«Руїни навчили мене чомусь про мене саму». Маріупольський парк памʼяті — автономний анархів

Маріупольський парк памʼяті — це проєкт колективу Freefilmers, однієї з численних мистецьких і дослідницьких спільнот Маріуполя, яка об'єднувала людей, що жили та працювали у місті. Проєкт функціонує як вебсайт, який наповнюється роздумами та роботами маріупольців, історіями боротьби за право на місто, вправами з осмислення його просторів до, під час і після урбіциду^[1]. Це бачення культурного ландшафту Маріуполя, яке найімовірніше ніколи б не потрапило в поле зору великих інституцій чи домінантної культури як таке, яке важливо зберегти.

Я ніколи не була у Маріуполі. До нього, здавалося, було занадто далеко їхати з мого рідного міста, і я завжди лінувалась провести більше 14 годин в потязі. Тепер я витрачаю вдвічі більше часу, аби доїхати до себе додому з місця, де живу зараз. Я знайома з Маріуполем лише з часто протилежних спогадів і вражень знайомих та колег: від любові до його ландшафту та людей до проблеми забруднення повітря кислотним пилом, через який неможливо дихати. Ця суперечлива складова життя, напевно, знайома багатьом жител_ькам пострадянських українських міст — міст, які ми любимо і ненавидимо, які складно уявити без привидів та бетонних руїн у їхньому просторі. 

Фото з серії «Маріуполь, Літо 2022» фотографа IF69 з розділу «Картинки для останнього траліка на Лєвий»

«Наш досвід продовжує жити, і ми самі можемо його осмислювати підтримувати та розвивати»

Команда проєкту почала працювати над Маріупольським парком памʼяті у травні 2022 року, коли учасникам та учасницям проєкту стало зрозуміло, що культурний і соціально-економічний контекст Маріуполя було зруйновано. Але вони дійшли до спільної думки, що готові говорити про свій досвід крізь творчі медіуми: не просто передавати залишки фотоальбомів чи сімейних архівів для збереження, а рефлексувати та створювати щось нове у процесі роботи над матеріалами. «Ми розуміли, що місто знищене, але лишилися люди, і вони можуть взяти активну участь у створенні цього архіву, — каже учасник спільноти Freefilmers, режисер Сашко Протяг. — У цьому контексті для нас було дуже важливо не просто збирати інформацію, а попрацювати в буквальному сенсі».

Від початку війни зі знищенням російськими бомбами музеїв, кінотеатрів, бібліотек та інших культурних установ, в Україні почався активний, часто низовий, процес створення баз даних та онлайн-архівів. На фоні спроб знищення одного з небагатьох фізичних українських архівів Довженко-Центру є ще більш показовим. До початку війни я сама працювала над архівом про українські радянські кінотеатри, який так само мав на меті зробити видимим те, що руйнується, коли всі інші важелі впливу припинили працювати. Всі ці проєкти, ніби охоплені архівною лихоманкою^[2], обʼєднує практичне бачення архіву як сформованої бази відносно обʼєктивного знання, де класифікація стає інструментом — аби врятувати чи бодай зробити видимим те, що планомірно знищується.

Документація роботи художника та режисера Василя Ляха із серії «Війна» з розділу «Картинки для останнього траліка на Лєвий»

Фото з серії «Форевер грей» Богдана Аглі з розділу «Картинки для останнього траліка на Лєвий»

Маріупольський парк памʼяті не має на меті нічого подібного: це не спроба повернутися до втраченого дому чи довести злочин проти міста та людей, які жили в ньому. Цей сайт — безпечний простір для рефлексії та збереження спогадів про те, що ніколи б не опинилося у класичному архіві великої інституції. Команда проєкту створює простір для невловимих переживань на противагу «символам-блокам», які, на їхню думку, несуть небезпеку спрощення памʼяті про культурний ландшафт та замороження історичних подій^[3]. «Маріупольський парк памʼяті саме про речі, які залишаються хоч і дивними та неоднозначними, але важливими деталями на корпусі памʼяті, який буде формуватися», — каже Сашко Протяг.

Автономний анархів

Через перевертання класичної практики архівування та протиставлення гегемонному той дискурс, який формує проєкт, учасники та учасниці команди називають його анархівом. Це поняття пролягає десь на перетині між критикою Mal d'archive Жака Дерріда та поняттям археології Мішеля Фуко. Але у медіатеорії воно вкорінилося через підваження колоніального минулого архівів, їх більш анархічне бачення, появу цифрових архівів і часто суто інтуїтивні художні, дослідницькі та активістські практики (2). Анархіви надають перевагу роботі з колективною памʼяттю чи дискурсом, замість традиційної фіксації на артефактах, перетворюючи роботу з архівом на нескінченний творчий процес. 

Маріупольський парк памʼяті прагне відтворити демократичність культурного ландшафту Маріуполя, який, на думку команди проєкту, відрізнявся особливою інклюзивністю. Учасники та учасниці проєкту підкреслюють, що в Маріуполі вони відчували можливість бути разом без обмежень та згадок про статус, де не мало значення, чи працює людина на заводі, чи їздить за кордон презентувати свої роботи. Цей підхід вони називають «мистецько-активістською солянкою». Ничка Ліщинська, редакторка сайту та авторка тексту Бібліотеки Переселенки «Я не шкодую, я відчуваю ніжність», зауважує важливість ненаміреності як підходу до створення проєкту. Її вона відчувала живучи в Маріуполі і хотіла продовжити працюючи над проєктом.

Сьюзен Лі Стар та Джеффрі К. Боукер, коли говорять про практики класифікації і те, як вони просякають суспільство та визначають його, зазначають, що архіви у різних формах стають проявом класифікації як просторової, темпоральної або просторово-темпоральної сегментації світу. Тому кожна класифікаційна система, на їхню думку — це лише набір коробок (метафорично чи буквально), у які речі можна скласти так, аби потім виконати бюрократичну роботу або виробити знання (3). Маріупольський парк памʼяті не прагне класифікувати знімки Маріуполя, свідчення його життя, чи систематизувати та відтворити втрачені книжки з бібліотек. 

Іншим близьким до анархіву поняттям є «автономний архів», який, на думку дослідника Лоренса Лянга, реалізовує потенціал архіву як віртуальності та чинить спротив консервативним підходам до архівування з їхнім парадоксальним «шантажем памʼяті та амнезії» (4). Автономні архіви, як і Маріупольський парк памʼяті, зосереджуються на спільному творенні, а не на репрезентації, а замість формування обʼєктивних узагальнень деталізовують, розсіюють та виступають із певною позицією. «Продукування концепту — це провокація, відмова відповідати поклику знання та можливість інтенсифікувати наш досвід. <...> Називаючи щось [автономним] архівом ми не завершуємо, а розпочинаємо дискусію» (4). 

Пошук нових практик створення архівів не переприсвоює чи заперечує державні архіви, він спрямований на перевинайдення нового поняття архіву. Важливе бачення артефактів, з якими працюють анархіви, сформулював Анрі Ланглуа, один із засновників кіноархівування та Французької синематеки. Пояснюючи свій підхід він говорив, що «кіноплівки як перські килими — по них потрібно ходити». І ця фраза вплинула на альтернативне бачення архівів не лише дотичних до зберігання кіно. Маріупольський парк памʼяті один із них — це проєкт, який поєднує різні медіа, не маючи на меті зібрати якомога більшу кількість спогадів чи артефактів як обʼєктивних свідчень часу та історії міста. Архівуючи, проєкт не просто зберігає різні бачення Маріуполя, а дає їм можливість жити та виробляти нові ідеї.

Складові проєкту

Сайт складається з трьох ключових елементів, частина з них буде поступово доповнюватися після запуску проєкту: «Бібліотеки Переселенки», «Трьох історій про терикони», які можна послухати у форматі аудіо, онлайн-виставки «Картинки для останнього траліка на Лєвий». Незабаром на сайті також зʼявиться ще одна складова проєкту — «Два фільми для кінотеатру “Побєда”». Усі вони занурюють у ландшафт Маріуполя, але, що важливо, роблять це відмовляючись від наслідування його простору чи поринання в нього — надаючи перевагу формуванню власного наративу.

Татуювання ми_сткинь Маші та Дениса «Сухий букет із території заводу в Маріуполі» та «Вагіна, кішка Птічка та контур мапи Маріуполя» з розділу «Картинки для останнього траліка на Лєвий»

Єдиним наближеним до ненаративного методу є візуальне рішення сайту, над яким працювали дизайнерка Настя Теор. Воно обʼєднує простір Парку і одночасно не романтизує, виявляє кризи конструювання простору самого Маріуполя. Дизайн сайту використовує зелений колір, який за задумом вказує на своєрідний грінвошинг при плануванні Маріуполя як міста-саду. Ця ідея, як вважає команда проєкту, у просторі Маріуполя підмінювала реальні розвʼязання екологічних проблем забруднення підприємствами повітря, моря та території навколо. Тому на сайті зелений колір не є яскравим, а ніби вкритий пилом, який розносить вітер зі шлакової гори на території Азовсталі.

Тексти, аудіоісторії та візуальні роботи Маріупольського парку памʼяті розмірковують про різні елементи культурного та просторового ландшафту Маріуполя. Вони чіпляються за точки опори у ландшафті міста (Шлакову гору, Піщанку, море, маршрут трамвая) та розповідають про важливі для них культурні чи найпростіші складові життя (спільноти, події, руїни, графік роботи трамвая).
 

Фото із серії «Біля моря» режисерки Зої Лактіонової з розділу «Картинки для останнього траліка на Лєвий»

«Взагалі, у Маріуполі териконів не було». Але одним із важливих елементів, який визначав його просторовий ландшафт, є шлакова гора на березі Азовського моря, яку часто плутають з териконом. Цей елемент обʼєднує три історії Маші Проніної, Сашка Протяга та Аліси Олєвої про терикони в Донецьку, Торецьку та Маріуполі. Терикони — це елемент, який визначав ландшафт багатьох індустріальних українських міст: зовнішньо не завжди явно, але наполегливо нагадуючи про себе частинками отруйного пилу.

«Це обратка сучасної екстрактивістської економіки. Це місце абсолютного непотребу, де ти просто гуляєш і уникаєш якихось звʼязків, — розповідає Сашко Протяг. — Передбачено, що ти маєш бути споживачем, але потрапивши у ландшафт, де все є лише шлаком, просто випадаєш із капіталістичної системи». Історії про терикони через небезпечну розвагу — прогулянку цими токсичними елементами ландшафту — виявляють роль териконів у просторі індустріальних міст та їхнього міцного звʼязку з життям місцевих мешканців і мешканок. 

«Район “Пентагон“» фотографа Богдана Іванюка з серії «Повітря забутих мрій» з розділу «Картинки для останнього траліка на Лєвий»

Ці аудіоісторії знаходять і просторовий вимір поза сайтом. У співпраці з шотландськими колегами Діаною Воннак та Вікторією Донован з Університету Сент-Ендрюса вони стали частиною прогулянки місцевих мешканок схожим ландшафтом Західного Лотіана, де внаслідок роботи важкої промисловості також утворилися терикони. Місцеві називають їх bings (використовуючи один з можливих перекладів слова терикони англійською), що визначило також і переклад слова терикони на сайті Маріупольського парку памʼяті.

Мова відіграє важливу роль у формуванні наративу сайту загалом та прокладає часто не одразу помітні звʼязки між різними елементами культурного ландшафту. Сайт використовує гру слів, яка, як каже команда проєкту, була важливою для повсякдення Маріуполя. Так звані слова-покручі виникають у назвах. Так, «Бібліотека Переселенки» — це змінена назва, що відсилає до Бібліотеки ім. Короленка — центральної бібліотеки Маріуполя, яка зазнала серйозних пошкоджень під час ескалації війни. Сайт доступний двома мовами: українською та англійською. Але в україномовній версії зустрічаються і тексти російською мовою та суржиком, що переприсвоює їх, а не заперечує та віктимізує як частину досвіду й називання міста. 

***

Маріупольський парк памʼяті є практикою, яка не стигматизує постколоніальний та постсоціалістичний досвіди українських міст, та виявляє не лише нищівні наслідки російського імперіалізму, але й кризи, з якими українські міста зіткнулися після зустрічі з іншим колоніалізмом — західним. 

Розмірковуючи про такі низові практики архівування та памʼяті, мені згадалась стаття Аляйди Асман «Криза майбутнього і перевинайдення минулого», написана для Путівника Київського Інтернаціоналу 2017 року. Сьогодні вона прочитується вже далеко не як застереження щодо наслідків інструменталізації минулого та історії. У цій статті Аляйда Асман, вкотре звертаючись до праць Райнгарта Козеллека, загострює увагу на розділенні, яке він проводить між поняттям «теперішнього минулого» та «чистого минулого». «Теперішнє минуле насичене особистими спогадами та колективними емоціями, через які ті, хто живе сьогодні, все ще включені в минуле, тісно повʼязані з ним» (1).

Ці стратегії є способом заволодіти минулим, і лише після їхнього зникнення минуле стає цариною істориків як сторони неупередженої та холодної (1). У той час як подекуди практики архівування намагаються створити обʼєктивні архіви та навіть «якісно фіксувати й зберігати історію» тут і зараз, Маріупольський парк памʼяті лишається свідомим того, що це минуле досі є минулим теперішнім. І тим самим проєкт залишає простір для майбутнього, де історія не є інструментом імперіалізмів та насилля.

*«Руїни навчили мене чомусь про мене саму» — фраза з тексту «Я не шкодую, я відчуваю ніжність» Нички Ліщинської з Бібліотеки Переселенки Маріупольського парку памʼяті.

Література

1. Асман, Аляйда (2017), Криза майбутнього і перевинайдення минулого. з Путівник Київським Інтернаціоналом. Київ, Медуза, с 40.

2. Dekker, Annet (2019). Between Light and Dark Archiving. in: Hoth, J. and Wandl-Vogt, E. (ed.) Digital Art through the Looking Glass. p 74.

3. Bowker, Geoffrey C., Susan Leigh Star (2000). Sorting things out: Classification and its consequences. Cambridge, MA: MIT Press. p.10.

4. Liang, Lawrence (2016). The Dominant, the residual and the emergent in archival imagination. in: Artikişler Collective (Özge Çelikaslan, Alper Şen, Pelin Tan) (ed.) Autonomous Archiving. pp. 97–115.