Капіталізм і формування сільськогосподарського пролетаріату

Поріцький, Анатолій

  • 27 лютого 2011
  • 17970

Анатолій Поріцький

Із книги «Побут сільськогосподарських робітників України в період капіталізму»

Відсутність постійного заробітку і низькі строкові ціни вдома примушували маси селянства йти шукати роботи в ті райони, де був значно більший попит на робочу силу й вища оплата праці. На малонаселений південь України перший потік робітників ринув ще на початку 40-х років XIX сторіччя [1]. Тоді поряд з вільними й оброчними селянами йшли також маси втікачів від своїх поміщиків.

У цей час на півдні України в зв’язку із збільшенням товарного виробництва хліба поміщикам не вистачало кріпосних робочих рук. Наймали захожих робітників також іноземні колоністи та заможні селяни (головно на період збирання врожаю).

Після реформи 1861 р. потік робітників на південь України ще більше посилився. Селяни розорялися масами. Перехід від колишнього патріархального господарства до капіталістичного збігся у них з надзвичайно важкими платежами: перехід на оброк і викуп, додаткова плата за землю, збільшення подушної податі, збори на нові мирові та земські установи, земські збори, платежі земствам і виконання натуральних повинностей [2].

Земські статистичні матеріали вказують більш-менш точно на причини, які змушували селян іти шукати заробітків. Основна з них – малоземелля. Так, у Київській губернії з повітів, де найменше припадало надільної землі на душу землеробського населення, найбільше виходило заробітчан. В Канівському, Чигиринському та Звенигородському повітах, звідки найбільше відходило селян на заробітки в південні губернії України, на душу чоловічої статі припадало 1,2 десятини надільної землі, а на душу обох статей – 0,6 [3]. Кількість відхідників залежала також від врожайності зернових. Це яскраво видно на прикладі трьох повітів Чернігівської губернії [4].

 

Приблизне уявлення про причини землеробського відходу можуть дати й матеріали анкет «Торговопромышленной газеты» (правда, вони стосуються 1913 р.).

Так, найбільше – 83,6 проц. робітників (дані по всій Росії) відправлялися на заробітки через малоземелля, 50,6 проц. їх відходило через недороди, 41,3 – це зайвина робочих рук, що утворилася в селянських господарствах в результаті зменшення земельних наділів і приросту населення.

Щоб добути гроші на дорогу, заробітчани мусили закладати свої виснажені смужки землі, а інші – зверталися до заможних односельчан за позичкою, хоч і на кабальних умовах відробітку її силами членів родини, які залишалися дома. Серед заробітчан немало було й таких, які, щоб дістати на дорогу гроші, віддавали під заклад останню лахмітину або збували з двору останню шкапину. Часто відходникам невистачало грошей навіть на річний паспорт, в такому разі вони обмежувалися місячним «білетом», який коштував гривеник (10 коп.).

Проводжаючи в далеку дорогу на заробітки своїх близьких і рідних, селяни добре знали, які їх чекали поневіряння й злигодні. Очевидці таких проводів згадують «безутішні сльози матерів». Один з дореволюційних авторів засвідчує, що найманців проводжали «потоками сліз і голосінням, ніби мерців» [5].

Пересувалися сільські пролетарі на пункти найму різними способами. Переважна більшість їх міряла верству за верствою всю дорогу пішки, без підвод з речовими торбами на плечах або при підводах, на яких складалися нехитрі дорожні пожитки, на поїздах, переправлялися плотами, дубами та пароплавами. Про те, якими способами пересувалися заробітчани на південь (зокрема до Херсонської губернії), свідчать дані за 1894 [6] та 1895 рр.[7].

 

Як видно з таблиці 4, більшість заробітчан (70 проц.) переміщалася пішки. З них тільки 25 проц. наймали підводи для перевезення речей. Звичайно, протягом дня можна пройти 25–30 верстов. Тому заробітчанам, які рухалися на південь з Полтавщини, Київщини, Чернігівщини, доводилося перебувати в дорозі два-три тижні. За дорогу пішоходи дуже підбивалися. «Коли сухо і пильно, босоніж іти ще нічого, – передає О. Ярошко розповідь робітників, – а як грязюка захопить, – що буває нерідко, – то зовсім біда, особливо дівчатам, важкі чоботи нестерпно «муляють» ногу, яка розпухає, вкривається саднами та мозолями.

Кожний крок призводить до невимовних страждань, а йти треба, – не залишатися ж у дорозі одній. І от, у пориві відчаю, дівчина скидає чоботи і крокує босоніж по холодній весняній багнюці, яка ще зранку часто вкривається крижаною корою. Так все-таки легше. Звідси, мабуть, та маса хворих на ревматизм жінок у малоруських селах. Ми часто дивувалися, коли ще зовсім молоді жінки скаржились на жахливі болі в ногах, а при розпитуванні майже завжди виходило, що вони «як дівували», то ходили в Таврію на заробітки» [8]. Тим, які йшли без підводи, доводилося всю дорогу нести за плечима клунок з одягом і харчами, а косарям ще й коси та інші знаряддя праці.

Другим засобом пересування, особливо для заробітчан подніпровських повітів, були дуби – великі довгі човни, грубо збиті з дерева (навіть не залізними цвяхами, а дерев’яними «тиблями»). В один дуб вміщалося від 20 до 80 і більше чоловік. Купувався він звичайно однією особою, яка брала з робітників платню за перевіз. Три-чотири пари чоловіків сиділо на веслах. На обід і на вечерю дуби приставали до берега. Пересування дубом – найменш стомливе і відносно дешеве, але воно мало і свою небезпечну сторону. Нерідко дуби розбивалися об пороги, об плоти, перекидалися від хвиль, потрапляли під пароплави. Щороку на них гибли десятки заробітчан. У 1892 р. затонув дуб з людьми від зіткнення з пароплавом. Після кількох років позову з пароплавством претензії родичів загиблих так і залишилися не задоволеними [9].

Деякі заробітчани добиралися до пунктів збуту робочих рук з допомогою плотів, наймаючись водити їх вниз по течії до літніх строків. Це переважно чернігівці, а також білоруси та росіяни з поліських губерній. Часто, затримавшись із плотами в дорозі, вони потім не знаходили на півдні роботи й поверталися додому ні з чим.

Дуже мало робітників пересувалися на місце заробітків залізницею, що пояснюється високими тарифами за проїзд. Саме тому в звітах завідуючих лікувально-продовольчими пунктами так часто зустрічаємо повідомлення: «їдуть залізницею тільки винятки» [10], «з 169 партій чернігівців лише 15 їхало залізницею»[11].

Більшість заробітчан переміщалася пішки вздовж залізничного полотна і берегів судноплавних річок, милуючись красивими картинами поїздів, які пролітали швидко, та пароплавів, що рухалися плавно [12]. Помагав у дорозі «дерев’яний кондуктор», як називали заробітчани свої палиці.

В жахливих умовах пересувалися до місць найму й заробітчани, які мали змогу взяти квиток на поїзд чи на пароплав. Важко собі уявити ставлення до них адміністрації залізниць і пароплавств. Навіть найменш вибагливі люди не могли втриматися, щоб не висловити скарг і нарікань на її адресу. На залізницях робітників вантажили (в буквальному значенні цього слова) в товарні аж ніяк не пристосовані для перевезення людей вагони. Лікар С. Ярмолинський, який в 1897 р. реєстрував заробітчан на ст. Знам’янка (Олександрійського повіту) прямо в поїздах, засвідчив, що вагони третього класу набивали заробітчанами не тільки зверх норми, а й проти будь-якої фізичної можливості. Що ж до четвертого класу, то важко навіть уявити кількість втиснутих туди людей. «Бачиш якусь невизначену купу торб та одягу, робітників, що валялися один на другому, і різного роду недоїдків»,– писали земські лікарі [13]. Таких описів повно в багатьох тогочасних газетах. «Русские ведомости» описали відправку заробітчан зі станції Бахмач. Там людей вмістили в товарні вагони без стільців і верхніх віконних отворів, і, крім того, без драбин або яких-небудь інших сходів; для того, щоб дістатися в вагон, треба було стрибати на двоаршинну висоту. «На вагон припадало по 70 чоловік, незважаючи на те, що напис урочисто повідомляв: «8 коней або 40 чоловік» [14].

Робочі поїзди рухались так повільно, що їх обганяли навіть пішоходи. Цьому сприяли ще й надмірно тривалі зупинки на всіх станціях і полустанках. Пільговий проїзд у таких умовах обходився дорожче звичайного. Набиті в товарні вагони заробітчани сиділи щільно один біля одного, задихаючись від нестачі повітря, заражаючись від хворих сусідів. Матері з малолітніми виснаженими голодом дітьми не спускали з рук і колін дітей, яких ніде було покласти чи посадити [15].

У такій задушливій антисанітарній обстановці минали довгі дні втомливої повільної «подорожі» на південь по заробіток.

Типову для тих часів картину перевезення робітників пароплавом вниз по Дніпру описав очевидець О. Ярошко. «Приміщення третього класу пароплава «Цесаревич» були так щільно набиті робітниками, що там ніяк поворухнутися. Крім того, вся верхня палуба, дах навколо труби, кожухи над колесами, – все заповнене живим вантажем. Здавалось, не було ніякої фізичної можливості взяти ще десяток – другий людей. Але все нові й нові юрми входили і якось таємниче вміщалися…

Нарешті, лежати робітникам уже було неможливо, тих, що лягли раніше, матроси підняли стусанами ніг, і вся ця маса людей буквально сиділа одне на одному» [16].

Часто в газетах тих часів повідомлялось, як на протязі всього рейсу робітникам через тісноту не було куди покласти речі, які всю дорогу так і висіли в них на спинах. Ні про який порядок або міру навантаження тоді не можна було й говорити.

Тому робітники, коли прибували на місце найму, були ще більш виснаженими, ніж коли вирушали з дому. Ніякого піклування з боку царського уряду й земств про заробітчан, які прямували на південь до пунктів найму, не спостерігалося. Однаково важко було їм добиратися туди як у 80–90-х роках XIX ст., так і перед першою світовою війною.

(…)

Умови, в яких знаходились заробітчани на пунктах найму, були надзвичайно поганими. Земський санітарний лікар М. І. Тезяков у 1902 р. відзначав, що добравшись тим чи іншим способом до місця найму, «робітники тут майже завжди потрапляють у дуже несприятливі санітарні умови, що шкідливо позначаються на їх здоров’ї. За своїми антисанітарними умовами один робітничий ринок разюче схожий на інший, чи то буде селище в Херсонській, чи Самарській, чи в інших місцевостях» [17].

Ось як описували очевидці каховський ярмарок, де в другій половині XIX ст. збиралося найбільше сільськогосподарських робітників на весняний найм: «Якщо під час ярмарку не зійде хороший дощ (а це, до речі, буває дуже рідко), то ці декілька днів, які доводиться пробути в Каховці, є справжньою мукою: найдрібніший пісок, розтоптаний на піваршина десятками тисяч людських, волячих та кінських ніг, піднімається цілими хмарами при найлегшому вітерці. Він роз’їдає очі, набивається в ніс, рот, вкриває лице суцільною сірою маскою, забирається через білизну, і, проникаючи в пори шкіри, викликає неприємний зуд. Вкриті пилом з голови до ніг, вони (заробітчани. – А. П.) схожі на якихось папуасів. Заходяться варити кашу, а вийде чорт знає що» [19].

Відсутність будь-якого захисту від різних атмосферних явищ особливо згубно позначалася на здоров’ї робітників. їм ніде було сховатися від дощу й негоди не тільки на пунктах без спеціальних приміщень, але й під час чекання найму в місцях, де захисні приміщення обладнувались земствами. З Миколаєва, наприклад, де на пункті найму були так звані захисні приміщення, повідомлялося: «Якщо вночі йшов дощ, то вранці завжди можна бачити, як вздовж тину висять свитки, рядна і всяке лахміття, під яким намагається укритись від дощу цей нещасний люд. Якщо ж дощ йде декілька днів підряд, так що свитки й інший одяг не встигають просохнути, то робітники, яким не вдалося сховатись від дощу, так і сидять на сирій землі» [19]. В Єлисаветграді тисячі робітників валялися на купах сміття й гною [20].

Земські приміщення, обладнані на головних ринках Херсонської губернії, не могли вмістити всіх робітників і здебільшого були зовсім непридатні для укриття від негоди. В деяких місцях це – жалюгідні, ледве збиті дерев’яні бараки, через дах і стіни яких під час дощу протікала вода. Майже ніде не було нар, і тому в дощ тим, хто був у бараках, доводилося лежати у волозі та грязюці. В Херсонській газеті «Юг» читаємо, що барак на Херсонському пункті найму «являє собою решето, що вільно пропускає всередину стовпи пилу, який гнав зі степу найменший вітер» [21].

Більшість звітів завідуючих лікувально-продовольчими пунктами Херсонської та Катеринославської губерній повні скарг на відсутність приміщень для робітників. Типовою є заява (1898 р.) з Богопольського пункту: «Мета пункту – дати притулок робітникам в негоду – була одною фікцією» [22].

Заробітчанам доводилося терпіти від голоду та прийому недоброякісної їжі, яку постачали прибулим продавці їстивних продуктів, квасники та інші «носії шлунково-кишкових захворювань», як не без підстави називали їх санітарні лікарі. Майже на всіх пунктах робітникам не вистачало питної води.

На міських робітничих ринках при потуранні поліції злодії обкрадали заробітчан, або обдурювали за допомогою гральних карт, костей та інших шахрайств. Взагалі, крадіжки були поширені тоді майже на всіх пунктах.

(…)

Найбільш корисною виявилася медична діяльність лікувально-продовольчих пунктів. Важкі умови існування, в які були поставлені робітники і в дорозі й під час дальшого шукання заробітків, несприятливо позначилися на їх здоров’ї. За вісім років пункти Херсонської губернії надали медичну допомогу 56 900 хворим, тобто 11,2 проц. всіх сільськогосподарських робітників [23]. Треба відзначити, що жінки дуже рідко в порівнянні з чоловіками зверталися за медичною домогою. Так, у 1898 р. жінок серед робітників було 23,9 проц., а з них хворих, які звернулися до амбулаторії – 16,4 процента [24].

Лікувально-продовольчими пунктами, які діяли на півдні України, завідували головно студенти медичних закладів, які, за одностайною думкою їх сучасників, працювали самовіддано. Недарма, адже згодом на лікарів і студентів, які працювали на цих пунктах, робітники почали дивитися, як на єдиних своїх заступників. У 1905 р. вони говорили: «Як студент не допоможе, то й сам цар лихові не зарадить» [25].

Тим же, хто будь-чим намагався допомогти робітникам в захисті їх інтересів, на кожному кроці загрожувала від місцевих властей сувора немилість. Завідуючі пунктами писали, що вони «не знали ні однієї хвилини такої, коли б можна було не сподіватися «конфліктів» або з хазяїнами, або з начальством, що їм потурало» [26].

У відносинах між класами на ринках найму відкрито панував «безсердечний чистоган». В. І. Ленін, перечитуючи газету «Сельский вестник», звернув увагу на такий показовий факт, наведений потім в праці «Розвиток капіталізму в Росії»: «досвідчені наймачі добре знають», що робітники «піддаються тільки тоді, коли з’їдять увесь свій хліб». Один хазяїн перед тим, як наймати робітників, ходив між рядами і палицею обмацував їх торби. У кого хліб є, то з тими робітниками він і не говорить, а йде з базару й чекає, поки «не з’являться на базарі порожні торби» [27].

Способи найму сільськогосподарських робітників дещо відрізнялися навіть у межах губернії, не кажучи вже про всю Україну.

В другій половині XIX ст. на півдні України та й в інших сусідніх губерніях часто робітників на сезонні роботи в сільське господарство вербували заздалегідь на місцях представники поміщицьких економій. Такий представник – рядчик приїжджав у село, де спостерігалася зайвина робочих рук, давав «хабаря» сільським властям, а ті збирали недоїмників та осіб, які шукали заробітку. Він сплачував невеликі недоїмки за селян грішми, а місцеві власті потім стежили, щоб наймити відробили ці гроші повністю [28]. Умови найму в таких випадках для заробітчан були зовсім неприйнятні.

Часто робітників наймали на місцях безпосередньо через рядчиків. У відділі письмових джерел Державного історичного музею в Москві зберігаються договірні документи між Фальц-Фейном і рядчиками, а також між рядчиками й робітниками [29].

Рядчики сплачували при цьому наперед невеликий завдаток. В заробітчанській пісні того часу співалося:

Ой, матінко моя,

Тепер я не твоя.

Тепер я вже того пана,

Що завдаток дано.

Іноді економії писали листа у волосне управління, що їм потрібно стільки-то і таких-то робітників, не визначаючи платні й не висилаючи завдатків [30].

Одними з найголовніших місць найму заробітчан для півдня були робітничі ринки. Залежно від часу, на який наймалися робітники, їх називали річними, строковими й поденними. Строкових робітників на весняних ринках наймали переважно великі господарства, дрібні ж землевласники майже завжди брали заробітчан поденно.

Скільки робітників наймалося на рік, на строк (літній і зимовий, а також місячний) і поденно, можна судити з даних 336 економій, Ананьївського та Єлисаветградського повітів Херсонської губернії. У 1891 р. там працювало по найму [31]:

 

Більшість робітників, як правило, віддавала перевагу найму на строк. За кількістю найнятих на строки заробітчан передбачали майбутній врожай. Особливість найму поденних робітників полягала в тому, що, домовляючись з наймачем про оплату виконаної праці, вони ставили обов’язковою умовою тижневе (тобто від неділі до неділі) перебування в наймах. Щонеділі кілька або всі робітники вирушали на ринок дізнаватися про нові ціни за працю, потім поверталися назад, або наймалися до іншого господаря [32].

Часто робітники вважали за краще найматися цілими партіями або артілями в одне місце. Наймачі, відбираючи робітників, «вибраковували» небажаних їм – бойових і «неспокійних» (часто в їх число потрапляли відставні або безстроково-відпускні солдати), пояснюючи це осторогою перед «бунтівниками» [33].

Іноді, особливо на косовицю сіна або хліба, робітники наймалися «парами» – косар і в’язальник.

Частина куркулів, а також в економії, наймали місцевих робітників на певний строк, але відробляли вони щотижня тільки 1, 2 або 3 дні (за умовою). Бувало, що такий «денний» або «тижневий» робітник цілий рік відробляє свій три- або п’ятимісячний строк [34].

Умови найму робітників залежали від багатьох обставин і характеризувалися великою різноманітністю. На них впливали види на врожай трав та хлібів, кількість робітників, які прибували на ринок найму, а також кількість наймачів, фізичний стан і вік робітників. Впливали на умови найму і інші обставини: як, наприклад, з сім’єю чи без сім’ї наймається робітник [35], а також сума завдатку.

Крім цих, враховувалися й інші фактори, які впливали на хід найму: «свій чоловік» (коли наймав селянин – землевласник), популярність наймача серед робітників (чесно розраховувався, краще харчував та ін.), «хазяйські харчі» (в господарствах дрібних землевласників) та ін. [36].

Договір про найом укладали, як правило, усно. Та й коли було робітникові домагатися письмового договору, коли він мав поспішати найнятися раніше за інших, щоб не залишитися без місця. Типовою для тогочасних робітничих ринків була така сцена найму: «натовп робітників, оточивши наймача, передавав йому один за другим паспорти, часто через голову інших; паспорти зібрані, пораховані, найм закінчився, робітники сідають на гарбу і відправляються в супроводі прикажчика відразу ж в економію» [37].

Колишні заробітчани розповідають, як іноді, коли попит на робочі руки був дуже великий, робітники спали на базарі з позначеними на п’ятах цінами, за які вони хотіли найнятися. Наприкінці XIX ст. такі сцени стали винятковими, бо застосування машин у сільському господарстві призвело заробітчан до безробіття. Вже в 1898 р. завідуючий Вознесенським лікувально-продовольчим пунктом писав, що під час реєстрації перед очима «промелькнуло» багато тисяч п’ят і він, «не кривлячи душею», констатував «незайманий («девственный») стан п’ят у всіх без винятку робітників» [38].

Робітники, як правило, були неписьменні й тому боялися письмових зобов’язань, щоб не потрапити в яку-небудь пастку. Письмові умови найму частіше практикувалися, коли наймали місцевих робітників на рік або на інший певний строк. В таких договорах завжди найчіткіше визначалися обов’язки наймитів, а також кара за провини, які могли бути ними допущені, й дуже загально говорилося про умови їх життя й праці.

Навіть П. І. Левицький, сам поміщик, у доповіді на Всеросійському з’їзді сільських господарів, який відбувся в 1895 р., говорив, що «в умовах між господарем і робітником всякі обов’язки падають тільки на робітників, господар же з юридичної сторони, яка одна тільки й фіксується в умовах, завжди правий» [39].

Найчастіше в договорі зазначали: «Харчі повинні бути звичайними, хорошими, з належним приварком, даремних кривд та надмірних утисків з боку економії бути не повинно» [40]. Про те, як наймачі дотримувалися цих договірних зобов’язань, буде сказано в інших параграфах.

Здебільшого письмові угоди складалися між артілями заробітчан (зокрема, артілями возіїв) і наймачами.

Взагалі ж письмові договори, як правило, укладалися тоді, коли наймач видавав за майбутню працю порівняно значний завдаток [41].

Більш тривкими вважалися умови, скріплені могоричем. Шинок на півдні, як і скрізь на Україні, являв собою своєрідний ринок, де відбувалися купівля та продаж робочої сили. Але в той же час він був також своєрідною народною нотаріальною установою, де різні операції та угоди скріплювались «могоричем». Куркулі та різні жмикрути – шахраї часто спекулювали на довір’ї народу, обіцяючи найманцям пільгові умови, а врешті їх не виконували. Щоб привернути робітника на свій бік, вони й горілку випивали разом з ним, і палили з однієї люльки. Потім обіцяли найвищу на ринку плату, скріпляли договір «могоричем», а в результаті свого слова не додержували. Безліч справ у мирових судах, порушених за несплату згідно з умовою зароблених грошей, свідчила про поширеність цього «способу» найму [42].

Фактори, що впливали на умови найму, діяли й при встановленні на ринках ціни на робочі руки, що нормувалася декількома найбільшими економіями. Так, у Каховці більшість наймачів і робітників вичікувала, «яку ціну зробить Хвейн» (тобто Фальц-Фейни – найбагатші поміщики на півдні України). Перші дні найму завжди проходили в’яло, бо наймали заробітчан економії, не оголошуючи ціни. Зважаючи на кількість найнятих і готовність робітників до найму, яка залежала від більшого чи меншого їх напливу, оголошувалася ціна.

Інколи наймачі нишком вели між собою переговори, щоб дати робітникам меншу ціну, а ті в свою чергу домовлялися також, щоб дорожче запросити. Переговори сторін тривали день або й два. Встановлення цін супроводжувалося великим буйством робітників. Бували, як твердить Н. Шаховськой, і кулачні бої аж до смертовбивства [43]. Дрібні наймачі й німці-колоністи завжди наймали за трохи вищу ціну (на 15-20 проц.), ніж великі поміщики, проте й сума роботи, за свідченням поміщика О. Ярошка, яку ці господарі видавлюють – буквально таки «видавлюють» з робітника, – більша наполовину. Взагалі куркулі уникали наймати робітників, які служили раніше в економіях, прямо їм заявляючи, що «ви у нас не витримаєте» [44].

(…)

Домагаючись зниження ціни на робочі руки, наймачі всілякими способами умовляли за певну ціну тільки одну партію, інші ж заробітчани, боючись залишитися без роботи, починали згоджуватися і вже самі прагнули найнятися на цих умовах. Тому наймачі часто вдавалися до обхідних маневрів. Так, вони відкликали в бік від партії бувалого в економії робітника й обіцяли йому солідну грошову надбавку, якщо він умовить свою партію пристати на ціну, запропоновану економією. Коли заробітчани дадуться на умовляння, то найм буде забезпечений. Бувало й так, що робітник приходив на місце найму, і наймач навмисне обдурював його, запевняючи, що роботи мов ніде немає, доки не наймав за дешеву ціну, тим часом, як в інших місцях «господарі без робітників руки ламали» [46].

(…)

В другій половині XIX ст. царський уряд вживає деяких заходів для врегулювання відносин між робітниками й наймачами. Насамперед в 1863 р. запроваджено тимчасові правила найму робітників. А в 1886 р. видано нове «Положение о найме на сельские работы и служительские по сельскому хозяйству должности». Як нове «Положення», так і «Тимчасові правила», визнавали тільки інтереси наймачів, про рівноправність сторін у них годі було й думати. Цей, по своїй суті майже кріпосницький, закон не відбивав потреб економічного життя Росії тих часів. Він штучно намагався закріпити відносини вже пережитого історичного періоду й тому виявився простою фікцією. Робітники не бажали нового закріпачення, а поміщики, зважаючи на потреби господарства й побоюючись виступів з боку робітників, всупереч суб’єктивному бажанню закріпити наймитів, також не поспішали застосовувати новий закон [47].

Проект кримінального кодексу 1895 р. пройнятий тією ж тенденцією. Наймач притягається до кримінальної відповідальності тільки в одному разі, коли розраховується з робітниками замість грошей товаром або купонами. Робітникові ж кримінальна відповідальність загрожує майже на кожному кроці: коли не вийде на роботу або коли її залишить, за невиконання роботи в умовлений час, за грубість і т. д. [48] Зате діючі закони майже не гарантували сумлінного виконання господарями найсуттєвіших обов’язків по відношенню до робітників.

Всі дискусії про «врегулювання робітничого питання» на дворянських і земських зібраннях закінчувалися, як правило, утвердженням «незыблемой власти и произвола с одной стороны, полнейшей пассивности с другой» [49]. А взагалі в умовах капіталізму врегулювання цієї проблеми було неможливе.

Політичне безправ’я робітників забезпечувало наймачам можливість поводитися з ними майже як з кріпаками. В пресі кінця XIX та початку XX ст. можна знайти безліч прикладів, що свідчать про сваволю поміщиків і куркульства. Газета «Приазовский край» [50] так описує вимоги, виставлені одним поміщиком перед робітниками. При зустрічах з «барином», його дружиною та дітьми «робітник повинен за двадцять кроків відійти в сторону і стояти без шапки, витягнувшись в струнку, до тих пір, поки пани не пройдуть». Величати панів, як дорослих, так і їх дітей, дозволялося не інакше, як «болярин Н. Н.-ович». Проходячи повз панський будинок, робітник повинен був зняти шапку. Недодержання цих та інших проявів «холопской покорности» тягло за собою грошові штрафи й арешти за розпорядженням «болярина». Арештантів замикали звичайно в амбар або в льох, залежно від провини. Так, заробітчанин Роман К., який служив у «болярина» М. протягом двох місяців, за цей час був оштрафований на 8 карбованців і шість разів сидів під арештом.

Так ставилися поміщики до тих, хто каторжною працею своїх рук примножував їм багатства й прибутки. Взагалі нещадна експлуатація сільськогосподарських робітників у період капіталізму була типовою не тільки для півдня України, але й для всієї Росії.

В жахливу липневу спеку, коли температура повітря підвищувалася до 40 градусів, робітники, обливаючись солоним потом, під пильним наглядом прикажчиків, махали косами, серпами від зорі до зорі, не маючи змоги як слід перепочити.

Ой уже сонце над вербами:

Пусти нас, пане, хоч з ребрами!

Ой уже сонце над грушами:

Пусти нас, пане, хоч з душами!

Ой уже сонце в очереті:

Пусти нас, пане, вечеряти!

Ой уже сонце в овсі, в овсі:

Полічи, пане, чи ми усі,–

співалося в тогочасній заробітчанській пісні [51]. Не менш важкою і виснажливою була праця і в інші пори року.

Колишні заробітчани, а також документи, зокрема звіти земських лікарів, розповідають про те, що під час молотьби деякі хазяїни давали знесиленим робітникам горілку з метою штучно паралізувати їх втому і цим самим продовжити робочий день. Легко зрозуміти, якими згубними для здоров’я робітників виявлялися такі прийоми та якими неминучими були в цих умовах каліцтва біля машин.

До чого доходило знущання над робітниками, можна судити з того, як до них ставилися в маєтку члена державної ради, губернського предводителя дворянства князя П. Трубецького. Робочий день – 21 година безперервної, тяжкої праці. Годували робітників, за словами газети «Свободное слово», дуже погано. Під час збирання врожаю на княжих виноградниках (в Херсонській губернії) робітникам одягали полотняні пов’язки на лице, щоб позбавити їх можливості їсти виноград. Цю пов’язку міг зняти тільки прикажчик, коли заробітчанин хотів напитися, а потім надівав йому знову. Управитель буквально знущався з робітників, нерідко б’ючи їх нагаєм! [52]

Гарячої пори в багатьох економіях і, особливо, в куркульських маєтках заробітчан примушували працювати в неділю і в свята. В тогочасній пресі навіть відзначалося, що «свята і неділі… хазяїни рідко коли святкують, царських днів зовсім не пам’ятають…; якщо ж робітник надумав в свято до церкви піти, то його лають, б’ють, чи простісінько наженуть та ще й пашпорта під кінець не віддадуть» [53].

В дуже багатій колонії «Табулда» (Сімферопольський повіт) робітники обурились тією обставиною, що господарі – німці за відмову йти на роботу в день релігійного свята «пречистої» (15 серпня) поштрафували їх на 5 крб. кожного. Якби не захист поліції, то господарям дуже перепало б від розлютованих робітників [54]. У табельні дні, як і в будні, робітники починали працювати на світанні [55].

При такій виснажливій і довготривалій праці робітників, як правило, погано харчували і в економіях і в куркульських господарствах. Тільки подекуди харчування було більш-менш задовільним, зате праця ще більш каторжна.

«Робочі часто нарікають на харч, – писав Т. Р. Рильський. – Загалом казавши, що нема стільки жиру, скільки б треба для того, щоб при довгій роботі не вибиватися з сил» [56]. Навіть у кращих економіях, де робітники зрідка скаржилися на поміщиків, їжа була «убогою» [57].

Наймачі з метою економії часто йшли на відкриті злочини, даючи робітникам зіпсовані продукти і м’ясо, тварин, які хворіли інфекційними хворобами. Тому не дивно, що траплялися випадки захворювання серед робітників, навіть такими хворобами, як сибірська язва [58]. Кухні, де готували страви для робітників, завжди були в антисанітарному стані. Ні поміщики, ні їх прикажчики не дбали про якість приготовлених страв. Для робіт на кухні виділяли, як правило, недостатню кількість людей.

Житлові умови сільськогосподарських робітників були ще гіршими, ніж їх харчування.

Для сезонників ніяких приміщень, звичайно, не будували. В куренях, обладнаних для робітників на полі, сховатися в дощ було неможливо, бо вони наскрізь протікали. В негоду, коли навіть панські машини стояли накриті, брезентами, людям забороняли палити солому, щоб хоч цим трохи зігрітися.

Приміщення для постійних робітників були нікудишніми. Лікар В. Піснячевський писав, що тільки по деяких економіях йому доводилося бачити спеціальні казарми для робітників, але ті казарми більше скидалися на свинарники, ніж на оселю, в якій мешкали і люди.

Тварини в поміщицьких економіях мали ще й ту перевагу, що постійно користувалися наглядом ветеринарного лікаря або фельдшера, а люди були позбавлені й цього.

Неминучим наслідком убогого харчування, нелюдських умов побуту й виснажливої праці була дуже часта й тяжка захворюваність робітників. Херсонська земська управа в доповіді губернському зібранню 1894 р. доповідала, що поширення захворювань пояснюється антисанітарними умовами, в яких перебувають робітники без огляду на їх стать і вік [59].

Дійсно, як зазначалося вище, серед зайшлих робітників на ринках найму було понад 10 проц. хворих. А медичні огляди в економіях Олександрійського повіту в 1889 р. показали, що серед оглянутих сільських робітників хворих було більше половини. В деяких економіях захворюваність досягала 57 проц. Медичні огляди робітників у Єлисаветградському повіті в 1869-1890 рр. (в 25 економіях 1760 робітників) виявляли 30,2 проц., а подекуди – 58 проц. хворих. Огляди інших лікарів виявляли до 35 проц. хворих робітників [60].

Обслідування Херсонської губернії в 1897 р. дало ще більш невтішні наслідки: в деяких економіях виявилось до 74-87 проц. хворих, особливо їх багато було серед робітників, які працювали на полі. Такий великий процент хворих, за висновком лікарів, залежав цілком від антисанітарного стану та незадовільного харчування робітників [61].

За даними медичної науки на здоров’ї сільськогосподарських робітників несприятливо позначалися ступінь напруженості праці, а також її тривалість, особливість спеціальних робіт, які шкідливо впливали на весь організм або на окремі органи, відсутність технічних засобів безпеки біля машин, недостатня кількість їжі, до того ж малокалорійної і майже непридатної для споживання, відсутність умов для відпочинку [62].

Через недоброякісне і бідне на поживні речовини харчування в робітників розвивалися шлунково-кишкові захворювання, гемералопія (куряча сліпота) [63], сильно виражена перевтома й навіть цинга. І це на півдні України! В одному тільки Олександрівському повіті, Катеринославської губернії, за рік, через сильний наплив заробітчан, бувало більше цинготних, ніж у трьох, разом взятих – Могилівській, Курській та Воронезькій губерніях [64]. Чимало хворіло на коросту й трахому. Набагато частіше, ніж корінне населення, захожі робітники вражалися туберкульозом та венеричними – соціальними при капіталізмі хворобами [65].

Глибоко страждали заробітчани й від професійних захворювань. Дослідник санітарних умов сільськогосподарської праці А. Фортунатов відзначав [66], що спеціалізація заробітчан у певній галузі на певному процесі супроводжується виникненням професійних захворювань. Так, у городників (косарів), які довгий час працюють з лопатою або з косою, розвивається викривлення хребта, венозні застої крові в нижній частині тіла. На здоров’ї жінок особливо шкідливо позначалося прополювання. В період сінокосу дуже поширена була «сінна пропасниця» (особливий вид ураження дихального апарату). Жнива супроводжувалися збільшенням дитячої смертності від цілого ряду хвороб, викликаних перенапруженням організму. Від тривалого перебування під палючим сонцем багато робітників хворіли мізковими захворюваннями. З початком молотьби збільшувалися випадки захворювання очей (кон’юнктивіти та керотити). Немало хвороб поширювалося серед робітників від поганих умов праці й восени.

З розвитком капіталізму й застосуванням у сільському господарстві техніки з’явився новий бич для здоров’я і життя робітників – травматизм від машин. Газета «Санктпетербургские ведомости» (1900, 16.У.) змушена була визнати, що «виснажений надзвичайною багатогодинною працею, поганим харчуванням і антигігієнічними умовами свого життя, робітник уже не має сил з належною увагою ставитись до небезпеки, що йому загрожує, а власники не турбуються хоча б про огородження небезпечних частин машин». Кількість травматичних захворювань збільшувалася рік у рік. Якщо взяти Мелітопольський повіт, Таврійської губернії, то в 1888 р. там надійшло в лікарню 24 тяжко поранених робітники, в 1889 р. – 34, в 1890 р. – 54, в 1891 р, – 43, в 1892 р. – 57, в 1893 р. – 77, в 1894 – 72, в 1895 р. – 100, в 1896 р. – 83 і в 1897 р. – 100. Отже, за десять років кількість осіб, які дістали важкі травматичні поранення, зросла більш, ніж у чотири рази. В сусідньому Дніпровському повіті в 1896 р. тяжко поранено біля машин 300 чоловік, а поранених в легкій формі аж 6 тисяч [67].

Особливо багато ранилося біля машин дітей. Так, у Херсонській губернії 37 душ з кожної сотні поранених – це діти віком до 15 років. В одній із доповідей на XIX з’їзді лікарів Херсонської губернії говорилося, що в липні й серпні земські покої нагадували перев’язочні пункти на полі битви.

Порівнюючи дані про травматизм від машин у промислових і сільськогосподарських робітників, стає очевидним, що завдяки навіть примітивній техніці безпеки, яка існувала на заводах, в промисловості каліцтв було менше порівняно до сільських господарств. З тисячі випадків каліцтва закінчувались [68]:

 

В такому ж нестерпному становищі перебував і сільськогосподарський пролетаріат Австрії та інших капіталістичних країн [69].

Незважаючи на те, що на земських зібраннях неодноразово стояло питання про технічний нагляд за сільськогосподарськими машинами, земці (переважно великі землевласники) щоразу прокочували його «на вороних». Розглядали це питання тираспільське, херсонське, одеське, павлоградське та інші повітові земства. Бахмутські землевласники ратували за звільнення хазяїв молотарок від будь-якої матеріальної відповідальності за нещасний випадок, бо «причину його можна швидше віднести до необачності робітника, ніж до хазяїна молотарки» [70]. Один з поміщиків дійшов до твердження, що ніби робота на сільськогосподарських машинах менш небезпечна, ніж їзда на коні [71].

Про ставлення поміщиків до заробітчан дає уявлення розповідь земському зібранню великого землевласника Мінської губернії про випадок з жінкою, яка потрапила ногою в барабан і, як сказав цей негідник, «отплясывала в воздухе изумительные антраша», коли її крутила молотарка. Зібрання… довго й голосно сміялось» [72]. Факт, не менш характерний і для України.

Тяжкі умови життя і праці були причиною надзвичайно високої смертності серед сільськогосподарських робітників, яка значно перевищувала смертність серед селян. Так з кожної тисячі місцевих селян вмирало 26 чоловік, а з тисячі захожих робітників – 79 чоловік [73]. Як могла бути поставлена медична допомога сільськогосподарським робітникам, коли із звіту херсонського губернатора міністерству внутрішніх справ видно, що на Херсонщині в 90-х роках один лікар обслуговував 35 227 жителів, тобто територію в 1313,5 кв. верст, один фельдшер – 9930 жителів (на 370 кв. верст), а одна акушерка – 68 514 жінок (на 5145 кв. верст). Оскільки у всіх 27 земських лікарнях, восьми прийомних покоях і одній міській лікарні було всього 603 ліжка, то, отже, одне ліжко припадало на 2757 жителів на території в 102,38 кв. верст [74].

Той, хто вивчає умови життя й праці заробітчан, на кожному кроці зустрічає кричущі факти нелюдського ставлення до них з боку поміщиків і куркулів. «За слабких робочих часто одначе не дбають ті, що їх наймають, – писав Т. Р. Рильський. – Буває так, слабкого вивезуть у степ, аби трохи з очей, або куди на базар, та й кинуть його» [75].

Тому нерідко заробітчани натрапляли в полі на мертвих робітників, які сконали від хвороби без будь-якого догляду, залишені наймачами напризволяще [76]. Хоч винуватцями захворювань робітників були хазяїни, але вони ніскільки не вважали себе зобов’язаними їх лікувати і просто виганяли хворих з економій, на свій лад витлумачуючи статтю 58 «Положення про найом», згідно з якою наймачеві дозволялося достроково розривати договір, якщо в робітника виявиться «прилипчивая или заразная» хвороба. Більшість поміщиків і куркулів – прямих винуватців у загибелі хворих робітників – залишалася зовсім безкарною. Тим часом ті ж наймачі пропонували узаконити для робітників покарання за каліцтво коня. А за псування машин їх згідно з діючим законом садовили на три місяці в тюрму [77].

Якщо ж невигнаний з роботи заробітчанин тимчасово знаходився в лікарні, то за час хвороби йому робили відрахування, та ще й не з середньої суми загальної строкової плати, а за поденною платою того часу, на протязі якого він хворів [78]. За час хвороби відраховували навіть з тих робітників, які потерпіли від підрізування косою хазяйським сином або хазяїном. Іноді ще й штрафували за прогул [79].

Сільські пролетарі через кочовий спосіб життя, який вони змушені були вести, відсутність достатнього медичного догляду мимоволі ставали переносниками заразних хвороб. Не дивно, що на півдні України в XIX і на початку XX ст. часто спалахували епідемії.

На думку тодішніх земських лікарів [80] з роками санітарні умови побуту сільських пролетарів не поліпшувалися, а навіть погіршувалися.

Сваволя, з якою поміщики та куркулі ставилися до заробітчан, набирала незвичайних розмірів і ставала дедалі більш розгнузданою. Широко практикувалися побої. Найбільше били тих, від кого не боялися дістати відсіч, – підлітків, дівчат, поодиноких робітників і менше робітників з партій (а ще менше з артілей). Били «ланцями», кулаками, палицями й «чим попаде» [81]. Багато прикладів звірячих розправ з робітниками наводили завідуючі лікувально-продовольчими пунктами. Одного разу в Катеринославській губернії на пункт привезли покаліченого хлопця, якого за якусь провину побив спочатку хазяїн, потім наказав бити наймитові. В потерпілого виявили страшні сині кола по всьому тілу й водянку в животі [82].

Від побоїв багато робітників залишалися каліками на все життя. Були випадки навіть вбивства заробітчан за незначні провини [83].

Зареєстровано безліч випадків, коли наймачі виганяли з роботи заробітчан без будь-якого на те приводу. В 1904 р. один з управителів графа Канкрина (на Катеринославщині) вигнав з економії 200 робітників тільки за те, що вони могли, на його думку, колись вчинити страйк [84]. Більшість з них мусила ні з чим повертатися додому, бо найсприятливіші для найму строки вже минули.

Строкових робітників наймачі здебільшого починали проганяти після завершення жнив. Між іншим, навіть великий землевласник І. Стенбок-Фермор писав, що поміщики за допомогою найрізноманітніших засобів намагалися звільнитися від робітників, яким ще залишався строк: різними причіпками, штрафами, поганим утриманням [85].

Заробітчанські прислів’я того часу повністю розкривали існуючі соціально-економічні відносини між наймачами й робітниками: «Втікають не від калача, а від бича», «йдуть не від хліба, а від кия».

Система штрафування у наймачів набула величезного поширення, оскільки вона абсолютно ніким не контролювалася. Деякі поміщики відкрито визнавали, що причина всіх інцидентів полягала в застосуванні наймачами старих методів експлуатації. Всі свої зусилля вони направляли на зменшення оплати робітникам, а не на підвищення врожаїв [86]. Особливо зловживали штрафами куркулі та адміністрація економій. Розмір штрафів іноді досягав 10-30 карбованців, тобто більше половини заробітної плати за цілий строк. В таких випадках робітники говорили: «Живши, живши, та йдеш завивши».

При такій розвинутій системі штрафів робітників на кожному кроці обраховували. Один з кореспондентів газети «Неделя» (1900, № 19) писав, що в південних губерніях України «акуратний і своєчасний розрахунок з робітниками… є досить рідкісним явищем».

Реальна заробітна плата сільського пролетаріату рік у рік знижувалася. Широке застосування наприкінці XIX ст. машин призвело до скорочення попиту на робочі руки й зниження заробітної плати. Хоч орні площі в поміщицьких і куркульських маєтках розширювалися, найом робітників поступово зменшувався – в південних губерніях виникло масове безробіття. Економії, які в 80-х роках XIX ст. наймали близько тисячі дорослих робітників, на початку XX ст. вже могли обходитися двома-трьомастами. Ще одна обставина дуже ускладнила становище сільського пролетаріату. Наймачі почали широко використовувати в своїх господарствах працю підлітків, оскільки вона була низькооплачувана. Заробітна плата строкових на Катеринославщині зменшилася за цей період на 20–40 проц., а плата поденним робітникам – наполовину [87].

Отже, заробітчанське прислів’я – «служи, служи, та на себе зложи, а розгорнувши поли, йди голий» – якнайхарактерніше відтворювало тогочасну наймитську долю.

Боротися сільським пролетарям за свої права й економічні інтереси в умовах царського режиму було надзвичайно тяжко. «З боку наймача, – писалось з цього приводу в «Русских Ведомостях», – панує цілковите свавілля, він міг обрахувати робітника якнайнахабніше, бо знав, що якби обдурений і подумав позиватися, то йому ні на що буде послатися в своєму позові, нічим довести, що наймач порушив словесно складені умови» [88].

Навіть у разі, якщо скривджений виставить у суді свідків і суддя не бездушно поставиться до нього, справа ще не буде виграна, через «тяганину», яку може почати наймач. Саме ця «тяганина» не давала можливості закинутому на чужину заробітчанину довести початий процес до кінця. «Поки суд та діло», а йому ж треба за щось далі жити. І наймит змушений був махнути рукою на ті гроші, які заробив, але які йому не віддають добром. Врешті виходило так, що багато робітників поверталися додому без копійки в кишені.

Із справ про порушення договірних зобов’язань, розібраних в 1894, 1895 і 1896 роках земськими начальниками та волосними судами Херсонської губернії, видно, що робітники ухилялися від виконання договорів про найми головно через погані харчі, важку роботу, утиски та невиплату грошей. Але земські начальники тільки в 9,8 проц. випадків, а волосні суди – в 38,6 проц. розв’язали ці справи на користь робітників [89].

У «Політичному огляді Таврійської губернії» [90] начальник губернського жандармського управління визнавав, що претензії сільськогосподарських робітників до наймачів мали певну підставу: несвоєчасний розрахунок їх або ж «неточне» (дуже делікатний вираз! – А. П.) виконання договору наймачами й погане продовольство.

Джерело: Поріцький А.Я. Побут сільськогосподарських робітників на Україні в період капіталізму. – К.: Наукова думка, 1964. – С. 22-55.

 

Читайте також:

Додаток від впорядника до українського перекладу книжечки «Хто з чого жиє» (Леся Українка)

Вишиванка для Столипіна або нащо здалися вам царі? (Андрій Здоров)

«Формування» і «занепад» робітничого класу: спроба огляду (Анастасія Рябчук)

Олігархи «відроджують традиції меценатства» (Анастасія Рябчук)

Контрреволюція і боротьба за пам’ять (Віталій Атанасов)

 

Примітки

1. Див. «Сборник правоведения и отдельных знаний», т. VIII, 1898, стор. 22; В. К. Яцунский, Основные этапы генезиса капитализма в России, «История СССР», 1958, № 5, стор. 85.

2. Див. В. Чаславский, Вопросы русского аграрного устройства, «Отечественные записки», 1878, № 8, стор. 284.

3. «Земледелие», 1898, № 5, стор. 72.

4. П. Червинский, Экономические скитания, «Отечественные записки», 1880, № 2, стор. 435. Далі цитуємо за цим виданням.

5. В. И. Василенко, Очерки кустарных промыслов Полтавской губернии, вып. 1, Полтава, 1900, стор. 106-107. Далі цитуємо за цим виданням.

6. За 1894 р. дані по всій губернії, а за 1895 р. тільки на Каховському пункті найму.

7. Див. Н. И. Тезяков, Сельскохозяйственные рабочие и организация за ними санитарного надзора в Херсонской губернии, стор. 35—36.

8. А. Ярошко, Рабочий вопрос на юге России, М., 1894, стор. 12. Далі цитуємо за цим виданням.

9. А. Ярошко, цит. видання, стор. 20.

10.  «Сборник Херсонского земства», 1890, № 9, стор. 244.

11. «Сборник Херсонского земства», 1896, № 1, стор. 167.

12. Н. И. Тезяков, Сельскохозяйственные отхожие промыслы в санитарном отношении, Воронеж, 1898, стор. 6.

13. «Деятельность лечебно-продовольственных пунктов Херсонской губ. за 1896 г.», Херсон, 1898, стор. 6-7.

14. «Русские ведомости», 1896, № 152.

15. Див. «Русская жизнь», 1893, № 296.

16. А. Ярошко, цит. видання, стор. 21.

17. Н. И. Тезяков, цих. видання, стор. 12.

19. А. Ярошко, цит. видання, стор. 29.

19. «Жизнь», 1900, № 1, стор. 137.

20. Див. «Нове слово», 1894, № 5, стор. 194.

21. «Юг», 1898, № 105, від 14 липня.

22. «Сборник Херсонского земства», 1898, № 10, стор. 63.

23. Див. Н. И. Тезяков, Рынки найма сельскохозяйственных рабочих на юге России, вып. I, стор. 32.

24. «Жизнь», 1900, № 2, стор. 159.

25. Див. «Исторический очерк деятельности Херсонского губернского земства за 1865-1899 гг.», вып. II, стор. 281.

26. В. Піснячевський, цит. видання, стор. 18.

27.  «Сельский вестник», 1890, № 15.

28. Див. «Материалы для оценки земель Херсонской губернии», т, II, 1886, стор. 191-193.

29. Державний історичний музей, Відділ письмових джерел (скорочено ДІМ ВПД), ф. 428, стор. 1, л. 4, 5, 6, 7.

30. Див. «Материалы для оценки земель Херсонской губернии», т. II, стор. 193.

31. Н.В. Шаховской, цит. видання, стор. 244.

32. Див. Т. Рильський, Про херсонські заробітки, стор. 16. Далі цитуємо за цим виданням.

33. Див. «Сборник Херсонского земства», 1890, № 1, стор. 264.

34. «Материалы для оценки земель Херсонской губернии», т. II, 1886, стор. 201-202, т. ІІІ, 1888, стор. 223-230.

35. На ринках найму дітей реєстрували при робітниках, багато з них не могли ні здати дітей в найм, ні залишити дома. За далеко неповними даними таких дітей в 1898 р. на Херсонщині було понад 218.

36. Див. «Сборник Херсонского земства», 1890, т. I, стор. 263. Н. В. Шаховской, цит. видання, стор. 238-243.

37. Н. И. Тезяков. Сельскохозяйственные рабочие и организация за ними санитарного надзора в Херсонской губернии, стор. 65.

38. «Жизнь», 1900, № 2, стор. 164.

39. «Сельское хозяйство и лесоводство», 1896. № 2, стор. 387. Про нерівність в договорних умовах див. також: ООДА, ф. 22, 1885 р., спр. 431, л. 30.

40. ДІМ ВПД, ф. 428, спр. 1. л. 5-6.

41. «Материалы для оценки земель Херсонской губернии», т. IV, 1889, стор. 172.

42. «Сборник Херсонского земства», 1883, № 2, стор. 135.

43. Див. II. В. Шаховской, цит. видання, стор. 232.

44. А. Ярошко, цит. видання, стор. 31.

46. Н.В. Шаховской, цит. видання, стор. 232.

47. Див. М. В. Львова, Вопрос о сельскохозяйственных рабочих в русском законодательстве 80-х годов XIX века, «Вестник Ленинградского университета», 1957, № 2, стор. 76.

48. Див. «Журнал Министерства юстиции», 1895, № 9, Додаток.

49. А. Ярошко, цит. видання, стор. 57.

50. «Приазовский край», 1898, № 116. Цит. за книгою Є. Варба «Наемные сельскохозяйственные рабочие в жизни и законодательстве», М., 1899, стор. 27-28.

51. «Ігри та пісні», К., 1963, стор. 373.

52. Див. А. Лотоцкий, Илоты XX века, «Украинский вестник», 1905, № 6, стор. 374. Такі пов’язки робітники називали «намордниками».

53. «Нова громада», 1906, № 5, стор. 12.

54. Див. А. Ярошко, цит. видання.

55. Див. Т. Рильський, цит. видання, стор. 25.

56. Т. Рильський, цит. видання, стор. 25.

57. «Неделя», 1900, № 19.

58. «Санктпетербургские ведомости», 1900, 16 травня.

59. «Сборник Херсонского земства», 1894, № 12, стор. 231.

60. В. В. Xижняков, цит. праця, стор. 67.

61. «Сборник Херсонского земства», 1897, № 9, стор. 284.

62. Див. В. В. Хижняков, Положение рабочих в сельском хозяйстве в санитарном отношении, стор. 6.

63. Виникає при нестачі їжі (особливо рибних).

64. Див. А. Лотоцкий, Илоты XX века, «Украинский вестник», 1905, № 6, стор. 371. До речі, цинга в цих районах серед селян була тільки під час великих голодовок.

65. Див. «Сборник Херсонского земства», 1891, № 10, стор. 44.

66. Див. А. Фортунатов, Санитарные условия сельской работы в России, «Русская мысль», 1886, № 11, стор. 100-101.

67. Цит. за кн. Н. Дим, «Сельскохозяйственный пролетариат в России», СПб., 1906, стор. 40.

68. Цит. за кн. Н. Дим, «Сельскохозяйственный пролетариат в России», СПб., 1906, стор. 40.

69. Див. «Новое слово», 1896, № 12.

70. «Начало», 1899, № 3, стор. 50.

71. Там же.

72. «Южные записки», 1904, № 919.

73. Н. Дим, Сельскохозяйственный пролетариат в России, стор. 39.

74. Одеський обласний державний архів, ф. 5, on. 1, спр. 1508-а, л. 214.

75. Т. Рильський, цит. праця, стор. 26.

76. «Врачебная хроника Херсонской губернии», 1893, № 18, стор. 77.

77. «Труды ИВЭО», 1900, т. II, ч. 4–5, стор. 18.

78. Див. Матеріали експедиції ІМФЕ до Полтавської та Кіровоградської областей 1956 р.; А. Лотоцький, Илоты XX века, «Украинский вестник», 1901, № 6, стор. 371.

79. Див. Н. Дим, «Сельскохозяйственный пролетариат в России», СПб., 1906, стор. 32.

80. Н. И. Тезяков, цит. видання, стор. 11.

81. Див. «Нова громада», 1906, № 6, стор. 15.

82. Див. «Сборник Херсонского земства», 1891, № 11, стор. 49.

83. Див. А. Ярошко, цит. праця, стор. 112.

84. Див. «Нова громада», 1906, № 5, стор. 11.

85. «Труды ИВЗО», 1897, № 5, стор. 97–98.

86. «Сельское хозяйство и лесоводство», 1896, № 2, стор. 387.

87. Див. В. Піснячевський, Наймані робітники в сільському господарстві, стор. 8–9.

88. Цит. за кн.: Ярошко, Рабочий вопрос на юге России, стор. 79.

89. В. В. Xижняков, цит. видання, Додаток.

90. ЦДІА в Москві, ф. ДП, відділ III, од. зб. 43, ч. 30.