Мистецтво працює болем у соціальному тілі

6767

Про спільний проект кураторки Олесі Островської-Лютої, групи РЕП та Національного художнього музею.

Навпроти мене стіна. Потріскана, зі слідами від куль, де-не-де видно древню цегляну кладку, крізь яку вже давно проростають трави. За нею – світлий і урочистий простір, який не втрачає своєї величі попри зруйнований дах і усі «тут був Вася». Зрештою, Васі вирішили засвідчити своє існування саме на цих стінах.

Католицький костел святого Антонія, навпроти якого я стою, був збудований у Великих Межирічах, багатому волинському містечку, у 1702 році. Його прикрашали мармурові скульптури Томаша-Оскара Сосновського, орган і розкішна барокова різьба. У ХХ столітті євреїв розстріляли, поляків вивезли, місто перетворилось на село, костел на склад, панська садиба стала школою-інтернатом. Я чула багато історій про це місце від своїх родичів: від діда – як дитиною фехтував трубками від органу, які викинули на смітник; від дядька – які розкішні прикраси та скульптури були там, але ніхто не брав, бо з церкви і цвинтаря додому приносити не можна – а потім, в 90-х, то все понищили і попалили; від брата – про підземні ходи та пошуки скарбів. Сама ж уже бачила лише вицвілі фрески, порубані-попалені рештки дерев’яних скульптур, пір’я з ангельських крил та клаптики церковного шитва, які викопувала з куп сміття по кутках – і таки несла, попри протести бабці, додому.

 

У дитинстві я часто плакала за ним, і досі до болю сумно, – древнє склепіння, яке витримало тридцять років без даху, не вічне. Мені він часто сниться – наполовину реставрованим, з туристами, однак все ще у небезпечному стані – і справді, уві сні він завжди завалюється, а люди тікають, як миші.

Саме тут відбувалося щось дуже важливе. Не перші поцілунки і лови на височезних карнизах, з яких ніхто ніколи не падав, – а розуміння себе, перші думки про себе. Цей простір, хоч вже давно не виконував релігійної функції, залишався сакральним. Він вимагав, зрештою просто дивився на тебе, а ти з нього – на світ. Вимагала його історичність, злиденний сучасний стан, хоч і понищена, але – краса. Ми всі, діти, його любили, хоч кожен по своєму і зі своїм ступенем поваги – напевно, багато в кого її геть не було. Але саме тут тринадцятирічні подружки Іра та Тамара поклялись одна одній прожити своє життя гідно. Тепер нам під тридцять і ніяково від того дитячого пафосу, але чомусь ми це пам’ятаємо.

Мені здається, що ношу його в собі. Що він у мене замість легенів – цей величезний куб повітря, пронизаний сонячними променями, в яких літає порох.

*

Я дозволила собі такий розлогий особистий вступ, бо це відчуття місця, котре на тебе вимогливо дивиться, несподівано з’явилося ще раз. Разом із місцем дивилися лики святих з ікон, козацькі старшини й міщанки з парсун, селяни Шевченка і Тропініна, Леся Українка і портрети Леніна. Наче вся українська історія зібралась і раптом спитала мене – коли я дихаю, то чим? Наскільки моїми є мої легені, наскільки моїм є повітря в них? Чи може воно бути моїм, не поділеним із співвітчизниками та співвітчизницями? Чи можу я відчувати своє тіло, не відчуваючи при цьому тіло соціальне як своє власне? Ми ж спільним повітрям дихаємо…

Чому ж саме зараз? Століття українського живопису завжди на стінах Нацмузею, але зазвичай це ми дивимось на красиві, вирвані зі свого контексту речі, укладені в готову ідеологічну історію. Кураторський проект Олесі Островської-Лютої, який втілила у життя група РЕП, здійснив непомітну на перший погляд зміну – історичні артефакти увійшли до сфери сучасності, перетворившись на активних мовців. Проект «Велика несподіванка», присвячений Всесвітньому дню боротьби з туберкульозом (24.03 – 23.05.2010 р., Національний художній музей, Київ; за підтримки фонду Рината Ахметова «Розвиток України»), здивував не лише самим фактом – в Україні епідемія туберкульозу. Є кілька важливих моментів, які відрізняють цю подію від більшості з царини актуального мистецтва, насамперед, відмова від фетишу одиничного художнього твору та нові (чи, принаймні, незвичні) ролі для основних гравців мистецької сфери – ініціаторська та авторська для куратора, дослідницька – для художників, активна суб’єктна – для місця та публіки.

Скромне формальне втілення проекту (прорізані у стінах вікна, таблички з текстами) не має жодної самостійної вартості – річ нечувана для місцевого художнього контексту, зосередженого довкола міфологем генія, неповторної творчої манери, шедевру, чия цінність підтверджена статусними маркерами. «Велика несподіванка» відбувається по-іншому – проект вибудовує смисли завдяки прихованому зв’язку між інстальованими у простір експозиції текстами та музейним контекстом. Він не може відбутися без активної участі публіки, яка докладає своє читання у створену авторами структуру. Своєрідним запрошенням слугує план музею, де позначено розташування табличок та прорізних вікон, що спонукає шукати розкидані по експозиції об’єкти. Цікаво відзначити різницю між формальним втіленням «Великої несподіванки» та попереднім проектом РЕПу у ПінчукАртЦентрі («Патріотизм. Мистецтво як подарунок», 2008 р.), у якому група спробувала піктографічним письмом розповісти про шляхи розвитку мистецтва – державний «догляд та нагляд», комерційну «конкуренцію та проституцію», та ідеальний шлях свободи, рівності та братерства. Попри закладену критичність змісту, сам розважально-видовищний контекст ПАЦ, а також складна орнаментальність настінного розпису блокували повноцінне прочитання – розшифрувавши кілька сполучень піктограм та отримавши задоволення від розгаданого візуального ребусу, відвідувачі та відвідувачки залишали залу, не зрозумівши висловлювання групи до кінця. Іншими словами, «Патріотизм. Мистецтво як подарунок» міг відбуватись і просто як оригінальна фреска, у той час як втілення «Великої несподіванки» не має потенціалу/небезпеки просторового дизайну. Закіс під музейщину – полірована латунь табличок, обрамлені вікна, які самі нагадують картини, не дратує обивателів, які прийшли насолодитись. У той же час для учасників/учасниць «квесту» за планом їх не-видовищність є потужною провокацією, яка змушує порівнювати зміст текстів із власним досвідом та навколишнім простором, «доформульовувати» неясні запитання-натяки репівців та відповідати на них.

Якщо відсторонитись від естетичного споживання, контекст Нацмузею з експозицією, вибудуваною у хронологічному порядку, є потужним  ліфтом в історію України, з усіма її трагедіями, битвами, зрадами, репресіями й болем, стократ помноженим у ХХ столітті. Це травматичний контекст, проблемність якого ми зазвичай не помічаємо, захоплені красою окремих картин – за чудовим пейзажем українського села забуваємо про кріпацтво, колорит Олександра Мурашка не розповідає про постріл у потилицю, яким закінчилось життя митця в 1919 році, а обмаль робіт Михайла Бойчука не завжди нагадує про «Розстріляне Відродження». Музейна «історія краси» може легко перетворитись на «історію болю», однак аби це сталось, потрібен своєрідний тумблер, що переключатиме регістри сприйняття – «Велика несподіванка» взяла на себе цю роль та успішно впоралася з нею.

Безпосередня тематика проекту геть не «мистецька». Епідемія туберкульозу в Україні непомітно набирає обертів з кінця 1990-х років, прихована медичною безграмотністю населення та суспільними стереотипами, які позиціонують (правильним вважається “позиціюють” – гнс) туберкульоз як ганебну хворобу колишніх зеків та інших маргінальних елементів. В реальності стан справ інакший – на «сухоти» хворіють і найзаможніші, а спосіб передачі інфекції, яка може довгий час зберігатись у пилі, наприклад, бібліотечних книжок, робить високим ризик зараження для кожного. Разом із тим, туберкульоз, подолана наукою недуга, не завжди виявляється та лікується вчасно через сором, невпевненість, безвідповідальне ставлення до власного здоров’я та безпеки інших. Про невідомий загалу досвід автори та авторки проекту запросили розповісти лікаря, який щодня лікує цю хворобу та пацієнтку, яка через неї пройшла (тексти у каталозі). Свої власні враження, роздуми та висновки від тривалої роботи з темою художники та художниці оформили у міркування про соціальне життя туберкульозу, а через них – про загальні недуги українського суспільства.

Через маленькі історії, спогади, напіванекдоти, розміщені на табличках («У моєї тітки в селі знаходиться туберкульозний санаторій. Навколо санаторію – парк. В дитинстві, проходячи поблизу, місцеві хлопці казали: «Он там тубікі бігають». Я завжди уявляв прозорі тіні, що похитуються під деревами… так і не бачив їх») репівці говорять про сприйняття туберкульозу та тотальне медичне невігластво. У контексті української історії, репрезентованої музейною експозицією, ці короткі метафоричні тексти сприймаються як розлогі громадянські висловлювання про суспільство узагалі, типові способи людського співжиття, про брак знань і солідарності, які стають причинами більшості сучасних проблем. Розміщення текстів не випадкове – їх зміст поєднується з художнім тлом та створює повноцінне висловлювання разом із ним, провокує глядачів та глядачок долучитись й додати у роздуми власний досвід і спостереження – наведена вище цитата існує біля барокових ікон, пишних зображень чогось такого ж примарного, як і прозорі тіні під деревами.

В іншому залі, поблизу знаменитого портрета Богдана Хмельницького, в оточенні козацької старшини і митрополитів з барокових парсун ХVІІІ століття, розміщено текст про подвір’я біля лікарні, яке було рясно всипане пігулками – туберкульозникам із третьою стадією радянська держава давала квартири, і хворі викидали ліки в надії, що недуга подарує їм омріяне житло. Ця наче смішна, але більше трагічна історія – про деперсоналізуючий і анти-громадянський досвід існування у державі тоталітарній та патерналістській, яка ставила своїх мешканців у становище безправних прохачів, котрі вимушені запобігати ласки, знаючи, що блага можна отримати не за свою працю, якою б добросовісною вона не була, а за відповідність лицемірним стандартам. Не лікувати смертельну хворобу заради квартири – на таке може штовхнути лише повна байдужість до власного життя, зумовлена його безпросвітністю.

Невідповідність гасел реальності, відсутність дієвого впливу на владні інституції формували міцне переконання у власній неспроможності щось змінити, а отже безвідповідальність, уявлення про державу і владу як всесильних Інших, які дають і забирають, але не мають жодного стосунку до «ми». Це бачення не залишилось у радянському минулому і далі яскраво проявляється в усвідомленні держави як «когось там, наверху» (на трибунах, на стінах, на телебаченні), а не нас усіх разом, тут і зараз.

Найжахливіша, як на мене, історія – оця: «Троє хохлів сидять в купе поїзда у марлевих пов’язках. Заходить четвертий, без пов’язки, судомно кашляючи. Троє на нього: «Свинячий грип!!! Іди на…!» Той у відповідь: «Самі йдіть! Не бачите – кров від кашлю, це ж туберкульоз!» «А-а-а, так би й сказав, заходь!». Цей брутальний злободенний текст група РЕП вводить у залу, де представлені роботи Шевченка і Тропініна, тобто в саме осердя українських уявлень про себе як націю, які відштовхуються від міфу про ідилічне сільське суспільство. Конструювання цього міфу почалось у ХІХ столітті через вивчення народних пісень, старожитностей, написання романтичних (в сенсі літературного стилю) творів на сільські сюжети, що зрозуміло в контексті політичної ситуації доби – як і інші східноєвропейські народи, котрі перебували у складі імперських держав, українці могли творити свій національний проект лише засобами культурного націоналізму, вигадуючи міф золотих часів, які мають бути відновлені. Політична ідея нації як суми громадян, яких об’єднують права та обов’язки, а не кровна спорідненість (характерна для Франції чи США) не могла розвинутись в етнічній спільноті, самому існуванню якої загрожували численні заборони на мову, книговидання, освіту тощо. Вигадки про націю як незнищенний дух, який існує ще з прадавніх часів, зумовлені цими обставинами – саме традиційне сільське суспільство бачиться хранителем цього духа та ідеалізується. І хоча дані етнографів, починаючи з ХІХ століття, разюче суперечать національним стереотипам, міфи про цнотливість молоді чи жіноче рівноправ’я й далі репродукуються, натомість не-міфи – консервативність, обмеженість, неосвіченість, проблеми міграції та адаптації сільського населення до міського середовища не стають предметом обговорення. Проблемний текст РЕПу змушує подивитись на українське суспільство (уявлену спільноту української нації) як суму невігласів, впевнених у своїй правоті, безтурботних і безвідповідальних щодо себе та інших, схильних надавати ілюзіям більше значення, ніж реальним проблемам. Це жорстоко, жахливо і правда.

velika_nespodivanka_rep

Такі провокації створюють активний умосяжний досвід для глядачів та глядачок (чи радше учасників і учасниць проекту). Вимога долучитись і самостійно осмислити тренує навичку громадянства, не дає споживати, вколисуватись естетикою. Проблеми, про які говорить «Велика несподіванка» – нагальні, однак неявні. Вікна, прорізані у фальшивих стінах Нацмузею, стають сильною метафорою ховання реальності за численними ідеологіями, відсторонення від проблем та замикання їх у символічних гетто, які начебто загалу не стосуються. За фальшивими стінами живуть «інші» – соцреалістичні бюсти й полотна, героїчні робітники, читаючий Ленін на першому поверсі. Фактично, це – наша недавня історія, містифікована, замкнена і незнана, хоча саме докладне вивчення і розуміння радянського минулого є ключем до розуміння сучасності. Група РЕП показує те, що винесене за межі публічного, підкреслює ілюзорність стін та меж, які відділяють індивіда від небажаної решти.

Авторський колектив – художники та кураторка – демонструють новий спосіб продукування знання, оснований на активній залученості публіки, та нову функцію музею як простору колективного досвіду, який виходить за межі вуайєристичної насолоди. У каталозі група РЕП говорить, що хоче «вірити в музей як місце, з якого можливо дивитися на реальність. Вірити в художню метафору як засіб усвідомлення цієї реальності, тобто перший крок до її позитивного перетворення». Групі вдалось утілити свій задум – її мистецтво створює місце, де ми дивимось на реальність, і де реальність вимогливо дивиться на нас.

Переживання проекту, в якому потрібно обмірковувати текст, контекст, власні знання, проводити паралелі, виливається в усвідомлення соціального тіла як свого власного, розуміння проблем у ньому, відчуття болю інших – який не може бути чужим, адже туберкульозом легко заразитись, а неосвіченість, схильність до ілюзій, безвідповідальність, відсутність солідарності і спільної свідомості (в купе сидять троє хохлів у масках) впливає на твоє одиничне, приватне життя щоденно. Знімання полуди з повік, добровільне прийняття соціального болю – контакт із реальністю – небуденна подія, по своєму прекрасна та піднесена. Тому мистецтво «Великої несподіванки», політичне і громадянське, залишається мистецтвом і в естетичному сенсі, будучи умосяжним, має сильну чуттєву дію. Утім, ця естетика не орієнтована на споживання.

Ми дихаємо спільним повітрям, а отже маємо спільні легені. Поки усе гаразд, ми не відчуваємо болю. Біль – ознака проблеми, яка б’є на сполох, вимагаючи рішення. Мистецтво (яка несподіванка!) стає таким болем соціального тіла, працює, привертаючи увагу до нагального.

 

Простори

Поділитись