Пропонуємо вашій увазі серію радіопередач «Конструювання свободи». Ці лекції прочитав у 1973 році Ентоні Стаффорд Бір — знаменитий кібернетик, який займався розробкою проекту «Кіберсін» у Чилі за часів правління Сальвадора Альєнде. Це був утопічний проект управління економікою як динамічною системою за допомогою сучасних технологій — тобто технологій початку сімдесятих. Проект не вдалося втілити через військовий переворот 1973 року. Однак теоретичні і практичні розробки, про які розповідає Стаффорд Бір у цій серії лекцій, наочно показують, яким може бути демократичне управління великими системами — і доводять, що насправді комуністичний проект не такий уже й утопічний, а навпаки, цілком здійсненний.
Уявіть, що ви сидите під яблунею, і тут вам на голову падає яблуко. Яка сила, на вашу думку, спричинила цю подію? Може, на яблуні сидить мавпа і жбурляється яблуками? Звісно, ні: задіяна тут сила — це сила тяжіння. Ми розуміємо, що ця сила всюдисуща на планеті — тому нам не треба щоразу проводити експеримент, щоб дізнатися, що станеться, якщо випустити з рук склянку води, чи що трапиться з літаком, у якого раптово відмовлять двигуни. Ми вважаємо, ніби знаємо, що станеться.
Однак поняття сили, що діє на кожен об’єкт на планеті — і діє однаковою мірою (тобто кілограм пір’я поводиться так само, як кілограм свинцю, за умови рівного опору повітря) — є безумовно дуже складним поняттям. Як може існувати сила, що діє на все, але яку при цьому не можна безпосередньо відчути, а лише виразити мовою математики, і яка (цілком контрінтуїтивно) однаково діє на пір’я і на свинець?
Та годі, скажете ви, досить вдавати дикуна й неука. Навіть дитина може відповісти на ці питання. До того ж, силу тяжіння можна безпосередньо відчути, адже саме цю силу заміряє ваше тіло, коли відчуває вагу. На це я спитаю: як гадаєте, чи відповіли би ви так само, якби були сусідом Ісаака Ньютона і жили в 1687 році 1?
У нашої культури було майже триста років, щоб зрозуміти проблеми ньютонівської фізики. У неї було більш ніж півстоліття, щоб осягнути теорію відносності та другий закон термодинаміки, — знаючи, що принаймні можливо висувати загальні твердження про фізику всесвіту. Не всі ми, наважуся припустити, змогли би відповісти на елементарні питання про ці дві речі, хоча, здавалося б, культура вже мала би всотати це знання. На цьому прикладі ми наочно переконуємося, що потрібно багато, дуже багато часу, щоб культура чогось навчилася. Ми також переконуємося, що люди з усієї сили опираються змінам у картині світу, наданій їм через культуру.
Я намагаюся продемонструвати проблему, з якою ми стикаємося, коли міркуємо про інституції. Культура не визнає, що про інституції можна висувати загальні наукові твердження. Тому людям, навіть із найкращими намірами, вкрай складно визнати, що існують закони (давайте назвемо це так), які керують інституційною поведінкою незалежно від того, про яку інституцію йдеться. Люди знають, що існує наука фізика: вас не спалять на вогнищі за твердження, що земля обертається довкола сонця; вас навіть не засміють фізики, якщо ви запропонуєте теорію, в рамках якої буде математично доцільно зображати землю усе ж як центр всесвіту. Це тому, що люди загалом і фізики зокрема добре вміють обходитися з такими тезами. Але люди не знають, що існує наука ефективної організації, і якщо ви запропонуєте теорію про це, вас скоріше за все не сприймуть серйозно ті, хто керує інституціями. Адже ці люди наполягають, що їхня інституція особлива, тобто підприємство, що вирощує яблука, не має нічого спільного з підприємством, що виготовляє склянки для води, чи, скажімо, з авіалінією.
Це призводить до дивних наслідків. Наші інституції розвалюються, бо не дотримуються законів ефективної організації, про які їхні адміністратори навіть не знають. Культурна свідомість навіть не допускає існування таких законів, бо стверджує, що нема й не може бути науки, яка була би спроможна відкрити їх. Тому інституції задовольняються набором організаційних рецептів, які працюють приблизно так само ефективно, як у фізиці працюють рецепти на кшталт перетворення звичайних металів на золото за допомогою заклинань. Тож управлінці мають цілком хибне уявлення про інструменти, які можна застосувати, щоб інституції належно запрацювали. Перш за все мені йдеться про такий інструмент як електронний комп’ютер, телекомунікації та кібернетичні технології.
Якщо ми всерйоз надумаємо зайнятися перетворенням елементів у фізиці, то дізнаємося, що існують розщеплювачі атомів — і саме вони знадобляться для перетворення, і саме їх треба застосувати. Не слід використовувати розщеплювачі атомів, щоб колоти горіхи, — і далі собі промовляти заклинання. Але в управлінні інституціями ми нехтуємо доступними інструментами, бо не розпізнаємо їх. Наприклад, ми використовуємо комп’ютери для обробки даних, так наче дані мають право бути обробленими, так наче оброблені дані неодмінно стравні та поживні для інституції, — і далі собі промовляємо заклинання, як усі сучасні алхіміки.
Визнати таку реальність необхідно, якщо ми прагнемо створити реальні умови для усвідомлення належної ролі наявних інструментів. Адже я не пропоную нічого блискучого чи дотепного, не пропоную нового заплутаного відгалуження і так уже неосяжних для більшості людей методик, не пропоную покликати «старшого брата», який би ще більше відчужив нас від монструозної машинерії, яка, схоже, вже керує нашим життям.
Я лише пропоную, щоб суспільство використало доступні йому інструменти, щоб сконструювати свої інституції цілком по-новому. Можете уявити, з якими перешкодами доведеться стикнутися. Однак найбільша й найсерйозніша перешкода — у свідомості, стиснутій усіма цими культурними обмеженнями. Вам не доведеться довго вчитися, щоб зрозуміти те, про що я говоритиму. Вам знадобиться лише інтелектуальна свобода. Я дарую свої слова всім, хто готовий їх сприйняти. Пам’ятайте: наша культура вчить нас не інтелектуальної свободи, а інтелектуального конформізму.
Тепер до справи. Спершу пригадаємо, що ми вже знаємо. Суспільна інституція — це не якась сутність, а динамічна система. Вимір, який можна застосовувати для вивчення цієї системи — це міра різноманітності. Різноманітність — це кількість можливих станів системи, і ця кількість зростає з кожним днем у кожній інституції через дедалі ширший діапазон можливостей, які надає освіта, технології, комунікації, достаток, а також через взаємодію між усіма цими можливостями, що призводить до ще більшої різноманітності. Щоб регулювати певну систему, треба поглинути її різноманітність. Якщо цього зробити не вдається, система стає нестабільною. Тоді, в кращому разі, її стає неможливо контролювати, а в гіршому разі трапляється катастрофа і колапс системи.
Тепер щось новеньке. Що саме здатне контролювати різноманітність? Відповідь убивчо проста: різноманітність. Різноманітність поглинає різноманітність, і більше ніщо не здатне цього зробити.
Давайте перш за все дослідимо істинність цього твердження. Наприклад, уявіть усіх покупців у торговому центрі. З точки зору торгового центру, вони представляють величезну різноманітність, яку необхідно контролювати. Зараз ви зрозумієте, в якому сенсі я вживаю слово «контроль». Я не маю на увазі, що цим пані та панам треба вказувати, що робити, і змушувати виконувати ці накази. Я маю на увазі, що коли хтось із них хоче щось купити, різноманітність у системі покупець/магазин зростає: можливий стан став реальністю. Скажімо, якась пані обрала пару черевиків, але могла обрати і фруктовий пиріг. Торговий центр мусить поглинути цю різноманітність: не завадило би, щоб під рукою був хтось, хто може взяти гроші та запакувати черевики. Більше того, потрібен іще хтось, хто може виконувати ті самі процедури з фруктовими пирогами.
Але не дарма торговий центр поділений на відділи. Там є продавці черевиків і продавчині пирогів. Для цього й потрібна організаційна структура — щоб розкраяти різноманітність у загальній системі на підсистеми з різноманітністю більш притомних обсягів. Покупчиня, яка не може з’ясувати, який товар може їй знадобитися і чи знадобиться щось узагалі, представляє різноманітність, яку не може охопити поділ на відділи у магазиині. Ця різноманітність стане непоглинутим надлишком, якщо магазин не буде уважним — і легко зрозуміти, чому це означає, що ситуація вийшла з-під контролю. Але якщо магазин буде влаштований достатньо ретельно, то в ньому буде довідка, яка саме й існує для поглинання цієї надмірної різноманітності.
Давайте повернемося до покупчині черевиків: ми бачимо, що вона починає сердитися. Це тому, що їй не приділяють належної уваги. Продавець взуття зайнятий кимось іншим, і ще чотири людини чекають своєї черги. Інші продавчині взуття так само зайняті. Принаймні тимчасово ситуація виходить з-під контролю, бо в цей момент магазин допустив помилку в обрахунках кількості продавців взуття, необхідних для поглинання різноманітності, яку виробляють покупці. Поняття, необхідне для пояснення всієї цієї справи — це час розслаблення. У цій системі різноманітність накопичується швидше, ніж система може її поглинути, і це погано з точки зору покупця. Якщо так буде постійно, то це буде погано і з точки зору магазину: покупці залишать його і знайдуть інший, у якого коротший час розслаблення. Так тимчасова нестабільність обслуговування в торговому центрі стане постійною і — тої ж миті — стане зародком катастрофи. Втім, проблема наших суспільних інституцій у тому, що у громадян немає вибору: вони мусять користуватися цими інституціями.
Лише різноманітність поглинає різноманітність. Це звучить безглуздо, але досконалим, незламним способом організації магазину було би рішення прикріпляти до кожного новоприбулого покупця по продавцеві. Тоді можна було би забути про торгові центри, де продавці взуття падають із ніг, а дівчата на відділі жіночої білизни тим часом лакують нігті з нудьги. Можна було би поглинати різноманітність покупців мірою її виникнення. Адже, розумієте, щоб поглинути різноманітність, потрібна не просто інша різноманітність, а точнісінько така сама кількість різномантності. Щойно ми говорили про закон тяжіння у фізиці — це, мабуть, головний закон фізичного всесвіту. За допомогою прикладу про торговий центр ми дійшли до головного закону суспільних систем — Закону необхідної різноманітності, який ще називають Законом Ешбі на честь його відкривача.
Наш приклад сміховинний, бо ми не можемо собі дозволити забезпечити необхідну різноманітність у такий очевидний спосіб. Ми не можемо надати по продавцеві у розпорядження кожного покупця в торговому центрі, бо не маємо коштів на це. Але ви, мабуть, помічали, що спеціалізовані крамниці найвищого класу (а тому дуже дорогі), на кшталт автомагазинів чи ательє, де шиють одяг на замовлення, організовані саме так. Від цього особистого продавця там просто неможливо відкараскатися. Так само неможливо було би відкараскатися від особистого поліціянта, якби половину населення найняли стежити за другою половиною. Злочинність існує лише тому, що таке неможливо організувати. Вимоги Закону Ешбі неможливо задовольнити. Але ми мусимо якомога наблизитися до їх задоволення, у будь-який спосіб, інакше ми на вірному шляху до катастрофічного колапсу. Як цього досягти?
Коли різноманітності неврівноважені, як зазвичай буває, ми структуруємо наші організації так, щоб вони справлялися з цією нерівновагою. На найбільш базовому рівні є два — і лише два — способи цього досягти. Пам’ятайте: неможливо скасувати закони природи, тому Закон Ешбі завжди спрацьовує. Перший спосіб — зменшити різноманітність, яку виробляє система, щоб кількість цієї різноманітності відповідала доступній регуляторній різноманітності… Наприклад, страхова компанія ніяк не може забезпечити необхідну різноманітність для вас — унікальної особистості: вашу різноманітність треба применшити, звузити, щоб підвести її під якусь більш загальну схему. Теоретично ви могли би укласти цілком персоналізований договір, так само як могли би мати особистого продавця чи особисту поліціянтку. Спробуйте це зробити (у мене самого такий договір) — побачите, скільки коштуватиме така страховка. І це цілком слушно, бо спроби приділяти увагу різноманітності кожної громадянки і кожного громадянина так само сміховинні, як і попередній приклад із продавцями.
Проблема наших інституцій у тому, що вони не визнають, що єдиний спосіб остаточно вирішити всі проблеми — абсурдний, і тому його досі не застосовано. Інституції мали би визнати, принаймні перед самими собою, що вони задовольняють вимоги Закону Ешбі шляхом применшення різноманітості. Причина, чому вони не хочуть цього визнавати, в тому, що вихованцям нашої культури неприємно чути про це. Наша культура наполягає на унікальності кожної особистості, але суспільство не може до цього пристосуватися. Це не критика, а науковий факт. Наша культура, крім того, наполягає на цілковитій свободі особистості, але суспільство не може забезпечити і цього. Це також науковий факт. Тепер погляньте, в який безлад ми вляпуємося через те, що не хочемо визнавати правди. Замість зрозуміти ситуацію і застосувати науку, щоб якомога оптимальніше применшити різноманітність під керівництвом самих споживачів та виборців, ми витрачаємо величезні суми з національного багатства — нашого багатства — на гучні заяви. У випадку споживання ми використовуємо натиск реклами, щоб створити враження, ніби ми повністю враховуємо різноманітність покупців — а це ж неможливо. У випадку з виборами ми втрачаємо свої свободи, коли нашу різноманітність зменшують, бо нас не питають, як саме її слід проводити це зменшення. Жоден політик не наважиться спитати це у своїх виборців, бо кожен надто зайнятий захистом невідчужуваних прав, яких ми — це ж цілком очевидно — насправді зовсім не маємо. Та ми й не можемо їх мати — давайте поглянемо правді у вічі.
Другий спосіб задовольнити Закон Ешбі — це той, який застосовують у торгових центрах. Було би божевіллям намагатися зменшувати різноманітність покупців — наприклад, продавати лише один фасон і один розмір взуття, або не випускати клієнтку з магазину, поки її не обслужать. Натомість можна посилити різноманітність на боці регуляторних механізмів загальної системи. Замість одного продавця призначають багатьох, поділивши магазин на відділи. У кожному відділі намагаються обрахувати статистичне відношення між продавчинями і покупцями, так щоб час розслаблення був сталим. Існують наукові способи це зробити, але їх нечасто використовують. Посилення регуляторної різноманітності відбувається, коли один продавець справно обслуговує багатьох покупців. У суспільних системах це найбільш бажаний спосіб організації, бо він дозволяє не зачіпати індивідуальної свободи. Ми не використовуємо його з кількох причин — але лише одна з них справді має вплив. Решта причин підпорядковані цій. Поміркуймо спершу про цю разюче хибну причину.
Це найбільш очевидна причина — вартість. Я хочу сказати дві речі про це. По-перше, вартість у нашому суспільстві вважають головним мірилом суспільної системи, тоді як належним мірилом тут була би різноманітність. Вартість — це не те, чим її прийнято вважати, тобто кошти, які необхідно витратити для досягнення певної мети. Насправді вартість — це надане фінансування, і ця загальна доступна сума окреслює те, що ми зробимо — в рамках уже наявної структури. Якщо ця структура більше схожа на невдалий жарт історії, якщо вона застаріла і час її розслаблення надто довгий — тоді система не працюватиме, і крапка. Вона нестабільна. Ми вкачуємо в неї гроші, щоб запобігти катастрофічному колапсу. Але насправді це дуже тупо. Адже ці гроші будуть — цілком природно — витрачені на підпорки для структури, постачання для неї дорогої різноманітності, щоб час розслаблення не подовжувався ще більше. Все це насправді лише поглибить нестабільність.
По-друге, обмеження через вартість повністю залежать від цілей суспільства. Цілі суспільства, звісно, полягають у віднайденні набору засобів зменшення різноманітності. Ми не можемо здійснити все, що ми вважаємо суспільно бажаним, і наші цілі — наші програми — применшують буйну різноманітність суспільного вибору. Таким чином, з метою зменшення різноманітності на плечі кожного лягає сплата певної суми податків. Знову-таки, у нашій культурі не прийнято розглядати це питання під таким кутом. Є ймовірна загальна сума надходжень до бюджету — долучайтеся, зменшуйте різноманітність: обирайте між розробкою літака з вертикальним зльотом, дрібною економічною війною зі Сполученими Штатами за володіння канадською промисловістю і подвоєнням вартості бюрократії шляхом оформлення всіх документів двома мовами.
У мертвій тиші, яка запала у відповідь на цей солецизм, мені вчувається слабкий голос (мабуть, то місцева божевільна), що ледь не плачучи молить: «Я би воліла натомість установу для цілодобового догляду за дітьми». Але це коштує грошей, а вони вже скінчилися. Не будьте смішною, пані, лише я тут маю право бути смішним! Суть у тому, що наші применшувачі різноманітності вбудовані в систему. Свободу вибору здуло в ці дірки. Тому як щодо протилежного рішення — посилювачів різноманітності? Хоча приводом для невикористання їх є вартість, насправді причина в тому, що застосування посилювачів різноманітності потребує перебудови всієї системи, щоб позбутися вбудованих применшувачів різноманітності та встановити натомість її посилювачі, які справді могли би спрацювати для досягнення необхідної різноманітності та життєздатного часу розслаблення — а отже, бодай якоїсь соціальної стабільності.
Я вже згадував три основні інструменти, доступні нам для підсилення різноманітності: комп’ютер, віддалена обробка даних і технології науки про ефективну організацію, яку я називаю кібернетикою. Тепер я спробую довести, що насправді ми їх не використовуємо, хоча більшість із вас із впевненістю заперечить: «Та ні, звісно використовуємо». Проблема в тому, що ми застосовуємо їх не на тому боці рівняння різноманітності. Ми залучаємо їх без уваги до розростання різноманітності в системі, і таким чином ми врешті лише збільшуємо цю різноманітність, тоді як ці інструменти слід було би використовувати для підсилення регуляторної різноманітності. У результаті у нас з’являється відраза до цих клятих інструментів.
Якщо одна з тих недієздатних інституцій, про які ми говоримо, придбає комп’ютер, то що станеться? Вона використовуватиме цю машину — витрачаючи гігантські кошти, прошу помітити — щоб дещо ретельніше виконувати те, чим вона займалася й раніше. І, як ми знаємо, це ніколи не спрацьовує. Один із відомих виробників комп’ютерів провів цілу рекламну кампанію для своєї нової лінії продуктів під гаслом, що достатньо просто внести наявну систему, яка б вона не була, усю скопом до нової чудесної машини.
Ну, це звучало привабливо для фінансового директора, який на власній шкурі переконався, що вартість (так, знову ця вартість) застосування нового заліза просто захмарна, коли йдеться про програмне забезпечення, — але так і не засвоїв, що чудодійної машини досі не винайдено. Наслідки для інституції були прогнозовані й неминучі: наявна в ній нестабільність стала ще нестабільнішою. Це стане для вас само собою зрозумілим, щойно ви засвоїте поняття різноманітності та закон необхідної різноманітності. Комп’ютер може виробляти несказанну різноманітність; і все це закачується в систему, початково створену для обробки продуктів діяльності сотні чорнильних ручок. Обробна здатність інституції перенасичується, так само як переливається через край гребінь хвилі, і відбувається катастрофічний колапс. І що ми чуємо після цього? Ніхто й не подумає сказати: «Вибачте, ми не зовсім зрозуміли призначення комп’ютера, тому змарнували страшну купу грошей на доведення звичайної нестабільності до катастрофи». Натомість ми чуємо: «Вибачте, але ми не винні — це комп’ютер помилився».
Даруйте, будь ласка, можливу зверхність, але я займаюся комп’ютерами з часу їхнього виникнення. Я можу вам із певністю сказати, що вони не помиляються. Помиляються люди. Помиляються ті, хто програмує ці комп’ютери. Помиляються системні аналітики, які організують програмування. Але ці жінки й чоловіки — професіонали, тому вони швидко виправляють свої помилки. Нам треба шукати тих, хто стоїть за всім цим безладом — тих, хто відповідає за існування системи як вона є; тих, хто не розуміє, навіщо насправді існують комп’ютери; тих, хто перетворив комп’ютери на одну з найбільших сфер бізнесу, не зважаючи на наслідки для суспільства. Саме ці люди помиляються і навіть не підозрюють про це. Простого громадянина тим часом збивають з пантелику — і саме тому я так розлютився. І так уже погано, що людей обманом змушують звинувачувати у своїх безсумнівних бідах машини, які не можуть за себе постояти, тоді як справжні винуватці виходять сухими з води. Найбільше же зло в тому (і «зло» — це ще м’яко сказано), що простих людей змушують думати, ніби комп’ютери — це дорога і небезпечна невдала вигадка, загроза їхній свободі та особистості, тоді як насправді комп’ютери — це їхня єдина надія.
У нас залишилося вже надто мало часу, щоб проаналізувати неправильне застосування решти двох підсилювачів різноманітності, про які я згадував — але ми ще повернемося до них у наступних лекціях. На разі ж мені лише доведеться вас засмутити: як комп’ютер використовують не на тому боці рівняння різноманітності і це призводить до поглиблення нестабільності і, ймовірно, до катастрофи — так само і телекомунікації вселяють великі надії, але не здійснюють їх, а кібернетичні технології роблять паршиві плани більш ефективно паршивими.
Але досить уже. Мені здається, що вам цікавіше було би послухати, що з цим усім можна зробити, замість почути ще кілька поганих новин. Тому дозвольте повідомити, що в наступних трьох лекціях будуть розглянуті конструктивні методи управління різноманітністю. Ми почнемо з самої держави. Це доволі сміливо, але ви вже зрозуміли: я вважаю, що всі ми — заручники гігантських систем, які неможливо контролювати індивідуально, і нам треба зрозуміти ці системи. Бо поки в нас є бодай якийсь натяк на демократію, ці системи можна контролювати колективно.
Далі ми звернемося до єдиного, що має значення, — до індивіда. Він чи вона — не кажучи вже про їхнього сина чи їхню доньку — обплутані всією цією машинерією, і їм треба вивільнитися. Якщо наука не може у співпраці з політикою та управлінством цього досягти, то я з таким самим успіхом міг би читати ці лекції у зловісному 1984, а не в 1973. За таким розрахунком у нас є одинадцять років — і, чесно кажучи, у нас і справді часу ледве чи більше. В останній із наступних трьох лекцій ми повернемося до центральної теми інституцій.
Отже, перш ніж перейти до останнього пункту, я хочу вас попросити — якщо ви будете такі люб’язні залишатися зі мною протягом цього курсу передач — подумати над одним дуже важливим питанням перед наступною нашою зустріччю. Йдеться про ключову роль закону необхідної різноманітності. Будь ласка, обміркуйте це. Уявіть будь-яку складну, динамічну систему. Як вона регулюється? У ній напевно буяє різноманітність. Хіба не правда, що лише різноманітність поглинає різноманітність? Як це відбувається? Хіба ми не спостерігаємо, що і справді в успішних системах системна різноманітність применшується, а регуляторна різноманітність підсилюється? Зазвичай обидва процеси поєднані. Я пообіцяв вам, що все це стане простіше простого, щойно ви позбудетеся тлумачень та пояснень, якими годує вас культура. Я не прошу вас мислити на якомусь високому рівні абстракції чи на найвищому державному рівні. Закони кібернетики універсальні.
Наприклад, можете поміркувати, як ці поняття різноманітності, часу розслаблення, стабільності та потенційної катастрофи працюють проти вас дорогою на роботу. Можете повправлятися в кібернетичному мисленні в процесі укладання своїх високорізноманітних дітей спати. Потім подумайте, як ці поняття працюють у великих суспільних інституціях, які керують нашим життям. Спитайте себе, як телекомунікації — телефон, телевізор — впливають на ці проблеми. Обміркуйте, що ви напевно знаєте про роль комп’ютерів, і задумайтеся, чи вони діють на правильному боці рівняння різноманітності. Зрештою, коли все це виявиться так просто, обговоріть питання: як же ми умудрилися скласти таке хибне уявлення про це? Тоді ви, може, зрозумієте, чому я наполягаю, що мають статися деякі дуже суттєві зміни, і що вони мають статися швидко — поки ще не пізно.
Тепер перейду до останнього пункту, який, сподіваюся, допоможе вам у цих міркуваннях. Якщо з законом необхідної різноманітності поводитися розумно, а не просто залишати природі шукати рівновагу різноманітності (а ця рівновага, між тим, може виявитися небезпечною для нас, людей), то з цього випливає, що регуляторні сили мають не лише розпоряджатися необхідною різноманітністю, а й знати схеми, за якими розгортається різноманітність у системі. Дорогою на роботу нам треба мати достатньо варіантів шляху. Нам також треба знати схему доріг: де вони пролягають, які на них є контрольні пункти, як зазвичай поводяться інші водії. У процесі вкладання дітей спати нам потрібно мати в розпорядженні кілька підсилювачів різноманітності, але також треба знати (і в нас є це знання, лише треба його сформулювати) ймовірну схему поведінки дітей. Без знання цих схем розростання різноманітності виглядає ще більш загрозливо, ніж воно насправді є, — хоч ця різноманітність і справді доволі небезпечна.
Те, що я тут називаю схемою, науковці називають моделлю. Модель — це не купа математики, як думає дехто. Це також не якийсь нейздійсненний ідеал, як думають інші. Це просто-напросто опис — у будь-яких зручних для вас виразах — властивої організації реальної системи. Без моделі системи, якою належить управляти, ви не зможете організувати регулювання. У цьому суть. Можете це перевірити.
ДОДАТКИ ДО ДРУГОЇ ЛЕКЦІЇ
Закон необхідної різноманітності (Закон Ешбі)
Лише різноманітність може поглинути різноманітність.
Якщо різноманітність у регуляторній системі робалансована, система не може досягти стабільності. За умови, що різноманітність у регуляторі менша, є лише два способи задовольнити вимоги Закону Ешбі. Перший спосіб — зменшити різноманітність у системі, другий — підсилити різноманітність у регуляторі. Ці стратегії можна поєднувати.
Вивчення інституційних систем часто виявляє, що применшувачі та підсилювачі були встановлені не в тих циклах — не на тому боці рівняння.
Дія Закону Ешбі в торговому центрі
нестабільність: різноманітність магазину менша, ніж покупців = неналежне обслуговування
нестабільність: різноманітність у магазині більша, ніж серед покупців = неприбутковість
стабільність: різноманітність збігається в режимі один до одного
стабільність: різноманітність збігається в режимі багато до багатьох
Як зневажений комп’ютер замінив ручку
1873 рік
Громадськість надає інституції мінімум інформації й отримує від неї мінімум інормації у відповідь. Управлінці також отримують мінімум інформації.
1953 рік
Широку громадськість просять надавати значно більше інформації, натомість вона також отримує набагато більше. Адміністрація чорнильних ручок триває, хоча системи вже механізовано. Управлінню загрожує перенасичення інформацією.
1973 рік
Від громадян вимагають надмірної кількості інформації, натомість їм надають набагато менше корисної інформації, ніж раніше. Адміністрація чорнильних ручок триває, хоча системи вже комп’ютеризовано. Управлінці тонуть у настравній кількості даних.
Як користуватися комп’ютером за кібернетичними принципами
Громадськість слід представити як систему, модель якої міститься в комп’ютері. Громадськість надає мінімум інформації, яку комп’ютер ситезує в модель. Це підсилює різномаінітність, необхідну для допомоги громадськості, і применшує різноманітність, щоб допомогти управлінцям. Таким чином задовольняється вимога закону необхідної різноманітності і для тих, і для тих.
Очевидний ризик встановлення моделі громадськості в комп’ютер: результати може використати деспотичний уряд чи недобросовісні управлінці. Обмірковуючи цей ризик, утім, слід мати на увазі кібернетичний факт: жоден регулятор не працює, якщо він не містить моделі того, що належить регулювати. Більшість невдач наших інституцій спричинена невідповідністю їхніх моделей.
Мабуть, іще більш насторожує, що особисті інтереси також можуть будувати системи такого типу, і ніхто навіть не здогадуватиметься про їхнє існування. Демократично обрані уряди мають будувати їх у всіх на очах і з законодавчими запобіжниками.
Переклала Роксолана Машкова за: Stafford Beer, 1973. 2. The Disregarded Tools of Modern Man. In: Designing Freedom.
Третю та четверту лекціі ми опублікуємо згодом.
