Артем Чапай
Щоразу, читаючи про 1968-й рік і загалом про ті часи, я відчуваю сильну ностальгію – або, скоріше, жаль, що не жив у в ту пору або що в наш час не відбувається чогось подібного. Здавалось би, проблем нітрохи не менше: Ірак як повторення В’єтнаму, економічний колоніалізм як повторення колоніалізму класичного, криза 2008-present як повторення кризи 1967-го (яка, до того ж, була меншою за масштабами) – однак відсутність будь-якого руху, що був би хоч трохи подібним до руху 1960-х у цілому, як мінімум, Західному світі. Тоді – численні організації, кожна з яких спершу бореться за вирішення окремих проблем – і всі вони РАПТОМ резонують в одну велику історичну подію. Зараз – свідомі спроби об’єднання, які не можуть вилитись у щось більше за окремі акції, приурочені до конкретних дат або пов’язані з окремими подіями.
Мемуари Везермена
Нещодавно у США вийшла книга “Underground” Марка Рудда, котрий був одним з чільників захоплення Колумбійського університету з антивоєнними й антирасистськими вимогами. Потім, несподівано для себе, він став одним із фактичних лідерів радикальних Weathermen, які сім років пробули в підпіллі, закладаючи вибухівку і підриваючи державні установи (але жодного разу не поранивши людину!), і яких влада так і не змогла впіймати. Раніше я пробував читати теорії та формальну історію руху 1960-х – але все залишалося незрозумілим, а часто і нудним. У цьому випадку – читаю книжку запоєм і рекомендую тим, хто знає англійську, скачати і прочитати. Тим, хто не знає – сподіватись на переклад. Правда, російська “Ультракультура” наказала довго жити, а хто ще може таке перекласти бодай російською (про українську мовчимо) – не знаю.
Марк Рудд пише свої мемуари дуже самокритично, часто з самоіронією. Найцікавіше – в книзі добре показано, як аполітичний юнак-першокурсник поступово – дуже поступово і повільно – приходить до того, до чого приходить. Практично завжди він не стільки організовує ті чи інші акції, скільки раптом опиняється всередині хвилі. Знову ж, несподівано для себе самого. Особливо чітко це видно в епізоді із захопленням університету. Марк, на відміну від інших, після першої спроби втік від поліції – але якась частина студентів залишилась, і в результаті це вилилось у сніжний ком. Словом, почитайте.
Порівняння з тут і тепер
Мимоволі (і не без болю) порівнюєш події з тим, що відбувалось і відбувається зі “Збережи Старий Київ”, учасником якого мені пощастило бути. У випадку київської антизабудовної ініціативи, радикалізація відбувалася свідомо і швидко. Усе відбулося за кілька тижнів або місяців, а не за п’ять-шість років, як у випадку зі Студентами за Демократичне Суспільство, відгалуженням яких і стали Везермени. Однак – ЗСК досягла своєї межі і на тому наразі й зупинилася. Я досі часто думаю, як можна було або можна буде розширюватись – але так і не бачу.
Ті ж Везермени стали лише найрадикальнішою частиною дуже великого руху. Ще й до того такі події, як захоплення університетів (і успішне досягнення реформи освіти, а врешті-решт – хоча тоді про це ще й не знали – рішення припинити ескалацію війни ще в 1968 році й почати поступове виведення війська) – усі великі події стали можливими завдяки широкому руху. З іншого боку, сучасні активісти України постійно й без великого успіху намагаються залучати нових людей – але поки приходять одні, відходять інші.
Я думаю про це. Якби така група, як ЗСК, існувала серед багатьох подібних – тих, які займаються іншими проблемами, але не працюють на політичні сили – і якби вона існувала на тлі широкого більш поміркованого руху… Та гори можна було б звернути. Бо якщо в 60-х учасники приходили до нових тактик дуже поступово – зараз це відбувається свідомо, швидко і обмежене лише ресурсами.
Але, на жаль, ресурси таки невеликі. Бо тло – пасивність. Я можу зрозуміти розчарування в минулому, в політиках – але можу тільки з сумом і без розуміння дивитися на небажання починати щось нове самим, з урахуванням минулих помилок. Навіть під час кризи – більшості легше виправдовувати те, що відбувається, і ставати на бік тих, хто оббирає їх. Раціоналізувати легше, ніж діяти.
Спадкоємність
Марк Рудд 25 років намагався не говорити про своє минуле. Передусім – бо відчував, що він та інші зробили багато тактичних помилок. (Моральних – імхо, практично не було: вони не чинили насильства стосовно людей. Це межа, яку не треба переступати, якщо хочеш змін на краще). Але після виходу фільму про Везерменів побачив, що молодих людей не стільки турбують тактичні прорахунки, скільки захоплює сам факт: такі люди діяли, й то зовсім не так давно.
Моя дружина займається дослідженням суспільних рухів. Ми говорили про це: суспільні дисципліни дедалі більше йдуть від вивчення “акторів” до вивчення “контекстів”. Ніхто ніколи ще не зміг передбачити великого руху заздалегідь. Навіщо ж вивчати попередній досвід? Так: щоб учитися на ньому, вчитись як на помилках, так і на сильних сторонах.
Як казав один знайомий професор – суспільна дія є завжди gambling. Може не вийти нічого – а може РАПТОМ із малого вдасться мобілізувати значну кількість людей і досягти-таки великих змін на краще. ЗСК поки що вдалося досягти точкових змін. Далі, вже під натхненням хоч невеликих змін на краще без політиків і грошей, може виникнути інший рух. Він може мати інше бачення, іншу тематику – але використати тактику та репертуар дій ЗСК.
Так само як майже від початку ЗСК знав, що робити, швидше, ніж колись учасники 1986-го . Бо вже використовував і їхній досвід, і дослід численних інших рухів, починаючи від альтерглобалістського об’єднання різних тактик і поглядів, і закінчуючи відразою до набридлих “наметових містечок”.
Ти ніколи не знаєш заздалегідь, вдалий контекст чи ні. А отже – не чекати “сприятливої ситуації”, а пробувати знов і знов.
