Костянтин Задирака
Відомий американський політолог Лукан Вей у книзі «Плюралізм за замовченням: слабкі автократи і підйом політичної конкуренції» висунув цікаву тезу: слабкість державного апарату й відсутність національної єдності в деяких країнах є головними причинами збереження порівняно демократичного політичного режиму і фактично єдиною перепоною на шляху до встановлення авторитаризму. На думку Вея і не тільки, питання не в тому, чому президенти й уряди в нових неінституалізованих демократичних режимах узурпують владу, питання в тому, чому вони цього не роблять, або точніше, що не дає їм цього зробити. Демократія є передусім результатом провалів спроб концентрації влади. Концентрація полягає у розбудові такого політичного режиму, за якого чинне керівництво держави використовує своє становище для збору всіх можливих ресурсів у своїх руках та максимізації своєї влади. Успішні спроби концентрації влади відбулися у, наприклад, Росії та Білорусі. У випадку ж України провал усіх таких спроб і збереження того самого умовно демократичного «плюралізму за замовченням» звикли пояснювати через структурні обмеження, насамперед розкол національної ідентичності та фрагментованість політичних та економічних еліт за регіональним принципом. Проте зараз ці обмеження ослабли. Виникає питання: чи стає можливою перша в історії успішна концентрація влади?
В Україні спроби концентрації відбуваються циклічно. Встигло відбутися вже декілька таких циклів: перший, або нульовий, — Кравчука, повністю невдалий; другий — Кучми, частково вдалий; третій — Ющенка, повністю невдалий; четвертий — Януковича. Цикл Януковича здавався найбільш вдалим, проте закінчився повною катастрофою як для режиму, так і для держави в цілому. Його результатом став близький до повного розпад центральної влади, дискредитація та тимчасова недієздатність силових органів, порушення державної монополії на насильство, ослаблення всіх державних інститутів та, як наслідки цього, активне втручання з боку найбільшого й найпотужнішого із сусідів, часткова втрата суверенітету, а згодом і значних територій, війна, глибока економічна криза, повна дипломатична та фінансова залежність від західних інституцій. Янукович спробував стиснути українське суспільство в лещатах взятого під свій контроль державного апарату, але чи то лещата виявилися занадто слабкими, чи то пружини в суспільстві виявилися занадто міцними — лещата зламалися. Новий п’ятий цикл відбувався й продовжує відбуватися у значною мірою новій країні.
"Перед страхом повної дезінтеграції й всупір пропаганді з Росії «єдність» у сучасній Україні перетворилася з передвиборчого кліше в слово-фетиш, а «об’єднувальні» практики — в напіврелігійні ритуали, що не можуть піддаватися ані корекції, ані сумніву."
Із самого початку незалежності надважливим фактором української політики були електоральні шви, які позначали розподіл суспільства за критеріями міжнародної орієнтації, культури, інтерпретації історії та очікувань від економічної політики. Цей розподіл був, очевидно, частково обумовлений історично та економічно, а потім дбайливо збережений і виплеканий політиками та їхніми технологами, тому що дозволяв швидко й не вигадуючи нічого особливо нового набрати електоральні очки в необхідних областях. Але проблема з ним була в тому, що він же потім не дозволяв консолідувати владу, змушуючи центр балансувати та йти на поступки як умовному «Сходу», так і «Заходу». 2014 року ці шви розійшлися. Різноманітні проросійські організації та партії виявилися заручниками війни й були змушені або радикалізуватися й піти на фронт на бік сепаратистських угруповань, або припинити активну діяльність і зійти до підвалу української політики. Потужна колись «Партія регіонів» разом із відокремленими територіями втратила й значну частину свого електорату, а її спонсори — значну частину свого бізнесу. В ідеологічному плані в країні запанував колективний В’ятрович з його Інститутом національної пам’яті, законами про декомунізацію, топономічною революцією, повним стиранням слідів сімдесятирічного періоду з будівель і просторів, створених під час цього ж таки періоду, обмеженнями імпорту російських книг, російськомовної музики на радіо тощо. Перед страхом повної дезінтеграції й всупір пропаганді з Росії «єдність» у сучасній Україні перетворилася з передвиборчого кліше в слово-фетиш, а перераховані вище «об’єднувальні» практики — в напіврелігійні ритуали, що не можуть піддаватися ані корекції, ані сумніву.
Цікаво те, що все це відбувається великою мірою поза залежністю від бажань та намірів центральної влади. Ці тенденції не інструменти, а умови, в яких відбувається п’ятий цикл концентрації влади. Здійснює цей цикл коаліція, що сформувалася протягом 2014 року в результаті декількох послідовних актів. Спершу в кінці лютого — на початку березня, прихід до влади строкатої коаліції Майдану, що складалася з політиків з «Об’єднаної опозиції», «Свободи», «Удару», а також дрібніших організацій і громадських лідерів. Потім, в травні, вибори президента, на яких у першому турі виграв Петро Порошенко. Сталося це внаслідок згаданого вище розгрому й дезорієнтації «Партії регіонів», а також внутрішніх домовленостей між постмайданними політиками: Порошенко став фактично єдиним претендентом на перемогу, і питання полягало лише в зібранні достатньої кількості голосів в першому ж турі й демонстрації таким чином єдності та дієздатності України.
У жовтні відбулися парламентські вибори, які переформатували останній дореволюційний орган центральної влади й сформували майже остаточний варіант сил постмайданної коаліції. Її безсумнівним лідером став президент Порошенко, який завдяки значному представництву партії імені самого себе в парламенті, а також вмілому використанню дрібніших партій, зміг набути достатньої ваги в парламентсько-президентській системі й уникнути долі Ющенка. Він та його команда стали однією половиною ядра коаліції, інша ж складалася з партії «Народний фронт». Утворена напередодні виборів, ця партія об’єднувала колишніх учасників старої партії Арсенія Яценюка «Фронт змін» та членів «Батьківщини», яким стало тісно поруч зі звільненим із тюрми старим лідером Юлією Тимошенко. Арсеній Яценюк, Олександр Турчинов та Арсен Аваков — фігури, навколо яких об’єднується «Народний фронт» і які здебільшого зберегли свої керівні посади і/або вплив після виборів.
В першопочатковому варіанті цієї коаліції були також інші проєвропейські та промайданівські партії: «Батьківщина», «Радикальна партія Олега Ляшка», «Самопоміч» мера Львова Андрія Садового. Проте доволі швидко вони набули неоднозначного статусу ніби й учасників керівної коаліції, але й опонентів та критиків уряду, які виступають за прискорення реформ, соціальний захист населення під час реформ, проти неефективної дипломатії та політики стосовно війни, звинувачують уряд у корупції тощо. Через більш ніж півтора року після виборів, в лютому 2016 року, їхній статус визначився остаточно. Ядру коаліції не потрібні непокірні сателіти, і після ритуальної жертви у вигляді відставки Яценюка (який, утім, зміг зберегти вплив через низку своїх людей на ключових посадах в уряді), була сформована нова коаліція лише з «Народного Фронту» та «Блоку Петра Порошенка» за ситуативної підтримки ідеологічно нейтральних дрібніших фракцій — «Волі народу» та «Відродження», які є, по суті, клубами великих бізнесменів в пошуках політичної протекції.
Таким чином, починаючи як надзвичайно широка коаліція, в яку, крім майже всіх учасників Майдану, подекуди залучалися представники старої влади, постмайданна влада набула конфігурації об’єднання команди Порошенка з «Народним фронтом». Незважаючи на об’єднання двох найбільших партій парламенту, це насправді доволі вузька коаліція, вужча, ніж була, наприклад, у Януковича, принаймні до його крену в бік «младосімейних». «Партія регіонів» була доволі широким об’єднанням, яке залучало в себе як мінімум три яскраво виражені групи впливу, інтереси яких не завжди збігалися й урешті-решт розкололи владу: група Ахметова, група Фірташа-Льовочкіна, група старшого сина Януковича Олександра та його близького оточення. Були, крім них, і старі партійні функціонери на кшталт Азарова, братів Клюєвих, групи Кінаха та численні локальні групи. Коаліція Януковича також включала окремо КПУ і ряд мажоритарників. Звичайно, «Народний фронт» та БПП — теж неоднорідні структури, проте в них немає аж настільки впливових, окремих від лідерів партій, центрів впливу, навколо яких можуть створюватися незалежні фракції (мінус група «єврореформаторів» в БПП, які фактично частиною владної коаліції вже не є і навряд будуть нею в майбутньому).
"Зібрання всієї повноти політичної влади в межах об’єднання БПП+НФ можна вважати початком доволі успішної концентрації. Але, звичайно, для її продовження необхідно здобуту владу правильно використати й зберегти."
Нинішня коаліція в парламенті також є життєздатною тільки за умови допомоги від мажоритарників та об’єднань пострегіоналів, але це явно асиметричний союз, в якому останні, так само як і в коаліції Януковича, не претендують на ключові посади в державі й переслідують виключно локальні інтереси, тобто не є конкурентами для фракцій, які претендують на владу в межах держави. Отже, зібрання всієї повноти політичної влади в межах об’єднання БПП+НФ можна вважати початком доволі успішної концентрації. Але, звичайно, для її продовження необхідно здобуту владу правильно використати й зберегти.
Насамперед мова йде про контроль над фінансовими ресурсами. І річ тут не тільки і не стільки в особистому збагаченні й розміщені «відповідальних осіб» на державних потоках, хоча і це теж важливо. Одним із головних завдань української влади 2010-х років стало згортання олігархічних свобод, урізання їхньої частки пирога на користь центру. Цим займався Янукович (і на цьому ж, зокрема, зрізався), цим займається Порошенко і це також в інтересах міжнародних кредиторів України. Хоча нинішня влада, навчена досвідом своїх попередників, поводиться обережніше, проте подекуди і впевненіше, оскільки спирається на «західний» ресурс переконання. За іронією долі на цей момент головною жертвою боротьби влади за контроль над потоками став головний промайданівський олігарх Ігор Коломойський, який втратив, зокрема, контроль над «Укрнафтою» та найбільшим банком країни — «Приватбанком». Натомість з, наприклад, Ахметовим влада поки що знаходить спільну мову через надання його структурам можливості отримання надприбутків завдяки формулі закупівлі вугілля «Роттердам+» і отримання політичної лояльності натомість.
Крім того, загальне посилення й раціоналізація державного контролю над грошовими потоками в країні стосується не тільки олігархів. Заявлений економічний курс на ліберальні реформи, дерегуляцію й дотримання права в умовах України означає насправді заміну нинішньої системи неофіційних поборів і традиційно суворих, але не завжди обов’язкових законів на систему офіційно м’якшу, але в реальності куди жорсткішу. Хоча спроби посилення контролю над дрібними підприємцями (та над великими підприємствами, що використовують закони про дрібних підприємців як податкові шпарини) щоразу наштовхуються на протести, втілення цієї системи в життя вже відчули на собі дрібні підприємці, особливо в Києві, де продовжує відбуватися епопея із зачисткою міського простору від напівлегальних МАФів під гаслами забезпечення законності.
Постмайданна ситуація також відкрила для нової влади нове широке поле для абсорбції ресурсів — спадок оточення колишнього президента. Хоча Клименко та Курченко намагаються зберегти свої активи в Україні, їхній бізнес — це завжди зручна ціль для атак, яка може принести не тільки додаткові вливання в бюджет (як державний, так і бюджет кампанії для наступних виборів), але й очки суспільної підтримки. Боротьба з корупцією та покарання за криваві події 2014 року — одні з найактуальніших тем у медійному мейнстрімі сучасної України.
До речі, говорячи про медіа, контроль над медійними ресурсами довів, що він є подекуди чи не більш важливим за контроль над ресурсами матеріальними. Порошенко — власник телевізійного «5 каналу», що відіграв ключову роль у революції 2004 року та не останню роль у революції 2013–2014 років — знає про це як ніхто інший. Тому діяльність влади на цьому полі є, можливо, ще більш активною, ніж у Януковича, тим більше що тепер в умовах війни є завжди зручне виправдання для атак на опозиційні медіа як на «агентів Кремля», причому навіть не обов’язково здійснювати ці атаки самим, принаймні явно. Праворадикальні організації, мережі популярних блогерів та ботів можуть справлятися самі, але в окремих випадках можна залучати й СБУ. Атаки проводились не лише на так звані «ватні» телеканали типу «Інтера» або медіахолдинг «Вєсті», але й на ліберальне «Громадське», яке часто стає жертвою тих самих блогерів та ботів. В принципі, тиску в тій чи іншій формі піддалися майже всі більш чи менш великі телеканали, які пробували критикувати владу, — 112, Newsone, ZIK. Проте атаки атаками, але ж більш важливим інструментом підкорення суспільної думки є згадані вище домовленості з олігархами, яким підконтрольні найбільші телеканали України. Комбінація цих методів дає бажаний результат: Порошенко майже припинили критикувати на телебаченні.
"Війна та загальне загострення міжнародної ситуації також почасти виправдовує владу й перед західними медіа та політиками, дозволяючи Порошенку багато з того, що ті не пробачали, наприклад, Януковичу."
Очевидно, що формування медіадискурсу відбувається не тільки такими «грубими» методами прямих інтервенцій. Важливим фактором збереження й посилення влади є також організація порядку денного через грамотне використання медіа наявних проблемних тем та «вброс» нових, створених власноруч. Найбільш важливою з таких тем є, зрозуміло, війна. Війна є тим фактором, який дозволяє розподіляти політичне поле на своїх і чужих, водночас свої мають гуртуватися й утримуватися від внутрішніх чвар, що забезпечує міцність та недоторканість теперішньої влади, а з чужими необхідно боротися не за правилами мирної демократичної конкуренції, а як на війні. Війна та загальне загострення міжнародної ситуації також почасти виправдовує владу й перед західними медіа та політиками, дозволяючи Порошенку багато з того, що ті не пробачали, наприклад, Януковичу.
Дискурс «оточеної фортеці» — старий як світ інструмент концентрації влади. Хоча, звичайно, тема війни болісно б’є по владі, особливо у випадку військових поразок, проте нинішня ситуація позиційної війни без активних ескалацій, але й без тривкого перемир’я, дає владі можливість використовувати ситуацію на краще для себе без особливих ризиків. У випадках, якщо суспільство починає дещо забувати про свій напіввійськовий стан, завжди можна нагадати йому про ворога через, наприклад, заборону ворожих соцмереж (за три роки після початку війни). Активні дії з нагнітання настроїв навколо загрози зі сходу також повертають суспільну увагу у вигідний для влади бік. Звинувачень у надексплуатації цієї теми влада не боїться, як не боїться вона й ліберальних випадів стосовно недотримання свободи слова. Натомість теми соціального забезпечення, тарифів і податків, на яких піднялася з електорального попелу Юлія Тимошенко, є для влади більш небезпечними, оскільки Тимошенко на цей момент є єдиним реальним конкурентом нинішньому президенту на майбутніх виборах.
Тема виборів повертає нас до політичного поля. Досягнутий нинішнім режимом рівень контролю над матеріальними та медіаресурсами дозволяє владі нарощувати свої переваги та більш чи менш впевнено готуватися до наступних виборів і продовження своїх термінів. На цей момент невідомо, в якій саме конфігурації підуть на вибори нинішній «Народний фронт» та БПП, ідуть розмови про об’єднання, про створення нової політичної сили та навіть про пошук можливої кандидатури наступника для президента Порошенка. Проте боротьба з конкурентами йде постійно. Андрій Садовий загруз у «сміттєвій кризі», з чого зловтішаються прихильники нинішньої влади, проти якої його «Самопоміч» веде вже доволі активну боротьбу. Юлії Тимошенко нагадують зв’язки з російською стороною, минулу участь у корупційних схемах із газом, а крім того, заповнюють її електоральне поле невдоволених соціальною політикою держави виборців різного калібру «губками», головне завдання яких увібрати в себе частину її можливих виборців. Кандидати від «Опозиційного блоку» без Донецька та Луганська серйозними претендентами на владу вважатися не можуть. Опоненти поза межами політичного поля — ліберальні антикорупційні НУО також піддаються тиску, атакуються тими самими мережами ботів та блогерів, що й ліберальні ЗМІ, крім того ухвалюють закони, спрямовані на контроль та обмеження їхньої діяльності.
Таким чином, можна побачити, що команда Порошенка та «Народного фронту» в цілому продовжує, або скоріше повторює заново, лінію Януковича на зібрання влади. Тиск на медіа, домовленості з олігархами, перерозподіл економічних потоків на користь держави та/або своїх людей, виключення з владних структур незручних союзників — все це для української влади повторення вже пройденого зовсім недавно шляху. Але, зрозуміло, є відмінності в методах та загальному стилі проведення концентраційних процесів. З одного боку, нинішня влада користається з уроків своїх попередників, проводячи політику більш обережну й акуратну, на відміну від команди Януковича часів другого «младосімейного» кабінету Азарова, які йшли напролом. Влада не забуває будувати союзи перед тим, як воювати з кимось та намагається не наступати на больові точки постмайданного активістського середовища. Бути обережнішими в атаках на пресу та незалежних активістів також зобов’язує нова міжнародна ситуація, в якій опинилася Україна та її орієнтація на Захід, принаймні обережнішими, ніж ці атаки могли би бути в умовах війни. Так, журналіста Руслана Коцабу, якого заарештували за антимобілізаційну пропаганду, було звільнено після закликів із боку західних інституцій.
З іншого ж боку, як вже зазначалося, та ж сама міжнародна ситуація розв’язує владі руки й дозволяє подекуди поводитися жорсткіше, ніж міг дозволити собі Янукович. Війна й анексія Криму різко звузили поле для балансувань і маневрів для всіх без винятків акторів української політики, відібравши в них можливості грати на різних групах електорату й посилювати свій вплив. Війна також є останнім доводом влади для виправдання непопулярних чи недемократичних кроків. Але крім свого безпосереднього впливу, війна посилює зв’язок, або скоріше залежність від західних інституцій, і дозволяє владі використовувати їхній вплив у ролі останнього аргументу у внутрішніх суперечках, оскільки можливості для балансування звузилися не тільки на внутрішній арені, але і на зовні. Для українських акторів доступ до російських ресурсів капіталу й дипломатії практично закритий, тому можливі західні персональні санкції будуть значно відчутнішими. Для Заходу в цілому вигідний процес консолідації влади, оскільки банально спрощує комунікацію (легко визначати з ким говорити та хто відповідальний за стан справ в країні), підвищує шанси на вчасні виплати за численними боргами держави й убезпечує країну від сповзання в хаос. Проте існує питання, до якої міри Захід готовий терпіти можливі «зловживання» режиму, зокрема кволу боротьбу з корупцією, яка заважає встановити вигідні для міжнародного капіталу прозорі правила ринку.
Отже, чи має нинішній, вже п’ятий цикл концентрації влади шанси на успіх вперше за всю історію незалежної України? Перший цикл Кравчука закінчився так і не почавшись через повний розпад старих, ще радянських державних інститутів і несформованість нових. Другий цикл Кучми відбувався більш чи менш успішно протягом десяти років, але провалився, зіштовхнувшись із розколом електоральних вподобань населення й занадто потужною опозицією. Третій цикл Ющенка пройшов у протилежній ситуації децентралізації влади на користь олігархів та парламентських партій, які в тодішніх умовах претендувати на роль збирача влади не могли. Четвертий цикл Януковича спробував розвернути процес на сто вісімдесят градусів і побудувати сильний, в перспективі радше вже однозначно авторитарний режим, але зазнав нищівної поразки в бою з тим самим розколом, який закінчив і другий цикл Кучми.
"До цього були умовно прозахідний і проросійський табори, тепер Україна поділяється на правих та ультраправих, економічних лібералів та лібертаріанців, прихильників орієнтації українського уряду на Захід та прихильників західного уряду для України."
Але тепер розколу немає. З тих тридцяти відсотків виборців, які складали стабільний електорат «Партії регіонів», значна частина людей тепер знаходиться на територіях, що не вважають себе частиною України. Решта умовно «антипомаранчевого» електорату також зазнала значних трансформацій, багато виборців областей Сходу перейшли до стану активних прихильників центрального уряду, інші ж у ситуації вибору між ним та сепаратизмом «народних республік» почали займати більш помірковану позицію, близьку до об’єднувальної риторики Порошенка часів передвиборчої президентської кампанії або пострегіонівських партій типу «Наш край». Ще дехто деморалізувався й остаточно розчарувався в політиці як такій. Тепер політична карта України набагато більш різнобарвна, але водночас і однотонна. До цього були умовно прозахідний і проросійський табори, тепер Україна поділяється на правих та ультраправих, економічних лібералів та лібертаріанців, прихильників орієнтації українського уряду на Захід та прихильників західного уряду для України. Залишки проросійського табору, навіть у випадку якщо їм вдасться відродитися, будуть лише слугувати опудалом для решти виборців. Водночас розподіл за лініями мови, релігії та історичної пам’яті, очевидно, нікуди не зник, проте його актуальність для політики різко впала.
Таким чином, зникла та головна перепона, яка не давала закінчити успішний процес концентрації влади й завершити цикл відмовою від моделі «плюралізму за замовченням» до більш стабільного, авторитарного режиму зразків сучасної Росії або Білорусі. Розкол, відсутність єдності та «національної ідеї», які звикли вважати головною бідою та прокляттям України, обумовлювали слабкість центральної влади, але водночас і забезпечували яку не яку, але демократію та політичну конкуренцію. Чи зможе і чи захоче режим Порошенка скористатися з цієї можливості? І якщо раптом так, то що принесе Україні перший в її незалежній історії можливий повноцінний авторитаризм? Покаже час.
Наостанок для повноти викладу варто сказати також про те, що може все ж таки завадити успішному завершенню концентрації влади. Перш за все, це війна. Та сама війна й дискурс війни, який фактично створив цей режим, може його й зруйнувати. Вимушена імплементація Мінських угод на термінах, які якась значна кількість активного населення сприйме як «зраду», може бути кінцем для нинішньої влади. У випадку ж, навпаки, ескалації конфлікту такий же ефект може мати й гучна військова поразка на кшталт Іловайського котла. Другий фактор, який може завадити встановленню авторитаризму, — це залежність від Заходу, який, принаймні поки що, бажав би бачити в ролі свого українського союзника радше демократичний уряд з орієнтацією на дотримання правових норм. Третій фактор — можливі суперечності всередині керівної коаліції. Якщо Яценюк та Аваков вирішать, що можуть мати достатньо впливу на політику без Порошенка, чи навпаки, то влада в Україні вкотре зависне в невизначеному положенні. Можна було б ще згадати й четвертий фактор — непокірність олігархів та амбіції політиків, що залишилася поза межами владної конфігурації, насамперед Юлії Тимошенко, проте їхня кооптація та/або придушення власне й складає собою завдання концентрації влади, тому це не фактор, який може зупинити концентрацію влади, а радше показник її успішності. В цілому ж, якщо владі вдасться зберегти цілісність коаліції, якщо вдасться зберегти нинішню ситуацію «стабілізованої» війни на Донбасі та переконати Захід у своїй корисності й безальтернативності, то перспективи в нинішнього режиму будуть доволі непогані. Що, зрозуміло, не гарантує хороших перспектив для самої України.
Читайте також:
Демократія та «єдність» — виберіть щось одне (Андрій Гладун)
Український уряд як точка рівноваги між західним та вітчизняним капіталом (Костянтин Задирака)
