МІСТО, КРИЗА І СОЦІОЛОГІЯ

  • 08 серпня 2012
  • 2438
МІСТО, КРИЗА І СОЦІОЛОГІЯ

Рецензія на книгу: Harvey, David. Rebel Cities: From the Right to the City to the Urban Revolution. London, New York: Verso, 2012.

Критичний урбаніст Дейвід Гарві, подібно до кожного другого викладача, схильний ставити предмет свого зацікавлення в центр всесвіту. У нього урбанізація – це і найважливіший наслідок, і одна з головних передумов накопичення капіталу, тобто без капіталізму не було б сучасного міста, а без сучасного міста – капіталізму. У нього революція має будуватися навколо проблем міського простору, тобто він чекає на революцію не тільки в місті, а й через місто та заради нього.

Він, однак, має для таких тверджень підстави різного ступеню переконливості, в чому можна пересвідчитися, познайомившись із його новою книгою «Бунтівні міста: Від права на місто до міської революції».

Зв’язок між капіталізмом та урбанізацією через потребу капіталу в робочій силі та приватизацію сільськогосподарських площ настільки очевидний, що Гарві приділяє більше уваги іншому моменту. Міське будівництво було і залишається способом задіяти надлишок капіталу, який у певний момент через низку причин (наприклад, через брак попиту) неможливо вкласти у виробництво продуктів споживання або засобів виробництва. Парадокс полягає в тому, що будівництво – це, з одного боку, відповідь капіталу на дисбаланс між виробництвом і обмеженими можливостями збуту, але водночас будівельні буми майже завжди призводять до економічних криз різного масштабу, наштовхуючись на проблему недостатнього попиту. Тобто недостатній попит – це причина як будівельних бумів, так і їхнього краху. В будівельній індустрії досить великим є часовий лаг між вкладенням коштів та збутом, який дозволяє капіталісту повернути вкладені кошти. Це і створює плідний ґрунт для неадекватних очікувань і спекулятивних бульбашок на ринку нерухомості – вкладати капітал, «змушувати гроші працювати» потрібно вже тут і зараз, а передбачити, який обсяг побудованої нерухомості виявиться рентабельним, дуже важко, інколи неможливо. Наведений на с. 34 графік кількості побудованих у Нью-Йорку висоток показує, що піки будівництва безпосередньо передують економічним кризам:

Ну і, звичайно, в гру вступають також різні інструменти створення попиту самими капіталістами, найвідомішим із яких є житлове кредитування, що спричинює ще й можливість фінансової кризи. Але цю історію ви й самі добре знаєте. Вона, до речі, може повторитися через дуже швидку урбанізацію в Китаї, куди останнім часом вкладався «зайвий» капітал ледь не з усього світу і де зараз кількадесят мільйонів побудованих квартир не знаходять покупця (в той час як у маленьких квартирках великих міст тулиться по кілька сімей) і є навіть готові порожні міста-мільйонники – «міста-привиди» від народження.

Інший добре сформульований Гарві парадокс стосується прагнення отримати ренту з монополії на специфічний унікальний у своєму роді товар. Ідеться про туристичну індустрію: тут прагнення зробити якусь пам’ятку або цілий центр певного міста джерелом прибутку, залучивши туристів та розвинувши типову, однакову в усьому світі, туристичну індустрію, може скасовувати саме себе, адже саме внаслідок цієї маркетизації втрачається унікальність місця, яка була її передумовою. Місту, щоб заробляти на туризмі, потрібна якась унікальна «фішка», якої більше ніде нема. Туристична індустрія захоплює на цю фішку монополію, навколо якої будує інфраструктуру, схожу на туристичні інфраструктури інших міст. Ця гомогенізація, своєю чергою, буцімто приводить до втрати унікальності місця, яка була передумовою маркетизації. Тут, однак, Гарві можна закинути, що парадоксальною ця ситуація здається лише в режимі критичної соціальної науки як варіанту гри в бісер, адже капіталу глибоко байдужа позірна «втрата унікальності», поки до Лувру й Ермітажу вишиковуються довжелезні черги, а на острів Пасхи літаки висаджують тисячі туристів, тобто поки прибутки капіталіста від «втрати унікальності» не зменшуються.

Цілий розділ Гарві присвячує концепції «міського спільного» (urban commons), до якої ставиться критично. Адже в нобеленосному варіанті Елінор Остром в концепцію спільного цілком вкладаються, наприклад, огороджені спільноти (gated communities), в які не допускаються різні «асоціальні елементи», і взагалі йдеться швидше про колективну приватну власність, аніж про власність суспільну. Тому у випадку кожного окремого спільного треба дивитися на те, кому воно належить, чиїм інтересам служить, наскільки є відкритим і т.ін. З цим пов’язане також його несприйняття децентралізації та автономних спільнот в якості панацеї від нерівності й соціальних проблем. Ось один приклад: «Децентралізація та автономія є важливими засобами породження більшої нерівності через неоліберальну політику. Наприклад, у штаті Нью-Йорк нерівне забезпечення освіти в районах з різним рівнем фінансового забезпечення суди визнали неконституційним, і штат за рішенням суду зараз має вживати заходів щодо більш рівного забезпечення мешканців освітою» (с. 83). Не є панацеєю, на думку Гарві, і горизонтальний спосіб організації суспільних рухів, тому що він дозволяє вирішувати проблеми в зовсім невеликих локальних спільнотах, але починає пробуксовувати вже на рівні великого міста. Тому автор виступає за «гніздові» форми організації, що поєднують горизонтальний спосіб прийняття рішень із більш ієрархічними представницькими формами демократії. Це треба розуміти правильно: Гарві, звичайно, всіляко підтримує нарощування прямої демократії, але водночас вбачає її межі, коли йдеться про економічну та політичну координацію на макрорівні.

Безпосередні практичні наслідки має теза Гарві про те, що до присвоєння чужих благ капіталістами треба записувати не тільки експлуатацію на виробництві, де присвоюється надлишкова вартість, а й різноманітні «хижацькі практики» на кшталт агресивної політики кредитування, побудованих навколо неї, часто недобросовісних, послуг юристів (наприклад, коли незручні для боржника умови подаються як додаткові положення дрібним шрифтом), просте витіснення мешканців нетрів з центру міста на околиці під час «облагородження» і т.ін. Мовляв, що толку з пристойної зарплати, якщо потім левова її частина йде на виплату відсотків та оплату сумнівних послуг. Якщо виробництво – це не єдине місце несправедливого присвоєння чужих благ, то з цього випливає, що профспілки не повинні мати монополії на класову боротьбу і що виробничі відносини не є єдиною темою потенційно небезпечних для капіталістів процесів. Такі протести можуть стосуватися захисту спільного простору, права визначати обличчя міста. Причому найбільш ефективними в таких протестах виявляються союзи профспілок з локальними громадами, а часом ключову роль відіграють будівельники та люди, що працюють на підтримку міської інфраструктури. Саме так, стверджує Гарві, сталося під час Паризької комуни та в разі зміни політичного режиму в Болівії завдяки потугам мешканок і мешканців міста Ель-Альто.

Досі йшлося про першу, теоретичну, частину книги, названу «Право на місто». Вона містить рясну аргументацію та багато прикладів і здається науково добросовісною. Утім, деякі натяжки все ж трапляються – наприклад, коли Гарві безпосередньо пов’язує збільшення кількості мешканців трущоб зі зростанням бідності: «Тож не дивує не тільки те, що бідні все ще існують, а й те, що їхня кількість поступово зростає. Попри те, що Індія протягом нинішньої кризи показувала непогані показники економічного зростання, кількість мільярдерів за останні три роки збільшилася з 26 до 69, а кількість мешканців нетрів за останнє десятиріччя практично подвоїлася» (с. 86). Тут Гарві не тільки зіставляє трирічний показник із десятирічним, а й грішить проти фактів: звіт ООН свідчить, що протягом останніх років кількість бідняків у світі зменшувалася 1. Тобто якщо більше людей стало жити в нетрях, це не означає, що ці люди зараз живуть бідніше, ніж жили в селі. Нетрі, звичайно, є проблемою, але ставити знак рівності між нетрями та бідністю некоректно хоча б тому, що бідність існує не тільки в нетрях і бідність нетрів не обов’язково є найбільшою бідністю з усіх, що існують.

Практична ж частина, присвячена стратегіям опору та названа «Бунтівні міста», є радше публіцистичною (особливо два з трьох її розділів, присвячені бунту лондонської бідноти в 2011 р. та руху Occupy), сповненою запевнень у політичних симпатіях автора. Натомість пояснень або відсутніх у повсякденній пресі прикладів ми тут майже не знаходимо, за винятком хіба що докладного опису самоорганізації в Ель-Альто. Звідки береться така диспропорція між двома частинами книги? Викладені нижчі міркування припускають її невипадковість, хоча для перевірки цих припущень потрібне значно більш ретельне опрацювання літератури з проблематики нинішньої фінансової кризи та породжених нею суспільних рухів.

У розвідці «Нормативні передумови Марксового методу критики» Сейла Бенгабіб робить спостереження, яке стосується сучасних нам соціальних наук. Читачеві Марксового «Капіталу» швидко впадає в око наявність двох способів викладу матеріалу: систематичний аналіз тут поєднано з пристрасним описом історії впливу капіталістичного способу виробництва на становище робітників і оповіддю про їхню боротьбу. Зокрема це стосується й розгляду криз: «Цим двом типам аналізу, – пише Сейла Бенгабіб, – відповідають два типи теорії кризи. Тоді як перший тип описує кризи як феномени відчуження, експлуатації та несправедливості, що переживаються самими робітниками, з перспективи самих суспільних дієвців, другий тип розглядає їх із теоретичної перспективи спостерігача як збій, пов’язаний із функціональною логікою системи» 2. Проте цим двом типам подачі матеріалу бракує опосередкування, через що розгляд ситуації робітників, як правило, видається простою ілюстрацією до пояснення системної логіки капіталізму. Формування робітничого класу як суб’єкта (класу-для-себе) виявляється автоматичним наслідком спільності породжених капіталізмом інтересів і умов життя та праці робітників. Тобто воно розглядається як результат системної інтеграції дієвців (інтеграції через кумулятивні наслідки дій, виражені в макроекономічних процесах), а не їх соціальної інтеграції (інтеграції через усвідомлені дії, спільні норми та правила поведінки). Постання класу-для-себе завдяки взаємодії робітників і взаємодія робітників у межах класу-для-себе залишаються поза увагою: є лише логіка капіталістичного способу виробництва і готові цілісні класи як колективні суб’єкти, що протистоять один одному. Звичайно, ми дізнаємося з «Капіталу», що робітничий клас формується в процесі боротьби за скорочення робочого дня – але як саме змінювалися при цьому стосунки всередині робітничого класу (а не законодавство), залишається в тіні; звичайно, ідеться там і про кооперацію робітників – але лише про їхню кооперацію у виробничому процесі і на робочому місці, про кооперацію, визначену розвитком продуктивних сил, а не про їхню кооперацію в ході боротьби (наприклад, за скорочення робочого дня). Навіть у таких текстах, як «Класова боротьба у Франції» та «Вісімнадцяте брюмера Луї Бонапарта», де в деталях описано політичні інтриги, співробітництво і протистояння різних фракцій буржуазії, пролетаріат виступає цілісним колективним суб’єктом, який взаємодіє з іншими суспільними групами – буржуазією, дрібною буржуазією, селянством – але не зазнає взаємодії різних груп всередині самого себе. 3 Пролетаріат тут – це єдиний і цілісний суб’єкт дії, колективна сингулярність, динаміка становлення якої згадується, але не описується в термінах стосунків між індивідами або дрібнішими групами, які належать до цієї колективної сингулярності.

У соціальних науках ХХ ст. схожа проблема поставала під час спроб опосередкувати соціологію пояснення з соціологією розуміння, макросоціологію – з мікросоціологією, перспективу зовнішнього спостерігача – з перспективою дієвця. Детальні емпіричні дослідження, як правило, тяжіють до якогось одного з двох полюсів, а спроби їх опосередкування частіше бували привілеєм масштабних соціальних теорій (таких як теорії Парсонса чи Габермаса). Далеко не завжди вдається легко поєднати розуміння мотивів і способів дії індивіда зі схопленням загальної соціальної ситуації в статистичних даних.

У лещатах подібної дилеми деякі соціальні науковці опинилися й під час фінансової кризи, що почалася 2008 р. Причому йдеться не тільки про відсутність належного опосередкування двох перспектив, а й про загальний брак досліджень, що виходили б із перспективи заторкнутих дієвців. Дослідження про (політ)економічні причини кризи та її соціальні наслідки ллються наче з рогу достатку. В обох випадках маємо справу з системним поясненням і описом масштабних процесів, де йдеться про логіку функціонування економіки та статистику зубожіння, поступового зникнення середнього класу і т.ін. Натомість нові суспільні рухи, що стали реакцією на кризу («арабська весна», Occupy, indignados в Іспанії, соціальний протест в Ізраїлі, виступи незадоволених у Греції, Португалії, Румунії тощо) поки що часто є не стільки предметом досліджень, скільки предметом симпатій і темою публічних виступів науковців. Книжка Гарві є яскравим прикладом цієї ситуації.

Вартує дослідити не лише те, як криза капіталістичної системи породжує суспільні рухи, а й те, як  формуються та зникають колективні політичні суб’єкти з перспективи самих окремих дієвців, що їх утворюють. Як відбувається узгодження інтересів різних соціальних груп, що беруть участь у протестах? Як ставляться дієвці з різними соціальними характеристиками до різних типів поведінки в межах рухів? Як приймаються рішення та координуються дії? Чи утворюються ієрархії, як вони впливають на завдання та поведінку учасників рухів? Що зумовлює прихід до рухів нових учасників або відмову від подальшої участі? Усі ці питання потребують досліджень із мікроперспективи, втручання науковців із герменевтичною орієнтацією. Якщо спостереження, що вони часто залишаються осторонь, коректне (а для його добросовісної перевірки, повторюся, потрібно опрацювати великий і дедалі більший масив літератури, що потребує більше зусиль, ніж може докласти людина, яка не займається проблемою впритул – до таких людей належу і я), то його можна пояснити наступним чином. В силу своєї соціальної позиції, свого специфічного оточення такі науковці часто не можуть бачити соціальні проблеми, породжені кризою. Обираючи ближчі їхній соціальній позиції теми, вони, застосовуючи методи розуміння, не можуть вийти за межі тематики поведінки або суб’єктивного тлумачення світу кого завгодно, тільки не тих, хто є прямими жертвами кризи та ініціаторами зміни тієї суспільної системи, що до цієї кризи привела. Натомість тим науковцям, які завдяки методу бачать ці проблеми (насамперед тим, що працюють зі статистикою або з макроекономічними процесами), їхній метод не дозволяє поставити питання про суб’єктивне сприйняття своєї ситуації окремими жертвами кризи або про взаємодію між учасницями чи учасниками протестів. А між тим, саме такі дослідження потребували би ближчої інтеграції науковців з активістами та могли б допомогти рухам у їхньому саморозумінні та аналізі їхніх успіхів і поразок. 4

Книгу Гарві загалом навряд чи можна віднести саме до таких досліджень через наявність розриву між теоретичною частиною про політекономію урбанізації та практичною частиною про міські рухи опору, проте вона дозволяє краще зрозуміти економічні причини формування міських рухів опору та окреслити можливі стратегії дії, виходячи зі знання цих причин.

Читайте також:

Право на місто (Девід Гарві)

Невидима реальність (Оксана Дутчак)

Перемога спільного (Джей Волджаспер)

Мое, государственное, общее (Дмитрий Колесник)

Notes:

  1. Rethinking Poverty. Report on the World Social Situation 2010. – N.Y., 2009. – P. 13-14. – Онлайн: http://www.un.org/esa/socdev/rwss/docs/2010/fullreport.pdf
  2. Benhabib S. Normative Voraussetzungen von Marx’ Methode der Kritik / Seyla Benhabib // Ethik und Marx: Moralkritik und normative Grundlagen der Marxschen Theorie; hg. von E. Angehrn, G. Lohmann. – Königstein im Taunus : Hain bei Athenäum, 1986. – S. 91.
  3. Короткий опис самоорганізації пролетаріату Паризької комуни дається в «Громадянській війні у Франції». Проте це пролетаріат, який починає втрачати властивість класу.
  4. Приклади таких досліджень у журналі «Спільне»: Атанасов В., Рябчук А. Кінопоїзд на ХМЗ: коментарі до відеодокументації робітничих протестів на Херсонському машинобудівному заводі // Спільне. – № 4. – С. 134-145; Дутчак О., Іщенко В. «Право на місто» або точкові протести проти точкових забудов? Дилеми міського руху на прикладі ініціативи «Збережи Старий Київ» // Спільне. – № 4. – С. 102-117.

Наступна конференція

  •  

Наші видання

Блоги

Facebook

Наші партнери