тому, щоб серйозно поставитись до позиції «недалекоглядного зборища», підтвердженій справжньою міжнародною спільнотою на найвищому рівні. Важливе розуміння цієї проблеми було викладне в одній із перших постанов (у 1949 р.) Міжнародного Суду (International Court of Justice), за прийняття якої проголосували одностайно: «Суд може розглядати потенційне право на інтервенцію лише як маніфестацію політики, яку ведуть з позицій сили, так, як це було у минулому і призвело до значних зловживань, тому, якими б не були хиби у організації міжнародного життя, така маніфестація не матиме місця у міжнародному законі…; виходячи з самої природи речей, право (на інтервенцію) зберігається лише за могутніми державами, і відтак може легко вести до втручання у здійснення правосуддя, як такого». Таке судження не ставить перепони для «обов’язку здійснювати захист», в тому сенсі, в якому це розуміє Південь, експертна група високопосадовців ООН та Світовий Самміт Організації Об’єднаних Націй.

Шістдесят років тому ставити під сумнів рішення суду практично не мало сенсу. Сьогодні оонівська система безперечно хибує на суттєві вади. Найважливішою з них є надзвичайна роль, яку в ООН відіграють ті, хто систематично порушує рішення Ради Безпеки. Найефективніший спосіб такого порушення — право вето, що є привілеєм постійних членів. З того часу, як сорок років тому ООН втратила контроль над собою, США опинились на першому місці серед тих, хто ветує резолюції з величезної кількості питань, за ними йдуть їхні британські союзники, і до цих двох за кількістю вето ще не наблизився ніхто. Тим не менше, попри цей та інші серйозні недоліки оонівської системи, сучасний світовий порядок не має жодної пристойної альтернативи крім того, як покласти «обов’язок надавати захист» на плечі ООН. В реальному світі, як красномовно підкреслює Брікмон, єдиною альтернативою є «гуманітарний імперіалізм» могутніх держав, що вимагають права на застосування сили, бо «вірять у те, що це є справедливим», занадто часто та очікувано «перешкоджаючи здійсненню правосуддя, як такого».

Переклад Андрія Савенка за редакцією Остапа Кучми та Ірини Світящук

Оригінал: Monthly Review

Читайте також:

Нічого гуманітарного в американській інтервенції (Ерік Рудер і Том Арабіа)

Ноам Хомський про кубино-американські відносини

Ретроспективний огляд «пропагандистської моделі» (Едвард Герман)

Люмпен-буржуазія і гангстерський капіталізм у Колумбії (Ренан Вега Кантор)

Кровь в мобильном (Дмитрий Колесник)

Східний Тимор: Забутий геноцид, замовчані проблеми (Денис Пілаш)

Гаїті: Кредитор, а не боржник (Наомі Кляйн)


Примітки

1. Головний дипломатичний кореспондент Нью-Йорк Таймз, Томас Фрідман, цитує високопоставленого урядового чиновника, 12 січня 1992 р.

2. Більше інформації і джерела див. мою книгу New Military Humanism (Monroe, ME: Common Courage, 1999).

3.  Boston Review (лютий 1994).

4. Див. James Peck, Washington’s China (Amherst, MA: University of Massachusetts Press, 2006) для більш детального аналізу ролі, яку залишили за Китаєм в умовах  «ядучого та всепроникного американського  візіонерського глабалізму, що лежить в основі стратегічної політики Вашингтону» в Азії

5. McSherry, Predatory States (Boulder, CO: Rowman & Littlefield, 2005).

6. Simes, «If the Cold War Is Over, Then What?,» New York Times, December 27, 1988.

7. Ha-Joon Chang, Bad Samaritans (Random House, 2007).

8. Перефразовані висловлювання репортерів Стівена Куркджана та Адама Пертмана,  Бостон Глоуб (Boston Globe), 5 січня, 1990 р.

9. Lars Schoultz, Human Rights and United States Policy toward Latin America (Princeton, NJ: Princeton University Press, 1981).

10. Hans C. Von Sponeck, A Different Kind of War (New York: Berghahn, 2006); Spokesman 96, 2007. З приводу програми «Нафта за їжу» див. мою книгу Failed States (Metropolitan, 2006).

11. Для огляду цієї жалюгідної розв’язки, див. мою книгу A New Generation Draws the Line (Verso, 2000).

12. Див. книгу Peter Hallward, Damming the Flood (New York: Verso, 2007), яка є професійним та проникливим дослідженням того, що трапилося після того, як у 2004 р. за підтримки все тих же катів, Франції та США, знову відбувся військовий переворот проти законно обраного уряду, а також того, як гаїтянський народ противився цим змінам і намагався знову відновити державу із руїн.

13. A New Generation Draws the Line. Про те, що було відомо одразу, див. мою книгу New Military Humanism.

14. Robertson, New Generation, 106–7. Cook, House of Commons Session 1999-2000, Defence Committee Publications, Part II, 35.

15. Wheeler, Saving Strangers: Humanitarian Intervention and International Society (Oxford, 2000). Hayden, interview with Doug Henwood, WBAI, New York, reprinted in Henwood, Left Business Observer #89, April 27, 1999.

16. Andrew J. Bacevich, American Empire (Cambridge, MA: Harvard, 2003); Michael Lind, National Interest (May–June 2007).

17. John Norris, Collision Course (Westport, CT: Praeger, 2005)

Наші видання

Блоги

Facebook

Наші партнери