Не кажіть мені про війну — моє життя й так поле бою

  • 21 вересня 2015
  • 2534
Не кажіть мені про війну — моє життя й так поле бою

Синтія Кокберн

Передмова Тамари Марценюк

Пропонуємо вашій увазі переклад статті британської феміністської дослідниці Синтії Кокберн, критикині мілітаризму, авторки веб-блогу «Ні війні» (notowar). Авторка слушно знаходить та критикує зв’язки між культурою насильства у мирний час та під час війни. Ці питання є актуальними і для сучасного українського суспільства, у якому проблема гендерного насилля залишається актуальною для розв’язання, а насильство в зоні бойових дій – мало дискутованим у суспільстві загалом і в медіа зокрема через необхідність героїзації війни та мілітаризації. Тому важливо знати, що в інших частинах світу існують жіночі ініціативи проти мілітаризації та гендерного насильства під час бойових дій.

Однак не можемо не зауважити, що думка Синтії Кокберн про «сприйняття патріархату як глибинної причини війни» розходиться із думкою редакції. Як зауважила в феміністичному аналізі війни наша редакторка Єлєна Дудко, описана ситуація спрощує набагато складнішу реальність. Зокрема, «узагальнені образи жінок лише як жертв і чоловіків лише як призвідників війн будує дихотомію, в якій не чутно багато інших голосів». Очевидно, не зовсім доцільно звинувачувати лише партіархат у війнах.

Переклад Дарії Попової

«Коли ми шукаємо зв’язок між насильством у воєнний час та насильством чоловіків проти жінок у мирний час, ми маємо шукати взаємний вплив цих двох явищ», — зазначає Синтія Кокберн.

Я згадую один день, коли я працювала у Белфасті — це було в далеких 90-х. Місто було бідним та сповненим насильства, але тут діяло чимало жіночих громадських центрів. Я дуже добре запам’ятала жінку в одному з них, котра сказала мені: «Не кажи мені про війну — моє життя й так поле бою». Мережа жіночих центрів, із якою я співпрацювала, в той час була залучена до сміливої міжнародної ініціативи за мир. Організація працювала над тим, щоб припинити війну між уніоністами, британцями та республіканцями. Тим часом у багатьох центрах психологічної допомоги зрозуміли, що необхідно надавати підтримку жінкам, які зазнають насильства від своїх партнерів. Ця ситуація спонукала до розуміння, що існує «ланцюг насильства», який тягнеться від спальні – через вулиці та бари – до казарм. Різні типи насильства не можна було чітко розділити, тому що вони були тісно пов’язані між собою. Деякі люди називали це явище «континуумом насильства».

Коли ми шукаємо зв’язків між воєнним насильством та насильством проти жінок у мирний час, ми повинні дивитися на причини та їхній взаємний вплив. Насильство, особливо гендерне, є частиною нашого повсякденного життя, що схиляє суспільство до прийняття війни як норми. І насильство під час війни, звісно, підіймає рівень насильства у повсякденному житті.

У межах дослідження, яке я проводила в 2004–2007 роках, я відвідувала жіночі антивоєнні організації в 12 країнах. Одна з речей, про які я хотіла дізнатися — їхнє розуміння глибинних причин війни, почуття, які вони мають, кожен день намагаючись зменшити рівень мілітаризації та припинити збройний конфлікт. Звісно, антимілітаристки розуміють, що жадібність та амбіції корпорацій, змагання за контроль на ринку, зумовлені капіталізмом, належать до причин воєн. Як і націоналізм, зазіхання держав на чужі території, боротьба за релігійну та етнічну вищість — у таких місцях як Боснія або Палестина жінки не могли не сприймати ці всі речі саме як причини війни.

Але причиною, що змусила цих жінок заснувати жіночі — справді феміністичні — антивоєнні організації, є те, що популярним рухам за мир, де присутні й чоловіки, і жінки, на їхню думку, чогось бракує. Вони вбачають проблему в патріархаті, не лякаючись цього старомодного слова. Гендерні відносини, які включають вищість чоловіків, насильницькі чоловічі ієрархії, віктимізовані фемінності — саме патріархат є причиною мілітаризації та війни. Не в тому самому сенсі, що й решта причин, але як корінний чинник та визначальний фактор.

Сприйняття патріархату як глибинної причини війни змушує антимілітаристок звернути увагу й на домашнє насильство, і на зґвалтування, про які говорять феміністки в невоєнний час. Жінки зрозуміли, що перебувають у культурі насильства, і побачили свою роль у війні, військових конфліктах: звичайні хлопці та чоловіки вчаться бути войовничими, використовувати фізичну силу для примусу, користуватися кулаками, головою, чоботами та пенісом як зброєю для закріплення домінування, отримання того, що їм, на їхню думку, належать: повагу інших чоловіків, сексуальне підкорення жінок.

Тим часом феміністки, які фокусувалися здебільшого на насильстві проти жінок у мирні часи, зрозуміли, що вони мають бути готовими до мілітаризації та наслідків війни, які вплинуть на повсякденність. Синтія Енлоу зазначає, що мілітаризація — це набагато більше ніж очевидні речі, такі як гелікоптери та автомати Калашнікова, адже вона проходить через усе життя — це відео та фільми, які ми дивимося, це розташування продуктів у супермаркеті, це мова, яку ми вживаємо, не задумуючись.

Зв’язок між насильством збройних сил і насильством у мирні часи, роль, яку в них відіграє гендер і як деякі жінки працюють із цим питанням, продемонстровано історією Окінави, острова на півдні Японії, де існує група жінок, які називають себе Окінавською жіночою ініціативою проти воєнного насильства (OWAM).

Окінава — це острів на шляху до південної частини материкової Японії. Столиця Наха розташована ближче до Тайбеї, ніж до Токіо. Вона колись була незалежним королівством, але зазнала окупації Японією та була включена до імперської держави. Багато жителів та жительок Окінави досі обурюються і японською гегемонією, і колонізацією з боку США. Після Другої світової війни США зберегли контроль над Окінавою — надовго після того, як припинилася окупація решти Японії. Нині 75% військових США, які присутні в Японії, розташовуються на крихітних островах Окінави, площа яких — менше ніж 1% сухопутної території Японії. Це місце стогне під тягарем бетону та колючого дроту. Неможливо знайти місце, де б не було чутно реву гелікоптерів та бронетехніки. І всюди американські солдати, які прагнуть відпочинку та розваг, а саме — доступу до жіночих тіл.

1995 року три американські морські піхотинці, які базувалися в таборі Гансен у Окінаві, викрали й зґвалтували 12-річну дівчинку. Група активісток організувала протест, який поширився на весь острів. Вони зібрали мітинг із 85 000 людей, півмільйона людей підписали петицію за відкриття судової справи та закриття американських баз. Ці події привели до заснування Окінавської жіночої ініціативи проти воєнного насильства (Okinawan Women Active Against Military Violence, OWAM). Учасниці організації виступають, перш за все, проти Договору безпеки, згідно з яким США може тримати свої війська в Японії. Вони прагнуть виведення баз США з території Японії. Також вони хотіли переглянути угоду про статус військових сил, щоб покласти край захисту американських військовослужбовців від судового переслідування за японським законодавством. Організація досліджувала та публікувала в хронологічному порядку сотні інцидентів насильства над жінками, яке вчиняли американські солдати починаючи з 1945 року.

Кілька років тому я їздила до Японії та Окінави разом із моєю співробітницею Наоко Ікедою, щоб провести дослідження на тему політичної та гендерної динаміки рухів за мир. Сюзіо Такаджате, засновниця та координаторка OWAM, та інші активістки розповіли нам про свою історію, поточну роботу та цілі.

OWAM — це відома та шанована частина антимілітаристського мирного руху Окінави, до якого належать і чоловіки, і жінки. OWAM протестує разом із іншими проти загрози масового насильства (massive violence): наприклад, проти патрулів у небі та під водою, які США називає своєю «ядерною парасолею» над північною частиною Тихого океану. OWAM вирізняється тим, що силою примусу вони визнають не лише атомні підводні човни, а й прояви індивідуального насильства. Хай це не вельми потужна зброя порівняно з чимось іншим, але вона може бути руйнівною для конкретної людини. Учасниці та учасники OWAM не бачать різниці між питанням про Договір безпеки й питанням сексуального насильства над жінками та їхнім правом на безпеку. Крім того, якщо трапляється зґвалтування, то перш ніж організувати протестну кампанію, вони знаходять потерпілу й перевіряють, чи отримує вона належну медичну допомогу, чи адекватно ставиться до неї поліція. Самопочуття конкретних жінок є важливішим за будь-які інші питання — саме в цьому полягає суть їхньої політики, хоча цим вона не обмежується.

Але іноземні солдати — не єдині ґвалтівники в Окінаві. Кількість японців та окінавців на островах значно більша, ніж американських солдатів, тож насильство з їхнього боку становить досить значну частку від випадків гендерного насильства, що тут трапляються. Деякі жінки вирішили протидіяти сексуальному насильству серед цивільного населення й створили для цього організацію, що займається допомогою зґвалтованим жінкам, надає їм послуги консультаційного центру — Центр екстреного втручання й консультаційної підтримки потерпілим від зґвалтування (Rape Emergency Intervention and Counselling Centre, REICO). Учасниці організації підтримують жінок, які потерпають від насильства або загрози його вчинення. Вони тісно співпрацюють із OWAM та говорять про зв’язок між присутністю військових баз і порушенням прав жінок. Важливо, що вони наголошують саме на виявах сексуального насильства в окінавському суспільстві. Вони стверджують, що не має значення, був ґвалтівник військовослужбовцем США чи японцем, адже їхні спільні зусилля спрямовані проти сексуального насильства загалом.

Кожне нове зґвалтування, яке вчиняє військовослужбовець, додає енергії загальному руху проти військових баз у Окінаві, але те, як різні активісти сприймають події, іноді створює проблеми. Часто чоловіки, залучені до загального антивоєнного руху, використовують тему зґвалтування, щоб підвищити рівень агресії, спрямованої проти американських військових, японського уряду та Договору безпеки. Полеміка щодо американських чоловіків може бути цілком націоналістичною та патріархатною: «Подивіться, як вони зневажають наших жінок та нашу окінавську землю!». OWAM та REICO протистоїть такій експлуатації образу потерплих від насильства жінок.

Суперечності також виявляються, коли йдеться про питання проституції. У медійному та публічному дискурсі звинувачують не солдатів, а жінок. Біля американських баз у Окінаві працюють борделі, і є сумніви щодо того, чи з власної волі жінки там працюють. Багато хто з жінок — вихідчанки з Філіппін та інших азіатських країн, усі вони мають малі статки й почали займатися проституцією, щоб забезпечувати себе та близьких, деяких із них «купили» практично в рабство, деяких заманили до проституції обманом. Тим не менш, популярний підхід, який транслюють медіа — докоряти жінкам за те, що вони продають себе за долари американцям. OWAM відмовилася від такого ставлення. Суцуйо нагадала мені: «Ґвалтування жінок та проституція не є окремими феноменами. Структурне насильство мілітаризації призводить до обох цих явищ».

Тому для учасниць OWAM питання американських баз — це не лише питання землі чи місця, яке вони займають, хоч ці питання і є ключовими для загального руху проти американських баз у Окінаві. Насильство різних масштабів, скоєне в різних місцях і з різною мотивацією, тісно пов’язане між собою. Мілітаризовані гендерні відносини або гендерований мілітаризм і є цим зв’язком. Мілітаризм — це система, що генерує насильство, патріархат — це соціальний порядок, що продукує насильство. Насильство проти жінок є важливою частиною глобального насильства.

Тому існує тісний зв’язок між цивільним насильством та мілітаристським насильством, насильством у мирні часи та насильством під час війни. Питання актуалізується й обговорюється, як і цей зв’язок, коли ми зосереджуємося на гендері, особливо коли робимо акцент на маскулінності. Питання актуалізується для окінавських жінок, коли вони стикаються з тим, що три солдати виходять зі своєї бази та ґвалтують школярку. Отже, як розуміння цього гендерованого зв’язку між мілітаризмом з одного боку та насильством проти жінок з другого допоможе нашій активності? Це говорить про те, що наразі є два аспекти роботи — з одного боку, це феміністичні компанії «нульової толерантності» щодо насильства над жінками вдома чи поза ним, і з другого — феміністичний антимілітаристський мирний активізм.

Я думаю, що перш за все нам треба змінювати спосіб мислення, створити теорію насильства, яка запропонує реальні можливості зниження рівня насильства, де б воно не виникало. Я вперше натрапила на вираз «континуум насильства» в памфлеті «З’єднуємо це разом» («Piece it Together»), що його написали 1979 року жінки, пов’язані з Інтернаціоналом супротивниць війни (WRI). Вони називали себе феміністичною та ненасильницькою дослідницькою групою. У памфлеті вони писали, що окремі чоловіки, які вчиняють насильство над окремими жінками — це один кінець континуума насильства, що невблаганно веде до масштабного воєнного насильства. Ця ідея була одночасно новою та яскравою. Наразі концепт континууму насильства досить широко використовують люди, які шукають зв’язок між насильством на війні та насильством у мирний час. Активістки можуть не вживати саме цей термін, але ідея континууму насильства спонукає до діяльності жінок-активісток, як, наприклад, у Окінаві.

Із першого погляду здається, що континуум насильства — це часовий континуум (довоєнний час, війна, післявоєнний час, мирний час), але він має й інші виміри. Це континуум місця (дім, вулиця, поле бою) та континуум масштабу (від кулака чи копняка до ядерної ракети). Також існує континуум між типами насильства. Наприклад, структурне насильство, пригнічення через бідність або через позбавлення волі часто узаконює або навіть робить необхідним пряме фізичне насильство — повстання, дії поліції.

Концепт «континууму насильства» пропонує нам стратегію. Адже якщо людина бачить зв’язок між різними проявами насильства, вона починає помічати, що багато зв’язків не є випадковими — вони є причиново-наслідковими. Один вид насильства веде до іншого. Розуміння цього надає можливості для переривання континууму. Якщо послаблюючи зв’язок, порушуючи послідовність, насильству можна запобігти — є сенс шукати «точки втручання». Наприклад, оскільки нормалізація насильства на культурному рівні веде індивідів до вчинення насильства в реальному житті, буде продуктивним працювати над наявним дискурсом у культурі, щоб знизити рівень репрезентації насильства в наших комп’ютерах та телеекранах, організувати кампанію щодо дитячих ігор та іграшок.

Це означає, що боротьба проти насильства над жінками в цивільний час та боротьба проти насильства у воєнний час (зокрема й проти зґвалтування жінок) доповнюють одна одну. Варто подумати, що ми можемо зробити для поширення наших ідей та нашої активності.

 

Залишити коментар

Наші видання

Блоги

Facebook

Наші партнери